Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 40 страниц)
Хворий у ліжку
Цілих півтора місяця після того нещасливого випадку Кін пролежав у ліжку. Лікар, уже вкотре оглянувши його, відвів дружину вбік і сказав:
– Тепер від вашого догляду залежатиме – житиме ваш чоловік чи ні. Нічого певного поки що сказати не можу. Мені не зрозуміла природа цього рідкісного випадку. Чому ви не покликали мене раніше? Зі здоров’ям не жартують!
– Він завжди мав такий вигляд, – відказала Тереза. – З ним ніколи нічого не траплялось. Я знаю його вже понад вісім років. І що б робили лікарі, якби ніхто не хворів!
Її словами лікар лишився задоволений. Він знав, що його пацієнт у надійних руках.
У ліжку Кін почувався досить кепсько. Всі двері, всупереч його волі, знов були замкнені, тільки ті, що вели до суміжної кімнати – там тепер спала Тереза, – стояли відчинені. Йому хотілося знати, що діється в решті бібліотеки. Спочатку він був надто кволий, щоб звестися в ліжку. Згодом йому пощастило, попри гострий біль, нахилитися вперед настільки, що стало видно частину протилежної стіни в сусідній кімнаті. Там, схоже, мало що змінилось. Одного дня він вибрався з постелі й продибцяв до порога. Сповнений радісного очікування, Кін ударився головою в одвірок, так і не встигнувши зазирнути до кімнати. Він упав і знепритомнів. Невдовзі Тереза знайшла чоловіка й, щоб покарати за непослух, покинула його лежати так дві години. Потім дотягла назад до ліжка, вклала в постіль і зв’язала йому ноги міцним шнурком.
Загалом теперішнім своїм життям вона була цілком задоволена. Нова спальня була дуже зручна. На згадку про цікавого чоловіка Тереза пройнялася до неї якоюсь особливою ніжністю і любила в ній бувати. Дві інші кімнати вона замкнула, а ключі носила в потайній кишені, яку саме для цього пришила до спідниці зсередини. Тож принаймні частина її власности завжди була при ній. До чоловіка Тереза входила, коли хотіла, адже вона мала його доглядати, це було її право. І вона таки доглядала його, доглядала цілими днями, виконуючи приписи мудрого, довірливого лікаря. Тим часом вона вже обстежила й те, що було в письмовому столі, проте заповіту не знайшла. З чоловікових марень вона довідалася про якогось брата. Позаяк досі Кін про нього не згадував, вона тим швидше повірила в його підступне існування. Цей брат жив для того, щоб пошити її в дурні, щойно справа дійде до гірко заробленої спадщини. У лихоманці Кін себе виказав. Тереза не забувала чоловікові того, що він залишився живий, хоча, власне, вже був помер; однак вона прощала йому, адже він мав іще скласти заповіт. Хоч би де вона була, вона завжди була поруч із ним. Цілий день Тереза розмовляла так гучно, що він чув її звідусюди. Він був кволий і не смів – так порадив лікар – роззявляти рота. Тож Кін їй не заважав, коли вона хотіла щось сказати. За кілька тижнів її манера розмовляти стала досконалішою; все, що їй спадало на думку, вона виказувала вголос. Вона збагатила свій лексичний запас висловами, які колись, хоч і вживала їх подумки, промовити вголос ніколи не важилася. Мовчала вона тільки про те, що стосувалося його смерти. На його злочин вона натякала загальними словами:
– Чоловік не заслуговує того, щоб жінка так самовіддано його доглядала. Жінка робить для чоловіка все, а що робить для жінки чоловік? Чоловік думає, що він на світі один. Тому жінка захищається й нагадує чоловікові про його обов’язок. Помилку можна виправити. Чого нема, те може статися. У загсі обидві половини мали б скласти заповіт, щоб одна половина не потерпала від голоду, коли помре друга. Померти судилося кожному, так уже в людей ведеться. У мене все на своєму місці. Дітей я не маю, на те є я. Я теж іще людина. Самим коханням не проживеш. Зрештою, ми зв’язані однією вірьовочкою. Але жінка геть не гострить зуба на чоловіка. Жінка не має ані годинки спокою, їй-бо щохвилини слід пильнувати, що з чоловіком. Адже він у мене знов може знепритомніти, а клопіт на мою голову.
