Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 40 страниц)

Вона вилила на нього цілу зливу слів, які погано вимовляла й ще гірше пов’язувала одне з одним, так ніби наполовину вже забула мову. Горила рикнув на неї, вона відразу стихла. Очі його спалахували. Вона поклала руку йому на груди. І тоді він заплакав, як Дитина.

– Він ненавидить французьку, – прошепотіла вона до гостя. – Уже багато років він виробляє власну мову. Роботу ще не зовсім завершено.

Мадам прикипіла поглядом до картини. Жорж був удячний їй за це. Одне її слово – і його чемності настав би край. Сам він не знав, що сказати. Якби ж знов заговорив цей горила! Уже від самого цього бажання зникли всі думки про змарнований час, про зобов’язання, жінок, успіх, так наче Жорж від свого дня народження шукав чоловіка чи горилу, який мав би власну мову. Плач зачаровував його менше. Раптом він підвівся й низько, святобливо вклонився перед горилою. Користуватися французькими звуками він не став, проте обличчя його виражало щонайглибшу повагу. Секретарка, у відповідь на таке визнання її господаря, привітно закивала головою. Ґорила кинув плакати, забалакав своєю мовою й знов почав поводитися грубо. Кожному складу, який він вимовляв, у нього відповідав певний рух. Назви тих самих предметів, здавалося, змінювались. Картину він згадав сотні разів, і щоразу позначав її по-іншому; назви залежали від того руху, яким він саме показував на предмет. Жоден звук, що його витворювало й супроводжувало все тіло, не лунав байдуже. Сміючись, ґорила широко розводив руками. Лоб у нього був, здавалося, на потилиці. Чуб там так витерся, немовби він без угаву шкріб його в години своєї творчої діяльности.

Зненацька ґорила підстрибнув і пристрасно кинувся на підлогу. Жорж завважив, що вона вкрита землею й вочевидь досить грубим шаром. Секретарка потягла свого господаря, який уже лежав і був для неї надто важкий, за піджак. Вона благально попросила гостя допомогти їй. Вона, мовляв, ревнує, вона так його ревнує! Удвох вони звели горилу на ноги. Сівши, він одразу заходився розповідати про те, що відчував там, на підлозі. З кількох гучних слів, кинутих у кімнату, мов щойно спиляні й ще живі колоди, Жорж довідався про міфічну любовну пригоду, яка його глибоко зворушила й змусила засумніватися в самому собі. Він відчув себе блощицею поруч із людиною. Він запитав себе, як йому збагнути те, що йде з далеких глибин, на тисячу сажнів глибших від тих, у які він будь-коли зважувався спускатись. Як же це з твого боку зухвало – сидіти за одним столом з отаким створінням! І це ти, вихований, до всіх поблажливий, з душею, всі пори якої запливли салом і щодня запливають ним далі, ти, людина для практичного застосування вже неповноцінна, ти, хто не має мужности бути, позаяк «бути» в нашому світі означає «бути іншим», ти, шаблон самого себе, набундючена реклама кравця, яку чиясь ласка, залежно від обставин, запускає чи спиняє, ти, хто ні на що не впливає, не має ані крихти влади, хто завжди товче ті самі пусті фрази, кого розуміють завжди з тої самої відстані! Адже де живе та повноцінна людина, яка визначає, змінює, формує ближнього? Жінки, які чіпляються до Жоржа зі своїм коханням і ладні віддати йому життя, особливо коли він їх обіймає, залишаються потім тим самісіньким, чим були доти, – пещеними звірятками, заклопотаними косметикою або чоловіками. А ця секретарка, колись звичайнісінька собі бабенція, яка нічим не відрізнялася від решти, завдяки могутній волі горили стала самобутньою натурою – сильнішою, бентежнішою, жертовнішою. Поки горила оспівує свої походеньки з землею, її, секретарку, поймає тривога. Вона перебиває його розповідь ревнивими поглядами й зауваженнями, безпорадно совається на стільці, щипає його, всміхається, висолоплює язика; він її не помічає.

Господині насолоди від картини вже замало. Вона змушує Жоржа встати. На її подив він прощається з дівером так, ніби той – Крез, а з секретаркою так, ніби в кишені у неї свідоцтво про шлюб із Крезом.

– Його утримує мій чоловік! – каже мадам за дверима.

