Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 40 страниц)

Кін пояснив йому, що в цьому випадку йдеться про найманця, про вірного, надійного чоловіка, дужого, як ведмідь; торботрясів, крамарів і всіляких волоцюг він і на поріг не пускає. Просто душа радіє дивитися, провадив Кін, як він обходиться з тими покидьками, багато з них навіть не зугарні читати й писати. Декотрих він своїми кулачищами просто-таки каліками робить. За спокій, яким Кін завдячує сторожеві, – адже науці потрібен спокій, спокій і ще раз спокій, – він призначив йому невеличкий презент, сто шилінгів на місяць.

– І він їх бере! Він їх бере! – Голос у Фішерле зірвався. – Здирник! Хіба я не правду кажу? Справжнісінький здирник! Його місце за ґратами! У холодну його, кажу! Негайно! Атож, у холодну!

Кін спробував угамувати товариша. Фішерле, мовляв, не повинен прирівнювати такого звичайного чоловіка до самого себе. Брати гроші за комунальні послуги, певна річ, непорядно, але цей аморальний звичай глибоко пустив коріння серед голоти й поширився навіть у колах людей освічених. Платон марно виступав супроти цього. Ось чому йому, Кінові, думка про професуру завжди була ненависна. За свої наукові праці він ніколи в житті не взяв жодного гроша.

– Платон нівроку! – відказав Фішерле; це ім’я він почув уперше. – Платона я знаю. Платон чоловік багатий, і ти чоловік багатий. Звідкіль я це знаю? Бо так балакають лише багаті люди. А тепер візьми ось мене. Я злидар злидарем, нічого не маю, я – ніщо й нічим зостанусь, але я нічого не беру. Це характер! Твій сторож, той здирник, бере сто шилінгів, ціле багатство, скажу тобі, а вдень лупцює бідних людей. Та вночі – б’юсь об заклад, уночі він спить, і коли хтось надумає пробратися до будинку, він нічого не почує, бо лежить собі й задає хропака з твоєю сотнею шилінгів у кишені. Він дозволяє розкрадати книжки, а я на таке не можу дивитися, це підлість, хіба я не правду кажу?

Кін сказав, що не знає, чи міцно спить сторож. Либонь, таки міцно, бо в нього все міцне, крім чотирьох канарок, які повинні співати завжди, коли йому тільки заманеться. (Про канарки Кін згадав задля точности). З другого боку, це чоловік, мовляв, фанатично пильний, він урізав за півметра від підлоги спеціальне вічко, щоб краще бачити тих, хто входить і виходить. Там він цілісінький день і чапіє навколішках.

– Я таких гадів ненавиджу! – вигукнув Фішерле. – З них виходять найкращі нишпорки! От уже нишпорка! От падлюка! Якби він зараз попався мені під руку, любий друже, у тебе очі на лоба полізли б – я б йому таких гарячих усипав! Я б йому випустив кишки самим своїм мізинцем! Нишпорок я терпіти не можу! Нишпорки – це потолоч чи не потолоч? Це потолоч, кажу я, хіба не так?

– Навряд чи мій сторож був нишпоркою за фахом, – промовив Кін, – якщо такий фах справді є. Він служив у поліції, інспектором, якщо не помиляюсь, і вже давно вийшов на пенсію.

Фішерле одразу від усього відхрестився. Він на рожен не лізтиме. З поліцією йому тепер не варто зв’язуватися, перед Америкою – нізащо, з поліцейськими на пенсії – тим більше, від таких пенсіонерів можна чекати чого завгодно. Робити їм нічого, ось вони й накидаються на безневинних. Заарештовувати вони вже не мають права, тож скаженіють, коли треба й не треба, і калічать сумирних калік. Шкода, звісно, для Америки не завадило б спорядитись якомога краще. До Америки їдеш один раз. Чемпіонові світу не випадає приїздити до Америки жебраком. Фішерле ще не чемпіон, але стане ним, і люди, чого доброго, коли-небудь скажуть: цей приїхав з порожніми руками, то нащо йому повні, ану ж заберімо в нього все. В Америці Фішерле, хоч і має таке звання, впевнено аж ніяк не почувається. Пройдисвіти є скрізь, а в Америці все набуває гігантських розмірів. Час від часу він стромляє носа під ліву пахву й покріплюється запахом своїх грошей, які там сховані. Це його втішає, і ніс, порозкошувавши хвильку під пахвою, знову весело вишмигує вгору.

