Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 40 страниц)
Нічого з усього цього не сталося. Виконуючи наказ Пфафа, Тереза вже зварила обід, який стояв тепер нагорі й на якому він, хоч би чого це коштувало, хай навіть найсолодшої помсти, мав щось заробити. Він би не проти стати й шинкарем, не тільки атлетом. Діставши з кишені невеличкого висячого замка, Пфаф одним пальцем відтрутив Кіна вбік, нахилився й замкнув свою затулку.
– Моя дірка – це моя дірка! – прогарчав він.
Кулаки налилися знов.
– Ша! – люто гримнув він на них.
Вони невдоволено сховалися в кишенях. Там і зачаїлись. Кулаки були ображені. Вони терлися шерстю об підкладку й бурчали.
«Які штани! – промайнуло в Кіна. – Які штани!» Вранці, коли він спостерігав у вічко, йому не трапився один фах і то дуже важливий: грабіжника й убивці. І ось на тому самому, хто щойно байдуже замкнув інструмент, потрібний для його досліджень, виявилися типові штани грабіжника й убивці: пожмакані, з рудуватим полиском од вицвілої крови, всередині в них щось огидно ворушилося, потерті й липкі, грубі, темні, паскудні. Якби звірі носили штани, вони доводили б їх саме до такого стану.
– Обід замовлено! – прохарчав звір. – Що замовлено, за те треба платити! – Пфаф, свиснувши, викликав один кулак, через силу, проти власної волі розтулив його й простяг долоню. – Я не доплачуватиму, пане професор, ви мене погано знаєте! Я не люблю, коли не сплачують рахунки! Кажу вам востаннє! Подумайте про своє здоров’я! До чого так людина може дійти?
Кін не поворухнувся.
– Тоді я змушений буду описати ваше майно.
Він заарештував професора, сказав: «От худорба!», кинув ту худорбу на ліжко, обшукав усі кишені, ретельно полічив гроші, які знайшов, узяв стільки, скільки належало за обід, жодного гроша більше, назвав себе, з огляду на свою чесність, «спасенною душею» і посварився:
– Обіди я присилатиму! Мене ви не заслуговуєте. У вас у крові невдячність. Таке треба виполювати! Я вас попереджую! Моя дірка буде замкнена. Таке життя праведне! Тьма-тьмуща штанів штовхають вас на злочин. Я мушу бути насторожі. Якщо поводитиметеся пристойно, то завтра відімкну, з поваги й співчуття. Мені це не вперше. Будьте слухняні! О четвертій матимете каву. О сьомій принесуть скромну вечерю. Заплатите потім. Або краще заплатіть зараз!
Не встиг Кін стати на ноги, як його вклали знов. Щоб раз і назавжди позбутися мороки, Пфаф полічив вартість утримання за тиждень (як для поліцейського, то лічив він зовсім непогано, вже за третім разом сума, схоже, вийшла правильна, тому що була чимала), стягнув цю суму, під рахунком написав: «З найкращими побажаннями, Бенедикт Пфаф, старший службовець на пенсії», сховав свою базгранину – обережно, позаяк склав її сам, – під подушку, тоді нарешті сплюнув (чим продемонстрував почасти власне розчарування професором, почасти розчарування своїх кулаків їхньою вимушеною бездіяльністю) й пішов. Двері залишилися цілі. Проте з другого боку він їх замкнув.
Кіна більше цікавив інший замок. Він поторгав затулку на вічку; вона трохи подалася, проте відсунути її не пощастило. Кін обшукав комірчину, сподіваючись знайти ключі. А раптом котрийсь підійде. Під ліжком нічого не було, шафу він зламав. У ній виявилися рештки старої уніформи, труба, ще нові рукавиці, туго перев’язаний згорток із чистою, свіжо випрасуваною жіночою білизною (все біле), службовий револьвер, набої та фотокартки, які він переглянув радше від ненависти, ніж із цікавости. На одній сидів, широко розставивши ноги, батько, праву руку він тримав, мов на арештантці, на плечі щуплявої жінки; лівою він притискав до себе дитину років трьох, не більше, яка перелякано зависла в нього над коліньми. На звороті жирними, розгонистими літерами було написано: «Рудий Кіт із жінкою й дочкою». Кін подумав про те, як же безкінечно довго був одружений сторож, поки в нього померла дружина. Цей знімок зафіксував його ще посередині подружнього життя. Кін зловтішно закреслив слово «Кіт», написав над ним «грабіжник і вбивця», поклав знімок на купу решток уніформи, якими, коли судити з їхнього вигляду, користувалися часто, й причинив шафу.
