Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 40 страниц)
Закляклість
Два дні минули в мовчанні й напівзабутті. Щойно Кін очуняв, він зважився тайкома замислитись над тим, у яку халепу вскочив. Щоб силоміць повернути його розум у її колію, побоїв потрібно було багато. Він дістав їх іще більше. Якби вони протривали на десять хвилин менше, він удався б до будь-якої помсти. Тереза, мабуть, відчула цю небезпеку, тому лупцювала до останку. Кін так охляв, що вже нічого не хотів, і боявся тільки одного: нових побоїв. Коли вона підходила до ліжка, він тремтів, як побитий пес.
Вона ставила йому миску з їжею на стілець поруч із ліжком і ту ж мить відверталась. Йому не вірилося, що знов можна щось попоїсти. Поки він лежав хворий, вона робила цю дурницю. Він підсовувався ближче до миски й над силу злизував трохи її милостині. Тереза чула, як він жадібно плямкає, і ледве стримувалася від спокуси запитати: «Чи ж смачно було?» Вона позбавляла себе й цієї втіхи, дістаючи натомість винагороду в тому, що згадувала про одного жебрака, якому чотирнадцять років тому щось подала. Той не мав ані рук, ані ніг, яка, перепрошую, то вже була людина. А скидався він, однак, на пана небожа. Вона б йому взагалі нічого не дала; всі люди – дурисвіти; спершу вони буцімто каліки, а вдома раптом робляться здоровими-здоровісінькими. А той каліка й каже: «Як ся має ваш пан чоловік?» Це було так дотепно! Йому дісталася гарненька десятиґрошова монета. Вона сама кинула її в його капелюх. Адже він був такий упосліджений. Подавати милостиню Тереза не любить, вона не подає її взагалі. Просто вона робить винятки, тож чоловікові й перепадає щось поїсти.
Кіна, жебрака, мучив страшний біль, але кричати він остерігався. Замість відвернутись до стіни, він не зводив очей з Терези, стежачи за її поведінкою з недовірою і страхом. Вона рухалася тихо і, хоч була й важка, спритно. Чи, може, то сама кімната була причиною того, що Тереза так зненацька з’являлася й так само зненацька знову зникала? Очі її злісно зблискували; це були очі кішки. Коли вона хотіла щось сказати і, ще не роззявивши рота, сама себе й перебивала, це нагадувало котяче шипіння.
Кровожерний тигр вийшов полювати людей, накинувши на себе шкіру й одяг молодої дівчини. Вона стояла посеред вулиці, плакала й була така вродлива, що один вчений, проходячи повз неї, спинився. Хитрощами й брехнею вона викликала в нього співчуття, і він узяв її до себе додому за одну з багатьох своїх дружин. Він був чоловік дуже відважний і любив спати переважно в неї. Якось уночі вона скинула з себе дівочу шкіру й розпанахала йому груди. Вона зжерла його серце й вистрибнула у вікно. Осяйну шкіру покинула на підлозі. І шкіру, й самого вченого знайшла одна з колишніх його дружин. Жінка кричала до знемоги, закликаючи чаклунські сили, що повертають мертвих до життя. Вона впала так низько, що пішла до наймогутнішого в тих краях чоловіка, одного божевільного, який жив серед нечистот на базарному майдані, й цілими годинами валялась у нього в ногах. На очах у людей той божевільний харкав їй у руку, й вона мусила ковтати те харкотиння. Багато днів вона плакала й побивалася, бо кохала покійного чоловіка й без серця. З ганьби, яку вона ковтала задля нього, в теплому ґрунті її грудей виросло нове серце. Вона вклала його в чоловіка, і він знов повернувся до неї.
У Китаї трапляються жінки, які вміють кохати. В Кіновій бібліотеці є тільки тигр. Але він ані молодий, ані вродливий, а замість осяйної шкіри носить накрохмалену спідницю. Для цього тигра серце вченого важить менше, ніж його кістки. Найжорстокіший китайський дух поводиться шляхетніше, ніж суща Тереза. Ох, якби вона була тільки духом, то не змогла б його побити. Йому хотілося вислизнути зі своєї шкіри й залишити її Терезі – нехай б’є. Його кісткам потрібен спокій, його кістки мають відпочити, без кісток науці смерть. Чи вона й власну постіль віддухопелила так, як його? Підлога під її кулаками не провалилась. Цей будинок бачив на своєму віку багато чого. Він давній і, як усе давнє, зведений добротно, міцно. Вона й сама може бути прикладом цього. Треба тільки подивитися на неї неупереджено. Позаяк вона – тигр, то працездатніша від будь-якої іншої жінки. Щодо цього вона не поступиться навіть сторожеві.
