Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 40 страниц)
Конфуцій, сват
У піднесеному настрої повертався Кін із недільної прогулянки. У такі дні вулиці о цій порі були безлюдні. Ранок вихідного дня люди збавляли в ліжку. Потім вони нацуплювали на себе свій найкращий одяг. Перші години після сну вони простоювали в святобливих роздумах перед дзеркалом. Решту часу відпочивали від власних фізіономій, споглядаючи чужі. Хоча найдужче кожному подобалася своя. Та щоб це довести, виходили на люди. А в будні всі гріли чуба або плескали язиком заради хліба насущного. В неділю плескали язиком задурно. За день відпочинку на самому початку мали день мовчання. На те, що вийшло з цього, як і з решти, інституту, тобто на його пряму протилежність, Кін дивився скептично. Йому вихідний день не був потрібний. Адже мовчав і працював він завжди.
Перед дверима помешкання він застав свою економку. Вона вочевидь чекала його вже давно.
– Прибігав малий Мецґер із третього поверху. Ви йому щось там пообіцяли. Сказав, нібито ви вже вдома. Покоївка, мовляв, бачила, як сходами йшов хтось високий. За півгодини хлопець прийде знов. Сказав, що не заважатиме, він тільки по книжку.
Кін не слухав. Коли пролунало слово «книжка», він напружив увагу й, хоч і з запізненням, збагнув, про що йдеться.
– Він бреше. Нічого я не обіцяв. Я сказав, що, як матиму колись час, то покажу йому краєвиди Індії й Китаю. Часу я ніколи не маю. Проженіть його геть!
– Люди одразу на голову сідають. То такі чистоплюї, перепрошую! Батько був простий роботяга. Кортить мені знати, звідкіля в нього гроші. Бо вся справа в них. Тепер повсюди тільки й балачок: усе, мовляв, для дітей! Нема вже їм ніякого стриму. Так знахабніли, просто дивом дивуєшся. У школі не уроки, а суцільні грища та всілякі скурсії. А як, перепрошую, було в наші часи? Якщо дитина не хотіла вчитися, батько-мати забирали її зі школи й посилали в ремесло! До якого-небудь суворого майстра, щоб трохи розуму набралася. А ниньки ви таке десь бачили? Чи, може, хтось хоче працювати? Про скромність уже й забули. Ви погляньте лишень на цю мол одіж, коли вона вибирається в неділю на гульки! Кожній дівчині з фабрики подавай нову блузку! А нащо їм, перепрошую, оте дороге лахміття? Всі ж бо однаково йдуть купатися й усе з себе скидають. А купаються вкупі з парубками. Чи то бачено було таке колись? Краще б ішли працювати, більше пуття було б. Я завше питаю: звідки в них на це гроші? Усе ж бо з дня на день дорожчає. Он картопля коштує вже вдвічі більше. Воно й не дивно, що діти стають такі нахабні. Батьки й матері їм у всьому потурають. Колись дитині ще можна було надавати ляпасів, з одного боку і з другого. Тож вона й слухалась. У світі діється щось не те. Поки вони маленькі, не вчаться, а як виростуть – не працюють.
У Кіна, спершу роздратованого тим, що вона затримала його цією довгою балаканиною, невдовзі прокинувся своєрідний подив і цікавість до її слів. Ця неосвічена особа надавала такої великої ваги навчанню. У ній є здорова основа. Можливо, вона з’явилася відтоді, як ця жінка почала щодня спілкуватися з його книжками. На інших людях її стану книжки не лишали жодного сліду. Отже, вона була натура сприйнятливіша, може, навіть мріяла про освіту.
– Ви маєте цілковиту рацію, – промовив він. – Я радий, що ви міркуєте так тверезо. Навчання – то все.
Тим часом вони ввійшли до помешкання.
