Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 40 страниц)
Фішерле, який Кінову розповідь спершу перебивав роздратованими вигуками на кшталт: «Та яке мені діло до тих японців!» або: «А чого не золотих рибок?», а набожних прочан уперто обзивав тільки «волоцюгами», не пропускаючи повз вухо, однак, жодного слова, вгамувався, коли мова зайшла про те, що вони вдвох із Кіном можуть зробити та про плани на майбутнє. Він саме розмірковував про те, як урятувати свої гроші на поїздку до Америки – гроші, які йому належали, які він уже тримав у руках, жива готівочка, і які з обережности довелося тимчасово повернути. Цієї хвилини Кінове запитання «Скільки у вас грошей?» змусило його спуститися з неба на землю. Фішерле зціпив зуби й мовчав – певна річ, лише з ділових міркувань, а то б він сказав оцьому все, що думає. До нього почав доходити сенс усієї цієї комедії. Шляхетному панові було шкода винагороди за знахідку, винагороди, яку Фішерле чесно заслужив. Цей пан виявився надто великим страхополохом, щоб витягти в нього ці гроші вночі. Та він ніколи б їх і не знайшов. На ніч Фішерле сховав їх, щільно зібгавши, між ногами.
І що ж він зробив, цей порядний чоловік, так званий учений і бібліотекар, а насправді навіть не фахівець у книжковій галузі, просто такий собі пройдисвіт, який вільно розгулює тільки через те, що не має горба, – що ж він, питається, зробив? Тоді, щойно вийшовши з «Неба», він був раденький дістати назад свої бозна-де накрадені грошенята. Боявся, що Фішерле покличе решту своїх, тим-то швиденько й виклав винагороду за знахідку. А щоб знов запопасти й ті десять відсотків, великодушно запропонував: «Ідіть до мене на службу!» Одначе що ж він робить далі, цей авантурник? Далі він прикидається божевільним. Треба визнати, в нього це виходить чудово. Фішерле попався на гачок. Цілу годину той корчив перед ним, Фішерле, всілякі почуття, доки хтось трапився з книжками. І він на радощах жертвує йому тридцять два шилінги, сподіваючись дістати від Фішерле в тридцять разів більше. Працює з таким розмахом, а жалюгідної винагороди за знахідку бідному кишеньковому злодієві шкодує! Які ж дріб’язкові всі ці великі цабе! Просто нема чого й сказати. Фішерле на таке не сподівався. А від цього божевільного й поготів. Ну гаразд, бути навсправжки божевільним йому не конче, але чому він такий нечистий на руку? Фішерле з ним за це поквитається. А як уміє розказувати всілякі гарненькі баєчки! Розум цей чоловік має. Зразу видно різницю між бідним кишеньковим злодієм і авантурником першої марки. У готелі такому повірить будь-хто. Фішерле теж мало не повірив.
Поки він палав обуренням і водночас плазував від захвату, Кін довірливо підхопив його під руку й промовив:
– Ви ж бо на мене вже не гніваєтесь, еге ж? Скільки у вас грошей? Нам треба триматися купи!
«Мерзотник! – подумав Фішерле. – Ти граєш добре, але я зіграю ще краще!» Вголос він сказав:
– Та, либонь, шилінгів тридцять знайдеться.
Решту він добре сховав.
– Малувато. Але краще, ніж нічого.
Кін уже забув про те, що кілька днів тому подарував коротуну чималу суму. Він одразу прийняв скромний внесок Фішерле в загальну справу, вельми розчулено подякував за таку готовність приносити жертви й ледве не пообіцяв йому небесного блаженства.
Від цього дня обидва повели один проти одного боротьбу не на життя, а на смерть, боротьбу, про яку один з них навіть не здогадувався. Другий, відчуваючи себе актором слабкішим, узяв до своїх рук режисуру – він сподівався в такий спосіб відшкодувати власний недолік.
