Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 40 страниц)

– Чи не скажете, де тут Мутштрасе?

Той, кого запитували, нічого не відповів. Кін здивувався: виходить, на вулиці були, крім нього, ще мовчуни. Не підводячи погляду, він прислухався. Як той, хто питав, поставиться до цього німування?

– Вибачте, чи не сказали б ви мені, де тут Мутштрасе?

Цього разу чоловік спитав іще ввічливіше, однак йому не пощастило знов. Відповіді він не дістав і тепер.

– Мені здається, ви мене не розчули. Я хотів у вас дещо спитати. Чи не були б ви такі люб’язні й не пояснили мені, як пройти на Мутштрасе?

У Кіна прокинулася допитливість; банальна цікавість була йому чужа. Він вирішив поглянути на того мовчуна – за умови, що той і далі німуватиме. Чоловік, нема сумніву, поринув у роздуми й не хотів, щоб йому заважали. Тож він і цього разу промовчав. Кін подумки його похвалив. З-поміж тисячі людей бодай один характер протистоїть випадковостям.

– Ви що, глухий? – закричав перший.

«Тепер той другий у боргу не залишиться», – подумав Кін, і його радість від підзахисного почала згасати. Хто ж стримає язика, коли ображають? Він повернувся в бік вулиці; настав час її переходити. Але мовчанка тривала далі, і Кін, здивований, зупинився. Другий усе ще не відповідав. Тим більшого вибуху його гніву слід було тепер сподіватися. Кін чекав пересварки. Якщо другий виявиться чоловіком звичайним, то він, Кін, і далі залишатиметься, безперечно, тим, ким себе вважав: єдиною людиною з характером серед усіх цих перехожих. Він уже подумував, чи не пора йому поглянути в той бік. Ця сцена відбувалася праворуч від нього. Перший там шаленів:

– Ви не вмієте поводитись! Я звернувся до вас так ввічливо, як тільки можна! Що ви з себе корчите! Нахаба! Ви що, німий?

Другий мовчав.

– Ви повинні вибачитись! Чхати я хотів на Мутштрасе! Її покаже мені будь-хто! Але ви повинні вибачитись! Чуєте?

Той не чув. Отож в очах Кіна, що прислухався, він виріс іще дужче.

– Я здам вас у поліцію! Знаєте, хто я? Кістяк ви нещасний! І оце називається освічена людина! Звідки на вас одежа? З ломбарду? Схоже, що звідти! А що це у вас під пахвою? Я вам іще покажу! За вами шибениця плаче! Та знаєте, хто ви такий?

Цієї миті Кіна злісно штовхнули. Хтось учепився в теку й потяг за неї. Смикнувши її до себе так, що й сам не сподівався, Кін визволив свої книжки з чужих лап і різко обернувся праворуч. Він не зводив погляду з теки, однак краєм ока встиг помітити невеличкого гладкого чоловіка, який люто кричав на нього:

– Хамло! Хамло! Хамло!

Другим, мовчуном і чоловіком з характером, який умів притримати язика навіть у гніві, був він сам, Кін. Він незворушно повернувся спиною до того невігласа, що розмахував руками, і в такий спосіб розтяв, мов гострим ножем, його базікання навпіл. Гладкий курдупель, чия ввічливість за хвилю обернулася на зухвалість, образити його не міг. Про всяк випадок він перетнув вулицю швидше, ніж мав намір. Коли носиш із собою книжки, бійки краще уникати. А книжки він носив із собою завжди.