Хибних думок вона не любить, привласнену частину спадщини вона замовчує.

Делікатний гість просить дозволу взятися за лікування божевільного, з наукового інтересу, задля власного задоволення, за яке її шанований чоловік, звичайно ж, у жодному разі платити не повинен. Мадам відразу ж розуміє його не так і дає згоду – за умови, що вона приходитиме на сеанси. Зачувши чиюсь ходу – мабуть, повернувся чоловік, – вона хутко каже:

– Плани пана лікаря мене так зацікавили!

Жорж приймає на додачу і її. Як пережиток минулого він тягне її за собою в своє нове життя.

Кілька місяців Жорж приходив щодня. Його захват від горили зростав од відвідин до відвідин. Коштом неймовірних зусиль він вивчив його мову. Секретарка допомагала йому небагато; коли вона збивалася на свою французьку – а це траплялося надто часто, – то здавалася сама собі тут непотрібною. За зраду щодо чоловіка, якому вона була беззастережно віддана, її належало покарати. Щоб не псувати горилі настрою, Жорж відмовився від кружного шляху через яку-небудь іншу мову, байдуже яку. Він поводився, мов хлопчик, що його навчають не тільки слів, а й того, як пов’язані між собою речі. Тут зв’язки були першоосновою, обидві кімнати й усе, що в них містилося, розчинялося в силовому полі афектів. Предмети не мали – щодо цього перше враження підтвердилося – певних назв. Вони діставали назву залежно від емоцій, у сфері яких під ту чи ту хвилину опинялися. Для горили, який жив диким, напруженим, бурхливим життям, їхній образ зазнавав змін. Його життя переходило на них, вони брали в ньому діяльну участь. Дві кімнати він заселив цілим світом. Він створив те, що йому було потрібно, і після своїх шістьох днів, на сьомий, в усьому розібрався. Замість спочивати, він подарував своєму творінню мову. Те, що оточувало його, вийшло з нього. Адже обстановка, яку він тут застав, і мотлох, що його поступово до нього поперетягували, вже давно були позначені слідами його впливу. З чужинцем, що раптом приземлився на його планеті, він обходився терпляче. Він прощав гостеві те, що той повертався до мови пережитого, невиразного часу, бо й сам колись належав до людей. До того ж він, певно, помічав, яких успіхів домагається чужинець. Спершу менший від його тіні, той виростав до рівного йому товариша.

Жорж мав достатньо наукових знань для того, щоб опублікувати статтю про мову цього божевільного. На психологію звуків пролилося нове світло. Проблеми, довкола яких гаряче дискутував науковий світ, вирішив такий собі горила. Дружба з ним принесла славу молодому лікареві, який досі знав тільки успіх. Із вдячности він залишив хворого там, де йому подобалося бути. Жорж відмовився від наміру його вилікувати. У те, що він спроможний зробити з горили знов ошуканого банкірового брата, Жорж повірив, мабуть, після того, як опанував його мову. Але він остерігався злочину, на який його підбивало тільки відчуття влади, що дісталася йому так несподівано й раптово. Захоплений величчю божевільних, які уявлялися йому подібними до його товариша, і сповнений твердої рішучости вчитися в них, нікого не зціляючи, він перейшов до психіатрії. Красного письменства з нього було досить.

Згодом, коли Жорж попрацював уже із сотнями хворих і набув досвіду, він навчився проводити різницю між божевільними й божевільними. Загалом його захват не згас. Гарячим співчуттям до тих, хто досить далеко відійшов від решти людей, щоб вважатися божевільним, він переймався щоразу, коли до нього потрапляв новий пацієнт. Його вразливій любові дехто завдавав образи, особливо ті слабкі натури, котрі, оклигуючи після ще одного нападу недуги, тужили за хвилинами просвітку, – євреї, що побивалися за казанами з м’ясом у Єгипті. Він робив їм послугу й повертав їх до Єгипту. Шляхи, які він для цього обирав, були, безперечно, такі самі чудесні, як і шляхи Господні, коли той вів свій народ. Методи, що їх рекомендував Жорж у цілком певних випадках, проти його волі застосовували і в інших випадках, у яких він, сповнений почуття побожної шанобливости й відданости до свого горили, до таких методів ніколи б не вдався. Його починання підхоплювали інші фахівці. Директор лікарні, що його асистентом був Жорж, тішився галасом, який ще робила його власна школа. Працю життя цього чоловіка всі вже звикли вважати завершеною. Та ба, аж он яким квітом розцвів один із його учнів!