Ключ! Ключ! Що б він віддав за ключ! Здавалося, немовби крізь кожнісіньку пору його шкіри пропустили шнурок, немовби всі ці шнурки хтось сплів водно, й ця груба, міцна, незграбна вірьовка тягнеться крізь вічко до коридору, де її смикає цілий полк штанів.
– Я ж хочу, хочу, – стогнав Кін, – а мені чинять перепони!
У відчаї він кинувся на ліжко. В уяві він викликав те, що вже бачив. Повз вічко один по одному проходили чоловіки. Кін повертав їх до себе, він не прощав їм їхньої залежности від жінок і сипав на їхні голови щораз нові й нові звинувачення. Багато чого ще треба було узагальнити і обміркувати. Аби лиш розум не залишався без роботи! Перед його брамою він поставив чотирьох японських небесних стражів – величезних чудовиськ, потворних і страшних. Вони знають, чого не можна впускати всередину. Дозволено те, що додає думкам упевнености.
Багато поважних теорій неминуче доведеться переглядати. Наука теж має свої слабкі місця. Основа будь-якого справжнього знання – сумнів. Це довів ще Картезій. Чому фізика, наприклад, веде мову про три основні кольори? Того, який важливий червоний колір, ніхто не заперечуватиме. Тисячі доказів підтверджують його провідну роль. Проти жовтого можна заперечити те, що в спектрі він межує із зеленим. Одначе зелений, який постає нібито внаслідок поєднання жовтого з одним незбагненним кольором, треба розглядати обережно, хоча для ока він наче й приємний. Краще погляньмо на факти з іншого боку! Те, що приємне для ока, не може складатися з компонентів, один із яких – це найруйнівніше, найпотворніше, найбезглуздіше з того, що можна взагалі собі уявити. У зеленому кольорі синього нема. Спробуймо вимовити це слово спокійно, адже це й справді тільки слово, не більше, і насамперед – не основний колір. У спектрі вочевидь десь схована якась таємниця, якийсь незнаний нам складник, що, поряд із жовтим кольором, причетний до появи зеленого. Фізики мали б пошукати цей складник. Але вони заклопотані чимось важливішим. Вони щодня наповнюють світ новими променями, суціль із невидимої частини спектра. Для загадок нашого справжнього світла вони знайшли патентовану відповідь. Третій основний колір, якого нам бракує, який ми знаємо за його впливом, а не за його суттю, – це, стверджують вони, синій. Беруть слово, прив’язують його до загадки – й загадку розгадано. А щоб ніхто не добачив обману, слово вибирають непристойне, таке, що заслуговує загального осуду; розглядати його ближче люди, певна річ, неабияк остерігаються. Від нього тхне, кажуть вони собі, і обминають десятою дорогою все, що відгонить синім. Людина боягузлива. Там, де потрібно щось ухвалити, вона десятки разів заводить довгі балачки – може, від тої ухвали пощастить відхреститися. Отак і виходить, що в існування якогось примарного кольору й досі вірять куди більше, ніж у Бога. Синього кольору нема. Синій колір – вигадка фізиків. Якби він був, типові грабіжники й убивці мали б чуби цього кольору. Як звати сторожа? Може, Синій Кіт? Де ж пак – Рудий!
