Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 40 страниц)

Але одну категорію людей Фішерле ненавидів лютою ненавистю, і то були чемпіони світу з шахів. З якимсь особливим оскаженінням стежив він за всіма видатними партіями, що їх пропонували йому газети й часописи. Те, що він колись розібрав сам, Фішерле тримав у голові роками. У шинку пальма першости незаперечно належала йому, тож він легко доводив друзям, які нікчеми оті світила. Він хід за ходом демонстрував їм, хто беззастережно покладався на його пам’ять, як відбувався той чи той турнір. Та щойно вони починали захоплюватися котроюсь партією аж надто, це викликало в нього роздратування, він сам вигадував хибні ходи, яких насправді ніхто ніколи не робив, і грав далі так, як влаштовувало його. Фішерле швидко доводив справу до катастрофи, ставало відомо, хто її зазнав, а імена й тут усі обожнювали. Лунали голоси, що те саме сталося б на турнірі і з самим Фішерле. Ніхто не помічав помилки того, хто програвав. Тоді Фішерле відставляв свого стільця якомога далі від столика – так, щоб тільки дотягтися випростаною рукою до фігур. У такий спосіб він по-своєму виказував зневагу, позаяк вуста, якими її звичайно висловлюють люди, в нього майже зовсім затуляв ніс. Потім він кректав: «Дайте мені хустку, я цю партію виграю наосліп!» Якщо поруч стояла дружина, вона подавала йому свою брудну хустку з шиї; позбавляти його турнірних тріумфів, які траплялися лише один раз на кілька місяців, вона не мала права й знала про це. Якщо її в шинку не було, то одна з дівчат затуляла Фішерле очі долонями. Швидко й упевнено він крок за кроком відновлював партію. Там, де припустилися помилки, він робив паузу. Це було воднораз і те місце, звідки він починав шахрувати. Вдавшись до шахрування вдруге, Фішерле так само зухвало забезпечував перемогу другому з супротивників. Усі стежили, затамувавши подих. Усі чудувалися. Дівчата лагідно поплескували його по горбу й цілували в ніс. Хлопці, з-поміж них і вродливі, які в шахах мало що тямили чи й узагалі нічого не тямили, гатили кулаками по мармурових стільницях і, щиро обурені, заявляли, що коли Фішерле не стане чемпіоном світу, то це буде просто підлість. У такі хвилини вони кричали як на пуп, і дівчата знову звертали до них прихильні погляди. Фішерле до цього було байдуже. Він удавав, ніби оплески не стосуються його взагалі, й тільки сухо зауважував:

– Чого ж ви хочете, я чоловік бідний. Унесіть сьогодні за мене заставу, і завтра я буду чемпіоном світу!

– Будеш ним ще й сьогодні! – кричали всі, і захват минав.

Завдяки своїй славі невизнаного шахового генія, а також постійному клієнтові рідної дружини-«пенсіонерки», Фішерле мав під «Ідеальним небом» один великий привілей: він міг вирізати з газет та часописів і залишати собі всі надруковані там шахові партії, хоч ті газети й часописи, перемацані півдесятком рук, через кілька місяців переходили до ще однієї, ще паскуднішої забігайлівки. Однак ті прямокутні папірці Фішерле аж ніяк не зберігав, він рвав їх на дрібнесенькі клаптики і з огидою кидав до унітазу. Його ніколи не полишав панічний страх, що коли-небудь хтось зажадає ту чи ту партію. Сам він геть не був певен своєї значущости. Справжні ходи, які Фішерле приховував, змушували його тямущу голову тяжко замислюватись. Тим-то чемпіонів світу він ненавидів, як чуму.

– Уявляєте, якби мені оце стипендія, – казав він тепер Кінові. – Людина без стипендії – це ж каліка. Двадцять років я жду стипендії. Гадаєте, від дружини мені щось потрібно? Мені потрібен спокій і потрібна стипендія. «Перебирайся до мене», – сказала вона, я був тоді ще хлопчаком. «Вай, – сказав я собі, – а навіщо Фішерле жінка?» – «А що ти хочеш?» – сказала вона, просто не давала спокою. «Що я хочу? Я хочу стипендію». З нічого нічого й не буває. Без капіталу справи своєї не почнеш. А шахова галузь – це теж галузь, чом би їй не бути галуззю? Ви мені скажіть: а що – не галузь? «Добре, – сказала вона, – як перебирешся до мене, то матимеш стипендію». Тепер я питаю вас: ви щось тут розумієте? Ви знаєте, що таке стипендія? А я вам про всяк випадок скажу. Якщо знаєте, то це не завадить, а як не знаєте, то це зовсім не завадить. Слухайте добре: стипендія – це таке гарне слівце. Походить воно з французької мови й означає те саме, що єврейський капітал!