На паризьких вулицях Жоржеві іноді траплявся хтось із колишніх пацієнтів, яких він вилікував. Його обіймали й мало не збивали з ніг, так ніби він – господар великого собаки й після тривалих мандрів повернувся додому. За своїми дружніми розпитуваннями Жорж приховував одну потаємну надію. Він розповідав про здоров’я, роботу, плани на майбутнє, а сам чекав несміливої репліки, як-от: «Тоді було краще!» – або: «Яке ж порожнє й безглузде в мене тепер життя!», «Краще б я знов захворів!», «Навіщо ви мене вилікували?», «Люди не відають, які чудесні речі можуть бути в голові», «Душевне здоров’я – це своєрідне тупоумство», «Вашому ремеслу не завадило б покласти край! Ви забрали в мене те найдорожче, що я мав», «Я поціновую вас лише як друга. Ваша робота – злочин перед людством!», «Посоромтеся, ви, коновал людських душ!», «Поверніть мені мою хворобу!», «Я подам на вас до суду!», «Ніж здоровим страждати, краще в ямі лежати!»

Натомість лився рясний дощ компліментів та запрошень. Ці люди мали вгодований, здоровий і звичайний вигляд. Їхня мова не відрізнялася від мови решти перехожих. Вони торгували або сиділи за віконечком в якому-небудь закладі. У кращому випадку стояли десь біля верстата чи якогось пристрою. Коли він ще називав їх своїми друзями й гістьми, вони картали себе якоюсь жахливою провиною, що її нібито несли за всіх, своєю, можливо, незначущістю, яка до смішного не відповідала величі звичайних людей, картали себе завоюванням світу, картали смертю, яку тепер раптом знов почали сприймати за щось природне. Їхні загадки погасли, колись вони жили задля загадок, тепер – задля всього, що вже давно розгадано. Жорж відчував сором, хоч його до цього й не закликали. Родичі хворих його обожнювали, вони сподівалися на чудо. Навіть коли вже не було сумніву в недузі тіла, вони вірили, що він якось допоможе. Колеги в його галузі дивувалися йому й заздрили. Його думки захоплювали їх відразу, вони були прості й зрозумілі, як і всі великі думки. І чому це нікому не навернулося таке в голову досі! Багато хто поспішав урвати бодай крихту Жоржевої слави, оголошуючи себе його прихильником і випробовуючи його методи в найрізноманітніших випадках. Нобелівська премія вже була майже у нього в кишені. Його кандидатуру висунули б уже давно, та, з огляду на його молодість, вирішили за краще кілька років зачекати.

Так цей новий фах виявився хитрішим від нього. Розпочинав Жорж із відчуття вбогости, в глибокій святобливості перед безоднями й вершинами, які досліджував. Минуло небагато часу – і з нього постав немовби спаситель, оточений вісьмома сотнями друзів (і то яких друзів!), мешканців його лікарні, шанований тисячами людей, яким він повернув їхніх близьких. Бо коли людина не має таких близьких, яких можна мордувати й любити, їй здається, що не варто й жити.

Тричі на день, коли Жорж обходив палати, йому влаштовували овації. Він до цього звик; що поквапніше бігли йому назустріч, що бурхливіше його обступали, то впевненіше знаходив він потрібні слова й міміку. Хворі – то була його публіка. Вже біля першого корпусу він чув знайомий гомін голосів. Тільки-но хтось помічав його з вікна, як гамір набував певного тону й ладу. Цієї переміни він чекав. Здавалося, ніби всі раптом починали плескати в долоні. Жорж мимоволі всміхався. Численні ролі ввійшли йому в плоть і кров. Його душа прагнула щомиті перевтілюватись. Його супроводжував добрий десяток асистентів, які вчилися в нього. Багато з них були старші, більшість працювали на цій ниві довше, ніж він. Вони дивилися на психіатрію, як на окрему медичну галузь, а на себе – як на чиновників, що відали божевільними. Все, що стосувалося їхнього фаху, вони опановували старанно і з надією. Іноді ці люди навіть погоджувалися з божевільними твердженнями хворих, бо так рекомендували підручники, з яких вони здобували свої знання. І всі, від першого до останнього, ненавиділи молодого директора, який щодня нагадував їм про те, що вони – слуги, а не визискувачі хворих.

