Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 40 страниц)

– Ваші папери крадені!

Тереза підпливла ближче. Вона могла підтвердити це під присягою. Той, хто так чи так згадував про крадіжку, мав рацію.

Кін тремтів від холоду. Він розплющив очі й утупився в Терезу. Вона стояла просто перед ним, погойдуючи плечима й головою. Вона пишалася тим, що він упізнав її; головною особою була вона.

– Ваші папери крадені! – знов заявив комендант; голос його пролунав уже спокійніше, ніж доти.

Розплющені очі не бачили його, зате їх він бачив дуже добре. Він вважав, що цю гру виграв. Досить здолати перший опір, далі все йде само собою. Очі злочинця втупилися в жінку, вп’ялися в неї і якось дивно застигли. Це неповноцінне створіння на додачу ще й свинувате.

– Та як вам не сором! – вигукнув комендант. – Ви ж бо майже голий!

Зіниці в злодія розширилися, зуби зацокотіли. Очі дивилися в той самий бік. «Чи це не справжнє оскління?» – запитав сам себе комендант і трохи вжахнувся.

Цієї миті Кін підніс руку й потягся нею до Терезиної спідниці. Він стис двома пальцями зборку, відпустив її, знову стис, відпустив і схопив іншу. Потім підступив на крок ближче; не зовсім довіряючи, здавалося, власним очам і пальцям, він наставив вухо, прислухаючись до шарудіння, яке його рука видобувала з накрохмаленої спідниці; ніздрі в нього посмикувались.

– Ну, годі з мене, паскуднику! – закричав комендант, добре помітивши це зухвале глузування носа. – Визнаєте себе винним чи ні?

– Де ж пак! – рикнув сторож.

Одначе на нього ніхто не цикнув, усі нетерпляче очікували, що скаже злочинець.

Кін роззявив рота – мабуть, тільки для того, щоб спробувати спідницю ще й на зуб, – та, коли рот був уже роззявлений, промовив:

– Я визнаю себе винним. Частина провини падає на неї саму. Я замкнув її, але навіщо їй було пожирати власне тіло? Вона свою смерть заслужила. Про одне тільки хочу вас попросити. Я трохи розгублений. Як ви поясните, що вбита стоїть тут? Я впізнав її по спідниці!

Розмовляв він дуже тихо. Всі підступили якомога ближче, намагаючись його зрозуміти. Обличчя в нього було напружене, як у вмирущого, що виказує найнестерпнішу свою таємницю.

– Гучніше! – вигукнув комендант, уникаючи поліційного окрику; він поводився скорше як у театрі.

Мовчання решти було зосереджене й важке. Комендант, замість наголошувати, які важливі його накази, покірно підійшов до решти. Сторож обома ліктями на всю їхню довжину спирався на плечі двох колег, що стояли поперед нього. Навколо Кіна й Терези утворилося коло. Воно замкнулося, в ньому не залишилося жодного порожнього місця. Хтось промовив: «Він несповна розуму!» – й постукав пальцем себе по лобі. Але відразу засоромився й похнюпив голову; його слова наштовхнулися на загальну цікавість, усі невдоволено зиркали на нього. Тереза стиха прошепотіла: «Але ж, перепрошую!» Вона була тут господиня, все крутилося навколо неї, від цікавости її розбирала нетерплячка; вона хотіла дати Кінові вибрехатись, потім настане її черга, решті доведеться прикусити язика.

Кін заговорив іще тихіше. Часом він хапався за краватку й поправляв її; проти великих загадок то була повсякденна його звичка. В очах глядачів це мало такий вигляд, неначе він забув, що стоїть у самій сорочці. Комендантова рука мимоволі потяглася по дзеркальце; він мало не підніс його до обличчя цього чоловіка. Бездоганно пов’язані краватки комендант любив; але цей чоловік був усього-на-всього злодій.