Кін проковтнув клубок у горлі. Вони виказують себе своєю етимологією. Оце-то шинок! Кін ковтав клубок у горлі й мовчав. Це було найкраще, що він міг придумати в цьому розбійницькому кублищі. Фішерле зробив невеличку паузу, щоб подивитись, яке враження на його візаві справило слово «єврейський». Бо хто його знає. Світ аж кишить антисемітами. Єврей завше насторожі перед смертельними ворогами. У горбатих карликів, а тим паче в таких, що, попри все, вибилися в сутенери, око пильне. Те, що Кін ковтав клубок у горлі, не уникло уваги Фішерле. Він витлумачив це як ознаку збентеження й відтепер вважав Кіна євреєм, хоч той ним і не був.

– Його вживають лише тоді, коли йдеться про добру роботу, – пояснював далі Фішерле, заспокоївшись. Він мав на оці слово «стипендія». – Після того, як вона так щиро пообіцяла, я перебрався до неї. Ви знаєте, коли це було? Вам я можу про це сказати, ви ж бо мій товариш: це було двадцять років тому. Двадцять років вона складає й складає гроші, нічого не дозволяє собі, нічого не дозволяє мені. Ви знаєте, що таке чернець? Вай, ви, либонь, не знаєте, бо ви єврей, у євреїв такого немає – ченців, дарма, ми живемо, як ченці, я краще скажу інакше, може, ви зрозумієте, бо ви нічого не розумієте: ми живемо, як черниці – це дружини ченців. Кожен чернець має дружину, і зветься вона черниця. Але ви собі не уявляєте, як нарізно вони живуть! Про таке подружнє життя мріє кожен, і в євреїв, я вам скажу, це треба запровадити теж. І ви знаєте, стипендії вона й досі не наскладала. Полічіть, лічити ж бо ви, либонь, умієте! Ви одразу дасте двадцять шилінгів. Не кожен дасть одразу стільки. Де ви бачили нині таких шляхетних людей? Хто може дозволити собі таку дурницю? Ви мій товариш. І ви скажете собі – ви ж бо чоловік добрий: «Треба, щоб Фішерле дістав свою стипендію. А то пропаде бідолаха. Хіба я можу допустити, щоб Фішерле пропав? Мені було б його шкода, ні, я цього не допущу. То що я зроблю? Я подарую ці двадцять шилінгів його дружині, вона візьме мене до себе, а мій товариш матиме втіху». Задля товариша я ладен на все. Я вам це доведу. Приведіть сюди свою дружину, тобто, поки я не одержав стипендії, і даю вам слово чести, в кущі не чкурну. Що ви думаєте, я злякаюся жінки? Та що вже такого вона може зробити? Ви маєте дружину?

Це було перше запитання, на яке Фішерле чекав відповіді. А втім, у тому, що Кін дружину має, карлик не сумнівався так само, як у тому, що він, Фішерле, має горба. Але він знудився за новою партією – вже цілих три години він був під наглядом і вже просто не міг цього витримати. Йому хотілося довести дискусію до якогось практичного наслідку. Кін мовчав. Що він мав відповісти? Дружина була його вразливе місце, і сказати про це щось правдиве він, попри все своє бажання, не міг. Як відомо, він не був ані одружений, ані неодружений, ані розлучений.

– Ви маєте дружину? – запитав Фішерле вдруге. Але тепер його слова пролунали вже погрозливо.

Кін страждав, не знаючи, як сказати правду. Він знов опинився в такому самому становищі, як перед цим із «книжковою галуззю». Коли припече, то не погребуєш і брехнею.

– Я не маю дружини! – промовив він і всміхнувся, від чого його суха суворість посвітлішала. Коли вже брехати, то брехати щось особливо приємне.