До логічних аргументів проти синього кольору додаються емпіричні. Кін заплющує очі й намагається відтворити в уяві картину того, що загальна думка назвала б синім. Він розглядає море. Від нього ллється приємне світло. Верхівки дерев, над якими гуляє вітер. Недарма ж поети, дивлячись згори на ліс, порівнюють його з морем. І роблять це знов і знов. Із деякими порівняннями їм просто несила розлучитися. Цьому є глибока причина. Поети сприймають усе почуттями. Вони бачать ліс. Він зелений. У їхній пам’яті оживає інша картина, така сама неозора, така сама зелена, – море. Море, отже, зелене. Угорі над ним – небесне склепіння. Його затягли хмари. Вони чорні й важкі. Насуває гроза. Вона ніяк не вдарить. На небі – жодної синьої прогалини. День минає. Як біжить час! Чому? Хто його підганяє? Поки не настала ніч, хочеться побачити небо, його проклятий колір. Його вигадано. Надвечір у хмарах з’являються прогалини. Просотується яскраво-червоний колір. Де ж синій? Повсюди палахкотить лише червоний, червоний, червоний! Потім спадає ніч. Викрити обман пощастило ще раз. У червоному не мав сумніву ніхто.
Кін сміється. Усе в нього виходить; хоч би за що він узявся, ніщо не встоїть перед його доказами. Наука прихильна до нього й уві сні. Щоправда, він не спить. Він тільки вдає, що спить. Якщо він розплющить очі, вони побачать замкнене вічко. Нащо йому марно себе засмучувати? Грабіжника й убивцю він зневажає. Коли той поверне йому почесне місце, тобто скине цей висячий замок і вибачиться за свою нахабну поведінку, отоді Кін і розплющить очі, але не раніше.
– Прошу вас, пане професор! – відгукується знайомий голос.
– Тихо! – наказує він. Через синій колір він геть забув про цей голос. Він знищить його так само без вороття, як ту спідницю. Він ще міцніше склеплює очі й знов наказує: – Тихо!
– Прошу вас, ось обід.
– Дурниці! Обід пришле сторож! – Він зневажливо кривить губи.
– Він мене й послав. Я змушена. Хіба б я схотіла сама?
У голосі вчувається обурення. Невеличка хитрість заткне йому пельку.
– Я їсти не хочу.
Він потирає руки. Це він добре придумав. Він не пристане до її дурних балачок. Полеміста, рівного йому, нема, і він помалу, крок за кроком, зажене її в глухий кут.
– То його покинути під ногами, чи що? Шкода ж такого гарного обіду! А хто ж, перепрошую, заплатить? Хтось інший!
Голос дозволяє собі зухвалі нотки. Він почувається тут, як удома. Поводиться так, немовби воскрес після шкуродерні. Якийсь мастак позліплював докупи ці шматки, великий майстер, геній. Він на це вдатний, він удихає в трупи їхні колишні звуки.
– Можете спокійнісінько покинути той обід під ногами, його однаково немає! Бо одне, любий мій трупе, я вам скажу одразу. Я нічого не боюся. Минули ті часи. З привидів я просто зриваю простирадла! Щось я не чую, щоб падав на підлогу обід! Чи, може, я не розчув брязкоту? Та й черепків не видно. Як я знаю, їдять із тарілок. Порцеляна, кажуть, б’ється. Мабуть, я помиляюсь. Я б вам порадив розказати мені ще казочку про порцеляну, яка не б’ється. Трупи на вигадки мастаки. Я чекаю! Чекаю!
Кін ошкірюється. Власна жорстока іронія його розвеселила.
– Це, перепрошую, не штука. Бачать очі розплющені. Сліпим усяк уміє прикинутись!
– Я очі розплющу, та коли потім я вас не побачу, то краще вам від сорому провалитися крізь землю! Досі я грав чесно. Я сприймав вас напівсерйозно. Але якщо я побачу те, чого з поваги до вас бачити не хотів би, – що ви розмовляєте, хоч вас тут і немає, – тоді вам кінець. Я витріщу очі так, що ви дивом здивуєтесь! Я стромлю пальцями туди, де було б ваше обличчя, якби ви його мали. Мої очі розплющуються над силу, їм набридло нічого не бачити, та коли вже вони розплющаться, тоді начувайтесь! Погляд, що тут народжується, пощади не знає. Ще трохи терпцю! Я хвильку зачекаю, бо мені вас шкода. Щезніть краще самі! Я дозволяю вам почесно відступити. Лічу до десяти, і в моїй голові нічого не залишиться. Невже завжди має відразу проливатися кров? Ми цивілізовані люди. Вам-таки буде краще, повірте мені! До речі, це комірчина одного грабіжника й убивці. Попереджую вас. Якщо він прийде, то порішить вас!
