Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 40 страниц)
Кін нічого того не помічав. Йому досить було того, що вона мовчала. Між Китаєм і Японією він якось сказав собі, що це – успіх його розважливої політики. Він, мовляв, позбавив її будь-якого приводу заводити балачки. Він знешкодив її кохання. Скільки текстів йому пощастило розшифрувати в ці дні! Одне вкрай спотворене речення пощастило відновити за три години. Потрібні літери просто-таки скапували з його пера. Одну давнішу статтю він відіслав на третій день. З нових почав дві. У ньому прагнули до слова колишні болі; за ними він забував про болі Терезині. Кін поволі повертав назад, у дошлюбні часи. Про існування Терези її спідниця нагадувала йому не часто, позаяк вона стала вже не така цупка й статечна. Ця спідниця пересувалася швидше й була вочевидь не так добре випрасувана. Він це з’ясував, але щодо причин сушити собі голову не став. Чом би йому не залишати двері до її спальні відчиненими? Його люб’язністю вона ніколи не зловживала й заважати йому остерігалась. Вже те, що він сидів з нею за одним обіднім столом, її заспокоювало. Вона потерпала, що він усе ж таки здійснить свою погрозу й відмовиться з нею обідати та вечеряти, а тому як для жінки поводилася досить стримано. Якби вона трохи погамувала свою службову запопадливість, йому було б іще краще. Дарма, вона відвикне й від цієї запопадливости; надто багато тарілок – це теж зайве. Вона щоразу тільки відвертає чоловіка від чудових думок.
Коли на четвертий день, о сьомій ранку, він вийшов з дому на звичайну свою прогулянку, Тереза – з вигляду знов сама стриманість – прослизнула до письмового столу. Вона не відразу зважилася підступити до нього. Кілька разів обійшла його довкола й, тільки марно згаявши час, почала прибирати в кімнаті. Вона відчувала, що до здійснення її надії було ще далеко, й відкладала розчарування якомога на потім. Зненацька їй спало на думку, що злочинців викривають за відбитками пальців. Вона дістала з валізи свої гарненькі рукавички, ті самі, котрі допомогли їй запопасти чоловіка, вдягла їх і обережно – щоб не забруднити рукавичок – знайшла серед паперів заповіт. Нулів і досі не було. Тереза боялася, що зрештою вони там усе ж таки з’являться, але будуть написані так тонко, що їх ніхто й не побачить. Ретельно оглянувши папір, вона заспокоїлась. Задовго до того, як повернувся Кін, і сама вона, й кімната мали такий вигляд, немовби нічогісінько не сталося. Тереза зникла на кухні й знов поринула тут у світову скорботу, що її перервала була о сьомій.
На п’ятий день відбувалося те саме. Вона проморочилася із заповітом трохи довше, не шкодуючи ні часу, ні рукавичок.
Шостого дня була неділя. Тереза неохоче підвелась, дочекалася, поки чоловік пішов на прогулянку, й почала, як і щодня, розглядати оту кляту циферію в заповіті. Не тільки число 12 650, але й форма кожної цифрочки ввійшла їй у плоть і кров. Вона взяла відрізану від газети смужку паперу й переписала ту суму точнісінько так, як вона значилася в заповіті. Її цифри були схожі на Кінові крапля в краплю, їх не відрізнив би жодний графолог. Тереза писала вздовж смужки, щоб залишалося місце і ще для багатьох нулів, добрий десяток з яких вона відразу й приточила. Коли вона побачила цей разючий наслідок, очі в неї спалахнули. Вона кілька разів погладила грубою долонею смужку й промовила:
– Ну, перепрошую, як же гарно!
Потім узяла Кінову ручку, схилилася над заповітом і з числа 12 650 зробила 1 265 000.
