Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 40 страниц)
Сліпучі меблі
– Не їстиму ж я сама на кухні, мов служниця. Господиня їсть за столом.
– Столу немає.
– Отож я й товкмачу: потрібен стіл. Хіба це годиться, щоб у порядному домі людина їла за письмовим столом? Цілих вісім років я про це думала. Пора вже сказати.
Купили стола, заразом з їдальнею горіхового дерева. Вантажники поставили все те в четвертій кімнаті, що була найдалі від письмового столу. Щодня обідали й вечеряли, здебільшого мовчки, на нових меблях. Не минуло й тижня, як Тереза сказала:
– У мене прохання. Тут чотири кімнати. У чоловіка й жінки права однакові. Такі ниньки закони. На кожного по дві кімнати. Що дозволено одному, те не заборонено й другому. Я візьму собі їдальню й сусідню кімнату. За чоловіком зостанеться чудовий кабінет і ота велика кімната поряд. Так буде найпростіше. Мебля залишиться, як є. Не треба буде нічого обраховувати. Шкода ж бо гаяти стільки часу. Це діло треба залагодити. Тоді жодна зі сторін не матиме перепон. Чоловік іде до письмового столу, жінка береться за свою роботу.
– Гаразд, а книжки?
Кін про її заміри здогадується. Його не обдуриш. Навіть якщо це коштуватиме йому цілих двох фраз, він однаково в неї все випитає.
– Через них у моїх кімнатах скоро вже не буде де ступити.
– Я заберу їх до себе!
Голос у нього злий. Господи, йому тяжко розлучатися зі своїм добром. Шкода віддавати сякий-такий скарб.
– А навіщо, перепрошую? Перетягувати книжки туди-сюди – хіба це для них добре? Я знаю, що треба зробити. Залиш книжки там, де вони стоять. Я до них і не доторкнуся. За це я візьму собі й третю кімнату. Так ми будемо квити. У тій кімнаті все’дно нічого такого не стоїть. А чудовий кабінет належатиме тільки чоловікові.
– Ти обіцяєш мовчати, коли ми їмо?
До меблів йому байдуже. Він їх продасть їй дорого. За столом вона часом заводить балачку.
– Ну звісно, я мовчати люблю.
– Краще домовитися про це в письмовому вигляді!
Вона навдивовиж спритно прослизнула вслід за ним до письмового столу. Угода, яку він хутко начеркав, іще не встигла просохнути, а вона вже поставила під нею свій підпис.
– Ти знаєш, що підписала? – промовив він, піднісши аркуш над головою, і про всяк випадок прочитав їй свій текст уголос: – «Цим я підтверджую, що всі книжки у трьох моїх кімнатах є законною власністю мого чоловіка й що в нинішньому розподілі майна ніколи й ні за яких обставин нічого не зміниться. За те, що мені передано три кімнати, я зобов’язуюся мовчати, коли ми з чоловіком спільно снідатимемо, обідатимемо чи вечерятимемо».
Обоє були задоволені. Вперше після загсу вони подали одне одному руки.
Так Тереза, що доти мовчала за звичкою, довідалась, як високо він цінував її мовчання. Умову, від якої залежав її подарунок, вона виконувала якнайстаранніше. Їжу вона передавала йому за столом мовчки. Тереза доброхіть зреклася однієї давньої мрії, що її плекала багато років: розповісти своєму чоловікові, як на кухні варять їсти. Текст угоди вона пам’ятала добре. Мовчати з примусу їй давалося важче, ніж мовчати просто так.