– Тоді я дам вам свою! – випалив Фішерле. Якби цей фахівець із книжкової галузі мав дружину, то свою пропозицію Фішерле висловив би інакше: «Тоді в мене є для вас щось свіженьке!» Тож тепер він гучно прокаркав на весь шинок: – Ходи сюди-и! Ти йдеш чи не йдеш?

Вона прийшла – здоровенна, гладка й кругла, півстоліття за плечима. Відрекомендувалася вона сама, повівши плечем униз на Фішерле й не без гордощів додавши:

– Мій чоловік.

Кін устав і дуже низько вклонився. Він страшенно боявся всього, що зараз могло статися.

– Дуже радий! – гучно сказав він і вже тихенько, майже нечутно, доточив: – Хвойда!

– Ну, то сідай! – кинув Фішерле.

Вона скорилася. Його ніс діставав їй до грудей; і ніс, і груди лягли на стіл. Раптом коротун стрепенувся й прожогом, так ніби забув сказати про головне, рипучим голосом випалив:

– З книжкової галузі.

Кін уже знову мовчав. У жінки за столом він викликав огиду. Вона порівняла його худорбу з горбом у свого чоловіка й сказала собі, що горб таки гарний. Її зайчик завжди знаходив що сказати. За словом до кишені він не ліз. Колись, бувало, розмовляв і з нею. Тепер вона для нього надто стара. Він таки має рацію. Адже із жодною іншою не волочиться. Славний хлопчик. Усі гадають, що між ними й досі щось є. Всі її подруги ласі на нього. Жіноцтво брехливе. А вона цього не любить, себто не любить брехати. Чоловіки теж брехуни. На Фішерле можна покластися. Ніж мати до діла з якимсь бабиськом, каже він, то краще не мати з ним до діла взагалі. Вона з усім згодна. Їй-бо це ні до чого. Аби лиш не казав про це жодній із них. Він-бо такий скромний. Сам ніколи ні про що не попросить. Якби ж тільки краще дбав про свою одіж! Часом просто-таки можна подумати, що він ночує десь на смітнику! Он Фердль поставив перед Міцль ультиматум: він рік чекатиме мотоцикла, якого вона йому пообіцяла. Якщо через рік мотоцикла не буде, він начхає на все, і нехай вона тоді пошукає собі когось іншого. Тепер Міцль усе складає й складає, та хіба ж вона на мотоцикла наскладає? Її зайчик так не зробить. А які гарненькі в нього очі! Хіба ж він винен, що в нього такий горб?

Щоразу, коли Фішерле добував їй клієнта, вона відчувала, що він хоче її спекатись, і була йому вдячна за його кохання. Згодом їй знов починало здаватися, що він надто запишався. Загалом вона була створіння, всім задоволене, й, попри ненависне своє життя, аж такої ненависти ні до кого й ні до чого не відчувала. Виняток становили шахи. На відміну від решти дівчат, які помалу таки осягли ази цієї гри, вона все своє життя не могла збагнути, чому кожна фігура ходить по-своєму. Її обурювало те, що король такий безпорадний. О, вона тій нахабній бабезі, королеві, показала б де раки зимують! Чому їй дозволено все, а королю – нічого? Нерідко вона напружено спостерігала за грою. Хтось чужий, побачивши в такі хвилини вираз її обличчя, подумав би, що вона – неабиякий шахіст. А насправді вона чекала тільки одного: коли візьмуть королеву. Щойно це ставалося, вона переможно заводила якусь бадьору пісеньку й одразу відходила від столу. Вона поділяла чоловікову ненависть до чужої королеви; любов, з якою він стеріг власну, будила в ній ревнощі. Її подруги, самостійніші від неї, подумки ставали на верхівку соціальної драбини й називали королеву шльондрою, а короля – сутенером. Тільки «пенсіонерка» дотримувалася справжньої ієрархії, на найнижчий щабель якої вибралася завдяки своєму постійному клієнтові. Вона, хто загалом задавав тон у найнепристойніших жартах, у випадах проти короля участи не брала. А щодо шахової королеви, то їй навіть прізвисько «шльондра» здавалося надто м’яким. Тури й коні їй подобались, бо перші були схожі на вежі, а другі – на справжніх коней, і коли коні Фішерле на повному галопі мчали шахівницею, вона дзвінко сміялася своїм спокійним, млявим голосом. Ще й через двадцять років після того, як він перебрався до неї зі своїми шахами, іноді вона так само цілком невинно питала в нього, чому тур не залишають стояти по кутках, як на початку гри, адже там вони мають, мовляв, куди кращий вигляд. Фішерле на її курячі мізки махав рукою й нічого не відповідав. Коли вона вже надокучала йому своїми запитаннями – їй-бо тільки кортіло щось почути від нього, вона любила, як він кректав, ніхто, розмовляючи, не каркав так, як він, – Фішерле затикав її рота якоюсь грубою фразою. «То є в мене горб чи його немає? Отож-бо! Спробуй на ньому покататись! Може, розуму наберешся!» Його горб завдавав їй болю. Особисто вона ніколи про нього й не згадувала б. У фізичній ваді свого хлопчика вона почувала й власну вину. Виявивши в дружині цю рису, яка здавалася йому божевільною, Фішерле почав користатися нею для шантажу. Крім горба, нічого загрозливого й небезпечного в ньому не було.

