Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 40 страниц)
Молоде кохання
Тієї самої миті, коли лікар сказав: «Завтра можете встати!», Кін відчув, що одужав. Одначе він не підхопився з постелі відразу. Це було ввечері, а він хотів почати здорове життя розмірено й о шостій ранку.
Він почав його другого дня. Таким молодим і дужим Кін не почувався вже багато років. Коли він умивавсь, йому раптом здалося, що в нього з’явилися м’язи. Вимушений відпочинок пішов йому на добре. Він причинив двері до сусідньої кімнати й сів за стіл, рівний, як палиця. Його папери були перебрані, щоправда, обережно, проте так, що він завважив це відразу. Він був радий нагоді дати їм лад, торкатися рукописів було приємно. Його чекав безмір роботи. Коли він упав і лежав у лихоманці, без тями, та бабега шукала тут заповіт. Хоч як часто мінявся в ліжку його настрій, одного наміру він тримався твердо: не писати заповіту, адже їй так залежало саме на ньому. Він поклав добряче нагримати на неї, щойно її побачить, і хутко, рішуче поставити ту жінку на місце.
Вона принесла йому сніданок і хотіла сказати: «Двері стоятимуть відчинені». Та, вже ладна всміхнутися й піти на штурм, щоб узяти заповіт, але не знаючи, в якому Кін гуморі відтоді, як знову став на ноги, вона стрималася, щоб не дратувати його завчасу. Вона тільки нахилилася й підклала під двері цурпалок, щоб їх не можна було причинити відразу. Тереза була налаштована примирливо й хотіла домогтися свого кружним шляхом. Він підхопився, сміливо подивився їй у вічі й зумисне різко заявив:
– У моїх рукописах панує жахливий безлад. Я хочу знати, як потрапив ключ не в ті руки. Я знайшов його знов у лівій кишені штанів. На жаль, я змушений припустити, що його звідти незаконно взяли, використали зі злочинним наміром, а тоді поклали на місце.
– Не мала баба клопоту.
– Я питаю вперше і востаннє: хто порпався в моєму письмовому столі?
– Можна подумати!
– Я хочу це знати!
– Ну, перепрошую, то, може, я щось украла?
– Я вимагаю пояснення!
– Вимагати всяк може.
– Як це розуміти?
– Так уже в людей ведеться.
– У кого?
– Поживемо – побачимо.
– Письмовий стіл...
– Я ж бо завше так кажу.
– Що?
– Як постелиш, так і спатимеш.
– Це мене не обходить.
– Він сказав, ліжка зручні.
– Які ліжка?
– Подружні ложа нівроку.
– Подружні ложа?!
– Так це називають у людей.
– Я подружнім життям не живу!
– Може, я вийшла заміж із кохання?
– Мені потрібен спокій!
– Порядна людина о дев’ятій іде...
– Надалі ці двері будуть зачинені.
– Людина мудрує, а Бог керує.
– Через цю недугу я втратив цілих півтора місяці.
– Дружина жертвує собою день і ніч.
– Далі так не піде.
– А що робить чоловік для дружини?
– У мене час дорогий.
– У загсі обидві половини мали б...
– Заповіту я не писатиму!
– Хто ж думає отруювати?
– Сорокарічний чоловік...
– Дружині можна дати тридцять.
– П’ятдесят сім.
– Такого мені ще ніхто не казав.
– У метриці записано саме так, я читав.
– Читати всяк уміє.
– Он якої!
– Дружина хоче, щоб це було записано. А то яка ж утіха? Три кімнати належать дружині, одна – чоловікові, так записано чорним на білому. Спершу жінка дозволяє чоловікові робити з нею що йому заманеться, а тоді зостається ні з чим. Чому вона була така дурна? Найліпше мати це на письмі. Усно всяк може. Зненацька чоловік падає без тями. Ніхто ж не знає, який банк. Дружина мусить знати, який банк. Без банку вона скаже «ні». Хіба вона, перепрошую, не має рації? Навіщо їй чоловік, коли в неї немає банку? Чоловік банку не називає. Хіба то чоловік, коли він не називає банку? То ж не чоловік. Чоловік банк називає!
– Геть!