Якось уранці, коли він, зібравшись на прогулянку, вийшов зі своєї кімнати, вона заступила йому дорогу й сказала:
– Зараз я маю право розмовляти. Ми не за столом. На цій канапі я б не заснула. Хіба вона пасує до письмового столу? Така дорога, давня річ – і оця жалюгідна канапа. У пристойному домі має стояти пристойне ліжко. Сором-бо, як прийдуть люди. Вона завше справляла на мене гнітюче враження, ця канапа. Якраз учора я хтіла про це сказати. Але потім усе ж таки стрималася. Не гоже, щоб господині в домі відмовляли. Ця канапа – вона ж бо тверда, як камінь! Де це чувано, щоб тримати таку твердющу канапу? У твердому нічого доброго немає. Я не розпусниця якась, такого про мене ніхто не скаже. Але спати треба вміти. Лягати вчасно, і щоб ліжко було добротне, як і належиться, а не отаке тверде!
Кін її не перебивав. Певний, що вона мовчатиме о будь-якій порі дня й ночі, він, отже, хибно склав контракт, зробивши застереження тільки щодо того часу, коли вони сідали за стіл. З юридичного погляду вона угоди не порушила. Щоправда, з морального боку вона схибила. Але таких створінь, як Тереза, це не бентежить. На другий раз він поклав собі чинити розважливіше. Заговорить він, дістане привід розмовляти й вона. Ступивши вбік – так, немовби вона німа, а він глухий, – Кін пішов своєю дорогою.
Одначе Тереза не вгамувалася. Щоранку вона ставала під дверима й гудила канапу дедалі відвертіше. Її балачки ставали щораз довшими, його настрій – щораз гіршим. Хоч на її слова він і бровою не вів, проте, бувши людиною пунктуальною, вислуховував жінку до кінця. Про канапу вона знала, здавалося, так багато, немовби сама спала на ній уже багато років. Її зухвалі судження помалу справляли на нього вплив. Канапа була швидше м’яка, ніж тверда. Кіна так і поривало заткати її дурну пельку однією-однісінькою фразою. Він питав себе, як далеко зайде її нахабство, й, щоб побачити це, зважився на один невеличкий підступний експеримент.
Якось, коли вона знов накрила мокрим рядном цю тверду, твердющу-розтвердющу канапу, він глузливо втупився їй у самісіньке обличчя – дві товсті щоки й чорна пащека – і заявив:
– Звідки тобі це знати? Сплю на ній я.
– А я все’дно знаю, що канапа тверда.
– Отакої! Звідки ж?
Вона ошкірилась:
– Я цього не скажу. Дещо пригадується.
Зненацька й сама вона, і її ошкір здалися йому дуже знайомими. Перед очима постала сліпучо біла нижня спідниця з мереживом, груба рука накинулася на книжки. Ще мить, і вони вже лежали на килимі, наче трупи. Потороча, до половини гола, до половини в блузці, ретельно згорнула нижню спідницю й накрила нею, мов саваном, книжки.
Цього дня робота в Кіна не йшла на лад. У нього нічого не виходило; їжа викликала огиду. Один раз йому пощастило про все забути. Тим виразніше спогади напливали тепер. Уночі він не змикав очей. Канапа йому здавалася проклятою й зараженою. Якби ж вона була тільки тверда! До неї прилип брудний спогад. Кілька разів Кін підводивсь і струшував із себе цей тягар. Але та бабега була важка й залишалася там, де їй подобалось. Він просто-таки скидав її з канапи на підлогу. Та щойно він лягав, як її образ з’являвся перед ним знову. Від ненависти він не міг заснути. Щоб виспатися, йому потрібно було шість годин. Завтра з його роботою буде те саме, що й сьогодні. Він завважив, що всі лихі думки крутяться тільки навколо канапи. Щаслива ідея врятувала його аж під четверту годину ранку. Він вирішив пожертвувати канапою.