Саме тепер вона дивилася на нього з любов’ю. Горб – це щось, така худорба – ніщо. Вона була рада, що Фішерле покликав її до свого столика. З Кіном панькатись вона не збиралася. Через кілька хвилин – усі саме мовчали – вона промовила:

– Ну, то що? Скільки ж ти мені подаруєш?

Кін почервонів. Фішерле накричав на неї:

– Не мели дурниць! Я не дам ображати свого товариша. Він має розум. Тож і не плеще язиком. Він обмірковує кожне слово по сто разів. І коли вже щось каже, то таки каже. Чоловік цікавиться моєю стипендією й добровільно жертвує в неї двадцять шилінгів.

– Стипендією? А що воно таке?

Фішерле обурився:

– Стипендія – це таке гарне слово! Його взяли з французької мови, й означає воно те саме, що єврейський капітал.

– Де, де в мене капітал?

Дружина його хитрощів не розуміла. Та й навіщо брати для них якесь чужоземне слово? А йому важливо було, щоб правда залишилася на його боці. Звівши на дружину поважний, пильний погляд, Фішерле показав носом на Кіна й урочисто проголосив:

– Він знає все.

– Он як, а що саме?

– Ну, що ми вдвох відкладаємо гроші задля шахів.

– Ще чого, і не подумаю! Я не Міцль, а ти не Фердль. Що я з тебе маю? Мені з тебе зиску, як із цапа молока. Знаєш, хто ти такий? Каліка нещасний! Іди старцювати, якщо тут тобі не до шмиги! – Вона закликала Кіна в свідки цієї жахливої несправедливости. – Нахаба він, скажу я вам! Просто важко повірити. Ото вже каліка! Хтось інший, бувши ним, радів би!

Фішерле зробився ще меншим, він визнав свою поразку в цій партії, тож похмуро сказав Кінові:

– Радійте, що не одружені. Спершу ми вкупі двадцять років відкладаємо кожен ґрош, а тепер вона розтринькала зі своїми зальотниками всю мою стипендію.

У дружини, коли вона почула цю зухвалу брехню, відібрало мову.

– Я можу заприсягти, – закричала, щойно оговтавшись, вона, – що за ці двадцять років я не була з жодним чоловіком, окрім нього!

Фішерле розчаровано розвів перед Кіном руками:

– Повійниця, яка не була з жодним чоловіком!

На слові «повійниця» він скинув угору брови. Від такої наруги жінка заридала ридма. Тепер важко було зрозуміти, що вона каже, але складалося враження, ніби вона нарікає через якусь пенсію.

– Ось бачите, тепер сама зізнається. – Фішерле знов ожив. – Як ви гадаєте, від кого в неї пенсія? Від одного пана, котрий навідує її щопонеділка. У моєму помешканні. Ви знаєте, бабисько змушене складати фальшиві присяги. А чому воно змушене складати фальшиві присяги? Тому що бабисько саме фальшиве! А тепер я питаю вас: чи могли б скласти фальшиву присягу ви? Чи міг би скласти фальшиву присягу я? У жодному разі! А чому? Тому що обидва ми маємо розум. Ви коли-небудь бачили, щоб розум був фальшивий? Я – ні.