– Гетькати всяк може. Від цього дружині і не свербить, і не болить. Справжній чоловік складає заповіт. Звідкіля ж бо дружині знати? Чоловік на світі не сам. Є ще й дружина. На вулиці он усі чоловіки вслід мені обертаються. У жінки головне що? Розкішні клуби. А гетькати не гоже. Кімната залишиться відчинена. Ключі в мене. Спершу треба, щоб чоловік мав ключі, а тоді вже нехай і замикається. Ключі він може довго шукати. А вони тут! – Вона плескає себе по спідниці. – Сюди ж бо чоловік не хоче. Хтіти він то хоче, але йому сюди зась!
– Геть!
– Спершу дружина рятує чоловікові життя, а тоді нехай ушивається геть. Чоловік-бо вже був помер. Хто привів сторожа? Може, чоловік? Чоловік лежав під драбиною. Чому, перепрошую, він не привів сторожа сам? Він не міг поворухнутися. Спершу помер, а тоді нічого дружині не зоставив. Новий брат нічого б і не довідався. Банк повинен дати про себе знати. Жінка хоче знову вийти заміж. Хіба я щось мала від чоловіка? Ось мені стукне сорок, і чоловіки мені вслід уже не озиратимуться. Жінка – теж людина. Жінка, перепрошую, має серце!
Вона вже не сварилась, а ридала ридма. Про серце, яке має жінка, Тереза промовила так, неначе воно розбилось. Вона стояла, прихилившись до одвірка, перехнябивши все тіло так, як зазвичай перехняблювала тільки голову, і вигляд мала геть безпорадний. Вона твердо поклала собі не рушати з місця й дочекатися, поки він нападе на неї. Ліву руку Тереза завбачливо поклала на спідницю – туди, де з-під неї, хоч вона була й накрохмалена, випинали ключі та інвентарний опис книжок. Остаточно переконавшися в тому, що її майно при ній, вона проказала ще раз: «Серце! Серце!» – і знов заридала – тепер через те, що це слово таке рідкісне й гарне.
Огидна полуда заповіту спала Кінові з очей. Перед ним була вкрай нещасна жінка, яка виканючує кохання; вона хотіла його спокусити – такою він ще ніколи її не бачив. Він узяв її заміж задля книжок, а вона його кохала. Її ридання дуже налякало його. «Залишу її саму, – подумав він, – сама вона швидше вгамується». Він квапно вийшов з кімнати, з помешкання, з дому.
Зворушливе обходження зі штаньми пана Бредова стосувалося тоді, отже, його, а не книжок. Задля нього лягла вона тоді на канапу. Жінки тонко відчувають настрій коханого. Вона знала про його збентеження. Його думки, коли він з нею вийшов із загсу, вона прочитала в нього на чолі, як у розгорненій книжці. Вона хотіла йому допомогти. Коли жінки кохають, вони втрачають своє обличчя. Тереза хотіла сказати: «Йди до мене!» – але засоромилась і, замість покликати його, змела на підлогу книжки. Якщо цей вчинок перекласти словами, він означав: «Ось як мало важать для мене книжки, ось як багато важиш для мене ти». Символічний жест як освідчення в коханні. Відтоді вона невтомно боролася за нього. Вона домоглася того, що вони спільно обідають і вечеряють, домоглася для нього нових меблів. Вона зачіпала його, коли тільки могла, своєю накрохмаленою спідницею. Щоб мати нагоду завести розмову про ліжко, вона замість канапи поставила йому ліжко. Вона влаштувала собі в сусідній кімнаті спальню й придбала новий гарнітур на двох. Заповіт, коли він, Кін, хворів, – то тільки привід, щоб поговорити з ним. Як вона завжди казала: «Чого нема, те може статися». Нещасне, засліплене створіння! Стільки місяців уже минуло відтоді, як вони побрались, а вона й досі сподівається на його кохання. На шістнадцять років старша від нього, знає, що помре раніше, ніж він, а все ж наполягає, щоб обоє склали заповіт. Вона запевне має якісь заощадження й хоче їх подарувати йому. А щоб він не відмовився їх прийняти, вимагає від нього заповіту. Що їй від цього, коли померти доведеться настільки раніше? А йому, навпаки, її заповіт піде, безперечно, на пожиток. Своє кохання вона доводить грішми. Є старі дівки, котрі все, що заощадили за своє життя, заощадили протягом десятиріч, ні, все те найкраще, що відкладали кожного дня, який вони саме через це й не прожили, одразу віддають якому-небудь чоловікові. Як їй піднестися над своєю матеріальною