Зрештою, ніхто не зобов’язаний звертати увагу на всілякі дурні вигуки першого-ліпшого перехожого. Пускатися в пусту балаканину – це найбільша небезпека, яка загрожує вченому. Кін волів висловлюватися письмово, а не усно. Він знав понад десяток східних мов. Декотрі західні виявлялися зрозумілими самі собою. Жодна світова література не була йому чужа. Він міркував цитатами, писав добре продуманими абзацами. Численні тексти своїм відновленням завдячували йому. У пошкоджених чи спотворених місцях давніх китайських, індійських, японських манускриптів йому спадало на думку скільки завгодно всіляких варіантів. Решта вчених йому через це заздрили, а він не знав, що з тим надлишком робити. З педантичною обережністю, місяцями все зважуючи, жахливо повільно, якнайвимогливіше ставлячись насамперед до самого себе, він робив свій висновок про якусь літеру, слово чи ціле речення аж тоді, коли був певен, що цей висновок бездоганний. Його досі опубліковані наукові праці, нечисленні, зате кожна з яких – основа для сотень інших, здобули йому славу провідного синолога свого часу. Колеги-фахівці знали їх досконало, трохи не напам’ять. Положення, які він колись записав, науковий світ вважав незаперечними й вирішальними. У спірних питаннях до нього зверталися як до найвищого авторитета й у суміжних наукових галузях. Мало кому він виявляв честь своїми листами. Та кого вже він вибирав, той в одному-однісінькому його посланні діставав безліч ідей та рекомендацій і на цілі роки мав роботу, успіх якої заздалегідь був гарантований тим, що ідеї належали саме йому, Кінові. Особисто він не спілкувався ні з ким. Від запрошень відмовлявся. Хай там де звільнялася кафедра східної філології, її пропонували насамперед йому. Він відхиляв пропозицію зі зневажливою чемністю.

Він, мовляв, не має ораторського хисту. Плата за його наукову діяльність викликала б у нього, мовляв, відразу до самої цієї діяльности. На його скромну думку, ті самі безплідні популяризатори, яким довіряють викладати в середніх школах, мають посідати й кафедри у вищих навчальних закладах, щоб справжні, воістину творчі натури могли цілковито присвятити себе дослідницькій праці. Посередніх голів і так, мовляв, не бракує. Позаяк перед своїми слухачами він ставив би особливо високі вимоги, то його лекції привертали б увагу, казав він, лише небагатьох. А іспитів у нього не витримав би, очевидно, жоден пошукач. Своє шанолюбство він спрямував би на те, щоб провалювати молодих, незрілих людей доти, доки вони досягнуть тридцятирічного віку й – чи то від нудьги, чи то трохи порозумнішавши – бодай ненадовго, та все ж таки що-небудь вивчать. Навіть те, що до факультетських аудиторій приймали людей, чию пам’ять ретельно перевіряли, видавалося йому заходом сумнівним, у кожному разі марним. Десяток студентів, відібраних після щонайскладніших вступних іспитів, домагалися б, поза всяким сумнівом, більших успіхів, якби залишалися в своєму колі, а не змішувалися з сотнями звичайних для будь-якого університету ледацюг, що люблять зазирати до кухля з пивом. Одне слово, побоювання його, казав він, серйозні й принципові. Отож він просить учену колегію вже не повертатися до цієї пропозиції, яку, хоч вона, на його думку, й не почесна, все ж таки зроблено з почести.

На конгресах, де звичайно люблять багато розмовляти, Кінова постать була в центрі всіх обговорень. Ті добродії, більшу частину свого життя тихенькі, скромні й підсліпуваті мишки, один раз на кілька років ставали тут геть іншими людьми. Вони віталися, схиляли один до одного свої зовсім різні голови, перешіптувались, нічого, по суті, не кажучи, й незграбно чаркувалися на банкетах. Украй розчулені, радісно схвильовані, вони високо тримали свій прапор, зберігаючи свою честь незаплямованою. Всіма мовами вони знов і знов урочисто присягалися в тому самому. Вони не відступилися б від своїх обітниць, навіть якби їх не складали. А в перервах бились об заклад. Невже цього разу Кін таки з’явиться? Про нього розмовляли, як про щось більше, ніж знаменитий колега, його поведінка збуджувала цікавість. Те, що він ніколи не пожинав плодів своєї слави, що вже понад десять років уперто уникав привітань та банкетів, де вченого вшановували попри його молодість, що на кожному конгресі він обіцяв виголосити важливу доповідь, яку потім замість нього зачитував з рукопису хтось інший, – на все це його колеги дивилися просто як на відкладання на потім. Колись – можливо, навіть саме цього разу – він раптом з’явиться, з гідністю прийме тим бурхливіші після такого тривалого очікування оплески, під схвальні вигуки дозволить обрати себе президентом конгресу й посяде місце, яке по справедливості йому належало і яке він по-своєму посідав навіть тоді, коли його тут не було. Та панове вчені помилялись. Кін не з’являвся. Легковіри програвали заклад.