– Я не дам себе вбити! – верещить голос. – Першу дружину – нехай, другу – ні!
На Кіна раптом падають якісь важкі речі. Якби тут хто-небудь був, то подумав би, що в нього жбурляють посудом. Він навчений досвідом. Він нічого не бачить, хоч очей і не розплющує, а в такому стані легко з’являються галюцинації. Він чує, що пахне їжею. Нюх його зрадив. У вухах аж гуде від брудної лайки. Він не дуже дослухається. Проте в кожній фразі раз у раз прохоплюється слово «Вбивця!». Його повіки тримаються мужньо. Всі м’язи навколо очей щосили стягуються. Бідні хворі вуха! По грудях повзе щось рідке.
– Я йду! – кричить голос; хтось знову прислухається до кожного слова. – І їсти більш нічого не принесу. Убивці нехай здихають з голоду. Тоді порядні люди хоч зостануться живі. Та він однаково під замком. Тьху, немов звір якийсь! Усе ліжко повне. Тепер сусіди тицятимуть сюди носа. Будинок скаже: божевільний. Я скажу: вбивця. Краще піду звідціля. Нащо собі нерви сотати. Комірчина просмерділася. Що я вдію! Обід був добрий. Позаду є ще одна кімната. Убивць треба замуровувати! Піду!
Раптом западає тиша. Хтось інший одразу зрадів би. Кін чекає. Він лічить до шістдесятьох. Так само тихо. Подумки він виголошує напам’ять одну з промов Будди, в оригіналі, мовою палі, не з найдовших. Зате не пропускає жодного складу й слово в слово повторює те, що треба повторити. «А тепер трохи розплющмо ліве око», – каже він дуже тихо; все спокійно, хто боїться, той страхополох. Праве око робить те саме. Обоє дивляться в порожню комірчину. На ліжку лежать кілька тарілок, таця, ложка, виделка й ніж, на підлозі – розбита склянка. Там-таки валяється шматок яловичини, а на костюмі розсипаний шпинат. Суп промочив його до рубчика. Усе пахне, як звичайно, наче справдешнє. Хто все це приніс? Адже тут нікого не було. Він ступає до дверей. Замкнені. Він їх торгає, марно. Хто його замкнув? Сторож, коли йшов звідси. Адже на костюмі нічого нема. Він струшує з себе шпинат. Рештки розбитої склянки він збирає. Турботи краять йому серце. Тече кров. Хіба можна сумніватись у власній крові? Історія знає про надзвичайно дивовижні помилки. Ніж – це частина столового начиння. Щоб його перевірити, він відтинає собі – ніж гострий, палець дуже болить, – мізинця на лівій руці. Кров просто цибенить. Він обмотує руку білим рушником, що висить на ліжку. Це не рушник, це серветка. На її ріжку він бачить свою монограму. Як потрапила сюди його серветка? Так наче хтось крізь стелю, стіни чи замкнені двері вкинув до комірчини ще теплий обід. Вікна цілі. Він куштує яловичину. М’ясо як м’ясо. Його нудить, він голодний і з’їдає все. Затамувавши дух, завмерши й тремтячи, він прислухається, як стравоходом прослизає кожен шматочок. Хтось проник сюди, коли він лежав із заплющеними очима на ліжку. Він нашорошує вухо. Щоб нічого не пропустити, підносить пальця. Потім зазирає під ліжко й до шафи, але нікого не знаходить. Тут хтось таки був і, не сказавши жодного слова, знов пішов – злякався. Канарки не озвались. І нащо тільки їх тримають! Він цих пташок не кривдить. Відколи живе тут, він їх ні разу й пальцем не зачепив. А вони його зрадили. В очах у нього мерехтить. Раптом канарки починають співати. Він свариться в їхній бік перев’язаним кулаком. Тоді втуплюється в них: пташки сині. Вони з нього глумляться Він дістає їх одну по одній з клітки й стискає їм горло доти, доки вони задихаються. Потому в захваті відчиняє вікно й викидає трупи надвір. Свого мізинця, п’ятого трупа, він жбурляє їм услід. Щойно він викидає з кімнати все синє, стіни пускаються в танок. Від різких рухів вони розсипаються на сині плями. «Це спідниці», – шепоче він і заповзає під ліжко. У нього зринають сумніви щодо власного глузду.
