Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 40 страниц)
– Через якийсь там ґрош, Фішерле, – дорікає він сам собі, – коли телеграма обходиться тобі в двісті шістдесят сім разів дорожче!
Фішерле повертається й перепрошує гладуна – він, мовляв, не так його зрозумів, бо погано чує, він схибнувся на праве вухо. Фішерле каже ще щось, намагаючись бодай подумки під ступитися до його гаманця. Цієї миті він саме вчасно пригадує один прикрий випадок, пов’язаний з людьми в подвійних хутряних пальтах. Такі до себе не підпускають, не встигнеш у них чимось поживитись, як вони вже передають тебе поліції... Фішерле доплачує ґрош, великодушно прощається і йде. На гаманець він махає рукою, адже його помста вже недалеко.
Щоб дістати фальшивий паспорт, він зайшов до однієї забігайлівки неподалік від «Неба», але рівня багато нижчого. Називалася вона «У павіана», і вже сама ця тваринна назва свідчила про те, які страховиська сюди зазирали. Тут кожен уже своє відсидів. Такий чоловік, як чистильник, з роботою й доброю репутацією, «Павіана» уникав. Його дружина, як він розповідав у «Небі», відразу з ним розлучилася б, якби від нього тільки війнуло «Павіаном». Не було тут ні «пенсіонерки», ні чемпіона з шахів, який би всіх побивав. Тут вигравав то один, то інший. Розумом, який спонукав вигравати, тут і не пахло. Забігайлівка містилася в підвалі, до дверей вели вниз вісім східців. Частина розбитої шиби в дверях була заліплена папером. На стінах висіли порнографічні жінки. Господиня «Неба» в своїй пристойній кав’ярні не потерпіла б такого нізащо. Стільниці тут були дерев’яні; мармур помалу розікрали. Покійний орендатор намагався всіляко привабити публіку з постійним заробітком. Він обіцяв кожній дамі за кожного пристойного відвідувача, якого вона приведе, по філіжанці міцної кави задурно. Він замовив тоді гарну вивіску й охрестив свій заклад «Задля розмаїтости». Його дружина казала: «Вивіска стосується й мене»; вона любила розмаїтість, любила її все життя, а він помер від любовної туги, бо мав апендицит, а справи в закладі йшли зовсім кепсько. Коли його не стало, дружина відразу заявила: «Павіан» мені більше до вподоби. Вона дістала колишню вивіску, і від дещиці доброї слави не залишилося й сліду. Ця баберія скасувала дармову каву, й відтоді жодна дама, яка хоч трохи себе поважала, не переступала поріг її підвалу. Хто сюди приходив? Ті, хто підробляв паспорти, переховувався від поліції, єврейська голота, всілякі вигнанці, безпритульні та інший небезпечний набрід. У «Небі» поліція ще вряди-годи з’являлась, потикатися сюди вона не зважувалась. Щоб заарештувати одного грабіжника й убивцю, який у господині «Павіана» почувався в безпеці, послали рівно вісьмох детективів. Отаке тут творилося. Звичайний сутенер не міг бути спокійний за своє життя. Поважали тут лише запеклих злочинців. Каліка з розумом чи каліка без розуму – цим було байдуже. Такі людці не бачать у цьому жодної різниці, тому що самі дурноверхі. «Небо» не хотіло підтримувати з «Павіаном» ніяких стосунків. Досить було впустити до себе цих людців, і чудові мармурові стільниці відразу зникали. Аж коли всі до одного нечупари в «Небі» перечитували ілюстровані часописи, вони потрапляли до рук господині «Павіана», ні на хвилину раніше.