Вибалакавшись, Тереза починала спочатку. Десятки разів на день вона заводила про те саме. Він уже знав її промови напам’ять, слово в слово. Залежно від того, які паузи Тереза робила між фразами, він угадував, якому варіанту вона віддасть перевагу – тому чи тому. Її голосіння проганяло йому з голови всі думки. Його вуха, які він спершу змушував якось захищатися, виробили звичку марно здригатися в лад. Він лежав виснажений, знесилений, і пальці його не знаходили вух, щоб їх позатикати. Якось уночі на вухах у нього раптом повиростали повіки, Кін розплющував їх і заплющував коли завгодно, як на очах. Він зробив це разів сто й засміявся. Повіки стулялися й не пропускали жодного звуку, вони виросли як на замовлення й відразу набули досконалої форми. На радощах він ущипнув себе й ту ж мить прокинувся. Повіки на вухах виявилися звичайними мочками, йому все приснилось. «Яка несправедливість! – спало на гадку. – Рота я можу зціпити, коли схочу і як схочу міцно, а чого він вартий? Рот у людини для того, щоб ним їсти, а ось захищений він дуже добре. Зате вуха, вуха віддано на поталу будь-якій балаканині!
Коли Тереза підходила до його ліжка, він удавав, нібито спить. Якщо вона була в доброму гуморі, то тихенько казала: «Спить». Якщо вона була в поганому гуморі, то гучно викрикувала: «Нахабство!» Сама вона не могла нічого вдіяти зі своїм настроєм. Він залежав від того місця в її монолозі, де вона саме спинилася. Повноцінним життям Тереза жила в своїй мові. Вона казала: «Помилку можна виправити», – й ошкірювалась. Хоча він, той, хто має виправити помилку, спить, вона виходить його, і те, чого нема, з’явиться. А тоді нехай помирає знов. Та коли чоловік думав, що він на світі один, то його сон дратував її ще дужче. Тоді Тереза доводила йому, що вона – також людина, й будила його отим своїм викриком: «Нахабство!» Щогодини вона цікавилася його банківськими активами й тим, чи всі його гроші в тому самому банку. Гроші, мовляв, не конче мають лежати всі в тому самому банку. Вона, мовляв, не проти, щоб одна їхня частина лежала в одному місці, а друга – в другому.
Від того нещасливого дня, згадувати про який йому не хотілося, його підозра, що вона зазіхає на книжки, відчутно зменшилась. Він добре затямив, чого вона від нього домагається – заповіту, до того ж такого, де він розпорядився б тільки грішми. Саме через це вона залишалася йому цілком чужою, хоч він знав її всю – від першого слова до останнього. Вона була на шістнадцять років старша від нього і, очевидячки, мала померти багато раніше, від нього. Яку цінність становили гроші, про які напевно було відомо одне: що вони ніколи їй не дістануться? Якби вона так само безглуздо простягла руку по книжки, то, попри всю природну ворожість, могла б усе ж таки розраховувати на його підтримку. Її невідчепний, непослабний інтерес до грошей був для нього просто-таки загадкою. Гроші – це найменш виразне, найменш промовисте, найменш прикметне з того, що він міг собі уявити. Як легко й просто, без будь-яких заслуг і зусиль він їх успадкував!
Іноді його так розбирала цікавість, що він не витримував і розплющував очі, хоч щойно, почувши жінчині кроки, був їх заплющив. Він сподівався на якусь переміну в ній, на якийсь незнайомий порух, новий погляд, мимовільну нотку в її голосі, що підказала б йому, чому вона раз у раз заводить мову про заповіт та гроші. Найкраще Кін почувався тоді, коли переносив її туди, де опинялося все, чому він, попри свою вченість і розум, не знаходив пояснення. Божевільних він уявляв собі грубо й просто. Він визначав їх як людей, котрі здійснюють украй суперечливі вчинки, хоч і називають усе тими самими словами. За цим його визначенням Тереза – на відміну від нього самого – була, безперечно, божевільна.
Сторож, який навідував професора щодня, був іншої думки. Від цієї бабери чогось доброго йому годі було сподіватися. Він уже почав потерпати за свій щомісячний «презент». Поки професор живий, вважав сторож, цей ласий шматок у нього в кишені. Чи можна в такому ділі покластися на баберу? Порушуючи свій звичний розпорядок дня, сторож по цілій годині просиджував уранці біля ліжка професора – щоб понаглядати за ним особисто.