Щоранку Кін з’являвся біля ломбарду. Ще до того, як мали відчинитися віконця, він походжав туди-сюди перед головним під’їздом «Терезианума», уважно придивляючись до перехожих. Як тільки котрийсь із них спинявся, Кін підходив до нього впритул і запитував: «Що вам тут треба?» Навіть особливо грубі й вульгарні відповіді його не бентежили. Успіх підтверджував, що він діє слушно. Ті, хто проходив цією вулицею до дев’ятої ранку, розглядали оголошення на будівлі переважно з цікавости; оголошення повідомляли про те, коли й де відбудеться наступний аукціон і що на ньому продаватимуть з молотка. Люди полохливі мали Кіна за таємного агента, що охороняв скарби «Терезианума», й поспішали уникнути конфлікту з ним. До свідомости байдужих його запитання доходило аж через дві вулиці. Типи нахабніші обкладали його лайкою і, всупереч своєму звичаєві, стояли перед оголошеннями довго й нерухомо. Кін їх не зачіпав. Він добре запам’ятовував їхні обличчя. Він вважав їх людьми, особливо обтяженими усвідомленням власної провини, вони прийшли до ломбарду на розвідку, щоб за годину, можливо, повернутися сюди зі своїми офірними цапами під пахвою. Те, що вони, однак, більш не з’являлися, Кін пояснював впливом своїх нищівних поглядів, які він на них кидав. Коли наставав час, він вирушав до невеличкого вестибуля в бічному флігелі. Кожен, хто входив тут у скляні двері, бачив насамперед худющу й рівну, як свічка, постать біля вікна й, щоб дістатися до сходів, мусив пройти повз неї. Коли Кін до когось звертався, на його обличчі не здригалася жодна риса. Ворушилися тільки губи, мов два гострі ножі. Передусім для нього йшлося про викуп нещасних книжок, потім – про виправлення недолюдків. У книжках він тямив непогано, в людях, як мусив визнати сам, – гірше. Тому поклав собі стати добрим психологом.
Щоб легше було вистежувати людей, які з’являлися перед скляними дверима, Кін поділив їх на три групи. Для першої повна сумка була тягарем, для другої – хитрощами, для третьої – насолодою. Перші тримали книжки обіруч, без любови, без вишуканости, як ото тримають звичайний важкий пакунок. Книжками вони відчиняли двері. Якби довелося, вони протягли б книжки й поруччям. Намагаючись якомога швидше спекатися свого тягаря, вони й не думали їх ховати, а завжди тримали перед собою – біля грудей або на череві. Запропоновані гроші приймали з готовністю, не торгуючись, їх влаштовувала будь-яка сума, і йшли вони з ломбарду такі самісінькі, як і приходили сюди, обтяжені хіба ще однією думкою, позаяк несли з собою гроші, а також сумніви в тому, чи законним шляхом стали їхніми власниками. Кінові ця група була неприємна, її представники вчились, як на нього, надто повільно; щоб остаточно виправити їх, на кожного потрібно було б згаяти по кілька годин.
Справжню ненависть відчував він, однак, до другої групи. Ті, хто до неї належав, ховали книжки на спині. Щоб зацікавити й розпалити покупця, вони в найкращому разі показували з-під пахви краєчок книжки. Навіть найкращі пропозиції вони сприймали з недовірою. Відкрити сумку чи розгорнути пакунок відмовлялися. Торгувалися вони до останньої хвилини, а насамкінець щоразу вдавали, ніби їх ошукали. Траплялися з-поміж них і такі, котрі, сховавши гроші, потім усе ж таки поривалися піднятись до пекла. У таких випадках Кін переходив на тон, якому й сам дивом дивувався. Він заступав їм шлях і поводився з ними так, як вони того й заслуговували: вимагав негайно повернути гроші. Почувши це, ті кидалися навтіки. Краще невеликі гроші в кишені, думали вони, ніж великі десь аж під дахом. Кін не мав сумніву, що нагорі платять величезні суми. Що більше грошей віддавав він сам, що менше їх залишалося в нього, то глибше пригнічувала його думка про несумлінну конкуренцію отої нечистої сили нагорі.
Із третьої групи ще не приходив ніхто. Але Кін не мав сумніву, що вона є. Її представників, чиї прикметні риси Кін знав, як отче-наш, він виглядав терпляче і з тугою. Колись прийде той, хто носить свої книжки з насолодою, чий шлях до пекла встелено муками, хто знеможено впав би, коли б з ним не було його друзів, від яких він безнастанно дістає наснагу. Ходить він, мов сновида. За скляними дверима з’являється його постать, він зволікає: як би їх штовхнути так, щоб не завдати його друзям ані найменших страждань? Йому це вдається. Любов робить людину винахідливою. Уздрівши Кіна, втілення свого власного сумління, він стає червоний мов рак. Напруживши всю свою силу волі, він робить над собою зусилля й ступає кілька кроків уперед. Голова в нього похилена. Біля Кіна, перше ніж той устигає забалакати до нього, він, скоряючись внутрішньому наказу, зупиняється. Він здогадується, що звелить йому власне сумління. Лунає страшне слово: «Гроші». Він здригається, наче засуджений до гільйотини, й гучно схлипує: «Не треба! Не треба!» Він грошей не візьме, скорше сам собі встромить кинджал у груди. Він кинувся б навтікача, але сила його полишає, до того ж, щоб не нашкодити друзям, слід уникати будь-якого різкого руху. Сумління обіймає його й промовляє до нього втішні слова. Один покаянний грішник, каже він, вартий більше, ніж тисяча праведників. Можливо, він заповість йому свою бібліотеку. Коли цей чоловік прийде, він на часинку покине свій пост – той один, котрий нічого не бере, вартий тисячі тих, хто хоче більше. Чекаючи, він віддає цій тисячі те, що має. Може, хто-небудь з першої групи вдома все ж таки замислиться над своїм життям. На другу він надій не покладає. Жертв він рятує всіх до одної. Саме задля цього, а не задля власної втіхи, він тут і стоїть.
Праворуч над головою в Кіна висіла табличка, яка суворо забороняла спинятися на сходах, у коридорах, а також біля опалювальних батарей. Фішерле ще першого дня звернув на неї увагу свого смертельного ворога.
– Люди ще подумають, що ви не маєте вдома вугілля, – сказав він. – Тут стовбичать тільки ті, в кого нема вугілля, а їм це не дозволяють. Їх проганяють. Тільки марно опалюють. Щоб клієнти не застудили собі розуму, як підійматимуться сходами. Хто мерзне, нехай одразу забирається геть. А то ще зігріється. Хто не мерзне, той може залишатися. На вас як поглянеш, то відразу подумаєш, що вам холодно.
– Але ж батарея стоїть на сходах між поверхами, аж на п’ятнадцять східців вище, – відказав Кін.
– Задурно тепла не дають, навіть трішечки. А знаєте, там, де оце ви стоїте, я теж уже стояв, і мене все ж таки витурили в шию. – Фішерле не збрехав.
Кін розумів, що тутешні конкуренти аж-аж-аж зацікавлені спровадити його звідси, і вдячно прийняв пропозицію коротуна постояти на чатах замість нього. Його гаряча зацікавленість половиною бібліотеки, яку він довірив Фішерле, прохолола. Загрожували більші небезпеки. Тепер, коли вони об’єдналися під спільними гаслами для спільної справи, він не вірив у жоден обман. Другого дня, коли вони вирушили на своє робоче місце, Фішерле сказав:
– Знаєте що, йдіть попереду! Ми не знайомі. Я залишуся де-небудь надворі. Щоб ви мені не заважали. Я навіть не скажу вам, де стоятиму. Якщо вони помітять, що ми з вами заодно, вся робота котові під хвіст. Коли що, я пройду повз вас і підморгну. Спершу чкурнете ви, потім я. Вкупі не втікатимемо. За отою жовтою церквою в нас буде рандеву. Там мене й чекайте. Зрозуміло?
Фішерле щиро здивувався б, якби його пропозицію відкинули. Він був зацікавлений у Кінові й навіть у гадці не мав, щоб його здихатися. Як можна було подумати про те, що він накиває п’ятами через якусь там винагороду за знахідку, через якісь чайові, коли він замахнувся на більше – на все?! Цей авантурник, цей фахівець із книжкової галузі, цей хитрий пес розгадав чесну частину його намірів і послухався.
Четверо і їхнє майбутнє
Скоро лиш Кін зник у будівлі, Фішерле неквапно рушив назад до сусіднього рогу, завернув у провулок і щодуху кинувся бігти. Діставшись до «Ідеального неба», він спершу дав своєму впрілому, захеканому, тремтячому тілу трохи перепочити, а тоді ступив досередини. У цей час більшість небожителів звичайно ще спали. На це він і сподівався; грубі й небезпечні люди зараз йому були ні до чого. У шинку виявились: довготелесий кельнер, мандрівний крамар, який хворів на безсоння і мав з нього принаймні ту вигоду, що міг бігати містом, не присідаючи, двадцять чотири години на добу; сліпий інвалід, що попивав тут перед початком свого робочого дня дешевеньку вранішню каву й ще користувався власними очима; стара жінка, котра продавала газети й котру називали «Фішеркою», бо вона була схожа на Фішерле і – про це знали всі – кохала його так само таємно, як і нещасливо, а також каналізаційний чистильник, що після нічної роботи від смороду вигрібних ям любив відпочивати у смороді «Ідеального неба». Він мав славу найсоліднішого з тутешніх завсідників, позаяк три чверті тижневого заробітку віддавав дружині, у щасливому шлюбі з якою прижив трьох дітей. Четверта частина його заробітку протягом ночі чи дня перекочовувала до каси небовласниці.
Фішерка подала коханому, що саме переступив поріг, газету й сказала:
– На ось! Де це ти так довго вештався?
Коли до Фішерле чіплялася поліція, він зазвичай на кілька днів зникав. Тоді казали: «Він поїхав до Америки», щоразу сміялися з цього жарту – як же такий курдупель дістанеться до тієї величезної країни хмарочосів! – і забували про нього доти, доки він вигулькував знов. Кохання його дружини, «пенсіонерки», було не таке безмежне, щоб вона за нього побивалася. Вона кохала його тільки тоді, коли він був поруч, і знала, що до буцегарень та допитів йому не звикати. Слухаючи жарт про Америку, жінка думала про те, як добре було б, якби всі свої гроші вона могла витрачати тільки на себе. Вона давно вже хотіла купити собі в кімнатку образ мадонни. Пенсіонерці належить мати образ мадонни. Коли Фішерле зрештою наважувався вийти з криївки, де переховувався – здебільшого без провини, просто через те, що його завжди про всяк випадок довго тримали в попередньому ув’язненні й забирали в нього шахи, – він ішов насамперед до кав’ярні й через кілька хвилин знову ставав її улюбленим дитям. Тільки Фішерка щодня питала про нього й висловлювала всілякі здогади щодо того, де він може бути. Він мав право безплатно читати її газети. Перед тим, як вирушити на свій обхід, вона, накульгуючи, швиденько забігала до «Неба», подавала йому верхній примірник зі свого свіжонадрукованого стосу й, тримаючи під пахвою важку ношу, терпляче чекала, поки він дочитував газету. Він мав право газету розгортати, бгати й недбало згортати, решта відвідувачів могли тільки зазирати до неї через його плече. Коли Фішерле бував не в гуморі, він умисне затримував цю жінку якомога довше, і вона зазнавала великих збитків. Через таку її незбагненну дурість з неї дражнилися, а вона тільки стенала плечима, погойдувала горбом, – він був не менший і не менш колоритний, ніж у самого Фішерле, – й казала: «Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі!» Можливо, лише задля цих жалісних слів вона Фішерле й кохала. Жінка вигукувала їх деренчливим голосом, і це лунало так, немовби вона розхвалює дві газети – «Крім нього» й «На цілому світі».
Цього дня Фішерле на її газету навіть не глянув. Фішерка не здивувалася, адже газета була несвіжа, а вона бажала йому лише добра й думала тільки про те, що він уже давно нічого не читав – хто знає, звідки він прийшов. Коротун схопив її за плечі – вона була така сама на зріст, як і він, – трусонув і прокаркав:
– Агов, люди, ходіть усі сюди, я для вас щось маю!
Усі, крім сухотного кельнера, який не давав цьому євреєві собою командувати, нічим не цікавився й незворушно залишився біля шинквасу, – загалом, отже, три душі, – кинулися до Фішерле й від нетерплячки трохи його не задушили.
– У мене кожне може заробити по двадцять шилінгів за день! Роботи на днів зо три.
– Вісім кілограмів туалетного мила, – хутко підрахував мандрівний крамар, що хворів на безсоння.
«Сліпий» із сумнівом подивився Фішерле у вічі.
– Не завадило б! – буркнув чистильник.
Фішерка звернула увагу на слова «в мене» і суму не дочула.
– Річ у тім, що я відкрив власну фірму. Якщо дасте підписку, що все принесете шефові, тобто мені, я вас візьму!
Їм кортіло спершу почути, про що йдеться. Але Фішерле остерігався виказувати фірмові таємниці. Це окрема галузь, а більше, ніж те, що це – галузь, він нічого не скаже, категорично заявив горбун. Зате першого дня він видасть кожному по п’ять шилінгів авансу. Це було приємно чути. «Я, що нижче підписався, зобов’язуюсь негайно розрахуватися готівкою за кожен ґрош, одержаний за дорученням фірми «Зіґфрід Фішерле». Я беру на себе цілковиту відповідальність за можливі збитки». Фішерле за хвилину нашкрябав ці слова на чотирьох аркушиках із записника, якого йому презентував крамар. З-поміж усіх тут лише він був справжній комерсант, тому сподівався на власну пайку в цій справі та найкращі замовлення й хотів загодити шефа. Чистильник, батько родини й серед усіх найдурніший, підписався перший. Фішерле розсердився, тому що чистильників підпис завбільшки виявився такий самий, як у нього самого; він гадав, що найбільший підпис його.
– Хвалько! – лайнувся він.
Після цього крамар задовольнився тим, що вивів своє прізвище дрібнесенькими літерами й аж у самому куточку аркуша.
– Цього не можна прочитати! – заявив Фішерле й змусив крамаря, який уже бачив себе генеральним представником фірми, підписатися не так скромно.
«Сліпий» сказав, що й пальцем не ворухне, поки не матиме завдатку. Йому частенько доводилося мовчки спостерігати, як люди кидали до його капелюха ґудзики, тож він, коли був не на робочому місці, не вірив нікому.
– Теж мені! – з огидою кинув Фішерле. – Так наче я коли-небудь комусь брехав!
Він дістав кілька зім’ятих п’ятишилінґових банкнот, тицьнув кожному з чоловіків по одній у руку й відразу примусив їх розписатися, що вони одержали гроші «в рахунок платні».
– Ну, це справа інша, – сказав «сліпий», – бо обіцяти й додержувати слова – це не те саме. Задля такого чоловіка я й старцювати піду, як буде треба!
Крамар за такого шефа ладен був піти у вогонь і воду, чистильник – хоч у самісіньке пекло. Тільки Фішерка такої рішучости не виявляла.
– Від мене йому не треба ніякого підпису, – промовила вона, – я в нього нічого не вкраду. Бо, крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі.
Фішерле сприймав її відданість як щось само собою зрозуміле, тож він, щойно ввійшовши й привітавшись, одразу показав їй спину. Вигляд його горба додавав їй відваги, з цього боку Фішерле викликав у неї, певно, почуття ніжности, але не поваги. «Пенсіонерки» в шинку не було, і Фішерка здавалася сама собі мало не дружиною нового шефа. Почувши її зухвалі слова, він різко обернувся, тицьнув їй ручку й наказав:
– Пиши, годі базікати!
Вона скорилася погляду його чорних очей – у неї вони були тільки сірі – й розписалася за п’ять шилінгів завдатку, якого ще не одержала.
– Ось так! – Фішерле надійно сховав чотири розписки й зітхнув. – Працюєш, крутишся, а що маєш? Нічого, крім клопоту! Кажу щиросердо, краще мені було б залишатися маленькою людиною, якою я був досі. Вам добре! – Він знав, що начальство завжди так звертається до підлеглих, байдуже – має воно насправді клопіт чи ні; він його таки мав. – Ходімо! – сказав потім цей карлуватий покровитель і, кивнувши головою кельнерові, хоч і знизу вгору, пішов зі своїм новим персоналом із шинку.
Надворі Фішерле пояснив підлеглим їхні обов’язки. Він брав кожного окремо, а решті наказував іти трохи позаду, так ніби не мав з ними нічого спільного. Він вважав, що обходитися з цими людьми треба по-різному, залежно від того, скільки в кого розуму. Позаяк він поспішав і вважав, що покластися можна насамперед на чистильника, то, на превелике розчарування крамаря, віддав перевагу саме тому.
– Ви непоганий батько, – сказав він чистильникові, – тому я відразу подумав про вас. Чоловік, який віддає дружині сімдесят п’ять відсотків заробітку, – на вагу золота. Тож майтеся на бачності й не ускочте в халепу. Шкода було б маленьких діточок.
Чистильник, провадив далі Фішерле, отримає від нього пакунок, який називається «мистецтво».
– Скажіть за мною: «мистецтво».
– Думаєте, я не знаю, що таке мистецтво?! Через те що віддаю жінці стілько грошей!
У «Небі» з чистильника через взаємини в його сім’ї, хоч загалом йому й заздрили, вперто знущалися. Фішерле, раз у раз апелюючи до його простацьких гордощів, таки розбудив у ньому крихту розуму, яку цей чоловік мав. Дорогу він змалював чистильникові тричі й з усіма подробицями. У «Терезианумі» той не був ще зроду. Скрізь, де потрібно, за нього ходила дружина. Компаньйон стоїть, отже, за скляними дверима, край вікна. Він довгий і худющий. Неквапно проходиш повз нього, не кажучи жодного слова – жодного! – й чекаєш, поки він звернеться до тебе сам. Тоді на повен голос кричиш: «Мистецтво, пане! Менше, ніж за дві сотні шилінгів, нічого не буде! Тільки мистецтво!» Перед однією з книгарень Фішерле звелів чистильникові почекати й закупив там товар. З десятка дешевеньких романів по два шилінги за кожен вийшов чималенький пакунок. Ще тричі Фішерле нагадав про вказівки, які давав перед цим; залишалося сподіватись, що навіть такий бовдур усе зрозумів. Якщо компаньйон спробує розгорнути пакунок і дістати книжки, треба міцно притиснути їх до себе й закричати: «Ні! Ні!» З грішми й пакунком чистильник має з’явитися на певне місце за церквою. Там з ним і розрахуються. За умови, якщо він жодній душі, навіть решті колег, не розповість про свою роботу, завтра, рівно о дев’ятій, він може знову приходити на те саме місце за церквою. До чесних чистильників у нього, Фішерле, симпатія особлива, не всім-бо крутитися в якійсь спеціальній галузі. По цих словах Фішерле зразкового батька сім’ї відпустив.
Поки чистильник чекав перед книгарнею, решта троє, як шеф їм і наказав, попростували далі, не звертаючи жодної уваги на панібратські нагукування свого колеги, що через нові вказівки геть забув про попередні. Фішерле врахував і це, тож чистильник завернув у бічну вуличку ще до того, як решта встигли помітити пакунок, що його він тримав, мов дорогоцінне немовля дуже заможних батька й матері. Фішерле свиснув, наздогнав тих трьох і взяв із собою Фішерку. Крамар здогадався, що його залишають для чогось важливішого, й сказав до «сліпого»:
– Ось побачите, мене він візьме насамкінець!
З Фішеркою коротун довго не церемонився.
– Крім мене, ти не маєш більш нікого на цілому світі, – нагадав він жінці її улюблені й сповнені любови слова. – Знаєш, так може сказати кожна. Мені потрібні докази. Якщо замотаєш бодай ґрош, між нами все скінчено, я й пальцем не торкнуся жодної твоєї газети, слово даю, і тоді чекай, поки знайдеться ще один такий, котрий буде схожий на тебе, як дві краплі води!
Решту пощастило пояснити без особливих зусиль. Фішерка дивилася Фішерле в рота; щоб бачити, як він розмовляє, вона зробилася ще нижчою, ніж була; цілуватися він не міг через свій ніс, тож тільки вона й знала, які в нього губи. У ломбарді Фішерка почувалась як удома. Тепер вона мала піти вперед і чекати шефа за церквою. Там вона одержить пакунок, за який зажадає потім двісті п’ятдесят шилінгів, і туди ж таки повернеться з грішми й пакунком.
– Біжи! – крикнув він насамкінець.
Вона викликала в нього огиду, тому що весь час його кохала.
На сусідньому розі він дочекався «сліпого» й крамаря, які йшли позаду. Крамар пропустив «сліпого» вперед і порозуміло кивнув головою шефу.
– Я обурений! – заявив Фішерле, кинувши шанобливий погляд на «сліпого», який, попри свій обшарпаний робочий одяг, озирався на всіх жінок і недовірливо їх розглядав. Надто вже кортіло йому побачити, яке враження справляв на них новий фасон його вусів. Молоденьких дівчат він ненавидів, бо їх шокувала його робота. – Щоб такий чоловік, як ви, – провадив далі Фішерле, – та давав себе обшахрувати.
«Сліпий» насторожив вухо.
– Вам кидають у капелюх ґудзика. Адже ви бачите – самі ж бо мені розповідали, – що то ґудзик, а кажете: «Дякую!» Якщо ви не подякуєте, то прощавай сліпота, й клієнтура розбіжиться. Щоб давати отак себе обшахровувати! Та ще й хто – такий чоловік, як ви! Після цього хоч у зашморг лізь! Обшахровувати – це свинство! Хіба я не правду кажу?
У «сліпого», дорослого чоловіка, який три роки провоював на передовій, виступили сльози. Цей обман, який він добре бачив щодня, завдавав йому найбільших страждань. Свій шматок хліба він має заробляти тяжкою працею, і через це кожен шмаркач дозволяє собі ще й глумитися з нього, мов з якогось віслюка. «Сліпий» часто й серйозно замислювався над тим, чи не вкоротити собі віку. Якби йому ще не щастило час від часу з жінками, він зробив би це вже давно. У «Небі» він кожному, хто заводив з ним розмову, розповідав історію з ґудзиками й на завершення погрожував коли-небудь таки порішити котрогось із тих мерзотників, а тоді накласти руки й на себе. Це тривало вже багато років, тому ніхто не сприймав чоловіка серйозно, і його недовіра тільки зростала.
– Атож! – вигукнув він, розмахуючи рукою над горбом у Фішерле. – Трирічний пуцьвірінок і той знає, що в нього в руках – ґудзик чи ґрош! А я хіба не знаю? Хіба я не знаю! Я ж бо не сліпий!
– Отож я й кажу, – перебив його Фішерле, – все це через оте шахрайство. Навіщо людям шахрувати? Краще відверто скажи: ниньки в мене ні гроша, чоловіче добрий, зате завтра дістанете аж два. Таж ні, цьому хвальку краще вас обдурити, а ви мусите мовчки проковтнути його ґудзика. Вам, любий мій, треба підшукати собі іншу роботу! Я вже давненько міркую про те, що можна для вас зробити. Ось що я вам скажу: якщо за ці три дні ви добре себе покажете, я візьму вас працювати надовше. Решті нічого не кажіть, сувора таємниця, я всіх їх, між нами кажучи, звільню, зараз я беру їх на кілька днів, бо мені їх шкода. З вами справа інша. Ви не можете терпіти шахрайства, я не можу терпіти шахрайства, ви чоловік порядний, я чоловік порядний. Ви ж бо не станете заперечувати, що ми пасуємо один до одного. А щоб ви бачили, як я вас шаную, я одразу виплачу вам гонорар за цілий день. Решта нічого не дістануть.
«Сліпий» і справді одержав ще п’ятнадцять шилінгів. Спочатку він не повірив був своїм вухам, тепер те саме сталося з його очима.
– Про самогубство можна забути! – вигукнув він.
Задля такого щастя «сліпий» ладен був відмовитися від цілого десятка жінок – він усе лічив у жінках. Тепер усе, що йому пояснював Фішерле, він схоплював із захватом, завиграшки. З довготелесого компаньйона він тільки посміявся, бо на душі в нього було так хороше.
– А він не кусається? – запитав «сліпий», згадавши про свого високого й худющого пса, який вранці приводив його на робоче місце, а ввечері звідти забирав.
– Нехай тільки спробує! – пригрозив Фішерле.
Він хвилю повагався, розмірковуючи, чи не довірити «сліпому» грошей трохи більше, ніж заплановані триста з гаком шилінгів, адже його захват, схоже, був щирий. Фішерле торгувався з самим собою, надто вже кортіло йому заробити півтисячі за одним разом. Вирішивши, однак, що ризик надто великий, така втрата може пустити його з торбою, він притлумив своє палке бажання до чотирьохсот шилінгів. «Сліпий» мав вирушити на майдан перед церквою й чекати його там.
Коли того не стало видно, крамар вирішив, що нарешті настав його час. Дрібною ходою він хутко наздогнав карлика й пішов у ногу поруч із ним.
– Поки цих здихаєшся! – озвався він.
Крамар горбився, йому не щастило опустити голову так низько, щоб урівнятися з Фішерле; зате коли він розмовляв, то дивився вгору, так наче карлик, відколи став його начальником, став удвічі вищий.
Фішерле мовчав. Він не мав наміру пускатися з цим чоловіком у панібратство. Ті троє виявилися в «Небі», як на загад, із цим четвертим він був насторожі. Це вперше й востаннє, поклав він собі. Крамар озвався ще раз:
– Поки цих здихаєшся, еге ж?
Терпець у Фішерле урвався:
– Послухайте, а чого це ви так розбалакалися? Ви на службі! Розмовлятиму тепер я! Якщо кортить почесати язика, шукайте собі іншу роботу!
Крамар опанував себе й уклонився. Його долоні, які він, щось підраховуючи, щойно потирав, стулилися. Тулуб, голова й руки дрібно затремтіли. Чим іще він міг довести свою покору? Розгублений і знервований, він ладен був мало не на голову стати, аби лиш віддано стулити й ступні. Він боровся за те, щоб позбутися безсоння. Коли він чув слово «багатство», на думку йому спадали санаторії й складні курси лікування. В його раю були безвідмовні снодійні засоби. Там спали по два тижні поспіль, жодного разу не прокидаючись. Їли ві сні. Прокидалися через два тижні, раніше не можна було, доводилося слухатись, що тут удієш. Лікарі були суворі, як поліція. Потім ішли на півдня грати в карти. Для цього там була окрема кімната, куди заходили тільки порядні комерсанти. За кілька годин люди ставали там удвічі багатшими, так їм щастило в грі. Після цього знов лягали на два тижні спати. Часу було скільки завгодно.
– Чого це вами так тіпає? Посоромилися б! – закричав фішерле. – Годі вам тіпатись, або ви мені геть не потрібні!
Переляканий крамар очумався від сну й погамував, як міг, свої тремтячі руки й ноги. Його знов цілковито поглинула жадоба.
Фішерле бачив, що причепитися до цього підозрілого суб’єкта й звільнити його нема жодного приводу. Тоді він, розлючений, заходився давати йому вказівки:
– Слухайте добре, або я к бісу вас вижену! Я дам вам пакунок. Пакунок, утямили? Що таке пакунок, мандрівний крамар має знати. Підете з ним до «Терезианума». Це вам розтлумачувати не треба. Ви й так виснете там цілими днями, нездара. Перше ніж рушити до книжкового відділу, відчините скляні двері. Та не тіпайтесь, кажу ж вам! Якщо вас тіпатиме так і там, то розіб’єте шибу. Це ваше діло. Біля вікна стоятиме стрункий, порядний на вигляд пан. Це мій надійний компаньйон. Підходите до нього й тримаєте язика за зубами. Якщо забалакаєте раніше від нього, він обернеться до вас спиною й залишить вас із носом. Такий уже він чоловік – авторитет! Отож краще мовчіть! Я не маю жодного бажання тягатися з вами по судах, щоб відшкодувати свої збитки. Та якщо ви утнете мені щось не те, я все ж таки потягну вас до суду, і не сумнівайтеся, я не дам вам занапастити нещасну мою комерцію! А якщо ви недоумкуватий псих, то вшивайтеся геть! Як на мене, то краще вже чистильник, аніж ви. То на чому я спинився? Ви ще не забули?
Фішерле раптом упіймав себе на тому, що збився з добропристойної мови, яку опанував за кілька днів спілкування з Кіном. Та саме такою мовою, на його думку, доречно було говорити з цим зухвалим підлеглим. Він зробив паузу, щоб трохи заспокоїтись, і скористався нагодою звинуватити ненависного конкурента в тому, що той неуважно слухає. Крамар відповів одразу ж:
– Ви спинилися на стрункому компаньйоні, а я щоб мовчав.
– Ви спинилися, ви спинилися! – невдоволено пробурмотів Фішерле. – А пакунок де?
– Пакунок у мене в руках.
Покірність цього брехливого створіння довела Фішерле до відчаю.
– Ох! – зітхнув він. – Поки вам розтлумачиш так, щоб ви втямили, може вирости другий горб!
