Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 40 страниц)

Горб

Уже через кілька годин після того, як Фішерле почав виконувати свої службові обов’язки, він сповна усвідомив, чого бажав його господар і що особливого в ньому було. Коли вони прийшли до готелю ночувати, Кін відрекомендував його портьє як свого «товариша й колегу». Портьє, на щастя, впізнав щедрого власника бібліотеки, який тут колись уже зупинявся, а то господаря з його колегою просто викинули б на вулицю. Фішерле спробував підгледіти, що писав Кін у реєстраційній картці. Він був надто куций, йому не пощастило навіть стромити носа до анкетних запитань. Боявся він другого формуляра – того, що його портьє приготував для нього. Проте Кін (щодо душевної чулости він надолужив за один вечір усе, що втратив протягом цілого життя) збагнув: ця писанина – не для коротуна. І вніс його прізвище до своєї картки – у графу «особи, що супроводжують». Другий формуляр він повернув портьє й сказав:

– Це зайве.

Так завдяки йому коротун позбувся потреби писати, а заразом – на думку Кіна, це було ще важливіше – і знати, що його, Фішерле, у такий принизливий спосіб зараховано до прислуги.

Щойно вони піднялися до своїх кімнат, Кін дістав пакувальний папір і почав його розправляти.

– Щоправда, цей папір зовсім пом’явся, – сказав він, – але іншого в нас немає.

Скориставшись нагодою показати, який він незамінний, Фішерле заходився додатково розгладжувати кожен аркуш, що його Кін вважав уже готовим.

– Це моя вина в тому, що дійшло до бійки, – сказав коротун.

Пальці в нього виявилися надзвичайно спритними, й наслідки не забарились. Потім вони розіслали папір на підлозі в обох кімнатах. Фішерле стрибав туди й сюди, лягав плиском і повзав, немовби якась дивна, куца й горбата рептилія, з кутка в куток.

– Зараз у нас усе буде готово, це ж бо дрібниця! – раз у раз приказував, важко сопучи, він.

Кін усміхався; він не звик ні до підлабузництва, ні до горба й був щасливий від особистої шаноби, яку йому виявляв карлик. Щоправда, майбутня серйозна розмова з Фішерле трохи лякала його. Можливо, Кін переоцінив розумові здібності цього чоловічка, який був майже того ж віку, що й він сам, і багато років прожив без книжок, на вигнанні. Він може хибно витлумачити завдання, яке ставить перед ним Кін, може запитати: «А де ж книжки?», перше ніж збагне, де вони зберігаються цілий день. Найкраще було б, якби він ще трохи пововтузився на підлозі. Тим часом Кінові спаде на думку якийсь загальнодоступний образ, зрозуміліший для простого розуму. Непокоїли його й карликові пальці. Вони без упину ворушилися, надто довго вже розгладжували вони папір. Вони були голодні, а голодні пальці прагнуть поживи. Вони потягнуться до книжок, торкатись яких Кін не дозволяв – не дозволяв нікому. Він узагалі побоювався заходити в конфлікт з освітнім голодом коротуна. Здавалося б, цей має право закинути йому, що книжки лежать без діла. Як йому виправдовуватись? Одному дурникові може навернутися в голову багато такого, до чого не додумаються й десяток мудріїв. І дурник справді вже постав перед ним і сказав:

– Готово!

– То допоможіть мені вивантажити книжки! – промовив Кін навмання, дивуючись власній сміливості. Й, щоб одразу покласти край будь-яким надокучливим запитанням, дістав із голови стос книжок і подав його коротунові.

Той спритно вхопив його своїми довгими руками й сказав:

– Ого скілько! Куди їх покласти?

– Багато? – вигукнув Кін ображено. – Це лише тисячна частка!

– Розумію. Проміле. То мені з ними цілий рік тут стовбичити? Я ж бо такої ваги не витримаю. Куди їх покласти?

– На папір. Починайте онде з того кутка, щоб потім через них не перечіплюватись!