Так, «Небо» Фішерле остогидло, він цього не заперечував, але проти «Павіана» то було щире золото. Коли він увійшов, до нього кинулося кілька чоловіків, яких усі боялися. Вони гордо поплескували його з усіх боків, засвідчуючи так свою радість із приводу того, що до них заглянув такий рідкісний гість. Господині, сказали вони, саме немає, а то вона теж зраділа б. Вони гадали, що Фішерле прийшов сюди просто з «Неба». Їм було зась з’являтися в тому закладі, ощасливленому бабенціями. Вони заходилися розпитувати про ту, про іншу. Фішерле брехав на всі заставки. Кирпу не гнув, з усіма був привітний, за фальшивий паспорт він хотів викласти якомога менше грошей. Заводити розмову про свою справу не поспішав, щоб не підскочила ціна. Переконавшися в тому, що це таки він, його поплескали ще трохи: як помацаєш сам, то воно надійніше. Потім його запросили сісти – коли вже, мовляв, зайшов, то нехай побуде з усіма. Такого шляхетного карлика зразу відпускати не годиться. Чи не впала ще, бува, в «Небі» стеля? До того небезпечного для життя шинку тепер ніхто вже, мовляв, не потикається. Нехай поліція подбає, щоб його полагодили! Там крутиться стільки бабенцій – куди вони тікатимуть, коли завалиться стеля?
Поки вони вмовляли Фішерле взятися за це діло, у каву, яку хтось поставив перед ним, упав шматочок вапна. Фішерле пив каву й шкодував, що в нього так обмаль часу. Він, мовляв, прийшов попрощатися. Шахова спілка в Токіо запропонувала йому місце тренера.
– Токіо – це в Японії. Я вирушаю позавтра. Їхати туди півроку. Це мені дорога туди така довга. У кожному місті в мене буде турнір. Так я зароблятиму гроші в самій поїздці. Дорожні витрати мені відшкодують, але аж у Токіо. Японці – люди недовірливі. Ні, кажуть вони, якщо чоловік одержить гроші, то нікуди він не поїде. Я, звісно, поїду, але вони на такому вже опеклися. Тут нічого не вдієш. У листі пишуть: «Ми ставимося до вас, вельмишановний чемпіоне, із щонайглибшою довірою. Але хіба гроші в нас крадені? Ні, вони в нас не крадені!»
Чоловіки зажадали показати їм листа. Фішерле вибачився. Лист, мовляв, у поліції. Йому там пообіцяли паспорта, попри численні його судимості. Країна пишається славою, яку він понесе на своїй шахівниці аж до Японії.
– То ти, кажеш, уже позавтра їдеш?
Шестеро одночасно про це запитали, а решта про те саме подумали. Тут зверталися до нього на «ти», хоч він був і з «Неба», тому що їм було шкода цього легковірного карлика.
– У поліції тобі дадуть дулю з маком, це така сама правда, як те, що я відсидів дев’ять років! – запевнив один.
– Ще й посадять за спробу втекти!
– А на додачу ще й напишуть у Японію про твої судимості!
В очах Фішерле стояли сльози. Він відставив каву й почав схлипувати.
– Я ту ватагу переріжу! – белькоче він крізь сльози. – Всіх переріжу!
Його жаліли і так, і сяк; скільки в людей досвіду, стільки й думок. Один авторитет у справі підробки фальшивих паспортів заявив, що є тільки один порятунок, і це – він. Фішерле доведеться заплатити тільки півціни, бо Фішерле – тільки півлюдини. Таким жартом він висловив своє співчуття. Відвертого співчуття тут не діждешся ні від кого. Фішерле крізь сльози всміхнувся.
– Я знаю, ти авторитет, – промовив він. – Але такого паспорта, щоб доїхати до самої Японії, ти ще не робив. Поки що не робив!
Мастак фальшувати, прозваний «паспортистом», чоловік із хвилястою гривою, чорною, мов воронове крило, безталанний художник, який про своє марнолюбство не забув іще з тих часів, коли творив, обурено схопився на ноги й процідив:
– Мої паспорти доїздять аж до Америки!
