Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 40 страниц)

«Отже, вона була жадібна й весь час вимагала від нього грошей», – міркує Ґеорґ.

– Греки були не такі справедливі. Єлені вони пробачили все за її вроду. Я й сам щоразу тремчу від обурення, коли бачу, як вона в Спарті, знов поруч із Менелаєм, знову жваво й безсоромно пускає очима бісики. Так немовби нічого й не сталося... Десять років війни... Найміцніші, найвродливіші, найкращі греки погинули, Трою спалено, Паріс, її коханий, мертвий... Уже б мовчала собі! Стільки років минуло... Таж ні, спокійнісінько розводиться про той час, коли «...через мене, безстидну, ахейців загони в Трою далеку походом воєнним усі вирушали»[6]6
  Тут і далі цитати з Гомерової «Одіссеї» подано в перекладі Бориса Тена.


[Закрыть]. Вона розповідає про те, як Одіссей, перебравшися за жебрака, проник до взятої в облогу Трої й поклав багато воїнів.

 
Лемент великий троянки зняли, а у мене раділо
Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додому
І над засліпленням тим жалкувала, в яке Афродіта
Ввергла мене, забравши із любої серцю вітчизни,
Де я дочку залишила, й покої подружні, і мужа,
Що красотою й умом не поступиться ні перед ким він.
 

Цю історію Єлена розповідає при гостях і, що цікаво, при Менелаєві. Саме для нього вона висновує з неї мораль. Так вона лестощами намагається знов утертися в довіру до нього. Так вона втішає його, щоб він забув про її колишню зраду. Тоді, мовляв, Паріс здавався мені багатшим «красотою й умом», ніж ти, – ось підтекст її слів, – а тепер я знаю, що ти такий самий прекрасний. Хто згадує про те, що Паріса вже й серед живих немає? Для бабери живий чоловік прекрасніший, ніж мертвий. Що вона має, те їй і до вподоби. З цієї слабкої риси вдачі вона ще й дістає зиск і пускається на лестощі.

«Вона дорікала йому за його нікудишню статуру, – міркує Ґеорґ, – і зраджувала його з не такою нікудишньою. А коли той, другий, помер, вернулася й почала підлещуватися до Петера».

– О, Гомер знає про жінок більше, ніж ми! Нам, видющим, треба повчитися в того сліпого! Ти згадай, як Афродіта зрадила свого чоловіка. Гефест її не зовсім влаштовує через те, що кульгавий. І з ким же вона його ошукує? Може, з Аполлоном, поетом, художником, як і Гефест, наділеним красою, якої їй нібито бракує в закіптюженому ковалеві? З Аїдом, темним і таємничим володарем підземного царства? З Посейдоном, дужим і грізним, що посилає на моря бурі? Цей був би законним її господарем, адже вона вийшла з його моря. З Гермесом, який знає смак у всілякому крутійстві та жіночих інтригах, хитрість і заповзятливість якого мала б заворожити її, царицю кохання? Ні, перевагу над ними всіма вона віддає Аресові, в якого порожня голова, зате повні м’язи, рудому телепню, богові грецьких найманців, дужому не розумом, а кулаками, який не знає межі лише в своїх грубощах, а в усьому іншому – саме втілення обмежености!

«Ось уже й сторож з’явився, – міркує Ґеорґ, – він зробив йому вже другу капость».

– Він такий незграбний, що заплутується в тенетах. Щоразу, коли я читаю, як Гефест ловить тих двох у свої тенета, я згортаю книжку й на радощах разів десять-двадцять палко цілую Гомерове ім’я. Але не пропускаю я й кінцівки цієї історії. Арес ганебно втікає геть, він хоч і віслюк, а все ж таки чоловік; у ньому ще жевріє іскра сорому. Афродіта, сяючи, вирушає до Пафоса, де її чекає храм і вівтарі; пишно вбравшися, причепурившись, вона оговтується від своєї ганьби, – адже всі боги сміялися з неї, коли вона попалась у тенета.

«Коли він тих двох заскочив, – міркує Ґеорґ, – сторож, тоді ще не такий нахабний, побачивши багатого вченого, забув про свої кулаки й збентежено вшився геть. Зате вона – тільки так може захиститися жінка, яку застукали на гарячому, – скорчила зухвалу пику, згребла свої манатки й одяглася в сусідній кімнаті. Жане, де ти?»