Жінка ридала дедалі гучніше.

Кін щиро погоджувався з ним. Зі страху він не важився спитати в себе, бреше Фішерле чи каже правду. Відколи ця жінка сіла за їхнім столиком, будь-який неприязний випад супроти неї, байдуже з чийого боку, обертався для нього порятунком. Як тільки вона попросила його зробити їй подарунок, він зрозумів, хто перед ним: ще одна Тереза. Він мало що тямив у звичаях цього закладу, проте в одному сумніву не мав: ось уже двадцять років тут чистий дух у нужденному тілі силкується піднестися над брудом свого оточення. Зробити це Тереза не дає. Він зазнає безкінечних злигоднів, але вперто спрямовує свій погляд туди, куди поривається свавільний розум. Тереза так само вперто тягне його назад у бруд. Він відкладає гроші – не через те, що дріб’язковий, душа в нього широка; вона, щоб він не покинув її, пускає все на вітер. Вхопивши світ духу за крихітний краєчок, він нестямно тримається за нього, немовби боїться втопитися. Шахи – то його бібліотека. Про всілякі галузі він заводить мову тільки через те, що розмовляти по-іншому тут не вільно. Прикметно, однак, що він так високо ставить книжкову галузь. Кін уявив собі, як цьому чоловікові, побитому життям, доводиться боротись за власне помешкання. Він приносить додому книжку, щоб тайкома почитати, вона рве її, аж клапті розлітаються. Вона змушує чоловіка надавати їй його ж таки помешкання для своїх жахливих справ. Можливо, вона найняла якусь послугачку, шпигунку, щоб у помешканні не заводилися книжки, коли її нема вдома. Книжки заборонено, а їй жити так, як вона живе, дозволено. Внаслідок тривалої боротьби йому пощастило відвоювати в неї шахівницю. Вона випхала його до найменшої комірчини в помешканні. Ось він і сидить там довгими ночами над дерев’яними фігурами й розмірковує про свою людську гідність. Більш чи менш вільним він почувається лише тоді, коли вона приймає своїх клієнтів. У такі години він для неї – ніщо. Ось як низько вона має падати, щоб не мучити його. Але й тоді він, обурений, дослухається, чи не з’явиться вона раптом до нього п’яна. Від неї відгонить випивкою. Вона курить. Вона торгає двері й перекидає своїми незграбними ногами шахівницю. Пан Фішерле плаче, як мала дитина. Він саме дійшов до найцікавішого місця в книжці. Він згрібає розсипані літери й відвертає обличчя, щоб вона не тішилася його слізьми. Він маленький герой. Він чоловік з характером. Як часто на язику в нього крутиться слово «шльондра»! Він притлумлює його в собі – їй цього однаково не зрозуміти. Вона вже давно викинула б цього чоловіка з його ж таки помешкання, але очікує, щоб він склав заповіт на її ім’я. Добра в нього, мабуть, небагато. Та їй і цього досить, щоб його пограбувати. Він не має наміру віддавати їй останнє. Він захищається і так зберігає дах над головою. Коли б він тільки знав, що цим дахом завдячує розрахунку на його заповіт! Йому про це не можна казати. Це його прикро вразить. Він не з граніту. Його карликова статура...

Ніколи ще Кін так глибоко не переймався чужою долею. Йому пощастило звільнитися від Терези. Він її здолав її ж таки зброєю, перехитрував і замкнув. І ось вона вже сидить за його столиком, чогось, як завжди, вимагає, як завжди, свариться, і нове в ній тільки одне: годящий фах, який вона собі надбала. Однак її руйнівна діяльність спрямована не на нього – на нього вона майже не звертає уваги, – а на чоловіка, який сидить навпроти і якого природа вже й так скалічила жалюгідною етимологією. Кін у великому боргу перед цим чоловіком. Треба для нього щось зробити. Він його поважає. Якби пан Фішерле не був такий делікатний, він просто запропонував би йому гроші. Вони йому запевне знадобилися б. Але він не хоче ображати його в жодному разі. Хіба що повернутися до тієї розмови, яку по-жіночому нахабно урвала Тереза?