сферою? У неписьменних людей гроші – то найбільший доказ усього: дружби, доброти, освічености, влади, кохання. У жінки прості, звичайні речі через її слабкість стають складними. Вона хоче подарувати йому свої заощадження, а тому півтора місяця мордує його тими самими розмовами. Вона не скаже йому про це напрямець і просто: я кохаю тебе, ось тобі мої гроші. Вона ховає ключа від дверей, які відділяють їхні кімнати. Він не знаходить ключа, й вона дістає нагоду подихати його повітрям. Більш нічого спільного мати з нею він не хоче, тож вона задовольняється його повітрям. Він забуває з’ясувати, чи надійний банк, у якому лежать його гроші. Вона тремтить від страху, що він утратить свої гроші. Її власні заощадження надто мізерні, щоб тривалий час підтримувати його. Кружними шляхами, так немовби вона потерпає за саму себе, Тереза невтомно намагається щось довідатися про банк. Вона хоче порятувати його, Кіна, від можливої катастрофи. Жінки потерпають за майбутнє коханого. Попереду в неї всього-на-всього кілька років. З останніх сил вона намагається забезпечити його перед своєю смертю. Поки він хворів, вона у відчаї обшукала письмовий стіл, сподіваючись знайти щось посутніше. Щоб він не хвилювався, вона не залишила ключа в столі, а знов поклала його туди, де знайшла. Вона людина неосвічена й не уявляє собі, який він пунктуальний і яка добра в нього пам’ять. Тереза така неосвічена, що на саму згадку про те, як вона розмовляє, йому аж душу вивертає. Він узагалі не може їй допомогти. Людина живе на світі не задля кохання. Він одружився не з кохання. Він хотів, щоб за його книжками хтось доглядав, і вона здалася йому саме тією людиною, яка зможе це робити.
У Кіна було таке враження, немовби вперше в житті вийшов на вулицю. Серед людей, які йому траплялися, він бачив чоловіків і жінок. Книгарні, повз які проходив, його, щоправда, затримували, але затримували саме вітринами, доти вартими осуду. Гори непристойних книжок його не дратували. Він перечитував їхні назви й, не хитаючи головою, простував далі. На хідниках нишпорили собаки, назустріч їм вибігали інші собаки, й вони радісно обнюхували одне одного. Кін уповільнив ходу й здивовано задивився на них. Біля самісіньких його ніг упав згорточок. Якийсь парубчак кинувся до того згорточка, підхопив його, штовхнув Кіна й не вибачився. Кін стежив за пальцями, що розмотували згорточок; у ньому виявився ключ, а на зім’ятому клаптику паперу стояло кілька слів. Прочитавши їх, парубчак усміхнувся й звів очі вгору, на будинок. З вікна п’ятого поверху над пуховиками, що їх виклали провітрюватись, виглянула дівчина й, рішуче кивнувши головою, зникла так само хутко, як і ключ у кишені штанів цього парубчака. «Що він робитиме з ключем, цей квартирний злодій? Ключа йому викинула служниця, його коханка». На наступному перехресті стояла солідна книгарня; Кін залишив її по ліву руч. На протилежному розі поліцейський завзято переконував у чомусь жінку. Слова, що їх Кін бачив здалеку, його притягували, йому кортіло їх почути. Коли він підійшов ближче, ті двоє вже прощалися. «На все добре!» – прокректав поліцейський. Його червоне обличчя серед білого дня світилося. «До побачення! До побачення, пане інспектор!» – сипала словами жінка. Він був гладкий, вона – кров з молоком. Кін не міг забути цієї пари. Коли він проходив повз собор, у вуха йому вдарили теплі, тривожні звуки. У цій тональності він заспівав би зараз і сам, якби голос слухався його так, як настрій. І раптом на голову йому ляпнуло лайно. Злякано й зацікавлено він звів погляд угору на контрфорси. Голуби воркували й терлися дзьобами, жоден із них не був винен у тому, що Кін обгиджений лайном. Уже двадцять років він не чув цих звуків, хоча, прогулюючись, ходив тут щодня. Але про те, як воркують голуби, він добре знав із книжок. «Це правда!» – мовив він тихо й кивнув головою – як завжди, коли дійсність відповідала своєму прообразу в друкованому слові. Це тверезе потвердження сьогодні його не потішило. На голову Христа, який виростав із постаменту – хворобливий, худий, зі спотвореним від болю обличчям, – сів голуб. Йому не хотілося сидіти самому, це помітив ще один голуб і відразу підсів до нього. Люди гадають, що цей Христос невідь як страждає, бо в нього, мовляв, болять зуби. Але річ не в цьому, просто він не може терпіти отих голубів, вони ж бо товчуться в нього на голові, либонь, цілісінький день. І тоді йому спадає на думку те, який він самотній. А про таке думати не можна, нічого путнього з цього не вийде. Адже за кого б він помирав, якби на хресті міркував про свою самотність?.. Так, він справді дуже самотній, брат йому вже не пише. Кілька років він не відповідав на листи того парижанина, тому це набридло, й він кинув писати теж. Quod licet Jovi, non licet bovi. Відколи Ґеорґ злигався з жінками, він вважав Юпітером себе самого. Ґеорґ мав жіночу натуру, ніколи не був сам, не любив самотности, тож і оточував себе жінками. Його, Петера, теж кохала одна жінка. Але він, замість лишитися з нею, втік, щоб потім нарікати на свою самотність. Кін ту ж мить повернув у протилежний бік і розгонистою, сповненою надій ходою подався тими самими вулицями додому.
Думки, перейняті співчуттям, гнали його вперед швидше, ніж це було на користь його мужності. В його руках людське життя. Він може отруїти і вкоротити останні роки життя цьому нужденному створінню, яке сохне з кохання до нього. Потрібно знайти якийсь середній шлях. Марні її надії, джиґуна з нього не вийде. Задосить дітей пускає на світ його брат. Про нащадків роду Кінів уже подбали. Кажуть, жінки некритичні, це правда, вони не бачать, з ким мають до діла. Понад вісім років живе вона з ним під одним дахом. Скоріше пощастило б спокусити Христа, ніж його. Нехай голуби зраджують мету свого життя, вони її не мають. Коли перед тобою така величезна праця, жінка – то злочин проти суті науки. Він уміє поцінувати її вірність, вона робить усе, що їй дозволяють робити її обмежені можливості. Він ненавидить, коли люди крадуть чи потай привласнюють чуже. Власність – це справа не жадоби, а порядку. Йому й на гадку не спаде замовчувати те, що промовляє на її користь. Як для жінки, то вісім років вона кохала його навдивовиж тихо. Нічого такого він навіть не помічав. Украй балакучою вона стала вже по тому, як вони взяли шлюб. Щоб уникнути її кохання, він зробить усе, що вона від нього задля нього ж таки вимагає. Вона боїться, що його банк зазнає краху? Гаразд, він назве їй той банк, та вона й сама знає, адже якось уже одержувала там гроші на чек. Потім вона зможе довідатись, чи той банк надійний. Хоче подарувати йому свої заощадження? Гаразд, вона матиме цю невинну втіху, він складе заповіт, щоб вона мала привід скласти й свій. Як мало потрібно людині для щастя! Ухваливши таке рішення, він позбудеться її бурхливого й надмірного кохання.
Проте цей день у нього видався якимсь кволим. У душі він очікував невдачі. Справжнє кохання ніколи не вгамується, і ще не встигне геть забутися один клопіт, а воно вже шукає собі новий. Він іще ніколи не кохав і здавався сам собі хлопчиком, який нічого не знає, ось-ось узнає й перед першим і другим – тим, що знає, й тим, що не знає, – відчуває той самий темний страх. Голова в нього йшла обертом, подумки він правив теревені, мов якась баберія. Він, не замислюючись, хапався за все, що йому спливало на гадку, й, замість додумати його до кінця, відразу знову відкидав, позаяк йому наверталося до голови щось інше, а не щось краще. Ним опанували дві ідеї: ідея закоханої, самовідданої жінки й ідея сповнених робочого завзяття книжок. Що ближче підходив він до свого будинку, то глибше розлад пускав у ньому коріння. Його здоровий глузд бачив, про що тут ідеться, й згоряв від сорому. Він узяв кохання на приціл і почав наставляти його жорстокими, різкими словами, скориставшись найогиднішою зброєю – Терезиною спідницею. Її неосвіченість, її голос, вік, фрази, вуха – все мало свій вплив, але вирішальну роль відіграла спідниця. Коли Кін підійшов до свого будинку, спідниця лежала розтрощена під тягарем книжок, які були вже неподалік.