Фішерле дозволяє собі зауважити, що Америка – то ще далеко не Японія. Роль піддослідного кролика, гадає він, йому не зовсім пасує. А що як на японському кордоні його раптом схоплять і посадять? Японські в’язниці його не приваблюють, анітрохи. Фішерле вмовляли й так, і сяк, він упирався. Чоловіки наводили вбивчі аргументи. Сам «паспортист» сидів частенько, але з його клієнтів – ніхто, ось як він дбає про людей. Задля мистецтва він ладен віддати все на світі. Коли він сідає за роботу, то замикається. Вона висмоктує з нього стільки сили, що після кожного паспорта йому доводиться відсипатись. Це вам не масова продукція. Він вимальовує кожен штришок. Хто спробує підглянути, той дістає копняка. Фішерле йому не заперечував, проте стояв на своєму. До того ж у кишені в нього, мовляв, – жодного гроша. Уже через це всі такі балачки марні. «Паспортист» заявив, що ладен подарувати Фішерле паспорт екстра-класу, якщо той зобов’яжеться ним скористатися. Він, Фішерле, може йому віддячити – прорекламувати в Японії його майстерну роботу. Фішерле подякував; для таких жартів він, мовляв, надто малий; вони тут силачі, а він кволий, як стара баба. Нехай краще хтось інший спробує обпектися так по-дурному. Його пригостили ще двома філіжанками міцної кави. «Паспортист» не вгамовувався. Фішерле, казав він, повинен замовити в нього такий паспорт, а то він чик-чик – і спровадить його на той світ. Решті поки що вдавалося стримати «паспортиста»; всі ображалися за нього й казали, що він має рацію. Перемови тривали вже цілу годину. «Паспортист» відтягував своїх товаришів одного по одному вбік і обіцяв чималі гроші. І тоді терпець їм урвався. Вони зневажливо заявили Фішерле, що той – їхній бранець і вийде на волю тільки за одної-однісінької умови. Це – прийняти й використати фальшивий паспорт, за який він може нічого не платити, позаяк не має грошей. Фішерле скорився силі. Він іще довго скиглив. Двоє кремезних чолов’яг відвели карлика до фотографа, де його зняли коштом «паспортиста». Якби він хоч спробував був писнути, йому довелося б не з медом. Фішерле не писнув. Його ескорт дочекався, поки проявили плівку й віддрукували знімки.
Коли вони повернулись, «паспортист» уже замкнувся. Заважати йому не можна було. Найближчий його товариш передав йому крізь шпарину в дверях ще вологі знімки. Він працював як скажений. Краплі поту з його хвилястої гриви скапували на стіл, загрожуючи зіпсувати чистенький паспорт. Завдяки тому, що художник спритно стріпував головою, папір лишився без плям. Особливу радість «паспортист» діставав від підписів. Його не могла спинити ні казенна розгонистість, ні кутастий педантизм усіх найвищих поліційних чинів. Його підписи були шедеврами. Їхні закрути народжувалися з палких поривів його тулуба. На мотив якогось шляґера він наспівував: «Як оригінально! Як оригінально! Такого ще не було!»
Коли підпис вдавався йому аж так, що ввів би в оману навіть його самого, він залишав паспорт собі на згадку, а перед відсутнім замовником, якого його уява ту ж мить переносила до робочої комірчини, виправдувався своїм улюбленим гаслом: «Своя пазуха ближча». Таких паспортів-зразків, паспортів-шедеврів він мав уже кілька десятків. Зберігалися вони в невеличкій валізі. Коли справи йшли кепсько, він вирушав зі своєю колекцією до сусідніх міст. Там він її виставляв. Давні прихильники його мистецтва, конкуренти й учні – всі однаково червоніли за свою нездарність. У складних випадках клієнтів безкорисливо посилали до нього. Вимагати за це комісійних було те саме, що вчиняти самогубство. Він дружив із найбільшими й найавторитетнішими злочинцями, кожен – король у своїй галузі, а всі гуртом – звичайна клієнтура «Павіана». Непорядність «паспортиста» мала свою межу: до кожного паспорта зі своєї колекції він укладав невеличку цидулку, на якій стояло: «Дублікат процвітає й робить долари в Америці»; або: «Власник переказує вітання з Південної Африки. Країна діамантів»; або: «Знайшов своє щастя в ролі шукача перлів. Слава хисту паспортиста!»; або: «Чом би вам не вирушити вслід за мною до Мекки? Тут мусульманський світ сіє грішми просто на вулицях. Аллах великий!» Ці відомості він брав із численних подячних листів, які не давали йому спокою доти, доки він засинав глибоким сном. Ті листи були для нього надто дорогі, щоб їх показувати; досить було їхнього змісту, факти свідчили самі за себе. Тому після того, як «паспортист» виготовляв ще один папір, він щоразу випивав кілька чарок рому, клав розпашілу голову на стіл і, запустивши пальці в хвилясту гриву, бачив уві сні майбутнє й подвиги свого замовника. Писати йому ще ніхто не писав, але зі своїх снів «паспортист» знав, що ті люди могли б написати, й використовував їхні долі з рекламною метою.
