Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 40 страниц)

– Де ви провели останню ніч?

– У готелі... Як називається, не пригадую, – відповів Кін.

Комендант прийняв ліву руку й прочитав:

– Ерліхштрасе, двадцять чотири.

– Там її знайшли, – сказав Кін і з полегкістю зітхнув. Нарешті мова зайшла-таки про вбивство.

– Знайшли, кажете? Знаєте, як ми це називаємо?

– Мушу визнати, ви маєте рацію. По суті, від неї нічого не залишилось.

– По суті? Побалакаймо краще про крадіжку, а не про суть!

Кін злякався. Що там украли? Таж не спідницю? На спідниці й на тому, як її потім зжер різників собака, був побудований захист супроти примари.

– Спідницю знайшли на місці злочину! – твердо заявив Кін.

– Місце злочину? Ці слова у ваших вустах важать багатенько!

Усі служаки дружно закивали головами.

– Я маю вас за освічену людину. Ви визнаєте, що місця злочину без злочину не буває? Ви можете взяти свою заяву назад. Але я маю звернути вашу увагу на те, що це справить несприятливе враження. Я вам зла не бажаю. Адже вам-таки буде краще, якщо ви зізнаєтесь. Ну ж бо, зізнаваймося, любий друже! Зізнавайтеся, ми знаємо все! Заперечувати – це вам уже не зарадить! «Місце злочину» вихопилося саме. Зізнайтесь, і я замовлю за вас слівце! Розказуйте все до ладу. Ми провели розшук. Що вам тепер залишається? Ви самі викрили себе! Місця злочину без злочину не буває. Адже так, панове?

Коли він каже «панове», панове знають, що перемога у нього в руках, і обдаровують його захопленими поглядами. Вони поспішають один поперед одного. Мастак на добру пам’ять бачить, що йому нічого не перепаде, і на колишньому своєму плані ставить хрест. Він притьма кидається до коменданта, хапає його щасливі руки й вигукує:

– Пане комендант, дозвольте вас привітати!

Комендант добре розуміє, якого неймовірного успіху домігся. Але він чоловік скромний і якомога уникає всіляких пошанувань. Сьогодні це понад його силу. Блідий і схвильований, він підводиться, на всі боки вклоняється, намагається дібрати слова й нарешті висловлює свою розчуленість однією простою фразою:

– Дякую, панове!

«Все ж таки це його зворушило», – думає батько; у таких сімейних сценах він сентиментальний.

Кін уже не хоче мовчати. Його закликали розповісти все до ладу. Що може бути для нього краще? Він знов починає все спочатку. Його перебивають оплески. Він проклинає поклони служаки, які бере на свій рахунок. Ці люди не дають йому навіть почати. В їхній дивній поведінці він убачає спробу якось на нього вплинути. Він не обертається, хоч і відчуває за спиною в себе якийсь рух. Він має намір сказати всю правду. Примара вже, мабуть, зникла. Він міг би описати спільне життя з уже запевне покійною Терезою від самого початку. Це полегшило б його становище на суді; але йому не потрібні ніякі полегшення. Краще він наведе подробиці її смерти, до якої причетний безпосередньо. Треба захопити поліцейських своєю розповіддю, вони люблять слухати про те, що входить до їхньої компетенції. Вбивства входять до компетенції всіх людей. Хіба є хтось такий, кого б не тішило вбивство?

Нарешті комендант сідає; він забуває, на що, й навіть не дивиться, як лежить «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ». Відколи комендант викрив злочинця, він ненавидить його вже не так. Він має намір дати йому вибалакатись. Успіх зрушив його життя з місця. У нього нормальний ніс. Глибоко в кишені лежить дзеркальце, про яке він так само забув; тепер потреба в ньому відпала. Чому люди так мучаться? Життя – штука пречудова. Щодня з’являються нові зразки краваток. Треба вміти їх носити. Більшість чоловіків скидаються в них на мавп. Йому дзеркала не потрібні. Руки в нього зав’язують краватку самі. Успіх підтверджує, що він має рацію. Він скромний. Іноді зробить уклін. Підлеглі його поважають. Завдяки його гожому вигляду важка робота стає йому приємною. Інструкцій він додержується не завжди. Інструкції – то для злочинців. Він викриває їх несамохіть, тому що впливає на них невідпорно.