– Ви бачите, панове, – казав, бувало, він, коли залишався з ними сам, – які ми жалюгідні йолопи, які зашкарублі зануди проти цього геніального параноїка. Ми сидимо як пні, а він одержимий. Ми сидимо на власному досвіді, а він одержимий власним. У цілковитій самотності, як Земля, він несеться крізь свій всесвіт. Він має право боятися. Він докладає більше розумових зусиль, щоб пояснити й захистити свій шлях, ніж ми всі гуртом, щоб пояснити й захистити свої шляхи. Він вірить у те, що йому малюють його відчуття. Ми своїм здоровим відчуттям не довіряємо. Тільки окремі з нас, віруючі, чіпляються за той досвід, що його тисячі років тому набули для них інші. Щоб блискавично осягати речі й людей, нам потрібні видіння, одкровення, голоси, а якщо їх немає в нас самих, ми беремо їх із традицій. Віруючими ми стаємо через власну вбогість. А особливо вбогі відмовляються й від цього. А він? Він аллах, пророк і мусульманин в одній особі. Хіба чудо перестає бути чудом тільки через те, що ми наліплюємо на нього ярлик «paranoia chronica»? Ми сидимо на власному тлустому розумі, як здирники на своїх грошах. Розум, як ми його розуміємо, – це непорозуміння. Якщо є життя суто духовне, то ним живе цей божевільний!

Асистенти слухали його з удаваною цікавістю. Коли йшлося про їхню кар’єру, вони не цуралися пограти комедію. Багато важливіші від його загальних міркувань, з яких вони потай кепкували, для них були його спеціальні методи лікування. Вони ловили на льоту кожнісіньке слово, яке він у щасливу мить натхнення кидав хворому, і наввипередки послуговувалися ним, сповнені твердої рішучости домогтися так того самого, що й він.

Один старий чоловік, колись сільський коваль, що пробув у лікарні вже дев’ять років, свого часу втратив усе добро через те, що в його рідних краях стало дуже багато автомобілів. Кілька тижнів вони з жінкою страшенно бідували, а тоді вона не витримала й утекла від нього з якимсь унтер-офіцером. Одного ранку, коли коваль, щойно прокинувшись, почав нарікати на їхнє горе, вона не відповіла – в хаті її не було. Чоловік оббіг усе село, двадцять три роки він прожив із нею, в його оселю вона прийшла ще дитиною, він одружився на ній, коли вона була ще зовсім дівчинка. Шукав він її і в сусідньому містечку. Сусіди порадили йому розпитати в казармі про сержанта Дельбеуфа, якого він ніколи й навіч не бачив. Той три дні тому пропав, сказали йому, запевне вже дременув за кордон, адже за дезертирство його чекала сувора покара. Жінки коваль ніде не знаходив. Заночував він у місті. Гроші йому позичили сусіди. Він заходив до кожного шинку, зазирав під столи й бурмотів: «Жанно, ти тут?» Не було її й під лавами. Коли він перехилявся через шинквас, люди кричали: «Він лізе за виторгом!» – і випихали його за двері. Зроду-віку його мали за чоловіка чесного. За весь час, поки коваль жив із тою жінкою, він жодного разу її не бив. Вона завжди з нього сміялася, бо він був зизуватий на праве око. Він із цим мирився. Тільки казав: «Мене звати Жан! Зараз матимеш у мене на горіхи!» Ось як добре він до неї ставився.

