Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 40 страниц)

Крамар ошкірився, сприйнявши згадку про горб як винагороду собі за це паплюження. Та навіть на своїй висоті він не був певний того, що за ним не стежитимуть, і крадькома зиркнув униз. Фішерле нічого не помітив, позаяк відчайдушно придумував нові образи. До вульгарних слів, уживаних в «Ідеальному небі», він удаватися не хотів, на людину звідти особливого враження вони не справили б. Ще раз обзивати крамаря недоумкуватим психом було надто нецікаво. Зненацька Фішерле наддав ходи й, коли крамар відстав спершу на півкроку, обернувся й зневажливо сказав:

– Ви вже й стомилися. Знаєте, ви так далеко не зайдете!

Потому Фішерле повернувся до своїх настанов. Він суворо наказав крамареві зажадати від стрункого компаньйона сто шилінгів «завдатку» – але не раніше, ніж той зупинить його й забалакає до нього, – а тоді, так само не кажучи жодного слова, знову прийти із завдатком і пакунком на майдан за церквою. Що робити далі, він довідається там. Хоча б одне слівце про свою роботу, навіть решті трьом працівникам, – і він одразу звільнений.

Подумавши про те, що крамар може все вибовкати й зайти з тими трьома в змову супроти нього, Фішерле трохи подобрішав. Щоб якось затерти свої прискіпування, він уповільнив ходу, а коли супутник раптом на цілий метр його випередив, сказав:

– Стривайте, куди це ви летите? Так поспішати нам теж не треба!

Крамар сприйняв ці слова як нову каверзу. Все, що Фішерле так спокійно й дружньо казав йому далі, немовби вони й досі були рівня, товариші з «Неба», він пояснив собі страхом коротуна перед будь-чиїми самоправними діями. Крамар хоч і нервував, але був аж ніяк не в тім’я битий. Він умів скласти ціну людям і мотивам їхньої поведінки; щоб умовити їх купити сірники, шнурки до черевиків, записника чи найдорожче – шматок мила, він пускав у хід більше дотепности, проникливости й навіть потайливости, ніж дуже знамениті дипломати. Тільки коли йшлося про його заповітну мрію – щоб можна було скільки завгодно спати, – думки в нього розпливалися в якомусь невиразному тумані. Цієї хвилини він збагнув, що запорука успіху нового підприємства полягає в якійсь таємниці.

Рештою шляху до їхньої мети Фішерле скористався для того, щоб на прикладі численних історій показати, який небезпечний його товариш – отой стрункий, на вигляд такий порядний і сумирний пан. Він, мовляв, так довго бився на війні, що став лютий, як чорт. За цілий день він, буває, не поворухнеться, нікого й пальцем не скривдить. Та скажи йому зайве слово, і він може дістати свій старий військовий револьвер і пришити тебе до місця. Навіть у судах на нього немає управи, він чинить усе в безтямному стані й носить при собі лікарську посвідку. Поліція його знає. «Навіщо цього чоловіка заарештовувати? – сказали собі поліцейські. – Адже його однаково виправдають». До речі, він не вбиває людей одразу на смерть. Він цілиться в ноги. Через кілька тижнів підстрелені оклигують. Тільки в одному випадку жарти з ним кепські. Це коли йому ставлять багато запитань. Запитань він не може терпіти. Скажімо, хтось цілком безневинно цікавиться його здоров’ям. Ще мить – і той, хто питає, вже труп. Бо в таких випадках його, Фішерле, товариш стріляє просто в серце. Така вже в нього звичка. Він не може нічого з собою вдіяти. Потім сам-таки й шкодує про це. Поки що на смерть він уклав так шістьох. Усі ж бо знають про цю його небезпечну звичку, й тільки шестеро про щось його спитали. А загалом з ним чудово можна залагоджувати будь-які оборудки.

Крамар не вірив жодному слову. Але він мав бурхливу уяву. Він бачив перед собою гарно вбраного чоловіка, який пристрілює тебе відразу, не встигнеш і виспатись. Тож крамар поклав собі запитань про всяк випадок не ставити, а таємницю вивідати якось інакше.

Фішерле приставив до губів пальця й сказав:

– Цсс!