– Я здогадуюся, про що ти думаєш. Ти думаєш, «Одіссея» свідчить проти мене. У твоїх очах я читаю імена Каліпсо, Навсікаї й Пенелопи. Зараз я відкрию тобі таємницю їхньої вроди, яку критики беруть один від одного на віру, – купують одразу трьох котів в одній старій торбі. Та спершу хочу нагадати про те, що Цірцея, бабера, всіх чоловіків обертає на свиней. Каліпсо сім років не пускає від себе Одіссея, якого кохає всім тілом. Цілими днями він сидить на березі, гірко плаче, страждаючи від туги за домівкою й сорому, вночі він повинен спати з нею, він повинен, з ночі на ніч, байдуже – хоче він чи ні. Він не хоче. Він хоче додому. Він чоловік бідовий, сповнений снаги, відваги й розуму, гаряча голова, найбільший актор усіх часів і все ж герой. Вона бачить, як він плаче, вона добре знає, чому він страждає. Змушений жити без діла, відірваний від людей, чиї слова й справи для нього – наче повітря, він марнує в неї свої найкращі роки. Каліпсо його не відпускає. Вона не відпустила б його ніколи. Але Гермес переказує їй веління богів: Одіссея треба звільнити. Вона мусить скоритися. Останні години, які їй лишаються, вона згаює на те, щоб виставити себе перед Одіссеєм у вигідному світлі. «Я відпускаю тебе з власної волі, – каже вона, – тому що кохаю, тому що мені тебе шкода». Він бачить її наскрізь, але мовчить. Ось як учиняє безсмертна богиня: кохання й чоловіки судилися їй навіки-віків, вона ніколи не постаріє. Що їй до того, як він, смертний, проживе своє недовге, куце, наполовину вже сточене часом життя?

«Вона не давала йому спокою, – міркує Ґеорґ, – ні вночі, ні коли він працював».

– Про Навсікаю ми знаємо небагато. Вона ще зовсім юна. Проте її схильності вже даються взнаки. Вона, сама каже, хоче знайти собі такого чоловіка, як Одіссей. Вона бачила його на березі голого. Цього їй досить, він був гарний. Адже вона не здогадується, хто він. Навсікая вибирає, дивлячись на тіло. Про Пенелопу ходить легенда, нібито вона чекала Одіссея двадцять років. Кількість років збігається, але чому ж вона чекає? Тому що ніяк не може спинитися на жодному із залицяльників. Одіссеєва сила її зіпсувала. Їй не до вподоби вже жоден чоловік. Великої втіхи з такими гуляками вона не зазнає. Вона, мовляв, кохає Одіссея! Казка, та й годі! Його старий, кволий, ледве живий собака впізнає господаря, коли цей з’являється, вбраний як жебрак, і на радощах помирає. Пенелопа не впізнає Одіссея й живе собі, розкошуючи, далі. Тільки перед сном щоночі плаче. Спершу вона за ним тужила, він був чоловік палкий і дужий. Згодом сльози перейшли в неї у звичку, стали снодійним, без якого вона вже не могла заснути. Замість цибулини вона хапалася за спогади про свого коханого Одіссея і, ридаючи, з ними й засинала. Добра стара покоївка Євриклея, дбайлива нянька, м’якосерда й завжди заклопотана, не може стримати радощів, коли бачить убитих залицяльників та повішених служниць! А Одіссей, цей месник, чоловік, якому справді заподіяно кривду, за те їй ще й вичитує!

«У Пенелопі та Євриклеї, – міркує Ґеорґ, – йому ненависна їхня хазяйновитість, адже спочатку вона була в нього економкою».

– Найдорожчим і глибоко особистим Гомеровим заповітом я вважаю слова, що їх каже Одіссею Агамемнон, ця невиразна синя тінь у пеклі; його спровадила на той світ рідна дружина:

 
Тим-то своїй ти дружині не дуже-mo сам довіряйся.
Не розкривай перед нею всього, що на думці ти маєш, —
Дещо скажи їй, а дещо й про себе умій зберігати...
 
 
Потай до любого рідного краю впровадь непомітно
Свій корабель, бо тепер довіряти жінкам небезпечно.
 

