Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 37 (всего у книги 40 страниц)
Ґеорґ, перше ніж іти до сторожа, вирішив перев’язати Петера. Рана важливіша, ніж балачка з тим чоловіком. Багато нового в нього однаково не довідаєшся. А знайти який-небудь привід, щоб вийти на півгодини з комірчини, неважко буде й потім.
Хитромудрий Одіссей
– Ми з тобою, власне, як слід ще й не привіталися, – промовив Ґеорґ, ступивши до комірчини знов. – Але я знаю, ти проти всіляких сімейних сцен. Водогону в тебе тут немає? У під’їзді я бачив кран.
Він приніс води й попросив Петера посидіти спокійно.
– Я і так тільки це й роблю, – відповів той.
– Мені так кортить побачити твою бібліотеку! У дитинстві я не розумів, чому ти так любиш книжки. Я був зовсім не такий тямковитий, як ти, й не мав твоєї неймовірної пам’яти. От уже дурний був хлопчисько, тільки й знав ласувати та гратись! Я ладен був день і ніч ламати комедію й цілувати матір. А ти від самого початку вибрав свою мету. В житті мені не траплялася жодна інша людина, що розвивалася б так послідовно, як ти. Я знаю, ти не любиш слухати приємні речі, ти хотів би, щоб я помовчав і дав тобі спокій. Не гнівайся, але спокою я тобі не дам! Дванадцять років я тебе не бачив, вісім років я читав твоє ім’я лише в часописах, власноручних листів ти мені не надсилав, вважаючи їх надто дорогоцінними. Цілком можливо, що наступні вісім років ти обходитимешся зі мною не краще, ніж досі. До Парижа ти не приїдеш; я знаю, як ти ставишся до французів і поїздок. Найближчим часом я не матиму змоги навідати тебе знов, я переобтяжений роботою. Може, ти чув, я працюю в одній лікарні під Парижем. Скажи сам, коли ж я зможу тобі подякувати, як не тепер? А подякувати тобі я повинен, ти надто скромний, ти навіть не здогадуєшся, чим я тобі завдячую: своєю вдачею, коли вже вона в мене є, своєю любов’ю до науки, тим, що я в житті забезпечений, своїм порятунком від жінок, тим поважним ставленням до великого й святобливим – до малого, ставленням, яке властиве тобі ще більшою мірою, ніж самому Якобу Ґрімму. І в тому, що я перекинувся до психіатрії, теж є, зрештою, твоя вина. Мовними проблемами зацікавив мене ти, а почав я з праці про мову одного божевільного. Звичайно, до цілковитої самовідданости, до роботи задля роботи, до обов’язку задля обов’язку, як того вимагав Іммануїл Кант, а ще задовго до всіх – Конфуцій, я, на відміну від тебе, ніколи не дійду. Боюся, для цього в мене не стане духу. Похвала діє на мене цілюще, вона мені, мабуть, потрібна. Позаздрити можна тобі. Ти маєш визнати, що натури з такою силою волі трапляються рідко, трагічно рідко. Звідки візьмуться одразу двоє таких в одній сім’ї? До речі, твою працю про Канта й Конфуція я читав з такою цікавістю, з якою не читав навіть Канта чи й бесід самого Конфуція. Вона гостра, вичерпна, нещадна до всіх інакодумців, її глибина й всеосяжні знання просто приголомшують. Може, тобі випадало читати критичну статтю одного голландця, який називає тебе Якобом Буркгардтом східних культур. Але ти, мовляв, не такий грайливий і багато суворіший до самого себе. А на мою думку, в тебе освіченість універсальніша, ніж у Буркгардта. Почасти це можна пояснити, мабуть, багатшими знаннями нашої доби, та справа тут переважно в твоїй особистості, у твоїй здатності усамітнюватись. Буркгардт був професором і читав лекції, цей компроміс вплинув і на його манеру висловлювати думки. Ти прекрасно тлумачиш китайських софістів! За кількома фразами, яких від них залишилося ще менше, ніж від греків, ти вибудовуєш їхній світ, правильніше сказати, їхні світи, адже вони відрізняються один від одного так, як тільки може відрізнятись один філософ від іншого філософа. Особливо приємно мене вразила твоя остання велика стаття. Арістотелева школа, пишеш ти, на Заході відіграла таку саму роль, яку в Китаї відіграла Конфуцієва школа. Арістотель, Сократів учень у третьому коліні, вбирає в себе й решту приток давньогрецької філософії. Серед його середньовічних прихильників не на останньому місці навіть християни. Достоту так пізніші конфуціанці переробляли все, що брали від школи Мо-цзи, від прихильників учення Дао, а згодом навіть від буддизму, якщо це здавалося їм корисним і потрібним для збереження власної могутности. Тим-то ні конфуціанців, ні арістотелівців назвати еклектиками не можна. Вони страшенно близькі одні до одних, як ти це переконливо й довів, близькі за своїм впливом, одні – на християнське середньовіччя, інші – на ту саму добу, що починається з династії Сун. Я, звісно, нічого в цьому не тямлю, я ж по-китайському жодного слова не розумію, але твої висновки стосуються кожного, хто хоче докопатися до свого коріння, збагнути витоки власних поглядів, духовний механізм у самому собі. Можна поцікавитися, над чим ти працюєш тепер?