Фішерле обережно пройшов у куток. Він не дозволяв собі жодного різкого руху, який міг би виявитися небезпечним для його ноші. В кутку він став навколішки, так само обережно поклав стос на підлогу й підрівняв його краї, щоб вони не псували загального вигляду. Кін рушив услід за ним. Він уже подавав Фішерле наступний пакунок; коротуну він не довіряв, йому навіть трохи здавалося, що той з нього глузує. Руки Фішерле працювали завиграшки. Він приймав пакунок за пакунком і складав їх горами дедалі спритніше. Від гори до гори він відступав кілька сантиметрів, щоб можна було вільно стромити між них пальці. Фішерле враховував усе, зокрема й те, що другого дня доведеться вибиратись. Кожну гору він доводив тільки до певної висоти й, коли завершував ще одну, перевіряв її висоту тим, що легенько проводив по книжках кінчиком носа. Навіть з головою поринувши в своє замірювання, він усе ж таки щоразу проказував: «Господар уже вибачать!» Вище від його носа гори не виростали. У Кіна з’явилися сумніви; йому здавалося, що за такої низької забудови незабаром не стане місця. Він не мав бажання спати з половиною бібліотеки в голові. Та поки що він мовчав, даючи практикантові змогу діяти самотужки. Він уже майже прийняв його до свого серця. Неповагу, яка недавно пролунала в його вигуку «Ого скілько!», Кін йому вибачив. Він уже наперед тішився тією хвилиною, коли вони заставлять підлогу в обох цих кімнатах і він, поглянувши трохи іронічно на коротуна, запитає: «То як?»

Через годину горб почав завдавати Фішерле страшного клопоту. Він уже звивався й вивертався і так, і сяк, а проте скрізь натикавсь на книжки. Ними була рівномірно заставлена вся підлога, крім вузенького проходу від ліжка в одній кімнаті до ліжка в другій. Фішерле впрів і вже не важився проводити кінчиком носа по верхній площині своїх гір. Він намагався ввібрати в себе горба, але в нього нічого не виходило. Фізична праця дуже його виснажила. Коротун так стомився, що вже ладен був махнути рукою на всі ті гори й лягти спати. Але він тримався й, тільки коли на підлозі, попри все бажання, вже не можна було знайти жодного вільного місця, впав ледве живий.

– Такої бібліотеки я ще зроду не бачив! – пробурмотів він.

Кін на весь рот засміявся й сказав:

– Це тільки половина!

Цього Фішерле й припустити не міг.

– Завтра візьмемося за другу половину, – погрозливо нагадав Кін. У нього було таке відчуття, ніби його застукали на гарячому. Він прибрехав. Насправді вони розпакували добрих дві третини книжок. Що подумає про нього коротун, якщо це зараз випливе на чисту воду! Люди педантичні не люблять, коли їх обзивають брехунами. Завтра треба буде заночувати в готелі, де кімнати менші. Він подаватиме Фішерле менші стоси, два стоси – ось і ціла гора, а якщо той за допомогою кінчика свого носа щось і завважить, то він, Кін, просто скаже йому: «Людина тримає кінчик носа не завжди на однаковій висоті. Ви в мене ще дечого навчитеся». Несила вже дивитись, як стомився коротун. Треба дати йому перепочити, він на це заслуговує.

– Я до вашої втоми ставлюся з повагою, – каже Кін. – Справа, зроблена задля книжок, – це добра справа. Можете йти спати. Доробимо завтра.

Він обходиться з ним чемно, але, безперечно, як зі слугою. На такого коротуна перетворює робота, яку він виконав.

Лежачи в ліжку й уже трохи відпочивши, Фішерле гукнув до Кіна:

– А постелі кепські!

Почувався він чудово, зроду ще не випадало йому спати на такому м’якому матраці; просто кортіло щось сказати.

Кін знов, як і щоночі, перше ніж заснути, був у Китаї. Позаяк минулий день приніс особливі враження, нині видива в нього набули іншої форми. Він передбачав популяризацію своєї науки й не поспішав відмахнутися від цієї популяризації. Він відчував, що карлик його розуміє. Він визнавав, що на світі трапляються споріднені душі. Якщо тобі пощастило подарувати їм трохи освічености, трохи людяности, то ти чогось домігся. Добрий початок – половина діла. І не треба нічого форсувати. Коротун, щодня стикаючись із такою величезною освіченістю, відчуватиме спрагу до неї чимдалі дужче й дужче; а тоді глядь – і застанеш його за тим, що він візьме в руки книжку й спробує її читати. До цього допускати не можна, це було б для нього шкідливо, так він занапастить свій невеличкий розум. Скільки ж цей бідолаха витримає? Треба буде підготувати його усно. Із самостійним читанням поспішати не варто. Минуть, мабуть, роки, поки він опанує китайську. Але запізнатися з носіями й ідеями китайської культури йому не завадить раніше. Щоб збудити в ньому цікавість до них, треба пов’язати це з повсякденними обставинами. Під назвою «Мен-цзи і ми» можна скласти цікаві роздуми. Як він до цього поставиться? Кін згадав, що хвилину тому карлик щось сказав; він уже забув, що саме, в кожному разі, той ще не спав.