Вони підійшли до церкви, де їх чекав «сліпий»; у його очах стояла собача відданість. За цей час він не озирнувся на жодну жінку, він тільки знав, що вони проходили повз нього табунами. Сповнений щастя, він був радий обходитися з колегами привітно; цих бідолах через три дні звільнять, а ось він знайшов собі місцину на все життя. Крамаря «сліпий» привітав так щиро, ніби не бачив його сто років. За церквою ця трійця підібрала Фішерку. Вона вже хвилин з десять не могла відхекатися – так бігла. «Сліпий» лагідно поплескав її по горбу.

– То як, старенька! – прохрипів він, сміючись усім своїм блідим, зморшкуватим обличчям. – Сьогодні нам непогано ведеться!

Можливо, колись він зробить цій старенькій приємність. Фішерка на все горло верещала. Вона знала, що її торкається рука не Фішерле, й усе ж таки казала собі, що це він, і чула грубий голос «сліпого». Її вереск переходив від жаху до захвату, а від захвату до розчарування. Фішерле мав голос знадливий. Ось кому б вигукувати назви газет! Газети вихоплювали б у нього з рук. Та він був надто вишуканий, щоб працювати. Він стомився. Як на неї, нехай уже краще залишається шефом.

Адже на додачу до голосу він мав ще й гострі очі. Ось із-за рогу з’явився чистильник. Фішерле помітив його перший і, наказавши решті: «Ані руш!», побіг йому назустріч. Потім відвів чистильника під дашок над входом до церкви, забрав у нього пакунок – той тримав у руках пакунок так само, як його туди й уклали, – і взяв із пальців правої руки дві сотні. Далі дістав п’ятнадцять шилінгів і тицьнув їх чистильникові в долоню, яку йому самому ж таки довелося й розтулити. Після цього неоковирні вуста чистильника спромоглися промовити першу фразу його звіту.

– Усе минуло щасливо, – почав він.

– Бачу, бачу! – вигукнув Фішерле. – Завтра рівно о дев’ятій. Рівно о дев’ятій! Тут. Рівно о дев’ятій тут!

Чистильник рушив незграбною, важкою ходою, розглядаючи свою винагороду. По довгій хвилі він промовив:

– Таки так.

До самого «Неба» він боровся зі своєю звичкою і зрештою зазнав поразки. П’ятнадцять шилінгів дістануться дружині, п’ять він проп’є. Так і сталося. Хоча спершу він хотів пропити все.

Аж тут, під церквою, Фішерле збагнув, яку невдалу комбінацію придумав. Якщо зараз він передасть пакунок Фішерці, крамар, що стоїть поруч, усе добре побачить. Як тільки він зметикує, що пакунок в усіх той самий, чудовій таємниці гаплик. Цієї миті Фішерка, немовби розгадавши його думки, сама підійшла до нього під дашок і сказала:

– Тепер моя черга.

– Не так швидко це робиться, люба моя! – гарикнув він на неї й дав пакунок. – Рушай!

Жінка квапно пошкандибала геть. За її горбом решта двоє не бачили пакунка, якого вона несла.

«Сліпий» тим часом намагався пояснити крамареві, що бабенції – це казна-що. Насамперед треба мати добру роботу, пристойну роботу, таку, на якій очі можна тримати розплющеними. Сліпота – теж казна-що. Люди гадають, коли хтось на вигляд сліпий, то з ним можна дозволяти собі що завгодно. Якщо ти чогось домігся, то бабенції приходять самі, десятками, просто вже не знаєш, де їх усіх покласти. Голодранці в цьому ділі ні бісового батька не тямлять. Вони, мов собаки, роблять це де приспічить. Він не такий, чорт забирай! Йому подавай пристойне ліжко, матрац із кінського волосу, гарну грубу, щоб не чаділа, й жінку в соку. Вугільного чаду він не може терпіти, це в нього ще від війни. З першою-ліпшою, приміром, він не злигається. Колись, як іще старцював, то намагався не проґавити жодної. Тепер він придбає собі одежину пристойнішу, грошей у нього скоро буде як полови, і бабенцій він вибиратиме. Вишикує їх цілих сто штук, обмацає всіх – не конче голих, можна й так, – і візьме з собою трьох-чотирьох. Більше він за один раз не попорає. А з ґудзиками все, покінчено.

– Доведеться завести двоспальне ліжко! – зітхнув «сліпий».

– Бо де ж я тих трьох товстуль покладу?