Миючи й перев’язуючи братові руку, Ґеорґ пильно, хоч і якомога непомітніше, стежив за виразом обличчя Петера, за тим, яке враження справляють на того його слова. Після останнього свого запитання Ґеорґ примовк.
– Чому ти весь час на мене зириш? – озвався Петер. – Ти сплутуєш мене з одним зі своїх пацієнтів. Мої наукові погляди ти розумієш тільки наполовину, бо тобі надто бракує освіти. Не розбалакуй так багато! Ти зовсім нічим мені не завдячуєш. Ненавиджу лестощів. Арістотель, Конфуцій і Кант тобі байдужі. Перша-ліпша жінка тобі миліша. Якби я мав на тебе вплив, ти б не був тепер директором дурдому.
– Але ж, Петере, ти мене...
– Я працюю над десятком статей водночас. Майже всі вони – буквоїдські, як ти потай називаєш будь-яку філологічну працю. Ти смієшся над загальними поняттями. Робота і обов’язок – це для тебе загальні поняття. Ти віриш тільки в людей, переважно в бабер. Чого ти від мене хочеш?
– Ти несправедливий, Петере. Я сказав, що не розумію по-китайському жодного слова. «Сан» означає «три», а «ву» – «п’ять», це все, що я знаю. Я мушу дивитися тобі в обличчя. А то як же я знатиму, чи не роблю я твоєму пальцеві боляче? Адже сам ти й рота не роззявиш. На щастя, обличчя в тебе красномовніше, ніж рот.
– Тоді поквапся! У тебе гордовитий погляд. Дай моїй науці спокій! Не вдавай, нібито вона тебе цікавить. Залишайся зі своїми божевільними! Адже я в тебе про них не питаю. Ти розбалакуєш надто багато через те, що завжди крутишся серед людей!
– Гаразд, гаразд, я вже закінчую.
Ґеорґ відчував по руці, що Петер, промовляючи ці різкі слова, ледве стримувався, щоб не підхопитись на ноги; ось як легко було знову збудити в ньому почуття власної гідности. Він і десять років тому, коли доходило до суперечки, завжди висловлювався відверто. Не минуло ще й півгодини після того, як він сидів на підлозі – скорчившись, кволий, наче вже при смерті, купка кісток, з якої долинав голос школяра, що дістав лупки. Тепер Петер захищався лаконічними, дошкульними фразами й вочевидь ладен був скористатись як зброєю своїм довгим зростом.
– Я б хотів поглянути на твої книжки, там, нагорі, якщо ти не проти, – сказав Ґеорґ, закінчивши перев’язувати руку. – Підеш зі мною чи зачекаєш мене тут? Сьогодні тобі треба поберегти себе, ти втратив багато крови. Полеж годинку! Потім я зайду по тебе.
– Що ти збираєшся за годину зробити?
– Подивлюся твою бібліотеку. Адже сторож нагорі?
– На мою бібліотеку тобі потрібен буде цілий день. За годину ти нічого не побачиш.
– Я хочу тільки мати загальне враження, по-справжньому ми оглянемо її разом, згодом.
– Не йди нагору, залишся тут! Я тебе застерігаю!
– Від чого?
– У помешканні смердить.
– Чим?
– Жінкою, щоб не сказати грубіше.
– Ти перебільшуєш.
– Ти бабій.
– Бабій? Ні!