Іноді ві сні він штурхав її в спідницю доти, доки вона, Тереза, падала. Тоді він стягав за поділ з неї спідницю. Напохваті раптом виявлялися ножиці, й він розрізав спідницю на дрібненькі клаптики. Він мав з цим дуже багато мороки. Порізавши спідницю, він казав собі, що клаптики надто великі; вона ще, чого доброго, знов постулює їх докупи. Тому він навіть не підводив очей і починав роботу спочатку: розрізав кожен клаптик начетверо. Потім висипав на Терезу цілий мішок дрібненьких синіх клаптиків. Як ті клаптики потрапляли до мішка? Вітер здував їх із неї в його бік, вони прилипали до нього, він відчував їх, ці синці, на всьому тілі й гучно стогнав.
Тереза підпливала до нього й казала: «Стогнати не годиться, а що ж годиться?» Вона знову ставала синьою. Трохи ґуль та прим’ятин на ній усе ж таки залишалося. Дивно, міркував він, що всі вони дісталися йому самому. Але стогнати він уже не стогнав. Така відповідь її задовольняла. На думку їй чомусь спадав собака останніх її господарів. Той лягав ще до того, як йому щось наказували. І добре робив.
За якихось кілька днів її догляд за ним – а це була миска з їжею на цілий день – став для Кіна таким самим нестерпним, як і біль у його потовченому тілі. Коли ця жінка підступала до нього, він відчував, що вона йому недовіряє. Вже на четвертий день у неї пропало бажання його годувати. Лежати всяк уміє. Вона обмацала його тіло, – щоб не завдавати собі клопоту, крізь ковдру, – й дійшла висновку, що він скоро оклигає. Не корчиться ж бо. Хто не корчиться, в того нічого не болить. Той нехай устає, такому нічого варити їсти. Вона просто скомандувала б йому: «Вставай!» Але якийсь острах підказував їй, що він може раптом підхопитися, позривати з себе простирадла та ковдри й виявитись геть у синцях, так наче в тому її провина. Щоб цього уникнути, Тереза змовчала, а на другий день принесла їжі лише півмиски. Крім того, вона вмисне зварила її абияк. Кін завважив переміну не в їжі, а в дружині. Він хибно витлумачив її пильні погляди й злякався, що вона битиме знов. У ліжку він був беззахисний. Тут він лежав перед нею, випростаний на всю свою довжину; хоч би куди вона вдарила – туди, де голова, чи туди, де ноги, – у щось та вцілила б. Тільки щодо ширини вона могла б помилитись, але цієї безпеки йому було мало.
Минули ще дві доби, і страх аж так зміцнив його волю встати, що Кін зрештою таку спробу й зробив. Відчуття часу в ньому ніколи не згасало, він щохвилини знав, котра тепер година, і, щоб одним духом цілком відновити колишній лад, одного ранку рівно о шостій підвівся з ліжка. У голові в нього тріщало, як у сухому лісі. Кістяк розхитався, його важко було втримати на ногах. Щоб не заточитися й не впасти, доводилося хутко нахилятись у протилежний бік. Так раз у раз жонглюючи собою, він натяг на себе одяг, який дістав з-під ліжка. Кожну нову оболонку на собі він урочисто вітав – його панцер ставав ще товщим, захист міцнів. Рухи, які він робив, щоб утримати рівновагу, нагадували меланхолійний танок. Потерпаючи від болю, цього малого бісеняти, проте уникнувши біса великого, смерти, Кін протанцював шлях до письмового столу. Там він, трохи очманілий від збудження, сів і ще трохи помахав руками та подригав ногами, поки вони заспокоїлись і стали, як і колись, слухняними.