А Кін уже не почувався таким щасливим через Терезину смерть. Слова Фішерле нагадали йому про небезпеку, що нависла над його бібліотекою. Все тягло його туди, додому: її скрутне становище, його обов’язок, його робота. Що тримало його тут? Висока любов. Поки в його жилах пульсувала кров, він хотів рятувати знедолених, викуповувати їх, не давати, щоб вони згоріли у вогні чи потрапили в пащу до отої свині! Вдома на нього чекав неминучий арешт. Треба дивитися фактам у вічі. У Терезиній смерті винен і він. Головна провина її, але він Терезу замкнув. За законом він мусив доправити її до психіатричної лікарні. Дякувати Богові, він не вчинив за законом. У лікарні вона жила б і досі. Він засудив Терезу до смерти, голод і її захланність виконали цей вирок. Він ні на крок не відступав від свого вчинку. Він був ладен відповідати за нього перед судом. Його процес мав завершитися приголомшливим виправданням. Щоправда, арешт такого знаменитого вченого, першого, либонь, синолога свого часу, спричинив би до небажаного розголосу, чого задля науки треба було уникати. Головним свідком захисту виступав саме цей сторож. Хоч Кін на нього й покладався, проте побоювання Фішерле щодо продажности такої натури виявилися небезпідставними. Найманці перекидаються до того господаря, котрий їм більше платить. Головна проблема полягала в тому, щоб розгадати супротивну сторону. Чи була така взагалі, чи хотіла вона підкупити сторожа надзвичайними сумами? Тереза жила самотньо. Про родичів мова ніколи не заходила. В останню путь її ніхто не проводжав. Якщо під час слухання справи з’явиться хтось такий, хто видасть себе за її родича, Кін зажадає ретельно розслідувати його походження. Рідня в неї, певна річ, може бути. Зі сторожем він мав намір побалакати до свого арешту. Якщо презент збільшити йому до двохсот шилінгів, то можна буде остаточно схилити цю нишпорку, як влучно висловився Фішерле, на свій бік. Це не вважалося б ні підкупом, ні взагалі порушенням закону; сторож має засвідчити правду, щиру правду. В жодному разі не слід допустити, щоб, либонь, найбільшого, як на свій час, синолога покарали через недолугу бабенцію, про яку перед судом навіть не можна з певністю сказати, чи вміла вона вільно читати й писати. Наука вимагала її смерти. Наука вимагає також його цілковитого виправдання й реабілітації. Таких учених, як він, можна перелічити на пальцях. Жінок, на жаль, мільйони. До того ж Тереза належала до найнікчемніших. Ніхто не заперечує, її смерть була надзвичайно мученицька й жорстока. Одначе в цьому, саме в цьому цілком винна вона й тільки вона. Тереза мала змогу спокійно померти з голоду. До неї тисячі індійських покутників помирали цією повільною смертю, вважаючи, що завдяки їй врятувалися. Світ захоплюється ними ще й нині. Ніхто не оплакує їхню долю, а їхній народ, наймудріший після китайського, приєднує їх до сонму святих. Чому Тереза не дійшла такого рішенця? Надто вона чіплялася за життя. Її захланність не знала меж. Вона намагалася продовжити своє життя на кожну жалюгідну мить. Вона пожирала б і людей, якби хтось опинився був поруч. Вона ненавиділа людей. Хто б віддав себе в жертву задля неї? У свою тяжку годину вона виявилась, як того й заслуговувала, самотньою й усіма покинутою.

І тоді вона вдалася до останнього, що їй залишилося: почала пожирати власне тіло, шматок за шматком, клаптик за клаптиком, крихту за крихтою, й, зазнаючи нестерпного болю, в такий спосіб зберігала собі життя. Свідок знайшов не її, він знайшов її кості, які не розпалися завдяки накрохмаленій синій спідниці, яку вона завжди носила. Це був її заслужений кінець.