– Ви, певно, гадаєте, що я страждаю галюцинаціями. Загалом ні. Моя наука вимагає ясної голови, я не можу прийняти чорне за біле чи навіть одну літеру за іншу. Але останнім часом мені довелося багато чого зазнати; вчора я одержав звістку про те, що моя дружина померла. Ви знаєте, про що йдеться. Через неї я маю честь бути серед вас. Відтоді мене не полишає думка про мій процес. Сьогодні я, прийшовши до «Терезианума», натрапив там на свою вбиту дружину. З нею був наш сторож, мій вірний товариш. Він замість мене провів її в останню путь, я тоді не міг цього зробити. Не думайте, що я такий бездушний. Є жінки, забути яких не можна. Я скажу вам щиру правду: я вмисне не пішов на похорон, це було б мені понад силу. Адже ви розумієте мене, хіба ви не були одружені? Спідницю тоді потрощив на шматки і зжер різників собака. Може, вона мала дві спідниці. На сходах вона штовхнула мене. Вона несла пакунок, де були, як я здогадався, мої книжки. Я люблю свою бібліотеку. Це найбільша приватна бібліотека в місті. Від певного часу мені довелося її занедбати. Я був заклопотаний доброчинними справами. Після вбивства дружини я опинився далеко від своєї домівки. Не знаю, скільки тижнів минуло, відколи я пішов з помешкання. Цей час я непогано використав, час – це наука, а наука – це порядок. Окрім того, що я збирав невелику бібліотеку в голові, я взявся, як уже згадував, за доброчинну діяльність. Я рятую книжки, щоб їх не спалили. Я знаю одну свиню, яка живиться книжками, але про це краще не розповідати. Я запрошую вас послухати мою промову на суді, там я маю намір публічно зробити деякі викривальні заяви. Допоможіть мені! Вона не сходить з місця. Звільніть мене від цієї галюцинації! Загалом я ніколи цим не страждаю. Вона не дає мені спокою, боюся, вже понад годину. З’ясуймо обставини цієї справи, я хочу, щоб вам легше було мені допомогти. Я бачу всіх вас, ви бачите мене. Точнісінько так само стоїть біля мене покійна. Мені відмовили служити всі органи чуття, не лише очі. Хоч би що я робив, я чую спідницю слухом, я відчуваю її на дотик, я чую її нюхом, вона пахне крохмалом, а сама дружина поводить головою, як поводила нею ще за життя, вона навіть розмовляє, ось і кілька хвилин тому сказала: «Перепрошую». Її лексикон, щоб ви знали, складався з півсотні слів, одначе балакала вона не менше, ніж решта людей. Допоможіть мені! Доведіть, що вона мертва!

Ті, що стояли довкола, почали розрізняти в його звуках слова. Звикаючи до його манери висловлюватись, вони розгублено прислухалися до того, що він казав; щоб краще чути, вони хапались одне за одного. Він розмовляв дуже по-вченому й стверджував, нібито скоїв убивство. Всі гуртом вони йому не вірили, кожен зокрема ладен був у те вбивство повірити. Якої допомоги він просив – від когось його захистити? Стоїть у самій сорочці, ніхто його не зачіпає, а він боїться. Навіть комендант почувавсь безпорадним і не зважувався щось сказати, його слова не лунали б так грамотно. Цей суб’єкт із доброї сім’ї. А може, він і не суб’єкт. Тереза дивувалася, що доти нічого такого не помічала. Коли вона прийшла в його помешкання, він був уже одружений, а вона завше гадала, що він неодружений, тут, здогадувалася вона, є якась таємниця, таємницею була його перша дружина, він її бив, у тихому болоті вбивці водяться, тож він ніколи нічого й не казав, а позаяк перша дружина носила таку саму спідницю, він одружився на ній з кохання. Вона збирала докази; між шостою й сьомою годинами він зазвичай порпався на самоті, все робилося тишком-нишком, поки він повиносив усе з дому частинами, так часто роблять, і вона нічого не забула. Тож-бо він од неї й утік, боявся, що вона все викриє. Злодій і вбивця, а вона що казала, це підтвердить і пан Вульґер.

Сторожа пойняв жах, плечі, на які він спирався, затремтіли. Виходить, пан професор тепер помщається йому навздогін, коли про дочку вже ніякий дідько й не згадує. Пан професор казав про дружину, проте на увазі мав дочку. Сторож її теж бачив, одначе, де ж вона? Пан професор хотів пошити його в дурні, але решта людей тут його побрехеньці не вірили. Тепер цей добродушний чоловік ще й звів на нього наклеп, ох-ох-ох, отак і вір людям! Тоскно було на душі в сторожа, проте він не втрачав самовладання, професорові звинувачення були, як на нього, надто несерйозні, він своїх колег знав. Він ще й не здогадувався, що зробив професора тим, ким той був насправді, і вирішив колись позбавити його цього звання.