– Що може сказати нам Мен-цзи? – гучно крикнув Кін. Така назва краща. Принаймні відразу видно, що Мен-цзи – це людина. Вкрай відвертих дурниць учений, коли можна, уникає.

– Кепські постелі, кажу! – ще гучніше крикнув у відповідь Фішерле.

– Постелі?

– Ага. Блощиці.

– Що? Краще спіть уже, годі жартувати! Завтра вам доведеться ще багато чого навчитись.

– Знаєте що, я достатньо навчився й сьогодні.

– Це вам тільки так здається. А тепер спіть, лічу до трьох.

– Щоб я та спав! А що, як хтось покраде в нас книжки, і ми залишимося голі й босі? Я проти того, щоб ризикувати. Гадаєте, на це можна дивитися крізь пальці? Вам, либонь, і можна, ви чоловік багатий. А мені не можна!

Фішерле справді боявся заснути. У нього звичаї свої. Ві сні він ладен украсти в Кіна всі гроші. Коли йому щось сниться, він сам не відає, що робить. Людині сняться приємні речі. Найдужче Фішерле любить порпатися в купах банкнот. Досхочу напорпавшись і знаючи напевно, що поблизу не вештається ніхто з його зрадливих товаришів, він сідає на ту купу й грає в шахи. Сидіти отак зверху – в цьому є свої переваги. Одночасно пильнуєш за двома речами: здалеку бачиш кожного, хто підходить що-небудь поцупити, а поблизу, перед очима, – шахівниця. Так свої справи залагоджують великі люди. Правицею пересуваєш фігури, лівицею витираєш об купюри брудні пальці. Купюр дуже багато, безліч. Скажімо, мільйони. Що робити зі стількома мільйонами? Непогано було б трохи роздарувати, але хто на це піде? Щойно ті сволоцюги побачать, що маленька людина щось має, як вони одразу все відберуть. Маленькому не можна корчити з себе великого. Капітал він для цього має, але – не можна. «Навіщо йому сидіти на грошах?» – скажуть вони. Атож, куди подіти маленькій людині мільйони, коли їй нема де їх зберігати? Найрозумніше в такому разі – це операція. Тицяєш під ніс знаменитому хірургові мільйонник. «Пане добродію, – кажеш, – а відчикрижте-но мені горба, і цей мільйонник – ваш». За мільйон чоловік і не таку штуку втне. А коли горба вже нема, ти й кажеш: «Пане добродію, мільйонник той був фальшивий, але за кількома тисячами затримки не буде». Він, чого доброго, ще й подякує. Горба спалюють. Тепер можеш цілісіньке життя бути рівним. Але розумний чоловік не такий дурний. Бере він свій мільйонник, згортає банкноти в тонесенькі трубочки, робить із них нового горба й надягає його на себе. Ніхто нічого не помічає. Сам знає, що він рівний, а люди гадають, що в нього горб. Сам знає, що він – мільйонер, а люди гадають – злидар злидарем. Лягаючи спати, він пересуває горба на черево. Господи Боже, йому ж бо теж колись хочеться поспати горілиць.

Цієї миті Фішерле перекидається на горб, він просто-таки вдячний болю, який вихоплює його з дрімоти. Терпіти це понад його силу, каже він сам собі, йому раптом сниться неподалік купа грошей, він згрібає її й накликає на себе біду. Адже все й так належить йому. Не треба поліції. Фішерле відмовляється від її втручання. Він усе заробить по-чесному. Там лежить недоумок, тут лежить чоловік із клепкою в голові. Чиїми стануть гроші насамкінець?