– Баболюб! Тобі так приємніше?
Голос у Петера зривався.
– Я твою ненависть розумію, Петере. Та жінка її заслуговує. Вона заслуговує багато більшого.
– Ти її не знаєш!
– Я знаю, що ти перетерпів.
– Ти розмовляєш, як сліпий про колір. У тебе галюцинації. Ти перебираєш їх від своїх пацієнтів. У голові в тебе, як у калейдоскопі. Ти змішуєш форми й кольори, як тобі заманеться. Але ж кольори... кожен колір має свою назву! Краще помовч про те, чого не зазнав сам!
– Я й помовчу. Я тільки хотів сказати тобі, Петере, що розумію тебе, я зазнав того самого, я не той, що був колись. Тим-то я тоді й змінив свій фах. Жінки – це напасть, свинцеві гирі на шиї в духу людського. Хто до свого обов’язку ставиться поважно, той повинен скинути їх, а то пропаде. Галюцинації моїх пацієнтів мені не потрібні, бо мої здорові розплющені очі в житті бачили більше. За дванадцять років я дечого навчився. Тобі пощастило від самого початку пізнати те, за що мені довелося платити гірким досвідом.
Щоб викликати в Петера довіру, Ґеорґ розмовляв не так переконливо, як умів. На його вустах заліг вираз задавненої гіркоти. Недовіра в Петера зростала, але зростала і його цікавість, це було видно з того, як напружувалися в нього кутики очей.
– Одягаєшся ти вельми дбайливо! – промовив він, і це були перші слова, що порушили його байдужість і розчарування.
– Паскудна потреба! Цього вимагає моя робота. Коли з неосвіченими пацієнтами по-панібратському розмовляє добродій, у якого шляхетний вигляд, на декого з них це таки справляє враження. Декотрих меланхоліків рубці на моїх випрасуваних штанях надихають дужче, ніж мої слова. Якщо я не вилікую людей, вони залишаться в своєму дикунському стані. Щоб відкрити їм шлях до освіти, хай навіть запізнілої, я маю зробити їх здоровими.
– Он як ти шануєш освіту. Відколи?
– Відколи знаю по-справжньому освіченого чоловіка. Знаю, чого він домігся й домагається щодня. І що його духові ніщо не загрожує.
– Ти маєш на увазі мене.
– Кого ж іще?
– Запорука твоїх успіхів – безсоромні лестощі. Тепер я розумію, чому навколо тебе здіймають стільки галасу. Ти неприторенний брехун. Перше слово, яке ти навчився казати, було брехнею. Щоб мати втіху від брехні, ти став психіатром. Чому ж не актором? Посоромся своїх хворих! Для них їхня біда – гірка правда, вони приходять зі своїми скаргами, коли вже не можуть дати собі ради. Я можу уявити собі такого бідолаху, який страждає на галюцинації певного кольору. «У мене перед очима все зелене», – нарікає він. Може, він плаче. Може, мучиться зі своїм сміховинним зеленим кольором уже місяцями. Що робиш ти? Я знаю, що ти робиш. Ти його влещуєш, ти хапаєш нещасного за його ахіллесові п’яти, – в кого їх немає, людина – це поспіль слабкі місця, – ти називаєш його «любий мій» та «любий друже», душа в нього розтоплюється, він починає поважати спершу тебе, а тоді й себе. Він, може, останній сіромаха на світі, а ти оточуєш його якнайглибшою повагою. Щойно він починає уявляти себе співдиректором твоєї лікарні, який лише внаслідок випадкової несправедливости позбувся одноосібної влади, як ти відкриваєш йому всю свою правду. «Любий друже, – кажеш ти, – колір, який ви бачите, зовсім не зелений. Він... він... скажімо, синій! – Голос у Петера зірвався. – Хіба ти його цим зцілив? Ні! Вдома дружина й далі мучитиме його так само, як колись, і мучитиме до смерти. «Коли люди хворі й уже при смерті, вони дуже нагадують божевільних», – каже Ван Чун, ясна голова, він жив у першому сторіччі нашого літочислення, від двадцять сьомого до дев’яносто восьмого року в Китаї пізнього періоду династії Хань, і знав про сон, божевілля та смерть більше, ніж ви зі своєю нібито точною наукою. Зціли свого хворого від його дружини! Поки вона з ним, він божевільний і при смерті – це, за Ван Чуном, два споріднені стани. Забери від нього дружину, якщо можеш! Цього ти не в змозі зробити, бо вона не в твоїх руках. Якби вона була в твоїх руках, ти залишив би її собі, бо ти – баболюб. Запротор усіх жінок до своєї лікарні, роби з ними, що тобі заманеться, марнуй життя, помри в сорок років, стративши всю снагу й отупівши, але так ти бодай зцілиш хворих чоловіків і знатимеш, за що тобі така шана й слава!