Кін повідомляв, що не приїде, в останню годину. Свою доповідь він надсилав котромусь із колег, якому віддавав перевагу, супроводжуючи її іронічними зауваженнями. Якщо в такій багатій на розваги програмі, писав Кін, знайдеться час і для роботи, чого він, щоб не псувати нікому настрою, аж ніяк не бажає, то він просить познайомити конгрес з оцією дрібничкою, результатом його дворічної праці. Для таких нагод він звичайно припасав нові й разючі наслідки своїх досліджень. За впливом, що його ті наслідки справляли, за дискусіями, які довкола них спалахували, він стежив здалеку сумлінно й недовірливо, так ніби хотів перевірити, наскільки вони слушні з текстуального боку. Зібрання мусило миритися з його знущанням. Із сотні тих, що виступали, вісімдесят покликалися на нього. Його досягненням не було ціни. Йому бажали довгих років життя. Його смерть налякала б більшість на смерть.

Ті поодинокі, хто особисто зустрічався з ним у його молоді роки, вже не пригадували, який він із себе. Багато разів його письмово просили надіслати фотокартку. Він її не зробив, відповідав Кін, і робити не має наміру. І те, й те була правда. А ось одну поступку він зволив зробити добровільно. У тридцять років він, не складаючи заповіту загалом, відписав свій череп одному інституту дослідження мозку. Цей крок він обгрунтував тією користю, яку дало б пояснення його справді феноменальної пам’яти особливою будовою, а може, й більшою вагою його мозку. Щоправда, він не вірить, писав Кін директорові того інституту, що геній – це пам’ять, як віднедавна багато хто схильний вважати. Сам він, мовляв, у жодному разі не геній. Але заперечувати, наскільки корисна для його наукової роботи та майже страшна пам’ять, яку йому подарувала природа, було б не по-науковому. Він носить у голові немовби ще одну бібліотеку, не менш багату й надійну, ніж та справжня, навколо котрої, як він чув, здіймають стільки галасу. Він сидить собі за письмовим столом і пише наукові статті, де торкається найменших подробиць, не звертаючись до жодної бібліотеки, крім тієї, котра в нього в голові. Певна річ, цитати й посилання на джерела він ретельно звіряє потім з реальною літературою; але тільки через сумлінність. Він не пригадує, мовляв, щоб пам’ять коли-небудь його зрадила. Навіть сни його мають чіткішу структуру, ніж у більшості людей. Невиразні, безбарвні, розпливчасті візії чужі снам, з якими він досі мав до діла. Ніч ніколи й нічого не ставить у нього з ніг на голову; звуки, які він чує, мають природне походження; розмови, які він провадить, залишаються цілком розумні; все зберігає свій сенс. Досліджувати, чи справді-таки є зв’язок між його досконалою пам’яттю й однозначними, чіткими снами, – не його, мовляв, фах. Він тільки хотів би дуже скромно вказати на це й просить не сприймати посилання особисто на себе, що їх він дозволяє собі в листі, як ознаку зарозумілости чи балакучости.