– Як це так? – промовив він сам до себе. – Самотній? Я – самотній? А книжки?
З кожним поверхом він підходив до них чимраз ближче. З передпокою він гукнув у кабінет:
– Національний банк!
Тереза стояла біля письмового столу.
– Я хочу скласти заповіт! – крикнув він і дужче, ніж того хотілося, відштовхнув її вбік.
Поки його не було, Тереза понаписувала на трьох чудових новеньких аркушах паперу слово «Заповіт». Вона показала на них і спробувала глузливо ошкірити зуби; в неї вийшла тільки невиразна посмішка. Тереза хотіла промовити: «А що я казала!» – та голос її зрадив. Вона мало не зомліла. Цікавий чоловік підхопив її, обійняв, і вона знову прийшла до тями.
Юда і Спаситель
У заповіті, який він склав, Тереза запідозрила спочатку помилку, потім безглуздий жарт і нарешті пастку. Капіталу, що лежав у нього в банку, вистачило б на хатні витрати ще на два роки.
Побачивши те число, вона простодушно зауважила, що в ньому бракує одного нуля. Їй здалося цілком природним те, що він, пишучи, зробив помилку. Поки Кін переконувався, що число написано правильно, її пойняло гірке розчарування – адже вона розраховувала на суму, вдесятеро більшу. А де ж поділося багатство? Вона мріяла влаштувати цікавому чоловікові найкращу в місті меблеву крамницю. Заповіту вистачало на таку фірму, як «Велетель і мати», щодо цього вона могла зметикувати й сама. Вже кілька тижнів перед тим, як заснути, вона прикидала в думці закупівельні ціни на меблі. Від власної фабрики вона відмовилась, позаяк нічого в цьому ділі не тямила, до того ж хотіла, щоб її слово чули в крамниці. А тепер її неначе обухом по голові молоснуло: адже фірма «Вульґер і дружина» – така фірмова вивіска була однією з її головних умов – попервах виявилася б не більшою, ніж «Велетель і мати». Зате ж цікавий чоловік – душа фірми «Велетель і мати», а якщо ця душа буде на їхньому боці, то справи підуть так, що більшу частину заробітку вони вкладатимуть у крамницю. Адже для себе їм нічого не треба. Досить і їхнього кохання. Через кілька років «Велетель і мати» їм і в підметки не годитиметься. Коли вона уявила, як за скляними дверима той кордупель пан шеф скрушно зітхає та чухає собі лисину, позаяк нова, першокласна фірма «Вульґер і дружина» відібрала в нього найкращих покупців, Кін промовив:
– Ніякого нуля не бракує. Він стояв тут двадцять років тому.
Вона не повірила йому й трохи не лукаво сказала:
– О, а де ж ділися грошенята?
Він мовчки показав на книжки. Настану грошей, яка пішла на життя, він приховав, вона була справді мізерна; до того ж йому було за неї соромно.
Терезі перехотілося жартувати, й вона з гідністю заявила:
– Решту спочатку відішлють отому новому братові. Дев’ять частин дістануться братові, ще до смерти власника, а десята – дружині, вже після його смерти.
Вона його викрила. Вона сподівалася, що зараз йому стане соромно й він, поки ще не пізно, допише той суперечний нуль. Від неї якимись жалюгідними крихтами не відкупишся. Їй потрібно все. Вона почувалася повірником цікавого чоловіка й подумки вдавалася до його аргументів.
Кін не дуже дослухався до того, що вона казала, бо все ще дивився на книжки. Оглянувши їх, він з почуття обов’язку перебіг очима папір і, згортаючи його, промовив:
– Завтра підемо з цим до нотаря!
Тереза, щоб не сваритись, ушилася з кімнати. Вона хотіла дати йому час схаменутися. Він-бо має зрозуміти, що так не роблять. Давня дружина чоловікові рідніша, ніж новий брат. Про капітал, укладений у книжки, вона не думала, адже три чверті їх однаково належали їй. Тепер ішлося тільки про решту багатства, крім бібліотеки. Похід до нотаря треба відкласти якомога на пізніше. Щойно заповіт опиниться там, на капітал махни рукою. Порядна людина складає заповіт не так часто. Соромно ж буде перед нотарем. Тому найкраще – зробити все як слід одразу, тоді не доведеться писати заповіт удруге.