Ґеорґ уже відразу помічав, коли голос у Петера зривався. Для цього братові досить було подумати про оту жінку нагорі. Він ще не згадав про неї й словом, а голос його вже виказував пронизливу, невиліковну ненависть, що прагла з криком вихопитися йому з душі. Він вочевидь сподівався, що Ґеорґ позбавить його тієї жінки; ця місія здавалася Петерові такою важкою й небезпечною, що він уже тепер висварив брата за її невдале завершення. Треба було змусити Петера вихлюпнути з грудей якомога більше його ненависти. Якби ж він, просто розповідаючи про події, як їх запам’ятав, дійшов до самого їхнього початку! Під час таких розповідей-спогадів Ґеорґ умів грати роль шкільної ґумки, що стирає всі сліди на вразливому аркуші пам’яти. Одначе Петер ніколи про себе не розповість. Те, чого він зазнав, пустило коріння у сферу його науки. Легше було розтривожити вразливе місце тут.
– Я думаю, – мовив Ґеорґ, маючи намір розтроюдити рану співчуттям (хто ж не візьме його на свій рахунок!), – що ти дуже переоцінюєш значення жінок. Ти ставишся до них надто серйозно й вважаєш їх такими самими людьми, як ми. Я бачу в жінках лише тимчасово неминуче зло. Навіть деяким комахам краще, ніж нам. Одна чи кілька маток приводять на світ цілий рій. Решта комах недорозвинені. Чи можна жити густіше, ніж звикли жити терміти? Яке жахливе скупчення статевих подразнень становив би, мабуть, такий рій, якби ці комахи мали ще й стать! Вони її не мають, а відповідні інстинкти властиві їм тільки незначною мірою. Вони бояться навіть цієї крихти. У термітнику гинуть, на перший погляд, безглуздо тисячі й тисячі комах, і в їхній смерті я вбачаю звільнення від нагромадженої сексуальности рою. Вони жертвують невеликою частиною своєї маси задля того, щоб уберегти від любовних тривог більшу частину. Термітник загинув би від любови, якби вона стала в ньому доступною. Я не уявляю собі картини прекраснішої, ніж оргія в термітнику. Охоплені чарами жахливого спогаду, комахи забувають, хто вони – сліпі клітини фанатичного цілого. Кожна прагне бути сама для себе; це починається з сотні чи тисячі, безумство поширюється, їхнє безумство, масове безумство, сторожі полишають входи, термітник палає нещасливою любов’ю, адже вони не можуть паруватися, вони не мають статі, нечуваний гам і збудження приваблюють полчища мурашок, до брам, що залишилися без охорони, вдираються смертельні вороги, хто вже з охоронців думає про оборону, кожне хоче любитися, термітник, що жив би, можливо, цілу вічність, ту саму вічність, за якою ми так тужимо, вмирає – вмирає від любови, від того самого інстинкту, завдяки якому продовжуємо своє житія ми, людство! Несподіване перетворення найрозумнішого в найбезглуздіше. Це... порівняти це не можна ні з чим... так, це однаково, якби ти серед білого дня, при здорових очах і при повному розумі взяв та й спалив себе разом зі своїми книжками. Ніхто тобі не погрожує, ти маєш гроші – скільки завгодно й скільки потрібно, твої праці з дня на день стають дедалі обсяговіші й самобутніші, рідкісні давні книжки самі пливуть тобі до рук, ти дістаєш чудові манускрипти, жодна жінка не переступає твого порога, ти почуваєшся вільним і під захистом своєї роботи, своїх книжок – і раптом, без будь-якого приводу, в цьому благословенному й непроминущому стані, ти підпалюєш свої книжки й спокійнісінько згоряєш сам разом із ними. Ця подія трохи нагадувала б сум’яття в термітнику, – раптовий вибух безглуздя, як і там, тільки не такого прекрасного масштабу. Чи здолаємо коли-небудь стать ми, як терміти? Я вірю в науку, вірю з дня на день чимдалі дужче, і з дня на день чимдалі менше – в те, що кохання незамінне!