Кін хутко підбіг до жінчиної кімнати, що була біля кухні, й стукав у двері доти, доки нажахана Тереза нарешті прийшла до тями. Спати вона не спала. Відколи Тереза вийшла заміж, сон взагалі втікав від неї. Щоночі вона в глибині душі чекала на велику подію. Ось ця подія й настала. Минуло кілька хвилин, перше ніж Тереза в це повірила. Тихесенько підвелася вона з ліжка, скинула нічну сорочку й одягла спідницю з мереживом. Щовечора вона діставала її з валізи й чіпляла на спинку стільця в ногах ліжка – про всяк випадок, адже наперед нічого не знаєш. На плечі вона напнула широку ажурову шаль – ще одну, справжню коштовність у своєму посагу. Ту першу поразку Тереза приписала блузці. На її величезних, лапатих ногах були червоні пантофельки. Біля дверей вона голосно прошепотіла:
– О Господи, відмикати? – Власне, вона хотіла сказати: «Що сталося?»
– Ні, дідько забирай! – гаркнув Кін, лютий на її нібито міцний сон.
Вона збагнула, що помилилася. Його владний тон підтримав її надію ще на якусь хвилю.
– Завтра мені треба купити ліжко! – закричав він.
Вона нічого не відповіла.
– Зрозуміло?
Вона покликала на допомогу все своє вміння й прошепотіла крізь двері:
– Як хочеш.
Кін повернувся до своєї кімнати, гучно хряснув на підтвердження своєї рішучости дверима й відразу заснув.
Тереза рвучко скинула шаль, дбайливо поклала її на стілець і впала важкими грудьми на ліжко.
Хіба так поводяться? Хіба так роблять? Можна подумати, це потрібно мені. І що тільки цей чоловік забрав собі в голову! Хіба це чоловік? На мені такі чарівні штанці з дорогим мереживом, а він і не поворухнеться. Ні, це, звісно, не чоловік. Я могла б мати зовсім інші амури. Який статечний був отой пан, що часто приходив на гостину до колишніх моїх господарів! Біля дверей він брав мене за підборіддя й щоразу казав: «А вона з дня на день стає молодшою!» Ото був чоловік – здоровенний, кремезний, він щось собою таки являв, не те що цей – сама шкіра та кістки. А як він дивився! Мені досить було б тільки пальцем кивнути. Коли він приходив, я ступала до вітальні й питала:
– Що бажають панове на завтра? Яловичину з капустою і смаженою картоплею чи вудженицю з овочами й галушками?
Ті двоє стареньких ніколи не могли дійти згоди між собою. Він був за галушки, вона – за капусту. Тоді я зверталася до гостя:
– То нехай скажуть пан небіж!
Ще й тепер бачу, як стою перед ним, а він – ото вже нахаба! – підхоплюється і обіруч – кремезний був чоловік! – ляскає мене по плечах.
– Яловичину з капустою й галушками!
Сміх, та й годі. Яловичину з галушками! Та хто так робить? Такого світ іще не бачив.
– Завше вони в доброму гуморі, цей пан небіж! – казала я.
Доти він служив у банку, але після скорочення залишився без роботи, хоч і дістав непогану вихідну допомогу, що правда, то правда. Але як бути, коли цю допомогу проїси? Ні, я заведу собі чоловіка тільки поважного, з пенсією або, ще краще, з власним статком. Пора вже. Через якусь там любов не варто псувати собі життя. Треба ж мати голову на в’язах. У нашій сім’ї всі доживають до старости. Хіба це дивно, коли живеш так помірковано? Це ж бо велике діло – вчасно лягати спати, завжди сидіти вдома. Мати, голодранка нещасна, теж дожила до сімдесятьох чотирьох років. Та ще й не просто померла. Вона врізала дуба від голоду, бо на старість не мала чого жерти. Все ж бо проциндрила. Як зима – то й нова блузка. Не минуло й шістьох років після того, як помер батько, а вона вже завела собі полюбовника. О, це був ще той фрукт, різник, бив її й завше ганяв за дівками. Я його мармизу добряче подряпала. Йому скортіло мене, а мені він був огидний. Я підпускала його, щоб тільки матір позлити. Вона за своїх дітей завше горою стояла. Ох і вибалушила ж вона очі, як прийшла після роботи додому й застала полюбовника зі своєю дочкою! Ні, до цього діло в нас іще не дійшло. Різник саме поривається сплигнути. Я міцно тримаю його, не даю вирватись, доки стара відчинить двері й підійде до ліжка. Така буча знялася! Мати штурханами виганяє його з кімнати, хапає мене, ридає й навіть намагається цілувати. Я впираюся й дряпаюсь.