Жорстокість – головна риса й грецьких богинь. Боги людяніші. Яку ще істоту на цілому світі мучили й усе життя цькували так немилосердно, як Гера – Геракла, що не мав перед нею жодної іншої провини, крім свого походження? Коли він зрештою помирає й позбувається ненависних бабер, які навіть його смерть обертають на пекельний вогонь, вона підступною каверзою псує йому все безсмертя. Богам соромно за ненависть жорстокосердої Гери, вони хочуть винагородити Геракла за муки і як справедливе відшкодування дарують йому безсмертя. А Гера підсовує йому до цього подарунка ще й баберу – зводить його зі своєю дочкою Гебою. Боги пихаті; коли якомусь чоловікові дістається в дружини котрась із їхньої зграї, то для нього це, вважають вони, просто щастя. Геракл беззахисний. Якби Геба була левом, він убив би її своєю палицею. Але вона – богиня. Він усміхається й дякує. Куди ж перенесли його із життя, сповненого небезпек? У безсмертний шлюб! Безсмертний шлюб на Олімпі, під синім небом, з виглядом на синє море...

Найбільше його лякає те, що він не зможе розірвати свій шлюб. Ґеорґ радів майбутньому розлученню, це буде його подарунок братові. Петер мовчав і напружено дивився перед себе.

– Це ж треба, – нерішуче почав він, – у мене обман зору. Щойно я спробував уявити собі Егейське море. Воно здається мені швидше зеленим, аніж синім. Може, зі мною щось серйозне? Як ти гадаєш?

– Що це тобі вдарило в голову! Ти іпохондрик. Море прибирає найрізноманітніших кольорів. Тобі особливо приємно згадувати про зелений відтінок. Зі мною те саме. Я теж люблю підступний зелений колір, перед грозою, похмурого дня.

– Синій мені здається багато підступнішим, аніж зелений.

– Кожна людина сприймає той чи той колір, як мені підказує досвід, по-своєму. Загалом синій колір вважають приємним. Згадаймо просту дитячу синизну на картинах Фра Анджеліко!

Петер знову мовчав. Раптом він схопив Ґеорґа за рукав і сказав:

– Коли вже мова зайшла про картини, то що ти думаєш про Мікеланджело?

– Чому ти раптом згадав про Мікеланджело?

– У Сикстинській каплиці, якраз посередині склепіння, зображено народження Єви з Адамового ребра. Цю подію, яка перетворює щойно створений найкращий зі світів на найгірший, змальовано в меншому форматі, ніж створення Адама й гріхопадіння з обох боків. Дрібним і вбогим постає те, що тут відбувається: у чоловіка крадуть найгірше з його ребер, виникає поділ на дві статі, одна з яких – лише часточка другої, проте ця незначна подія перебуває в центрі всього творіння. Адам спить. Якби він не спав, його ребро було б у безпеці. Це ж треба – його скороминуще бажання мати подругу стало для нього фатальним! Бог створив Адама, і на цьому його доброзичливість вичерпалася. Відтепер він обходиться з ним, як із кимось чужим, а не як із власним утвором. За слова й примхи, які розвіюються швидше, ніж хмарина, він примусив Адама заплатити – нести їхній тягар крізь віки. З тих Адамових примх вийшли інстинкти роду людського. Він спить. Бог, добрий батько, орудуючи поблажливо й іронічно, дістає з нього, мов штукар, Єву. Вона стоїть на землі тільки однією ногою, друга ще в Адамовому боці. Вона ще не має змоги стати навколішки, але вже згортає руки. Губи її шепочуть якісь лестощі. Лестощі, звернені до Бога, називають молитвою. Єву молитися вчила не нужда. Єва обачна. Поки Адам спить, вона хутенько збиває про запас прекрасні творіння. У неї добрий нюх, вона відчуває, що Бог марнославний, і марнославний він такою самою мірою, як і великий. Різні акти творення він здійснює в різних шатах. Між однією роботою й іншою він перевдягається. Загорнувшись у накидку, що розкішними фалдами спадає до землі, він розглядає Єву. Її вроди він не бачить, тому що повсюди бачить лише себе; він приймає її пошанування. Її гримаси ниці й гріховні. Від першої своєї миті вона нічого не робить без заміру. Вона гола, одначе Бога в його просторій накидці не соромиться. Соромитиметься вона аж тоді, коли їй не вдасться який-небудь гріх. Адам лежить знеможений, мовби після злягання. Він спить неглибоким сном. Йому сниться журба, яку йому дарує Бог. Перший людський сон, породжений страхом перед жінкою. Коли Адам прокинеться, Бог жорстоко залишить цих двох самих, Єва стане перед Адамом навколішки, згорнувши руки, як перед Богом, з тими самими лестощами на вустах, з відданістю в очах, із жадобою до влади в серці, й спокусить його на розпусту, щоб він уже ніколи не зміг без неї, Єви, обійтися. Адам великодушніший, ніж Бог. Бог любить у своєму творінні себе. Адам кохає Єву – ще щось, щось інше, зло, напасть. Він прощає їй те, чим вона є: його бундючне ребро. Він про все забуває, і з одного стають двоє. Яка біда на всі віки!