– Щойно за нею причинилися двері, – озивається Кін, – я повірив у своє щастя.

Він починає здалеку, але копається тільки в собі, в глибинах свого сповненого рішучости духу. Він добре знає, як воно було насправді. Кому про мотиви злочину відомо краще, ніж самому злочинцеві? Від початку й до кінця бачить він кожну ланку ланцюгів, у які закував Терезу. Узагальнюючи події перед цією аудиторією охочих до арештів та сенсацій, він удається до певної іронії. Він міг би розповісти їм і дещо цікавіше. Йому шкода їх; але вони, зрештою, не вчені. Він поводиться з ними, як із звичайними освіченими людьми. Мабуть, вони ще нікчемніші. Цитувати китайських письменників він уникає. Можна було б урвати його й поставити кілька запитань про Мен-цзи. По суті, йому приємно розповідати про прості факти просто й загальнодоступно. Його розповіді властива чіткість і тверезість, які він завдячує китайським класикам. Поки Тереза ще раз помирає, він повертається думками до бібліотеки, в якій беруть початок такі видатні наукові досягнення. Він збирається невдовзі продовжити свою наукову діяльність. У тому, що суд його виправдає, він не сумнівається. Щоправда, перед судом він має намір триматися зовсім по-іншому. Там він постане в усьому своєму науковому блиску. Світ затамує подих, коли найбільший, либонь, із живих синологів виголосить промову на захист науки. Тут він говорить скромно. Він нічого не фальсифікує, нічого собі не прощає, він тільки спрощує.

– Я на кілька тижнів залишив її саму. Я був твердо впевнений у тому, що вона помре з голоду, і день при дні ночував у готелях. Нестерпно бракувало моєї бібліотеки, повірте мені; доводилося обходитися невеличкою запасною, яку я тримав під рукою на всякий невідкладний випадок. Замок у моєму помешканні надійний, тож страх, що її можуть звільнити грабіжники, мене ніколи не діймав. Уявіть собі її становище: всі припаси харчів скінчилися. Знесилена, сповнена зненависти, вона лежить на підлозі, біля того ж таки письмового столу, де стільки разів шукала гроші. Вона не думала ні про що, крім грошей. Квіткою її не назвеш. Сьогодні я не розповідатиму вам про те, які думки навідували мене за тим столом, коли ми з нею жили ще під одним дахом. Від страху, що мої рукописи стануть жертвою пограбування, мені доводилося сторожувати, на цілі тижні уклякаючи, мов статуя. То був час найглибшого мого приниження. Моя голова палала жадобою працювати, а я казав собі: «Ти з каменю», – і, щоб не поворухнутися, вірив у це. Кому з вас випадало стерегти які-небудь скарби, той зрозуміє мене. Я в долю не вірю. Але її доля спостигла. Замість мене, чию смерть вона накликала своїми підступними нападками, там лежала тепер вона, і її поглинав її шалений голод. Вона не змогла дати собі раду. Їй забракло самовладання. Вона себе пожирала. Її тіло, шматок за шматком, ставало жертвою її ненатлі. З дня на день вона все худла й худла. Їй уже несила було підвестись, і вона лежала у власних нечистотах. Я здаюся вам, мабуть, худим. Проти мене вона була тінню людини, жалюгідною, нікчемною тінню; якби вона була встала, то відразу впала б від повіву вітру; вона була мов тріска, яку міг би переламати хто завгодно – мені здається, навіть мала дитина. Вдаватися в подробиці, коли розповідаєш про це, неможливо. Її кістяк укривала синя спідниця, яку вона завжди носила. Спідниця була накрохмалена й завдяки цьому не давала розпадатись огидній тліні її тіла. Одного дня вона спустила дух. Цей вислів також здається мені фальсифікацією; легень у неї, мабуть, уже просто не залишилося. Тієї останньої години біля неї нікого не було. Хто витримав би цілими тижнями поруч із живими мощами? Вона вся просякла брудом. Від розверзлої плоти, яку вона клаптями здирала з себе, тхнуло смородом. Тіло почало розкладатися ще за життя. Це відбувалося в моїй бібліотеці, при книжках. Я скажу, щоб помешкання вичистили. Вона не скоротила цей процес самогубством. У неї за душею не було нічого святого, вона була дуже жорстока. Поки вона ще чекала від мене заповіту, то облудно прикидалася, нібито любить книжки. День і ніч у неї тільки й розмов було, що про заповіт. Вона замучила мене своїм доглядом так, що я захворів, а живим залишила тільки через те, що не була певна, чи я склав заповіт. Я нічого не вигадую. Я маю великі сумніви в тому, чи вона вміла вільно читати й писати. Повірте, наука покладає на мене обов’язок бути правдивим. Походження її темне. Помешкання вона перегородила, залишивши мені одну кімнату, але й ту потім забрала. І скінчила вона кепсько. Сторож виламав вхідні двері. Він колишній поліцейський, тож йому легко вдалося те, з чим марно мучився б простий грабіжник. Як на мене, він чоловік відданий. Сторож знайшов її в спідниці – огидний, смердючий, потворний кістяк, мертвий, зовсім мертвий, жодної миті він не мав сумніву в тому, що вона мертва. Він покликав людей, усі в будинку раділи. Коли саме настала смерть, з’ясувати вже не пощастило; але вона настала, всі вважали, що це – найголовніше. Півсотні сусідів, не менше, пройшли повз мертве тіло. Ніхто не висловлював жодних сумнівів, кожне кивало головою, визнаючи те, чого вже не можна було змінити.