Із Кінової промови на власний захист вийшло суцільне звинувачення супроти Терези. Тепер, коли все вже було позаду, він знищив її вдруге. Він уже давно знов сидів з Фішерле в готельному номері, де вони опинилися майже несамохіть. Суворий ланцюг його думок не вривався ні на мить. Кін мовчав, обмірковуючи кожнісіньку, найдрібнішу обставину. Зі слів, якими зжерта послуговувалася за життя, він склав зразковий текст. Кін був майстер блискучих кон’єктур і відповідав за кожну літеру. Щоправда, він страшенно шкодував, що стільки філологічної прискіпливости доводилося марнувати на звичайне вбивство. Він діяв під вищим примусом і обіцяв світові щедре відшкодування у звершеннях свого найближчого майбутнього. Працювати йому заважала, мовляв, саме та, чию справу оце поставлено на слухання. Кін подякував голові суду за надзвичайно прихильне ставлення, на яке він, звинувачений в убивстві, навіть не сподівався. Голова вклонивсь і з вишуканою чемністю заявив, що знає, либонь, як обходитися з найвидатнішим синологом сучасности. Оце «либонь», що його Кін вставляв перед «найвидатнішим синологом», коли казав сам про себе, голова випустив, бо воно було цілком зайве. Кіна таке публічне визнаня сповнило справедливими гордощами. Його звинувачення супроти Терези набуло трохи м’якшого забарвлення.

– Є певні обставини, які пом’якшують її провину, це треба визнати, – сказав він до Фішерле.

Той сидів поруч із ним на ліжку, шкодуючи, що не пощастило вдертися до помешкання, й нюхав свої гроші.

– Навіть у найгірші часи, коли голод завдав непоправної шкоди її вдачі, вона ніколи не дозволяла собі навіть доторкнутися до якої-небудь книжки. Хочу також зауважити, що йдеться про неосвічену жінку.

Фішерле злився, позаяк розумів Кіна, він мусив розуміти будь-які нісенітниці, він проклинав власний розум і лише за звичкою погоджувався з балаканиною сіромахи, що оце сидів поруч.

– Любий друже, – сказав він, – ти дурень. Чого людина не знає, того людина не зробить. Уявляєш, з якою насолодою та жінка пожерла б найкращі книжки, коли б знала, як просто це робиться? Я тобі ось що скажу: якби куховарську книжку зі ста трьома рецептами, що її складає ота наша свиня в «Терезианумі», вже надрукували... Ні, краще я нічого не казатиму.

– Що ти маєш на увазі? – запитав Кін, витріщивши очі. Він добре знав, що мав на увазі карлик, але хотів, щоб ці жахливі слова, пов’язані з його бібліотекою, промовив хтось інший, не він сам, навіть подумки не він сам.

– Можу сказати тобі, любий друже, одне: якби ти зараз прийшов додому, то застав би своє помешкання порожнім, голим-голісіньким, жодного аркушика, про книжки вже шкода й казати!

– Слава Богу! – Кін глибоко зітхнув. – Її вже поховали, а та ганебна книжка вийде ще не скоро. На своєму процесі я зумію про це згадати. Світ стрепенеться! Я збираюся нещадно викрити все, що знаю! Вчений ще має що сказати!

Відколи померла дружина, Кін почав говорити сміливіше, і навіть майбутні труднощі тільки надихали його бойовий дух на нові звитяги. Пополудні він сидів з Фішерле, збуджено розмовляючи. Карлик, коли бував, як оце тепер, у меланхолійному настрої, любив пожартувати. Він вислухав історію про судовий процес із найменшими подробицями й жодного разу не заперечив. Кілька добрих порад він дав Кінові зовсім, задарма. Чи нема в нього, Кіна, родичів, які могли б йому допомогти? Адже процес, пов’язаний з убивством, – це, мовляв, не дрібниця. Кін згадав про свого брата з Парижа, знаменитого психіатра, який розбагатів, ще коли працював гінекологом.

– Розбагатів, кажеш? – Фішерле відразу поклав собі дорогою до Америки зупинитися в Парижі. – Це саме той, хто мені потрібен, – сказав він, – я проконсультуюся в нього щодо свого горба!

– Але ж він не хірург!

– Дарма, якщо він був жіночим лікарем, то знає все.

Кін усміхнувся з простодушности цього милого чоловіка, який про спеціалізацію в науці вочевидь не мав жодного уявлення. Проте він охоче дав Фішерле детальну адресу, яку той занотував на клаптику брудного паперу, й докладно розповів про теплі взаємини, які були в них із братом багато років, навіть десятиріч тому.