Божевільня
Одного трепетно теплого вечора наприкінці березня знаменитий психіатр Жорж Кін простував палатами своєї паризької лікарні. Вікна стояли навстіж. Між хворими точилася запекла боротьба за обмежене місце біля ґрат. Голови наштовхувались одна на одну. Лайки та образи не знали стриму. Майже всі страждали від бентежного повітря, яким вони цілий день смакували й упивалися – дехто в буквальному розумінні цього слова – у парку. Коли санітари забрали їх знов до палат, вони були невдоволені. Їм хотілося ще повітря, ніхто не зізнавався, що стомивсь. Перед тим, як іти спати, хворі ковтали біля ґрат останні подихи вечора. Їм здавалося, що тут вони будуть ще ближче до повітря, яке вливалося до їхніх високих світлих зал.
Цю втіху не перебив їм навіть професор, якого вони любили, тому що він був гарний і добрий. Хоч загалом, коли він з’являвся в котрійсь із палат, більшість її мешканців одразу збивалися до гурту й біти йому назустріч. Зазвичай вони чубилися між собою, прагнучи впіймати його руку чи слово, як чубилися цього вечора за місце край вікна. Ненависть, яку так багато з них відчували до закладу, де їх несправедливо утримували силоміць, ніколи не виливалася на молодого професора. Всього-на-всього два роки він був і номінально директором солідної клініки, якою доти керував тільки фактично, – добрий янгол при начальникові-сатані. Кожне, хто вважало себе жертвою сваволі чи було нею насправді, складало провину на всемогутнього, хоч уже й покійного, попередника.
Той представляв офіційну психіатрію з упертістю божевільного. Справжню мету свого життя він убачав у тому, щоб використовувати багатющий матеріал, який був у нього в руках, для підтвердження узвичаєних термінів. Випадки, типові в його розумінні, не давали йому спати. Він був великий прихильник завершеності системи й ненавидів сумніви. Люди, надто душевнохворі й злочинці, були йому байдужі. Право на життя він певною мірою за ними визнавав. Вони були тим досвідом, на основі якого авторитети творили науку. Сам він був один з авторитетів. Чоловік буркотливий і небалакучий, він любив виголошувати про будівничих науки проникливі промови, що їх Жорж Кін, його асистент, закипаючи від сорому за таку обмеженість думки, змушений був вислуховувати від початку до кінця й від кінця до початку годинами й навстоячки. Коли потрібно було зробити вибір між висновком суворішим і м’якшим, попередник віддавав перевагу суворішому. Пацієнтам, які під час обходу щоразу надокучали йому тією самою історією хвороби, він казав: «Я все знаю». Дружині він, навпаки, гірко нарікав на те, що через свою роботу змушений мати справу з такими несамовитими. Їй-таки він звіряв найпотаємніші свої думки про суть психічних недуг, думки, які він не виносив на суд громадськости тільки через те, що для системи вони, мовляв, надто прості й грубі, а отже, й небезпечні. Божеволіють, казав він вельми переконливо й пронизував дружину гострим поглядом, через що вона червоніла, божеволіють саме ті, хто завжди думає тільки про себе. Божевілля – це кара за егоїзм. Тим-то в психіатричних лікарнях збирається найбільша негідь з усієї країни. В’язниці виконують таке саме завдання, але науці психушки потрібні як наочне приладдя. Нічого іншого сказати дружині він не міг. Вона була на тридцять років молодша від нього й скрашувала його старість. Перша дружина втекла від нього, він навіть не встиг запроторити її, як згодом другу, до власної лікарні як невиліковно хвору на егоїзм. Третя, проти якої він нічого, крім ревнощів, не мав, кохала Жоржа Кіна.