Кінові хотілося залагодити всі формальності негайно. Але цього дня він відчував до Терези якусь повагу, адже вона його кохала. Він розумів, що їй, людині малограмотній, потрібно кілька годин для того, щоб скласти офіційний папір. Він не запропонував їй своєї допомоги – це образило б її гідність. На певну повагу її почуття заслуговують. Його прихильне ставлення до неї має сенс лише в тому разі, якщо він нічим не викаже, що розгадав її заміри. Кін боявся, що Тереза вдариться в сльози, тільки-но він натякне їй на дарунок, який вона збирається йому зробити. Тому він сів працювати, відклавши вбік заповіт і відкинувши всілякі думки про нього, а двері до її спальні залишив навстіж. Він надзвичайно завзято накинувся на статтю «Про вплив Паліканона на форму японського бусоку секітай».
За обідом обоє неприховано спостерігали одне за одним і не зронили жодного слова. Вона міркувала про те, чи доведеться вносити виправлення до свого заповіту, він шукав у ньому граматичних помилок, які там, звичайно ж, були. Що йому з цим папером робити – переписати чи тільки поправити? Чогось одного не уникнути. За кілька годин роботи його ніжні почуття вже неабияк пригасли. Але їх іще вистачило для того, щоб відкласти рішення на другий день.
Уночі Тереза лежала, думаючи про справи, й не спала. Поки чоловік працював, до дванадцятої, її допікало до живого це марнування електрики. Відколи вона збагнула, що її бажання скоро вже сповняться, кожен розтриньканий ґрош завдавав їй мук удвічі глибших, аніж доти. Вона лягала на ліжко обережно й легко, бо мала намір продати цю чудову спальню в своїй крамниці як нову. Досі на меблях не з’явилося жодної подряпинки, і було б шкода, якби їх довелося лакувати заново. Турбота про ліжко, побоювання, що вона його пошкодить, не давали Терезі заснути й тоді, коли Кін уже спав і всі її підрахунки збіглися. Вона вже не мала чого обмірковувати й нудьгувала; завтра вона вже не нудьгуватиме.
Решту ночі Тереза була заклопотана тим, що, вміючи писати О, збільшувала суми, які їй дістануться в спадок. Жінки-конкурентки залишилися далеко позаду. Декотрі з них з’являлися там, де їм нічого було шукати. Накрохмаленої спідниці не мала жодна. Жодна не показувала на тридцять. Наймолодша мала за сорок, але її нулі були курям на сміх, і цікавий чоловік одразу витурив її втришия. На вулиці чоловіки не оглядалися їй услід. «У тебе ж досить грошей, ти, хвойда нещасна! – кричала навздогін тій нахабі Тереза. – Чого ж ти не накрохмалиш собі спідницю? Бити байдики й роззявляти рота на чуже – це всяк уміє». Потім вона вдячно оберталася до цікавого чоловіка. Вона хотіла назвати його тим чудовим ім’ям, яке він мав. «Вульґер» йому не пасувало, але те друге вона забула. Тереза підвелася, тихенько ввімкнула світло на тумбочці, видобула з кишені спідниці свій інвентарний опис і шукала те ім’я доти, доки знайшла, – ім’я, задля якого на електрику їй не шкода було жодних грошей. Вона була така збуджена, що мало не вигукнула вголос: «Пуда!», хоч таке ім’я слід вимовляти пошепки. Тоді вимкнула світло й важко бухнула в ліжко. Вона забула, що з ліжком слід поводитись обережно. Безліч разів вона назвала його подумки «паном Пудою». Він був чоловік тямущий і працював далі так, немовби нічого й не сталося. Жінок він оглядав по черзі. Декотрі трималися так, ніби горбилися під тягарем суцільних нулів. «Пильнуй добре, – казала Тереза, – це в них не від нулів, а від літ!» Адже правду вона любила понад усе. Перед паном Пудою лежав гарненький, чистенький аркуш паперу, на ньому він ретельно записував нулі. Все в цьому чоловікові було гарненьке й чистеньке. Потім він раптом перебігав своїми сповненими кохання