Ручкою в неї виходило так само чистенько й гарненько, як доти олівцем. Вивівши другого нуля, вона спробувала випростатись і не змогла. Перо чіплялося за папір і примірялось вивести ще одного нуля. Але місця залишалося обмаль, і він мав вийти меншим і сплющеним. Тереза здогадалась, яка небезпека їй загрожує. Кожен наступний штрих відрізнятиметься розміром від решти літер і цифр. Це місце неодмінно приверне його увагу. Вона мало не занапастила власної праці. Смужка з численними нулями лежала поруч. Саме на неї й упав її погляд – щоб виграти час, очі відірвалися від заповіту. Бажання враз стати багатшою від будь-якої меблевої крамниці на світі чимдалі зростало. Якби Тереза подумала була про це раніше, то зробила б обидва перші нулі меншими, і тоді якраз стало б місця для третього. І треба ж було їй утнути таку дурницю, тепер усе вже було б як слід.
Тереза відчайдушно боролася з пером, яке поривалося писати. Напруження було понад її силу. Від жадібности, люті й утоми вона почала задихатись. Поштовхи, що супроводжували кожен вдих і видих, передавалися руці; її перо щомиті могло забризкати папір чорнилом. Злякавшися цього, Тереза хутко відсмикнула руку. Верхня частина її тулуба випросталась; завваживши це, Тереза відчула полегкість і задихала трохи рівніше. «Ми ж бо люди скромні», – зітхнула вона й, замислившись про втрачені мільйони, хвилини на три урвала свою роботу. Тоді поглянула, чи просохло чорнило, сховала ту гарненьку смужку, згорнула заповіт і поклала його туди, де знайшла. Вона не відчувала жодного задоволення, їй хотілося чогось більшого. Позаяк вона домоглася лише частини того, чого можна було домогтися, її настрій змінився; раптом вона здалася собі авантурницею й вирішила піти до церкви. Адже саме була неділя. На дверях до помешкання вона залишила цидулку: «Я в церкві. Тереза», так ніби ходити туди вже роками було в неї звичайною, природною річчю.
Тереза вибрала найбільшу церкву в місті, собор. Менша тільки нагадувала б їй про те, що вона заслуговує більшого. На сходах їй спало на думку, що вона зодягнена не так, як треба. Вона почувалася дуже пригніченою, та все ж вернулася й поміняла одну синю спідницю на іншу, таку самісіньку. На вулиці Тереза забула помічати, що всі чоловіки озиралися на неї. У соборі їй стало соромно. Люди ж бо сміялися з неї. Хіба в церкві подобає сміятись? Їй до того байдуже, адже вона жінка порядна. «Жінка порядна» Тереза промовила подумки дуже переконливо, тоді проказала ці слова ще раз і сховалася в тихому куточку собору.
Там висіла картина з тайною вечерею, намальована дорогими олійними фарбами. Рама була вся позолочена. А скатерка їй не сподобалась. Люди не розуміють, що гарно, до того ж скатерка вже мала брудний вигляд. Гаманець можна було б помацати рукою, там лежало тридцять гарненьких срібняків; видно їх не було, одначе гаманець був як живий. Його тримав Юда. Той гаманця не віддав би, адже він такий скупій. Юда нікому нічого не дав би. Він такий, як її чоловік. Тим-то і обдурив Спасителя. Її чоловік худий, а Юда гладкий і з рудою бородою. Посередині сидить цікавий чоловік. Таке вже гарненьке в нього обличчя, зовсім бліде, а очі достоту такі, як і мають бути. Цей знає все. Він цікавий, але й тямковитий теж. Уважно розглядає гаманець. Йому, перепрошую, кортить знати – скільки. Комусь іншому шилінги треба полічити, а йому це не потрібно, він і так бачить. Її чоловік – брудний, аморальний тип. Іде на таке задля двадцятьох шилінгів. Її круг пальця не обведеш, досі там стояла сімка. А він хутенько зробив із неї п’ятірку. Тепер це дві тисячі. Цікавий чоловік сваритиметься. А що вона може вдіяти? Вона ж – як та біла голубка. Ота, що саме пролітає в нього над головою. Голубка вся аж сяє, тому що вона зовсім невинна. Так забаглося художникові. Йому, либонь, видніше, то діло його. Вона – це біла голубка. А Юда нехай тільки спробує. Ні, її він не схопить. Вона полетить куди схоче. Вона полетить до цікавого чоловіка, вона розуміє, що гарно. Юді нічого сказати. Доведеться йому повіситись. Тут йому й гаманець не зарадить. Гаманець після нього якраз і зостанеться. Гроші її. Вона – біла голубка. Юді це невтямки. У голові в нього тільки гаманець. Через той гаманець він і цілує рідного нашого Спасителя й ошукує його. Зараз прийдуть воїни. Вони схоплять його. Нехай тільки спробують! Вона виступить наперед і скаже: «Це – не Спаситель. Це пан Вульгер, простий службовець із фірми «Велетель і мати». Не смійте його чіпати! Я його дружина. Юда хоче його піддурити. А він ні в чому не винен!» Вона має подбати, щоб з ним нічого не сталося. Нехай би цей Юда вже скоріше повісився. Вона – біла голубка.