– Зачекайте! – наказав Кін і зник у бібліотеці. Повернувся він з якимсь невеличким томиком у лівій руці. Гортаючи книжку, він склав свої тонкі, суворі губи трубочкою. – Ось послухайте! – промовив він і дав знак рукою, щоб вона відступила трохи назад. Те, що він мав на увазі, вимагало простору. З пафосом, який різко контрастував із простим текстом, він почав читати:
– «Мій учитель звелів мені писати по три тисячі знаків щодня і ще по три тисячі щовечора. У короткі зимові дні сонце сідало рано, і я ніколи не встигав виконати це завдання. Я виставляв бюрко на веранду, що виходила на захід, і дописував уже там. Пізно ввечері я, переглядаючи те, що написав, уже не годен був боротися з утомою. Тоді я почав ставити позад себе двоє відер з водою. Коли мене вже змагав сон, я роздягався й виливав на себе перше відро. Не вдягаючись, я знов сідав за роботу. Після холодної купелі якийсь час я залишався свіжий. Помалу я зігрівався, й мене знов хилило на сон. Тоді я брав друге відро. Так за допомогою двох відер води я майже завжди впорувався зі своїм завданням. Тієї зими мені пішов дев’ятий рік».
Збуджений і сповнений захвату, Кін згорнув книжку й сказав:
– Отак колись училися. Це уривок зі спогадів японського вченого Араї Хакусекі про його юність.
Поки Кін читав, Тереза підступила до нього ближче. Її голова кивала в лад його фразам. Довге ліве вухо саме тяглося назустріч словам, що їх Кін вільно перекладав з японської. Мимоволі він повернув книжку в руках трохи косо; Тереза, звичайно, бачила незнайомі знаки й захоплювалася тим, як легко він їх читав. Здавалося, він тримав перед собою німецьку книжку.
– Оце-то так! – промовила, важко дихаючи, вона, коли він змовк.
Її подив розвеселив його. «Невже надто пізно? – промайнуло в нього. – Скільки ж їй років? Учитися можна завжди. Починати їй треба з найпростіших романів».
Цієї миті пролунав настирливий дзвінок. Тереза відчинила. У двері стромив носа малий Мецґер.
– Мені можна! – голосно вигукнув він. – Пан професор дозволив!
– Книжок немає! – крикнула Тереза й хряснула дверима.
Хлопець зчинив на сходах галас. Він вигукував погрози й так лютував, що не можна було зрозуміти жодного слова.
– А йому, перепрошую, пальця в рота не клади. Одразу відкусить. Жере на сходах бутерброда!
Кін стояв на порозі бібліотеки; хлопчик його не помітив. Професор по-дружньому кивнув економці головою. Йому подобалося, коли хтось захищав інтереси його книжок. Ця жінка заслуговувала на те, щоб їй якось подякувати.
– Якщо схочете щось почитати, просто звертайтеся до мене, – сказав він.
– З вашого дозволу, я вже давно хотіла попросити про це.
Як же вона пожвавішала, коли мова зайшла про книжки! Адже загалом Тереза була зовсім не така. Досі вона трималася скромно. Загалом Кін не мав наміру влаштовувати вдома громадську читальню. Щоб виграти час, він промовив:
– Гаразд, завтра я вам щось підберу.
Потім він сів за роботу. Власна обіцянка не давала йому спокою. Хоч Тереза щодня стирає з книжок пил, однак жодної з них ще не пошкодила. Але стирати пил і читати – не те саме. У неї товсті, грубі пальці. Тонкий папір потребує тонкого поводження. Цупка палітурка міцніша, ніж чутливі аркуші. І чи вміє вона читати взагалі? Їй далеко за п’ятдесят, квапитися вона не любить. Кініка Антісфена, свого противника, Платон назвав дідом, що пізно взявся за науку. А тепер ось з’являються бабці, які пізно беруться за науку. Вона хоче погамувати спрагу біля джерела. Чи, може, їй соромно переді мною за те, що вона анічогісінько не знає? Добродійність – це добре, але ж не чужим коштом. Чому за когось мають страждати книжки? Я плачу їй великі гроші. Я маю на це право, гроші мої. Віддавати їй на поталу книжки буде боягузством. Перед невігласами книжки беззахисні. Я не зможу тут сидіти, коли вона їх читатиме.