Кін ще раз звернувся зі своїм проханням про допомогу, – він висловив його стримано, проте відчувалося, що він благає, – і зачекав. Мертва тиша приємно вразила його. Мовчала навіть Тереза. Йому хотілося, щоб вона зникла. Може, вона зникне, коли мовчить. Тереза залишилася. Назустріч йому не йшли, він узяв ініціативу в свої руки й вирішив вилікувати себе від цієї галюцинації сам. Кін знав, у якому боргу він перед наукою. Він зітхнув, зітхнув глибоко – кому не соромно закликати когось на допомогу? Вбивство можна було зрозуміти, вбивство він міг обґрунтовувати, він тільки дуже боявся наслідків цієї галюцинації. Якщо суд визнає його неосудним, він одразу накладе на себе руки. Кін усміхнувся, щоб викликати прихильність слухачів, адже потім вони стануть його свідками. Що люб’язніше й розважливіше з ними розмовляти, то незначнішою видасться їм ця його галюцинація. Він підніс їх до рівня освічених людей.

– Психологія проникає нині до професійної сфери кожної... освіченої людини. – Перед такими освіченими людьми він, чоловік чемний, зробив невеличку паузу. – Я не жертва якоїсь бабенції, хоч ви, можливо, так і гадаєте. У тому, що мене виправдають, сумніву немає. У моїй особі ви бачите найбільшого, либонь, із живих синологів нашого часу. Галюцинації траплялися й у ще більших. Самобутність критичних натур полягає в цілеспрямованості, з якою вони простують до колись обраної мети. Цілу годину я був так глибоко заклопотаний лише своєю уявою, що тепер не можу позбутися її самотужки. Прошу вас, переконайтеся самі, як тверезо я про це міркую! Я настійно прошу вас терміново зробити те, що я зараз скажу. Відступіть усі назад. Вишикуйтесь одне за одним! Нехай кожне окремо підійде до мене навпростець! Я сподіваюся переконатись у тому, що тут, тут, тут ви не натрапите на жодну перешкоду. Я наштовхнувся тут на спідницю; жінку, яка була в цій спідниці, вбито, вона схожа на вбиту мов крапля води, тепер вона вже не озивається, доти вона розмовляла і її голосом, це збиває мене з пантелику. Мені погрібна ясна голова. Свій захист я веду сам. Ніхто мені не потрібен. Адвокати – злочинці, вони брешуть. Я живу задля правди. Я знаю, ця правда бреше, допоможіть мені, я знаю, вона має зникнути. Допоможіть, ця спідниця стає мені на заваді. Я ненавидів її ще до того, як з’явився різників собака, навіщо ж мені бачити її потім знов?

Схопивши Терезу, вже досить рішуче, він щосили тримав її за спідницю, відштовхував від себе, знову притягував, обплітав своїми довгими, худющими руками. Вона терпіла все. Він-бо хотів лише обійняти її. Вбивцям, перше ніж їх повісити, востаннє дають попоїсти. Досі вона вбивць не знала. Тепер вона знає: худющі й багацько книжок, де про все написано. Він крутнув її навколо себе самої, а обійняти не схотів. Тоді вона розізлилася. Він утупився в неї з відстані двох сантиметрів. Він проводив по спідниці обома долонями. Він висолоплював язика й принюхувався. На очах у нього виступили сльози – від напруження.

– Я не можу позбутися цієї галюцинації! – зізнався Кін, важко дихаючи.

З його сліз слухачі зробили висновок, що він ридає.

– Не плачте, пане арештант! – промовив один; удома він мав дітей, його старшенький за твори з німецької приносив оцінки «відмінно» одну за одною.

Комендантові стало заздрісно; чоловіка в сорочці, якого сам-таки й роздягнув, він раптом уявив собі вишукано вбраним.

– Гаразд уже, – буркнув комендант. Так він намагався перейти на суворіший тон. Щоб полегшити собі це завдання, він обвів поглядом зношений одяг на столі.