Саме їй той і завдячував своєю швидкою кар’єрою. Він був високий, кремезний, палкий і надійний; у його рисах було щось від тієї лагідности, яка потрібна жінкам, щоб почуватися з чоловіком як удома. Хто бачив Жоржа, той одразу називав його Адамом пензля Мікеланджело. Він прекрасно вмів поєднувати розум із вишуканістю. Його блискучий хист завдяки політиці коханки набув геніального розквіту. Впевнившись, що наступником чоловіка на посту керівника лікарні ніхто інший, окрім Жоржа, стати не може, вона зважилася задля нього на отруєння, про яке й словом не обмовилася. Жінка виношувала й готувала його роками; воно вдалося. Чоловік помер непомітно. Жоржа відразу призначили директором, і він одружився на ній із вдячности за її колишні послуги; про останню він і гадки не мав.
У суворій школі свого попередника Жорж швидко став цілковитою його протилежністю. З хворими він обходився так, ніби вони – люди. Терпляче вислуховував він історії, які чув уже тисячі разів, і з приводу щонайдавніших небезпек та страхів щоразу знов і знов виказував подив. Він сміявся й плакав з пацієнтом, який саме сидів перед ним. Прикметний у нього був розпорядок дня: тричі – відразу після сну, невдовзі після полудня й пізно ввечері – він робив обхід, отож жодного з майже вісьмох сотень мешканців закладу він ні на день не залишав поза своєю увагою. Йому досить було одного короткого погляду. Завваживши найменшу переміну, шпарину, можливість прослизнути в чужу душу, він без зволікань брав відповідного пацієнта з собою, до свого приватного помешкання. Розважливо сиплючи люб’язностями, Жорж вів його не до почекальні, якої насправді й не було, а до свого кабінету й усаджував на найзручніше місце. Там він завиграшки завойовував довіру, якщо ще не мав її, людей, які від будь-кого іншого сховалися б за своїми галюцинаціями та фантасмагоріями. До королів він по-вірнопідданському звертався зі словами «ваша величносте», перед богами падав навколішки й молитовно згортав руки. Отож навіть найвидатніші й найшляхетніші особи поблажливо спускалися до нього й щиро ділилися з ним усілякими подробицями. Відтепер вони визнавали тільки Жоржа, довіряли тільки йому, тільки його тримали в курсі перемін, що відбувалися в їхній сфері, й тільки від нього сподівалися на пораду. Він давав їм поради дуже розумно, так ніби сам переймався їхніми бажаннями, хоч ні на мить не забував про їхню мету й віру, діяв обережно, висловлював сумніви щодо власної компетентности, ніколи не ставився до чоловіків зверхньо й поводився так скромно, що декотрі навіть усміхалися й підбадьорювали його: мовляв, адже він, зрештою, їхній міністр, пророк і апостол, а іноді навіть камердинер.
З часом він став великим актором. М’язи на його обличчі, напрочуд рухливі, протягом одного дня пристосовувалися до найрізноманітніших ситуацій. Щодня він запрошував до себе щонайменше трьох, а зазвичай, попри всю свою ґрунтовність, і більше пацієнтів, отож йому доводилося виконувати й стільки ж ролей, – це коли не брати до уваги тих сотень поглядів і слів, які під час обходів він кидав мовби ненароком, але які потрапляли в ціль. У вченому світі запальні суперечки викликало його лікування шизофренії найрізноманітніших видів. Якщо, наприклад, хворий поводивсь як дві різні людини, що не мали між собою нічого спільного чи й ворогували, Жорж Кін застосовував метод, який спочатку здавався дуже небезпечним навіть йому самому: він заводив дружбу з обома сторонами. Ця гра потребувала фанатичної впертости й наполегливости. Щоб з’ясувати справжню суть обох, він підтримував кожну аргументами й, залежно від того, який вплив вони справляли, робив висновки. З висновків він вибудовував гіпотези й придумував тонкі експерименти, щоб їх підтвердити. Потім переходив до лікування. У власній свідомості він зближував розділені частини хворого в тому вигляді, в якому той їх утілював, і повільно підводив їх одну до одної. Жорж відчував, у яких місцях вони вживаються одна з одною, і яскравими, переконливими образами знов і знов привертав до цих місць увагу обох сторін доти, доки вона тут затримувалась і приковувалася вже сама, автоматично. Несподівані кризи, різкі розриви й бурхливі пересварки, коли вже з’являлася надія на остаточне поєднання, траплялися часто й були неминучі. Не рідше щастило й зцілити пацієнта. Невдачі він пояснював своєю поверховістю. Він проґавив якусь приховану ланку, він халтурник, він працює абияк, він жертвує живими людьми задля своїх мертвих переконань, він такий самий, як і його попередник, – і Жорж починав усе спочатку, починав низку нових експериментів та застережних заходів. Бо вірив у те, що метод його несхибний.