У місті коваль усім розповідав про свою біду. Кожне давало йому добру пораду. Один замурзаний швець сказав, що він має радіти. Того шевця він трохи не вбив. Згодом йому трапився один різник. Той узявся допомогти ковалеві шукати дружину, бо йому, чоловікові гладкому, було корисно походити вночі. Вони підняли на ноги поліцію і обстежили річку – чи не плаває там труп. Над ранок знайшли одну жінку, але то була не його дружина. Стояв густий туман, і коваль Жан заплакав, коли це виявилася не вона. Різник теж заплакав і виблював у річку. Рано-вранці він повів коваля на бойню. Тут усі його знали й віталися з ним. Мекали телята, кувікали свині, пахло кров’ю. Жан кричав іще гучніше: «Жанно, ти тут?» Різник теж кричав (де вже тут було почути телят): «Цей коваль – мій товариш! Сюди привезли його жінку! Ви її не бачили?» Чоловіки хитали головою. «Тепер жінка пиши пропала, – не вгавав різник, – вони її забили». Він заходився шукати її серед свиней, їх висів там цілий довжелезний ряд. «Ось вона, свинюка!» – крикнув він. Жан обійшов її з усіх боків, обнюхав, давненько вже він не їв кров’янки, а любив її понад усе на світі. А коли досхочу нанюхався, сказав: «Ні, це не моя жінка». Тоді різник розлютився й вилаявсь: «Забирайся до дідькової матері, бовдуре!»

Жан пошкутильгав на станцію, жінка була його натрудженою ногою, гроші вийшли. «Як же я дістануся додому?» – заскиглив він і ліг на рейки. Замість потяга з’явився якийсь добрий чоловік; почувши про дружину, він подарував ковалеві квитка на потяг. У вагоні квиток виявився недійсним. «Але ж він подарував мені цього квитка! – промовив Жан. – Мене покинула жінка». В кишенях у нього не знайшлося жодного су, на наступній станції його забрала поліція. «Вона тут? Де вона?» – белькотів Жан, кидаючись поліцейським на шию. «Ось де вона!» – сказала поліція, показуючи на себе, й повела його з собою. Так коваль опинився в камері; він бушував там багато днів, а жінка як у воду канула. Він би її знайшов.

Несподівано його відпустили додому. «Мабуть, повернулася», – подумав він. Ліжко зникло, стіл зник, стільці позникали, зникло все. До порожньої хати дружина вже ніколи не повернеться.

– Чому хата порожня? – спитав він у сусідів.

– Ти заборгував нам гроші, Жане.

– А де ж тепер спатиме моя жінка, як прийде додому? – спитав Жан.

– Жінка не прийде. Вона з молодим сержантом. А ти спи на долівці, тепер ти бідняк!

Жан засміявся й підпалив село. З охопленої полум’ям хати одного свого двоюрідного брата він забрав дружинине ліжко. Перше ніж винести його, він подушив маленьких дітей, які там спали, – трьох хлопчиків і дівчинку. Тої ночі коваль мав чимало роботи. Поки знайшов стола, стільці й усе, що йому належало, згоріла і його власна порожня хата. Він переніс своє добро в поле, розставив меблі так, як вони стояли колись у хаті, й заходився гукати Жанну. Потім ліг на ліжко. Він залишив їй багато місця, але вона не приходила. Довго він лежав так сам і чекав. Хотілося їсти, особливо ночами; такого голоду навіть важко собі й уявити. Він так зголоднів, що ледве не встав; дощ заливав йому рота, він усе пив і пив. Ясними ночами він ловив зорі, о, якби тільки пощастило їх схопити; він ненавидів голод. Коли йому вже стало несила терпіти, він дав собі обітницю. Коваль присягнувся ім’ям Діви Пречистої не вставати доти, доки його не почує дружина й не ляже поруч. Чоловіка потім знайшла поліція й порушила його клятву. А то він її таки дотримався б. Сусіди хотіли його вбити. Усе село згоріло дотла. Він радів і кричав: «Це я! Це я!» Поліція злякалася й одразу поїхала.

Другого разу в камері сидів один учитель. Він мав гарну вимову, й через це Жан розповів йому свою історію.

– Як вас звати? – запитав учитель.

– Жан Преваль!

– Дурниці! Вас звати Вулкан! Ви зизоокий і кульгавий. Ви коваль. Добрий коваль, якщо кульгаєте. То впіймайте дружину!

– Впіймати?

– Вашу дружину звати Венера, а сержанта – Марс. Я розповім вам одну історію. Я чоловік освічений. Тільки крав.