Він дістав портмане, й досі туго напхане великими купюрами. Довго, всупереч власному звичаєві, тримаючи його в руках, вибрав з нього всі гроші й почав спокійно їх перелічувати. Пан Фішерле мав навіч переконатися, що пропозиція, яку Кін оце збирався йому зробити, – не така вже й велика пожертва. Дійшовши до тридцятої стошилінгової купюри, Кін поглянув згори вниз на коротуна. Очевидно, той уже вгамувався, й можна зважитися зробити подарунок. Кому охота рахувати гроші? Фішерле крадькома позирав навсібіч; тільки на чоловіка, котрий лічив перед ним гроші, він, здавалося, не звертав жодної уваги – певна річ, через делікатність і відразу до звичайних грошей. Кін не дав збити себе з пантелику, він лічив далі, але тепер уже гучно, виразно, піднесеним голосом. Подумки він вибачався перед коротуном за свою настирливість, завваживши, якого болю завдає його вухам. Карлик неспокійно крутився на стільці. Згодом поклав голову на стіл – так він затулив собі принаймні одне вухо. Вразливий чоловік. Потім завовтузився біля жінчиних грудей. Що він там робить? Розширює груди? Вони в неї й так досить широкі; ні, він затуляється від Кіна. Дружина все це терпить і не каже тепер жодного слова. Мабуть, розраховує на гроші. Але тут вона прогадала. Тереза нічого не дістане. На сорок п’ятій сотні коротун уже не міг стримувати своїх мук і благально прошепотів:

– Цсс! Цсс!

Серце в Кіна розм’якло. Чи не звільнити цього чоловіка від подарунка? Зрештою, не можна ж людину силувати. Але ні, потім він буде ще й радий, можливо, навіть утече з цими грішми й здихається цієї Терези. На п’ятдесят третій Фішерле вчепився дружині в обличчя й, мов несамовитий, прокаркав:

– Ти вгамуєшся чи ні? Чого ти хочеш, дурепа несусвітенна? Що ти тямиш у шахах? Теля безмозке! Як же ти мені остобісіла! Іди геть!..

Після кожної відрахованої банкноти він казав щось нове; жінка мала збентежений вигляд і поривалася піти. Це Кіна не влаштовувало. Нехай би побачила, як він робитиме коротунові подарунок. Нехай би позлилася через те, що самій нічого не перепаде, а то яке ж чоловікові від цього задоволення? Самі гроші його не потішать. Він, Кін, має передати їх Фішерле ще до того, як вона піде.

Кін дійшов до круглого числа – це мало бути шістдесят – і припинив лічити. Потім підвівся й узяв у руку сотку. Він узяв би їх краще відразу кілька, але не хотілося ображати карлика ні надто великою сумою, ні надто малою. Щоб надати своєму наміру ще більшої врочистости, хвилю він постояв мовчки, випроставшись на весь зріст. Потім заговорив, і так ґречно він ще не говорив зроду.

– Вельмишановний пане Фішерле! Мені несила втриматися від прохання, з яким я хотів би до вас звернутися. Зробіть мені ласку й прийміть цей невеличкий внесок до вашої, як ви зволили висловитися, стипендії!

Замість сказати «Дякую!» коротун прошепотів:

– Цсс, та гаразд уже! – І знову гримнув на дружину.

Він був вочевидь розгублений. Його люті погляди й слова мало не змели її зі столу. Запропоновані гроші були йому такі зайві, що він на них навіть не подивився. Щоб не образити Кіна, коротун усе ж таки простяг руку, щоб узяти купюру. Замість однієї він схопив увесь стос, але був такий схвильований, що навіть не помітив цього.