– Кохання немає! А те, чого немає, не може бути ні замінним, ні незамінним! Із такою самою впевненістю мені хотілося б сказати: жінок немає. До термітів нам байдуже. Хто там страждає від жінок? Hic mulier, hic salta! Ти кажи про людей! Те, що павучихи, поглумившись над кволими самцями, відкушують їм голови, що кров смокчуть лише комарихи, нашої теми не стосується. Бджоли вчиняють розправу над трутнями, це – варварство. Якщо трутні не потрібні – нащо їх плодити, якщо вони корисні – нащо вбивати? У павукові, найжорстокішій і найогиднішій із тварин, я вбачаю втілення жіночности. Його павутина міниться на сонці отруйною синизною!
– Але ж ти й сам кажеш лише про комах та тварин!
– Тому що про людей я надто багато знаю. Не хочеться розпочинати. Про себе я мовчу, я – тільки один випадок, я знаю тисячі гірших, для кожної людини її випадок – найгірший. По-справжньому великі мислителі переконані в тому, що жінки нічого не варті. Спробуй знайти в бесідах Конфуція, де ти прочитаєш тисячі думок і міркувань про речі з буденного й не тільки з буденного життя, бодай одну фразу, яка стосувалася б жінок! Не знайдеш жодної! Майстер мовчання обминає жінок мовчанням. Навіть жалоба з приводу їхньої смерти видається йому, хто приписує формі внутрішню цінність, недоречною й зайвою. Його дружина, яку він узяв ще зовсім молодим, узяв за звичаєм, а не з переконання чи, тим більше, з кохання, помирає після довгих років шлюбу. Її син нестямно ридає над її мертвим тілом. Він плаче, він аж здригається; ця жінка випадково доводиться йому матір’ю, тому він вважає її незамінною. І батько Конфуцій суворо засуджує цей його розпач. Voilà un homme! Згодом його досвід підтвердив це переконання. Кілька років він служив міністром у правителя царства Лу. При ньому країна розквітла. Народ оговтався, перевів дух, посміливішав і проникся довірою до своїх проводирів. Сусідніх правителів узяла заздрість; вони злякалися, що порушиться рівновага, така бажана ще з прадавніх часів. І що ж вони зробили, щоб усунути Конфуція від справ? Найхитріший з-поміж них, володар царства Цзоу, надіслав своєму сусідові в Лу, на службі в якого був Конфуцій, дарунок: вісімдесят вродливих бабиськ – танцівниць і флейтисток. Молодий правитель опинився в їхніх тенетах. Вони ослабили його, політика йому знавісніла, рада мудреців почала його обтяжувати, товариство бабиськ йому подобалося дужче. Через них справа, якій присвятив своє життя Конфуцій, зазнала краху. Він узяв палицю й, безпритульний, пустився мандрувати країнами. Він бачив людські страждання, його поймав відчай, і він марно сподівався знову знайти де-небудь вплив; скрізь, куди він приходив, правителі виявлялися в руках бабиськ. Помер Конфуцій, сповнений гіркоти; але він був надто шляхетний, щоб хоч один раз поскаржитися на свої страждання. Я відчув їх у декотрих його особливо коротких фразах. Я теж не нарікаю. Я тільки узагальнюю й роблю неминучі висновки.
Сучасником Конфуція був Будда. Обох відділяли величезні гори, хіба могли вони щось довідатись один про одного? Вони, мабуть, не знали навіть, як називався той народ, до якого належав другий. «Ваша превелебносте, – звернувся до Будди улюблений його учень Ананда, – чому, з якої причини жінки не засідають у громадських зборах, не ведуть справ і не заробляють на життя власною працею?»
«Жінки, Анандо, запальні; жінки, Анандо, ревниві; жінки, Анандо, заздрісні; жінки, Анандо, дурні. Ось чому, Анандо, ось із якої причини жінки не засідають у громадських зборах, не ведуть справ і не заробляють на життя власною працею».