І Жан, широко розплющивши очі, приготувався слухати. Така ж бо новина – жінку можна спіймати! Це й неважко. Один старий коваль так і зробив. Жінка обдурювала його з одним вояком, міцним, молодим парубком. Коли Вулкан, коваль, ішов до кузні, той красунчик, Марс, пробирався до нього додому й спав з його жінкою. Домашній півень їх побачив, обурився й доніс господареві. Вулкан викував тенета, такі тонюсінькі, що їх навіть не було видно (давні ковалі зналися на своєму ремеслі), й хитро розіпнув їх навколо ліжка. Ті двоє в нього й забралися – бабенція та вояк. Тоді півень полетів до господаря й прокукурікав: «Вони вдома». Коваль хутко покликав своїх родичів і все село. «Сьогодні я влаштую вам свято, – каже, – зачекайте надворі, зачекайте!» А сам прослизнув до хати, підкрався до ліжка й, побачивши дружину з тим парубком, ледве не заплакав. Двадцять три роки прожив він з нею й жодного разу навіть не вдарив! Сусіди чекали. Він затяг тенета, затяг туго-туго, вони попалися, він її заскочив, дружину. Парубка коваль відпустив на волю, тільки кожен з односельців затопив йому в пику. Потім усі прийшли до коваля й питають: «Де ж твоя жінка?» А коваль її сховав. Їй було соромно, він був радий.

– Отак треба робити! – додав учитель. – Історія ця правдива. На згадку про неї іменами тих людей назвали три зірки: Марс, Венера й Вулкан. На небі їх видно. Щоб побачити Вулкана, треба мати гостре око.

– Тепер я знаю, – сказав Жан, – чому я ловив зірки.

Згодом його забрали звідти. Вчитель залишився в камері. А Жан знайшов собі нового товариша. Той чоловік був вродливий. З ним було про що погомоніти. Всі горнулися до цього. Жан ловив дружину. Часом йому щастило. Тоді він радів. Нерідко він бував сумний. Тоді до палати приходив його товариш і казав:

– Жане, та вона ж у тенетах, невже ти її не бачиш?

Товариш завжди казав правду. Не встигав він роззявити рота, а жінка вже тут і вродилася. «Ти ж зизоокий!» – казала вона Жанові. Той сміявся, сміявсь і сварився: «Ось матимеш у мене на горіхи! Мене звати Жан!»

Цей коваль, який жив у лікарні вже дев’ять років, невиліковним зовсім не був. Спроби директора відшукати його дружину нічого не дали. Навіть якби ту жінку знайшли, то хто примусив би її повернутися до чоловіка? Жорж уявляв собі, як би він насправді довів до завершення сцену, що так тішила коваля. Він поставив би у себе в помешканні ліжко, розіпнув би тенета, і нарешті з’явилася б жінка. Жан тихенько увійшов би й затяг тенета. Обоє казали б одне одному ті самі свої слова. Жан хвилювався б дедалі дужче й дужче. Тенета й дев’ять років відійшли б у забуття. «Ох, якби ж мені знайти ту жінку!» – зітхав Жорж.

Повернути її він допомагав Жанові щодня. Він так палко прагнув, щоб вона з’явилася, що міг уже подати її ковалеві, так ніби носив її з собою. Асистенти, його мавпенята, мали підозру, що тут криється якийсь таємничий експеримент. Мабуть, директор лікує чоловіка тими словами. Коли котромусь із них траплялося ввійти до палати самому, він не проминав нагоди промовити чарівну формулу: «Жане, та вона ж у тенетах, невже ти її не бачиш?» Незалежно від того, тужив Жан чи був веселий, слухав їх чи затуляв собі вуха, вони однаково набридали йому цією доброзичливою вигадкою свого вчителя. Якщо коваль спав, вони будили його, якщо замикався в собі, на нього гримали. Вони шарпали його й термосили, казали, що він обмежений і тупий, глумилися над пам’яттю про його дружину. Ту фразу вони повторювали на тисячу ладів, залежно від їхньої вдачі й настрою, і коли це нічого не давало – коваль дивився на них байдуже, мов на порожнє місце, – у них з’являлася ще одна причина покпити з директора. Роками цей блазень вдавався до своєї нехитрої спроби, й далі сподіваючись однією простенькою фразою повернути глузд невиліковному!