Фішерле неважко себе вмовити. Надто звик він красти. Він уже давненько нічого не крав, бо в його оточенні красти нічого. Робити далекі вилазки він не наважується, тому що поліція пильно стежить за ним. Упізнати його дуже легко. Тут поліцейські стараються так, що далі вже нікуди. Півночі він тепер не спить, лежить із витріщеними до болю очима, хитромудро сплітаючи пальці. Купу грошей Фішерле від себе відгрібає. Натомість знов мовчки терпить усі штурхани під ребра й паплюження, які йому будь-коли діставалися в поліційних відділках. Кому це треба? А на додачу вони ще й усе відбирають у тебе. І того, що вони відберуть, ти вже ніколи не побачиш. Чи ж це – не злодійство? Коли образи на нього вже не діють, коли поліція набридає йому як гірка редька й одна його рука вже звисає з ліжка, він пригадує окремі шахові партії. Вони надто цікаві, щоб утримати його в ліжку самого; рука, однак, залишається напоготові збоку. Він грає обережніше, ніж звичайно, декотрі ходи обмірковує сміховинно довго. Супротивником він садить перед собою чемпіона світу. Йому Фішерле гордо диктує ходи. Трохи здивований покорі колишнього чемпіона, він замінює його новим; цей також терпить його знущання. Фішерле грає, якщо казати правду, за двох. Супротивник не знаходить кращих ходів, аніж ті, які йому вказує Фішерле, слухняно киває головою й усе ж таки зазнає нищівної поразки. Так відбувається кілька разів, поки Фішерле нарешті каже: «З такими телепнями я не гратиму!» – і вистромлює з-під ковдри й ноги. Потім заявляє: «Чемпіон світу? Де ви бачите чемпіона світу? Ніякого чемпіона тут немає!»

Він устає й про всяк випадок обшукує кімнату. Ці людці, щойно дістануть звання, відразу ховаються. Фішерле нікого не знаходить. А він уявляв собі, нібито чемпіон світу сидить у нього на ліжку й грає з ним, він ладен був навіть у цьому заприсягти. Чи не сховався чемпіон у сусідній кімнаті? Не бійтеся, Фішерле однаково його знайде. Він спокійнісінько обшукує й другу кімнату; нікого нема. Фішерле відчиняє шафу й хутко запускає туди руку, від нього не втече жоден шахіст. Робить він усе те тихесенько-тихесенько, воно й не дивно; що скаже отой довготелесий книжник, коли Фішерле заважатиме йому спати тільки через те, що схоче втяти злий жарт зі своїм ворогом? А цього тут, може, зовсім і нема, й Фішерле через свою примху легковажно втратить таке гарне місце. Під ліжком він обнишпорює носом кожен куточок. Давненько вже не випадало йому бувати під ліжком, він почувається тут як удома. Коли Фішерле вилазить звідти, на очі йому потрапляє піджак, що висить на стільці. Він пригадує, які ласі чемпіони світу до грошей, їм усе мало й мало. Як хочеш відвоювати в них звання, то поклади їм на стіл купу грошей, плівочкою, той типчик запевне шукає гроші й тут і крутиться десь коло портмоне. Може, він ще й не поцупив його, треба рятувати від нього портмоне, такий здатний на все. Завтра грошей на місці не виявиться, і довготелесий подумає, що їх узяв Фішерле. Та його не обдуриш. Своїми довгими руками він дотягується знизу до кишені, дістає з неї портмоне й знов ховається під ліжко. Він міг би відповзти й зовсім, але навіщо, чемпіон світу вищий від нього й дужчий, він стоїть, безперечно, десь за стільцем, ласиться на гроші й приб’є Фішерле за те, що той випередив його. А так буде розумніше, так ніхто нічого й не помітить. Нехай собі той крутій там стовбичить. Ніхто його не кликав. Кому він потрібен?