Жінки благали прийняти їх до ордену, учні за них клопотали, Будда довго не хотів їм поступитись. Через десятки років його поблажливість і співчуття до них узяли гору, і він, усупереч власній розважливості, заснував жіночий чернечий орден. Із вісьмох суворих «правил», які він запровадив для черниць, у першому було сказано:
«Черниця, хай навіть вона перебуває в ордені сто років, має поштиво вітати кожного ченця, навіть якщо його прийнято до ордену цього самого дня; вона має спинитися перед ним, згорнути руки й належно його пошанувати. Черниця повинна поважати це правило, дотримуватися його, вважати священним і не порушувати до самої смерти».
Сьоме правило, священну вірність якому їй прищеплюють такими самими словами, проголошує: «У жодному разі черниця не сміє ганити чи сварити ченця».
Восьме: «Віднині черниці не мають права ступати на стежку розмов із чоловіками. Але ченці мають право ступати на стежку розмов із черницями».
Попри цю греблю, яку Величний звів од жінок своїми вісьмома правилами, його облягла, коли це сталося, глибока туга, і він промовив до Ананди:
«Якби вчення і приписи, проголошені Довершеним, не дозволяли жінкам, Анандо, полишати світ і відмовлятися від домівки, цей священний спосіб життя панував би довго; істинне вчення панувало б тисячу років. Та позаяк, Анандо, жінка полишила світ і відмовилася від домівки, цей священний спосіб життя, Анандо, пануватиме недовго; тільки п’ятсот років пануватиме істинне вчення.
Якщо на добре доглянуте рисове поле, Анандо, нападе хвороба, яку називають борошнистою росою, таке поле простоїть недовго; так само недовго пануватиме й священний спосіб життя, коли якесь учення та приписи дозволять жінкам полишати світ і відмовлятися від домівки.
Якщо на добре доглянуту цукрову плантацію, Анандо, нападе хвороба, яку називають синьою, така плантація простоїть недовго; і так само недовго пануватиме й священний спосіб життя, коли якесь учення та приписи дозволять жінкам полишати світ і відмовлятися від домівки».
У безособовій мові віри я чую тут глибокий особистий розпач, відлуння болю, яке не траплялося мені більш ніде, в жодному з численних висловлювань, що дійшли до нас від Будди.
Твердий, наче дерево,
Як річка, кривий,
Злий, наче жінка, —
Злий і дурний, —
каже одне з найстаріших індійських прислів’їв, складене, коли врахувати жахливий зміст такого висловлювання, досить доброзичливо, як і більшість прислів’їв, і прикметно для народної думки індусів.
– З того, про що ти розповідаєш, нові для мене лише подробиці. Я в захваті від твоєї пам’яти. З безкрайого океану легенд та переказів ти цитуєш те, що потрібно на потвердження твоїх доказів. Ти нагадуєш мені давніх брахманів, котрі ще до того, як виникла писемність, усно переказували учням свої веди, за обсягом більші, ніж священні книжки будь-якого іншого народу. У голові в тебе – священні книжки всіх народів, не тільки індусів. Щоправда, за свою наукову пам’ять ти платиш однією небезпечною вадою. Ти не помічаєш, що діється довкола тебе. Те, що відбувається з тобою самим, у твоїй пам’яті не залишається. Якби я попросив тебе – чого я, звісно ж, не зроблю: розкажи, де ти знайшов цю жінку, як вона тебе піддурювала і обдурювала, як продавала й у баранячий ріг згинала, опиши з усіма подробицями ту злість і дурість, що становлять, за твоїм індійським прислів’ям, її головні риси, щоб я міг скласти про неї власну думку, а не просто беззастережно приймав твою, – ти б не зміг цього зробити. Мені на догоду ти, певне, спробував би напружити пам’ять, одначе зовсім марно. Розумієш, такою пам’яттю, якої позбавлений ти, наділений я, в цьому я маю над тобою величезну перевагу. Я не забуваю того, що колись сказав один чоловік, бажаючи завдати мені болю чи зробити приємність. Звичайні слова, прості зауваження, які можуть стосуватися мене так само, як і будь-кого іншого, з часом вилітають мені з голови. Чуттєву пам’ять, як я її назвав би, має людина мистецтва. Тільки те й те разом – пам’ять чуттєва й пам’ять розумова (а тобі властива саме ця друга) – дають змогу людині стати універсальною. Я, мабуть, тебе переоцінював. Якби ми, ти і я, могли злитися в одну людину, то з нас вийшло б духовно довершене створіння.