– Наука поглинає людину цілком, – завершив він, – для звичних стосунків вона не залишає нічого. Нас вона розлучила.

– Як почнеться твій процес, я тобі однаково не буду потрібен. Знаєш що, я тоді гайну до Парижа й скажу твоєму братові, що прибув від тебе. Мені ж бо не треба буде нічого йому платити, коли я твій добрий товариш?!

– Звичайно, ні, – відповів Кін, – я дам тобі рекомендаційного листа, щоб ти не мав жодних проблем. Я був би радий, якби він справді позбавив тебе горба.

Тієї ж хвилини Кін сів і написав братові – вперше за вісім років – листа. Пропозиція Фішерле виявилась йому дуже доречною. Він мав надію невдовзі знову з головою поринути в науку, і тоді коротун, хоч Кін його й дуже поважав, усе ж таки, схоже, стане для нього тягарем. Власне, відчуття, що рано чи пізно йому доведеться спекатись Фішерле, виникло в Кіна ще тоді, як вони перейшли на «ти». Коли Фішерле позбудеться горба, Ґеорґ дуже легко може влаштувати його в своїй психіатричній клініці санітаром. Запечатаного листа з повною адресою карлик відніс до свого номера, дістав із пакунка, в якому був його товар і якого крамар покинув на призволяще, одну книжку й поклав листа до неї. Те, що залишилося в пакунку, другого дня належало використати з тією самою метою, з якою використовувалося й доти. За ретельними підрахунками Кін мав іще близько двох тисяч шилінгів. Їх завиграшки можна було забрати в нього за один ранок. Отож вечір минув за сповненими обурення розмовами про свиню й решту таких самих виродків.

Наступний день почався невдало. Не встиг Кін стати біля свого вікна, як його штовхнув якийсь чоловік із пакунком. Кін ледве втримався на ногах і мало не розбив шибку. Грубіян намагався пропхатись уперед.

– Ви чогось хочете? Що вам тут треба? Та зачекайте ж!

Скільки не гукай – марно. Чоловік, навіть не озирнувшись, подався нагору. Добре розваживши, Кін дійшов висновку, що йдеться, мабуть, про порнографічні книжки. Тільки так можна було пояснити той безсоромний поспіх, завдяки якому незнайомець зумів не показати, що в його пакунку. Потім з’явився чистильник, незграбно став перед Кіном і громовим голосом зажадав чотириста шилінгів.

Від люті на чоловіка, який щойно втік, Кін упізнав чистильника. Тремтячим голосом він гримнув на того:

– Учора ви тут уже були! Посоромтеся!

– По-позавчора, – щиросердо промимрив чистильник.

– Ушивайтеся звідси! Схаменіться! Це погано скінчиться!

– Я свої гроші візьму! – сказав чистильник.

Він наперед тішився п’ятьма шилінгами, які знов хотів пропити. Не думаючи – а він не думав ніколи, – чистильник як людина трудяща твердо знав одне: платню він дістане тільки тоді, коли віддасть за неї свою працю, тобто гроші, що їх стягне з цього компаньйона.

– Нічого ви не одержите! – рішуче заявив Кін і заступив собою сходи. Він приготувався до найгіршого. Заставляти книжки? Тільки через його труп!

Чистильник почухав потилицю. Зробити так, щоб від цієї худорби не зосталося мокрого місця, йому було неважко. Але такого наказу йому ніхто не давав. А він звик виконувати накази.

– Піду спитаю в шефа, – гуркнув він випущеними газами й показав співрозмовникові свій зад.

Попрощатися так йому було легше, ніж словами.

Кін зітхнув. Скляні двері пронизливо рипнули.

Цієї миті з’явилася синя спідниця й величезний пакунок. За ними сунула Тереза. Вона несла те й те. Поруч ішов сторож. Тримаючи над головою в лівій руці ще більший пакунок, він перекинув його в праву руку, яка підхопила його завиграшки.