Крамар був заклопотаний іншим. Він витягував шию, силкуючись зазирнути за горб Фішерки. То має вона пакунок чи вона пакунка не має? Чистильник прийшов з пакунком, а пішов з порожніми руками. Навіщо Фішерле потяг його під дашок? Поки вони тут стоять, не видно ні самого Фішерле, ні чистильника, ні Фішерки. Пакунок переховують у церкві, ну звісно! Прекрасна ідея! Хто додумається шукати вкрадене в церкві? А цей калічка, виявляється, хитрий лис. Пакунок – то вигідна поставка кокаїну. Де цей махляр напав на таке серйозне діло?

Цієї миті карлик хутко підбіг до них і сказав:

– Потерпіть, панове! Поки вона на своїх кривульках дошкандибає туди й назад, ми тут сконаємо.

– Тепер конати не варто, пане добродію! – прохрипів «сліпий».

– Смерть не мине нікого, пане начальник, – спробував підлабузнитися крамар і виставив уперед обидві долоні – достоту так, як це зробив би, бувши ним, Фішерле. – Звісно, якби серед нас був добрий шахіст... – додав він. – Але що таке наш брат для майстра? Ніщо!

– Майстра, майстра! – Фішерле ображено похитав головою.

– Через три місяці я буду чемпіоном світу, панове!

Обидва підлеглі захоплено перезирнулися.

– Слава чемпіонові світу! – прохрипів раптом «сліпий».

Крамар поквапився своїм тоненьким, стрекотливим голосом (у «Небі», коли він роззявляв рота, казали: «На мандоліні грає») підхопити цей заклик. «Чемпіонові» йому ще вдалося вигукнути, а «світу» застрягло в горлі. Щастя, що на невеличкому майдані о такій порі не було жодної живої душі, навіть поліцейських, цього форпосту цивілізації в місті. Фішерле вклонився, але відчув, що передав куті меду, й прокаркав:

– На жаль, я змушений просити вас поводитися в робочий час тихіше. Припинімо краще ці балачки!

– Отакої! – вигукнув «сліпий»; він хотів знов завести мову про власні плани на майбутнє й сподівався, що заробив право на це своїм заздоровним словом.

Крамар приставив пальця до губів і сказав:

– Я завше кажу: мовчання – золото. – І замовк.

«Сліпий» залишився зі своїми жінками сам. Він не дав зіпсувати собі задоволення й гучно розводився далі. Почав він із того, що бабенції – це казна-що, а завершив двоспальним ліжком; та, побачивши, що Фішерле такі речі цікавлять не дуже, завів усе спочатку й спробував докладніше описати декотрих із сотні жінок, приготованих для нього. «Сліпий» наділяв їх усіх неймовірними сідницями, називав їхню вагу в кілограмах, і кожна наступна ставала в нього щодалі важча й важча. У шістдесят п’ятої – він вибрав її як приклад шістдесятих розмірів – шістдесят п’ять кілограмів важили самі тільки сідниці. Рахувати він був не великий мастак і притримувався числа, яке один раз уже назвав. Проте ці шістдесят п’ять кілограмів навіть йому самому здалися певним перебільшенням, тож він заявив:

– Я завше кажу чистісіньку правду! Брехати я не вмію, це в мене ще од війни!

Фішерле тим часом мав досить клопоту і з самим собою. Він намагався прогнати настирливі думки про шахи. Жодна перешкода тепер не лякала його так, як щораз нестерпніше бажання зіграти нову партію. Цей потяг міг занапастити всю його комерцію. Він постукав по невеличкій шахівниці в правій кишені піджака, – то була воднораз і коробка для фігур, – прислухався, як вони там схвильовано застрибали, промурмотів: «Та годі вже, вгамуйтеся!», а тоді знов заходився стукати по шахівниці й стукав доти, доки той марний гомін у коробці йому вже набрид. Крамар розмірковував про наркотики й пов’язував їхню дію зі своєю потребою виспатись. Він хотів, як пощастить, знайти в церкві той пакунок, дістати звідти кілька мішечків і спробувати того, що в них було. Боявся тільки, що від тої отрути щось присниться. А коли щось має приснитися, то краще вже не спати взагалі. Він мав на увазі спати по-справжньому, коли ві сні тебе годують, а ти навіть не прокидаєшся, принаймні тижнів зо два.