На обличчі в Кіна промайнула усмішка. Цей чоловік такий скромний, що поводиться, мов ненаситний грабіжник. Коли він це усвідомить, то від сорому ладен буде крізь землю провалитися. Щоб його до такої ганьби не доводити, Кін вирішив замінити стос однією купюрою. Пальці в карлика були цупкі й наче здерев’янілі, у стос вони вчепилися, звісно, супроти волі свого господаря і так нічого й не відчули, коли їх одного по одному повідривали від грошей і вони машинально знову стисли залишену на самоті сотку. «Ці руки затверділи від шахової гри, – подумав Кін. – Пан Фішерле звик міцно тримати свої фігури, крім них, від життя йому більш нічого не залишилося». Тим часом Кін сів. Він був щасливий, зробивши цей добродійний вчинок. До того ж і Тереза, висварена й червона мов рак, устала й нарешті таки пішла. Нехай іде, вона йому вже не потрібна. Їй не було чого від нього чекати. Його обов’язок полягав у тому, щоб допомогти її чоловікові взяти над нею гору, і це Кінові вдалося.

Забувши від задоволення про все на світі, Кін не чув, що відбувалося довкола. Зненацька його важко вдарили по плечу. Він злякавсь і обернувся. На ньому лежало чиєсь ручище, і чийсь голос прогримів:

– І мені щось подаруй!

Його з усіх боків обсів добрий десяток якихось типів. Коли це вони встигли? Досі він їх не помічав. На столі лежали гори кулаків, підійшло ще кілька душ; ті, що стояли ззаду, поспиралися на тих, що сиділи спереду. Дівочий голос жалісно заскиглив:

– Пустіть мене наперед, звідси нічого не видко!

Ще один голос пронизливо вигукнув:

– Фердле, тепер ти матимеш мотоцикла!

Хтось підняв над головами розкриту теку, струснув її й, не виявивши там грошей, розчаровано прогарчав:

– Забирайся зі своїм папером геть, недолобень!

Людей до шинку напхалося стільки, що яблуку ніде було впасти. Фішерле щось каркав своїм воронячим голосом. Його ніхто не слухав. Повернулася його дружина. Вона верещала. Інша жінка, ще гладкіша, пробиралася крізь стовпище, частуючи стусанами всіх праворуч і ліворуч, і кричала:

– І я хочу!

На ній було все те лахміття, що його Кін побачив на самому початку за шинквасом. Небо розгойдувалося. Стільці падали. Чийсь янгольський голосок плакав від щастя. Коли Кін збагнув, що тут діється, на вуха йому вже натягли його власну теку. Він уже нічого не бачив і не чув, він тільки здогадувався, що лежить на підлозі й руки, різні завбільшки й завважки, обмацують усі кишені, петельки й шви його костюма. Він тремтів усім тілом – не за себе, а лише за свою голову, їм могло заманутися порозкидати в ній книжки. Нехай його навіть уб’ють, але книжок він не зрадить. «Віддай книжки! – накажуть вони. – Де книжки?» Він їх не віддасть, нізащо, нізащо, нізащо, він мученик, він за свої книжки помре. Вуста його ворушаться, вони хочуть сказати, що рішенець його непохитний, але промовити це вголос вони не важаться, вони тільки вдають, ніби промовляють.

Одначе нікому й на думку не спадає запитати в нього про що-небудь. Краще переконатися самим. Його кілька разів волочать підлогою туди-сюди. Ще трохи, і він зостанеться в чому мати спородила. Та хоч як його термосять, хоч як перекидають, але нічого не знаходять. І раптом Кін відчуває, що залишився сам. Усі руки зникли. Він крадькома хапається за голову. Щоб захиститися від ще одного нападу, руку він так і тримає вгорі. Друга тягнеться вслід за нею. Він намагається звестися на ноги, не скидаючи рук з голови. Вороги чатують на цю мить, щоб перехопити беззахисні книжки в повітрі. Обережно, обережно! Йому вдається встати. Пощастило! Тепер він стоїть. Де ті шибеники? Краще не озиратись, а то його ще помітять. Його погляд, який він завбачливо спрямовує в протилежний куток зали, саме там падає на купу людей, які луплять одне одного кулаками й штурхають ножами. Тепер до нього долинає й несамовитий крик. Він не хоче їх розуміти. А то вони зрозуміють його. Звівшись навшпиньки, він крадеться на своїх довгих ногах до виходу. Хтось хапає його ззаду. Навіть пустившись бігти, він не забуває про обережність і не озирається. Він лише кидає через плече косий погляд, тамуючи подих і щосили притискаючи руки до голови. То були тільки портьєри на дверях. Надворі він глибоко вдихає повітря. Як шкода, що цими дверима не можна хряснути. Бібліотека в безпеці.