Випадки клінічної смерти людей добре відомі, кому з учених спаде на думку їх заперечувати? А ось про клінічну смерть кістяків я нічого не чув. З давніх-давен люди уявляють собі примар у вигляді кістяків. В цьому уявленні – глибина й велич; до того ж воно переконливе. Чому бояться примар? Бо це – з’ява небіжчика, незаперечно мертвого небіжчика, який спочив вічним сном і якого поховали. Чи відчували б люди перед ним той самий страх, якби він з’являвся в колишній, добре знаній подобі? Ні! Бо якби він мав такий вигляд, то не зринала б думка про смерть, перед очима була б жива людина, та й годі. А коли примара постає у вигляді кістяка, це нагадує нам відразу про дві речі: про живу людину, якою вона була, і про мертву, яка вона є. У багатьох народів кістяк як образ примари став символом смерти. Його переконливість разюча, це просто щось наймертвіше з усього, що ми знаємо. Давні могили, якщо в них виявляються кістяки, наганяють на нас жах; якщо вони порожні, для нас вони вже не могили. А коли ми називаємо кістяком людину вочевидь живу, то цим самим ніби хочемо сказати: їй уже недалеко до смерти.

Одначе вона була зовсім мертва, в цьому переконалися всі сусіди, і її захланна погибель викликала жахливу відразу. Її боялися ще й тепер. Вона була дуже небезпечна. Тільки один чоловік ніколи не давав їй спуску – сторож, він і кинув її в домовину. Після цього він одразу помив руки, але, боюся, вони в нього залишилися брудні назавжди. Однак тепер я публічно хочу висловити йому свою вдячність за цей мужній вчинок. Він не побоявся провести її в останню путь. З відданости мені він закликав кількох сусідів допомогти йому виконати той ненависний обов’язок. Не зголосився ніхто. Тим простим і доброзвичайним людям досить було поглянути на її труп, щоб збагнути, хто вона така. Я прожив поруч із нею багато місяців. Коли її домовину, аж надто білу й гладеньку, везли вулицями на старому возі, всі перехожі відчували, що в ній. Кілька вуличних хлопчаків, яких мій вірний слуга найняв захищати той повіз од розлютованого натовпу, порозбігалися, вони тремтіли від страху й, ридаючи, розносили звістку по всьому місту. На вулицях розлягався несамовитий крик. Роздратовані чоловіки покидали роботу. Жінки істерично плакали, зі шкіл висипали діти, тисячі людей стікалися в натовпи й вимагали вбити трупа. Таких заворушень тут не бачили від часів революції сорок восьмого року. Піднесені кулаки, прокльони, вулиці скандують, задихаючись: «Трупові – смерть! Трупові – смерть!» Я можу це зрозуміти. Натовп легковажний. Загалом я його не люблю. Але тоді я приєднався б до нього з великою радістю. Народ жартів не розуміє. Помста його грізна – тільки покажи їй відповідний об’єкт, і вона вчинить по справедливості. Коли з домовини зірвали віко, то побачили не справжній труп, а огидний кістяк. Збудження вляглося. Кістяку ніякої шкоди вже не заподієш, натовп розійшовся. Не вгамовувався тільки різників собака. Він шукав м’яса, але не знаходив його. Розізлившись, собака звалив домовину на землю й пошматував синю спідницю на дрібнесенькі клаптики. Пошматував і зжер – люто, все до решти. Ось чому