Кін згадав про ще кілька випадків зі свого життя, що проливали світло на його замкнуту й нерішучу натуру, позбавлену будь-якого шанолюбства. Але роздратування через того зухвальця, через отого нахабу, що спочатку спитав про якусь вулицю, а тоді вилаяв його, з кожним кроком наростало. «Мабуть, нічого іншого мені таки не залишається», – подумав він, відтак завернув до підворіття, озирнувся – за ним ніхто не стежив – і дістав з теки вузького довгого записника. На його титульній сторінці великими нерівними літерами було написано: «ДУРНИЦІ». Його погляд спершу затримався тут. Потім він погортав записника; понад половину його було списано. Все, про що йому хотілося забути, він занотовував сюди. Починав із дати, години й місця. Далі йшов опис випадку, який мав іще раз показати людську глупоту. Кінцівку становила відповідна цитата, щоразу нова. Це зібрання дурниць він ніколи не перечитував; досить було поглянути на титульну сторінку. Він мав намір колись видати їх під загальною назвою «Прогулянки синолога».

Кін узяв гостро підструганого олівця й на першій чистій сторінці написав: «23 вересня, 7 год. 45 хв. На Мутштрасе якийсь перехожий запитав мене, де Мутштрасе. Щоб не осоромити його, я змовчав. Чоловік не збентежився й перепитав ще кілька разів; поводився він чемно. Раптом його погляд упав на табличку з назвою вулиці. Він збагнув, що скоїв дурницю. Замість якомога хутчій ушитися геть, як це зробив би, бувши ним, я, він страшенно розгнівався й почав обзивати мене останніми словами. Якби я не пожалів його, то тієї прикрої для мене сцени можна було б уникнути. Хто виявився дурнішим?»

Останнє речення доводило те, що попуску він не давав і собі. Кін був немилосердний до всіх. Він задоволено сховав записника й забув про того чоловіка. Поки він писав, книжки в теці незручно попересовувались. Він їх поправив. На наступному перехресті він злякався вівчарки. Собака пробирався крізь натовп швидко й упевнено. На цупко напнутому повідці він тяг за собою сліпого. Про його фізичну ваду свідчив, окрім собаки, білий ціпок, що його чоловік ніс у правій руці. Навіть перехожі, які вкрай поспішали й на сліпого не мали часу, дарували собаці захоплений погляд. Вівчарка терпляче відштовхувала їх мордою вбік. Вона була міцна й гарна, і всі залюбки прощали їй таку поведінку. Несподівано сліпий скинув кашкета й разом із ціпком простяг його назустріч перехожим.

– На прохарчунок собаці! – попросив він.

Дощем пороснули монети. Посеред вулиці навколо сліпого з собакою зібралася ціла юрба. Рух зупинився; на щастя, на цьому перехресті не було поліцейського-реґулювальника. Кін підійшов і придивився до жебрака ближче. Зодягнений той був по-вишуканому вбого, а обличчя мав освіченої людини. Позаяк м’язи довкола очей у нього безперестану грали – він підморгував, зводив брови й морщив лоба, – в Кіна закралася до нього недовіра, й він вирішив, що це якийсь шахрай. Цієї хвилини з’явився хлопчик років на дванадцять, відштовхнув, не довго думаючи, собаку й кинув у кашкет важкого ґудзика. Сліпий утупився в нього й подякував іще трішечки щиріше, ніж дякував досі. Ґудзик дзенькнув так, як дзенькає золота монета. Кінові кольнуло в грудях. Він схопив хлопця за чуприну й, позаяк у другій руці тримав теку, хряпнув нею того по голові.

– Як тобі не соромно! – вигукнув він. – Обманювати сліпого!

Ту ж мить він згадав, що в теці: книжки. Кін ужахнувся; такої великої жертви він не приносив іще ніколи. Хлопець у сльозах подався геть. Щоб повернутися до звичайного, не такого гарячого співчуття, Кін витрусив у кашкет сліпого всі свої дрібняки. Люди, що стояли довкола, схвально загомоніли; тепер Кін видався собі обережнішим і дріб’язковішим. Собака знов напнув повідець. Відразу по тому, як з’явився поліцейський, поводир і його сліпий потюпали собі далі.