Уночі якийсь прив’язаний з усіх боків чоловік стояв на терасі храму й відбивався палицями від двох здиблених ягуарів, які справа й зліва люто нападали на нього. Обидва були прикрашені чудернацькими різнобарвними стрічками. Звірі ошкірювали зуби, фиркали й викочували очі так дико, що аж мороз пробігав поза спиною. Небо було чорне й низьке, свої зорі воно поховало до кишені. З очей бранця текли скляні кульки, падали на підлогу й розбивались на друзки. Позаяк нічого не змінювалося, жорстока боротьба вже не приковувала уваги, й тягло на позіхи. І раптом погляд випадково впав на лапи ягуарів. То були людські ступні. «Ого! – промайнуло в того, хто спостерігав – довготелесого освіченого чоловіка. – Та це ж мексиканські жерці, в чиїх руках офірні обряди. Вони ставлять священну комедію. Жертва, певна річ, знає, що має вмерти. Жерці вбралися ягуарами, але я одразу їх розпізнав».
Цієї миті ягуар, котрий праворуч, хапає важенний кам’яний клин і вганяє його жертві в самісіньке серце. Гострий край розтинає груди. Кін засліплено склеплює очі. Він думає, що кров бризне аж до неба, й засуджує це середньовічне варварство. Він чекає, поки стече вся кров, і розплющує очі. Який жах: із розчахнутих грудей вискакує одна книжка, потім друга, третя – багато-багато. Книжкам нема кінця-краю, вони падають на землю, їх облизують чіпкі язики полум’я. Від крови спалахує вогнище, книжки згоряють. «Стуліть груди! – кричить Кін до бранця. – Стуліть груди!» І показує на мигах: ось так, мовляв, треба зробити, тільки хутчіш, хутчіш! Бранець розуміє; рвучко смикнувшись, він звільняється від пут і притискує обидві руки до серця. Кін з полегкістю зітхає.
І раптом жертва розпанахує собі груди навстіж. Із них струменем ударяють книжки. Десятки, сотні книжок, їм нема ліку, вогонь лиже папір, кожна книжка волає пробі, зусібіч лунають пронизливі зойки. Кін простягує руки до книжок, що вже палахкотять яскравим полум’ям. Вівтар, виявляється, багато ширший, аніж він гадав. Він робить кілька стрибків, але книжки залишаються так само далеко. Тепер, якщо він хоче застати їх живими, треба бігти. Він поривається бігти й падає – клята ядуха, так буває завжди, коли занедбуєш власне тіло; від люті він ладен розірвати себе на шматки. Нікчемна людина, коли потрібно щось зробити, опускає руки. Мерзенні нелюди! Про жертвоприношення він знав, але книжки, книжки! Ось він стоїть уже перед самим вівтарем. Вогонь обсмалює йому чуба й брови. Вогнище величезне, здалеку воно здавалося меншим. Вони, певно, в самісінькій його середині. Ну ж бо, лізь у нього, ти, боягуз нещасний, хвалько, нікчема!
Та нащо він себе так картає? Адже він у гущі вогню. Де ви? Де ж ви? Омахи полум’я засліплюють його. Що це таке, чорт забирай, хоч куди сягнеш рукою, скрізь натикаєшся на людей, що кричать. Вони відчайдушно чіпляються за нього. Він відкидає їх геть, вони повертаються знов. Вони підповзають знизу й хапають його за коліна, а згори на нього падають підпалені смолоскипи. Вгору він не дивиться і все ж добре їх бачить. Вони хапаються йому за вуха, за чуба, за плечі. Своїми тілами вони беруть його мовби в лещата. Скажений галас. «Та відпустіть же мене! – кричить він. – Я вас не знаю! Чого ви від мене хочете? Як мені порятувати книжки?»
Ось один уже дістався до його рота й щосили вчепивсь у зціплені губи. Він хоче сказати ще щось, але розтулити вуста несила. Подумки він квилить: «Вони ж у мене загинуть! Вони ж у мене загинуть!» Йому хочеться заплакати, але де ж сльози, очі жорстоко склеплені, в них також учепилися люди. Він силкується тупнути ногою, намагається підняти праву ногу, та марно, вона важко падає на землю під свинцевим тягарем людей, охоплених полум’ям. Вони йому огидні, ці пожадливі створіння, ніколи вони не бувають задоволені життям, він їх ненавидить. Як йому хочеться завдати їм болю, мучити їх, сварити, а він не може, не може! Ні на мить не забуває він, чому вони тут. Очі йому силоміць тримають заплющеними, але дух його не втрачає пильности. Він бачить книжку, яка на всі чотири боки розростається і заповнює землю й небо – геть увесь простір, аж до самого обрію. По краях її поволі й спокійно пожирає червоний присок. Нишком, німо й незворушно приймає вона мученицьку смерть. Люди верещать, книжка згоряє безмовно. Мученики не кричать, святі не кричать.