спідниці вже немає. Шукатимете ви її марно. Я розповідаю про всі ці подробиці, щоб полегшити вам роботу. А останки шукайте на звалищі за містом. Кості, жалюгідні кості... Я маю сумнів, що хтось іще відрізнить їх від решти покидьків. Може, вам пощастить. Таке чудовисько на пристойну могилу не заслуговує. Позаяк тепер вона безповоротно мертва, я її не ганитиму. Синю небезпеку усунено. Жовтої боялися тільки дурні. Китай – це всім країнам країна, найсвятіша з-поміж країн. Повірте смерті! Від юних літ я сумніваюся в тому, що існують Душі. Вчення про перевтілення душ – це, як на мене, зухвалість, і я ладен сказати про це у вічі кожному індусу. Коли її знайшли на підлозі біля письмового столу, це був кістяк, а не душа...

Кін добре володіє своєю мовою. Думки його час від часу збиваються на науку. Він знов підступив до неї дуже близько. Як гаряче хочеться йому повести мову про науку! Вона – його батьківщина. Та він щоразу спиняє себе – раюватимеш потім, коли повернешся додому, каже він сам собі, книжки чекають, статті чекають, ти згаяв силу часу. Його воля завертає всі дороги назад – до того місця на підлозі біля письмового столу. Коли він бачить свій стіл, обличчя його ясніє, він усміхається до покійниці, вона – образ, не марево. Сповнений любови, він затримується біля неї. Подробиці, пов’язані з живими, він швидко забуває, його пам’ять працює лише тоді, коли перед ним книжки. А то він залюбки змалював би її докладніше. Її відхід – річ не буденна. Це – подія. Це – остаточне визволення жахливо зацькованого людства. Помалу Кіна починає дивувати власна ненависть. Тереза її не варта. Хіба можна ненавидіти жалюгідний кістяк? Вона сконала швидко. Тільки запах, яким відтоді просякли книжки, заважає йому. Доводиться приносити жертви. Він придумає, як цей запах знищити.

Поліцейським уже давно ввірвався терпець. Ще слухають вони тільки з поваги до свого коменданта; а тому ніяк не вдається повернути цей допит у тверезе русло. Тепер, коли перемога вже, як завжди, в його руках, проза йому не до шмиги. Тепер йому кортить попорпатися в нових краватках (усі вони – тільки в одному примірнику, чистий шовк гарантовано) й вибрати собі найкращу, бо він має смак. Його знають в усіх крамницях. Він ладен перебирати краватки годинами, він уміє їх приміряти, не зім’явши. Тому цей товар йому довіряє кожне. Дехто надсилає йому зразки додому. Цього він також не любить. Він міг би цілісінький день стояти в крамниці й розмовляти з продавцями. Коли приходить він, на решту покупців вони вже не звертають уваги. Його робота – то джерело цікавих історій, які він і розповідає. Таке люди слухають завжди залюбки. На жаль, у нього обмаль часу, а то він міг би заробляти на цьому гроші. Завтра він вийде прогулятися. Шкода, що сьогодні не завтра. Слухати він мусив би на кожному допиті. Він не робить цього принципово, позаяк однаково вже все знає. Цього типа він викрив, його, коменданта, не обведе круг пальця ніхто. Нерви в нього ні к лихій годині, це через те, що він так довго на цій службі. Проте він може бути задоволений. Він чогось таки домігся й наперед тішиться новою краваткою.