Працюючи на Фішерле, він уявляв собі, який захват викличе в Японії його паспорт. Ця країна була для нього нова, на таку далечінь він іще не зважувався. Він виготовив одразу два примірники. Перший, що вдався неповторно, він вирішив як виняток подарувати клієнтові. Йдеться ж бо про таку важливу місію.
Фішерле тим часом пригощали всіма ласощами, які тільки були в убогому буфеті «Павіана». Йому дісталися дві старі вуджені ковбаски, окраєць смердючого сиру, скільки завгодно черствого хліба, десять сигарет марки «Павіан», хоч він і не курив, три чарки самогонки, філіжанка чаю з ромом, чарка рому без чаю й численні напутні поради. Він має остерігатися кишенькових злодіїв. На таких паспортах, якого він оце чекає, люди просто схиблені. Який-небудь пройда ще відірве, мовляв, фотокартку, наклеїть власну й матиме чудовий паспорт на все життя. Нехай Фішерле не дуже його всім показує, на залізниці заздрісників хоч греблю гати. І нехай не лінується писати; «паспортист» має десь таємну поштову скриньку й радий кожному подячному листу, він зберігає їх так, як господиня свої любовні листи, й ніколи нікому не показує. Хто ж, мовляв, з такого листа здогадається, що його писав звичайний каліка?
Фішерле обіцяв усе; вдячности, похвали, визнання й новин, казав він, не бракуватиме. І все ж таки йому, мовляв, страшнувато. Такий уже він удався. Якби його було звати хоч би д-р Фішер, а не просто Фішер, поліція відразу перейнялася б до нього повагою.
Потім чоловіки зійшлися в гурт і почали радитись. Тільки один із них залишився на чатах біля дверей – щоб коротун не дременув. Вони вирішили на власний ризик перебити товаришеві працювати, хоч він і якнайсуворіше наказав не робити цього, й поклопотатися перед ним про докторське звання для Фішерле. Якщо до «паспортиста» звернутися чемно й назвати його майстром, то він розлютиться не відразу. На цьому й стали. Одначе ніхто не брався переказати йому їхнє прохання. Бо якщо він усе ж таки розлютиться, то не сплатить тому, хто завадить йому працювати, обіцяної премії, а дурнем ніхто з них не був.
Під цю хвилину повернулася господиня, що була десь у своїх справах. Вона охоче виходила на вулицю, здебільшого з кохання, іноді (щоб довести своїм відвідувачам, що вона – жінка) й за гроші. Чоловіки радо скористалися тим, що вона прийшла, щоб розступитися. Вони вже забули про свій намір і розчулено спостерігали, як господиня згребла в обійми горб Фішерле. Вона заходилася осипати його пестливими словами; мовляв, їй тужно було без його кумедного носика, без його кривих ніжок, а також без його такого чарівного-чарівного шахового мистецтва. У неї ж бо таких гномиків немає. Вона, мовляв, чула, що «пенсіонерка», його дружина, зробилася ще гладкішою, цікаво, скільки ж вона з’їдає, і чи це правда? Фішерле нічого не відповідав і тільки розчаровано дивився в порожнечу перед собою. Господиня принесла купу давніх часописів, якими пишалася, – всі вони були з «Неба», – й поклала їх перед своїм улюбленцем. Фішерле не розгорнув жодного, він узагалі й бровою не повів. Який же це черв’ячок точить його серденько? Адже в нашого зайчика таке манюсіньке серденько... І вона обвела пальцем у повітрі кружальце – не більше, ніж чверть своєї долоні.
Поки він не доктор, сказав Фішерле, йому, мовляв, страшно.
Чоловіки занепокоїлись. Вони почали вмовляти його не бути таким страхополохом. Доктор – це неможливо, навперебій бурчали вони, адже каліка не має права стати доктором. Каліка й доктор заразом – такого не буває. Ще чого! Докторові потрібна добра репутація. Каліка й погана репутація – це те саме. Він має й сам це визнати. Чи, може, він знає якого-небудь каліку, який був би доктором?
– Одного знаю! – сказав Фішерле. – Одного знаю! Ще менший, ніж я. У нього немає рук. Ніг теж немає. Просто жаль бере, як бачиш того бідолаху. Він пише ротом, а читає очима. Знаменитий доктор!