Отож він жив у безлічі світів одночасно. Завдяки божевільним Жорж Кін виріс до одного з найбільших умів свого часу. Він більше вчився у хворих, ніж їм давав. Вони збагачували його своїми неповторними відчуттями; він тільки спрощував їх, зцілюючи людей. Скільки розуму й проникливости він виявляв у декотрих хворих! Тільки в них однобічність сягала своєї вершини, тільки вони були справжні особистості, непідробні характери такої щирости й сили волі, що їм позаздрив би сам Наполеон. Жорж знав з-поміж них яскравих сатириків, талановитіших від будь-яких письменників та поетів; їхні химери ніколи не оберталися на папір, вони йшли від серця, яке билося поза реальними речами, й накидалися на ці речі, мов чужоземні завойовники. Ніхто не вказує шляху до багатств нашого світу краще, ніж ті, котрі жадають здобичі.
Відколи Жорж Кін зжився з цими людьми й цілком розчинився в їхніх фантазіях, він уже не читав художніх творів. У всіх романах ішлося про те саме. Колись він зачитувався ними й діставав велике задоволення, виявляючи нові грані в давніх фразах, які вважав уже застиглими, безбарвними, заяложеними й позбавленими змісту. Тоді мова означала для нього небагато. Він чекав від неї академічної правильности; найкращі романи були ті, де люди розмовляли особливо вишукано. Хто вмів висловлюватися так, як усі, хто писав до нього, той був їхній законний спадкоємець. Завдання такого полягало в тому, щоб пощерблене, кусюче, болюче життєве розмаїття довкола перенести на гладеньку паперову площину, якою легко й приємно ковзати поглядом. Читання – це своєрідне погладжування, ще одна форма кохання для жінок і жіночих лікарів, чий фах вимагає тонко розуміти інтимне чтиво жінки. Жодних зворотів, які можуть збити з пантелику, жодних незнайомих слів; що второваніша стежка, то вишуканіша насолода, яку від цієї стежки дістаєш. Усі ті романи – суцільний підручник чемности. Начитані люди несамохіть стають вихованими. Їхня участь у житті решти людей вичерпується привітаннями та співчуттями. Жорж Кін починав як гінеколог. Його молодість і врода забезпечували йому величезну практику. У той період, що тривав лише кілька років, він захоплювався французькими романами; в його успіху вони відіграли істотну роль. Із жінками він мимоволі поводився так, ніби кохав їх. Кожна схвалювала його смак і робила відповідні висновки. У тих мавпочок пішла мода хворіти. Він брав те, що саме падало йому з неба, й ледве встигав за своїми звитягами. Оточений безліччю жінок, ладних йому слугувати, розбещений, багатий, добре вихований, він жив, як принц Ґаутама, перше ніж той став Буддою. У нього не було турботливого батька-князя, який захищав би його від людських лих, він бачив старість, смерть і жебраків, і то стільки, що вже їх і не бачив. Одначе захист він усе ж таки мав – це були книжки, які він читав, слова, які промовляв, жінки, які оточували його захланною, щільною стіною.
На шлях, де він позбувся свого роду-племені, Жорж ступив у свої двадцять вісім років. Під час лікарського візиту до пишної й настирливої дружини одного банкіра – вона занедужувала щоразу, коли чоловік кудись від’їздив, – Жорж познайомився з його братом, сумирним божевільним, якого сім’я з престижних міркувань тримала, мов бранця, вдома; навіть санаторій, на думку банкіра, міг підірвати довіру до нього. Він виділив братові дві кімнати в своїй кумедній віллі, і той владарював там над своєю санітаркою, молоденькою вдовою, проданою й відданою йому в потрійну неволю. Вона не мала права залишати його самого, мусила в усьому йому коритись, а на людях грати роль його секретарки, позаяк того брата видавали за такого собі відлюдькуватого, дивакуватого художника, який тайкома працює над величезним полотном. Оце саме стільки знав про нього Жорж Кін як приватний лікар тієї дами.