У тому, що Адам завів собі дружину, зіграла свою роль примха, порив. Шлюб він узяв проти власної волі. Цього він не може собі пробачити. Його дратує те, що вірить він лише в категоричний імператив, а не в Бога. А то він склав би провину на нього. Він зводить погляд на склепіння Сикетинської каплиці, щоб мати бодай якесь уявлення про Бога. Іншого вірогідного біблійного Бога в образотворчому мистецтві нема. Йому потрібен Бог, щоб паплюжити його. Вголос Ґеорґ промовляє якусь люб’язну фразу, дуже далеку від його думок:

– Чому на всі віки? Адже ми вже вели мову про термітів, які здолали стать. Виходить, це зло ані неминуче, ані невигубне.

– Атож, і таке саме чудо, як любовний бунт у термітнику, як пожежа в моїй бібліотеці, тому що така пожежа неможлива, просто немислима, це очевидне божевілля, нечувана зрада цінностей, ще одного такого зібрання яких більш ніде немає, це справжня підлість і таке паскудство, що тобі навіть жартома не варто було б при мені згадувати, не те що припускати це, адже ти бачиш, що я не божевільний, у мене навіть не тьмариться розум, я багато чого зазнав, сум’яття – не ганьба, чому ти з мене насміхаєшся, з пам’яттю в мене все гаразд, я пам’ятаю про все, що хочу, я собою владаю, чому, тому що я колись був одружився, я з жодною жінкою в житті не мав роману, зате скільки романів було в тебе, кохання – це проказа, хвороба, успадкована від одноклітинних, хтось одружується двічі й тричі, в мене з нею нічого не було, ти мене ображаєш, ти не повинен був цього казати, божевільні, можливо, так і роблять, я свою бібліотеку не підпалю, забирайся геть, якщо ти на цьому наполягаєш, повертайся до свого дурдому, де твоя голова, у відповідь на все, що я кажу, ти тільки підтакуєш, з усім погоджуєшся! Я ще не чув від тебе жодної твоєї власної думки, ти базікало, ти гадаєш, що все знаєш! Я нюхом чую твої глузливі думки. Вони смердять. Він божевільний, міркуєш ти, тому що паплюжить жінок. Я такий не один! Я це тобі доведу! Візьми свої брудні думки назад! Хлопчисько, ти в мене навчився читати! Ти навіть не знаєш по-китайському. Я розлучуся заднім числом. Я маю повернути свою честь. Щоб розлучитися, дружина не потрібна. Нехай перекинеться в домовині. Вона навіть могили власної не має. Її місце в пеклі! Чому немає пекла? Треба його влаштувати. Для бабиськ і таких, як ти, бабіїв. Я правду кажу! Я чоловік серйозний. Тепер ти поїдеш і про мене забудеш. Я зовсім самотній. Я маю голову на в’язах. Я можу подбати про себе сам. Книжок я тобі не заповідатиму. Краще спалю їх. Ти ж бо помреш раніше від мене, ти вже зносився, тебе довело до цього твоє брудне життя, послухай лишень, як ти розмовляєш, без емоцій, довгими, закрученими фразами, ти завжди чемний, бабисько якесь, ти вже як та Єва, але я – не Бог, від мене ти цим нічого не доб’єшся! Відпочинь же від цієї жіночности! Може, знов станеш людиною. Нещасне, паскудне створіння! Мені тебе шкода. Знаєш, що б я зробив, якби мені довелось помінятися з тобою місцями? Мінятися мені не треба, та якби все ж таки довелось, якби не було іншої ради, якби закон природи наді мною не зглянувся, я все ж таки знайшов би порятунок. Я підпалив би твою божевільню, щоб вона спалахнула яскравим полум’ям, разом з усіма її мешканцями, разом зі мною, – божевільню, але не свою бібліотеку! Книжки вартують більше, ніж психічно хворі, книжки вартують більше, ніж люди, ти цього не розумієш, бо ти – комедіант, тобі потрібні оплески, а книжки німі, вони промовляють, але німі, ось у чому вся велич, книжки промовляють, і ти їх одразу чуєш, тобі навіть не треба прислухатись. Я покажу тобі свої книжки, але не зараз, потім. Ти ще вибачишся переді мною за свою мерзенну картину, а то я викину тебе геть!