Тереза мовчки проводила його до кімнати й одразу – вона мала його за простолюдця – виходила за двері. Перше ніж сісти, він зневажливо втуплювався в стілець. Далі або казав: «Я – і стілець!», або жалісливо поплескував його по спинці. Поки він сидів, стілець розгойдувався й рипів під ним, мов корабель, що тоне. Як сидіти, сторож забув. Перед своїм вічком він стояв навколішках. Бив він навстоячки. Спав навлежачки. Сидіти в нього не лишалося часу. Коли стілець випадково заспокоювався, сторож починав непокоїтись і стурбовано кидав погляд на свої стегна. Ні, вони не охляли, на вигляд ще хоч куди. Аж коли стегна знову змушували стільця озватись, він повертався до своєї перерваної промови.
– Бабенцій треба вбивати. Всіх до одної. Я їх знаю. Мені вже п’ятдесят дев’ять. Двадцять три роки я був жонатий. Майже половину життя. Весь час на своїй жінці. Я бабенцій знаю. Всі вони злочинці. Ви полічіть, пане професор, усі вбивства, скоєні отруєнням, ви ж бо маєте книжки, самі побачите. Бабенції страхополохи. Я це знаю. Якщо мені хтось щось скаже, я затоплю йому в пику, щоб знав, лайно собаче, скажу йому, як же ти посмів? А тепер візьміть бабенцію. Вона від вас утече, б’юсь об заклад на мої кулаки, ви тільки на них погляньте, вони чогось варті. Я можу сказати будь-якій бабенції що завгодно, вона й не писне. А чому вона не писне? Тому що боїться. А чому боїться? Тому що страхополох! Ох і лупцював же я цих бабенцій, якби ви тільки знали. Моя завше в синцях ходила. Покійна дочка – я так її любив, ото була бабенція, як той казав, – з неї я й почав, коли вона ще пішки під стіл ходила. «Ось, – казав я, бувало, жінці – вона одразу в крик, щойно я дівчини бодай пальцем торкався, – вийде заміж, попаде в чоловічі руки. Поки молода, нехай звикає. А то відразу дасть від нього драла. Я не пущу її за такого, що не вміє дати лупки. Срати я хтів на такого. Чоловік повинен це вміти. Я – за кулаки». Гадаєте, вони щось помагали, оті мої балачки? Де там! Стара тільки затулить собою дочку, і бити доводилось обох. Бо жінка не повинна мені перечити. Мені – ні. Ви ж бо, либонь, чули, як вони обидві лементували. Всі сусіди прокидались і збігалися послухати. В усьому будинку шанували. Кинете репетувати ви, казав я, кину бити і я. Спершу вгомонялися вони. Тоді я пробував, чи не зчинять вони крику знов. Вони мали нишкнути, як мишенята. Я трохи додавав із правої. Я не зразу перестаю бити. Бо так можу втратити навичку. Я вам так скажу: бити – це мистецтво. Цього треба вчитись. Один мій колега б’є одразу в черево. Бідолаха падає непритомний і вже нічого не тямить. Ну, а тепер я можу гамселити його, скільки мені завгодно, каже колега. Ну, кажу я, а що мені з того, коли він нічого не відчуває? Ні, коли чоловік лежить без тями, я його не б’ю, тому що він нічого не відчуває. Я все життя так робив. Бити, кажу я, треба навчитися так, щоб людина не западала в нетяму. До нетями доводити не можна. Оце я називаю бити. Вбити вміє кожен. Це не мистецтво. Я зараз можу зробити отак – і вашому черепку гаплик. Ви мені вірите? Я цим не пишаюсь. Я ж кажу, так уміє кожен. Знаєте, пане професор, це й у вас вийде. Щоправда, саме зараз не вийде, бо ви помираєте...
Кін бачив, як виростали кулаки, звершуючи свої героїчні подвиги. Вони були вже більші від їхнього господаря. Невдовзі кулаки заповнили собою всю кімнату. Руде волосся на них виростало разом із ними. Кулаки рішуче струшували з книжок пил. Один із них удерся до сусідньої кімнати й душив Терезу в ліжку, де та раптом опинилася. Під другий десь потрапила спідниця і, зчинивши неймовірний лемент, розлетілася на клапті.
– Як чудово жити! – вигукнув Кін радісним голосом.
Сам він лежав такий сухоребрий і жалюгідний, що йому вже не було чого боятися. Про всяк випадок він намагався займати ще менше місця, ніж звичайно. Він був тонесенький, як гілочка. Йому не міг нічого зробити жоден кулак у світі.