Сталося

Вигнавши з дому чоловіка, отого злодюгу, Тереза цілий тиждень обшукувала своє помешкання. Вона розподілила роботу так, ніби почала в усіх кімнатах прибирати. Від шостої ранку до восьмої вечора вона нишпорила навстоячки, ставала навколішки, повзала на долонях і на ліктях, намагаючись знайти якісь потаємні шпарини. Вона знаходила пил там, де не сподівалася його й у найчистіші свої часи, і всю провину за це складала на злодія, адже такі люди – замазури. Її грубі шпильки в ті шпарини не влазили, і вона стромляла в них аркуш цупкого обгорткового паперу. Після цього здмухувала з аркуша пил і проводила зверху ганчіркою. Бо їй нестерпно було навіть припустити, що вона доторкнеться брудним папером до щезлої банкової книжки. Тереза працювала без рукавичок, щоб не зіпсувати їх, проте вони лежали поблизу, випрані так, що своєю білістю аж очі сліпили, – лежали поблизу на той випадок, коли банкова книжка знайдеться. Чудові килими, які цим ходінням та повзанням можна було зачовгати, вона позагортала в газети й винесла до передпокою. Книжки, де можна було сховати те, що вона шукала, Тереза переглядала кожну окремо. Про те, щоб їх спродати, вона ще серйозно не замислювалася. Щодо цього вона хотіла спершу порадитися з яким-небудь тямущим чоловіком. Одначе не забувала поглянути, скільки в кожній книжці сторінок, і ті, котрі мали понад п’ятсот, викликали в неї особливу повагу – адже вони запевне щось та вартували. Перше ніж поставити таку книжку на місце, вона зважувала її в руці, як обпатрану курку на базарі. На банкову книжку Тереза не злилася. Товктись у помешканні їй подобалося. От якби вона тільки мала більше меблів! Досить було подумки прибрати з кімнат книжки, й одразу ставало зрозуміло, хто тут жив: злодій. Через тиждень Тереза сказала собі: вдома нічого немає. У такому разі люди порядні звертаються до поліції. Тереза вирішила в поліцію поки що не заявляти – доки не скінчаться гроші, які вона одержала на господарство востаннє. Вона хотіла довести поліції, що чоловік зник з усім капіталом, а їй не заповів жодного гроша. Вирушаючи до крамниці, вона обходила сторожа десятою дорогою. Боялася, що він почне розпитувати про пана професора. Досі сторож, щоправда, не давав про себе знати, але першого числа він з’явиться неодмінно. Першого числа кожного місяця він отримував свої чайові. Цього місяця він не дістане нічого, і вона вже уявляла собі, як він жебратиме під дверима. Тереза мала твердий намір прогнати його з порожніми руками. Ніхто не примусить її щось віддати. А якщо він поведеться нахабно, то вона донесе на нього в поліцію.

Одного дня Тереза вдягла найкращу свою крохмальну спідницю, яка робила її молодшою. Синій колір цієї спідниці був ледь-ледь світліший, ніж тої, іншої, котру вона носила щодня. Сліпучо-біла блузка пасувала до такої спідниці дуже добре. Тереза відімкнула двері до нової спальні, пропливла до дзеркальної шафи, промовила: «А ось і я!» – й ошкірилась до самих вух. Вигляд вона мала років на тридцять, а на підборідді в неї була ямка. Ямки – це гарно. Тереза домовилася з паном Вульґером про побачення. Помешкання тепер її, і пан Вульґер може приходити. Вона хоче спитати в нього, як їй найкраще вчинити. У книжки вкладено мільйони, й вона ладна виділити дещо і йому. Панові Вульґеру потрібен капітал. Тереза знає, хто чоловік тямущий. Ні, таких гарних грошенят вона не проґавить. Хіба вона з них щось має? Заощаджувати – це добре, а заробляти – ще краще. Зробиш справу – і вже маєш удвічі більше. Про пана Вульґера вона не забула. Його не забуде жодна. У жінок завше так. Кожній кортить завоювати його собі. А вона хоче, щоб і їй щось перепало. Чоловіка нема. Він уже не повернеться. Вона не розказуватиме, що він скоїв. До неї він ніколи не ставився добре, одначе то був усе ж таки її чоловік. Тим-то краще не розказувати. Красти вмів, а бути тямущим не вмів. Якби всі були такі, як пан Вульґер... Пан Вульґер має голос. Пан Вульґер має очі. Вона дала йому ім’я – Пуда. Гарне ім’я, а пан Вульґер – найкращий. Вона знає багатьох чоловіків. Чи ж бодай один із них до вподоби їй так, як пан Вульґер? То нехай він це доведе, якщо на думці в нього щось погане. Нехай не думає. Нехай приходить. Нехай ще раз скаже про розкішні клуби. Він так гарно каже про це.