Особливого враження на чоловіків він цим не справив.
– То справа зовсім інша, – сказав один за всіх. – Спершу він став доктором, а вже потім йому відчикрижили руки й ноги. Тут він ні при чому.
– Дурниці! – закричав Фішерле; ця брехня обурила його. – Він таким і народився, коли я це кажу! Я знаю, що кажу! Він з’явився на світ без рук і без ніг. Ви ж усі тут божевільні. Я маю кебету, сказав він собі, чому ж мені не стати доктором? Сів і ну вчитися. Звичайна людина вчиться п’ять років, у каліки на це йде дванадцять. Він сам мені розповідав. То мій товариш. У тридцять уже був доктором і знаменитістю. Я граю з ним у шахи. Йому досить тільки поглянути на людину – і вона вже здорова. Почекальня в нього завше напхом напхана. Він сидить у невеличкому візочку, і йому допомагають двоє жінок. Вони роздягають пацієнта, вистукують його й підводять до доктора. А той тільки один раз нюхне його – і вже знає, що з ним. Потім гукає: «Хто там далі, прошу!» Заробляє шалені гроші. Ще одного такого чудового доктора немає. Мене він страшенно любить. Каже: всі каліки мають триматися одне одного. Я беру в нього уроки. Він зробить з мене доктора, обіцяв. Я не повинен про це нікому казати, люди ж бо нічого не тямлять. Я знаю його ось уже десять років. Ще два роки, і я б закінчив науку. Але потім надійшов оцей японський лист, і я на все махнув рукою. Хочу піти до нього попрощатися, чоловік на це заслуговує, тільки я не зважуюся. Ще, чого доброго, затримає мене, і тоді прощавай моє місце в Токіо. Я за кордон можу поїхати самостійно. Я ще зовсім не такий каліка, як він!
Дехто попросив його показати того чоловіка. Йому вже майже повірили. Фішерле стромив носа до кишені своєї камізельки й сказав:
– Сьогодні я не прихопив його з собою. Звичайно він сидить у мене ось тут! Що ж мені тепер діяти?
Чоловіки засміялися, важкі кулаки та лікті загупали по столах, і позаяк сміятись вони любили, а нагода для цього тут траплялася рідко, то всі восьмеро попідхоплювалися на ноги й, забувши про страх, почалапали до комірчини «паспортиста». Гуртом, щоб провина не впала на когось одного, вони розчахнули двері й хором закричали:
– Про доктора не забудь! Не забудь про доктора! Він учиться вже десять років!
«Паспортист» кивнув головою. Авжеж, до самої Японії! Сьогодні він був у доброму гуморі.
Фішерле відчув, що геть захмелів. Загалом спиртне навіювало на нього смуток. Тепер він скочив на рівні, – паспорт і докторське звання вже майже були у нього в кишені, – й, притиснувшись до черева господині «Павіана», пустився в танок. Його довгі руки легко дотягайся до жіночої шиї і обвили її. Він кректав, вона йшла перевальцем, мов качка. Один грабіжник і вбивця – тут про нього ніхто нічого не знав – добув з кишені величезного гребінця, обгорнув його цигарковим папером і заграв ніжну мелодію. Ще один, простий квартирний злодій, з любови до господині не в лад затупав під цю музику ногами. Решта ляскали себе по могутніх стегнах. Тихо подзенькувала розбита шиба в дверях. Ноги у Фішерле стали ще кривіші, а господиня заворожено дивилася на його ніс.
– Така далечінь! – верещала вона. – Така далечінь!
Цей величезний, такий коханий ніс від’їздить від неї до Японії! Грабіжник і вбивця дув у гребінець, він думав про господиню, кожен добре її знав, і кожен був її великим боржником. У комірчині підспівував «паспортист», чий тенор тут любили, й наперед тішився тим, що ось-ось завершить роботу; працював він уже три години, й залишалося посидіти ще з годинку, не більше. Всі чоловіки співали, справжніх слів цієї пісні ніхто не знав, кожен співав про те, про що мріяв у житті. «Головний виграш», – мугикав один, а другий стогнав: «Цілий скарб». Третій бажав собі «кавалочок золота, як дитяча голівка завбільшки», а четвертий – довжелезну-довжелезну турецьку люльку. «Ось тут перед нами!» – гуло під вусами, власник яких замолоду вчителював, а тепер шкодував про пенсію. Переважали, однак, небезпечні погрози, а найдужче всім кортіло гайнути десь до іншої країни, але не вкупі з кимось іншим, а так, щоб того іншого потім хапали заздрощі. Голова Фішерле хилилася щодалі нижче й нижче, його акомпанемент до шляґера «Шахи, шахи» губився в загальному галасі.