Кін заприсягнув собі, що якщо йому колись загрожуватиме сліпота, він накладе на себе руки. Щоразу, коли він бачив якого-небудь сліпого, його поймав той самий нестерпний страх. Німих він любив; глухі, кульгаві й решта калік були йому байдужі; сліпі викликали в нього тривогу. Він не розумів, чому вони не заподіюють собі смерть. Навіть коли вони вміли читати письмо для сліпих, можливості для них були вкрай обмежені. Ератосфен, великий александрійський бібліотекар, учений-універсал третього сторіччя до нашої ери, який мав понад півмільйона сувоїв, у свої вісімдесят років зробив жахливе відкриття. Йому почали відмовляти очі. Бачити він ще бачив, але читати вже не міг. Хтось інший чекав би цілковитої сліпоти. Для нього достатньою сліпотою була розлука з книжками. Друзі й учні благали його не полишати їх. Він мудро всміхнувся, подякував і, кілька днів поголодувавши, помер.

За цим великим прикладом маленький Кін, чия бібліотека складається тільки з двадцяти п’яти тисяч книжок, учинить, як настане час, без вагань.

Решту шляху додому він пройшов дуже швидко. Вже запевне була восьма. О восьмій починалася робота. Непунктуальність викликала в нього блювоту. Час від часу він крадькома хапався за очі. Вони бачили добре й почувалися затишно і в безпеці.

На п’ятому, й останньому, поверсі будинку на Ерліхштрасе, 24 містилася його бібліотека. Двері до помешкання були захищені трьома складними замками. Він повідмикав їх, пройшов через передпокій, де стояв тільки вішак, і ступив до свого кабінету. Теку він обережно поклав на крісло. Потім кілька разів пройшовся туди й назад анфіладою чотирьох високих, просторих кімнат, де була його бібліотека. Всі стіни до самої стелі обличковані книжками. Він повільно оглянув їх знизу догори. У стелю були вставлені вікна. Своїм горішнім світлом Кін пишався. Вікна в стінах він позамуровував багато років тому, після запеклої боротьби з власником будинку. В такий спосіб він звільнив у кожній кімнаті ще по одній, четвертій стіні – місце для нових книжок. До того ж світло, що рівномірно падало на всі полиці згори, було, як на нього, справедливіше й більшою мірою відповідало його ставленню до книжок. Спокуса спостерігати за тим, що діється надворі – ця погана звичка, яка дістається людині вочевидь від природи й забирає в неї багато часу, – відпала разом з бічними вікнами сама собою. Щодня Кін, сідаючи до письмового столу, благословляв цю щасливу ідею й наполегливість, завдяки якій збулася його заповітна мрія: мати багату, впорядковану й відгороджену від усього світу бібліотеку, де жоден зайвий стіл чи стілець, жодна зайва людина не відвертатиме його увагу від поважних думок.

У першій кімнаті був кабінет. Старий, масивний письмовий стіл, одне крісло перед ним і друге в кутку навпроти – ось і вся робоча мебля. Крім того, в кабінеті тулилася ще канапа, Кін волів її не помічати, позаяк на ній лише спав. На стіні висіла переносна драбина. Вона була важливіша, ніж канапа, й перекочовувала протягом дня з кімнати до кімнати. Порожнечі кожної з решти трьох кімнат не порушував навіть стілець. Ніде не було ні столу, ні шафи, ні груби, які перебивали б строкату одноманітність полиць. Гарні, важкі килими, що вкривали скрізь підлогу, зігрівали прохолодну сутінь, яка крізь розчахнені навстіж двері з’єднувала всі чотири кімнати в одну високу залу.