– Чого ж ви досі мовчали? – озвався мастак на пам’ять.

Він не забув нічого з того, що було досі. З його запитання було зрозуміло, що відповідь йому не потрібна; запитав він тільки для того, щоб час від часу, а надто коли западала тиша, нагадувати колегам про свою, як вони казали, геніальність. Решта поліцейських, натури не такі яскраві, ще прислухались або вже сміялися. Вони не знали, як бути – чи цікавитись далі, чи вдовольнитися тим, що знають. Вони почувалися чудово, тільки не знали про це. У такі нечасті хвилини вони забували про свій обов’язок, ба навіть про власну гідність, як це трапляється з багатьма людьми перед видовищами, що їх випередила слава. Вистава тривала недовго. За свою вхідну плату їм хотілося побачити й почути більше. Кін розмовляв і грав, він старався з усієї сили. Видно було, як серйозно він ставиться до свого амплуа. Тяжкою працею діставався йому шматок хліба. Його не перевершив би жоден комедіант. За всі сорок років він не сказав про себе більше, ніж за ці двадцять хвилин. Рухи й міни в нього були переконливі. Йому мало не плескали. Коли він перейшов до дружини й убивства, йому доброзичливо повірили. Як для балагану він був, схоже, з надто доброї сім’ї, як для театру – мав надто висхлі литки. Зійтися можна було б на занепалій знаменитості, але всі були надто заклопотані ним і тішилися суперечливими почуттями, які викликало його мистецтво.

Тереза дихала на нього важким духом. Беручи на свій рахунок жадібні погляди чоловіків – а всі ж вони були чоловіки, – якийсь час вона терпіла його підлабузництво спокійно. Сам він був їй огидний. Що їй з усього цього? Таке хирляве, худеньке, на чоловіка в ньому й натяку нема, чоловіки так не роблять. Він-бо вбивця, вона нічого не боїться, вона його знає, він боягуз. Одначе Тереза відчувала, що збуджена манірність убивці їй вигідна; він був у захваті, а вона стояла спокійна. Сторож свою проникливість утратив. Він завважив, що про його дочку професор не згадує. Він захопився грою ніг. От якби отакий жебрак та опинився перед його вічком! Він переламав би йому ноги, як два сірники. Чоловік мусить мати литки, а то йому ганьба. Чого він витанцьовує навколо цього старого падла? Не варта вона того, щоб коло неї упадати. Нехай краще дасть йому спокій і не пускає йому бісики. Геть закрутила голову бідному панові професору! Сіромаха корчиться, як-то кажуть, у любовних муках! А такий порядний чоловік! Хоч би колеги штани на нього натягли. А раптом до вартівні ввійде хтось чужий і побачить, що в нього нема литок. Ганьба ж тоді всій поліції! І стулив би вже нарешті рота, з цих його розумних теревенів однаково ж ніхто нічого не втямить; він завше балакає так розумно. Здебільш він узагалі не розмовляє. А сьогодні наче накупився. І навіщо ото?

Зненацька Кін випроставсь. Видерся по Терезі. Щойно здійнявшись над нею – а він був на голову вищий, – професор зайшовся гучним сміхом.

– А вона не виросла! – сказав він, сміючись. – Не виросла!

Щоб позбутися примари, Кін вирішив стати на повен зріст за її допомогою. Як же ще дістатися до голови цієї нібито Терези? Адже вона здіймалася перед його очима, як гора. Він витягнеться, зведеться навшпиньки і, якщо вона виявиться все ж таки вищою від нього, зможе з повним правом сказати: «Насправді вона завжди була на цілу голову нижча, все своє житія. Виходить, це таки примара».