Пригадуючи ті слова, вона погойдується перед дзеркалом з боку в бік. Аж тепер Тереза відчуває, яка вона гарна. Вона скидає спідницю й розглядає свої розкішні клуби. Таки правда. Який же він тямущий! Не тільки цікавий. Він – усе. Звідки він про це знає? Її клубів він ніколи не бачив. Просто меткий на око. Придивляється до жінок. Потім питає, коли їх можна випробувати. Чоловік має бути рішучим. А то це не чоловік. Чи ж хоч одна скаже йому «ні»? Тереза обмацує свої клуби його руками. Вони м’які, як його голос. Вона зазирає ямкою йому в очі. Вона йому щось подарує, каже вона. А тоді повертається до дверей і бере в’язку ключів, яка там висить. Перед дзеркалом вона, побрязкуючи в’язкою, передає йому цей подарунок і шепоче, що йому вільно входити до її кімнат, коли він забажає. Вона знає, що він не злодій, навіть коли її не буде вдома. Ключі падають на підлогу, і їй соромно, бо він їх не підхоплює. Вона гукає: «Пане Пуда!» – й питає, чи можна їй називати його просто «Пуда». Він нічого не каже, він ніяк не нарозкошується клубами. Це так гарно. Їй дуже хочеться почути його голос. Вона розповідає йому про велику таємницю. У неї є ощадна книжка, і він може взяти її на зберігання. Чи не сказати йому й пароль? Вона жартує. Вона боїться, що він зажадає від неї пароль, а вона не скаже. Доки не взнає його краще. Вона знає його так мало. Але ж він нічого не попросив. Де він? Вона шукає його в себе на клубах, там їй холодно. Гаряче їй на грудях. Тепер його руки там, під блузкою, але самого його нема. Вона шукає його в дзеркалі й знаходить там свою спідницю. Вона має такий вигляд, неначе нова, і синій колір нівроку, кращого й не треба, бо вона, Тереза, вірна панові Пуді. Тереза знову вдягає спідницю, вона їй личить, а якщо пан Пуда схоче, Тереза скине її знов. Він прийде вже сьогодні й залишиться на цілу ніч, він приходитиме щоночі, він такий молодий. У нього є гарем, задля неї він його розпустить. Через те, що одного разу він повівся вульгарно? Таж у нього таке прізвище! Він не винен, що в нього таке прізвище. Вона впріла, зараз вона піде до нього.

Тереза підібрала з підлоги знехтувані ключі, ретельно замкнула двері, висварила себе за те, що скористалася дзеркалом у просторій кімнаті, хоч у комірчині була невеличка щербата скалка, й на всі груди розсміялася, бо марно сягнула рукою по ключі до внутрішньої кишені – в цій спідниці кишені не було. Власний сміх видався їй чужим, Тереза ніколи не сміялась, вона подумала, що в помешканні сміється хтось чужий. На душі в неї стало моторошно – вперше, відколи вона лишилася сама. Тереза хутко зазирнула до схованки, де лежала її ощадна книжка; та виявилась на місці. Отже, грабіжників у помешканні не було, вони насамперед поцупили б ощадну книжку. Про всяк випадок Тереза взяла її з собою. У під’їзді вона, проходячи повз сторожа, низько нахилилася. Вона мала з собою багато грошей і потерпала, що саме сьогодні він зажадає від неї чайових.

Надворі від жвавої метушні й гучного гомону на душі в Терези стало ще радісніше. Вона квапно полинула на своє свято, її мета була в центрі міста. Гамір від вулиці до вулиці наростав. Усі чоловіки озиралися на неї. Тереза це бачила, але жила вона для одного чоловіка. Вона завжди мріяла жити для якогось одного чоловіка, а тепер ось так і вийшло. Якийсь автомобіль, знахабнівши, трохи не наїхав на неї. Вона скинула оком на водія, сказала: «На вас, перепрошую, я не маю часу!» – і обернулася до небезпеки спиною. У майбутньому від пролетарів її захищатиме Пуда. Вона й сама нічого не боялася, адже все тепер належало їй. Проходячи містом, вона стала власницею всіх крамниць. Там були перли, що пасували до її спідниці, і діаманти для її блузки. Хутра Тереза не вдягла б жодного, бо всі вони були непристойні, але в шафі почепила б таку річ залюбки. Найкращу спідню білизну мала вона сама, мережива на її білизні були багато ширші. Але й кілька вітрин із білизною Тереза все ж таки прихопила з собою. Всі ці багатства вона клала до ощадної книжки, яка ставала чимдалі пухкішою й пухкішою, там її добро буде ціле-цілісіньке, і він його побачить.