Цієї миті Фішерле завважив, як Фішерка, зробивши йому рішучий знак, зникла під дашком церкви. Він схопив «сліпого» за руку, кинув йому: «Ну звісно, маєте рацію! – а крамареві: «Стійте тут!» – підвів першого до церковних дверей. Тут він сказав йому зачекати й потяг Фішерку в церкву. Жінка була страшенно збуджена й не могла вимовити жодного слова. Щоб трохи вгамуватись, вона хутко тицьнула йому в руки пакунок і двісті п’ятдесят шилінгів. Поки він перелічував гроші, вона глибоко вдихнула повітря й схлипнула:

– Він спитав мене, чи я не пані Фішерле!

– І ти сказала... – гримнув він, затремтівши від страху, що своєю безглуздою відповіддю вона може зіпсувати йому всю комерцію, ба ні, вона її вже зіпсувала, а тепер ще й радіє з цього, дурепа! Коли хтось каже їй, що вона – його дружина, в неї глузд за розум завертає! Він завше не міг її терпіти, а той віслюк – навіщо він ставить такі ідіотські запитання, адже Фішерле свою дружину йому вже показував! Либонь, гадає собі, як горбатий він і горбата вона, то це вже його дружина. Видко, той таки щось помітив, тепер із цими паскудними чотирмастами п’ятдесятьма шилінгами треба вшиватися. Як же це підло!

– Що ти сказала? – гримнув Фішерле вдруге.

Він забув, що вони в церкві. Загалом перед церквами він відчував шанобу й острах, позаяк його ніс надто вже впадав людям у вічі.

– Я... Я ж бо... нічого... не повинна... була... казати! – Вона перед кожним словом схлипувала. – Я похитала головою.

Увесь тягар грошей, що їх Фішерле вже вважав утраченими, спав йому з плечей. Страх, який нагнала на нього ця жінка, тепер довів його до сказу. Він залюбки надавав би їй зараз ляпасів з обох рук. На жаль, на це не було часу. Фішерле випхав її з церкви й заверещав їй на вухо:

– Завтра можеш знов тягати свої задрипані газети! Я на них тепер і не гляну!

Фішерка зрозуміла: в нього їй уже не працювати. Вона була не в змозі вирахувати, що на цьому втрачає. Якийсь чоловік прийняв її за пані Фішерле, а їй було наказано мовчати. От біда, просто-таки біда! Ніколи в житті вона ще не почувалася такою щасливою. Дорогою додому жінка тільки те й робила, що схлипувала: «Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі!» Вона забула про те, що він повинен був ще заплатити їй двадцять шилінгів – гроші, за які в гірші часи їй довелося б попобігати цілий тиждень. Свій наспів вона супроводжувала образом чоловіка, який сказав на неї «фрау Фішерле». Вона забула про те, що всі називали її «Фішеркою». Схлипувала вона ще й тому, що не знала, де той чоловік живе й де буває. Вона щодня носила б йому газети. Він спитав би її знов...

Фішерле її таки здихався. Він обманув її не зумисне. Страх, а також лють, у яку перейшов той страх, запаморочили йому голову. Та якби звільнити цю жінку пощастило спокійно, він, розраховуючись із нею, спробував би, певна річ, обдурити її. Передавши пакунок «сліпому», Фішерле порадив йому показати, на що він здатний, і мовчати – зрештою, від цього, мовляв, залежить його доля. «Сліпий» – в уяві він бачив своїх жінок так виразно, що, здавалося, ось-ось торкнеться їх рукою, – тим часом, щоб забути про них, заплющив очі. Коли він розплющив їх, усі жінки зникли, зокрема й найгладші, і він трохи пошкодував про це. Натомість дуже чітко пригадав свої нові обов’язки. Отож порада Фішерле була зайва. Хоч упорати справу Фішерле мав дуже швидко, відпускати від себе «сліпого» йому не хотілося, він ставив велику ставку на ґудзики. Крім того, Фішерле, вдачею чоловік досить байдужий до протилежної статі, не міг збагнути, як то важливо для «сліпого» завойовувати жінок.

Повернувшись до крамаря, він сказав:

– І оце такій погані мусить довіряти ділова людина!

– Тут ви маєте рацію, – відповів той, відмежовуючись, як чоловік діловий, від погані.

– Навіщо людина живе на світі? – Через чотириста шилінгів, які він ризикував утратити, Фішерле стомився від життя.

– Щоб спати, – відказав крамар.