Тереза стояла навколішках перед картиною й молилася. Знов і знов вона оберталась на білу голубку. Вона казала про це від щирого серця й не зводила з нього очей. Потім вона пурхнула цікавому чоловікові в руки; він ніжно погладив її, бо вона раз у раз його рятувала; з голубами так завше обходяться.
Підвівшись, Тереза здивовано відчула свої коліна. На мить у неї зринув сумнів, чи це вони-таки, тож помацала їх рукою. Коли Тереза виходила з церкви, над людьми сміялася вже вона. Тереза сміялася, як це вона вміла, не сміючись. Люди мали поважний вигляд, їм було соромно. Та й що то були за обличчя – самі злочинці! Хто тільки до церкви не ходить, усі ж бо знають. Скриньку, до якої збирали гроші, їй пощастило обминути. Перед порталом кублилося безліч голубів, проте білих серед них не було. Тереза пошкодувала, що не має чим їх погодувати. Вдома черствіло й бралося пліснявою стільки хліба. За собором на кам’яну скульптуру сів справжній білий голуб. Тереза придивилася: то був Ісус Христос, що знемагає від зубного болю. «Щастя, що в цікавого чоловіка не такий вигляд, – подумала вона. – А то йому, либонь, було б соромно».
Дорогою додому вона раптом чує музику. Проходить військовий оркестр, він грає найкращі марші. Це весело, це Тереза любить. Вона повертає в зворотний бік і раптом починає пливти в лад музиці. Пан капельмейстер не зводить з неї очей. Солдати теж, у цьому нема нічого особливого; вона й собі дивиться на них – за музику треба ж дякувати. Надходять іще жінки – вона найкраща з-поміж усіх. Пан капельмейстер – це щось-таки. Це чоловік. А як же він уміє грати! Музики чекають, коли він кивне паличкою. Без палички ніхто й не ворухнеться. Часом він припиняє грати. Тоді вона закидає назад голову, пан капельмейстер сміється, й тієї ж миті лунає знову щось інше. Якби ж тільки не так багато дітей. Вони заступають їй усе видовище. Таке треба слухати щодня. А найкращі, звісно, труби. Відколи вона прийшла, всім тут гарно-гарно. Невдовзі збирається ціле стовпище. Терезі воно не заважає. Їй дають дорогу. Ніхто не забуває поглянути на неї. Вона тихенько наспівує в лад: «На тридцять, на тридцять, на тридцять».
Мільйонна спадщина
Цидулку на дверях Кін знайшов. Він прочитав її, позаяк читав усе, й, щойно сів за письмовий стіл, забув про неї. Раптом хтось сказав:
– А ось і знову я!