Відколи Терезі не стало чого робити, вона спала до дев’ятої. В оселі вона була господиня, а господині нерідко сплять ще й довше. То прислуга має бути на ногах о шостій. Але так допізна Терезі не спалося, а щойно вона прокидалась, їй не давала спокою туга за її власністю. Отож доводилося вдягатись, щоб відчути, як на тіло тиснуть тверді ключі. Тим-то, коли чоловік після побоїв зліг, на думку їй спала одна путня ідея. Тепер вона лягала о дев’ятій, а ключі клала межи грудей. До другої ночі Тереза пантрувала, щоб не заснути. О другій підводилась і ховала ключі знов-таки до спідниці. Там їх ніхто не міг знайти. Потім вона засинала. Через це недосипання бідолашна дуже стомлювалась, і прокидалася аж о дев’ятій – достоту, як ото ведеться в панів. Так люди в житті чогось домагаються, а прислуга дістає облизня.
Отож Кін здійснював свій намір непомітно для неї. Від письмового столу йому було добре видно її ліжко. Він стеріг її сон як найдорожче своє надбання й за три години сотні разів лякався на смерть. Вона мала щасливий хист уві сні давати собі волю. Коли їй снилося, що вона чимось смачненьким поласувала, Тереза відригувала й пускала гази. І водночас мурмотіла: «Хіба так можна?», маючи на увазі щось таке, про що знала тільки сама. Кін брав це на свій рахунок. Щось там переживаючи ві сні, вона перекидалася з боку на бік; ліжко гучно стогнало. Кін також стогнав. Іноді вона, не розплющуючи очей, шкірила зуби; Кін ладен був заплакати. Коли Тереза ошкірювалась ширше, складалося таке враження, ніби вона ось-ось завиє; в такі хвилини Кіна розбирав сміх. Якби він не навчився бути обережнішим, то й справді б сміявся. З подивом він почув, як вона кличе Будду. Він не йняв віри своїм вухам; але вона раз у раз проказувала: «Пуда! Пуда!» – так немовби плакала, і він зрозумів, що означає «Пуда» її мовою.
Коли Тереза вистромлювала з-під ковдри руку, він здригався. Але вона не билась, а тільки стискала долоню в кулак. «Чому, що я такого зробив? – запитував він себе й відповідав: – Вона, видко, знає». Він щиро поважав її тонке чуття. Свій злочин, за який Тереза так жорстоко його покарала, він спокутував сповна, але вона про нього не забула. Вона хапалася рукою за те місце, де звичайно ховала ключі. Груба ковдра ввижалася їй спідницею, й ключі вона таки знаходила, хоч їх там і не було. Її рука важко лягала на них, пестливо їх перебирала, гралася з ними, тримала між пальцями кожного окремо й на радощах укривалася великими, блискучими краплинами поту. Кін червонів, але не розумів чому. Її тлустий зап’ясток щільно облягав вузький рукав. Мереживо, яким він був оторочений, призначалося для чоловіка, що спав у цій самій кімнаті. Воно здавалося Кінові дуже пом’ятим. Він тихенько вимовив це слово, яке млоїло йому серце. І почув: «Пом’яте». Хто це сказав? Ту ж мить він підвів голову й знову спрямував погляд на Терезу. Хто ж бо ще знає, який він пом’ятий? Вона спала. Кін не повірив її заплющеним очам і, затамувавши дух, почав чекати, що вона скаже ще. «Хіба можна бути таким нерозважливим? – подумав він. – Вона не спить, а я зухвало витріщаюся їй в обличчя!» Він заборонив собі ступати на цей єдиний шлях, щоб довідатися, чи близько небезпека, й опустив повіки, мов присоромлений хлопчисько. З широко наставленими вухами – так йому здавалося – Кін очікував, що на нього ось-ось поллється брудна лайка. Натомість він чув рівне дихання. За чверть години він підкрався до неї поглядом, щомить ладен пуститися навтіки. Він здавався собі дуже хитрим і дозволив собі одну гордовиту думку. Так немовби він – Давид і стереже сонного Ґоліафа. Адже загалом цього можна все ж таки назвати дурнем. У першому двобої Давид, щоправда, не переміг; проте він уник смертельних ударів Ґоліафа, а щодо майбутнього, то хто може сказати щось певне?