Та коли потім він спритно, як мавпа, вибрався нагору, його хитромудрий план розбився об колишній Терезин зріст. Це Кіна не збентежило, навпаки, що могло краще підтвердити його знамениту точність? Навіть уява в нього точна! Кін засміявся. Такий учений, як він, не пропаде. Людство страждає на неточність. Мільярди звичайних людей безглуздо жили й безглуздо помирали. Тисяча поборників точности – щонайбільше тисяча – створили науку. Дати одному з цієї верховної тисячі передчасно померти – це для нещасного людства означало б самогубство. Кін сміявся від щирого серця. Він уявив собі галюцинації простих чолов’яг, які оце його обступали. У них Тереза переросла б їх на голову, дуже ймовірно, що сягнула б навіть до стелі. Зі страху вони б ударилися в сльози й покликали б когось на допомогу. Вони завжди живуть серед галюцинацій, вони навіть не здатні побудувати зрозумілу фразу. Потрібно здогадуватися, що вони хочуть сказати, якщо це тебе цікавить; а найкраще взагалі цим не перейматися. Серед них почуваєшся, як у божевільні. Сміються вони чи плачуть – на обличчі в них завжди гримаса, вони невиліковні, вони всі до одного боягузи, жоден із них не вбив би Терезу, кожен дав би їй замучити себе до смерти. Вони навіть бояться йому допомогти, тому що він убивця. Хто, крім нього, знає мотиви його вчинку? Перед судом, коли він виголосить свою велику промову, це жалюгідне зборище проситиме в нього прощення. Йому легко сміятися. Хто прийшов на світ із такою пам’яттю? Пам’ять – запорука наукової точности. Він досліджуватиме свій феномен доти, доки з’ясує, що той за цабе. Він уже не раз мав нагоду поквитатись із зовсім іншими небезпеками – пошкодженими текстами, відсутніми рядками. І не пригадує жодного випадку, щоб опустив руки. Він домагався будь-якої мети, що її ставив перед собою. Вбивство він теж вважає питанням вичерпаним. На галюцинації Кін не спіткнеться, скоріше вже вона на ньому, навіть якщо вона складається з плоти й крови. Він твердий. Тереза вже давно не подає голосу. Він досміється до кінця. А тоді – знов за роботу.

У міру того, як зростала його відвага й упевненість, якість вистави погіршувалась. Коли Кін почав сміятися, глядачам він іще подобавсь. Щойно він гірко заридав; контраст вийшов блискучий.

– Оце дає! – озвався один.

– Після дощику світить сонечко, – відказав його сусід.

Потім усі споважніли. Комендант схопив себе за ніс. Мистецтво він розумів, але справжній сміх був йому до смаку дужче. Мастак на пам’ять зауважив, що вперше чує, як цей пан сміється.

– Бо чого його розбалакувати! – прогарчав сторож.

Проти такої думки виступив батько відмінника.

– Та краще вже балакайте, пане арештант! – звернувся він до Кіна.

Той не послухався.

– Я зичу вам добра, – додав батько. Він казав правду.

Глядачі швидко втрачали цікавість. Заарештований сміявся надто довго. До його кумедної постати вони вже й так звикли. Комендантові було соромно; він майже дотяг до атестата зрілости, тож і піймався на кілька літературних фраз. Злодій завчив їх напам’ять, небезпечний авантурник! Але його на такі штучки не купиш. Забрав собі, бачте, в голову, що як наплете сім мішків гречаної вовни про вбивство, то йому забудуть про крадіжку й фальшиві папери. Досвідчена поліційна установа вже мала до діла й не з такими випадками. Яким же нахабою треба бути, щоб у такій ситуації сміятися! Скоро він знов заплаче, але вже не на жарт.

Мастак на добру пам’ять обмірковував усе, що набрехав злодій, щоб потім скористатися цим на допиті. Тут стоїть добрий десяток людей, а ніхто ж не запам’ятав жодного слова. Тепер усі розраховують на його пам’ять. Він гучно зітхнув. За його незамінні послуги йому анічогісінько не платять. Він робить більше, ніж усі вони вкупі. Жоден з них нічого не варт. Його коштом живе вся вартівня. Комендант покладається на нього. Весь тягар несе він. Усі йому заздрять. Так наче підвищення на службі вже в нього в кишені. Вони ж бо знають, чому його не підвищують. Ті, що нагорі, бояться його геніальности. Поки він за допомогою пальців систематизував усі заяви, які зробив цей правопорушник, гордий батько востаннє закликав Кіна розповідати далі. Констатувавши, що цьому чоловікові сказати більш нічого, він промовив:

– Краще вже плачте, пане арештант!

Він справедливо здогадувався, що в школі за сміх «відмінно» не ставлять.