Сторож нашорошує вухо. У панові професору він не помилився. Той саме каже, чого він варт. Ні, він не слуга. Що вірний, це правда, і, коли схоче, то й мешканців з усього будинку скликати може, вони в нього не посходяться, а позбігаються. Він уміє гаркнути так, що ціле місто почує. Його ніщо не злякає, тому що він з поліції. Він будь-яке помешкання зламає. Нема такого замка, перед яким він зупинився б, тому що він просто вибиває двері, одним кулаком. Підошви він береже, копати двері ногами йому не треба. Дехто тільки що – одразу ногами. А він скрізь, де схоче, бере силою.

Тереза тримається неподалік від Кіна. Його слова вона ледве перетравлює. Під спідницею вона, не сходячи з місця, то однією, то другою ногою описує кола. Ці безглузді рухи означають, що її поймає страх. Вона боїться цього чоловіка. Вісім років вона прожила з ним під одним дахом. З хвилини на хвилину він здається їй чимдалі жахливішим. Колись він ніколи не хотів нічого казати. Тепер у нього тільки й балачок, що про вбивства. Такий небезпечний чоловік! Коли він розповідає про кістяк біля письмового столу, вона хутко каже собі: то ж була перша дружина. Та теж хотіла дістати заповіт, метикована жінка була, але цей боягуз нічого ж не віддає. Спідниця – то вже образа. Де це різників собака та жере спідниці? Такий тільки й чигає, щоб спровадити якусь жінку на той світ. Його завше луплять, але щораз мало. Бреше таке, що й купи не тримається. Три кімнати він подарував їй сам. Нащо їй ті рукописи? Їй потрібна банкова книжка. Від книжок тхне трупами. А вона нічого такого й не помічала. Цілих вісім років день при дні витирала з книжок пил. На вулиці люди кричали коло домовини. Над трупами не кричать. Спершу він одружується з кохання, а тоді вбиває людину. Таких гадів треба вішати. Вона нікого не вбиває. Вона ж бо вийшла за нього не з кохання. Тепер він знов має повернутися до неї в помешкання! Вона боїться. Це він думає про гроші, бо не віддає їх. Синя спідниця – то неправда. Він просто хоче її подражнити. Убити – дзуськи. Тут-бо поліція. Вона вже ледве стримує сльози. Для нього дружина – це якась худобина. Вона на його совісті. Від шостої до сьомої він завше бував сам. Отоді й убив. І нехай дасть спокій письмовому столу. Хіба вона щось знайшла? Сторож не дає їй спуску. Вона хоче, щоб у неї був гарний повіз. Домовина має бути чорна. І щоб коні тягли.

Терезу охоплює панічний страх. То він убив першу дружину, то вже її. Вона подумки бере спідницю окремо, а трупа – окремо, особливо її збиває з плиту спідниця; їй шкода першої дружини, тому що він так підло обходиться зі спідницею. Їй соромно за той убогий похорон. У ній закипає ненависть до різникового собаки. Люди поводяться непристойно, а школярам мало дають лупки. Чоловіки ліпше працювали б, а жінки не вміють варити їсти. Вона їм про це ще скаже. А яке до цього діло сусідам? Приходять усі повитріщатися. Тереза ковтає його слова, як хтось дуже зголоднілий – хліб. Вона слухає, щоб не лякатися. Вона вмить підганяє власні уявлення під те, що він каже. Коли Тереза так багато думає, в неї починає макітритися в голові. Парити парка вона не звикла. Вона пишалася б своєю тямущістю, якби страх не замучив її трохи не до смерти. Її раз у раз пориває виступити наперед і сказати, хто він такий; страх перед його думками стримує її на місці. Тереза силкується вгадати, що буде далі; він вражає її несподіванками. Він затягує їй на шиї зашморг. Вона захищається, дурепою її не назвеш, невже чекати, доки задихнешся? Ні, вона має час, поки їй сповниться вісімдесят, помре вона через п’ятдесят років. Не раніше, так хоче пан Вульґер!