Жорж позвільняв би їх усіх до одного; його зв’язували з ними контракти попереднього директора. Жорж знав, що до пацієнтів вони ставляться недоброзичливо, й потерпав за долю хворих у тому разі, якщо він раптом помре. Він не розумів, чому вони так дріб’язково саботують його, поза всяким сумнівом, самовіддану й корисну навіть у їхніх очах працю. Помалу він оточив би себе людьми, які були б аж такими митцями, щоб допомагати йому. По суті, асистенти, які дісталися йому від попередника, боролися за своє існування. Вони здогадувалися, що він не може з ними нічого зробити, й підхоплювали крихти його думок, щоб, коли їхні контракти скінчаться, прилаштуватися де-небудь бодай на правах його здібних учнів. Тонко відчував він і те, що діється в людях, занадто простих, млявих і від природи врівноважених, щоб коли-небудь стратити розум. Коли Жорж стомлювався й хотів відпочити від тієї високої напруги, яку йому передавали його божевільні друзі, він поринав у душу котрогось зі своїх асистентів. Усе, що робив Жорж, позначалося на чужих людях. Зокрема і його спокій; тільки знайти його тут Жоржеві було дуже важко. Дивовижні відкриття викликали в нього посмішку. Що, приміром, думали про нього ці полохливі душі? Нема сумніву, вони намагалися якось пояснити його успіхи і його прозірливу відданість, що її Жорж доводив своїм хворим. Наука привчила їх вірити в причини. Загалом люди статечні, церемонні, вони свято дотримувалися поглядів і звичаїв свого часу. Вони любили насолоду й геть усе пояснювали прагненням до насолоди; ця модна манія часу володіла всіма головами й мало чого досягала. Під насолодою вони розуміли, певна річ, споконвічні погані звички й непристойності, яким, відколи світ заселили тварини, огидно й невтомно віддається індивід.

Про багато глибшого, справжнього рушія історії, про прагнення людини піднятися до якогось вищого тваринного виду, до маси, й розчинитися там остаточно, так немовби окремої людини ніколи й не було, вони й не здогадувались. Бо вони були люди освічені, а освіта – то бастіон індивіда для захисту від маси в ньому самому.

Наша так звана боротьба за існування – це не менш запекла, ніж за харчі та любов, боротьба й за те, щоб убити масу в нас самих. За певних обставин ця боротьба стає такою жорстокою, що навіть штовхає індивіда на самовіддані вчинки чи й дії, які суперечать його власним інтересам. Як маса «людство» існувало вже давно, ще доти, як придумали саме це розпливчасте поняття. Ця страхітлива, могутня, дика й неприборкана тварина нуртує в нас усіх, у глибинах куди глибших, аніж материнські. Попри свою давність, вона – наймолодша тварина, найважливіше творіння землі, її мета і її майбутнє. Ми нічого про неї не знаємо; ми й досі живемо так, немовби ми – індивіди. Іноді маса накочується на нас, ніби громохка гроза, ніби суцільний розбурханий океан, де кожна краплина жива й прагне того самого. Ця маса ще, буває, раптом розпадається, і тоді ми – знову ми, вбогі й самотні. Впадаючи в спогади, ми не годні збагнути, як це нас могло бути так багато, як це ми могли бути такі великі й згуртовані. «Недуга», – пояснює тут той, хто зазнав поразки від розуму; «Звір у людині», – заспокоює там агнець смирення, і обом невтямки, як це недалеко від істини. А тим часом маса в нас готується до нового натиску. Одного разу вона не розпадеться, спочатку, можливо, десь в одному місці на планеті, і звідти почне пожирати все довкола, доки сумнівів щодо неї вже не залишиться ні в кого, бо вже не буде жодних «я», «ти», «він», а буде тільки вона, маса.

Одним своїм відкриттям Жорж трохи пишався, а саме: роль маси в історії й житті індивіда, її вплив на певні зміни душі. У своїх пацієнтів йому пощастило довести наявність і того, й того. Безліч людей божеволіють через те, що маса в них особливо сильна й не може погамуватися. Не інакше пояснював він і самого себе та свою діяльність. Колись він жив задля особистих пристрастей, задля власного шанолюбства й жінок; тепер він дбав лише про одне: невпинно втрачати себе. У цій діяльності він підступив до прагнень і почуттів маси ближче, ніж решта індивідів довкола нього.