Це віддане, доладне створіння робило своє діло дуже швидко. Досить було йому посидіти тут чверть години – і Терезу вже наче корова язиком злизала. Проти цієї сили не могло встояти ніщо. Тільки потім воно забувало піти й залишалося ще на три чверті години, не маючи жодної очевидної мети. Книжкам воно шкоди не завдавало, проте самому Кінові вже починало надокучати. Кулак не повинен так багато розмовляти, а то стає помітно, що йому нема чого сказати. Він повинен лише бити. Побив – і хай іде собі чи принаймні мовчить. Але ж його мало обходять нерви й бажання хворої людини, воно вперто розводиться тільки про одне. Спочатку воно, щоправда, ще трохи стримувалось і на догоду Кінові накидалося на злочинне жіноче кодло. Та ба, розправившись із жінками, кулак знов ставав кулаком. Він був іще міцний, як у свою найкращу пору, але вже в тому віці, коли часто і з насолодою пускаються в спогади з усіма подробицями. Щоб такий чоловік, як Кін, знав усю його славну історію. Тут професор не мав права заплющувати очей, а то кулак зробив би з нього кашу. І не допомогли б йому навіть повіки на вухах – супроти такого рику заслінки ще не повиростали.
За півгодини після того, як приходив сторож, Кін починав стогнати від одного давнього й нібито забутого болю. Він уже в дитинстві погано стояв на ногах. Власне, добре ходити він так ніколи й не навчився. Не минало жодного уроку фізкультури, щоб він не впав з турніка. Попри свої довгі ноги, в класі він бігав найгірше. У тому, що він відставав у фізкультурі, вчителі вбачали щось неприродне. Щодо решти предметів, то там Кін, завдяки своїй пам’яті, був перший. Та що йому з того? Через кумедну статуру його, по суті, ніхто не поважав. Йому раз у раз підставляли ногу, і він сумлінно перечіплювався. Взимку з нього робили снігову бабу. Кіна звалювали в сніг і перекочували доти, доки тіло його набувало нормальної товщини. Це ті випадки в його житті, коли падати було хоч і дуже холодно, зате досить м’яко. Кожен такий спогад викликав у нього почуття вельми змішані. Все його життя було безперервним ланцюгом падінь. Він про них забував, особистий біль страждань йому не завдавав. Гірко, до відчаю гірко ставало йому на душі аж тоді, коли у голові в нього починав розгортатись один список, що його він зазвичай тримав у найсуворішій таємниці. То був список безневинних книжок, які через нього падали – реєстр його власних гріхів, докладний протокол, де було з точністю позначено день і годину кожного такого падіння. В такі хвилини він бачив перед собою сурмачів Страшного суду, дванадцятеро придверників, схожих на його сторожа, з надутими щоками й м’язистими руками. З їхніх сурем у вухо йому гримів текст того списку. Пойнятий страхом, Кін тільки мовчки всміхався, дивлячись на бідолашних сурмачів Мікеланджело. Ті жалюгідно забилися в куток, поховавши сурми за спину. Перед такими здорованями, як оці придверники-сторожі, вони засоромлено складали зброю – оті свої довгі інструменти.
У списку книжок, які падали, під тридцять дев’ятим номером стояв грубий старий том «Озброєння і тактика ландскнехтів». Щойно Кін із гуркотом скочувався з драбини, сурмачі-придверники обертались на найманих воїнів. Кіна охоплював неймовірний захват. Його сторож – це найманий воїн. А хто ж іще? Кремезна статура, громовий голос, вірність за золото, відчайдушна сміливість, що не пасує ні перед чим, навіть перед жінками, його манера хвалитися й горлати, нічого до пуття не кажучи, – викапаний найманець!
Тепер кулак уже не наводив на нього жаху. Перед ним сиділа добре відома історична постать. Він знав, як вона поведеться й що зробить. Її дурість, від якої волосся ставало дибом, була сама собою зрозуміла. Вона трималася так, як і належало триматися найманому воїнові. Бідолашний чолов’яга, якому судилося надто пізно, в двадцятому сторіччі, з’явитися на світ найманцем, цілими днями скнів у своїй темній норі, без жодної книжки, сам-один, викинутий з доби, для якої був створений, увіпхнутий в іншу, де завжди залишався чужаком! У безвинній далечині початку шістнадцятого сторіччя сторож танув, обертався нанівець, і нехай тепер хвалиться, скільки йому заманеться. Щоб заволодіти людиною, досить поставити її в історичний ряд.