Позад нього стояла Тереза, засипаючи його словами:
– Атож, велика спадщина! Тут недалечко, через три будинки, є нотар. Хіба ж можна так кидати спадщину? Заповіт-бо забрудниться. Сьогодні неділя. Завтра понеділок. Нотареві треба щось тицьнути в руку. А то зробить усе не так. Багацько не треба. Шкода було б грошенят. Удома хліб черствіє й береться пліснявою. Голуби – штука нехитра. Звісно, їм там нема чого їсти. Військовий оркестр грає найкращі марші. Марширувати й на все дивитися – для цього треба бути людиною особливою. І на кого ж увесь час дивився пан капельмейстер? Це я не кожному скажу. Люди ж бо жартів не розуміють. Мільйон двісті шістдесят п’ять тисяч. Ох і гарні ж очі зробить пан Вульґер! Вони в нього й так гарні. Він усім жінкам до вподоби. А я що – не жінка? Підлизатися вміє кожна. Я перша з капіталом...
Вона ступила до кімнати, впевнена в перемозі й ще радісно збуджена від військової музики та пана капельмейстера. Сьогодні все складалося чудово. Такий гарний день має бути щодня. Їй хотілося розмовляти. Подумки вона вивела на стіні число 1 265 000 і поплескала долонею по бібліотеці в кишені своєї спідниці. Хто знає, скільки ця бібліотека коштує. Може, вдвічі більше. Низка ключів брязнула. Розмовляючи, Тереза сьогодні дала собі волю. Вона не вгавала ні на мить, позаяк мовчала цілий тиждень. Розбалакавшись, вона виказувала свої потаємні й найпотаємніші думки. Тереза не мала сумніву в тому, що домоглася всього, чого можна було домогтися, вона ж бо жінка бідова. Цілу годину вона вмовляла чоловіка, що сидів перед нею. Вона забула про те, хто він. Забула про забобонний страх, з яким останні дні стежила за кожним порухом на його обличчі. Він був просто людина, якій можна довірити все, і таку людину їй хотілося мати перед собою цієї хвилини. Вона згадувала про кожнісіньку дрібничку, що цього дня траплялася їй на очі або спадала на думку.
Він почувався заскоченим зненацька, сталося щось надзвичайне. Цілий тиждень Тереза поводилася зразково. І коли тепер вона так брутально заважала йому, то цьому була, якщо судити з її вигляду, причина особлива. Розмовляла Тереза плутано, зухвало й щасливо. Він намагався щось зрозуміти й нарешті збагнув таке:
Якийсь цікавий чоловік залишив їй у спадщину мільйон – очевидно, її родич, працює капельмейстером, хоч і має таке багатство, і вже через те цікавий. У кожному разі цей чоловік про неї високої думки, а то своєю спадкоємицею її не зробив би. Маючи мільйон, Тереза хотіла завести собі меблеву крамницю; вона аж сьогодні довідалася про своє щастя і, щоб подякувати за це, подалася до церкви, де на якійсь картині впізнала небіжчика в подобі Спасителя. (Вдячність як причина омани чуттів!) У соборі Тереза склала обітницю регулярно годувати голубів. Вона проти того, щоб приносити птахам з дому сухий, запліснявілий хліб. Голуби теж по-своєму люди (отакої!); завтра вона хоче піти з ним до нотаря й перевірити заповіт. Боїться тільки, що нотар, позаяк спадщина така велика, заправить надто високий гонорар, і через те хоче домовитися з ним про гонорар ще до консультації... Ощадлива, хазяйновита, та ще й мільйон має!
Але чи така вже й велика її спадщина взагалі? Один мільйон двісті шістдесят п’ять тисяч – скільки це? Порівняймо цю спадщину з вартістю бібліотеки! Вся вона обійшлася йому в сміховинну суму – менше ніж шістсот тисяч золотих крон. Шістсот тисяч золотих крон – саме стільки становила його батьківська спадщина, і якийсь дріб’язок від неї залишався на його рахунку й досі. А що хоче зробити зі своєю спадщиною вона? Вкласти в меблеву крамницю? Безглуздя! Адже на ці гроші можна розширити бібліотеку. Він відкупив би в сусідів суміжне помешкання, а стіну розібрав би. Так він придбав би для бібліотеки ще чотири просторих кімнати. Вікна там він звелів би замурувати й улаштував би горішнє світло, як тут. У вісьмох кімнатах вистачило б місця для добрих шістдесятьох тисяч книжок. Нещодавно виставили на торг бібліотеку старого Зільцинґера, навряд чи її вже продали, в ній близько двадцятьох двох тисяч томів. З його бібліотекою її порівняти, звичайно, не можна, але там є кілька видатних речей. На бібліотеку він візьме десь так із мільйон, а з рештою нехай робить що завгодно. Можливо, тієї решти вистачить на меблеву крамницю, у цьому він мало розуміється, яке йому до того діло, з грішми і справами він не хоче мати нічого спільного. Треба буде довідатись, чи не спродали ще бібліотеку старого Зільцинґера з молотка. Для Кіна це однаково, що випустити з рук велику здобич. Надто вже він закопався в науку. Цим він позбавив себе коштів, конче потрібних для наукової діяльности. Вчений повинен стежити за книжковим ринком так само пильно, як біржовий спекулянт – за курсами акцій.