Кін мав рішучу, енергійну ходу. На килими він ступав особливо твердо; його тішило те, що такі кроки не спричиняли ані найменшого шуму. В його бібліотеці не пощастило б гучно тупнути ногою навіть слону. Через це килими Кін дуже цінував. Він переконався, що всі книжки стоять у тому самому ладу, в якому йому довелося залишити їх годину тому. Відтак він заходився спорожняти теку. Зазвичай він, коли входив, клав її на крісло перед письмовим столом. А то міг би забути про неї й, не виклавши книжок, так і сів би за роботу, до якої близько восьмої години його тягло нездоланно. Він узяв драбину й почав розставляти томи на місця. Хоч як обережно він це робив, останній – дійшовши до нього, Кін надто заквапився – впав із третьої полиці, до якої йому навіть не потрібна була драбина, на підлогу. Це був той самий Мен-цзи, якого він любив найдужче.

– Йолоп! – гримнув він сам на себе. – Невіглас! Недолобень! – І, дбайливо піднявши книжку, хутко рушив до дверей. Не встиг він дійти до них, як у голові в нього зринула дуже важлива думка. Він повернувся, взяв зі стіни навпроти драбину і якомога обережніше посунув її на те місце, де щойно стався нещасливий випадок. Мен-цзи він обіруч поклав на килим під драбиною. Тепер він міг підійти до дверей. Прочинивши їх, він гукнув:

– Попрошу найкращу шматину на пил!

Невдовзі по тому в ледь прихилені двері постукала економка. Кін не відповів. Вона делікатно стромила голову в шпарину й спитала:

– Щось сталося?

– Ні, дайте тільки шматину!

У цих словах їй, усупереч його волі, почулося нарікання. Вона була надто цікава, щоб пустити це повз вухо.

– Ну, перепрошую, пане професор! – промовила вона докірливо, ступила до кімнати і з першого погляду зрозуміла, що сталося. Вона прослизнула до книжки. З-під синьої накрохмаленої спідниці, що сягала килима, ніг у жінки не було видно. Голова в неї сиділа набакир. Вуха лапаті, пласкі й відстовбурчені. Позаяк праве торкалося плеча й було почасти ним закрите, ліве здавалося ще більшим. Ідучи й розмовляючи, вона погойдувала головою. Її плечі поперемінно акомпанували голові. Вона нахилилася, взяла книжку й разів десять ретельно провела по ній шматиною. Кін не намагався її випередити. Чемність викликала в нього огиду. Він стояв поруч і пильнував, чи сумлінно жінка виконує свою роботу.

– Атож, таке трапляється, коли стоїш угорі на драбині, перепрошую.

Нарешті вона подала йому книжку – так, як ото подають чистенько витерту тарілку. Схоже було, їй аж-аж-аж кортіло з ним погомоніти. Та їй не пощастило. Він коротко кинув: «Дякую!» – і показав їй спину. Жінка все зрозуміла й пішла до дверей. Коли вона вже взялася за клямку, він раптом обернувся і з облудною люб’язністю поцікавився:

– З вами таке, мабуть, уже частенько траплялося?

Вона бачила його наскрізь і щиро обурилась:

– Ну, пане професор, перепрошую!

Оце «перепрошую», мов гостра колючка, витикалося з її облесливої мови. «Ще, гляди, піде від мене», – подумав він і примирливо пояснив:

– Та це я просто так. Ви ж бо знаєте, які цінності зберігаються в моїй бібліотеці!

На такі приязні слова жінка не сподівалася. Вона не знала, що відповісти, й, задоволена, пішла з кімнати. Коли вона причинила за собою двері, Кін почав докоряти собі. Він висловлювався про свої книжки, немов якийсь задрипаний гендляр. А як інакше примусити таку людину поважливо обходитися з книжками? Їхньої справжньої цінності вона не усвідомлювала. Вона, певно, гадала, що ці книжки він перепродує. От люди! От люди!

Віддавши мимоволі уклін у бік японських манускриптів на письмовому столі, він нарешті сів за нього.