Кін робить величний рух і завершує промову. Він скидає руку вгору – держално без стяга. Його тіло випростується, кістки хрустять, лунко й чітко голос його підбиває підсумок:

– Слава смерті!

Від цього вигуку комендант прокидається. Він невдоволено відгортає вбік краватки – цілу купу; собі він вибрав найкращу. Коли ж він устигне ці краватки прибрати? Він змушує їх щезнути – до кращих часів.

– Друже мій любий, – каже він, – я чую, ми вже дійшли до смерти. Розкажіть краще цю історію ще раз!

Служаки підштовхують один одного ліктем. У коменданта свої примхи. Терезина нога переступає коло. Тереза має щось сказати. Мастак на пам’ять відчуває, що його мета вже ось-ось. Вкарбовується кожне почуте слово. Він збирається сам повторити за арештанта його свідчення.

– Він уже стомився, – каже мастак на пам’ять і зневажливо показує плечем на Кіна. – Я зроблю це швидше!

Тереза вихоплюється наперед.

– Перепрошую, він уб’є мене!

Вона така перелякана, що говорить тихо-тихо. Кін її чує, він од неї відхрещується. Він не обернеться. Ні за що в світі, навіщо! Вона померла. Тереза кричить:

– Я, перепрошую, боюся!

Той, у котрого геніальна пам’ять, від злости, що йому заважають, гримає на неї:

– Та хто вас з’їсть?

Батько заспокійливо каже:

– Жінці від природи судилося бути слабкою статтю.

Це епіграф, батько запозичив його з останнього синового твору. Комендант дістає дзеркальце, позіхає в нього й скрушно мовить:

– Ох і стомився ж я!

Ніс уникає його уваги, коменданта вже ніщо не цікавить. Тереза кричить:

– Перепрошую, нехай він вийде!

Кін ще намагається витримати її голос і не обертається. Проте він голосно стогне. Сторожові весь цей лемент остогид.

– Пане професор! – ричить він ззаду. – Все не так уже й кепсько. Ми всі ще живі. І, слава Богу, здорові!

Смерть йому не по нутру. Такий уже він чоловік. Важко ступаючи, він виходить наперед. Тепер його черга втрутитись.

Пан професор, каже він, чоловік розумний. Це через те, що в нього сила-силенна книжок. Він такого може набалакати! До того ж це чоловік знаменитий, і в нього дуже добра душа. Вірити йому не можна. Ніякого вбивства на совісті він не має. Хіба він таке подужає? Він каже це тільки через те, що дружина не варта його. Про таке написано в книжках. Пан професор знає все. Та він і шпильки боїться. Жінка отруїла йому життя. У цієї задрипанки душа – гірше не може бути. З першим-ліпшим злигається. Одразу в ліжко тягне. Він може підтвердити це під присягою. Тиждень не було професора вдома, й вона вже спокусила його. Річ у тім, що він з поліції, за сумісництвом сторож і пенсіонер. Звати його Бенедикт Пфаф. Скільки й пам’ятає, адреса його будинку завжди була Ерліхштрасе, двадцять чотири. А щодо крадіжки, то нехай ця жінка краще помовчує. Пан професор узяв її заміж зі співчуття, бо вона була служниця. Хтось інший уже зробив би їй дірку в макітрі. Мати її померла в лайні. Відсиділа за жебрацтво. Вдома шматка хліба не мала. Він знає про це від дочки. Та розповідала про це в ліжку. На язик вона мастак. Пан професор не винен, це така сама правда, як те, що він, Бенедикт Пфаф, – пенсіонер. Він бере його на себе. Представник влади може це собі дозволити. У себе в комірчині він улаштував вартівню, колеги дивом дивувалися б: канарки й вічко. Людина мусить працювати, а хто не працює, той для держави – тягар.