Невдовзі Фішерле про нього забуває. У своїй схованці під ліжком, у самісінькому куточку, він перелічує гарненькі нові банкноти – просто так, задля втіхи. Він ще добре пам’ятає, скільки їх. Закінчивши рахувати, він починає спочатку. Тепер Фішерле іде далеко-далеко, в країну Америку. Там він іде до чемпіона світу Капабланки, каже: «Вас я й шукаю!», викладає заставу і грає доти, доки завдає тому типові поразки. Другого дня в усіх газетах з’являється портрет Фішерле. Воднораз він прокручує й вигідну оборудку. Вдома, у «Небі», в тамтешньої наволочі аж очі на лоба лізуть, дружина, ота повійниця, – одразу в сльози й кричить, що якби вона про це була знала, то завжди давала б йому грати, решта наброду частує її ляпасами, аж виляски стоять, атож, так завше буває, коли жінка нічого не тямить у шахах. Бабиська доводять чоловіка до згуби. Якби він зостався був удома, то нічого б не домігся. Чоловік повинен пробивати собі шлях, ось у чому вся штука. Хто боягуз, той чемпіоном світу не стане. Нехай тепер хто-небудь скаже, що євреї – боягузи. Репортери запитують його, хто він такий. Фішерле ніхто не знає. На американця він не скидається. Євреї є скрізь. Одначе звідки саме цей єврей, який у переможному турне розгромив Капабланку? Першого дня він змушує людей губитися в здогадах. Газети хочуть розповісти про нього своїм читачам, але нічого не знають. Повсюди написано: «Таємниця чемпіона». Втручається поліція, ще б пак! Знов хочуть його посадити. Ні, ні, панове, тепер це у вас так просто вже не вийде, тепер він смітить грішми на всі боки, й поліція має честь його звільнити. Другого дня з’являється добра сотня репортерів. Кожен обіцяє йому, приміром, тисячу доларів, якщо він що-небудь скаже, – тисячу на руки. Фішерле мовчить. Газети починають брехати. А що їм залишається? Читачі цього вже не витримують. Фішерле сидить у величезному готелі, в ньому є розкішний бар, як на океанському судні. Старший кельнер поривається посадити до його столика шикарних жінок, це не прості повії, а всі мільйонерки, вони виказують до нього цікавість. Він їм красненько дякує – потім, каже, зараз йому, мовляв, ніколи. А чому йому ніколи? Тому що він читає все, що про нього брешуть газети. Так триває цілий день. Чи до снаги людині з цим упоратися? Жодної секунди не дають тобі посидіти спокійно. Фотографи благають приділити їм хвилинку уваги. «Але ж, панове, з оцим горбом!» – каже він. «Чемпіон світу – це чемпіон світу, вельмишановний пане Фішерле. Горб тут ні до чого». Його фотографують – з одного боку, з другого, спереду, ззаду. «То ви хоч заретушуйте його, – пропонує він, – тоді матимете для своїх читачів бодай щось пристойне». – «Як скажете, глибокоповажаний пане чемпіон світу з шахів». І справді, де були його очі, на портретах він скрізь без горба. Горб зник. Горба в нього нема. Тільки одна дрібничка ще не дає йому спокою. Він підкликає старшого кельнера й показує йому газету. «Нікудишній портрет, еге?» – питає Фішерле. Кельнер відповідає: «Вел». В Америці люди балакають по-англійському. Портрет, гадає кельнер, чудовий. «Адже тут лише голова», – каже він. Щодо цього кельнер має рацію. «Можете йти», – каже Фішерле й дає йому сто доларів на чай. Непогано було б мати такий вигляд, як на портреті. На цю дрібницю тут не звертають уваги. Фішерле втрачає інтерес до статей. Навіщо йому стільки читати по-англійському? Він розуміє тільки «вел». Згодом Фішерле наказує негайно принести йому свіжі газети й заходжується вивчати свій портрет. На кожному – сама лиш голова. Ніс, щоправда, довгуватий, це правда, але хіба людина винна, що в неї такий ніс? Фішерле змалечку тягся до шахів. Можна було б захопитися, звісно, й чимось іншим – футболом, чи плаванням, чи боксом. Таке його ніколи не приваблювало. Щодо цього йому пощастило. Якби він був тепер чемпіоном світу, скажімо, з боксу, то для газет довелося б фотографуватися напівголяка. Усі реготали б, а йому це було б ні до чого. Ще через день прибігає вже ціла тисяча репортерів. «Панове, – каже він, – я вражений тим, що мене скрізь називають Фішерле. Мене звати Фішер. Сподіваюся, ви цю помилку виправите!» Репортери обіцяють виправити. Тоді падають перед ним навколішки – вони люди маленькі – й благають його сказати бодай кілька слів. Їх, пояснюють репортери, проганяють звідси, а вони втратять роботу, якщо сьогодні нічого з нього не витягнуть. А мені який клопіт, розмірковує Фішерле, на дурничку нічого не буває, він уже подарував кельнерові сотню доларів, репортерам він нічого не даруватиме. «Пропонуйте, панове!» – заявляє він сміливо. «Тисяча доларів!» – вигукує один. «Нахабство! – кричить другий. – Десять тисяч!» Третій бере його за руку й шепоче: «Сто тисяч, пане Фішер». Грошей у цих людей хоч греблю гати. Він затуляє собі вуха. Поки вони не дійдуть до мільйона, він і слухати ні про що не хоче. Репортери просто навісніють і вже тягають один одного за чуба. Кожен намагається віддати більше, віддати все, позаяк відомості про нього, Фішера, продаються з торгів. Один доходить до п’ятьох мільйонів, і раптом западає могильна тиша. Запропонувати більше не важиться ніхто. Чемпіон світу Фішер виймає з вух пальці й заявляє: «Ось що я вам скажу, панове. Гадаєте, мені хочеться пускати вас із торбою по світу? Анітрохи не хочеться. Скільки вас тут? Тисяча. Нехай кожен дасть мені по десять тисяч доларів, і я розкажу вам про себе всім гуртом. Я матиму десять мільйонів, і жоден із вас не піде з торбою по світу. Затямили? Згода?» Вони кидаються йому на шию, і Фішерле на коні. Потім він