Рівно об одинадцятій найманець підводився. Щодо пунктуальности, то тут вони з паном професором були два чоботи – пара. Сторож робив те саме, що й тоді, коли приходив: кидав жалісливий погляд на стілець. «Іще цілий! – урочисто запевняв він і на доказ своїх слів бив правицею по сидінню, яке терпіло й це. – Я не платитиму!» – додавав він і заходився реготом на думку про те, що мав би заплатити професорові за просиджений стілець.
– Не паскудьте собі рук, пане професор! Я такого нікому не спускаю. Бувайте здорові! Не чіпайте ту жінку й пальцем! Терпіти не можу цих старих калош. – Він кинув войовничий погляд у сусідню кімнату, хоч і знав, що там її нема. – Я – за молодих. Узяти, приміром, мою покійну дочку – це було те, що мені треба! Чому? Тому що вона моя дочка? Молода вона, бабера вона, і я можу робити з нею що завгодно, бо я їй батько. Тепер і вона на тому світі. А ця стара й скупа калоша ще живе.
Похитуючи головою, він ішов з кімнати. Ніде й ніколи несправедливо влаштований світ не дратував його так, як у професора. У себе в комірчині він, стоячи на посту, на роздуми часу не мав. Та щойно він покидав свій склеп і потрапляв до високих професорових кімнат, у ньому оживали думки про смерть. На гадку спадала дочка, перед ним лежав мертвий професор, кулаки не мали роботи, і він відчував, що його мало бояться.
Кіну він, коли прощавсь, видався смішним. Національний костюм йому дуже б личив, але тепер були не ті часи. Кін шкодував, що його історичний метод можна застосувати не завжди. В історії всіх культур і всіх різновидів варварства, наскільки він їх знав, Терезі не було місця ніде.
Цей ритуал відвідин щодня відбувався в тій самій послідовності. Кін був надто розумний, щоб його скорочувати. Доки Тереза не виявлялася вбитою, доки кулак мав праведну й корисну мету, він міг його не боятись. Доки страх не ставав таким глибоким, що спливав таємний список болей, найманці йому на думку не спадали й сторож одним із них ще не був. Коли той о десятій ранку поставав на порозі, Кін радісно казав собі: небезпечний це чоловік, він розірве її на шматки. Кін щодня святкував Терезину загибель і подумки складав хвалу життю, про яке дещо знав і доти, хоч і не бачив приводу його прославляти. Він не відмовлявся ні від Страшного суду, ні від випадкового глузування над сикстинськими сурмачами, яке сумлінно вніс до списку й тепер щодня виконував, мов неодмінний урок. Цю невтішність, застиглість і гніт довгих тижнів під знаком дружини він витримував, може, тільки завдяки тому, що одне щоденне відкриття додавало йому снаги й мужности. В його житті вченого відкриття належали до великих, головних подій. Тепер Кін лежав, марнуючи час, йому бракувало його роботи, тож він і змушував себе щодня відкривати, що таке сторож: найманий воїн. Сторож був потрібний йому дужче, ніж один із тих небагатьох окрайчиків хліба, які він з’їдав. Він був потрібен йому, як окраєць роботи.
У ті години, коли приходив сторож, Тереза була заклопотана своїм. Сторожа, цього простолюдця, чию балаканину підслухала ще першого разу, вона пускала до свого помешкання тільки через те, що їй потрібен був час. Вона взялася за інвентарний опис бібліотеки. Її збентежило те, що чоловік тоді попереставляв книжки навпаки. Крім того, вона боялася, що ось-ось з’явиться його новий брат і поцупить найдорожчі томи. Щоб знати, що, власне, стоїть на полицях, щоб не дати пошити себе в дурні, одного дня вона, поки сторож сидів біля хворого і на всі заставки ганьбив жіноцтво, й приступила в їдальні до цієї важливої роботи.
Тереза відрізала від старих газет вузенькі голі береги й ішла з ними до полиць. Взявши в руки книжку, вона прочитувала назву, вимовляла її вголос і записувала на довгу паперову смужку. За кожною літерою вона повторювала всю назву, щоб не забути її. Що більше було літер, що частіше вона промовляла те чи те слово, то своєрідніших змін воно зазнавало в її вустах. М’які, як на неї, приголосні на початку назви – Б, Д і Ґ – ставали чимдалі твердішими, а насправді, глухішими. Тереза полюбляла все тверде, вона навіть мусила докладати зусиль, щоб не розірвати твердим олівцем газетний папір. Її грубим пальцям удавалося вивести лише великі літери. Довгі наукові назви її дратували, позаяк не лягали в один рядок. Одна книжка – один рядок, так поклала собі Тереза, щоб легше було обрахувати всю смужку й узагалі щоб вона мала кращий вигляд. Дописавши до краю, Тереза вривала назву на середині, а те, що від неї залишалося, посилала к бісу як непотріб.