Розширити бібліотеку – вісім кімнат замість чотирьох. А чом би й ні? Треба розвиватися. Зупинятись не можна. Сорок – не старість. Чи не рано спочивати в сорок на лаврах? Востаннє багато книжок він придбав два роки тому. Отак людина і обростає іржею. Адже є й інші бібліотеки, не тільки своя. Убозтво викликає огиду. Щастя, що вона мене кохає. Називає паном Вульґером – це через те, що я з нею такий вульгарний. Каже, нібито в мене гарні очі. Думає, що я до вподоби всім жінкам. Я з нею справді досить вульгарний. Якби вона не кохала мене, то залишила б свою спадщину собі. Є чоловіки, котрі живуть на утриманні у власних дружин. Це бридко. Я радше накладу на себе руки. Вона може спокійнісінько зробити щось для бібліотеки. Хіба книжки потрібно годувати? Гадаю, ні. За помешкання плачу я. Утримання – це дармові харчі й дармове житло. За сусіднє помешкання платитиму я сам. Вона дурна й темна, однак має родича-небіжчика. Жорстоко? Чому? Адже я його не знаю. Тужити за ним було б справжньою облудою. Його смерть – не горе, його смерть має глибокий сенс. Кожна людина заповнює собою якесь порожнє місце, хай навіть на коротку мить. Місцем того чоловіка була його смерть. Тепер він помер. Жалощами його не піднімеш із домовини. Дивовижна випадковість! Саме в мій дім потрапляє економкою ця багата спадкоємиця. Вісім років нишком виконує свої обов’язки, зненацька на неї звалюється мільйонна спадщина, а я на ній одружуюсь. Щойно я довідався, як вона кохає мене, і ось уже помирає її багатий капельмейстер! Щаслива доля, незаслужена і – як сніг на голову. Хвороба стала переломом у моєму житті, прощанням з убогістю, з гнітюче малою бібліотекою, де я досі тулився.
Хіба нема різниці в тому, де народжується людина – на Місяці чи на Землі? І навіть якби Місяць був менший від Землі вдвічі, значення має не просто загальна маса матерії – внаслідок того, що величини різні, різниться й усе окремо. Тридцять тисяч нових книжок! Кожна окремо – привід для нових думок і нової праці! Який докорінний злам у співвідношенні величин!
Цієї хвилини Кін відійшов від консервативної еволюційної теорії, якої досі дотримувався, і з аркушами, що тріпотіли у нього в руках, перейшов до табору революціонерів. Будь-який поступ зумовлюють раптові переміни. У його свідомості ту ж мить зринули необхідні докази, які досі немовби ховалися в системі всіх еволюціоністів, замасковані фіговими листками. У людини освіченої все напохваті, щойно це їй знадобиться. Душа освіченої людини – блискуче в комплектований арсенал. Тільки це не дуже впадає в око, адже в таких людей – саме через їхню освіченість – рідко стає мужности цю освіченість застосувати.