«Ти не мати, а мачуха!» – кричу їй. До самої смерти вона думала, що він позбавив мене цнотливости. Ще чого! Я жінка порядна, і в мене ні з ким нічого не було. Авжеж, якщо не боронитимешся, то матимеш їх по десятку на кожен палець. Але що діяти потім? Адже все з дня на день дорожчає. За картоплю он уже треба платити вдвічі більше. Хто зна’ ще, чим це скінчиться. Ні, краще я побуду збоку. Тепер я жінка заміжня, і мене чекає самотня старість...
Із газетних оголошень – а читала вона лише їх – Тереза знала багато гарних висловів і вплітала їх у свої думки, коли була схвильована чи після того, як ухвалювала важливі рішення. Такі мовні звороти її заспокоювали. Вона ще раз проказала подумки: «Мене чекає самотня старість», – і заснула.
Другого дня робота в Кіна пішла на лад; він саме сидів за столом, коли двоє вантажників принесли нове ліжко. Канапа зникла, а заразом зникло й усе, що до неї прилипло. Ліжко стало на те саме місце. Виходячи, вантажники забули причинити за собою двері. Несподівано вони внесли до кімнати умивальника.
– Куди його? – запитав один з них у другого.
– Нікуди! – запротестував Кін. – Умивальника я не замовляв.
– За нього вже заплатили, – сказав вантажник, той, що нижчий.
– За нічний столик – теж, – додав другий і хутко вніс до кімнати цей дерев’яний доказ.
На порозі з’явилася Тереза. Вона повернулася з крамниці. Перше ніж увійти, вона постукала у відчинені двері.
– Дозвольте?
– Входьте! – вигукнули замість Кіна вантажники й засміялися.
– Вже тут, панове? – Тереза з гідністю пропливла до свого чоловіка, по-панібратському привіталася з ним, повівши плечем і кивнувши головою, так ніби вони вже багато років були щирі друзі, й сказала: – А правда ж, я молодця? За ті ж таки гроші! Чоловік жде вдома одну меблю, а жінка привозить аж три.
– Я їх не хочу. Мені потрібне тільки ліжко.
– А чом би й ні? Людина мусить умиватись.
Вантажники штовхнули один одного ліктем під бік. Либонь, подумали, що досі Кін ніколи не вмивався. Тереза накинула йому сімейну розмову. Він не хотів бути посміховиськом. Якщо підтримати розмову про цей умивальник, вони вважатимуть його за дурня. Краще нехай уже він залишається тут, хоч у нього й така холодна мармурова стільниця. Його можна трохи сховати за ліжком. Щоб якомога скоріше забути про цю неприємну обнову, Кін сам допоміг поставити умивальника на місце.
– Нічний столик зайвий, – промовив потому він і показав на низенький, жалюгідний предмет, який посеред високої кімнати – столик стояв іще там – мав кумедний вигляд.
– А нічний горщик?
– Нічний горщик? – Кін уявив собі нічний горщик у бібліотеці й геть розгубився.
– Може, поставити під ліжко?
– Що це тобі стукнуло в голову?
– Хіба ж можна при чужих людях так ганьбити жінку?
Отже, їй потрібно було тільки потеревенити. Вона хотіла теревенити, теревенити й більш нічого. Для цього вона підступно скористалася з того, що в кімнаті були вантажники. Але він не дав утягти себе в пусту балаканину. Нічний горщик проти її базікання – це просто книжка.
– Поставте його он там, біля ліжка! – різко наказав Кін вантажникам. – Отак, а тепер ідіть собі.