Майбутнє, майбутнє... Як йому до того майбутнього перейти? Нехай тільки промине сучасне, тоді вона вже нічого йому не зробить. Ох, якби ж сучасне можна було викреслити! Вся біда в тому, що ми надто мало живемо в майбутньому. Що важитимуть через сотню років побої, яких він зазнає сьогодні? Ось нехай тільки мине сучасне, й від синців та ґуль не залишиться й сліду. В усіх стражданнях винне сучасне. Він тужить за майбутнім, бо тоді в світі стане більше минулого. Минуле добре, воно нікого не кривдить, двадцять років Кін вільно пересувався в ньому і був щасливий. Хто почувається щасливим у сучасному? Авжеж, якби ми не мали чуттів, сучасне теж було б стерпне. Ми жили б тоді спогадами – тобто все ж таки в минулому. Спочатку було слово, але воно було, – отже, до слова було минуле. Він схиляється перед першістю минулого. Католицька церква мала б багато переваг, але в неї, як для нього, надто мало минулого. Дві тисячі років, частина з них – вигадка. Що це проти традицій, удвічі й утричі давніших? Католицький священик не вартий і нігтя першої-ліпшої єгипетської мумії. Вона мертва, тож йому здається, що він її перевершив. Але піраміди аж ніяк не мертвіші, ніж собор святого Петра, навпаки, вони живіші, позаяк давніші. І все ж таки римляни гадають, нібито ситі минулим донесхочу. Вони відмовляються вшановувати власних предків. Це блюзнірство. Бог – це минуле. Кін вірить у Бога. Настане час, коли люди перекують свої чуття на спогади, а всі часи – на минуле. Настане час, коли всіх людей охопить одне-однісіньке минуле, коли не буде нічого, крім минулого, коли кожне віритиме в минуле.
Згорьований Кін подумки став навколішки й помолився Богу майбутнього – минулому. Він давно вже забув як моляться, але перед цим Богом згадав. Насамкінець він попрохав прощення за те, що не став навколішки насправді. Але ж Бог знає: à la guerre comme à la guerre, йому не треба казати про це двічі. Саме це в ньому й вражає найдужче, саме це в ньому й справді божественне – те, що він одразу все розуміє. Біблійний Бог – по суті, жалюгідний невіглас. Багато непишних китайських богів куди начитаніші. Він, Кін, може розповісти про десять заповідей таке, що в минулого волос дибом стане. Та він, Бог, і так про все добре відає. А втім, він, Кін, дозволить собі звільнити його, Бога, від сміховинної жіночої статі, яку йому накинули німці. Те, що німці найкраще, чим можуть пишатися, свої абстрактні думки, наділили артиклем жіночого роду[5]5
Слово «минуле» (die Veigangenheit) у німецькій мові має жіночий рід (прим, перекл.).
[Закрыть], – це одне з тих незбагненних варварств, якими вони зводять свої заслуги нанівець. У майбутньому все, що стосується його, Бога, він, Кін, освятить закінченнями чоловічого роду. Середній рід для Бога надто легковажний. Як філолог Кін цілком свідомий того, що цим учинком заживе поганої слави. Та, зрештою, мова існує для людини, а не людина для мови. Тому він, Кін, просить, щоб він, минуле, цю зміну схвалив.
Ведучи так перемовки з Богом, Кін помалу повернувся на свій спостережний пункт. Тереза не забувалася; навіть у молитві він не міг позбутись її цілком. Вона хропіла рвучкими поривами, які задавали ритм його молитві. Її рухи ставали щодалі різкіші; сумніву не було: скоро вона прокинеться. Він порівняв її з Богом, і вона здалася йому нікчемною. Їй бракувало саме минулого. Вона ані мала походження, ані щось знала. Бідолашна безбожна душа! І Кін подумав, чи не найрозумніше буде зараз заснути. Може, тоді вона зачекає, доки він прокинеться, а тим часом мине її перший напад гніву з приводу того, що він самочинно з’явився за письмовим столом.