Перед його фірмою вона спинилася. Літери з вивіски підпливли ближче до її очей. Спершу Тереза прочитала: «Велетель і мати», потім прочитала: «Вульґер і дружина». Це припало їй до вподоби. На це вона й гаяла свій дорогоцінний час. Конкуренти кидались одне на одного, пан Велетель виявився нюнею й нахапався товчеників. Потім літери на радощах пустилися танцювати, а коли натанцювалися, вона раптом прочитала: «Велетель і дружина». Це їй не сподобалося. Вона вигукнула: «Яке нахабство!» – і ступила до крамниці.

Тієї ж миті хтось поцілував ласкавій пані руку. Голос був його. За два кроки від нього вона підняла вгору сумку й сказала:

– А ось і знову я!

Він уклонився й запитав:

– Ласкава пані щось бажають? Чим я можу ласкавій пані прислужитися? Може, нову спальню? Для нового пана чоловіка?

Місяцями Терезу мучив страх, що він її не впізнає. Вона робила все задля того, щоб він її впізнав. Дбала про свою спідницю, прала її, підкрохмалювала, щодня прасувала, але ж цей цікавий чоловік мав стільки жінок. І ось він сказав: «Для нового пана чоловіка?» Вона збагнула заповітне значення цих слів. Він її впізнав. Вона втратила будь-який сором і, не роззираючись, щоб побачити, чи є в крамниці ще хтось, підійшла впритул до нього й слово в слово сказала все, що натренувалася казати перед дзеркалом. Він дивився їй в обличчя своїми вологими очима. Він був такий гарний, вона була така гарна, все було таке гарне, і Тереза, дійшовши до розкішних клубів, обсмикала на собі спідницю, зачекала трохи, а тоді, тримаючись, щоб не впасти, за сумку, почала все спочатку. Він махав руками й раз у раз перебивав її вигуками: «Ласкава пані щось бажають? Ну що ви, ласкава пані! Ласкава пані щось бажають?» Щоб вона так не кричала, він ступив до неї ще ближче, вуста його розтулялися й стулялися перед самісінькими її вустами, на зріст він був достоту такий, як вона, а вона розмовляла щодалі швидше й гучніше. Тереза не забувала жодного слова, з її рота кожне не вихоплювалось, а вилітало снарядом, бо вона повітря не видихала, а рвучко виштовхувала. Дійшовши до клубів утретє, вона розпустила ззаду на спідниці зав’язки, однак притисла до себе сумку, завдяки чому спідниця й не спала. Нажаханому продавцеві стало недобре, Тереза й далі не стишувала голосу, її розпашілі й спітнілі щоки торкалися його щік. Якби ж тільки пощастило її зрозуміти, він навіть не здогадувався, хто вона й чого хоче. Він схопив її за повні плечі й простогнав:

– Ласкава пані бажають?

Перед самісінькими клубами вона знову примовкла, потім розкішно, вже криком доказала про них до кінця, прошепотіла: «Так!» – і впала йому в обійми. Вона була гладкіша від нього, і їй здалося, що він її обійняв. Цієї миті спідниця сповзла на підлогу. Тереза це помітила, і її пойняло ще більше щастя, бо все сталося само собою. Відчувши, що він упирається, вона, забувши про своє раювання, злякалась і схлипнула:

– Я така відверта!

Пудин голос промовляв:

– Ох, ласкава пані, ласкава пані! Ох, ласкава пані, ласкава пані!

«Ласкава пані» була вона. Час від часу лунали й інші голоси, зовсім негарні, люди зглядалися на них, їй до цього байдуже, вона жінка порядна. Панові Пуді було соромно, він усе намагався вивинутись, вона його не відпускала, щосили зціпивши в нього на спині руки. Тоді він закричав:

– Та дозвольте ж, ласкава пані, дуже вас прошу, ласкава пані, відпустіть мене нарешті, ласкава пані!