Його асистенти шукали пояснення, яке більшою мірою влаштовувало б їх. Чому, запитували вони, директор у такому захваті від цих причинних? Тому що він сам такий, тільки наполовину. Чому він їх лікує? Тому що не може змиритися з тим, що вони ще причинніші, ніж він. Він їм заздрить. Йому не дає спокою те, що вони є. Їх вважають чимось особливим. У ньому живе хворобливе прагнення привернути до себе стільки ж уваги, скільки її привертають до себе вони. Світ дивиться на нього, як на звичайного вченого. Чогось більшого він не доскочить, годі й сумніватися. Він помре директором клініки, при своєму розумі й, слід сподіватися, скоро. «Я хочу бути божевільним!» – кричить він, як мала дитина. Цю його сміховинну забаганку породило, звичайно ж, якесь юнацьке враження. Його не завадило б обстежити. Пропозицію піти на таке обстеження він, звісно, відхилив би. Він егоїст, із такими людьми краще справи не мати. Уявлення про душевну хворобу в нього від юних років пов’язане з похіттю. Він боїться імпотенції. Якби він спромігся переконати себе в тому, що він – божевільний, йому ніколи не загрожувала б імпотенція. Перший-ліпший придурок дає йому більше радости, ніж він сам собі. «Чому вони мають діставати від життя більше, ніж я?» – нарікає він. Жорж Кін почувається вкрай обділеним. Він страждає від комплексу меншовартости. Він мучить себе заздрощами доти, доки тих причинних виліковує. Цікаво, що в нього на душі, коли він виписує їх із лікарні? Йому не спадає на думку, що натомість прийдуть нові. Він перебивається невеличкими скороминущими тріумфами. Ось що таке ця знаменитість, якою захоплюється світ!..

...Сьогодні під час останнього обходу вони не виказували службового завзяття навіть про людське око. Було надто тепло, зміна погоди в останні березневі дні лягла тягарем на їхні підленькі душі. Вони почувалися так само, як упосліджені мешканці цього закладу. Добре влаштовані, асистенти бачили десь свої заґратовані вікна й притискалися лобами до шибок. Власна непевність їх дратувала. Зазвичай декотрі з них забігали наперед і один поперед одного відчиняли двері, якщо їх не випереджали санітари чи пацієнти. Сьогодні асистенти йшли за Жоржем трохи ззаду, неуважні й насуплені, проклинаючи нудну роботу, свого начальника й усіх хворих на світі. Краще б уже їм бути мусульманами й сидіти кожному в своєму невеличкому, чепурному раю. Жорж прислухався до знайомого гомону. Його друзі помітили його з вікон, однак залишилися такі самі байдужі, як і його вороги позаду. «Невеселий день», – нишком сказав він собі; постійно пливучи в потоці чужих почувань і вражень, він уже забув, що таке захоплюватися й ненавидіти. Сьогодні Жорж не відчував довкола нічого, крім важкої атмосфери.

У палатах панував осоружний спокій. При Жоржеві хворі намагалися не сваритись. Але їх і далі тягло до вікон. Щойно за ним причинилися двері, як вони знов починали штовхатися й гиркатись. Жінки, не полишаючи своїх місць, благали в нього кохання. Він не знав, що їм відповісти. Усі світлі й цілющі думки покинули його напризволяще. Страшна, як ніч, пацієнтка верещала: «Ні, ні, ні! Я не даю згоди на розлучення!» Решта хором вигукували: «Де він?» Одна дівчина захоплено белькотіла: «Дай і мені!» А Жан, добрий Жан, погрожував своїй Жанні дати ляпаса. «Вона у мене в тенетах, я тільки хочу її схопити, а її вже й нема!» – скаржився він. «Лясни її один раз», – порадив Жорж; ця тридцятидворічна вірність йому набридла. Жан дав ляпаса й замість дружини заходився кликати на допомогу сам. В іншій палаті всі дружно плакали, бо вже стало темно. «Сьогодні вони всі наче побожеволіли», – промовив санітар. Один із багатьох місцевих богів наказав: «Хай буде день!» – і обурився на те, що його тут не шанують. «Та він дрібний комівояжер», – довірливо прошепотів його сусід у палаті Жоржу. Хтось запитав: «А чи є Бог?» – і зажадав його адресу. На око доглянутий добродій, якого занапастив його рідний брат, поскаржився на те, що цього вечора справи посуваються кепсько. «Як тільки виграю процес, я накуплю собі сорочок на років п’ятнадцять!» – «І чого це люди ходять голяка?» – глибокодумно відказав його найкращий товариш; вони чудово розуміли один одного.