Тереза провела вантажників за двері. Вона була саме втілення люб’язности й, усупереч своїй звичці, дала обом на чай – із чоловікової кишені. Коли вона повернулася до кімнати, Кін уже знов сидів, повернувши крісло спинкою до Терези. Він не бажав більше мати з нею нічого спільного, навіть зустрічатись очима. Позаяк перед ним стояв письмовий стіл, вона не змогла підійти до нього ближче й задовольнилася злим поглядом збоку. Вона відчувала, що має якось виправдатись, і почала нарікати на старий умивальник:
– Двічі на день роби те саме. Вранці й увечері. Хіба в цьому є глузд? З жінкою теж треба рахуватися. Служниця ж бо одержує...
Кін схопився на ноги й, не обертаючись, наказав:
– Тихо! Більш ані слова! Усе тут залишається, як є. Жодних дискусій. Відтепер двері до твоїх кімнат я замикатиму. Я забороняю тобі ступати сюди, поки я тут. Книжки, які мені будуть потрібні звідти, я братиму сам. Рівно о першій і рівно о сьомій я виходитиму їсти. Прошу не кликати мене, поглянути на годинник я можу й сам. Якщо мені заважатимуть, я вживатиму заходів. Час у мене дорогоцінний. Прошу вийти!
Кін стулив руки пучками докупи. Він знайшов потрібні слова: зрозумілі, точні й такі, що покладали між ними відстань. Тепер нехай спробує зі своєю неоковирною мовою заперечити на них. Тереза вийшла й причинила за собою двері, що сполучали їхні кімнати. Нарешті йому пощастило зірвати її балакучі плани. Замість укладати з нею угоди, змістом яких вона нехтує, він показав їй, хто тут господар. Дечим він пожертвував: можливістю милуватися темними, заставленими книжками кімнатами, витонченим умеблюванням свого кабінету. Те, що він натомість одержав, важило йому багато більше: можливість працювати далі, а першою й найголовнішою умовою для цього була тиша. Він спрагло наповнив груди мовчанням, як інші люди наповнюють груди повітрям.
Усе ж таки спершу треба було призвичаїтись до істотних перемін у його оточенні. Кілька тижнів Кін не знаходив собі місця на своїй новій, тісній житловій площі. Обмежений чвертю колишнього свого простору, він почав усвідомлювати, як же тяжко доводиться арештантам, що їх досі – ось де рідкісна нагода чогось навчитись, на волі люди нічого не вчаться – всупереч загальній думці вважав щасливцями. Пройтися туди-сюди, коли його осявала грандіозна ідея, вже було не вільно. Досі двері стояли всі навстіж, і в бібліотеці гуляв свіжий повів. Горішні вікна впускали повітря й думки. Коли він був надто схвильований, то вставав і кілька разів проходився – сорок метрів в один бік, сорок метрів у другий. Відкритий вигляд угору гармоніював із цим роздоллям унизу, що дихало свіжістю. Крізь віконні шиби відчувався загальний небесний стан, притлумленіший і спокійніший, аніж насправді. М’яка блакить промовляла: сонце світить, але сяйво його до мене не доходить. Така сама м’яка сірина – проллється дощ, але не на мене. Легеньке дудоніння вказувало на те, що падають краплини. Їх було чути з далекої далечини, тебе вони не торкались. Ти знав тільки одне: світить сонце, пропливають хмари, йде дощ. Так немовби хтось забарикадувався від землі, немовби спорудив сховище від усього суто матеріального, суто планетарного, – гігантське сховище, таке велике, що в ньому вмістилася та мізерія на землі, яка більша від землі й більша від праху, що на нього, розпавшися, знов обертається життя; немовби хтось заповнив цією мізерією сховище й наглухо його замкнув. Мандрівка в невідоме не була схожа на жодну іншу мандрівку. Досить було подивитися в оглядові вікна, щоб переконатись, що декотрі закони природи діють і далі: після дня настає ніч, підсоння примхливе і безперестанку змінюється, час неспинно тече, а ти мандруєш сам собою.