Ґеорґ його не перебивав, він хотів почути все. Петер говорив так поквапно й збуджено, що його не спинили б жодні лагідні слова. Він підвівся й, коли згадав про книжки, його стримані рухи стали широкими й виваженими. Ґеорґ шкодував з приводу тієї картини, яку він, не маючи іншої й бажаючи спрямувати братову уяву в потрібне русло, на жаль, невдало вибрав для того, щоб проілюструвати щасливу безстатевість у термітів. Сама думка про те, що він може підпалити власні книжки, пекла Петера дужче, ніж вогонь. Ось як він любив свою бібліотеку; вона замінювала йому людей. Цього болю братові не слід було завдавати; але й він не був марний. Завдяки йому Ґеорґ довідався, що проти жінки є ліки надійніші, ніж отрута, – безмежна любов, до якої досить лише вдатись, і та ненависть згасає й розвіюється. Задля книжок, які дістали такий завзятий захист навіть від небезпеки надуманої, варто було жити далі. «Цю жінку я швидко й без зайвого галасу виставлю за двері, – вирішив Ґеорґ, – а разом з нею й сторожа. Я викину з помешкання все, що може про неї нагадувати, перевірю, чи всі книжки на місці й цілі, залагоджу його фінансові справи, – грошей у нього запевне небагато або й немає зовсім, – поверну йому пристрасть до книжок, не пошкодую цілого дня, щоб розпалити цю його давню любов, посаджу його за роботи, які він замислив ще колись давно, й залишу цього черствого сухаря самого на себе в його похмурій стихії, яка йому здається веселою. А через півроку приїду сюди знов, навідуватись до нього – це мій борг перед ним, хоч він мені й брат і його сміховинний фах я зневажаю. Про історію його шлюбу я знаю тепер усе, що мені треба. Його міркування, які він вважає об’єктивними, прозоріші від води. Насамперед його слід заспокоїти. Особливо спокійний він тоді, коли ховає свою ненависть за міфічними або історичними жіночими постатями. За цими бастіонами своєї пам’яти він почувається в безпеці від жінки, тієї, що нагорі. Вона навіть не може йому на це відповісти. По суті, людина він обмежена, і вдача в нього дріб’язкова. Власна ненависть Петера певною мірою надихає. Можливо, трохи цього натхнення залишиться для його майбутніх праць».

– Ти перебив себе. Ти хотів сказати ще щось серйозне, – цілком спокійно, м’яким і сповненим очікування голосом урвав Ґеорґ недоладні випади Петера.

Такий поважний тон і готовність слухати збили з того пиху. Він знову сів, перебрав у пам’яті клубок думок і швидко знайшов потрібну нитку.

– Таким самим чудом, як любовний бунт у термітнику чи немислима пожежа в моїй бібліотеці, була б руйнація склепіння в Сикстинській каплиці руками самого Мікеланджело. Можливо, з наказу якогось божевільного папи він, попри свою чотирирічну працю, й заходився б зафарбовувати та зішкрібати постать за постаттю. Але Єву, цю Єву, він захистив би й від сотень папських найманців. Вона – його заповіт.

– У тебе тонкий нюх до заповітів великих митців. Історія теж підтверджує твою правоту, не тільки Гомер та Біблія. Облишмо Єву, Далілу, Клітемнестру й навіть Пенелопу, чию мерзенну натуру ти довів. Це – переконливі приклади, яскраві постаті, та хто знає, чи жили вони коли-небудь на світі взагалі? Клеопатра промовляє нам, хто любить історію, в тисячу разів більше.