Зненацька господиня приставила до губів пальця й млосно прошепотіла:
– Він заснув, заснув!
П’ятеро чоловіків обережно посадили його на стілець у кутку й заричали:
– Цсс! Не грайте! Фішерле треба виспатися перед далекою дорогою!
Цигарковий папір на гребінці змовк. Усі збилися докупи й завели мову про те, яка ж небезпечна дорога до Японії. Один стукав по столу й попереджав: у пустелі Такла-Макан кожне друге помирає від спраги, та пустеля лежить, мовляв, якраз на середині шляху між Константинополем і Японією. Колишній учитель теж чув про це й докинув:
– Свен Гедін правду каже.
Їхати краще, звичайно, морем. Плавати Фішерле, либонь, уміє, а якщо ні, то на воді його втримає горб, адже в ньому стільки жиру! Сходити на берег йому ніде не слід. Він пропливатиме повз Індію. У порту там кожного підстерігають очкові змії. Півукусу – і коротунові гаплик, адже він – тільки півлюдини.
Фішерле не спав. Він згадав про свій капітал і тепер, сидячи в кутку, міркував, куди могли з’їхати гроші, поки він витанцьовував. Гроші виявилися на місці; Фішерле похвалив свої пахви, вони в нього непогано влаштовані, у когось іншого цей скарб уже давно шурхнув би в штани або банкноти просто опинилися б на підлозі. Він анітрохи не стомився, навпаки, уважно до всього прислухавсь і, поки ті телепні розпатякували про якісь там країни та очкових змій, думав про Америку та про свій мільйонерський палац.
Пізно ввечері, коли вже стемніло, «паспортист» вийшов зі своєї комірчини, розмахуючи двома паспортами – по одному в кожній руці. Чоловіки притихли; вони поважали його роботу, тому що за цю повагу він щедро платив. «Паспортист» нишком підкрався до карлика, поклав на стіл перед ним паспорти й розбудив його дошкульним запотиличником. Фішерле бачив, як той відважував його, і все ж таки не поворухнувся. Розплата мала настати, він це розумів і був радий, що його бодай не обшукали.
– Я вимагаю реклами! – закричав «паспортист».
Він заточувавсь, язик у нього заплітався. Кілька годин він уже впивався своєю славою в Японії. Потім він поставив карлика на стіл і змусив його обома руками заприсягти в тому, що:
Той скористається паспортом, нічого за нього не платитиме, тицьне його під ніс японцям і в тій далекій країні назве його, Рудольфа Амзеля, прозваного «паспортистом», тим, ким його після смерти визнають у Європі всі: найбільшим художником сучасности. Фішерле щодня про нього розповідатиме. І даватиме про нього інтерв’ю. Мовляв, народився він тоді й тоді, в академії довго не витримав і самотужки, стоячи на власних ногах, ні на кого не спираючись, нікого не мавпуючи – слово чести! – піднісся на ту висоту, де нині ми його й бачимо.
Фішерле присягався, присягався й ще раз присягався. «Паспортист» змушував його криком повторювати за собою все слово в слово. Насамкінець Фішерле врочисто відцурався «Неба» й пообіцяв, що в тому злочинному кублі до від’їзду й ноги його не буде.
– «Небо» – це лайно! – запобігливо каркав він своїм хрипким голосом. – Я те кодло обходитиму десятою дорогою, а в Японії відкрию філію «Павіана»! Коли я почну заробляти купу грошей, то посилатиму вам. За це ви в «Небі» щоб анічичирк про мій від’їзд! Ті горлорізи ще нацькують, чого доброго, на мене поліцію. Задля вас я беру на свій горб фальшивий паспорт і присягаюся, що роблю це з власної волі. А «Небо» нехай хоч крізь землю провалиться!