Тепер це сховище стислося. Коли Кін підводив очі від письмового столу, який відтинав один куток кімнати, його погляд натикався на безглузді двері. За ними були, безперечно, три чверті бібліотеки, він їх відчував, він відчув би їх і крізь сотню дверей; але тільки відчувати те, чого він колись торкався, викликало в нього гіркоту. Іноді він картав себе за те, що доброхіть покраяв цілісний організм, власне творіння. Книжки неживі, гаразд, вони позбавлені почуттів, а отже, не знають і болю, від якого страждають тварини, а може, й рослини. Але хто справді довів, що неорганічний світ нічого не відчуває, хто знає, чи не нудиться одна книжка за рештою, з котрими вона довго стояла разом, в якийсь чужий нам спосіб, через що ми цього й не помічаємо? У кожної наділеної розумом істоти бувають хвилини, коли традиційна межа, що її наука провела між органічним і неорганічним світом, здається штучною й застарілою, як і всі людські межі. Наш прихований протест супроти такого розмежування виявляється у вислові «мертва матерія». Те, що мертве, колись було живе. Коли вже нам доводиться визнати, що в якійсь речовині життя нема, то ми все ж таки бажаємо їй, щоб у минулому воно в ній було. Особливий подив у Кіна викликало те, що книжки було поставлено на нижчий рівень, аніж тварин. Невже те наймогутніше, що визначає наші цілі, а отже, й наше існування, відіграє в житті меншу роль, аніж наша безвладна, приречена на смерть жертва – тварина? Хоч як він у тому сумнівався, та все ж приставав до загальної думки. Сила вченого полягає в тому, що всі сумніви він обмежує сферою свого фаху. Тут він дає їм волю, і вони нагадують невгамовний, настирливий прибій; у всьому іншому й загалом він підкоряється тому, що панує в цей час. Він має достатньо підстав сумніватися в тому, чи існує філософія Ле-дзи. З’ясованим він вважає те, що Земля обертається навколо Сонця, а Місяць – навколо нас.
Окрім того, Кін мав думати про річ багато важливішу й мав давати їй раду. Ці меблі викликали в нього огиду. Вони заважали йому своєю настирливістю, вони проникали в його наукові праці. Місце, яке вони посіли, не відповідало їхньому жалюгідному значенню. Він став жертвою сваволі цього грубого поліняччя; що йому до того, де він спить і де вмивається? Ще трохи, і він, либонь, уже забалакає про їжу так, як це роблять дев’ять десятих людства; ті, в кого її забагато, розмовляють про неї більше, ніж ті, в кого її замало.
Кін саме був заклопотаний тим, що відновлював один текст. Слова аж хрустіли; нетерпляче, мов мисливець, напружуючи зір, схвильований, але з холодною головою посувався він од речення до речення. Згодом йому знадобилась якась книжка, він підвівся й рушив по неї. Перше ніж він узяв її, в голову йому влізло оте кляте ліжко. Воно розірвало ланцюг чітких зв’язків, на багато миль відкинувши Кіна від його дичини. Умивальники постирали всі чудові сліди. Серед білого дня він застав себе сонним у ліжку. Коли він знову сів, усе довелося починати спочатку – обстежувати місцевість, налаштовувати себе на потрібний лад. Навіщо отак гайнувати час? Навіщо отак марнувати силу й увагу?
Помалу в ньому прокидалася ненависть до цього незграбного ліжка. Він не зажадав, щоб його замінили канапою – адже та була ще гірша. Він не зажадав, щоб його винесли – адже решта кімнат належали дружині. Вона повік не поступилася б тим, що колись запопала. Кін це відчував, хоч розмови з нею про таке й не заводив. Він і не хотів розпочинати переговори. Бо тепер він мав над нею одну неоціненну перевагу. Вже кілька тижнів вони не казали одне до одного жодного слова. Він усіляко остерігався порушити мовчанку. Краще вже терпіти й нічний столик, і умивальник та ліжко, ніж стратити розум і дати їй привід знов завести балаканину. Щоб зберегти цей статус-кво, він намагався не входити до її кімнат. Коли потрібно було взяти там якісь книжки, він робив це в обідню пору або після вечері, позаяк тоді, як він казав сам собі, до їдальні йому доводилося входити так чи так. За столом він на неї не дивився. Глибоко схований страх, що вона раптом щось скаже, ніколи не полишав його зовсім. Та хоч яка осоружна вона була йому, але одне він мусив визнати: угоди вона дотримувалась.