Аж ось прохоплюється голос, який знає все, – голос самого Бога: «Тут книжок немає. Все – марнота». Кін одразу усвідомлює, що це віщий голос. Кін хутко струшує з себе обгорілу потолоч і вискакує з вогню. Він урятований. Хіба було боляче? «Нестерпно, – відповідає він собі, – та все ж не так страшно, як те здається». Він невимовно щасливий, що почув цей голос. Немовби збоку спостерігає він, як сам-таки підстрибцем відходить од вівтаря. Пройшовши трохи, він обертається. Йому так і кортить посміятися з порожнього вогню.
І ось він стоїть, замислено споглядаючи Рим. Він бачить, як звиваються руки й ноги, довкола все просмерділося паленим м’ясом. Які ж дурні люди! Він забуває про свій зачаєний гнів. Один стрибок – і вони врятувалися б.
Зненацька – він не розуміє, що з ним діється, – люди обертаються на книжки. Він гучно скрикує й, нічого не тямлячи, кидається до вогню. Він біжить, задихається, проклинає себе, стрибає у вогонь, шукає, а тіла, благаючи, стискають його, мов лещата. Його поймає колишній страх, Божий голос приносить йому порятунок, він виривається й спостерігає те саме дійство з того самого місця. Чотири рази він дає пошити себе в дурні. Події починають розвиватися чимдалі швидше. Він відчуває, що його кидає в піт. Потай він уже чекає нагоди перевести дух, нагоди, яка може трапитись між збудженням і збудженням. Коли йому випадає перепочити вчетверте, його спостигає Страшний суд. Величезні хури, заввишки як будинок, як гора, до самого неба, з двох, з десяти, з двадцятьох, з усіх боків котять до ненажерливого вівтаря. Голос, могутній і нищівний, глузливо промовляє: «Тепер це книжки!» Кін скрикує й прокидається.
Ще й через півгодини він лежав, приголомшений і пригнічений цим сном, найстрашнішим із тих, які тільки пригадував. Один випадковий сірник, коли він просто задля втіхи блукає вулицями, – і бібліотеки нема! Він її застрахував і перестрахував. Та чи стане в нього сили жити далі після того, як загинуть двадцять п’ять тисяч томів, не кажучи вже про те, щоб іще й стягувати відшкодування? Він застрахував їх, бувши в настрої, гідному зневаги, і згодом соромився власного вчинку. Він залюбки скасував би це страхування. Та щоб ніколи вже не переступати поріг закладу, де на книжки й худобу поширюються ті самі закони, щоб спекатися агентів, яких, нема сумніву, послали б до нього додому, – тільки задля цього він вчасно сплачував необхідні внески.
Розкладений на складники, сон свою владу втрачає. Позавчора Кін розглядав мексиканські піктографічні манускрипти. На одному з них два жерці, вбравшись ягуарами, приносили в жертву бранця. Про Ератосфена, старого бібліотекаря з Александра, Кін згадав кілька днів тому, коли йому випадково трапився на вулиці якийсь сліпий. Назва «Александрія» будила в кожній людині спогад про пожежу в знаменитій бібліотеці. На одній середньовічній гравюрі, з наївности якої він завжди сміявся, було зображено десятків зо три євреїв, що горіли яскравим полум’ям і навіть на вогнищі вперто викрикували свої молитви. Мікеланджело викликав у нього захват; найвище він ставив його «Страшний суд». Там грішників тягли до пекла бездушні чорти. Один із проклятих, утілення страху й горя, обхопив долонями свою боягузливу вперту довбешку; чорти щось робили з його ногами; лиха він ніколи не помічав, не бачив і власної напасти, що оце його спіткала. Вгорі стояв Ісус Христос, вигляд він мав геть не християнський і жорстокою, важкою рукою посилав прокляття. З усього цього ві сні й народилося сновидіння.