Через кілька будинків на нього очікував Фішерле. Карлик передав йому теку.

– Папір теж там, – сказав він. – Бачите, який я!

Через свою напасть Кін забув навіть, що на світі є створіння на ім’я Фішерле. Тим більше вразила його така неймовірно глибока відданість.

– Папір теж... – пробурмотів він. – Як я вам віддячу?..

У цьому чоловікові Кін не помилився.

– Та це що – це ще дрібниця! – заявив коротун. – Нумо відійдімо ось у це підворіття!

Кін послухався; глибоко розчулений, він ладен був кинутися коротунові на шию.

– А ви знаєте, що таке винагорода за знахідку? – запитав той, щойно ворота сховали їх від перехожих. – Ви маєте знати – десять відсотків. У залі там бабиська на смерть б’ються з чоловіками, а воно ось, у мене! – Карлик дістав Кінове портмоне й передав його господареві так, немовби зробив бозна-який подарунок. – Я що – дурень? Гадаєте, я через нього схочу сісти за ґрати?

Коли нависла небезпека над тим, що для нього найдорожче, Кін геть забув і про гроші. Він гучно засміявся, радіючи радше з того, який совісний цей Фішерле, ніж із того, що дістав назад свої гроші. Потому взяв портмоне й знову промовив:

– Як я вам віддячу?! Як я вам віддячу?!

– Десять відсотків, – сказав карлик.

Кін запустив пальці в пачку грошей і подав Фішерле чималу їхню частину.

– Спершу перелічіть! – вигукнув той. – Ґешефт – це ґешефт. А то потім ще скажете, що я щось украв!

Легко сказати – перелічіть. Хіба ж Кін знав, скільки грошей там було доти? Зате Фішерле добре знав, скільки банкнот поцупив. Вимагаючи перелічити гроші, він мав на увазі винагороду за знахідку. А Кін, йому на догоду, почав ретельно рахувати все, що було. Коли він, удруге за цей день, назвав число шістдесят, Фішерле знов побачив себе за ґратами. Він вирішив накивати п’ятами – на цей випадок він уже заздалегідь подбав про свою винагороду за знахідку – і тепер лише поспіхом зробив останню спробу.

– Самі бачите, все на місці!

– Звичайно, – відказав Кін, радий, що не треба лічити далі.

– Тепер відрахуйте винагороду за знахідку – і ми квити!

Кін почав спочатку й дійшов до дев’ятьох; він лічив би так довіку, але цієї миті Фішерле сказав:

– Стривайте! Десять відсотків!

Коротун добре знав, скільки в пачці грошей. Очікуючи Кіна в підворітті, він хутенько ревізував усе, що було в портмоне.

Коли вони залагодили свій ґешефт, він потис Кінові руку, сумно подивився на нього знизу вгору й промовив:

– Ви маєте знати, чим я задля вас ризикую! З «Ідеальним небом» покінчено. Гадаєте, я зможу туди повернутись? Вони знайдуть у мене цю купу грошей і вхоркають мене. Бо звідки у Фішерле такі гроші? Послухайте, хіба я можу сказати, звідки в мене гроші? Якщо скажу, що від книжкової галузі, то вони заб’ють мене на смерть і потягнуть гроші в мертвого Фішерле з кишені. А якщо я нічого не скажу, то вони заберуть їх у Фішерле ще за життя. Розумієте, якщо Фішерле залишиться живий, то не матиме вже на що жити, а якщо помре, то він таки помре. Ось бачите, до чого призводить дружба!

Він сподівався отримати ще й чайові.

Кін відчув, що цьому чоловікові – першому з тих, котрі трапилися йому в житті, – він зобов’язаний допомогти розпочати нове, гідне існування.

– Я не комерсант, я вчений і бібліотекар, – промовив він і чемно вклонився перед карликом. – Ідіть до мене на службу, і я про вас подбаю.

– Як батько, – додав коротун. – Я так і думав. То ходімо ж!

І він стрімко попростував уперед. Кін важко рушив за ним. Подумки він шукав роботу для свого нового практиканта. Товариш у жодному разі не повинен здогадатися, що йому щось дарують. Вечорами він може допомагати йому, Кінові, вивантажувати й розставляти книжки.