Майже всі вже повідпускали своїх сусідів. Дехто вийшов із кола. Кільце розпалося, напруження спало. Навіть не вельми видатні з-поміж цих людей почали складати власну думку. Той, про кого забули, згадав про свою склянку води. Ті, на кого спирався сторож, завважили цього чоловіка й тепер за його зухвале панібратство залюбки надавали б йому по шиї. А сам він загарчав:

– Ти ба, як розбалакався!

Коли Кін знов поринув у свої дослідження, було вже пізно. Врятувати його міг тільки якийсь новий, приголомшливий номер програми. Він ще раз удався до того самого. Тереза відчула, що перехресний вогонь захоплення згасає.

– З мене, перепрошую, годі! – сказала вона; адже він – не чоловік.

Кін почув її голос і здригнувся. Вона позбавила його будь-якої надії, чого-чого, а цього він не сподівався. Він гадав, що вона, коли вже змовкла, і в усьому іншому помалу зійде нанівець. Він саме розчепірив пальці, щоб уже не відчувати примари. Насамкінець, розраховував він, зцілення настане в очах; найважче боротися з оманою зору. Цієї миті Тереза й озвалася. Він не помилився. Вона сказала: «Перепрошую!» Тепер він мусить починати все спочатку; яка несправедливість, робота величезна, його відкинуто на кілька років назад; так він сказав сам собі – й закляк у тій позі, в якій його застав її голос: спина згорблена, пальці на обох руках судомно випростані, зовсім поруч із нею. Замість говорити, Кін мовчав, сміятися й плакати він забув; він не робив нічого. Так він сам легковажно втратив рештки симпатії до себе.

– Клоун! – вигукнув комендант.

Він уже зважився втрутитись, але це слово вимовив усе ж таки на англійський манір; враження освічености, яке на нього справив Кін, було незгладиме. Комендант роззирнувся, щоб переконатися, чи його зрозуміли. Мастак на пам’ять повторив це слово з німецькою вимовою. Він розумів, що камендант має на увазі, й пояснив, що це – правильна вимова. Від цієї хвилини на нього впала підозра в тому, що він знає англійську. Комендант трохи зачекав, як відреагує на «клоуна» вилаяний арештант. Він потерпав, що той скаже щось дуже освічене, й уже приготував таку саму відповідь: «Ви, судячи з усього, гадаєте, нібито жоден із присутніх тут державних слуг не присвячував себе навчанню». Фраза ця йому сподобалася. Він схопив себе за ніс. Одначе Кін не дав йому нагоди скористатися нею, і тоді комендант розлючено закричав:

– Ви, судячи з усього, гадаєте, нібито жоден із присутніх тут слуг не знає, що таке атестат зрілости!

– Де ж пак! – гаркнув сторож. Усе це були підступи супроти нього, супроти його дочки, про яку тепер кожне може плескати язиком що завгодно, не дають дівці спокою навіть у могилі.

Кін був надто пригнічений, щоб хоч поворухнути губами. Процес дедалі ускладнюється. Убивство – це вбивство. Хіба ж ці нелюди не спалили такого собі Джордано Бруно? Он навіть з якоюсь галюцинацією, і то він бореться марно, а де ж йому взяти снаги переконати неосвічених присяжних у тому, що він такий важливий?

– Хто ви, добродію, власне, такий? – вигукнув комендант. – Ви нарешті перестанете мовчати чи ні?