Викотивши з кімнати умивальника, Кін почув незвично високе «Уже встали?». І чого ця жінка так горлає, та ще й зрання, коли ще майже спиш? Це правда, він обіцяв їй книжку. Їй можна дати лише якийсь романчик. Тільки ж від романів пуття не багато. За втіху, яку вони, може, й дають, треба платити й переплачувати: вони розбещують і найкращу вдачу. Вчишся влазити в шкуру будь-якої людини. Добираєш смак у всілякій метушні. Розчиняєшся в постатях, які тобі до вподоби. Починаєш розуміти кожну позицію. Покірно переймаєшся чужими потребами й надовго забуваєш про власні. Роман – це клин, що його актор-письменник убиває в цілісну особистість свого читача. І що краще він розрахує клин та опір, то глибше пощастить йому розколоти особистість. Держава мала бути б зацікавлена в тому, щоб заборонити романи.
О сьомій Кін знову відчинив двері. Тереза стояла за ними, впевнено й скромно, як завжди, тільки ще дужче схиливши набік голову.
– З вашого дозволу! – зухвало нагадала вона.
Мізерія крови, яку мав Кін, ударила йому в голову. Ця клята спідниця висне тут і пам’ятає про все, що їй колись необачно пообіцяли.
– Ви хочете книжку! – закричав він, і голос у нього зірвався. – Ви її матимете!
Він жбурнув двері їй в обличчя, продибав тремтячими ногами до третьої кімнати й одним пальцем дістав «Штани пана фон Бредова». Ця книжка стояла в нього ще від далеких шкільних років, коли він давав її читати всім однокласникам; Кін просто не міг терпіти її через огидний вигляд, в якому вона відтоді опинилася. Вкрита плямами палітурка й заяложені сторінки викликали в нього зловтіху. Він спокійно повернувся до Терези й тицьнув їй книжку під самісінькі очі.
– У цьому не було потреби, – сказала вона й дістала з-під пахви грубий стос паперу – обгорткового паперу, Кін завважив його аж тепер.
Тереза неквапно вибрала потрібний аркуш і накинула його на книжку, як сорочечку на немовля. Потім узяла ще один аркуш і промовила:
– Подвійний шов ніколи не завадить.
Коли виявилося, що нова обкладинка тримається не дуже добре, вона зірвала її й приміряла третю.
Кін стежив за її рухами так, немовби бачив цю жінку вперше в житті. Він її недооцінював. Вона обходилася з книжками краще, ніж він. Йому старий мотлох був ненависний, а вона обгортала його відразу двічі. Обкладинки Тереза долонями не торкалась. Вона працювала самими пучками. Пальці в неї були не такі вже й товсті. Йому стало соромно за себе й радісно за неї. Може, принести все ж таки щось інше? Вона заслуговувала на те, щоб читати не таку брудну книжку. А втім, почати вона може і з цієї. Однаково скоро захоче взяти ще одну. При Терезі бібліотека в безпеці, ось уже вісім років, а він і не знав.
– Завтра я маю поїхати, – заявив він зненацька, коли вона саме пригладжувала щиколодками обкладинку. – На кілька місяців.
– Тоді я нарешті витру як слід порох. Бо хіба за годину встигнеш?
– Що ви робитимете, як станеться пожежа?
Вона вжахнулась. Папір упав на підлогу. Книжка залишилася в неї в руці.
– О Боже, рятуватиму!
– Та я нікуди не їду, я просто пожартував. – Він усміхнувся. На мить і сам цілком повіривши в те, що він поїде, а книжки зостануться без нього, Кін ступив до неї, поплескав кістлявими пальцями її по плечу й майже по-дружньому промовив:
– Ви славна жінка.
– Ану ж, погляну, що ви мені вибрали, – сказала Тереза; кутики її рота діставали вже до самісіньких вух. Вона розгорнула книжку, прочитала вголос: «Штани...», – загнулась і не почервоніла. Обличчя її трохи вкрилося потом. – Але, перепрошую, пане професор! – вигукнула вона і, враз прибравши врочистого вигляду, попливла на кухню.