Потім йому дозволили сісти й поспати – в тому самому кутку. Він сплигнув зі столу й сховав кращого з двох паспортів до кишені, разом з невеличкими шахами, там місце було найнадійніше. Спершу Фішерле захропів жартома, щоб підслухати, про що розмовлятимуть у забігайлівці. Та невдовзі він заснув навсправжки, згорнувши на грудях руки й стромивши пучки під пахви, так щоб, коли його спробують пограбувати, відразу прокинутись.
О четвертій ранку, коли двері вже пора було зачиняти, а в шибі почало час від часу з’являтися обличчя поліцейського, Фішерле розбуркали. Він хутко висякався, прогнавши так сон, і відразу збадьорився. Його сповістили про те, що тим часом йому надали звання почесного члена «Павіана». Він гаряче подякував. Надходили все нові й нові відвідувачі, кожне бажало йому щасливої дороги. Лунали вигуки, що прославляли шахове мистецтво. Від численних доброзичливих поплескувань карлик мало не впав із ніг. Широко всміхаючись, щоб усім було видно, він на всі боки вклонився, щодуху вигукнув: «До побачення в Токіо, у новому «Павіані»!» – й подався надвір.
На вулиці Фішерле щиро вітався з усіма поліцейськими, які скрізь трималися гуртами й були дуже насторожені. «Відтепер, – сказав він собі, – з поліцією я поводитимуся чемно». «Небо», що було неподалік, він проминув. Ставши доктором, він вирішив порвати з усілякими сумнівними закладами. Та й не варто йому туди потикатися. Було ще темно, хоч в око стрель. Задля економії горів лише кожен третій газовий ліхтар. В Америці – там дугові лампи. Вони світять безперервно вдень і вночі. Грошей у людей хоч греблю гати, тож вони й казяться і пускають їх на вітер. А коли чоловікові соромно, що в нього жінка – стара повія, то йому не конче йти до неї додому. Тоді він вирушає до Армії спасіння; вона має готелі з білими ліжками; кожен дістає для особистого користування двоє простирадел, хай він буде хоч єврей. Чому цю блискучу комбінацію не запровадять у Європі? Фішерле поплескав себе по правій кишені піджака; там він намацав шахи й паспорт воднораз. У «Небі» паспорта йому не подарував би ніхто. Там кожне думає тільки про себе та як запопасти гроші. «Павіан» – заклад шляхетний. «Павіана» він поважає. «Павіан» обрав його своїм почесним членом. Це не абищо, там обертаються першокласні злочинці! У «Небі» ті собаки живуть коштом своїх дівок, а могли б і самі взятися за яку-небудь роботу. Він віддячить. Грандіозний шаховий палац, який він поставить собі в Америці, називатиметься «Замок «Павіан». Жодна душа не здогадається, що таку назву має одне кишло.
Під якимсь мостом Фішерле вирішив дочекатися світанку. Він знайшов сухого камінця й сів. Подумки він був уже в новому костюмі, який сидів на його горбу, наче влип; цей картатий чорно-білий костюм він пошив на замовлення й викинув за нього не просто багатство, а цілих двоє. Хто такий костюм берегти не вміє, той Америки не вартий. Робити різкі рухи Фішерле, хоч було й холодно, уникав. Ноги він випростав, так ніби штани в нього були випрасувані. Час від часу він струшував із себе порошинку, яка тільки марно світилася в сутінках. Цілими годинами перед камінцем колінкував чистильник, щосили наводячи блиск на його черевиках. Фішерле не звертав на нього уваги. Якщо з хлопцем забалакати, він почне партачити, тож нехай краще дбає про свій гуталін! Модний капелюх захищав зачіску Фішерле од вітру, який тут звичайно здіймався над ранок. Називався він морським бризом. Навпроти за столом сидів Капабланка й грав у рукавичках.
– Ви, либонь, гадаєте, що в мене рукавичок немає, – промовив Фішерле й дістав з кишені зовсім новеньку пару.
Капабланка зблід, у нього рукавички були вже приношені. Фішерле жбурнув йому до ніг новенькі й вигукнув:
– Я кидаю вам виклик!
– Про мене, – відповів Капабланка, тремтячи від страху. – Але ви – не доктор. Я з першим-ліпшим не граю.
– Я таки доктор! – спокійно заперечив Фішерле й тицьнув йому під носа паспорт. – Ось, читайте, якщо вмієте читати!