Цієї миті Тереза рвучко, щосили скидає своє тіло з ліжка. Воно гучно гепає на підлогу. Кін здригається всіма своїми кістками. Куди? Вона його побачила! Зараз вона прийде! Вона його вб’є! Кін нишпорить у часі, намагаючись знайти схованку. Він оббігає історію – сторіччя вперед, сторіччя назад. Найміцніші фортеці не порятують від гармат. Рицарі? Дурниці! Швейцарські перначі... нарізні гвинтівки англійців розтрощать нам обладунки й черепи. Швейцарців ущент розіб’ють під Мариньяно. Тільки не ландскнехти... тільки не найманці... Суне армія фанатиків... Ґустав Адольф... Кромвель... виріже нас усіх. Назад із нового часу... назад із середньовіччя... до фаланги... римляни її прорвуть... індійські слони... вогненні стріли... всіх охоплює жах... куди... на судно... грецький вогонь... до Америки... Мексики... принести в жертву людей... нас позаколюють... Китай, Китай... монголи... піраміди з людських черепів... Одна коротка мить – і його історичний запас вичерпався. Порятунку нема ніде, все гине, хоч куди поткнися, вороги тебе знайдуть; мов карткові хатки, западаються улюблені культури, від харциз-варварів, від дурнів твердолобих порятунку нема.
Цієї хвилини Кін закляк.
Він міцно притис одну до одної свої худющі ноги. Його правиця стислася в кулак і лягла на коліно. Передрамення й стегно не давали одне одному ворухнутися. Лівою рукою він підтримував груди. Голова трохи підвелася. Очі дивилися в далечінь. Він спробував їх заплющити. З того, що вони не послухалися, Кін зробив висновок: він – гранітний єгипетський жрець. Він закляк і перетворився на статую. Історія його не полишила. Надійну схованку він знайшов у давньому Єгипті. Поки історія за нього, вбити його не можна.
Тереза обходилася з ним так, ніби він – порожнє місце, ні – камінець, виправив він сам себе. Його страх помалу відступав перед глибоким почуттям спокою. Камінця вона остерігатиметься. Який же дурень схоче калічити собі об камінець руку? Він згадав про гострі краї на своєму тілі. Камінь – це добре, кам’яні гостряки – ще краще. Його очі, спрямовані, здавалося, в безкінечність, пильно, з усіма подробицями вивчали власну статуру. Він пошкодував, що знав себе так мало. Його уявлення про власне тіло було вбоге. Йому закортіло, щоб на його письмовому столі стояло дзеркало. В оболонці з одягу йому було б затишніше. Але ж він допитливий, він роздягся б догола й заходився б добре себе оглядати, обстежувати й підцьковувати кожну кісточку. О, він мав усілякі здогадки щодо прихованих кутів, твердих гострих країв та кінців! Замість дзеркала в нього були його синці й ґулі. Ця бабенція вченого анітрохи не лякалася. Вона зважилася торкнутись його, так, ніби він – звичайна людина. Він карав її, перетворюючи сам себе на камінь. Натрапивши на твердість цього камінця, її плани зазнавали краху.
Відтепер щодня тривала та сама гра. Кінове життя, яке розпалося під жінчиними кулаками, яке Терезина і його власна зажерливість відірвала від нових і старих книжок, набуло справжньої мети. Вранці він уставав на три години раніше від неї. Цим найтихішим часом він міг би скористатися для роботи. Кін так і чинив, але те, що він колись розумів під «роботою», довелося відкласти, перенести на кращі часи, на далеке майбутнє. Він збирався на силі, потрібній йому для того, щоб творити своє мистецтво. Без байдикування мистецтва не буває. Відразу після сну чогось досконалого домагаються рідко. Потрібно скинути внутрішнє напруження: до творчости приступають вільно й невимушено. Тож майже три години Кін сидів за письмовим столом і байдикував. Він дозволяв собі розмірковувати про що завгодно, намагаючись, однак, не надто віддалятися від свого предмета. Потім, коли годинна стрілка в його мозку (ці останні рештки павутиння вчености, що оплітало час) била на сполох, наближаючись до дев’ятої, Кін починав повільно клякнути. Він відчував, як у його тілі розливається холод, і оцінював, чи рівномірно той розподіляється. Траплялися дні, коли ліва половина холола швидше, ніж права; це викликало в нього глибоку тривогу. «Туди!» – наказував він, і струми тепла, послані з правої половини, виправляли помилку в лівій. Його майстерність клякнути зростала з дня на день. Досягнувши стану камінця, він одразу легенько натискав сідницями на сидіння стільця, перевіряючи так, чи досить твердий матеріал. Ця перевірка на твердість тривала лише кілька секунд; якби він спробував натиснути на стілець довше, той розпався б. Згодом він уже почав потерпати за долю стільця, тож обернув на камінець і його. Якби серед білого дня Кін упав, та ще й при дружині, це принизило б закляклість, зробило б її смішною і воднораз завдало б самому йому гірких страждань. Ґраніт важкий. А втім, помалу в ньому вироблялося непомильне відчуття твердости, й така перевірка ставала зайвою.