Умиваючись, Кін заплющував очі, щоб у них не потрапила вода. Це була в нього давня звичка. Він стуляв повіки багато дужче, ніж було потрібно, щоб під них не затекла вода. Очі свої він беріг щомога. Коли поставили новий умивальник, ця давня звичка йому знадобилася. Щоранку, щойно прокинувшись, він наперед тішився вмиванням. Адже коли ще він бував вільний від цих меблів? Нахилившись над умивальником, він не бачив жодного з тих зрадницьких предметів. (Усе, що відвертало його увагу від праці, було, по суті, зрадництвом). Зануривши голову глибоко у воду, він любив згадати про минуле. У такі хвилини наставало царство таємної, тихої порожнечі. У кімнаті пурхали, ні на що не натикаючись, вдалі кон’єктури. Ніяка канапа не здіймала галасу, складалося враження, що її тут геть нема, що це міраж, який вигулькнув над самісіньким обрієм і одразу зник.
Так само собою вийшло, що Кін почав відчувати насолоду, коли заплющував очі. Умившись, він розплющував їх не відразу. Якусь хвилю він іще жив ілюзіями, нібито меблі раптом зникли. І навіть ще не ступивши до вмивальника, ще тільки спустивши ноги з ліжка, він змикав повіки, передчуваючи полегкість, яка невдовзі мала настати. Один із тих людей, котрі борються проти власних слабкостей, у всьому складають собі звіт і намагаються самовдосконалюватись, Кін переконував себе, що це – не слабкість, а сила. Треба її плекати, навіть якщо вона обернеться на велику химеру. Хто про це довідається? Адже він живе сам, а те, що на користь науці, важливіше, ніж думка натовпу. Тереза навряд чи його застукає, хіба ж вона зважиться, всупереч його забороні, зненацька ввійти до нього?
Спочатку він лишався сліпим доти, доки вдягався. Згодом навчився діставатись наосліп до письмового столу. Запрацювавшись, він забував, що стоїть у нього за спиною, тим більше, що його не бачив. За письмовим столом він давав очам волю. Вони були раді, що нарешті розплющились, і ставали навдивовиж спритними. Можливо, вони набиралися снаги, коли відпочивали, а відпочивати він давав їм щедро. Він беріг їх від усіляких несподіваних нападів. До їхніх послуг він удавався лише там, де це було доцільно: коли читав і писав. По книжки, потрібні для роботи, він ходив сліпма. Попервах він і сам сміявся зі своїх дивних витівок. Частенько він брав з полиці не ту книжку й, не здогадуючись про це, повертався із заплющеними очима до столу. Аж тут він усвідомлював, що простяг руку на три томи далі праворуч, на один том далі ліворуч або іноді навіть на цілу полицю нижче. Це його не бентежило, він терпляче вирушав по книжки вдруге. Нерідко йому кортіло, перше ніж він діставався до полиць, зиркнути крадькома на назву, роздивитися корінець. Тоді він часом кліпав очима, а інколи, залежно від обставин, навіть кидав швидкий погляд у той чи той бік. Але здебільшого він опановував себе й доходив до письмового столу, де розплющити очі вже не було небезпечно.