У Петера смикнулася ліва брова.
– У мемуарах немає нічого цікавого. Жінки, коли вже вони читають, живляться мемуарами. Я добре запам’ятовую все, що зі мною трапляється. Ти допитливий, я – ні. Ти щодня вислуховуєш нові історії й хочеш сьогодні, задля різноманітности, почути ще одну й від мене. Я від історій відмовляюсь. Ось у чому полягає різниця між нами. Ти живеш своїми божевільними, я – своїми книжками. Що порядніше? Я міг би жити й у халупі, мої книжки – у мене в голові; тобі потрібна ціла психіатрична лікарня. Бідолаха! Мені тебе шкода. Ти, власне, – жінка. Ти – це самі сенсації. Бігай собі від новини до новини! Я стою на місці. Коли вже до мене вкрадеться якась думка, то не полишає мене тижнями. Ти поспішаєш обзавестися відразу іншою. Ти називаєш це інтуїцією. Якби я страждав на якусь маячну ідею, то пишався б нею. Що свідчить більшою мірою про вдачу й силу волі? Зазнай манії переслідування! Якщо ти до цього піднесешся, я подарую свою бібліотеку тобі. Ти – чоловік тертий і вмієш уникнути будь-якої глибокої думки. Манія тобі не до снаги. Мені теж ні, але я маю хист, потрібний для цього, – свою вдачу. Тобі здається, що я хвалюся. Але я свою вдачу довів. Тільки завдяки власній волі, без будь-чиєї підтримки, про це навіть ніхто не знав, я звільнився від якогось гніту, якогось тягаря, якоїсь смерти, якоїсь кори клятого граніту. Де б я був, якби чекав на тебе? Вгорі! Я покинув книжки напризволяще й пішов на вулицю. Ти не знаєш, що то за книжки, спершу ознайомся з ними, може, я злочинець. З погляду суворої моралі, я таки злочинець, але я беру це на себе, я не боюся. Смерть розлучає подружжя. Невже мені дозволено менше, ніж смерті? Що таке смерть? Припинення функцій, заперечення, ніщо. Невже я маю чекати її? Чекати примх якогось упертого, старого тіла? Хто ж чекатиме, коли зазіхають на його роботу, його життя, його книжки? Я її ненавидів. Я ненавиджу її й тепер, ненавиджу й після її смерти! Я маю право ненавидіти; я тобі доведу, що ненависти заслуговують усі жінки. Ти собі гадаєш, нібито я щось тямлю лише у Сході. Якщо йому потрібні докази, він бере їх зі своїх наукових галузей – ось як міркуєш ти. Я дістану тобі синизну з неба, але не брехню, а правду, прекрасну, сувору, колючу правду, правду будь-якого масштабу й штибу, правду для почуття й правду для розуму, хоч у тебе, бабисько ти, функціонує лише почуття, дістану таку правду, що у тебе в очах посиніє, не почорніє, а посиніє, посиніє, посиніє, бо синій колір – це колір вірности! Та облишмо про це, ти відвернув мою увагу від нашої першої розмови. Ми докотилися вже до рівня невігласів. Ти мене принижуєш. Я мав би помовчати. Ти робиш із мене сварливу мегеру, а я б знайшов аргументи!