Одне слово, яке Тереза так задоволено й пристрасно кинула йому в обличчя, повернуло його на ґрунт фактів. «Посаг!» – почув він і з вдячністю прийняв це ключове слово. Несподівано на нього наринуло все, що йому було потрібно для цієї історичної хвилини. Капіталістична жилка, що її віками любовно плекали в його родині, прокинулася в ньому з такою нестримною силою, немовби в двадцятип’ятирічній боротьбі вже давно не зазнавала жодної поразки. Терезине кохання, цей стовп у вже недалекому раю, подарувало йому посаг. Кін мав право не відмовлятися від нього. Він узяв її заміж бідною дівчиною, яка й гадки не мала про багатого родича, що ось-ось мав померти, й цим сповна довів свою порядність. Він робитиме їй приємність, дозволяючи іноді, не дуже часто, швиденько обходити всі вісім зал по-новому обладнаної бібліотеки. Усвідомлення того, що її родич зробив внесок у цю грандіозну справу, стане їй винагородою за відмову від меблевої крамниці.
На радощах, що його революція минула так природно, Кін потирав свої довгі пальці. На перешкоді не постала жодна теоретична стіна. А практичну, ту, що відділяє його помешкання від сусіднього, можна буде зламати. Домовлятися з сусідами треба починати відразу. Знайти муляра Путца. Нехай стає до роботи вже завтра. Терміново перевірити заповіт. І сьогодні ж таки піти до нотаря. Не залишати поза увагою Зільцинґерів аукціон! Треба негайно послати в кілька місць сторожа.
Кін ступив крок уперед і наказав:
– Поклич сторожа!
Тереза ще раз згадала в своєму звіті про запліснявілий хліб і голодних голубів. Уже вкотре вона наголосила на тому, що все це безглуздо й дратує її хазяйновиту натуру. І, щоб показати, яка вона обурена, додала:
– Цього ще бракувало!
Але Кін не любив, коли йому перечать.
– Поклич сторожа! Негайно!
Тереза завважила, що він щось сказав. Навіщо йому розмовляти? Нехай краще дасть вибалакатись іншому.
– Цього ще бракувало! – повторила вона.
– Бракувало чого? Поклич сторожа!
На сторожа вона й так була люта – через його чайові.
– Що він тут забув? Йому нічого не перепаде!
– Це вирішую я. Я в домі господар. – Він сказав так не тому, що це було потрібно, а тому, що вважав корисним дати їй відчути свою непохитну волю.
– Капітал, перепрошую, належить мені.
Глибоко в душі він цієї відповіді чекав. Тереза була й залишилася невихованою, неосвіченою людиною. Він поступився настільки, наскільки власна гідність дозволяла це його планам:
– Цього ніхто не заперечує. Той чоловік нам потрібен. Його треба послати зараз у кілька місць.
– Плакатимуть грошики. Йому перепаде ціле багатство.
– Не хвилюйся! Мільйон у нас у кишені!
У Терези прокинулась недовіра. Він знов хоче в неї щось виторгувати. Дві тисячі шилінгів вона вже приплатила.
– А двісті шістдесят п’ять тисяч? – проказала вона, затримуючись на кожній цифрі й промовисто дивлячись на нього.
Настав час завойовувати її швидко й остаточно.
– Ці двісті шістдесят п’ять тисяч належать лише тобі. – На своє худе обличчя Кін накинув личину ситого мецената; він робив їй подарунок, наперед і залюбки приймаючи її вдячність.
Терезу аж ударило в піт.
– Усе належить мені!
Чому вона раз у раз про це нагадує? Свою нетерплячку він висловив офіційною фразою:
– Я вже колись заявляв, що ніхто твоїх претензій не відкидає. Тепер ідеться не про це.
– Я про це, перепрошую, й сама знаю. Те, що записано чорним на білому, ніде не ділося.
– Справу зі спадщиною ми маємо залагодити спільно.
– Хіба чоловіка це стосується?
– Я, як належить, пропоную тобі свою допомогу.
– Жебрати всяк уміє. Спершу виторговує, а тоді жебрає. Так негоже!
– Я боюся тільки, що тебе обділять.
– Не корч із себе святого!
– Коли спадщина мільйонна, частенько раптом з’являються фальшиві родичі.