Найулюбленіша літера в неї була О. Писати її Тереза наламала руку ще в школі. («О ви повинні заокруглювати так само гарно, як Тереза, – завжди казала вчителька. – У Терези виходять найкращі О». Потім вона тричі залишалася сидіти на другий рік. Але то була вина не її, а вчительки. Терезу вона не могла терпіти, бо насамкінець О в тієї виходили вже краще, ніж у неї, вчительки. Всі просили, щоб Тереза написала їм О. На вчительчині О ніхто вже й дивитися не хотів.) Отож О Тереза вміла вивести які завгодно маленькі. Ці рівненькі, чепурненькі кільця потопали серед своїх утричі більших сусідів. Якщо в довгій назві було багато О, вона спершу лічила скільки, хутенько вимальовувала їх наприкінці рядка, а решту місця попереду залишала для самої назви, яку добряче обтинала.
Списавши всю смужку аж донизу, Тереза підводила рису, лічила книжки, запам’ятовувала, скільки їх – на числа вона мала добру пам’ять, – і, якщо після триразового перерахунку кількість не змінювалася, вписувала її під рисою.
З тижня на тиждень її літери ставали дедалі меншими, й кільця також. Заповнивши в такий спосіб десять смужок, вона ретельно зшила їх угорі й сховала поруч із ключами в спеціальній кишені у спідниці – нова, добута тяжкою працею пайка її майна, опис шестисот трьох книжок.
Тижнів за три Тереза наштовхнулася на ім’я «Будда», яке довелося писати безліч разів. Його м’які звуки запаморочили їй голову. Ось як мав би зватися він, цікавий чоловік, а не паном Вульгером. Стоячи на драбині, вона заплющила очі і як могла м’якше прошепотіла: «Пан Пуда». Так із «Пути» – так вона вимовила це ім’я перший раз – вийшов «пан Пуда». Їй здавалося, що він знає її, і вона пишалася ним, бо його книжкам не було кінця-краю. Як же гарно він умів говорити, а тепер усе те ще й написав. Тереза залюбки заглянула б до його книжок. Та хіба ж вона мала на це час?
Те, що він був поруч, спонукало її квапитись. Тереза розуміла, що посувається надто повільно, одна година на день – цього замало. Вона вирішила знехтувати сном. Вона простоювала на драбині безсонні ночі, читаючи й записуючи. Тереза забула, що порядна людина лягає спати о дев’ятій. На четвертому тижні впоралася з їдальнею. Завдяки своїм успіхам вона відчула смак до нічного життя, й гарно на серці їй було лише тоді, коли вона марнувала електричне світло. З Кіном вона почала триматися впевненіше. Колишні фрази набували нового змісту. Розмовляла вона, либонь, повільніше, зате переконливіше й навіть із певною гідністю. Три кімнати Кін віддав їй тоді добровільно. Свої книжки вона заробляла собі сама.
Коли вона перейшла до роботи в спальні, рештки страху було подолано. Серед білого дня – поруч лежав і не спав чоловік – Тереза вилазила на драбину, брала ще одну смужку й сповнювала свій обов’язок перед книжками. Щоб не бовкнути зайвого слова, вона зціплювала зуби. Тут ніколи було розбалакувати, тут потрібно було працювати зосереджено, а то з котроюсь книжкою могла трапитися помилка, і тоді починай усе спочатку. Про головне, про заповіт, Тереза не забувала і доглядала чоловіка й далі так само дбайливо і самовіддано. Коли приходив сторож, вона кидала роботу і йшла на кухню. Той горлодер однаково заважав би їй працювати.
Коли настав шостий і останній тиждень у ліжку, Кін легенько зітхнув. Його непомильні здогади вже ніщо не підтверджувало. Розмовляючи, ця жінка раптом затиналася й змовкала. Вона розмовляла тепер, якщо брати загалом, тільки півдня. Казала, як завжди, те саме; й усе ж він був готовий до несподіванок і, зачаївши дух, чекав великої події. Щойно Тереза змовкала, він щасливо змикав очі й справді засинав.