Капабланка визнав свою поразку. Навіть заплакав, і його годі було втішити.
– Нічого немає вічного, – промовив Фішерле й поплескав його по плечу. – Скільки років ви вже чемпіон світу? Хтось інший теж хоче мати щось від життя. Ви погляньте ось на мій новенький костюм! Хіба ви на світі сам?
Але Капабланка був знівечений, він скидався на старого дідугана, обличчя все в зморшках, рукавички заяложені.
– Знаєте що, – сказав Фішерле, йому було шкода бідолаху, – я дам вам одну партію фори.
Дідуган підвівся, похитав головою, подарував Фішерле власноруч виготовлену візитну картку й, схлипнувши, промовив:
– Ви шляхетний чоловік. Навідайтесь до мене!
Адреса на картці стояла чужомовними літерами, хто ж їх прочитає? Фішерле мучився, мучився, кожна рисочка була не така, не виходило жодного слова.
– Навчіться читати! – крикнув Капабланка; він уже зник, чути було тільки його голос, і як же гучно він кричав, цей збанкрутілий шахрай. – Навчіться читати!
Фішерле потрібна була адреса. Адреса!
– Вона у вас на картці! – крикнув здалеку той сучий син.
«Мабуть, по-німецькому він не тямить», – зітхнув Фішерле, коли залишився сам. Він крутив у руках візитку й уже ладен був її порвати, але його зацікавила приклеєна до неї фотокарточка. То був він сам, Фішерле, ще в старому костюмі, без капелюха, з горбом. Візитка була паспортом, а сам він лежав головою на камінці, над ним – старий місток, а замість морського бризу тьмяво вставав світанок.
Фішерле підвівся й урочисто прокляв Капабланку. Те, що він оце собі дозволив, було непорядно. Гаразд, уві сні людина може дещо собі дозволити, але ві сні виявляється й справжня її натура. Фішерле дає Капабланці партію фори – а той обдурює його зі своєю адресою! І тепер де він ту злощасну адресу візьме?
Вдома Фішерле мав невеличкого кишенькового календарика. У ньому кожні дві сторінки на розвороті були присвячені якомусь одному чемпіонові з шахів. Щойно в газетах з’являлося ім’я нового генія, Фішерле намагався ще того самого дня роздобути всі відомості про нього, від дати народження до адреси, й занотовував усе до календарика. Позаяк той календарик був невеличкий, а писав Фішерле загалом літерами величезними, то за нотатками йому доводилося сидіти багато довше, ніж це відповідало уявленням «пенсіонерки». Коли він писав, вона питала, що він робить, а він не казав у відповідь жодного слова. Бо на випадок краху, з яким Фішерле, один із мешканців «Неба», мав рахуватись, він сподівався знайти притулок і захист у ненависних своїх конкурентів. Двадцять років він тримав той список у суворій таємниці. «Пенсіонерка» мала підозру, що за цим стоять якісь любовні походеньки. Календарик зберігавсь у щілині в підлозі під ліжком. Тільки пальчики Фішерле могли його звідти видобути. Часом він, глузуючи з себе, казав: «Фішерле, що тобі з цього календарика? «Пенсіонерка» кохатиме тебе вічно!» Але до рук він брав календарика тільки тоді, коли треба було вписати в нього якусь нову знаменитість. Там вони стояли всі, чорним на білому, зокрема й Капабланка. Сьогодні вночі, коли «пенсіонерка» піде на роботу, він його вишкребе, свого календарика.
Новий день почався з покупок. Кожен доктор має портмоне, і той, хто купляє костюма, має те портмоне дістати, а то люди візьмуть його на глузи. Поки повідчинялися крамниці, Фішерле трохи не посивів. Портмоне йому було потрібне найбільше, шкіряне, тиснене в клітку; але ціна мала стояти на видному місці. Пошити в дурні він себе не дасть. Він порівняв те, що було виставлено у вітринах десятків крамниць, і вибрав портмоне надзвичайно велике – до кишені піджака воно влізло тільки через те, що та була порвана. Коли вже треба було платити, він одвернувся. Продавці недовірливо оточили його. Двоє вийшли за двері ковтнути свіжого повітря. Він запустив руку під пахву й сплатив готівкою.