Від дев’ятої ранку до сьомої вечора Кін сидів у цій своєрідній позі. На столі лежала розгорнена книжка, щодня та сама. Він на неї навіть не дивився. Погляд його блукав десь далеко-далеко. У дружини ще ставало глузду не заважати йому виконувати цей номер. Вона ревно снувала по кімнаті. Він зрозумів, якою великою мірою господарювання стало її другою натурою, і притлумлював недоречну посмішку. Монументального давньоєгипетського сфінкса Тереза обходила десятою дорогою. Вона не підступала до нього ні з їжею, ні з лайкою. Кін заборонив собі голодувати й вдаватися до інших фізичних тортур. О сьомій він пропускав крізь камінь тепло й подих, і той швидко оживав. Кін очікував, коли Тереза опиниться в найвіддаленішому кутку кімнати. Він умів несхибно визначати, на якій відстані від нього вона зупинилась. Потому підхоплювався й хутко виходив з дому. Їв Кін у готельчику один-однісінький раз на день і від утоми мало не засинав за столом. Він розмірковував про труднощі минулого дня й, коли йому спадала на думку якась гарна ідея на другий день, схвально кивав головою. Кожного, хто зважився б стати такою самою, як він, статуєю, Кін викликав би позмагатися. Ніхто такого бажання не виявляв. О дев’ятій він лежав у ліжку й спав.
Тереза теж помалу призвичаювалася до скрутних умов. Вона вільно порядкувала в своїй новій кімнаті, де їй ніхто не заважав. Уранці, перше ніж натягти панчохи й узути черевики, вона ніжно проводила ногами туди-сюди по килимі – найкращому в усьому помешканні. Плям від крови на ньому вже не залишилось. Її давнім мозолям було приємно, коли їх лоскотав килим. Поки Тереза його торкалась, у голові в неї пропливали картини, одна краща від одної. Милуватися ними перебивав знову ж таки чоловік, який нічого їй не дозволяв.
У своєму тихому існуванні Кін досяг такої майстерности, що навіть стілець під ним – ця давня, норовлива річ – порипував тільки вряди-годи. Ті три-чотири рази на день, коли серед тиші стілець нагадував про себе тим настирливіше, завдавали Кінові особливих прикрощів. Він вважав, що це – перша ознака втоми, а відтак намагався пропускати порипування повз вуха.
А Тереза, зачувши його, одразу відчувала небезпеку, вривала своє раювання, хутко пропливала до панчох та черевиків, натягала їх і поверталася до вервечки думок попереднього дня. На гадку знов навертався великий клопіт, який мучив її день і ніч. Чоловіка вона тримала в помешканні тільки з жалощів. Скільки там того місця займає його ліжко. Їй потрібні ключі від письмового столу. Саме там і лежить його банкова книжка. Поки вона не дісталася до банкової книжки з отою рештою, Тереза дозволить йому пожити ще кілька днів під її дахом. Може, він усе ж таки згадає про це, і йому стане соромно, що поводився з нею так підло. Коли там, де він сидів, щось ворушилось, її починав брати сумнів у тому, чи пощастить запопасти банкову книжку, хоч загалом Тереза була в цьому впевнена. З боку того пенька, яким Кін сидів майже повсякчас, спротиву вона не боялася. Від живого чоловіка вона сподівалася найгіршого, навіть того, що він викраде її банкову книжку.