Він узяв Кіна двома пальцями за рукав сорочки. Йому хотілося розчавити його між нігтями. Що це за освіченість, коли вона спроможна сказати лише кілька фраз, а у відповідь на розумні запитання мовчить? Справжня освіченість – вона в поведінці, в істинному мистецтві бездоганного допиту. Суворий, знову сповнений усвідомлення власної переваги, комендант зайшов за стіл. На дерев’яному кріслі, в якому він зазвичай сидів, лежала єдина в цій вартівні м’яка подушка з вишитим червоною ниткою написом: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ». Ці слова нагадували підлеглим, що вони, навіть коли його, коменданта, тут не було, не мали права зазіхати на подушку. Він помічав за ними підозрілий потяг підкладати її під себе. Кількома впевненими рухами комендант поправив подушку: перше ніж він сідав, «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ» мала лягти паралельно його очам, які не пропускали жодної нагоди покріпитися цими словами. Він став до крісла спиною. Нелегко було відвести погляд від подушки, ще важче було сісти так, щоб її не пересунути. Комендант опускався повільно; на хвилю він затримав сідницю. Аж побачивши «ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ» і з цього боку там, де треба, він дозволив собі накрити її. Щойно він сів, у нього зникла будь-яка повага до будь-якого злодія, хай навіть той мав щось більше, ніж атестат зрілости. Комендант хутко кинув останній погляд у дзеркальце. Краватка, як і сам він, сиділа вільготно й досить вишукано. Зачесаний назад чуб застиг у жирі, не стирчала жодна волосина. А ніс був закороткий. Саме ніс і дав йому поштовх, – бракувало тільки його, – і комендант рішуче розпочав допит.

Його люди були на його боці. Він сказав «клоун» – і вони з ним погодились. Позаяк заарештований став нудний, усі згадали про власну гідність. Мастак на пам’ять увесь аж палав. Він налічив чотирнадцять пунктів. Як тільки комендантські нігті зневажливо випустили Кіна, цього в самій сорочці підвели до столу. Там його відпустили. Він тримався на ногах сам. І добре робив. Бо якби впав був тепер, йому ніхто б не допоміг. Усі покладалися на його власні сили. Кіна вважали впертим комедіантом. У його худорбу вже не вірили по-справжньому. Він вочевидь не помер із голоду. Гордий батько аж злякався того, що в сина такі гарні твори. Тепер видно, що виходить із грамотіїв.

– Ви впізнаєте цей одяг? – запитав у Кіна комендант і показав на піджак, камізельку, штани, шкарпетки й черевики, що захарастили собою весь стіл.

Він пильно дивився заарештованому в очі, намагаючись помітити, який вплив справлять на того його слова. Комендант був сповнений незламної рішучости діяти за певною системою і взяти злочинця в облогу.

Кін кивнув головою. Він тримався руками за край столу. Він знав, що примара стоїть позад нього. Нестерпне бажання обернутись і подивитися, чи вона ще там, він подолав. Йому здавалося, що розважливіше буде відповідати на запитання. Щоб не дратувати слідчого – адже це був слідчий, – Кін терпів його запитання. Щодо нього, то картину вбивства він охочіше змалював би в звичайній розповіді. Діалоги Кін ненавидів; свої міркування він звик викладати в просторих статтях. Та він розумів, що в кожного фахівця методи свої, тому й скорився. В душі Кін сподівався, що в захопливій грі запитань та відповідей він ще раз переживе Терезину смерть так глибоко, що та примара розвіється сама собою. Перед цим слідчим він спробує зараз якомога довше не втрачати терпцю й доведе йому, що Тереза таки повинна була загинути. Коли вже буде готовий докладний протокол і зникнуть будь-які сумніви щодо його співучасти, коли йому наведуть переконливі докази її смерти, аж тоді, в жодному разі не раніше, він дозволить собі обернутись і посміятися з порожнього місця там, позаду, де вона щойно стояла. Вона, безперечно, стоїть і тепер, там, трохи далі, казав він собі, відчуваючи її нутром. Що дужче впинався він пальцями в стіл, то далі відступала вона перед його очима. Тільки ззаду вона могла щомиті доторкнутися до нього. Кін покладав надії на знімок кістяка, якого знайшли. Самі сторожеві свідчення він вважав недостатніми. Люди можуть і збрехати. Собаки, на жаль, не розмовляють. Найнадійнішим свідком був би різників собака, який пошматував її спідницю на дрібнесенькі клаптики, а тоді зжер.

Однак чоловік, який посідав пост коменданта, простим кивком голови вдовольнитися не міг.

– Відповідайте «так» або «ні»! – наказав він – Я повторю запитання ще раз.

– Так, – сказав Кін.

– Зачекайте, я ще не повторив! Ви впізнаєте цей одяг?

– Так. – Він гадав, що йдеться про одяг покійної, і навіть не глянув у той бік.

– Ви визнаєте, що це одяг ваш?

– Ні, її.