– Так... Я про неї не забув, я просто до неї ще не дійшов. Гаразд, подивімося поки що на решту! Ти не такий ґрунтовний, як я. Клеопатра наказує вбити рідну сестру – всі жінки борються між собою. Вона ошукує Антонія – всі жінки ошукують чоловіків. Вона використовує його самого й азіатські провінції Риму для того, щоб жити в розкошах, – усі жінки живуть і вмирають задля своєї любови до розкошів. Вона зраджує Антонія відразу, щойно виникає небезпека. Вона запевнює його, що спалить себе. Він накладає на себе руки. Вона себе не спалює. Зате жалобне вбрання в неї напохваті, воно їй до лиця, так вона намагається звабити Октавіана. Тому, однак, не забракло розуму опустити очі. Б’юсь об заклад, він так ніколи її й не бачив. Той хитрий хлопець був у латах. А то вона ще спробувала б потертись об нього своїм тілом і припасти до бідолахи саме тієї хвилини, коли Антоній пускався духу. Цей Октавіан – справжній чоловік, чоловік на славу, своє тіло він захищає латами, очі – тим, що опускає їх! На її пісню сирени він ніби-то не відповів жодним словом. Я маю підозру, що він позатикав собі вуха, як колись Одіссей. А тільки через ніс Клеопатра причарувати його не змогла. За ніс він був спокійний. Мабуть, нюх у нього був розвинений не вельми. Чоловік, чоловік, від якого я в захваті! Цезар став її жертвою, а він – ні. А під той час вона через свій вік стала вже куди небезпечнішою, тобто настирливішою.

«Він не пробачає своїй дружині навіть вік», – міркував Ґеорґ. Він слухав ще досить довго. Не було жодного такого жіночого лиходійства, засвідченого в історії чи просто переказаного в легенді, якого Ґеорґові не довелося б почути. Філософи свої зневажливі оцінки обгрунтовували. Петер наводив цитати надійні, виголошував їх повчальним тоном, отож у пам’ять вони вкарбовувались якнайкраще. Декотрі постулати, що запам’яталися віддавна, проте хибно, він уточнював. Учитися можна завжди, навіть у педанта. Багато що було для Ґеорґа нове. «Жінка – це бур’ян, який швидко росте, незавершена людина, – сказав святий Тома Аквінський. – Її тіло визріває раніше тільки через те, що воно не таке цінне й природа менше про нього дбає». А де Томас Мор, перший комуніст нових часів, торкається законів про шлюб, за якими мають жити його утопісти? У розділі про рабство та злочини! Аттилу, вождя гунів, жінка, Гонорія, сестра римського імператора, нібито запросила до Італії, своєї батьківщини, яку той гун узяв та й добряче спустошив і поруйнував. Через кілька років Євдоксія, вдова того самого імператора, яка після чоловікової смерти вийшла заміж за його вбивцю й наступника, накликала на Рим вандалів. Своїм знаменитим спустошенням Рим завдячує Євдоксії тією самою мірою, ямою навалою гунів – її зовиці.

Помалу запал у Петера згасав. Він розмовляв щодалі спокійніше, згадуючи про страшні злочини лише мимохідь. Тема була глибша, ніж його ненависть. Щоб нічого не проминути, – головною його рисою залишалася точність, – він справедливо розподілив свою ненависть між різноманітними періодами, народами й мислителями. Тож на кожного окремого її припадало небагато. Ще годину тому Месаліна про себе почула б зовсім інше. Тепер вона щасливо відбулася кількома рядками з Ювенала. Навіть міфологія багатьох негритянських племен виявилася просякнутою зневагою до жінок. Петер залучав собі спільників скрізь, де тільки їх знаходив. Неписьменним він прощав їхнє убозтво, якщо вони тямили в жінках.

Ґеорґ скористався невеличкою затримкою пам’яти й дозволив собі шанобливо, з незмінним зацікавленням до братової розповіли зробити одну пропозицію, яка стосувалася, щоправда, тільки харчування. Петер пропозицію прийняв; він, мовляв, воліє їсти не вдома. Ця комірчина йому остогидла. Вони пішли до ресторану по сусідству. Ґеорґ відчував, що збоку за ним пильно стежать. Щойно він роззявляв рота, Петер повертався до своїх гієн. Але його слова швидко переходили в мовчання. Змовк і Ґеорґ. Кілька хвилин вони відпочивали від своєї напруженої уваги. У ресторані Петер довго вмощувався. Він совав свого стільця доти, доки сів спиною до якоїсь дами. Відразу по цьому з’явилася ще одна, ще старша й ще меткіша на око; ця заходилася розглядати навіть такого чоловіка, як Петер, вона вже була вдячна за увагу, яку сподівалася невдовзі в нього викликати, і його худорба її не бентежила. Приймаючи замовлення, старший кельнер, солідний на вигляд чоловік, стояв обличчям до Ґеорґа – він мав того за мецената другого відвідувача, що помирав з голоду. Ледь киваючи головою в бік жебрака, кельнер радив брати страви двох видів: одні, тривкіші, – для оцього, другі, вишуканіші, – для його добродійника. Раптом Петер підвівся й різко заявив:

– Ми з цього шинку йдемо!

Це дуже засмутило кельнера. Він звинувачував у всьому себе й тепер розсипав люб’язності. Ґеорґові було прикро. Нічого не пояснюючи, вони пішли.

– Ти бачив оту стару шльондру? – запитав Петер надворі.

– Бачив.

– Вона дивилася на мене. На мене! Я не злочинець! Як вона посміла мене розглядати! За те, що я зробив, відповідаю я!

У другому ресторані Ґеорґ вирішив сісти в ложі. За столом Петер повів свою перервану розповідь далі, повільно й нудно, весь час поглядаючи на брата – чи ж той, мовляв, слухає. Він збився на банальності й усім відомі історії. Мова його стала монотонною. Між фразами він засинав. Ще трохи, і він уже робитиме паузи між словами по цілій хвилині. Ґеорґ замовив шампанське. «Якщо Петер говоритиме швидше, то скоріше завершить. Окрім того, я довідаюся про його останні таємниці, якщо він їх має». Від шампанського Петер відмовився. Спиртного він, мовляв, терпіти не може. Потім усе ж таки випив. А то Ґеорґ, мовляв, ще подумає, нібито він, Петер, хоче від нього щось приховати. Йому приховувати нема чого. Він – гола правда. Його біда – в його любові до правди. Петер випив багато. Його вченість змістилася. Він демонстрував дивовижні знання історичних судових процесів. Гаряче захищав він право чоловіка усувати власну дружину. Його слова перейшли у виступ адвоката, який пояснює суду, чому його підзахисний змушений був убити свою підступну дружину. Її диявольську підступність виказувало розпусне життя, яким вона намагалася жити, її зухвалий одяг, те, що вона приховувала свій вік, вульгарні слова, з яких складався її лексикон, а особливо садистська схильність давати волю рукам, яка доходила до жахливих побоїв. Який чоловік не вбив би таку дружину? Ці аргументи Петер наводив довго й уперто. Завершивши, він задоволено, як справжній адвокат, потер підборіддя. Потім виголосив промову на захист убивць небагатьох обдарованих жінок.

Чогось нового про випадок саме свого брата Ґеорг не почув. Думка, яку він собі склав, залишилася, попри спиртне, без змін. У педантичному розумі ушкодження усувати неважко. Усі вони виникають у той самий спосіб, і їх у той самий спосіб лікують. Це саме ті виняткові захворювання, яких Ґеорг не любить; це, власне, й не захворювання. Хто під чаркою залишається такий самий, який був тверезий, той заслуговує особливо поганої думки. Яка ж убога фантазія в цього Петера! Свинцевий мозок, холодний, застиглий і важкий – у ньому самі відлиті літери. З технічного погляду, може, й чудо; та чи бувають іще чудеса в наш технічний вік? Найсміливіша думка, до якої підноситься філолог, – це вбити дружину. Але в такому разі ця дружина має бути просто почварою, років на двадцять старшою від самого філолога, його злісною подобою, що обходиться з живими людьми так, як він – із текстами великих письменників. Якби ж він бодай скоїв те вбивство, якби зняв на неї руку й не здригнувся в останню мить, якби він через свій злочин загинув, якби задля своєї помсти пожертвував кон’єктурами, манускриптами й бібліотекою, всім, що є в його вбогому серці, – тоді шана й хвала його пам’яті! Одначе він надумує просто здихатися тієї жінки! А перед цим дає братові телеграму. Просить допомогти не вбивати. Петер житиме й працюватиме ще тридцять років. У якихось аналах він, поки й існує земля, сяятиме зіркою першої величини. Внуки, гортаючи синологічні щорічники, – а на світ приходитимуть і такі внуки, – натраплятимуть на його прізвище. Це саме прізвище має Ґеорг. Треба буде його змінити. Через п’ятдесят років національний китайський уряд поставить йому пам’ятник. Діти, оті ніжні, чарівні створіння з косими очима й туго напнутою шкірою (коли вони сміються, розтоплюються серця в найсуворіших правителів), гратимуться на вулиці, названій його ім’ям. Для їхніх очей (діти – це пригорща загадок, і самі вони, й усе довкола них) літери його прізвища стануть таємницею, носій якої за життя був увесь як на долоні, його розуміли й зрозуміли, а якщо він коли-небудь і обертався на загадку, то її відразу й розгадували. Яке щастя, що люди здебільшого не знають, на чию честь названо їхні вулиці! Яке щастя, що так мало знаєш узагалі!