Надвечір напруження і в ньому, і в ній неабияк зростало. Він докладав останніх своїх зусиль, щоб не потеплішати передчасно. Її розбирала лють на саму думку про те, що зараз він знов піде до ресторану, де жертиме й дудлитиме за її гроші, зароблені тяжкою працею, хоч від них і так майже нічого не зосталося. Чи ж довго ще він отак жируватиме, не приносячи грошей додому?
Людина має серце. Хіба воно кам’яне? Треба рятувати нещасне добро. Злочинці накидаються на нього, мов скажені пси, кожен силкується щось урвати. Нема в них ні стида, ні сорому. А вона сама, як билинка в полі. Чоловік, замість допомогти їй, пиячить. Уже ні на що не годен. Колись списував цілі стоси паперу, вони для неї теж гроші. Тепер і до того надто ледачий. У неї тут що – богадільня? Нехай іде в притулок для злидарів. Дармоїди їй не потрібні. Ще пустить її з торбою попід тинню. Нехай краще сам старцює. Красненько дякую за таку втіху. На вулиці йому ніхто нічого не подасть. На вигляд він злидень, але чи зуміє гарненько простягти руку? Та він про це й не подумає. То нехай, перепрошую, здихає з голоду. Побачимо, як йому доведеться, коли її доброті настане край. Її покійна мати теж померла з голоду, а тепер з голоду помре її чоловік!
З дня на день її злість зростала. Тереза ту злість зважувала, щоб довідатись, чи стане її для вирішального вчинку, але їй щоразу здавалося, що вона ще надто легка. Обережність, з якою Тереза бралася до справи, могла дорівнятися тільки до її впертости. Вона казала собі: «Сьогодні моя злість надто квола (сьогодні я з ним іще не впораюсь)», – і відразу вривала свою злість, щоб залишити собі від неї щось на другий день.
Якось увечері, коли Тереза, щойно почавши розігрівати свої залізні аргументи, дійшла ще тільки середньої температури, Кінів стілець рипнув тричі поспіль. Саме такого нахабства їй і бракувало. Вона жбурнула його, цього довготелесого пенька, разом зі стільцем, з яким він зрісся, у вогонь. Спалахнуло яскраве полум’я, залізні аргументи опинились у самому жару. Тереза хапала їх голіруч – розпеченого заліза вона не боялася, саме на нього вона й чекала, – хапала по черзі, називаючи їх своїми іменами: жебрак, п’яниця, злочинець, – а тоді рушила з ними до письмового столу. Навіть тепер вона ладна була торгуватись. Якщо він віддасть банкову книжку доброхіть, вона викине його на вулицю аж перегодом. Нехай він нічого не каже, тоді й вона мовчатиме. Нехай зостається, поки вона знайде книжку. Нехай лише дасть їй пошукати, вона покладе цій справі край.
Тільки-но стілець рипнув утретє, сторожкий, як статуя, Кін здогадався, що його мистецтву загрожують страшні випробування. Він чув, як підходить Тереза, й притлумив у собі радісне збудження – воно завдало б шкоди його холодному спокою. Він управлявся три тижні. Ось і настав день, коли все випливе на чисту воду. Зараз стане очевидним, яка досконала його поза. Кін був упевнений у ній, як жоден інший митець до нього. Перед тим, як перейти в наступ, він швидко прогнав тілом трохи холоду. Він притис підошви до підлоги: ноги були тверді, мов камінь, десятий ступінь твердости, алмаз, краї гострі, наче бритва. Ще задовго до того, як завдати удару, він спробував на язик дрібку кам’яних страждань, що їх приготував цій бабері.
Тереза схопила його за ніжки стільця й грубо відтягла вбік. Потім відпустила стілець, підійшла до письмового столу й висунула одну шухляду. Обшукавши її й нічого не знайшовши, взялася за другу. В третій, четвертій і п’ятій вона також не виявила того, чого шукала. Він збагнув: військова хитрість. Нічого вона не шукає, що вона може шукати? Рукописи для неї всі однакові, папір вона знайшла б і в першій шухляді. Тереза розраховує на його допитливість. Він, гадає вона, поцікавиться, що вона тут робить. Якщо він заговорить, отже, він уже не камінь, і вона його вб’є. Вона виманює його з каменя. Патрає його робочий стіл. Але він збереже самовладання і мовчатиме, як риба.