стає на стілець – тепер це йому вже не потрібно, однак він усе ж таки стає – і розповідає їм сущу правду. Як чемпіон світу він упав із «Неба». На те, щоб вони в це повірили, змарновано цілу годину. Шлюб його був невдалий. Дружина, пенсіонерка, пустилася берега й стала, як висловлюються у нього вдома, в «Небі», повійницею. Вона хотіла, щоб він брав у неї гроші. Він уже не знаходив собі ради. Якщо він не братиме в неї грошей, заявила дружина, то вона його вб’є. Він, мовляв, мусить брати. Він скорився шантажу, але ті гроші зберіг для неї. Йому довелося терпіти це двадцять років. Зрештою його терпець урвався. Одного дня він категорично зажадав, щоб вона поклала цьому край, а то він стане чемпіоном світу з шахів. Дружина заплакала, але покласти край усе ж таки не поклала. Надто вже звикла вона бити байдики, гарно вбиратися й мати справу з шляхетними, гладенько виголеними чоловіками. Йому, звісно, шкода її, але справжній чоловік додержує слова. Він просто з «Неба» вирушив до Америки, розгромив Капабланку, й ось він тут. Репортери в захваті. Фішерле також. Він закладає фундацію. Він сплачуватиме стипендію всім кав’ярням у світі. За це їхні господарі мають заприсягтися вивішувати на стінах плакати з усіма шаховими партіями, що їх зіграє чемпіон світу. В разі пошкодження плакатів має втручатися поліція. Кожен шахіст має особисто переконатися в тому, що чемпіон світу грає краще, ніж він. А то ще знайдеться шахрай – можливо, карлик чи ще якийсь-небудь каліка – й заявить, що він грає краще. Людям-бо й на гадку не спаде звіряти ходи цього каліки. Вони, чого доброго, ще повірять йому тільки через те, що він уміє добре брехати. Так далі не буде. Відтепер на кожній стіні висітиме плакат. Як тільки такий дурисвіт назве не той хід, усі поглянуть на плакат, і хто тоді вкупі зі своїм паскудним горбом згорить від сорому? Авантурник! Окрім того, господар зобов’язується надавати облудникові по мармизі за те, що той усіляко обзивав чемпіона світу. Нехай викличе його позмагатись, якщо має гроші! На цю стипендію Фішер кладе цілий мільйон. Він не дріб’язковий. Дружині він також пошле мільйон, щоб їй уже не треба було продаватись. За це вона має на письмі підтвердити йому, що ніколи не приїде до Америки й нічого не розповість поліції про колишні каверзи. А Фішер одружиться з мільйонеркою. Так він відшкодує свої збитки. Він замовить собі нові костюми – у першокласного кравця, і щоб дружина нічого не помітила. Зведуть грандіозний палац, зі справжніми вежами у вигляді тур, коней, слонів, пішаків – усе достоту так, як і має бути. Слуги – в лівреях; у тридцятьох гігантських залах Фішер день і ніч гратиме одночасно тридцять партій – живими фігурами, яким він віддаватиме накази. Досить йому лише пальцем кивнути, і його раби переходять туди, де він хоче їх бачити. Супротивники прибувають з усіх кінців світу – бідолахи, які хочуть у нього чогось навчитися. Дехто продає останню одежину з плеча, щоб сплатити за цю далеку подорож. Він гостинно їх приймає, пригощає повним обідом – суп і солодке, до м’яса два гарніри, іноді печеня замість відварної яловичини. Кожен має право один раз йому програти. За своє добродіяння він нічого не вимагає. Тільки на прощання вони мають зробити запис у книзі для гостей і чорним на білому засвідчити, що він – чемпіон світу. Він захищає своє звання. Нова дружина тим часом прогулюється в автомобілі. Один раз на тиждень він їде з нею. У замку гасять усі люстри, тільки освітлення вартує йому цілого багатства. Біля під’їзду він чіпляє табличку: «Незабаром буду. Чемпіон світу Фішер». Не минає й двох годин, поки його нема, а відвідувачі вже стоять у черзі, як під час війни. «Що тут продають?» – цікавиться якийсь перехожий. «Як, ви не знаєте? Ви, либонь, не тутешній?» Із жалощів йому повідомляють, хто тут живе. Щоб він краще збагнув, йому каже про це спершу кожне окремо, а тоді ще раз усі хором: «Чемпіон світу Фішер подає милостиню». Приїжджий не знаходить слів. Через годину до нього повертається мова. «Отже, нині прийомний день». Саме цього місцеві мешканці тільки й чекають. «Якраз нині день не прийомний. А то людей тут було б набагато більше». Тепер усі розмовляють навперебій. «А де ж він сам? У замку темно!» – «З дружиною в автомобілі. Вона в нього вже друга. Перша була проста пенсіонерка. Друга – мільйонерка. Автомобіль у нього власний. То не таксі. Його зробили йому на замовлення». Те, що вони розповідають, – щира правда. Він роз’їздить в автомобілі, який зроблено саме на його зріст. Для дружини автомобіль трохи замалий, у ньому їй доводиться весь час прихилятися. Зате вона може кататися з ним. А взагалі вона має власну машину. В неї Фішер не сідає, вона для нього надто велика. Зате його автомобіль коштував дорожче. Завод склав його в одному-однісінькому екземплярі. У ньому почуваєшся так, як ото під ліжком. Дивитись у вікно нудно. Він міцно заплющує очі. Анічогісінько не ворушиться. Під ліжком він удома. Згори долинає голос дружини. Як же вона йому остогидла, яке йому до неї діло? У шахах вона нічого не петрає. Чоловік також щось каже. Чи він чоловік? Відчувається розум. Чекати, чекати, чому він має чекати? Що йому до того чекання? Той, що нагорі, розмовляє правильною німецькою мовою, це якийсь фахівець, запевне прихований чемпіон. Люди бояться, що їх упізнають. А поводяться, мов королі. До жінок бігають інкогніто. Це чемпіон світу, не просто чемпіон! Він повинен з ним зіграти. Він більше не витримає. Голова в нього аж тріщить від блискучих ходів. Він розіб’є його вщент!