Щоб уникнути нудно-солодких люб’язностей господині, він попросив її показати йому художні скарби у віллі. Погодившись, хвора важко підвелася зі свого одра. Серед портретів оголених, але вродливих жінок – тільки такі збирав її чоловік – вона плекала надію навести місточок. Вона захоплювалася Рубенсом і Ренуаром.
– У цих жінках, – повторювала вона улюблені чоловікові слова, – живе Схід.
Колись її чоловік торгував килимами. Так само східним впливом він вважав і будь-яку пишноту в мистецтві. Мадам спостерігала за доктором Жоржом дуже зацікавлено. Вона називала його на ім’я, тому що він міг бути її «молодшим братом». Де затримувався його погляд, там спинялась і вона. Невдовзі жінка, як їй здалося, збагнула, чого йому бракує.
– Ви страждаєте! – театрально промовила вона й опустила погляд на свої перса.
Доктор Жорж не зрозумів. Він був такий делікатний.
– Окраса колекції висить у мого дівера. Він цілком сумирний.
Від тієї справді безсоромної картини вона сподівалася чогось більшого. Коли до них почали навідуватись освічені люди, її чоловік змушений був, гаркнувши, що господар тут він, виселити свою справді улюблену картину, першу, яку йому пощастило купити дешево (він принципово купляв тільки дешеве й платив готівкою), до братових кімнат. Доктор Кін не виказав особливого бажання зустрічатися з божевільним. Він гадав, що побачить ще один різновид банкіра, тільки придуркуватого. Мадам запевнила, що та картина «варта більше», ніж усі інші вкупі; вона мала на увазі художню вартість, але в її вустах ці слова набували того недвозначного звучання, що, як і все тут, ішло від її чоловіка. Зрештою вона запропонувала йому взяти її під руку, він послухався й рушив із нею. Коли вони йшли, її фамільярність здалася йому безневиннішою, ніж тоді, коли стояли.
Двері, що вели до дівера, були замкнені. Доктор Жорж подзвонив. Почулося важке човгання. Потім запала мертва тиша. За вічком у дверях з’явилося чиєсь чорне око. Мадам приставила до губів пальця й ніжно ошкірилась. Око застигло. Обоє терпляче чекали. Лікар уже пошкодував, що виявився таким чемним і змарнував стільки часу. Зненацька двері нечутно відчинилися. Назустріч їм ступив одягнений горила; він випростав довгі руки, поклав їх лікареві на плечі й привітався з ним незнайомою мовою. На жінку він не звернув уваги. Гості рушили вслід за ним. Біля круглого столу горила запросив їх сісти. Рухи його були грубі, однак зрозумілі й привітні. Лікар сушив собі голову з приводу його мови. Вона нагадувала скоріше якусь негритянську говірку. Горила привів свою секретарку. Вона була майже роздягнена й вочевидь збентежена. Коли секретарка сіла, її господар показав на картину на стіні й ляснув секретарку по спині. Вона зухвало припала до нього. Її нерішучости наче й не було. На картині злягалися двоє мавпоподібних людей. Мадам підвелася й почала розглядати її з різних відстаней і з усіх боків. Гостя горила затримував, бажаючи, видно, щось йому пояснити. Для Жоржа кожне його слово було нове. Збагнув він тільки одне: пара за столом була близькою ріднею тієї пари, що на картині. Секретарка розуміла свого господаря. Вона відповідала йому такими самими словами. Горила заговорив ще запальніше, ще збудженіше, за його звуками насторожено чаїлись афекти. Часом секретарка вкидала яке-небудь французьке слово – мабуть, щоб підказати, про що йдеться.
– Чи не по-французькому ви розмовляєте? – запитав Жорж.
– Ну звісно, пане! – різко відказала секретарка. – Що ви про мене подумали? Я парижанка!