Кілька наступних днів Кін намагався знов зосередитись на роботі. Траплялися й хвилини, коли він стомлювався від своїх справді-таки здобутків і в глибині душі мріяв побути серед людей довше, ніж дозволяла його натура. Відверто притлумлюючи такі поривання, він згаював багато часу; в суперечці вони звичайно ставали ще нестримнішими. Тож Кін придумав спосіб розумніший: він пробував їх перехитрити. Він не клав голову на стіл і не віддавався до знемоги своїм бажанням. Не вибігав він і на вулицю й не пускався в пусті балачки з дурнями. Навпаки, він пожвавлював свою бібліотеку вишуканими друзями. Особливо любив він давніх китайців. Він велів їм вийти з тому й зійти з полиці, де вони жили, підкликав їх до себе, садовив поруч, коли вітав їх, а коли й погрожував їм, укладав їм в уста їхні-таки слова і обстоював власну думку доти, доки вони змовкали. Так дебати, які він мав провадити письмово, ставали несподівано привабливими. Кін вправлявся в усній китайській і шліфував цю мову, вживаючи вишуканих зворотів, що легко й упевнено злітали з його вуст. «Якщо я піду до театру, то почую там безглузду балаканину, яка, замість повчати, розважає, а замість розважати, наганяє нудьгу. Мені доведеться пожертвувати двома-трьома повноцінними годинами, щоб урешті роздратовано лягти спати. Мої власні діалоги коротші, а рівень їхній високий». Так він виправдовував перед собою свою невинну гру, бо збоку вона могла здатися дивною.
На вулицях і в книгарнях Кінові нерідко траплялися дикуни, котрі викликали в нього подив своїми людськими висловлюваннями. В таких випадках він, щоб згладити враження, які суперечили його зневажливому ставленню до маси, пригадував один простий підрахунок. Скільки слів промовляє цей тип за день? Щонайменше тисяч десять. Із них троє мають якийсь сенс. Випадково він ці троє почув. Слова, які протягом дня сотнями тисяч проносяться в його голові, які в нього на думці і які він не промовляє, – поспіль нісенітниця, вони просто-таки написані в нього на обличчі; на щастя, ніхто їх не чує.
Економка, щоправда, розмовляла небагато, бо завжди була на самоті. У них якось відразу склалося щось спільне, до чого щогодини поверталися його думки. Коли він бачив її, йому ту ж мить спадали на гадку дбайливо обгорнені «Штани пана фон Бредова». Десятки років стояла ця книжка в його бібліотеці. Щоразу, коли він проходив повз неї, вже від самого вигляду її корінця в нього щеміло серце. Чому він сам не здогадався подбати про книжку, накинувши на неї гарненьку обкладинку? Він виявив жалюгідну байдужість. А тоді прийшла оця проста жінка й наставила його на добрий розум.
Чи вона тільки ламає перед ним комедію? Може, вона підлещується до нього, щоб приспати його пильність? Бібліотека в нього знаменита. Через деякі раритети торговці вже обтоптали йому всі пороги. Можливо, вона готує велику крадіжку. Треба було б довідатись, що вона робить, коли залишається з книжкою сама.
Одного дня він зненацька зайшов до неї на кухню. Недовіра мучила його, він прагнув ясности. Якщо пощастить цю жінку викрити, він її вижене. Він, мовляв, просив склянку води, невже вона не чула, як він гукав? Поки Тереза поквапно виконувала його бажання, Кін оглянув стіл, за яким вона сиділа. На невеличкій, гаптованій оксамитовій подушечці лежала його книжка. Сторінка 20. Прочитала вона ще не дуже багато. Тереза подала йому склянку на тарілочці. На руках у неї були білі лайкові рукавички. Він забув стиснути пальцями склянку, вона впала на підлогу, тарілочка вслід за нею. Цей гармидер відвернув його увагу й виявився до речі. Він не сказав би зараз жодного слова. Кін читав від п’ятирічного віку, ось уже тридцять п’ять років. Але вдягати рукавички, коли читаєш, йому ніколи й на думку не спадало. Кін так розгубився, що це навіть йому самому здалося смішним. Він опанував себе й просто так запитав:
– Ще не далеко посунулись?