– Ви – і спати!

Карлик вибухнув гучним реготом, уявивши собі сонного крамаря, який щодня, щогодини скаржився на безсоння. Коли він сміявся, ніздрі його нагадували широко роззявлений подвійний рот, а під ними виднілися дві вузенькі щілини – кутики губів. Цього разу напад сміху був такий нестримний, що Фішерле аж за горб схопився, як ото люди хапаються, буває, за черево. Підклавши під горб долоні, він погамовував так кожен поштовх, що сколихував його тіло.

Не встиг він пересміятися, – крамар до глибини душі був ображений тим, що шеф не повірив у його здатність спати, – як під церковним дашком з’явився «сліпий». Фішерле кинувся до нього, вихопив йому з рук гроші, вельми здивований, коли їх виявилося рівно стільки, скільки й мало бути (чи він сказав йому все ж таки «п’ятсот»? Ні, «чотириста»), і, щоб приховати своє збудження, запитав:

– То як там?

– У скляних дверях трапилася мені одна – ох і бабенція, скажу я вам! Якби в руках я не тримав так по-дурному оцього пакунка, то прилаштувався б до неї спереду, така вона була товстюща! А компаньйон ваш трохи той, під мухою.

– Ви що? Чого це вам стукнуло таке в голову?

– Не гнівайтесь, але як же він кляв тих бабенцій! «Чотириста – це багато», – каже. Через бабенцію він зрозуміє тебе й заплатить скільки завгодно. В усьому винне жіноцтво. Якби я мав право балакати, я б йому сказав, дурневі несосвітенному! Жінки! Жінки! Та нащо мені жити, якби не було жінок? Я так гарненько налетів на неї, а він кляне їх!

– Такий уже він. Затятий старий парубок. Лаяти його я не дам, він мій товариш. Балакати теж не дозволю, бо він образиться. Друзів не ображають. Хіба я вас коли-небудь ображав?

– Ні, нема чого казати. Ви чоловік добрий.

– Ось бачите! Завтра о дев’ятій приходьте знов, атож! І глядіть мені, гарненько тримайте язика за зубами, ви ж бо мій товариш! Ми ще побачимо, чи варто через ґудзики вкорочувати собі віку!

«Сліпий» пішов, настрій у нього був чудовий, про дивну поведінку компаньйона він одразу забув. Маючи в кишені двадцять шилінгів, можна було дещо зробити. Насамперед – головне. А головне – це бабенція й костюм; новий костюм має бути чорний, щоб пасував до нових вусів; чорний костюм за двадцять шилінгів не купиш. Він вибрав бабенцію.

Крамар був такий ображений і зацікавлений воднораз, що забув про своє боягузтво і втратив усіляку пильність. Він хотів заскочити карлика, коли той мінятиме пакунки. Його анітрохи не приваблювала перспектива обшукувати потім через той пакунок усю церкву, хоч вона була й невелика. Якщо він з’явиться зненацька, то з’ясує, що й до чого, адже карлик там звідкілясь та вигулькне. Крамар зустрів його біля дверей, узяв у нього ношу й мовчки пішов.

Фішерле неквапно рушив услід за ним. Результат четвертої спроби мав значення не фінансове, а принципове. Якщо Кін віддасть сто шилінгів і цього разу, то сума, що потрапить лише до кишені Фішерле – дев’ятсот п’ятдесят шилінгів, – перевищить ту, котру він дістав як винагороду за знахідку. Готуючись ошукати фахівця з книжкової галузі, Фішерле ні на мить не забував про те, що перед ним ворог, який ще вчора намагався обібрати до нитки його. Людина, звісно, захищає свою шкуру. З убивцею й сам стаєш убивцею. З шахраєм сам опускаєшся до шахрая. Але в цій справі є одна особлива заковика. Може, цей чолов’яга заповзявся повернути собі гроші, які виплатив у винагороду за знахідку? Може, він схибнувся на цьому підлому замірі, адже люди частенько забирають собі в голову щось несусвітне? І, може, саме задля цього він і ставить на кін усе своє добро? Воно теж колись уже належало Фішерле, тому він має право спокійнісінько це добро в нього забрати. Та, може, всіх цих сприятливих обставин тепер замало. Не кожен здатний забрати собі щось у голову. Коли б цей чолов’яга мав таку саму вдачу, як у Фішерле, коли б винагорода за знахідку цікавила його так, як Фішерле цікавлять шахи, тоді все було б гаразд. Та хіба ж знаєш, хто перед тобою? Може, він просто хвалько, кволий духом чоловік, якому вже стало шкода своїх грошенят і який раптом заявить: «Амба, годі з мене!» Йому що, він може дозволити собі заради ста шилінгів відмовитися від усієї винагороди за знахідку. Йому й не втямки, що в нього відберуть усе і зрештою він залишиться ні з чим. Якщо цей фахівець із книжкової галузі має хоч крихту розуму, – а досі складалося саме таке враження, – то він повинен платити, поки нічого не зостанеться. Фішерле має сумнів у тому, що в нього не забракне на це розуму, та й не кожен такий послідовний, яким завдяки шахам став він, Фішерле. Йому потрібен чоловік з характером, характером таким, як у нього, Фішерле, чоловік, який піде до кінця, за такого чоловіка він ладен і заплатити, такого він візьме на паї в своїй комерції; якби він знайшов його, то пішов би назустріч йому до «Терезианума» й там зачекав би біля дверей. А пошити його в дурні Фішерле ще встигне.