Фішерле хутенько й тихенько виповзає з-під ліжка й стає на свої криві ноги. Вони вже затерпли, він похитується й тримається за край ліжка. Дружина зникла; тим краще, без неї спокійніше. Довготелесий гість лежить у ліжку сам, можна подумати, він спить. Фішерле плескає його по плечу й гучно питає:

– Ви граєте в шахи?

Гість і справді спить. Треба його розбуркати. Фішерле хоче схопити його обіруч за плечі. Цієї миті він помічає щось у своїй лівій руці. Невеличкий пакунок, він заважає, покинь його, Фішерле! Він розмахується, пальці не випускають пакунка. «Ви що?! – кричить він. – Що ви собі надумали?» Пальці не розтуляються. Вчепились у пакунок, неначе в щойно виграну королеву. Він придивляється ближче, пакунок – то пачка банкнот. Навіщо їх викидати? Вони йому знадобляться, адже він бідний як руда миша. Вони належать, либонь, оцьому гостеві. Той і далі спить. Банкноти належать Фішерле, тому що він мільйонер. Звідки тут узявся цей гість? Запевне якийсь чужоземець. Фішерле хоче з ним зіграти. Нехай читають табличку біля під’їзду. Навіть покататися на автомобілі не дають. Обличчя чужоземця здається йому знайомим. Відвідини з «Неба»? Було б непогано. Одначе це той, що з книжкової галузі. Що їй тут треба, цій книжковій галузі, книжковій галузі? Колись Фішерле був у нього на службі. Він ще мусив спершу розстилати пакувальний папір, а тоді...

