Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 40 страниц)

Одного дня біля дверей кооперативної крамниці дівчина застала гурт жінок, які навперебій про щось розмовляли.

– Франц накивав п’ятами!

– Погана сім’я.

– Всю касу прихопив.

– Не міг дивитися людям у вічі.

– Шістдесят вісім шилінгів!

– Треба знову запровадити смертну кару!

– Мій чоловік товче про це вже стільки років!

Вона затремтіла й кинулася в крамницю. Завідувач саме казав:

– Поліція вже натрапила на його слід.

Збитки спишуть на нього, завідувача, бо він залишив хлопця самого, той негідник служив тут уже чотири роки, хто б міг подумати, що він на таке здатний, ніхто ж нічого за ним не помічав, з касою завжди все було гаразд, атож, чотири роки, з поліції щойно телефонували, не пізніш як до шостої вже сидітиме за ґратами.

– Це неправда! – вигукнула Полі й раптом заплакала. – Мій батько сам із поліції!

На неї не звернули особливої уваги, адже шкодувати доводилося втрачених грошей. Вона вибігла з крамниці й додому повернулася з порожнім кошиком. Не привітавшися з батьком, Полі замкнулася в задній кімнаті. Він був заклопотаний і почекав чверть години. Потім підвівся й покликав її. Вона мовчала.

– Полі! – рикнув він. – Полі!

Мовчання. Він пообіцяв не карати її, маючи твердий намір побити на три чверті до смерти, а якщо писне, то й до повної смерти. Замість відповіді він почув, як щось упало. Розлючений, він змушений був виламати власні двері.

– Ім’ям закону! – прогарчав він за звичкою.

Дівчина нерухомо й німо лежала біля плити. Перше ніж ударити, батько кілька разів перекинув її з боку на бік. Вона зомліла. Тепер він злякався, вона молода, і він непогано ж до неї ставився. Кілька разів він наказав їй очуматись. Те, що вона була до нього глуха, обурило його всупереч його ж таки волі. Хоч би там що, а почати він вирішив з не дуже вразливого місця. Поки він його шукав, на очі йому трапився кошик. Він був порожній. Бенедикт Пфаф усе зрозумів. Вона посіяла гроші. Нічого дивного в тому, що дівчина так перелякалась. Такі жарти з ним погані. З дому вона вийшла з цілою десятишилінґовою купюрою. Невже все пішло кобилі під хвіст? Він ретельно обшукав дочку. Вперше він торкався її не кулаками, а пальцями. Знайшов червоний згорточок з потертю від сигарети. Він порвав його й викинув у сміття. Насамкінець відкрив гаманець. Десятишилінґова купюра була там. Не відкушено жоден ріжок. Тепер Бенедикт Пфаф знов не міг нічого збагнути. Розгублений, він заходився її бити й так повернув до тями. Коли вона очунялась, він уже весь аж упрів – так обережно бив її, а з рота в нього скапували великі сльози.

– Полі! – гарчав він. – Полі, гроші ж бо осьдечки!

– Мене звати Анна, – промовила вона суворо й холодно.

Він сказав ще раз «Полі!», її голос дійняв його до живого, руки стислися в кулаки, душу йому заполонили ніжні почуття.

– Що сьогодні їстиме добрий батько?

– Нічого.

– Полі повинна йому щось зварити.

– Анна! Анна! – закричала дівчина.

Зненацька вона схопилася на ноги, стусанула його так, що будь-який інший батько вже б задер ноги, навіть він узяв цей стусан до відома, вибігла до комірчини (двері між двома кімнатами були виламані, а то вона замкнула б його), скочила, щоб стати вищою від нього, в черевиках на ліжко й закричала:

– Ти накладеш за це головою! Полі – від слова «поліція»! Твоя голова дістанеться матері!

Він зрозумів. Вона погрожувала донести на нього. Плід його плоти хоче звести на батька наклеп. Задля кого він живе на світі? Задля кого шанується? Він вигрів у себе в пазусі гадючий елемент, їй місце на шибениці. Він придумує спеціально для неї вічко, щоб вона чогось навчилась, і тепер, коли йому приступний світ і жінки, він залишається з нею, залишається, бо душа в нього добра й жаліслива. А вона хоче сказати, буцімто він робить щось не так! Це не його дочка! Та стара його обманула! Він був не дурний, коли давав їй лупки. Нюх ніколи його не зраджував. Шістнадцять років викидав гроші на чужу дочку! Таж будинок стільки не коштує. З року в рік людство стає чимдалі гірше. Скоро розженуть поліцію, і до влади прийдуть злочинці. Держава скаже: «Я пенсій не платитиму», – і світ розсиплеться на порох! Людина має натуру. Злочинець плодиться, і Господь Бог ще подивується!

Згадувати Господа Бога він зважувався нечасто. До найвищої інстанції, під якою ходив на світі, він ставився з шанобою. Господь Бог стояв вище, ніж начальник поліції. Тим глибше перейнявся Бенедикт Пфаф небезпекою, що нависла цього дня над самим Богом. Він з легким серцем стяг нерідну дочку з ліжка на підлогу й бив її до крови. Але справжнього задоволення не відчував. Він працював механічно, те, що він казав, було сповнене туги й глибоких жалощів. Його удари суперечили його голосу. Гарчати йому взагалі перехотілося. Ненароком він якось згадав таку собі Полі. Його м’язи ту ж мить виправили цю помилку. Ім’я баберії, яку він карав, було Анна. Ця баберія запевняла, нібито вона – те саме, що і його дочка. Він їй не вірив. У неї лізли коси, а позаяк вона захищалася, то зламалося два пальці. Вона щось бурмотіла про його голову, немовби якийсь найпослідущий різник чи кат. Поліцію обкладала прокльонами. Видно було, що проти поганих нахилів безсиле навіть найкраще виховання. Мати була нічого не варта. Хвора й цуралася роботи. Він міг би хоч зараз спровадити дочку до матері, її місце там. Але ж не такий він чоловік. Він відмовився від цього наміру й пішов у шинок обідати.

Від цього дня вони сприймали одне одного тільки як чуже тіло. Анна варила їсти й ходила до крамниці. Кооперативної уникала. Вона знала, що чорнявий Франц сидить у в’язниці. Він украв гроші задля неї, але виявився не достатньо спритним. Лицареві вдається все. Відколи Анна втратила свою сигарету, вона його не любила. Батькова голова трималася на плечах міцніше, ніж будь-коли; очі його по-жебрацькому виглядали у вічко жебраків. Вона показувала йому свою зневагу тим, що його винаходу просто не помічала. Його уроки вона прогулювала. Що кілька днів з язика в нього злітали нові спостереження. Вона виконувала свою роботу, сидячи навпочіпки біля нього, спокійно слухала й мовчала. Вічко її не цікавило. Коли батько робив примирливий рух і пропонував їй поглянути, вона байдужно хитала головою. Задушевним розмовам за столом настав край. Вона насипала в обидві тарілки – свою і його, сідала, їла, хоч і небагато, й досипала йому аж тоді, коли наїдалася сама. Він поводився з нею так само, як і колись. Йому бракувало її жаху. Б’ючи її, він казав собі, що її серце до нього вже не привертається. Через кілька місяців він купив собі чотирьох гарненьких канарок. Троє з них були самчики; навпроти них він почепив невеличку клітку з самичкою. Ті троє виспівували як навіжені. Він нестримно вихваляв їх. Як тільки вони заводили свої колінця, він опускав затулку на вічку, підводився й слухав їх навстоячки. Його святобливість не давала йому після цих закличних трелей заплескати в долоні. І все ж він казав: «Браво!» й переводив свій сповнений захвату погляд із пташок на дівчину. Всі сподівання він покладав на це жагуче витьохкування самчиків. Але і їхні співи не могли анітрохи розворушити Аннину байдужність.

Вона прожила ще багато років служницею й жінкою рідного батька. Справи в нього йшли добре; його м’язи ставали радше міцнішими, ніж слабкішими. Але справжнього щастя не було. Він казав собі про це щодня. Він думав про це навіть тоді, коли їв. Вона померла від сухот; канарок, які брали корм лише з її рук, охопив невимовний відчай. Вони це лихо пережили. Бенедикт Пфаф продав кухонні меблі й звелів замурувати задню кімнату. Під потинькованою й свіжо побіленою стіною він поставив шафу. Вдома він уже ніколи не їв. У комірчині він не покидав свого поста. Згадувати про порожню кімнату за стіною всіляко уникав. Там, біля плити, він утратив душу рідної дочки; він і тепер не розумів чому.

Штани

– Пане професор! Шляхетному бойовому рисаку принесли овес. Він у нас чистокровний і хвицається. У звіринці лев жере криваве, соковите м’ясо. А чому? Тому що цар звірів ричить, наче грім гуркоче. Ощиреному горилі дикуни дарують свіжих бабер. А чому? Тому що в горили такі м’язи, що ось-ось луснуть. Отака справедливість у житті! Мені будинок платить дріб’язок. А мені ціни не складеш. Пане професор! На цілому світі лише ви знали, що таке вдячність. Тяжкого клопоту про хліб насущний мене позбавляв тільки ваш, як-то кажуть, презент. І ось я уклінно питаю: до чого ви дожилися? І дозволю собі від щирого серця запропонувати свої послуги.

Такі були перші слова, що з ними Бенедикт Пфаф, ступивши в свою комірчину, звернувся до професора, який щойно скинув з очей носову хустину. Той вибачився й віддав свій борг – презент за два місяці.

– Про обстановку нагорі ми знаємо, – промовив він.

– Ще б пак! – підморгнув Пфаф, маючи на увазі почасти Терезу, а особливо свої права, досі потоптані, а оце щойно поновлені.

– Поки ви будете заклопотані генеральним прибиранням у моєму помешканні, я тут спокійно зберуся з думками. Робота квапить.

– Вся моя комірчина до ваших послуг! Пане професор, почувайтесь як удома! Якесь бабисько розлучає двох найкращих чоловіків. Між такими друзями, як ми, не може стояти ніяка там Тереза.

– Знаю, знаю, – нетерпляче урвав його Кін.

– Дайте ж мені слово сказати, пане професор! До сраки нам те бабисько! Моя дочка – о, то було зовсім інше діло!

Він показав на шафу, так ніби дочка була там. Потім висунув свої умови. Він – людина й береться вичистити помешкання нагорі. Вимести там потрібно багато чого. Він найме кількох прибиральниць і сам ними командуватиме. Тільки він не може терпіти дизертирства. Дизертирство й фальшиві свідчення – злочини тотожні. А поки він повернеться, пан професор заступатиме його на посту, життєво важливому для будинку.

Не так з почуття обов’язку, як із любови до влади він хотів протримати Кіна кілька днів на колінах. Цього дня перед ним постала, наче жива, дочка. Позаяк вона померла, замінити її мав професор. Бенедикта Пфафа аж розпирало від аргументів. Він доводив Кінові, як чесно й віддано вони люблять один одного. Він дарує йому цілу комірчину з усім рухомим майном. Ще кілька хвилин тому вона належала лише йому, Пфафові. І від квартирної плати за ті дні, поки товариш житиме в нього, він з обуренням відмовляється.

Невдовзі він провів електричного дзвінка, який з’єднав комірчину з бібліотекою на п’ятому поверсі. Як тільки станеться щось підозріле, професорові досить натиснути кнопку. Суб’єкт, ні про що не здогадуючись, рушить сходами нагору. А назустріч йому вже вийде й тут-таки його спостигне заслужена кара. Він подбав, отже, про все.

Уже надвечір того самого дня Кін приступив до виконання своїх нових обов’язків. Він стояв навколішках перед вічком і стежив за життям численних мешканців будинку. Його очі знудилися за роботою. Тривале неробство їх деморалізувало. Щоб дати роботу обом очам і жодного не скривдити, він припадав до вічка то одним, то другим. Його педантичність прокинулась. Кін вирішив надавати кожному оку по п’ять хвилин. Він поклав на підлогу перед собою годинника й працював суворо за ним. Праве око виявилося схильним збагачуватись коштом лівого. Він закликав його до порядку. Після того, як п’ятихвилинні інтервали ввійшли йому в плоть і кров, годинника він сховав. Кін трохи соромився банальних речей, які йому доводилося спостерігати надворі. Сказати щиро, там діялося завжди те саме. Відмінності між одними штаньми й іншими були досить незначні. Доти на мешканців будинку уваги він ніколи не звертав, тож доповнити їхні постаті не міг. Штани він сприймав як штани й почувався безпорадним. Одначе вони мали одну приємну особливість, за яку Кін віддавав їм належне: він міг на них дивитись. Багато частіше повз вічко проходили спідниці, вони гнітили йому душу. За обсягом і кількістю спідниці посідали більше місця, ніж їм годилося. Він вирішив їх ігнорувати. Його руки мимоволі перегортали щось у порожнечі, так ніби тримали ілюстровану книжку й розподіляли очам роботу. Залежно від того, як швидко проходили штани, руки гортали то скоріше, то повільніше. Коли з’являлися спідниці, руки проймалися відразою свого господаря; вони хутко проминали те, чого не хотів читати він. При цьому нерідко зникало по кілька сторінок одразу, і він про це не шкодував, бо хто знає, що за такими сторінками ховалося.

Одноманітність світу помалу його заспокоювала. Велика подія минулого дня втрачала свої обриси. Та галюцинація рідко зринала серед тих, хто проходив туди й сюди. Від синьої барви в ній уже й сліду не лишилося. Заборонені спідниці, котрі були йому все ж таки байдужі, намагалися прибирати різноманітних кольорів. Того цілком певного синього, якого не можна було сплутати з жодним іншим, яскравого, образливого й підлого, не носив ніхто. Причина цього факту, з погляду статистики просто-таки дивовижного, була проста. Галюцинація живе доти, доки з нею не борешся. Зберися на силі й навіч уяви собі небезпеку, під якою ходиш. Наповни свою свідомість образом, котрий наганяє на тебе страху. Опиши прикмети своєї галюцинації, як це роблять для розшуків у поліції, й тримай цей опис завжди напохваті. Потім примусь себе поглянути в очі дійсності й спробуй знайти в ній галюцинацію. Якщо знайдеш її десь у реальному світі, то знай, що ти божевільний, і йди лікуватись до відповідних фахівців. А якщо синя спідниця ніде не трапиться, ти її подолав. Хто ще здатний відрізнити дійсність від фантазій, той не має сумніву в силі свого духу. Впевнености, так тяжко добутої, вистачить навік-віків.

Увечері сторож приніс страву, що її зварила Тереза, й загнув за неї таку ціну, як у готелі. Кін заплатив одразу й вечеряв з апетитом.

– Дуже смачно! – сказав він. – Я своєю роботою задоволений!

Вони сиділи поруч на ліжку.

– Знов нікого не було, от уже день! – зітхнув Пфаф і з’їв понад половину, хоча прийшов, власне, вже неголодний.

Кін був радий, що миска швидко порожніє. Невдовзі він передав те, що не доїв, сторожеві, й запопадливо став навколішки.

– Ти ба! – рикнув Пфаф. – Ви вже добрали смаку! Це все через моє вічко! Людина просто закохується.

Він сяяв і за кожною фразою ляскав себе по стегну. Тоді відставив миску, відштовхнув убік професора, що намагався проникнути в темінь, і запитав:

– Усе гаразд? Зараз погляну! – Припавши оком до вічка, він бурмотів: – Ого! Ця Пільц знов одколює колінця. О восьмій приходить додому. Чоловік жде. І що ж вона йому зварила? А дулю! Я вже багато років чекаю вбивства. Другий стоїть надворі. У чоловіка не вистачає духу. Я б її задушив, душив би тричі на день. От сучка! Все стовбичить і стовбичить. Він її любить, як скажений. Чоловік і гадки не має. Ось що таке боягузтво! Я бачу все!

– Таж темно вже! – кинув Кін, критично й воднораз заздрісно.

Сторож зайшовся сміхом, як це з ним нерідко траплялось, і всією своєю вагою гепнувся на підлогу. Половина його тіла опинилася під ліжком, друга стрясала стіну. Так він лежав довго. Кін злякано забився в куток. У комірчині від стіни до стіни котилися здиблені хвилі сміху, він був їм перешкодою й намагався уникнути їх. Тут він почувався все ж таки трохи чужим. Самотність у пообідню пору влаштовувала його куди більше. Він потребував спокою. Цей найманець, цей варвар розкошував лише серед гармидеру. І раптом той і справді підвівся, важкий, як бегемот, і запирхав:

– А знаєте, пане професор, яке прізвисько я мав колись у поліції? – Він поклав свої кулачиська на двоє кволих плечей. – Я – Рудий Кіт! Насамперед через те, що в мене така рідкісна масть, а крім того, я все бачу в темряві. У мене очі! У хижих котів це звичайна річ!

Сторож запропонував Кінові забирати все ліжко собі й попрощався; він, мовляв, ночуватиме нагорі. Вже стоячи в дверях, Пфаф нагадав особливо берегти вічко. Уві сні людина, мовляв, часто розмахує руками, він і сам якось пошкодив був затулку, а коли другого ранку прокинувся, то просто вжахнувсь. Отож він просить поводитися обережно й не забувати про дорогий пристрій.

Украй стомлений, прикро вражений тим, що йому перебили спокійно розмірковувати, – до вечері він три години був сам, – Кін ліг на ліжко й затужив за своєю бібліотекою, замріявся про те, як невдовзі він знов до неї повернеться: чотири високі кімнати, стіни, від підлоги до стелі заставлені книжками, всі двері з кімнати до кімнати знову завжди навстіж, жодних тобі непотрібних вікон, рівне горішнє освітлення, письмовий стіл, повний рукописів, робота, робота, думки, думки, Китай, наукові контроверзи, погляди супроти поглядів, і то в часописах, без матеріальних вуст, які висловлюють ті погляди. Кін переможець – не в кулачному бою, а в змаганні умів, тиша, тиша, шурхіт сторінок, яка розкіш, жодної живої істоти, жодних крикливих тварюк, жодних сварливих бабиськ, жодних спідниць. Помешкання чистеньке, як труп. Мертве тіло біля письмового столу прибрано. Сучасна вентиляція проти впертої плісняви в книжках. Від декотрих тхне ще й через кілька місяців. До сушарні їх! Ніс – це найнебезпечніший орган. У протигазах легше дихати. Почепити десяток над письмовим столом. Якомога вище, щоб не покрав карлик. А то візьме й потягне до свого кумедного носа. Нацуп на себе протигаз. Двоє сумних-сумних очей. Один-однісінький отвір, що пронизує тебе наскрізь. Шкода. По черзі. Зазирай до інструкції. Кулачний бій між очима. Читати рвуться обоє. Хто тут командує? Хтось ляскає біля самісіньких повік. Я накажу покарати вас – заплющити. Темінь, хоч в око стрель. Хижі коти серед ночі. Тваринам теж щось сниться. Арістотель знав усе. Перша бібліотека. Зоологічна колекція. Зороастрова пристрасть до вогню. На батьківщині його визнавали. Нікудишній пророк. Прометей, бідолаха! Орел жере тільки печінку. Зжери ж і його вогонь! Сьомий поверх у «Терезианумі»... Полум’я... Книжки... Втікати крутими сходами... Швидше, швидше!.. Прокляття!.. Тиснява... Вогонь! Вогонь!.. Один за всіх, усі за одного... Нумо, нумо, дружно... Книжки, книжки, ми всі... руді, руді... Хто там загородив сходи?.. Я запитую. Я чекаю на відповідь!.. Пустіть мене наперед!.. Я прокладу вам шлях!.. Я кинуся на ворожий заслін!.. Прокляття... синя... спідниця... цупка, скам’яніла, стрімчаком у небо... крізь Молочний Шлях... Сиріус... Пси... Різникові собаки... Гризімо граніт!.. Кришаться зуби... Морди... Кров, кров...

Кін прокидається. Він стомлений, але стискає руку в кулак. Скрегоче зубами. Не треба боятися, вони ще тут. Він з ними поквитається. Кров – це теж казка. Комірчина тисне. Спати тут тісно. Він підхоплюється, відкриває затулку й, уздрівши надворі велике одноманіття, заспокоюється. Бо то лише здається, що нічого не відбувається. Хто звикає до темряви, той бачить у надвечір’ї всі штани, цілі шеренги штанів, мов на параді, спідниці з-поміж них погасли. Уночі всі люди носять штани. Вже готують декрет про скасування жіночої статі. Завтра його мають оприлюднити. Оголошуватиме сторож. Його голос почує ціле місто, ціла країна, всі країни, все, що є живого на землі, інші планети нехай подбають про себе самі, ми страждаємо від перенаселення – від перенаселення жінками, за відмагання – смертна кара, незнання законів – то не виправдання. До всіх імен додають закінчення чоловічого роду, для молоді історію переписують. Обраній комісії з питань історії працювати неважко, її голова – професор Кін. Що створили в плині історії жінки? Дітей та інтриги!

Кін знов лягає на ліжко. Сяк-так він засинає. Сяк-так дістається до синього стрімчака, якого вважав розтрощеним. Якщо стрімчак не подасться, сон не зрушить з місця, тож Кін учасно прокинеться й нахилиться до свого пристрою. Адже той у нього під рукою. Так відбувається десятки разів за ніч. Над ранок він переносить вічко, це його око одноманітності, це заспокоєння, цю втіху, до бібліотеки своїх сновидінь. У кожній стіні він робить одразу по кілька отворів. Так йому не доведеться тепер довго шукати. Повсюди, де нема книжок, він ставить невеличкі затулки. Система Бенедикта Пфафа. Вправно спрямовуючи свої сновидіння, Кін, хоч би де опинився, на повідці приводить себе назад, до бібліотеки. Незліченні отвори манять зазирнути в них. Стоячи навколішках, він обслуговує їх, як того навчився за день, і з певністю з’ясовує, що на світі є тільки штани, надто в темряві. Спідниці інших кольорів зникають. Накрохмалені сині стрімчаки падають. Йому не треба вже підхоплюватися з ліжка. Його сни регулюються автоматично, самі. Перед ранком він спить, як убитий, не прокидаючись. Голова його, сповнена глибоких роздумів, лежить на письмовому столі.

Перше тьмаве світло застало його вже за роботою. О шостій він, стоячи навколішках, оглядав уранішні сутінки, що поволі розповзалися в коридорі. Пляма на стіні навпроти набувала своїх справжніх обрисів. Тіні, хто знає й від чого – від якихось предметів, не від людей, але від яких предметів? – падали на плити, переходили в сіризну небезпечного й нетактовного відтінку й наближалися до кольору, визначенням якого він зовсім не хотів псувати собі початок дня. Не зосереджуючись на цих тінях, він попросив їх, спершу чемно, щезнути чи прибрати іншого кольору. Тіні зволікали. Він поквапив їх. Його уваги не уникло те, що вони почуваються невпевнено. Він вирішив заявити ультиматум і настрахав, що якщо вони не послухаються, то він не схоче їх і знати. Він має в своїх руках, мовляв, і інші засоби натиснути на них, він їх попереджує, він не беззахисний, він нападе на них зненацька, із засідки, і покладе край їхній зарозумілості й гордощам, їхній чванькуватості й нахабству одним ударом сокири. Вони й так мають жалюгідний, просто смішний вигляд, їхнє існування залежить від плит. А плити нічого не варто потрощити. Кілька ударів – і їхнім нікчемним уламкам залишиться тільки тужно замислитись – про що? А про те, чи справедливо мучити безневинного чоловіка, який нічого поганого нікому не зробив, який, покріпившись сном, саме готується до свого вирішального бою. Бо сьогодні він вирве з корінням учорашню напасть, знищить її, загребе й забуде про неї.

Тіні вагались; ясні смуги, що відділяли їх одну від одної, ширшали і яскраво світилися. Годі й сумніватися, Кін здолав би своїх ворогів і сам. Але цієї хвилини на допомогу йому прийшли якісь громіздкі штани й украли в нього честь переможця. Важкі ноги ступили на плити й спинились. Якийсь величезний черевик піднявся, описав по той бік вічка коло, описав любовно, немовби остерігаючись це вічко скривдити й тільки намагаючись переконатися в тому, що колишня його добре відома форма не зазнала змін. Потім той черевик зник, і такі самі вияви ніжности дозволив собі другий, тільки коло він окреслював уже в протилежний бік. Після цього ноги рушили далі. Почувся гомін, брязкання ніби ключів, щось скреготнуло й клацнуло. Тіні охнули й щезли. Тепер можна було спокійно зізнатися собі: вони були сині, просто-таки сині. Той вайлуватий чоловік знову пройшов повз вічко. Треба було б йому подякувати. Обійшлися б і без нього. Тіні – це тіні, їх відкидає якийсь предмет. Прибери той предмет – тіні застогнуть і вмруть. Що тут прибрали? Відповідь міг би дати лише той, хто це зробив. Поріг переступив Бенедикт Пфаф.

– Ти ба! Вже на ногах! Доброго вам раночку, пане професор! Ви – сама старанність. А я приніс мастило. Чули, як риплять вхідні двері? Чоловік спить у ліжку непросипно, ведмідь у барлозі – проти нього сирітка. Тут спали втрьох, коли ще були живі покійна дочка й моя стара. Я дам вам одну пораду як товариш і господар цього притулку. Зоставайтеся внизу, де ви оце лежите. Тут ви побачите, як-то кажуть, чудо природи. Будинок прокидається. Всі біжать на роботу. Люди поспішають, вони сплять надто довго, самі бабери та сплюхи. Якщо вам пощастить, пройдуть три пари ніг одразу. Цікаве видовище! Нічого не втямиш. «Ага!» – думаєш собі, а тим часом там уже, виявляється, хтось зовсім інший. Балаган, та й годі! Тільки не дуже смійтеся, скажу я вам. А то це буде ваш останній ранок перед похороном.

Горлаючи щось далі, розчервонівшись, як буряк, – так його потішив власний жарт, – він залишив Кіна самого. Отже, та огидна тінь, оті мерзенні рясні пасмуги – від грат на воротях під’їзду. Як тільки назвеш речі справжніми іменами, вони відразу втрачають свої небезпечні чари. Первісна людина називала все і всіх не так. Вона жила серед суцільних жахливих чарів. Де й коли їй не загрожувала небезпека? Наука звільнила нас від марновірства й віри. Вона послуговується завжди тими самими назвами, переважно грецько-латинськими, й позначає ними реальні речі. Непорозуміння неможливі. Хто б міг припустити, наприклад, що двері – це щось інше, а не вони самі чи принаймні їхня тінь?

Сторож таки казав правду. Численні штани виходили з дому; спочатку прості, тупі, не вельми доглянуті, які свідчили про те, що особливої уваги їм не приділяють, а також, як сподівався Кін, можливо, про наявність дещиці розуму. І що далі, то штани з’являлися гостріші; і рухалися вони вже не так поквапно. Коли один ніж підходив надто близько до другого, Кін потерпав, що вони поріжуться, й гукав: «Обережно!» В око йому впадали всілякі прикмети, і він не боявся визначати колір, тканину й вартість, чи є дірки, які штани завдовжки й завширшки, як пасують до черевиків, чи є плями й від чого вони; і хоч цього матеріалу було дуже багато, йому іноді вдавалися непогані визначення. Близько десятої, коли стало спокійніше, він спробував з вигляду штанів робити висновки про вік, удачу й фах їхніх господарів. Йому здавалося, що неважко випрацювати систему, яка давала б змогу розпізнавати людей за штаньми. Він поклав собі написати про це невеличку статтю, за три дні з нею можна буде впоратися завиграшки. Напівжартома він почав дорікати певному вченому, який досліджував кравецьку галузь. Але час тут, унизу, для нього однаково втрачений, хоч би що він робив. Кін добре розумів, чому так прилип до цього вічка. Вчорашнє минуло, вчорашнє мало минути. А наукова зосередженість справляла на нього надзвичайно цілющий вплив.

Поміж чоловіків, які вирушали на роботу, вперто й настирливо впихалися жінки. Вони були на ногах уже від самого рання. Невдовзі вони повертались, і тепер їх ставало вдвічі більше. Мабуть, жінки виходили до крамниць. Чути було, як вони вітаються, не шкодуючи одна для одної люб’язностей. Навіть особливо гострі й особливо поважні штани затримувалися. Свою чоловічу покору вони виказували по-різному. Один щосили клацнув підборами, і в низько розташованих Кінових вухах аж позакладало від різкого болю. Інші погойдувалися на носаках, двоє попідтинали коліна. У декотрих починали посмикуватися рубці на штанях. Необачна симпатія виказувала себе гострим кутом, що його утворювали штани й підлога. Хоч би один, один-однісінький чоловік, думав Кін, показав якій-небудь бабезі свою відразу й замість гострого кута вибрав тупий. Такого не було. Треба зважити на пору дня: люди щойно повставали з постелей, позалишавши в них своїх законних дружин, адже весь будинок був одружений. Їх чекав новий день і робота. Вони поспішали вийти з дому. Від їхніх ніг на глядача віяло свіжістю й бажанням працювати. Які перспективи! Скільки снаги! Їх чекало не духовне життя, але все ж таки життя, дисципліна, розпорядок, знайомі цілі, усвідомлені причини, плетиво взаємозв’язків, творіння, плин їхнього часу, розподіленого за їхньою власною волею. А що їм траплялося в під’їзді? Сусідова дружина, дочка, кухарка, і зводив їх не випадок. Так влаштовували самі бабенції; вони чигали за дверима помешкань; ледве зачувши ходу того, кого вони прирекли до свого кохання, вони вислизали за ним, прослизали перед ним, вислизали десь ізбоку, такі собі маленькі Клеопатри, кожна ладна будь-що збрехати, вони скиглять, стеляться листом, намагаючись запобігти уваги, обіцяють свою ласку, свою провину, жорстоко роздирають своїми кігтиками такий прекрасний цілий день, до якого простують чоловіки, достатньо дужі і вправні для того, щоб чесно покраяти його самим. Бо чоловіки ці зіпсуті, вони живуть у школі своїх дружин; вони ненавидять своїх дружин, ну звісно, але замість того, щоб згуртувати свою ненависть, вони біжать до ще однієї жінки. Котрась усміхнеться й вони вже зупинились. Як вони принижуються, переносять свої плани, широко розставляють ноги, марнують час, виторговуючи крихти втіх! Скидаючи капелюха, вони опускають його так низько, що аж перехоплює дух, на таке несила дивитись. Якщо той капелюх падає на землю, по нього тягнеться зігнута в лікті рука, а вслід за нею – ошкірене обличчя. Ще хвилю тому воно було таке поважне! Цій жіночці пощастило відібрати в чоловіка його поважність. Свою засідку бабенції цього будинку влаштовують якраз перед вічком. Навіть коли вони діляться жіночими таємницями, їм потрібно, щоб ними милувався хтось третій.

Але Кін ними не милувався. Він міг би їх і не помічати, Бог свідок, це було б йому зовсім не важко, досить лише захотіти. Здатність не помічати у вченого в крові. Наука – це мистецтво не помічати. Він не вдається до цього свого мистецтва з цілком зрозумілої причини. Бабенції – невігласи, вони дурні й нестерпні, вони – одвічна перешкода. Який багатий був би без них світ – величезна лабораторія, напхом напхана бібліотека, пристанище щонайнапруженішої праці вдень і вночі! А втім, задля справедливости треба віддати належне жінкам і сказати одне: вони носять спідниці, але, як досі мав змогу переконатися Кін, не сині, жодна жінка з цього будинку не нагадує про ту, котра колись давно пропливала цим вестибулем і зрештою, хоч і надто пізно, померла жалюгідною голодною смертю.

Незадовго до першої з’явився Бенедикт Пфаф і зажадав грошей за обід. Мовляв, він має принести його з готелю, а в нього при собі нічого нема. Держава виплачує йому пенсію щомісяця першого, а не останнього числа. Кін попросив дати йому спокій. Тут унизу він сидітиме недовго, не можна гаяти жодного дня. Скоро він, мовляв, перебереться нагору, до свого помешкання. А доти йому треба завершити наукову працю біля вічка. Він замислив «Характерологію за штаньми» з «Додатком про черевики». Їсти йому ніколи; може, завтра.

– Ти ба! – гаркнув сторож. – Так діло не піде! Пане професор, я по-доброму прошу вас дати грошей! У такій цікавій позі людина може померти з голоду. Я турбуюся про вас!

Кін підвівся й прискіпливим поглядом окинув штани цього порушника спокою.

– Прошу вас негайно покинути моє... робоче місце!

Наголосивши на слові «моє», він зробив коротку паузу й видихнув «робоче місце» як образу.

Пфаф витріщив очі. Кулаки в нього засвербіли. Щоб ту ж мить не дати їм волі, він щосили потер їх об ніс. Цей професор що – з глузду з’їхав? Його робоче місце! З чого ж тепер починати? Попереламувати йому ноги, прохромити череп, розбризкати по стінах мізки чи спершу затопити в пузо? А може, витягти нагору до його бабери? Ото чоловік зрадіє! Убивцю Тереза замкне в убиральні, сказала вона. Викинути на вулицю? Чи вивалити стіну й замкнути в задній кімнаті, де загубилася душа покійної дочки?