очима весь аркуш і казав: «Вельми шкода, ласкава пані, але про це не може бути й мови, ласкава пані!» Стара відьма вмить виміталася за двері. І воно ще набралося духу припхатися! Ох і жінки ж ниньки пішли! Щойно заведеться в неї трохи грошенят, як вона вже гадає, що найвродливіший чоловік – для неї. А найдужче Тереза тішилася тоді, коли пан Пуда заявляв, що капітал, який котрась приносила в посаг, – найбільший з-поміж усіх. Він тоді промовляв: «Мушу вам сказати, ласкава пані, прошу сідати, ласкава пані!» Не важко собі уявити, скільки років мала та цяця. Проте вона все ж таки сідала. Зараз він скаже їй: «Красуне моя, ласкава пані!» Терезу трохи аж острах брав. Вона чекала, поки він роззявить рота, тоді виступала вперед і ставала між ним і тією цяцею. У правій руці Тереза тримала підструганого олівця. Вона казала тільки: «Хвилиночку!» – й після числа, що позначало її капітал, виводила на аркуші гарне О. Її число стояло аж угорі, адже вона була перша жінка з капіталом, яку він зустрів. Тепер вона могла б дещо й сказати, проте лише скромно відходила назад і мовчала. Пан Пуда казав замість неї: «Вельми шкода, ласкава пані, але про це не може бути й мови, ласкава пані!» Після цього декотрі старі відьми пускали сльози. Ще б пак, щастя було так близько, тут не до радощів. Пан Пуда на сльози не зважав. «Спершу треба мати вигляд на тридцять, а тоді можна й плакати», – казав він. Тереза здогадувалася, на кого він натякає, й пишалась. Люди по вісім років ходять до школи й нічого не навчаються. Чому вони не вчаться писати О? Невже це справді таке мистецтво?
Над ранок Терезу охопило таке збудження, що вона не могла влежати. Коли о шостій прокинувся Кін, вона була вже давно готова. Вона сиділа тихо-тихо, прислухаючись до того, як він умивається, як одягається, як обтрушує з книжок пил. Внаслідок її усамітненого життя і його нечутної ходи її вухо почало вирізняти окремі звуки особливо тонко. Хоч у кабінеті лежав килим і Кін був не важкий, вона могла непомильно сказати, в який бік він ступає. Він хтозна й нащо перетинав кімнату то так, то сяк, тільки не підходив до письмового столу. Аж о сьомій Кін зробив йому візит і на хвилю затримався біля нього. Терезі здалося, ніби його ручка коротко щось дряпнула. «От незграба, – промайнуло в неї, – дряпає папір, коли пише О». Вона все чекала – може, перо дряпне ще раз. Після того, що їй довелося зазнати минулої ночі, Тереза розраховувала принаймні на два нулі. Вона здавалася собі ще дуже бідною й бурмотіла: «Вночі все було краще».
Нарешті Кін підвівся й відсунув стільця; він закінчив, ще раз перо не дряпнуло. Тереза стрімко рушила йому назустріч. На порозі вони наштовхнулись одне на одного.
– Зробила? – запитав він.
– Усе готово? – перепитала вона.
Кін, поки спав, утратив рештки ніжних почуттів. Ця безглузда жіноча історія його вже не обходила. Про заповіт він згадав аж тоді, коли той трапився йому серед рукописів. Він знудьговано перебіг його очима й у вказаній ним сумі банківського вкладу на передостанньому місці завважив незбагненну помилку: замість п’ятірки там стояла сімка. Він роздратовано виправив цифру, дивуючись, як можна було п’ятірку сплутати саме із сімкою. Певно, це сталося через те, що і п’ять, і сім – прості числа; це розумне пояснення, єдино можливе – адже п’ятірка й сімка більш нічого спільного між собою не мають, – заспокоїло його. «Непоганий день! – буркнув він. – Треба ним скористатись і добре попрацювати!» Та спочатку він хотів покінчити з її базграниною, щоб потім уже не відриватися від роботи. Від того, що вони налетіли одне на одного, Тереза не постраждала – її захистила спідниця. Кін, звичайно ж, боляче забився.