Замість чоловіка з характером назустріч йому дріботів крамар. Уздрівши Фішерле, той злякано спинився. Тут він шефа геть не сподівався. Він так старався, що зажадав на двадцять шилінгів більше, ніж йому сказав Фішерле. Крамар мацнув рукою ліву кишеню штанів – туди він сховав свій заробок, щоб його ніхто не побачив, – і впустив пакунка на землю. Цієї хвилини Фішерле було байдуже до того, як обходяться з його товаром, йому кортіло довідатися про одну річ. Його працівник став навколішки, щоб підняти пакунок. Фішерле, на подив тому, зробив те саме. На землі коротун схопив праву руку крамаря й побачив у ній сто шилінгів. «Це тільки привід, – промайнуло в крамаря, – він потерпає за страшенно дорогий пакунок. Прокляття, чому я не зазирнув до нього досі? Тепер уже пізно». Фішерле підвівся й сказав:

– Не падайте! Візьміть пакунок додому й приходьте з ним завтра до церкви рівно о дев’ятій! Моє шанування!

– Як?! А мій заробіток?

– О, даруйте, я такий забудькуватий.

Випадково це знову виявилося правдою.

– Прошу!

Фішерле віддав крамареві решту заробітку.

Той вирушив («Завтра о дев’ятій? Сьогодні, любий мій!») до церкви. За однією з колон він знову став навколішки й, молячись – на той випадок, якщо хтось нагодиться, – розгорнув пакунок. У ньому були книжки. Зник останній сумнів. Його обдурили. Справжній пакунок був десь-інде. Крамар знов загорнув книжки, сховав їх під лаву й заходився шукати. Молячись, він нишпорив по церкві й, не кидаючи молитися, зазирав під кожну лаву. Він намагався нічого не проґавити, адже ще одна така нагода випаде не скоро. Не раз він майже діставався до заповітної таємниці, але це виявлявся всього-навсього чорний молитовник. Через годину його вже сповнювала невгасима ненависть до тих молитовників. Ще через годину в нього запекло в крижах, а з рота висолопився й повис язик. Губи в крамаря ще ворушилися, немовби бурмотіли молитву. Обшукавши всю церкву, він почав спочатку. В нього вистачило глузду не робити машинально те саме ще раз. Він знав: те, що прогледів один раз, прогледиш і вдруге, тому почав діяти в іншій послідовності. О такій порі люди завертали до церкви рідко. Він пильно прислухався до кожного незвичного звуку й, почувши щось, одразу завмирав. Одна богомолка затримала його на двадцять хвилин, він боявся, що вона відкриє священну таємницю поперед нього, й не зводив з неї очей. Поки вона була в церкві, він не важився навіть сісти. В пообідню пору – він уже навіть не знав, скільки часу шукає, – крамар, петляючи, перебирався зліва до третього ряду праворуч, а справа до третього ряду ліворуч. Це була остання послідовність, яку він придумав. Надвечір він ліг де припало на підлозі й, смертельно стомлений, заснув. Хоч мети своєї він і досяг, та перше ніж минули два тижні, того самого вечора, коли настав час замикати церкву, його розбуркав і виставив за двері паламар. Справжнього пакунка крамар забув у церкві.