Голова її лежала в нього на плечі, а щоки його були мов масло. Чом він соромиться? Вона не соромиться. Нехай ліпше їй повідтинають руки, але його вона не відпустить. Пан Пуда затупав ногами й заволав:

– Дозвольте, прошу, я ж бо вас не знаю, дозвольте, прошу, відпустіть!

Потім набігла сила людей, вони заходилися бити Терезу по руках, вона – в сльози, але його не випускала. Якийсь кремезний чоловік розчепив їй один по одному пальці й раптово вирвав у неї пана Пуду.

Тереза похитнулася, втерла рукавом блузки очі й промовила:

– Але ж, перепрошую, хіба можна так грубо! – І припинила лити сльози.

Тим кремезним чоловіком виявилася висока, тлуста жінка. Пан Пуда вже встиг одружитись! У крамниці стояв страшенний галас, і коли Тереза помітила свою спідницю на підлозі, вона збагнула – чому.

Довкола стояв натовп, люди реготали так, наче їм за це платили. Стіни й стеля двигтіли, меблі погойдувалися. Хтось вигукнув: «Рятувальне товариство!», хтось інший: «Поліція!» Обурений пан Вульгер стріпував на собі костюма – особливо він любив у ньому підкладні плічка – раз у раз примовляв: «Манери ж бо теж мають свої межі, ласкава пані!» – а коли стан костюма його нарешті задовольнив, одразу заходився обтирати наяложену щоку. Не сміялися тільки він і Тереза. Рятівниця Вульгера, «мати», розглядала його недовірливо, підозрюючи, що за цим трапунком стоїть якась любовна історія. Позаяк їй довелося стати його учасницею, вона схилялася радше до поліції. Цій безсоромниці треба дати науку. Він своє вже дістав. До того ж він чоловік досить милий, про що вона, однак, ніколи не сказала б уголос. Справи фірми вимагали від неї бути непохитно суворою. Попри всі ці розмірковування, «мати» сміялася різко й гучно. Усі навперебій розмовляли. Тереза, стоячи посеред натовпу, знов натягла спідницю. Молоденька конторниця поглузувала з її спідниці. Тереза не дала скривдити свою спідницю й сказала:

– Ви, перепрошую, були б раденькі мати таку! – І показала широкі мережива своєї нижньої спідниці, на які теж було любо глянути, не лише на спідницю.

Сміх не вщухав. Тереза була дуже задоволена, вона тільки боялася його дружини. Щастя, що вона його обняла, а то не зробила б цього вже ніколи. Поки вони тут сміються, з нею нічого не станеться. Серед сміху на людину не накинуться. Якийсь худющий службовець – вигляд він мав не справжнього чоловіка, а її колишнього, злодюги, – сказав:

– Вульгерова подруга!

Ще один – цей мав вигляд справжнього чоловіка – докинув:

– Гарненька подруга!

Тепер вибухнули реготом, ще гучнішим, усі, й Терезі це здалося підлістю.

– А я, перепрошую, таки гарненька! – заверещала вона. – Де моя сумка?

Сумки не було.

– Де моя сумка? Я покличу поліцію!

Як на матір, це було вже занадто.

– Он як?! – озвалася вона. – Тепер у поліцію зателефоную я!

Вона крутнулася й рушила до телефону.

Пан Велетель, маленький начальник, її син, увесь цей час стояв позад неї, намагаючись щось сказати. Ніхто його не слухав. Він у розпачі смикав її за рукав, вона відштовхувала його, проголошуючи грубим чоловічим голосом:

– Ми їй покажемо! Побачимо, хто тут господар!

Пан Велетель стояв уже геть розгублений. Коли мати взяла слухавку, він зважився вдатись до крайнього заходу й ущипнув її.

– Але ж вона в нас купувала! – прошепотів він.

– Що? – спитала мати.

– Непогану спальню.

Тільки він і впізнав Терезу.

Мати покинула слухавку, обернулася до персоналу й одразу, не гаючи часу, оголосила всім без винятку:

– Я не дозволю кривдити моїх покупців!

Знов задвигтіли меблі, але вже не від сміху.

– Де сумка цієї пані? Щоб мені через три хвилини сумка була тут!