Він чекав її відповіді, вона – його. Позаяк він нічого не казав, вона відтрутила його вбік і пропливла до письмового столу. Так, заповіт лежав на місці. Тереза помітила, що передостання цифра тепер була не 7, а 5; ознак нового нуля вона не виявила. Виходить, цей скупердяга вже встиг поцупити в неї ще щось. Якщо взяти так, як тут стоїть, то це – двадцять шилінгів, а коли дописати один нуль, то вийде двісті. З іще одним нулем різниця становитиме дві тисячі. Вона не дасть ошукати себе на дві тисячі шилінгів. Що скаже цікавий чоловік, коли довідається про таке? «Дуже перепрошую, ласкава пані, але це піде на збитки нашому підприємству!» Тепер треба пильнувати, а то він іще вижене її. Йому потрібна тільки жінка порядна. Задрипанка йому ні до чого.
Вона обернулась до Кіна, який стояв позаду, й промовила:
– П’ятірку забери!
Він пустив її слова повз вуха. Натомість різко наказав:
– Давай свій заповіт!
Тереза чула його дуже добре. Відучора вона була насторожі й пильнувала за кожним його рухом. За багато років свого життя, якщо взяти їх усі разом, вона ще ніколи не досягала такого цілковитого самовладання, як оце тепер, за ці кілька годин. Вона зрозуміла, що він вимагає від неї заповіт. Теоретична частина її багатотижневої проповіді: «У загсі обидві половини мали б...» – відразу виявилась у неї напохваті. Не минуло й кількох секунд після того, як Кін віддав свій наказ, і вона завдала удару у відповідь:
– Перепрошую, хіба тут – загс? – 1, щиро обурена його вимогою, рушила з кімнати.
Її ущипливої відповіді Кін до кінця не збагнув. Йому здалося, вона просто ще не хоче віддавати свій папір. Отже, сьогодні робити цей обтяжливий візит до нотаря не доведеться. Тим краще, він радо здався на волю обставин і знов поринув у роботу над розпочатою статтею.
Німа гра між ними тривала кілька днів. Коли її мовчання його дедалі заспокоювало – він знову став майже тим самим, – то її тривога з години на годину поглиблювалась. За столом, коли вони їли, Тереза завдавала собі фізичних мук, щоб нічого не сказати. При ньому вона не брала до рота й крихти, боячись, щоб з язика не злетіли слова. Її голод наростав разом з її побоюваннями. Перше ніж сісти з ним до столу, вона почала досхочу наїдатися на кухні сама. Вона тремтіла від кожного поруху на його обличчі; хто знає, може, цей порух зненацька обернеться словом «нотар»? Інколи Кін щось казав, але таке траплялося рідко. Кожної його фрази Тереза боялася, мов смертного вироку. Якби він розмовляв частіше, її страх розпався б на тисячу дрібних страхів. Кін озивався дуже рідко, і це її втішало. Але страх залишався великим і глибоким. Якщо Кін починав словом «Сьогодні...», вона ту ж мить рішуче додавала подумки: «Ніякого нотаря не буде!» – і щоразу проказувала ці слова з такою швидкістю, про яку колись і гадки не мала. Тіло її вкривалося потом, обличчя також, вона це помічала; аби лиш обличчя її не виказало! Вона вибігала з кімнати й приносила тарілку. Вона читала в його очах бажання, яких він зовсім не мав. Він міг би домогтися тепер від неї чого завгодно, якби тільки не розмовляв. Її готовність на все стосувалася нулів, а користався з неї він. Тереза передчувала страшну біду. Варячи їсти, вона старалась, як могла; аби лиш йому було смачно, думала вона й плакала. Може, вона хотіла його підгодувати, влити в нього силу для нулів. Може, хотіла тільки довести собі, як вона на ці нулі заслуговує.
Вона була глибоко пригнічена. Четвертої ночі їй сяйнула догадка, хто той цікавий чоловік: її гріх. Вона вже не кликала його; коли він траплявся їй на шляху, вона кидала на нього лютий погляд, казала: «Всьому свій час», – і штурхала його ногою, щоб він зрозумів. Справи йшли вже зовсім не так добре, як спочатку. Крамницю спершу треба заслужити, а вже потім справи в ній підуть на лад. Залишалось одне пристанище – кухня, тут вона здавалася собі простою й скромною, як колись. Тут Тереза майже забувала, що вона в оселі господиня, позаяк довкола не було дорогих меблів. Одне тільки заважало їй і тут – адресна книга, її власність, яка лежала без потреби. Про всяк випадок вона повирізала звідти всіх нотарів і разом зі сміттям викинула їх з помешкання.