Кін так навчився ходити наосліп, що став у цьому ділі неабияким майстром. Минуло три-чотири тижні, і він дуже швидко знаходив уже все, що хотів, не вдаючись до обману й хитрощів, зі справді заплющеними очима, жодна пов’язка не зробила б його сліпішим. Цей інстинкт не полишав його навіть на драбині. Кін розставляв її саме там, де було потрібно. Він хапав її з обох боків чіпкими довгими пальцями й навпомацки брався щаблями нагору. Стоячи там, а потім спускаючись униз, рівновагу він утримував також завиграшки. Труднощі, яких Кін, коли бував видющим, ніколи не долав цілком, позаяк ставився до них байдуже, тепер він усував мимохідь. Так, наприклад, у стані сліпоти він навчився користуватись ногами. Колись вони заважали йому, щойно він починав рухатись; як на свою довжину вони були надто тонкі. Тепер ноги ступали твердо й упевнено. Вони немовби поповнішали, обросли м’язами й жиром, він міг на них покластися, вони стали його опорою. Ноги бачили замість нього, сліпого, а він натомість допомагав їм, колись немічним, своїми новими ногами, кращими.
Від декотрих своїх звичок Кінові довелося відмовитись, поки він не був цілком певний у зброї, яку викував собі з власних очей. Вирушаючи вранці на прогулянку, він уже не брав із собою теку, набиту книжками. Коли він на цілу годину нерішуче застигав перед полицями, його погляд міг легко впасти на лиховісну трійцю, – так він називав це меблеве тріо, яке покидало його свідомість, на жаль, дуже повільно. Згодом власні успіхи додали йому сміливости. Хвацько й наосліп наповнював він теку. Коли те, що в ній опинялося, раптом переставало його влаштовувати, він її спорожнював і добирав книжки наново, мовби нічого й не змінилося – він, бібліотека, майбутнє і виважений, практичний розподіл часу.
Принаймні в своїй кімнаті владарював він. Наука процвітала. Вчені статті грибами виростали з його письмового столу. Колись Кін, щоправда, сам глузував зі сліпих і зневажав їх за те, що вони, попри цей ґандж, тішаться життям. Та щойно він поміняв свою упередженість на певну перевагу, відповідна філософія знайшлася сама собою.
Сліпота – це зброя проти часу й простору; наше існування – суцільна, жахлива сліпота, якщо не брати до уваги тієї мізерії, яку ми пізнаємо за допомогою своїх нікчемних почуттів – нікчемних і за своєю суттю, і за тим, як далеко вони сягають. Панівний принцип усесвіту – сліпота. Завдяки їй співіснують речі, що були б неможливі, якби вони бачили одні одних. Сліпота дає змогу уривати час там, де ти не годен дати йому раду. Що таке, скажімо, спора, як не часточка життя, до слушної нагоди огорнена сліпотою? Уникнути часу, цього континууму, є тільки один спосіб. Час від часу не бачачи його, ти розламуєш його на частини, по яких його й знаєш.
Кін сліпоти не винаходить, він лише користається з неї, цієї природної можливости, завдяки якій живуть видющі. Хіба люди не послуговуються нині всіма видами енергії, що їх вони опановують? Яких можливостей люди ще не прибрали до рук? Телепні орудують електрикою й складними атомами. Утворення, що їх ніхто не бачить, бо всі вражені сліпотою, сповнюють Кінові кімнати, пальці й книжки. Ця задрукована сторінка, зрозуміла й розчленована, як жодна інша, – насправді пекельне нагромадження шалених електронів. Якби він усвідомлював це завжди, літери, мабуть, танцювали б перед його очима. Пальці відчували б тиск цього лиховісного руху, мов легенькі уколи голкою. За день він долав би сякий-такий рядок, не більше. Це його право – перенести сліпоту, в якій він знаходить захист від таких чуттєвих ексцесів, на всі перепони в житті. Меблів для нього не існує так само, як не існує безлічі атомів у ньому самому й навколо нього. «Esse регсірі», бути – це відчувати; чого я не відчуваю, того не існує. Лихо слабким створінням, які пускаються берега й бачать усе поспіль!
З цього логічно й незаперечно випливало, що Кін сам себе в жодному разі не ошукував.