– Я перечитую кожну сторінку разів по десять, а то пуття з цього читання не буде.
– Подобається? – Він примушував себе ставити запитання, щоб не впасти, як та склянка.
– Книжка всяка гарна. Це треба розуміти. У ній масні плями, то я вже пробувала і так, і сяк, а вони не сходять. Що мені тепер робити?
– Вони там уже давно.
– Однаково шкода. Яка ж цінна, перепрошую, така книжка!
Вона сказала не «скільки коштує», а «яка цінна». Тереза мала на увазі внутрішню цінність, не ціну. А він завжди торочив їй про капітал, що його, мовляв, становить його бібліотека. Ця жінка, мабуть, відчувала до нього зневагу. Яка ж прекрасна в неї душа! Ночами вона, замість спати, чипіла над давніми плямами, намагаючись їх вивести. Він такий злостивий, що дав їй найпошарпанішу, найзамацанішу, найзасмальцьованішу книжку, а вона почала любовно дбати про неї. Тереза милосердна – не до людей, це не штука, а до книжок. Вона пускає в своє серце кволих і пригнічених. Вона догляне посліднє, всіма покинуте, пропаще створіння на землі Божій.
Кін пішов із кухні, глибоко схвильований. До тієї святої жінки він не промовив жодного слова. Вона чула, як він щось бурмотів за дверима, й знала, на що могла сподіватися.
У високих кімнатах своєї бібліотеки Кін заходив туди-сюди й покликав Конфуція. Той рушив йому назустріч від протилежної стіни спокійно й зосереджено – заслуга невелика, коли твоє життя вже давно позаду. Кін кинувся до нього сягнистими кроками. Він забув про будь-яку пристойність і шанобливість. Його схвильованість разюче відрізнялася від постави китайця.
– Гадаю, я маю таку-сяку освіту! – крикнув Кін за кроків п’ять від Конфуція. – Гадаю, маю й такий-сякий такт. Мене намагалися переконати, нібито освіта й такт невідривні, нібито одного немає без Другого. Хто мене в цьому переконував? Ти! – Він не боявся тикати Конфуцію. – І ось раптом з’являється людина без крихти освіти за плечима й виявляє більше такту, більше душі, більше гідности, більше людяности, ніж я, і ти, і вся твоя школа вчених гамузом!
Конфуцій не дав збити себе з пантелику. Він навіть не забув уклонитися, перше ніж до нього звернулись. Незважаючи на страшенну образу, його густі брови не насупилися. З-під них дивилися прадавні чорні очі, мудрі, як очі в мавпи. Він поважно розтулив уста й промовив таке:
– У п’ятнадцять років уся моя воля була зосереджена на навчанні, у тридцять я усталився, в сорок я вже не мав сумнівів, але вухо моє відкрилось аж у шістдесят.
Цю фразу Кін пам’ятав слово в слово. Та, пролунавши як відповідь на його стрімкий напад, вона дуже його розгнівила. Він хутко порівняв роки – чи вони збігалися. У свої п’ятнадцять він потай, проти материної волі, ковтав книжку за книжкою, – вдень у школі, вночі під ковдрою, присвічуючи собі невеличким і тьмяним кишеньковим ліхтариком. Коли Ґеорґ, його менший брат, якого мати приставила йому за сторожа, випадково прокидався серед ночі, то не проминав нагоди відкинути з нього, Петера, ковдру, щоб перевірити, чи той не читає. Від того, наскільки спритно він ховав під собою ліхтарика й книжку, залежало, чи пощастить йому читати в наступні ночі. У тридцять він чітко визначився в ставленні до своєї науки. Від професорських посад він зневажливо відмовлявся. На відсотки з батьківської спадщини він прожив би собі на втіху до самої смерти. Він вирішив за краще витратити капітал на книжки. Через кілька років – можливо, ще аж через цілих три роки – всі гроші вийдуть. Майбутнє, обтяжене матеріальною скрутою, йому ніколи не снилось, отож він його й не боявся. Сорок йому щойно сповнилося. Досі він не знав жодних сумнівів. Щоправда, «Штанів пана фон Бредова» так ніколи й не здолав. Шістдесяти йому ще не було, а то своє вухо він уже відкрив би. Та й кому його відкривати?