Від сміху Фішерле згорблюється ще дужче. Отак, сміючись, він і прокидається. Він стоїть у готельному номері, спати він мав у сусідній кімнаті, а гроші він украв. Хутчій геть звідси! Йому треба до Америки. Він притьма ступає два, три кроки до дверей. І як тільки він міг так гучно сміятися! Книжкову галузь він, мабуть, розбудив. Фішерле прослизає назад до ліжка й переконується, що вона спить. Книжкова галузь викаже його. Не така вона дурна, щоб не виказати. Він ступає стільки ж кроків назад до дверей, цього разу вже повільніше. Як йому вшитися з готелю? Цей номер на четвертому поверсі. Він неодмінно збудить портьє. Завтра його схопить поліція – ще до того, як він сяде в потяг. Чому вона схопить його? Бо він горбань! Фішерле вороже обмацує горб своїми довгими пальцями. У холодну він більш не хоче. Ті свині ще відберуть у нього шахи. Щоб діставати від гри насолоду, він має тримати в руках фігури. Вони змусять його грати лише подумки. Такого ніхто не витримає. Він хоче бути щасливим. Книжкову галузь можна було б порішити. Єврей так не вчинить. Чим він його порішить? Можна було б узяти з нього слово, що він не викаже. «Слово або смерть!» – скаже йому Фішерле. Цей чоловік запевне боягуз. Слово він дасть. Та чи можна на такого телепня покластися? З ним будь-хто зробить що завгодно. Він своє слово зламає не просто так – він зламає його з дурної голови. От дурна голова, ці великі гроші в руках у Фішерле. Америці гаплик. Ні, він таки дасть чосу. Нехай спробують його спіймати. Як не спіймають, то в Америці він стане чемпіоном світу. А якщо все ж таки спіймають, він повіситься. Ото розкіш! Тьху, дідько його матері! Нічого з цього не вийде. У нього нема шиї. Якось він уже пробував повіситися за ногу, то вони перетяли мотузку. А за другу ногу він тепер не вішатиметься, ні!

Фішерле в муках спиняється між ліжком та дверима, не в змозі дати собі раду. Йому так не щастить, що просто відчай бере, хоч вовком вий. Та хіба ж можна, адже він розбудить оцього ось. Мине ще багато тижнів, поки він знов допнеться того, що тепер має. Яких там тижнів – він чекає вже двадцять років! Одною ногою він в Америці, другою – в зашморзі. Спробуй угадати, як тут бути! Американська нога ступає крок уперед, підвішена – крок назад. Як на нього, це підлість. Він починає лупцювати себе по горбу. Гроші він ховає між ногами. Це горб у всьому винен. Нехай тепер страждає він. Заслужив-бо. Якщо він, Фішерле, не дасть йому зараз лупки, то завиє. А якщо він завиє, то на Америці можна буде поставити хрест.

Фішерле стоїть, мов укопаний, якраз посередині між ліжком та дверима й шмагає свій горб. Неначе батога, заносить він по черзі над головою то одну, то другу руку й, перемахуючи через плече п’ятьма ремінцями з двома вузлами на кожному – пальцями, – періщить горба. Цей – ані пари з уст. Сповнений твердости, непохитною горою здіймається він над низьким підгір’ям плечей. Міг би закричати: «Годі!» – але ж мовчить. Фішерле набиває руку. Він бачить, що може витримати горб. Фішерле готується до тривалих тортур. Ідеться тут не про його лють – тут ідеться про те, щоб поціляти куди слід. Надто вже короткими йому здаються його довгі руки. Що ж, знадобляться й такі. Удари лягають розмірено. Фішерле важко сопе. От якби під це діло та музику! У «Небі» стоїть рояль. Фішерле вигадує собі музику сам. Йому вже нема чим дихати, він починає співати. Від збудження голос його лунає різко, пронизливо. «Щоб ти здох, щоб ти здох!» Він не залишає на цій тварюці живого місця. Нехай на нього скаржиться! Перед кожним ударом він подумки промовляє: «Щоб ти пропав, гад!» Гад і не поворухнеться. Фішерле аж упрів. Руки болять, пальців уже й не чує. Дарма, він не відступить, терпцю в нього вистарчить, горб уже ось-ось пуститься духу, в цьому Фішерле присягається. То горб лише прикидається, нібито такий здоровий. Фішерле його знає. Хотів би він на нього поглянути. Він викручує собі голову, щоб поглумитися з фізіономії супротивника. Що, сховався? Ох ти ж боягуз! Каліка! Ножа, ножа! Він його заколе, де ніж? На губах у Фішерле виступає піна, з очей котяться важкі сльози, він плаче, бо не має ножа, плаче, бо каліка мовчить. Його руки знесилено обвисають. Він осідає порожнім лантухом. Усьому край, він повіситься. Гроші падають на підлогу.