Слухали сторожа з подивом. Його ричання проникало кожному в самісінькі мізки. Цього чоловіка розумів навіть батько. Це була його мова, хоч як він захоплювався синовими творами. Прокинулися рештки зацікавлення і в коменданта. Тепер він визнав, що цей рудий служив колись у поліції. Так галасливо й нахабно звичайна людина поводитися тут не могла. Тереза раз у раз поривалася запротестувати. Її слів ніхто не чув. Вона пропливала то в один бік, то в інший, поки зрештою схопила Кіна за полу піджака. Вона потягла його до себе, мовляв, нехай же озирнеться, нехай скаже, ким вона була – служницею чи економкою. Допомоги вона шукала в нього, його коштом хотіла дістати відшкодування за те, що її шпетив інший чоловік. Він одружився на ній з кохання. Де ж те кохання? Він хоч і вбивця, але ж розмовляти вміє. На служницю вона не згодна. Вже тридцять чотири роки веде вона господарство. Вже скоро рік, як вона добропорядна господиня дому. Хай же щось скаже! І то якомога швидше! А то вона викаже таємницю щодо проміжку часу від шостої до сьомої!

Потай Тереза поклала собі зрадити його, щойно дістане від нього те, що їй було потрібне: кохання. Тільки він чув її слова. У цьому жахливому гармидері він вирізняв позад себе її голос, кволий, але, як завжди, обурений. Він відчував на піджаку її грубу руку. Обережно, сам не усвідомлюючи як, він випростав хребет, повернувся, повів плечима, вислизнув з рукавів, тихенько постягав їх пальцями вниз і раптом, зробивши останній різкий рух, постав перед Терезою без піджака. Тепер він її не відчував. Якби вона вчепилася була зараз у камізельку, сталося б те саме. У думці він ніяк не називав ні примару, ні її саму. Він уникав її ім’я і її подоби, хоч і знав, від кого захищається.

Сторож завершив свою промову. Не чекаючи, який вплив вона справить на слухачів, – адже проти нього ніхто нічого не мав, – він став між Кіном і Терезою, рикнув: «Цить!», вихопив у неї з рук піджака й надяг його на професора, мов на немовля. Комендант мовчки повернув гроші й папери. В його очах можна було прочитати жаль з приводу невдачі, але жодного слова з цього вдалого допиту назад він не взяв. У того, котрий мав геніальну пам’ять, багато що викликало підозру; про всяк випадок він запам’ятав промову рудого й полічив на пальцях усі пункти, які в ній були. Поліцейські розмовляли навперебій. Кожен намагався висловити власну думку. Один, котрий полюбляв прислів’я, сказав: «Шила в мішку не сховаєш», – і ці слова всім припали до душі. Тридцяти-чотирирічне Терезине господарювання потонуло в гомоні голосів. Вона тупнула ногою. Батько, якому Тереза нагадувала одну своячку та її заборонені плоди, домігся-таки, щоб її вислухали. Червона мов рак і збиваючись на вереск, вона заходилася називати на своє виправдання числа. Її чоловік, мовляв, може це підтвердити, а якщо ні, то вона приведе пана Вульґера з меблевої фірми «Вульґер і дружина». Він зовсім недавно одружився. На слові «одружився» голос у неї надломився. Та їй ніхто не повірив. Вона залишилася звичайнісінькою служницею, і батько запропонував їй увечері зустрітися. Це почув сторож, і не встигла вона відповісти, як він заявив, що згоден.

– Вона по це діло до самої Бразилії побіжить, – люб’язно пояснив він колегам.