Відразу пополудні Ґеорґ привів філолога до свого готелю й попросив його відпочити тут, поки він удома залагодить його справи.

– Ти хочеш прибрати й вимити в помешканні, – сказав Петер.

– Атож, атож.

– Не дивуйся, там стоїть страшенний сморід.

Ґеорґ усміхнувся; боягузи схильні до алегорій.

– Я затисну собі носа.

– І очі ширше розплющуй! Може, побачиш примар.

– Примар я ніколи не бачу.

– Може, все ж таки якихось побачиш. Тоді скажеш мені!

– Атож, атож. – Які банальні в нього жарти!

– Я маю до тебе прохання.

– Яке?

– Не розмовляй зі сторожем! Він небезпечний. Він кинеться на тебе. Тільки-но скажеш слово, яке йому не до шмиги, – він одразу на тебе з кулаками. Я не хочу, щоб ти через мене постраждав. Він переламає тобі всі кістки. Він щодня викидає з будинку жебраків, але спершу їх калічить. Ти його не знаєш. Пообіцяй, що не зв’язуватимешся з ним! Він брехун. Йому не можна йняти віри ні в чому.

– Я знаю, ти мене вже застерігав.

– Пообіцяй мені!

– Атож, атож.

– Навіть якщо він нічого не зробить тобі, то потім знущатиметься з мене.

Він уже тепер боїться тієї години, коли знов залишиться сам.

– Будь певен, я спроваджу його з будинку взагалі.

– Справді? – Петер засміявся – вперше на братовій пам’яті. Потім сягнув рукою до кишені й подав Ґеорґові жменю зім’ятих банкнот. – Він захоче грошей.

– Це, мабуть, усе твоє багатство?

– Так. Решту знайдеш нагорі – у благороднішому вигляді.

Від цих останніх слів Ґеорґові ледве не стало недобре. Одна половина досить великої батьківської спадщини тепер у мертвих томах, друга – в психіатричній лікарні. Яку половину вкладено краще? Він сподівався, що в Петера ще залишилося трохи грошей. «Мені шкода брата не через те, – сказав собі Ґеорґ, – що тепер доведеться все життя його годувати. Його бідність дратує мене тому, що на ці самі гроші я міг би допомогти багатьом хворим».

Потім Ґеорґ залишив брата самого. Надворі він витер руки носовою хустиною. Він хотів був провести нею і по чолу й уже навіть підніс руку, аж раптом згадав, що такий самий рух робить і Петер. Рука його поквапно впала.

Підійшовши до дверей помешкання, Ґеорґ почув гучні крики. Вони там сперечалися. Тим легше буде йому з ними впоратися. На його настирливий дзвінок відчинила жінка. Очі вона мала заплакані, на ній була та сама смішна спідниця, що й рано-вранці.

– Пане брат, перепрошую! – заверещала вона. – Він знахабнів! Віддав у заставу книжки! А що я можу вдіяти? Тепер хоче донести на мене. Так діло не піде, скажу я вам! Я жінка порядна!

Ґеорґ з вишуканою чемністю повів її до однієї з кімнат. Він запропонував їй руку. Вона притьма схопилася за неї. Біля братового письмового столу він попросив її сісти. Він сам підсунув їй стільця.

– Влаштовуйтеся зручненько! – сказав він. – Ви ж бо, сподіваюся, почуваєтесь тут добре! Таку жінку, як ви, треба на руках носити. Сам я, на жаль, одружений. Вам би вести власну справу. Ви вроджена ділова жінка. Адже нам тут ніхто не заважатиме?