– Крім чоловіка, нікого немає.
– Ні дружини? Ні дітей?
– Що це, перепрошую, за жарти?
– Ото пощастило – просто нечувано!
Пощастило? Тереза знову збита з пантелику. Людина ще не померла, а вже віддає свої гроші. Яке ж тут щастя? Щойно Кін заговорив, вона непомильно відчула, що він хоче її ошукати. Мов стоголовий цербер, стерегла Тереза його слова. Відповідати вона намагалася різко й недвозначно. А то раптом ляпнеш язиком щось не те – і вже маєш зашморг на шиї. Цей-бо все читав. Для неї він – і супротивна сторона на процесі, й адвокат супротивника воднораз. Захищаючи свою молоду власність, вона виплекала в собі таку силу, перед якою й самій стало страшно. На хвилю їй пощастило уявити себе іншою людиною. Вона здогадувалася, що з його заповітом їй зовсім не пощастило. За цими словами вона нюхом відчула якусь новеньку пастку. Щось він од неї приховував. Що люди приховують? Добро. Чоловік мав більше, ніж віддавав. Третій пропущений нуль обпік їй долоню. Вона скинула руку вгору, немовби її несподівано пронизав біль. Їй хотілося кинутись до письмового столу, дістати заповіт і, щосили ляснувши по ньому долонею, приліпити той нуль на його місце. Та вона розуміла, що тут поставлено на карту, й узяла себе в руки. Причина всього цього – зайва скромність. Чому вона була така дурна? Скромність – це дурість. Тепер вона знов порозумнішала. Треба все вивідати. Де він сховав решту? Вона спитає в нього про це так, що він нічого й не помітить. На обличчі в Терези з’явилася давно знайома її посмішка – широка й зла.
– А що буде з рештою?
Тепер вона була на вершині своїх хитрощів. Вона не запитала, де решта схована. Адже на це він однаково нічого б не відповів. Вона хотіла, щоб він визнав: ця решта таки є.
Кін звів на неї погляд, сповнений вдячности й любови. Її спротив був тільки про людське око. Власне, про це він здогадувався весь час. Те, що мільйон, основну частину спадщини, вона назвала рештою, з її боку було, на його думку, просто чарівно. Людям її штибу такий перехід від грубощів до любови був, очевидно, притаманний. Кін уявив собі, як давно вже не терпеливиться їй признатись йому у своїй відданості і як вона зволікала з цим освідченням, щоб воно справило на нього ще глибше враження. Вона жінка незграбна, зате вірна. Тепер він розумів її ще краще, ніж доти. Шкода тільки, що вона така стара, робити з неї людину вже пізно. Але таких примх, які він побачив, дозволяти їй більш не можна. З цього починається будь-яке виховання. Вдячність, яку Кін відчував до неї, і любов, яку він відчував до нових книжок, з його обличчя зникла. Кін прибрав суворого вигляду й пробурмотів, так ніби тепер образився він:
– На решту я розширю свою бібліотеку.
Тереза злякано й переможно стрепенулася. З двома пастками вона покінчила воднораз. Його бібліотека! І це тоді, коли інвентарний опис у неї в кишені! Виходить, решта таки є. Він-бо сам сказав. Вона не знала, на що спрямувати свою відсіч насамперед. Усе вирішила рука, яка мимоволі лягла на кишеню.
– Книжки належать мені!
– Що?!
– Три кімнати належать дружині, одна – чоловікова.
– Тепер ідеться про вісім кімнат. Додадуться ще чотири – я маю на увазі сусіднє помешкання. Мені потрібне місце для бібліотеки Зільцинґера. Тільки в ній понад двадцять дві тисячі томів.
– І де ж чоловік візьме на це гроші?
Знов за своє. Йому ці натяки вже набридли.
– З твоєї спадщини. І годі вже про це.
– Так діло не піде.
– Чому не піде?
– Спадщина належить мені.
– Але розпоряджаюся нею я.
– Спершу чоловік має померти, а вже тоді хай розпоряджається.