Комендант розгадав його завиграшки. Щоб відхреститися від грошей та фальшивих паперів, які знайшли в його одязі, цей неприторенний негідник добалакався до того, що стверджує, нібито одяг належить отій обікраденій жінці. Комендант тримався спокійно, хоч і власноруч роздягав цю прояву й такого нахабства не бачив за всю свою багаторічну практику. Ледь усміхнувшися, він схопив штани й підняв їх над столом:

– І оці штани?

Кін їх помітив.

– Адже це чоловічі штани, – промовив він, прикро вражений тим, що ця річ із Терезою не має нічого спільного.

– Отже, ви визнаєте, що штани чоловічі.

– Авжеж.

– А чиї це штани, як ви гадаєте?

– Звідки я маю знати? Їх що, знайшли в покійної?

Останні слова комендант зумисне пустив повз вуха. Він вирішив у зав’язку покласти край казочці про вбивство й іншим таким спробам відвернути увагу й викрутитись.

– Авжеж, авжеж, цього ви не маєте знати.

Комендант притьмом дістав дзеркальце й тицьнув його Кінові під ніс – не дуже близько, а так, щоб той побачив своє обличчя майже цілком.

– Ви знаєте, хто це? – запитав він. Кожен м’яз на його обличчі напружився так, що, здавалося, ось-ось лусне.

– Це... я, – мовив затинаючись Кін і схопив себе за сорочку. – А де ж... де мої штани?

Він стояв украй спантеличений, побачивши себе в такому вигляді; на ньому не було навіть черевиків і шкарпеток.

– Ага! – врочисто вигукнув комендант. – Нате, вдягайте свої штани!

Він подав Кінові штани, чекаючи, що той викине якогось нового коника.

Кін узяв штани й поквапно вдягнув їх. Поліцейський, перше ніж сховати дзеркальце, кинув у нього погляд, від якого перед цим, щоб застати заарештованого зненацька, стримався. Він умів опанувати себе. Поводився він бездоганно. Особливо тішило його те, як легко відбував він допит. Злочинець сам натяг на себе й решту одягу. Доводити йому, чиї черевики чи шкарпетки, виявилося зайвим. Він уже зрозумів, хто перед ним, і заощаджував свою силу. Вступна частина не тривала й трьох хвилин. Спробував би ще хтось діяти так, як він, комендант. Він був такий задоволений, що залюбки поставив би на цьому крапку. Перед тим, як повернутися до роботи, комендант востаннє поглянув у дзеркальце, ображено зітхнув з приводу носа і з новим завзяттям – злодій саме накинув на себе піджака – запитав:

– То як же вас звати тепер?

– Доктор Петер Кін.

– Чом би й не так! Де працюєте?

– Я приват-учений і бібліотекар.

Комендант пригадав, що вже чув і про те, й про те. Попри свою пам’ять, таку саму коротку, як і ніс, він узяв одну з фальшивих посвідок і прочитав уголос:

– Доктор Петер Кін. Приват-учений і бібліотекар.

Новий вибрик злочинця трохи спантеличив коменданта. Той уже визнав, що одяг його, а тепер удає, нібито папери справжні. Яким же безнадійним здається йому власне становище, коли він зважується на такий безглуздий крок! У таких випадках мети нерідко блискавично досягають за допомогою несподіваного запитання.

– І скільки ж грошей ви мали, коли вийшли сьогодні – я маю на увазі, з дому, пане доктор Кін?

– Не знаю. Я своїх грошей зазвичай не лічу.

– Поки ви їх іще не маєте, певна річ, не лічите!

Комендант спостерігав, яке враження справить цей його натяк.

Навіть на посутніх допитах він давав заарештованим зрозуміти, що все про них знає, хоч поки що поводиться й чемно. Обличчя в злочинця перекривилося. Його розчарування можна було хоч до протоколу заносити. Комендант вирішив одразу завдати ще одного удару – в не менш уразливе місце винного, в його помешкання. Ніби ненароком, у задумі він спроквола поклав ліву руку на посвідку так, що затулив одну графу й усе довкола неї. Це була графа про місце проживання. Досвідчені злочинці вміють читати слова догори ногами. Так комендант приготувався завдати останнього удару. Потім він випростав руку, немовби до чогось запрошував і щось заклинав водночас, і цілком мимохідь промовив: