Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 40 страниц)
Частина друга
Безголовий світ
Під ідеальним небом
Відколи Кіна викинули з його помешкання, роботи він мав силу-силенну. Цілими днями він розміреною ходою, вперто обходив місто. Від самісінького рання він був уже на своїх довгих ногах. В обідню пору не дозволяв собі ні попоїсти, ні перепочити. Щоб розрахувати силу, Кін поділив поле своєї діяльности на райони, яких суворо дотримувався. У теці він носив величезну малу міста в масштабі 1:5 000, де зграбними червоними кружальцями позначив книгарні.
Ступивши до крамниці, Кін питав самого господаря. Якщо той був у від’їзді чи вийшов десь перекусити, Кін погоджувався мати справу зі старшим продавцем. «Мені для наукової роботи терміново потрібні такі твори», – казав він і зачитував довгий список, якого на папері не існувало. Щоб імена авторів не повторювати двічі, він вимовляв їх, можливо, аж надто виразно й повільно. Йшлося про твори рідкісні, а невігластво цих людей навіть важко собі уявити. Хоча Кін і читав, а проте скоса уважно придивлявся до облич, які його слухали. Між назвами він робив коротенькі паузи. Він любив ураз ошелешувати свого співрозмовника, який не встиг оговтатися від одного важкого прізвища, ще одним таким самим. Збентежені міни його потішали. Одні просили: «Хвилинку!», інші хапалися рукою за чоло чи за скроні, а він спокійно перелічував книжки далі. Його список охоплював два-три десятки томів. Удома Кін усіх їх мав. Сюди він приходив придбати ці книжки вдруге. Те, що тепер ставало ще одним примірником і обтяжувало його, він збирався згодом обміняти на щось інше чи продати. А втім, ця нова діяльність не коштувала йому жодного гроша. Списки він складав просто на вулиці. До кожної книгарні він заходив з новим. Дочитавши його до кінця, Кін кількома впевненими рухами згортав свій аркуш, ховав його до решти в портмоне, з глибокою зневагою вклонявся й виходив із крамниці. На відповідь він не чекав. Що могли відповісти йому ті бевзні? А якби він почав щось пояснювати їм з приводу книжок, котрі були йому потрібні, то знову згаяв би час. Він і так змарнував цілих три тижні, коли заклякло й нерухомо сидів в отому дивному стані за письмовим столом. Щоб надолужити згаяне, Кін ходив з рання до смеркання, ходив так спритно, так уперто, так наполегливо, що міг би, не впадаючи в марнолюбство, бути задоволеним собою, і він був собою дуже задоволений.
Люди, з якими Кіна зводив його фах, поводилися по-різному – залежно від настрою й темпераменту. Декотрі – їх було небагато – виявляли роздратування, позаяк він не давав їм сказати й слова, але більшість із них були щасливі слухати цього чоловіка. З його слів і вигляду вгадувалося, які величезні знання він мав. Одна його фраза важила не менше, ніж те, що містилося в напхом напханих книгарнях. Значення її рідко хто усвідомлював повною мірою. А то всі ті нещасні йолопи покидали б роботу, з’юрмилися б навколо нього, понаставляли б вуха й слухали б доти, доки в них би полускали барабанні перетинки. Коли ще трапиться їм таке джерело вчености? Здебільшого тільки поодинокі люди вміли дістати користь із нагоди послухати його. Перед ним ніяковіли, як ніяковіють перед усіма великими, Кін був для них чимось надто чужим і далеким, і їхнє збентеження, на яке він поклав собі не зважати, хвилювало його до глибини душі. Після того, як він обертався до них спиною, вони до самісінького вечора тільки й розмовляли, що про нього та його список. По суті, власники та персонал книгарень виконували роль його особистих службовців. Він ощасливлював їх тим, що про всіх них гуртом згадають у його біографії. Зрештою, поводились вони непогано, захоплювалися ним і надавали йому все, що він хотів. Вони здогадувалися, хто він, принаймні в них вистачало духу при ньому мовчати. Бо вдруге Кін до тієї самої книгарні не заходив. Коли він одного разу помилково це зробив, вони виставили його за двері. Він набрид їм по саме нікуди, вигляд цього чоловіка справляв на них гнітюче враження, і вони позбулися його. Із співчуття до їхнього враженого самолюбства Кін купив собі мапу міста з уже згаданими червоними кружальцями. В кружальцях відвіданих книгарень він ставив невеличкі хрестики; тепер ці книгарні для нього не існували.
А загалом усе, що він тепер робив, слугувало одній важливій меті. Від тієї хвилини, як Кін опинився на вулиці, він переймався лише своїми статтями, що залишилися вдома. Він мав намір завершити їх; без бібліотеки про це годі було й думати. Тим-то він і обмірковував та визначав, що з фахової літератури йому для цього потрібне. Його списки виникали в міру потреби; сваволі й примх Кін не допускав, він дозволяв собі купувати вдруге лише ті книжки, які для його роботи були потрібні конче. Певні обставини змушували його тримати домашню бібліотеку поки що під замком. Кін удав, нібито скорився, але він перехитрив долю. Від своєї науки він не відступив ні на крок. Він скуповував те, що йому було потрібне, через кілька тижнів він знов засяде за роботу, його спосіб боротьби був шляхетний і відповідав певним обставинам, здолати Кіна не можна було, на волі він розпростав свої розумні крила, він зростав з кожним днем, який належав тільки йому, і те, що в нього тим часом збиралася невелика нова бібліотека на кілька тисяч томів, було для нього достатньою винагородою за його зусилля. Він навіть потерпав, що вона надто розростеться. Щодня він ночував у іншому готелі. Як же йому тягати за собою чимдалі важчу ношу? Позаяк пам’ять у нього була незламна, бібліотеку Кін носив у голові. Тека залишалася порожньою.
Вечорами, коли крамниці зачинялися, він усвідомлював, що стомився, й, вийшовши з останньої книгарні, відразу простував до найближчого готелю. Позаяк речей Кін не мав, а костюмчик на ньому був такий собі, портьє ставилися до нього недовірливо. Збираючись витурити його у три шиї й наперед тішачись цим, вони дозволяли цьому чоловікові промовити дві-три фрази. Йому потрібен на ніч великий і спокійний номер, казав він. Якщо такий номер можна одержати лише по сусідству з жінками, дітьми й усілякою голотою, то, мовляв, нехай скажуть про це відразу, бо тоді він відмовиться. Почувши слово «голота», портьє виявлялись обеззброєними. Перше ніж йому надавали номер, Кін діставав портмоне й заявляв, що хоче заплатити наперед. Він зняв із банкової книжки всі свої гроші, і тепер його портмоне було вщерть набите великими купюрами. Задля них портьє оголювали ті кутики своїх очей, бачити які досі не випадало більш нікому, навіть заїжджим високородним панам та американцям. Чітким, великим і кутастим почерком Кін заповнював реєстраційну картку. У графі «місце роботи й посада» він писав «власник бібліотеки». Запитання про сімейний стан Кін ігнорував; він не був ані неодружений, ані одружений, ані розлучений і вказував на це, ставлячи кривий прочерк. Він давав портьє неймовірні чайові – до половини вартости номера. Розраховуючись, він щоразу тішився з того, що його банкова книжка не дісталася Терезі. Захоплені поклони йому пасували, він приймав їх незворушно, ставши в позу лорда. Усупереч власному звичаєві – технічні вигоди Кін ненавидів – він користувався ліфтом, бо ввечері був стомлений і нести бібліотеку в голові було важко. Вечерю він замовляв у номер – це був той один-єдиний раз на день, коли він їв. Потім, щоб трохи перепочити, вивантажував бібліотеку й роззирався – чи ж вистачить тут для неї місця насправді.
Попервах, коли його свобода була ще молода, Кін не надавав аж такого значення тому, який у нього номер, адже йому потрібно було тільки переночувати, а книжки він складав на канапі. Згодом він почав використовувати для них і шафу. Невдовзі бібліотека переросла вже й канапу, й шафу. Щоб скористатися брудним килимом, Кін телефонував покоївці й просив принести десять аркушів чистісінького пакувального паперу. Він розкладав його на килимі й усій підлозі, а позаяк аркуші зрештою залишалися, то накривав ними канапу й вистилав шафу. Так у нього на певний час стало звичкою щовечора, крім їжі, замовляти й пакувальний папір; уранці він той папір уже не прибирав. Гори книжок здіймалися щораз вище й вище, але жодна книжка, навіть упавши, не бруднилась – адже все було заслано папером. Уночі Кін іноді стривожено прокидався; це траплялося через те, що він виразно чув, як десь начебто впала книжка.
Одного вечора ті гори навіть йому самому здалися зависокими; він мав уже навдивовиж багато нових книжок. Тоді Кін зажадав, щоб принесли драбину. На запитання, нащо вона йому, він різко відповів: «Це вас не обходить!» Покоївка виявилася дівчиною досить полохливою. Незадовго перед цим злодії зламали в одному з номерів двері, й вона мало не втратила роботу. Дівчина подалася до портьє й схвильовано розповіла йому, чого вимагає пожилець із номера 39. Портьє добре знався на людях та вдачах і збагнув, до чого його зобов’язують чайові, хоч вони вже й були в його кишені.
– Ідіть спати, голубко, – ошкірився він, – цього зарізяку я беру на себе!
Дівчина не зрушила з місця.
– Він якийсь моторошний, – промовила вона нерішуче. – Скидається на тополю. Спершу йому подавай пакувальний папір, а ось тепер – драбину. Вся кімната вже захаращена пакувальним папером.
– Пакувальним папером? – перепитав портьє.
Ця новина справила на нього чудове враження. Адже до крайнощів догляд за собою доводять лише люди шляхетні.
– Авжеж, а то ж чим! – відказала дівчина гордо – адже її слухав портьє.
– А ви знаєте, хто цей пан? – запитав портьє. Навіть у розмові з покоївкою він сказав не «той чоловік», а «цей пан». – Він – власник придворної бібліотеки!
Кожен склад цієї високої посади портьє проказав як догмат віри. Щоб заткнути дівчині рота, він із власної ініціативи додав «придворної». І зрозумів, який же шляхетний має бути той пан нагорі, коли він, заповнюючи картку, знехтував цим словом.
– Але ж двору однаково вже немає!
– А придворна бібліотека є! Що за дурниці! А книжки? Гадаєте, люди їх пожерли?!
Дівчина мовчала. Їй кортіло його позлити, адже він був такий могутній. Він дивився на неї лише тоді, коли лютував. Через кожну дрібницю вона бігла до нього. Кілька хвилин він ще терпів її. Коли в нього траплялися напади гніву, його треба було остерігатися. Його лють додавала їй сили. Вона радо принесла Кінові драбину. Дівчина могла б попросити про це коридорного, одначе зробила те сама, вона хотіла догодити портьє.
У номері покоївка запитала пана власника придворної бібліотеки, чи не може вона чимось допомогти йому. Той відповів:
– Можете. Якщо негайно вийдете з номера!
Після цього Кін замкнувся, не довіряючи цьому настирливому дівчиськові, заткав папером замкову щілину, обережно примостив між горами книжок драбину й виліз на неї. Він діставав з голови один по одному складені за списками пакунки й заповнював ними кімнату до самої стелі. Попри важку ношу, йому щастило зберегти на драбині рівновагу; він здавався собі акробатом. Відколи Кін став сам собі господарем, з труднощами він упорувався завиграшки. Він саме завершував роботу, коли в двері хтось довірливо постукав. Кін розгнівався, адже йому заважали. Після того, що в нього сталося з Терезою, він страшенно боявся показувати свої книжки профанам. Стукала покоївка, яка (так само з відданости портьє) несміливо попросила віддати драбину.
– Адже пан власник придворної бібліотеки не спатимуть із драбиною в номері!
Її запопадливість була щира; дівчина дивилася на цю моторошну тополю зацікавлено, любовно й заздрісно, їй хотілося, щоб портьє виявляв стільки ж уваги й до неї самої.
Її мова нагадала Кінові Терезу. Якби це була вона, він би її злякався. Та позаяк покоївка тільки нагадувала йому Терезу, він закричав:
– Драбина залишиться тут! Я спатиму з драбиною!
«Господи, до чого ж шляхетний чоловік», – подумало юне створіння й злякано поспішило за двері. Таким шляхетним, що навіть і слова не можна сказати, вона його досі все ж таки не вважала.
А він зробив з цього випадку висновки. Жінок, хай це будуть економки, дружини чи покоївки, треба уникати за будь-яких обставин. Відтепер він вимагатиме такі великі номери, що драбина взагалі не знадобиться, а пакувальний папір приноситиме з собою в теці. Кельнер, якого Кін викликав дзвінком, щоб замовити вечерю, виявився, на щастя, чоловіком.
Відчувши в голові полегкість, Кін одразу ліг спати. Перед тим, як заснути, він порівняв колишнє своє становище з нинішнім. Надвечір його думки й так часто і залюбки поверталися до Терези, адже всі витрати він покривав грішми, які врятував від неї завдяки власній хоробрості. Коли він згадував про гроші, перед ним ту ж мить поставав її образ. Удень Кін грішми не користувався; він відмовився не тільки обідати, а й їздити в трамваї, і мав на те вагому причину. Чудову й поважну справу, якою він був заклопотаний у ці дні, йому не хотілося споганювати якоюсь там Терезою. Тереза – це дрібна монетка, яку беруть до рук. Тереза – це слово, що його вимовляє невіглас. Тереза – це камінь, який обтяжує дух людства. Тереза – це втілення божевілля.
Проживши кілька місяців під одним дахом із божевільною, він зрештою втратив здатність чинити опір згубному впливу її недуги й заразився від неї. Пожадлива до нестями, частину своєї пожадливости вона передала йому. Виснажлива туга за чужими книжками відірвала його від книжок власних. Він мало не пограбував її на мільйон, що його вона, як йому здалося, нібито мала. Його вдачі, що зазнавала постійного, безпосереднього впливу цієї жінки, загрожувала небезпека – її могли занапастити гроші. Але цього не сталося. Його тіло винайшло захист. Якби Кін і далі вільно пересувався в помешканні, він безнадійно захворів би на її недугу. Через це він і влаштував їй оту каверзу зі статуєю. Певна річ, на справжній камінь перетворитися він на міг. Але досить було того, що вона сприйняла його за камінь. Вона того каменя боялась, тож обходила його десятою дорогою. Мистецтво, з яким він тижнями нерухомо сидів на стільці, збивало її з пантелику. Вона вже й так була збита з пантелику. Але після того дотепного фокуса Тереза взагалі вже не могла втямити, хто він такий. Кін мав час звільнитися від неї. Він повільно зцілявся. Її вплив на нього урвався. Відчувши в собі досить сили, він склав план утечі. Треба було піти від неї і все ж таки не дати їй волі. Щоб утеча вдалася, Тереза мала вважати, що вигнала його сама. Того ж він і сховав банкову книжку. Цілими тижнями вона обшукувала все помешкання. Її недуга в тому й полягала, що вона безперестанку шукала гроші. Але банкової книжки ніде не знаходила. Врешті-решт вона зважилася підступитись до письмового столу. Однак тут наштовхнулася на нього. Розчарування довело її до сказу. А він розпалював її гнів доти, доки вона, знавіснівши, викинула його з його ж таки помешкання. Він опинився на вулиці, він урятувався. Вона вважала себе переможницею. Він замкнув її в помешканні. Вона запевне звідти не вийде, і тепер її підступи йому анітрохи не загрожують. Щоправда, довелося віддати власне помешкання, але чого не зробиш, щоб урятувати собі життя, коли це життя належить науці?
Кін випростався під ковдрою, і чимала частина простирадла прилягла до його тіла. Він попросив у книжок, щоб вони не падали, він, мовляв, стомився й хоче нарешті відпочити. Уже засинаючи, Кін пробурмотів «на добраніч».
Три тижні втішався він новою свободою. Цей час Кін використовував навдивовиж старанно, і коли ці три тижні минули, він вичерпав можливості всіх книгарень у місті. Якось пополудні він раптом збагнув, що вже нікуди йти. Почати все спочатку і обійти ті самі книгарні й у тій самій послідовності? Чи його там, бува, не впізнають? Образ краще уникати. Хіба його обличчя з тих, що їх кожне запам’ятовує з першого погляду? В якійсь перукарні Кін підійшов до дзеркала й придивився до своїх рис. У нього були водяво-блакитні очі й зовсім не було щік. Чоло – потріскана скеля. Ніс, цей карколомно вузький гірський гребінь, прямовисно спадав униз. Біля його підніжжя майже непомітно причаїлися дві крихітні чорні комашки. Ніхто й не подумав би, що то – ніздрі. Рот нагадував щілину в якомусь автоматі. Дві різкі зморшки, схожі на штучні рубці, тяглися від скронь до підборіддя й сходилися на його кінчику. Через них та ніс його обличчя, й так довгасте й худе, розпадалося на п’ять вузьких, аж страшно, смужок, вузьких, а проте суворо симетричних, затриматися тут було ніде, і Кін особливо й не затримувався. Бо коли він побачив себе – а зазвичай він на себе не дивився, – на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Він вирішив піти куди-небудь, де багато людей. Може, там пощастить забути, який самотній вигляд мало його обличчя, і, може, нарешті спаде на думку, як йому повернутися до колишньої своєї діяльности.
Кін обвів поглядом фірмові вивіски довкола, частину міста, щодо якої звичайно був сліпий, і прочитав: «ПІД ІДЕАЛЬНИМ НЕБОМ». Він задоволено переступив поріг. На вході відкинув грубі портьєри. Від жахливого чаду йому аж дух забило. Немовби шукаючи захисту, він машинально ступив ще два кроки. Його гостра постать ножем розітнула важке повітря. В очах виступили сльози, і він, щоб бачити, широко їх розплющив. Тоді вони засльозилися ще дужче, і він уже нічого не бачив. Якась чорна постать провела його до невеличкого столика й наказала сісти. Він послухався. Постать замовила для нього подвійну каву «мока» й зникла в тумані. На цьому чужому краю світу Кін спробував учепитися за голос того, хто провів його до столика, й з’ясував, що він – чоловічий, але невиразний і тому огидний. Кін зрадів, бо ось і ще хтось виявився таким самим нікчемним, якими він, Кін, вважав людей загалом. Товста рука поставила перед ним каву. Він чемно подякував. Рука на мить вражено затрималася на столі, потім притислася плиском до мармуру й розчепірила п’ятірню. «Чого вона так шкіриться?» – запитав Кін сам себе; в ньому ворухнулася недовіра.
Коли рука, а заразом і її власник зникли, Кін знов опанував очима. Туман розвіювався. Кін недовірливим поглядом стежив за постаттю, що була така сама худа й цибата, як і він сам. Перед шинквасом вона зупинилася, обернулась і, випроставши руку, показала на нового відвідувача. Потім сказала кілька незрозумілих слів і затряслася зо сміху. З ким же той чоловік розмовляв? Біля шинквасу, та й поодаль, не видно було жодної душі. Забігайлівка була неймовірно занедбана й брудна. За шинквасом виразно виднілася гора пістрявого лахміття. Люди тут були надто ледачі, щоб відчинити шафу, тож скидали все на купу між шинквасом і дзеркалом. Це ж треба – вони не соромилися навіть своїх відвідувачів! Ці зацікавили Кіна також. Майже за кожним столиком сидів якийсь патлатий тип із мавпячою фізіономією й люто витріщався в його бік. У глибині зали верещали якісь дивні дівчата. Ідеальне небо було дуже низьке й нависало брудними, сизувато-бурими хмарами. Місцями крізь каламутні пасма прозирали відблиски якоїсь зірки. Колись давно все небо було всіяне золотистими зорями. Більшість із них погасли в диму; ті, що залишилися, слабували на потьмарення. Світ під цим небом був невеликий. Йому цілком вистачило б місця в готельному номері. Та поки стояв оманливий туман, цей світ здавався неосяжним і химерним. Кожен мармуровий столик жив житіям окремої планети. Світовий сморід творили всі гуртом. Кожен відвідувач курив, мовчав або гупав кулаком по твердому мармуру. Із крихітних ніш долинали крики на допомогу. Раптом подав голос старий рояль. Кін марно шукав його поглядом. Де ж його сховали? Підстаркуваті парубки в картузах та пошарпаному одязі недбало відкидали важкі портьєри при вході, неквапно кружляли між планетами, то з кимось вітаючись, то комусь погрожуючи, й нарешті сідали там, де їх зустрічали особливо ненависно. Минуло небагато часу, й забігайлівка набула зовсім іншого вигляду. Поворухнутися було ніяк. Хто зважився б наступити на ногу одному з таких сусідів? Лише Кін ще сидів сам-один. Він боявся підвестися й не йшов звідси. Від столика до столика літала лайка. Музика сповнювала людей войовничим духом і вливала в них силу. Щойно рояль змовкав, вони враз ставали млявими. Кін схопився за голову. Що це за створіння?
Цієї хвилини поруч уродився якийсь величезний горб і запитав, чи можна підсісти до столика. Кін напружено подивився вниз. Де той рот, що з нього долинали слова? А власник горба, карлик, уже виплигнув на стілець. Він зручно вмостився на ньому і втупився в Кіна парою великих сумних очей. Кінчик його страшенно гачкуватого носа заходив глибоко в підборіддя. Рот у цього чоловіка був невеличкий, такий, як і сам він, тільки його, рота, годі було й добачити. Ні тобі лоба, ні вух, ні шиї, ні тулуба – чоловік складався з горба, могутнього носа та двох чорних, спокійних, журливих очей. Він довго нічого не казав – вичікував, мабуть, яке враження справить його вигляд. Кін звикав до нової обстановки. Зненацька він почув, як з-під столу чийсь хрипкий голос запитав:
– То як посуваються справи?
Кін подивився собі під ноги. Голос обурено прогарчав:
– Я що – собака?
Нарешті Кін збагнув, що це розмовляє карлик. Кін не знав, що сказати про справи. Він розглядав неповторний коротунів ніс, який викликав у нього підозру. Жодних справ Кін не вів, отож тільки легенько стенув плечима. Його байдужість справила неабияке враження.
– Фішерле мене звати! – Ніс дзьобнув у стільницю.
Кінові стало шкода свого доброго ім’я. Тож він і не назвав його, а тільки стримано вклонився, що можна було витлумачити і як відмову знайомитись, і як ґречність. Карлик вибрав друге. Він випростав обидві свої руки – довжеленні, як у гібона, – й схопив Кінову теку. Те, що в ній було, його розсмішило. Кутиками губів, що посмикувалися праворуч і ліворуч від носа, він нарешті довів, що рота таки має.
– Паперова галузь, я вгадав? – прокректав він, підіймаючи над головою ретельно згорнений пакувальний папір.
Угледівши цю картину, весь світ під небом одностайно зареготав. Кін, який добре усвідомлював глибше значення свого паперу, хотів був вигукнути: «Це нахабство!» – й вихопити його з карликових рук. Одначе вже сам цей намір, загалом такий сміливий, видався йому жахливим злочином. Щоб якось спокутувати його, він зробив нещасну, збентежену гримасу.
Фішерле відчепитися не хотів.
– Оце новина, людоньки, оце новина! Агент, німий, як риба, агент! – Він заходився перемацувати кривими пальцями папір і пожмакав його не менше, ніж у двадцятьох місцях.
У Кіна защеміло серце. Йшлося про чистоту його бібліотеки. Що ж придумати, щоб її врятувати? Фішерле став на стілець – тепер він був точнісінько такий самий заввишки, як Кін, що сидів, – і переривистим голосом заспівав:
– Я – рибалка, а він – рибка! – На слові «я» він ляскав себе папером по горбу, а на слові «він» давав папером запотиличника Кінові.
Той мовчки терпів. Він був навіть щасливий, що цей оскаженілий карлик не вбив його взагалі. Помалу таке обходження з ним починало завдавати йому болю. Про чистоту бібліотеки вже можна було забути. Він збагнув, що тут, якщо не належиш до якої-небудь галузі, пропадеш. Скориставшись тривалим інтервалом між «я» та «він», Кін підвівся, низько вклонивсь і рішуче заявив:
– Кін, книжкова галузь.
Перед іще одним «він» Фішерле змовк і сів. Своїм успіхом він був задоволений. Він знов увібгався в свій горб і з безмежною відданістю запитав:
– А ви граєте в шахи?
Кін надзвичайно скрушно похитав головою.
– Людина, яка не грає в шахи, – то не людина. Я так кажу: в шахах увесь розум. Нехай завдовжки ти й чотири метри, а грати в шахи повинен уміти, а то будеш бовдур бовдуром. Я в шахи граю. І я таки не бовдур. Зараз я вас про щось спитаю, а ви як схочете, то відповісте. А як не схочете, то не відповісте. Навіщо в людини голова на в’язах? Я сам скажу вам навіщо, бо ви ще висушите собі голову, а мені було б її шкода. Голова в людини на те, щоб грати в шахи. Ви мене розумієте? Якщо скажете «так», то все гаразд. Якщо скажете «ні», то я нагадаю вам ще раз, бо це ви. До книжкової галузі я не байдужий. Грати, щоб ви знали, я навчився сам, не з книжки. Як ви гадаєте, хто тут чемпіон, чемпіон усього цього закладу? Б’юсь об заклад, не здогадаєтесь. Я скажу вам, як його звати. Чемпіона звати Фішерле, і сидить він за тим самим столиком, що й ви. А чому він сів тут? Бо ви – негарний чоловік. Тепер ви, либонь, подумаєте, що я липну до негарних людей. Брехня, дурниці, аж ніяк! Ви собі навіть не уявляєте, яка красуня в мене дружина. Такої привабливої жінки ви ще зроду не бачили. Але хто, питаю я вас, має розум? Я так кажу: розум має негарна людина. Навіщо розум якому-небудь вродливому гультяєві? Гроші за нього заробляє дружина, грати в шахи він не любить, бо тут треба гнути спину, а це може змарнувати його красу. І що ж виходить? А виходить, що весь розум дістається негарному чоловікові. Візьміть ось шахових чемпіонів – усі ж негарні. Ви знаєте, коли я бачу в ілюстрованому часописі якогось знаменитого чоловіка й він хоч трохи гарний, я одразу кажу собі: «Фішерле, тут щось не те. Їм утелющили не той потрет». А що ви думаєте, коли стілько тих потретів, і кожне хоче бути знаменитістю, то що діяти такому часопису? Часопис-бо теж усього-навсього людина. Але знаєте, в чому тут дивовижа? У тому, що ви не граєте в шахи. Вся книжкова галузь грає в шахи. Хіба це штука для чоловіка з книжкової галузі? Він бере собі шахову книжечку й завчає партію назубок. Але, гадаєте, мене хтось отак переміг? З книжкової галузі – ніхто, це така сама правда, як те, що ви з їхнього кодла, якщо це правда!
Слухати і слухатись було тут для Кіна те саме. Відколи цей кордупель завів мову про шахи, він став найбезневиннішим євреєм на світі. Карлик себе не перебивав, його запитання були риторичні, проте він усе ж таки на них відповідав. Слово «шахи» він вимовляв як наказ, так немовби тільки від його ласки залежало, пролунає чи не пролунає смертельне «мат». Кінова мовчазність, яка спершу дратувала коротуна, тепер здавалася йому ознакою уваги й тішила його.
За шахівницею партнери надто його боялися, щоб заважати йому репліками. Бо помщався він жорстоко й кожен необачний їхній хід виставляв на людське посміховище. У перервах між партіями – а він півжиття провадив за шахівницею – з ним обходилися так, як те відповідало його статурі. Фішерле ладен був грати безперестанку. Він мріяв про таке життя, коли їсти й спати можна буде тоді, як супротивник обмірковує свої ходи. Коли Фішерле, граючи шість годин поспіль, здобував перемогу й раптом з’являвся ще один претендент на поразку, в справу втручалася дружина; вона примушувала його кинути гру, бо він починав поводитися з нею надто нахабно. Вона була йому байдужа, як камінь. Він тримався дружини через те, що та давала йому їсти. Але коли вона вривала ланцюг його тріумфів, він несамовито вистрибував довкола неї й лупцював ту жінку по нечисленних чутливих місцях її отупілого тіла. Вона стояла спокійно й, хоч була досить міцна, дозволяла йому робити з собою що завгодно. Тільки такі подружні ласки він їй і дарував. Бо вона кохала його, він був у неї за дитину. Справи в «Ідеальному небі» не давали їй змоги завести нікого іншого. В цьому закладі її глибоко поважали, адже з-поміж бідних і дешевих дівчат тільки вона мала постійного клієнта – одного літнього пана, який ось уже вісім років з незрадливою вірністю навідував її щопонеділка. Через цей гарантований прибуток її називали «пенсіонеркою». Під час сцен із Фішерле, які траплялися досить часто, вся кав’ярня вирувала, а проте розпочати нову партію всупереч забороні цієї жінки ніхто не зважився б. Фішерле бив її тільки через те, що знав про це. До її клієнтів він ставився з усією ніжністю, яка залишалася в нього від любови до шахів. Щойно дружина з котримсь із них усамітнювалася, він розважав душу за шахівницею. На людей незнайомих, які прибивалися до цієї кав’ярні випадково, Фішерле мав переважне право. Він очікував у кожному великого майстра, в якого можна дечого повчитися. У тому, що він того майстра однаково переможе, Фішерле сумніву не мав. Аж коли вмирала надія на нові комбінації, він пропонував незнайомцеві дружину, щоб на якийсь час її спекатися. Прихильно ставлячись до будь-якої галузі, що в ній працював відвідувач, Фішерле нишком радив йому спокійно провести кілька годин нагорі з дружиною – вона, мовляв, не така, поцінувати витонченого чоловіка ця жінка вміє. Однак просив, щоб самого його дружині не виказували, бо справа – це справа, а він, мовляв, чинить усупереч власним інтересам.
Колись давно, багато років тому – дружина тоді ще не була «пенсіонерка» й мала стільки боргів, що не могла відсилати його до кав’ярні, – Фішерле, коли вона приводила до їхньої комірчини клієнта, доводилося лізти, попри горб, під ліжко. Там він уважно прислухався до слів, які казав чоловік – до того, що казала дружина, йому було байдуже, – і невдовзі вже здогадувався, грає той у шахи чи ні. З’ясувавши це напевно, він поквапно вилазив з-під ліжка – нерідко дуже боляче зачіпаючись горбом – і запрошував клієнта, який сном-духом нічого не відав, зіграти партію. Декотрі погоджувались, якщо грати домовлялися на гроші. Вони сподівалися відіграти в миршавого єврея гроші, які подарували жінці, скорившись нездоланній вищій силі. Вони вважали, що мають на це цілковите право, бо тепер на таку оборудку вже не пішли б запевне. Одначе програвали ще раз і стільки ж. Більшість із них відхиляли пропозицію Фішерле стомлено, недовірливо чи обурено. Ніхто не замислювався над тим, звідки він раптом узявся. Але з роками пристрасть Фішерле зростала. З кожним разом йому ставало все важче так довго чекати, щоб нарешті зробити свою пропозицію. Часто в його уяві поставало непереборне видіння, нібито там, нагорі, інкогніто лежить чемпіон світу. Тоді горбань раніше, ніж треба, з’являвся з-під ліжка й пальцем або носом шкрябав плече таємній знаменитості доти, доки та, замість спіймати якусь комаху, раптом виявляла перед собою карлика з його пропозицією. Всі сприймали це як безглузду витівку, і не було жодного, хто не скористався б із нагоди й не зажадав би своїх грошей назад. Після кількох таких випадків (один розлютований торговець худобою якось навіть викликав поліцію) дружина рішуче заявила, що або віднині все буде по-іншому, або вона візьме собі за чоловіка когось іншого. Тепер дружина, незалежно від того, як ішли справи – добре чи погано, спроваджувала Фішерле до кав’ярні, тож повертатися додому раніше, ніж о четвертій ранку, він не мав права. Невдовзі після цього по понеділках у них прижився отой поважний пан, і найстрашніші злидні минули. Він залишався на цілу ніч. Повернувшись додому, Фішерле ще заставав його, і той, вітаючись, незмінно називав горбаня «чемпіоном світу». Це мав бути такий собі незлостивий жарт, – із часом йому виповнилося майже вісім років, – однак Фішерле щоразу сприймав його як образу. Коли той пан – його прізвища ніхто не знав, він приховував навіть своє ім’я – бував особливо задоволений, він із жалощів давав коротунові швиденько виграти в себе партію. Цей пан був із тих, хто всьому зайвому любить покласти край одразу. Виходячи з комірчини, він знов на цілий тиждень забував і про кохання, й про жалощі. Завдяки поразці, якої цей клієнт доброхіть зазнавав від Фішерле, він заощаджував кілька монет, що їх мав би кинути жебракам у крамниці, яку, очевидно, тримав. На дверях у нього висіла табличка: «Тут милостиню не подають».