Конфуцій, немовби вгадавши це запитання, ступив на крок ближче, привітно вклонився Кінові, хоч той був на дві голови вищий від нього, й довірчо йому порадив:
– Спостерігай, як поводяться люди, спостерігай, що керує їхніми вчинками, аналізуй, у чому вони знаходять насолоду. Якою ж потайливою може бути людина!
Глибокий смуток обліг Кіна. Яка користь знати такі слова напам’ять? Потрібно їх застосовувати, вивіряти, підтверджувати. Вісім років людина марно жила зовсім поруч зі мною. Як вона поводиться, я знав, а про те, що керує її вчинками, не замислювався. Про те, що вона робила для моєї бібліотеки, я знав. Результати я мав перед очима щодня. Я гадав, вона робить це задля грошей. Відколи я довідався, в чому вона знаходить утіху, я краще знаю, що керує її вчинками. Вона виводить плями на нещасних, знедолених книжках, про які ніхто вже не скаже доброго слова. Це її відпочинок, це її сон. Якби я через свою ницу недовіру не застав був її на кухні, то так ніколи б і не дізнався про її вчинок. У самоті вона вишила для своєї приймачки м’якеньку подушечку й уклала на неї дитинку. За вісім років вона жодного разу не вдягала рукавичок. А перед тим, як зважитися розгорнути книжку, цю книжку, вона пішла й купила на свої тяжко зароблені гроші пару рукавичок. Вона не дурна, загалом вона жінка практична й знає, що замість рукавичок могла б купити три такі самі нові книжки. Я зробив велику помилку. Вісім років я був сліпий.
Конфуцій не дав йому подумати про це вдруге. «Припускаючись помилки, не виправлятися – це і є те, що називають помилятися. Якщо припустившись помилки, не соромся її виправити».
– Виправлю! – вигукнув Кін. – Я відшкодую їй ці вісім змарнованих років. Я на ній одружуся! Вона – це найкращий шлях підтримувати в моїй бібліотеці лад. Якщо станеться пожежа, я на Терезу можу покластись. Якби я створював людину за власним планом, такою практичною вона ніколи не вийшла б. У Терези чудові задатки. Вона народжена для того, щоб доглядати. Серце в неї добре. В ньому немає місця для неграмотної потолочі. Вона могла б завести собі коханця – пекаря, різника, кравця, якогось дикуна, якогось бовдура. Вона на це не йде. Серце її віддане книжкам. Нема нічого простішого, ніж узяти її заміж!
На Конфуція він уже не звертав уваги. Коли Кін випадково поглянув у його бік, китаєць уже зник. Кін почув тільки його голос, який тихо, але чітко промовив: «Бачити слушне й не робити його – це брак мужности».
Кін не мав часу подякувати за ці останні підбадьорливі слова. Він подався на кухню й різко смикнув до себе двері. Клямка відламалась. Тереза сиділа перед своєю подушечкою, вдаючи, ніби читає. Відчувши, що він стоїть уже позад неї, вона підвелася, й Кін дістав змогу побачити власну книжку. Погляду Терези не уникло те, яке враження справила на нього минула їхня розмова. Тому вона знов затрималася на третій сторінці. Хвилю він повагався, не знаючи, що сказати, й подивився на свої руки. Аж тепер він завважив відламану клямку й розлючено пожбурив її на підлогу. Потім випростався, застиг перед Терезою й промовив:
– Дайте мені вашу руку!
Тереза тихо прошепотіла:
– Ну, перепрошую, – і простягла йому руку. «Зараз спокушатиме», – подумала вона й уся аж спітніла.
– Та ні, – сказав Кін, він ужив слово «рука» не в прямому значенні, – я хочу на вас одружитись!
На таке швидке рішення Тереза не сподівалася. Вона перекинула приголомшену голову на другий бік і гордо, намагаючись не затинатися, відказала:
– З вашого дозволу!