Америка, як на нього, була не досить далеко. Потім він, сяючи й важко сопучи, оглянув вартівню й виявив на стінах великі фотознімки, що показували прийоми джіу-джитцу.

– За моїх часів, – прогарчав він, – вистачало й цього! – Він стис могутні свої кулачища й тицьнув їх під захоплені носи кільком колегам одразу.

– Авжеж, за тих часів, – проказав батько й полоскотав Терезу під підборіддям; його хлопцеві житиметься колись краще.

Комендант розглядав Кіна. Це був таки професор, з порядної сім’ї, він, комендант, відчув це одразу, і грошей у кишені в таких – як полови. Хтось інший пристойно вдягнувся б. А цей ходить собі, мов жебрак. Світ несправедливий. Тереза сказала до батька:

– Гаразд, перепрошую, але насамперед я домогосподарка!

Вона знала: як на тридцять, але була ще надто ображена. Кін нерухомо дивився на коменданта й прислухався до її голосу, що то віддалявся, то наближався.

Коли сторож надумав ушитися й лагідно взяв професора за руку, той похитав головою й навдивовиж міцно вчепився за стіл. Його спробували відірвати, але він потяг за собою й стола. Тоді Бенедикт Пфаф загарчав на Терезу:

– Ану забирайся геть, стерво! – І, обернувшись до колег, додав: – Він цього бабища терпіти не може!

Батько схопив Терезу й під жарти зусібіч випхав за двері. Вона була дуже обурена й прошепотіла, що краще б він не давав їй спокою потім. На порозі вона ще здобулася на рештки голосу й вигукнула:

– А вбивство – либонь, дрібничка?! Убивство – либонь, дрібничка?!

Діставши по губах, Тереза якомога поквапніше відпливла додому. Вбивцю вона не впустить. Вона швиденько замкнеться, крутне двічі внизу, двічі вгорі, двічі посередині, а тоді перевірить, чи не побували в помешканні грабіжники.

А професора не годні зрушити з місця й десяток поліцейських.

– Вона вже пішла, – підбадьорює його сторож і перевалює свою голову-брилу в бік дверей.

Кін мовчить. Комендант зупиняє погляд на його пальцях. Вони вперті, вони пересовують його стола. Якщо так піде й далі, скоро він сидітиме без столу. Комендант підводиться; подушечка також пересунулась.

– Панове, – каже він, – так не годиться!

Десяток поліцейських оточують Кіна й люб’язно вмовляють його відпустити стола.

– Кожен сам коваль свого щастя, – вважає один із них.

Батько обіцяє вигнати тому бабиську дурощі з голови і то сьогодні ж таки.

– Браги шлюб треба з людьми порядними! – запевняє геній. Він, мовляв, хоче взяти собі жінку тільки з грішми, тим-то в нього поки що й немає дружини.

Комендант керує всім, що тут діється, й міркує собі: «Яка мені з цього користь?» Він позіхає й зневажливо позирає на всіх.

– Не ганьбіть мене, пане професор! – ричить Бенедикт Пфаф. – Ходімо по-доброму! Тепер ми підемо додому!

Кін невблаганний.

Але з коменданта цього вже досить. Він наказує:

– Геть!

Усі десятеро, які щойно вмовляли Кіна, кидаються до столу й струшують з нього професора, мов сухий листок. Він не падає. Він тримається на ногах. Він не піддається. Замість марно казати щось, Кін дістає носову хустину й сам зав’язує собі очі. Вузол затягує туго, аж боляче стає. Товариш бере його під руку й виводить.

Як тільки двері причиняються, геній приставляє пальця до чола й заявляє:

– Злочинцем був четвертий!

Вартівня вирішує віднині не спускати очей з портьє «Терезианума».

Надворі сторож запропонував професорові свою комірчину. У помешканні того, мовляв, усе дратуватиме; навіщо цей клопіт? Адже тепер йому потрібен спокій.

– Атож, – каже Кін, – мені той запах не до душі.

Він обіцяє скористатися з цієї пропозиції, поки приберуть у помешканні.