– Як це розуміти?
– У мене нічого не вициганиш!
Що це таке, що ж це таке? Може, пора вже заговорити з нею якнайсуворіше? Восьмикімнатний палац, про який він тільки й думав, не дав йому остаточно втратити терпець.
– Ідеться про наші спільні інтереси.
– Решти це теж стосується!
– Ти сама побачиш...
– Де решта?
– Дружина чоловікові повинна...
– А чоловік краде в дружини решту.
– Я вимагаю мільйон, щоб придбати бібліотеку Зільцингера!
– Вимагати всяк уміє. Я хочу решту. Я хочу все!
– Наказую тут я!
– Я – господиня в домі!
– Я ставлю ультиматум. Я категорично вимагаю мільйон, щоб придбати...
– Я хочу решту! Я хочу решту!
– Ще три секунди. Лічу до трьох...
– Лічити всяк уміє. Я теж лічу!
Від люті обоє вже ледве не плакали. Зціпивши зуби й викрикуючи дедалі гучніше, вони лічили:
– Один! Два!! Три!!!
Числа злітали з їхніх вуст, немов невеличкі подвійні вибухи, цілком одночасно. Для неї ці числа зливалися з мільйонами, до яких її капітал виріс завдяки решті. Для нього ті числа означали нові кімнати. Вона лічила б і далі, до віку вічного, він долічив не до трьох, а до чотирьох. Долічив і спинився. Напружившись, мов струна, як ніколи церемонний, він наступав на неї й ревів, подумки наслідуючи сторожа:
– Віддай заповіт!
Пальці його правиці намагалися стиснутись у кулак і щосили гамсалили повітря. Тереза кинула лічити, він її розчавив. Вона була справді розгублена. Вона чекала боротьби не на життя, а на смерть. А він раптом каже:
– Гаразд.
Якби всю її так не поглинула ота решта, то вона й геть опустила б руки. Коли Терезу перестають обдурювати, злість у неї де й дівається. На злості світ їй клином не зійшовся. Вона обминає чоловіка й рушає до письмового столу. Він відступає вбік. Хоч вона й розчавлена, він потерпає, що вона відповість йому ударом на удар кулаком – адже він цілився не в повітря, а в неї. А вона ніякого удару й не завважила. Вона запускає руку в папери, безсоромно їх перемішує й вибирає з-поміж них один.
– Як опинився... чужий заповіт... серед моїх... рукописів?
Кін намагається проревіти й цю довгу фразу, тому донести її до дружини нерозірваною йому не щастить. Він тричі переводить дух. Не встигає він доказати, як вона вже відповідає:
– Чого ж, перепрошую, чужий? – Вона квапно розгортає заповіт, ретельно розгладжує його на столі, поправляє чорнильницю та ручку й скромно поступається місцем власникові решти.
Коли той, ще не зовсім оговтавшись, підходить ближче, погляд його падає насамперед на число. Воно здається йому знайомим, та головне – воно справді таке, яке й має бути. Поки вони сперечалися, якийсь затамований страх застерігав його від дурости цієї неписьменної жінки, яка, мабуть, не так прочитала те число. Тепер він задоволено підводить очі, сідає й починає пильно розглядати папір.
Цієї миті він упізнає власний заповіт.
– Найкраще буде переписати все заново, – каже Тереза.
Вона забуває про небезпеку, яка загрожує її нулям. Віру в те, що вони чинні, вона вкарбувала в своєму серці так само міцно, як він у своєму – віру в її кохання до нього.
– Але ж це мій... – промовляє він.
Вона всміхається:
– Перепрошую, а я що...
Він розгнівано підводиться. Вона заявляє:
– Сказано – як зав’язано.
Він збагнув усе, ще не схопивши її за горло. Вона примушує його писати. Вона заплатить за чистий аркуш паперу. Він мішком осідає на стілець, так немовби його тіло враз стало гладким і важким. Вона хоче нарешті знати, на що може розраховувати.
За хвилю вони вперше зрозуміли одне одного як слід.