Петер важко перевів дух. Кутики розтулених губів у нього різко посмикувались. Язик робив відчайдушні рухи, як ото в людини, що потопає. Зморшки на чолі переплутались. Він помітив це, коли говорив, і потягся до них рукою. Поклавши в зморшки три пальці, він кілька разів щосили провів їх справа наліво. Четвертій зморшці не пощастило, промайнуло в Ґеорга. Дивно, що, крім отої щілини, в нього є ще й рот. Хто б міг подумати – він має губи і язика, як і всі ми. Нічого не хоче розповідати. Чому він мені не довіряє? Такий гордий! Боїться, що в душі я зневажаю його за те, що він одружився. Він ще хлопцем не проминав нагоди покпити з кохання, а коли виріс, то вважав, що воно взагалі не варте того, щоб про нього розмовляти. «Якби мені трапилась Афродіта, я б її застрелив». Антисфена, засновника школи кініків, Петер любив саме за ці слова. І ось казна-звідки взялася якась стара відьма й на вбивцю Афродіти накликала біду. Сильна вдача! Як твердо він стоїть на ногах! Ґеорг зловтішався. Петер його ображав. До образ він звик, але ці діймали його до серця. Петерові слова мали сенс. Ґеорґ справді не міг жити без своїх хворих. Він завдячував їм чимось більшим, аніж хлібом і славою; вони були основою його розумового й духовного існування. Хитрість, до якої він удався, щоб розв’язати Петерові язика, зазнала поразки. Замість розповідати, той ганив Ґеорґа й звинувачував сам себе в якомусь злочині. Від жінки він утік. Щоб не надто соромитися цього ганебного вчинку, Петер сам поставив на собі тавро злочинця. Усвідомлення злочину, якого не було, можна стерпіти. Навіть сильні вдачі доводять собі власну цілісність кружними шляхами. Петер мав причину вважати себе боягузом. Із помешкання він виселив не жінку, а самого себе. З вулиці, де Петер якийсь час тинявся – довгов’язий, смішний, нещасний, – він подався до комірчини сторожа. Тут він відбував ув’язнення за свій злочин. Щоб якось збавити свій термін, Петер заздалегідь дав братові телеграму. В усьому цьому плані Ґеорґові було відведено особливу роль. Він мав викинути з помешкання й віднадити жінку, показати місце сторожу, переконати цього чоловіка з сильною вдачею в тому, що він – не злочинець, і тріумфально повернути його до звільненої й очищеної бібліотеки. Тепер Ґеорґ побачив себе важливим трибком механізму, який хтось запустив задля того, щоб урятувати ображене почуття власної гідности. Ця комедія коштувала однієї фаланги на пальці лівої руки. Петера йому й досі було шкода. Але це симулювання розгублености й переляку, це намагання розтоптати чужу гідність задля того, щоб повернути власну, ця гра, яку замислили з ним, хто сам звик грати з іншими людьми, – все це Ґеорґові було не до вподоби. Йому хотілося дати зрозуміти, що він усе збагнув. Він поклав собі допомогти Петерові повернутися до спокійного життя вченого, допомогти самовіддано і обережно, як того вимагав його фах. Невеличку помсту він відкладе на пізніше, років на кілька. Коли він приїде до Петера знов – а ці відвідини Ґеорґ запланував собі вже тепер, – він по-дружньому, але безжалісно пояснить братові, що в цій комірчині сталося між ними насправді.
– Ти маєш аргументи? То наведи їх! Гадаю, все, що ти казатимеш, щоразу повертатиме нас до Китаю чи Індії.
Він вибрав довгий шлях, короткий був закритий. Позаяк розповідати просто Петер не хотів, то робити висновок, у чому саме брат звинувачував дружину, Ґеорґ мусив з його нібито наукових розмірковувань. Як подіставати йому з тіла колючки, коли він не бачить їх сам? Як його заспокоїти, коли він сам не знає, де зачаїлася його тривога, що вона коїть, як дає про себе знати, що думає про минуле роду людського, яке підібгала, немовби потворного вилупка, під власне минуле?
– Я залишуся в Європі, – пообіцяв Петер, – про жінок тут можна сказати ще більше. Німці, як і греки, предметом своїх великих і представницьких народних епосів зробили жіночі заколоти. Про вплив не може бути й мови. Ти, мабуть, у захваті від боягузливої помсти Кримгільди? Хіба вона кидається в бій сама, хіба вона наражається бодай на якусь небезпеку? Кримгільда тільки підбурює інших, плете інтриги, використовує людей з підступним наміром, зраджує їх. А насамкінець, коли їй уже ніщо не загрожує, власноруч відгинає голови закутим Ґюнтеру й Гаґену. З вірности? З кохання до Зіґфріда, в смерті якого вона винна? Чи карають її фурії? Чи знає вона, що через свою помсту загине? Ні! Ні! Ні! Вона не здійснює жодного величного вчинку, їй ідеться про скарб Нібелунгів! Власні коштовності вона втратила через свій-таки довгий язик; за коштовності вона й помщається. Серед коштовностей був і чоловік. Разом з коштовностями гине й він; помщаючись за коштовності, помщаються й за нього. В останню мить Кримгільда ще сподівається довідатися від Гаґена, де скарб. Те, що її зрештою вбивають, – це, як на мене, велика заслуга поета або народу, який підготував ґрунт для появи цього поета!