Тереза люто перекидала папери. Більшість із них вона, замість дати їм лад, залишала просто на столі. Багато аркушів падало на підлогу. Він добре знав, що на них було. Інші вона як попало згортала на купу. З його рукописами Тереза обходилась, як із ганчірками. Пальці в неї були грубі й витримали б тортури в лещатах. Письмовий стіл зберігав напружену працю й терплячість десятиріч.
Її зухвала діловитість дратувала його. Вона не сміє обходитися так з паперами! Яке йому діло до її військових хитрощів? Ці нотатки знадобляться йому згодом. На нього ось чекає робота. Якби ж можна було взятися за неї негайно! Він не народжений бути циркачем. Його мистецтво потребує багато часу. Він учений. Коли ж настануть кращі часи? Його мистецтво – це перехідний період. Він марнує цілі місяці. Скільки ж це часу він віддається мистецтву? П’ять місяців, ні, три місяці, ні, місяць, він уже й сам не скаже. Час сплутався. Вона споганює його останню статтю. Помста його буде страшна. Він боїться впасти в забуття. Вона вже підводить голову. Вже спопеляє його поглядами, сповненими ненависти. Вона ненавидить його кам’яний спокій. Але спокою він не має, він цього не витримає, він хоче миру, він запропонує їй перемир’я, нехай тільки забере свої пальці, її пальці пошматують його папери, його очі, його мозок, нехай позасовує шухляди, геть від столу, геть від столу, то його місце, він цього не потерпить, він зітре її на порох, якби ж він міг розмовляти, камінь німий.
Порожні шухляди вона запихає назад у стіл спідницею. Топчеться ногами по рукописах на підлозі. Їй чхати на те, що лежить зверху. В скаженій люті шматує все, що знаходить в останній шухляді. Безпорадний шурхіт паперу пропікає його до кісток. Він притлумить у собі жар, він підведеться холодним каменем, він розтрощить її об себе. Він збере її шматки й розтопче ті шматки на порох. Він накинеться на неї, вдереться в неї страшною єгипетською мукою. Він схопить себе, скрижаль десятьох заповідей, і поб’є нею свій народ. Його народ забув про Божу заповідь. Бог усемогутній, і Мойсей погрозливо підносить свою десницю. Хто такий самий твердий, як Бог? Хто такий самий холодний, як Бог?
Зненацька Кін підводиться й важко падає на Терезу. Він і далі німує, затиснувши собі вуста зубами, мов щипцями; якщо він забалакає, він уже не камінь; зуби його глибоко впинаються в язик.
– Де банкова книжка? – пронизливо верещить Тереза перед тим, як розпастися на шматки. – Де банкова книжка? П’яниця... злочинець... злодій!
Вона шукала банкову книжку. Він посміхається, коли чує її останні слова.
Та вони не останні. Тереза хапає його за голову й штовхає до столу. Вона штурхає його ліктями під ребра й кричить:
– Геть із мого помешкання!
Вона плюється, вона плює йому межи очі. Він усе відчуває. Йому боляче. Він не камінь. Позаяк вона не розбивається, розбивається його мистецтво. Все – брехня, віри нема. Бога нема. Він випручується. Він захищається. Він дає відсіч. Він влучає в неї, кістки в нього гострі.
– Я поскаржуся! Злодіїв – до в’язниці! Поліція знайде! Злодіїв – до в’язниці! Геть із мого помешкання!
Вона смикає його за ноги, щоб він упав. На підлозі вона вже позбиткується, як того разу. Це їй не вдається, він чолов’яга міцний. Тоді вона хапає його за комір і витягує з помешкання. Вона з гуркотом хряпає за ним дверима. На сходах він дозволяє собі впасти. Все ж таки він стомився. Двері знову відчиняються. Тереза викидає пальто, капелюха й теку.
– Не смій більше жебрати! – кричить вона й зникає.
Теку Тереза віддає, бо в ній нічого нема. Всі книжки у неї в помешканні.
Банкова книжка у нього в кишені. Він щасливо притискає її до себе, хоч вона й банкова. Тереза не здогадується, що йде від неї разом із цим жебраком. Де, перепрошую, ви бачили такого злодія, щоб його злочин був завжди з ним?
