Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 40 страниц)

Смерть

Повертаючись додому, Тереза дала волю своєму обуренню. Вона запрошує чоловіка пообідати, а він, замість подякувати, нахабніє. Хіба вона від нього чогось хотіла? За чужими чоловіками їй бігати не треба. Вона жінка заміжня. Вона не служниця, яка піде з першим-ліпшим.

У ресторані він спершу взяв меню й запитав, що ми замовлятимемо. А вона, дурепа, візьми та й бовкни у відповідь: «Але платитиму я». Чого тільки він собі не назамовляв! Їй і досі соромно перед людьми. Присягався, що він чоловік непростого роду. Мовляв, доля не судила йому бути бідним службовцем. Тереза втішала його. А тоді він сказав, що зате йому, мовляв, щастить у жінок. Та що з того? Йому потрібен капітал, не конче великий, адже кожен хоче бути сам собі господарем. Жінки капіталу не мають, у них тільки заощадження, та й то жалюгідні, з такою мізерією справу не почнеш, хтось інший, може, й почне, але не він, бо він бере все або нічого, лайна йому й не показуй.

Перше ніж приступити до другого шніцеля, він бере її руку й каже:

– Це та рука, яка допоможе мені стати щасливим!

І лоскоче її. А лоскотати він уміє. Їй ще ніхто не казав, що вона може ощасливити. А чи не хоче вона, питає він, прилучитися до його справи?

Звідки ж у нього раптом візьмуться на це гроші?

А він засміявся й каже: капітал, мовляв, йому дасть його любка.

Тереза відчуває, як від гніву вся паленіє. Навіщо ж йому любка, коли є вона, вона ж бо також іще людина!

– Скільки років тій любці? – запитала вона.

– Тридцять, – відповів він.

– Гарна? – поцікавилась вона.

– Найкраща в світі, – сказав він.

Вона захотіла побачити портрет тієї його любки.

– Хвилиночку, прошу, мені це теж неважко зробити. – Зненацька він стромляє до рота їй пальця – у нього такий гарний, товстий палець – і каже: – Ось вона!

Позаяк Тереза на це нічого не відповідає, він щипає її за підборіддя – ото вже настирливий чоловік! – робить щось ногою під столом, щільненько притискається – хіба ж так можна! – дивиться їй у рота й промовляє: в нього, мовляв, голова йде обертом від кохання й щастя і коли вже можна буде спробувати ці розкішні клуби. Нехай вона, мовляв, покладеться на нього. У такому ділі він тямить смак. У нього нічого не пропаде.

Тоді Тереза сказала, що понад усе любить правду. Мовляв, вона відразу хоче йому зізнатись. Вона жінка без капіталу. Її чоловік одружився на ній з кохання. Вона була проста службовка, як і він, Вульґер. Йому ж бо вона може про це сказати. А щодо того, щоб спробувати, то вона має поміркувати, як це влаштувати. Адже вона теж не проти. Такі вже жінки. Загалом вона не така, але часом робить винятки. Нехай тільки пан Вульґер не кладе собі в голову, що на ньому світ клином зійшовся. На вулиці вслід їй повертають голови всі чоловіки. Вона цього вже чекає – не дочекається. Рівно о дванадцятій чоловік лягає спати. Й одразу засинає, він дуже пунктуальний. Вона має окрему кімнату, там колись спала економка. Тепер економки в помешканні нема. Чоловіка вона не може терпіти, бо хоче мати спокій. Він такий настирливий! До того ж він зовсім не чоловік. Через те вона спить сама в кімнаті, де колись мешкала економка. О чверть на першу вона зійде вниз із ключем від під’їзду й відчинить йому. Боятися нема чого. Сторож спить міцно. Він за день так наробиться, так натомиться. Вона спить зовсім сама. А спальню купляє лише для того, щоб помешкання було на щось схоже. Час вона має завше. Вона влаштує так, що він приходитиме щоночі. Жінці теж хочеться мати щось від життя. Бо не встигнеш озирнутись, а тобі вже сорок, і чудові рочки – гай-гай, минули.

Гаразд, сказав Вульґер, гарем свій він розжене. Коли він, мовляв, кохає, то робить для жінки все. Вона має віддячити, як і належить, і попросити капітал у чоловіка. Він, Вульґер, прийме капітал тільки від неї, ні від якої іншої жінки, бо сьогодні вночі на нього чекає райське щастя, розкоші кохання.

Для неї правда – понад усе, нагадує вона йому, й хоче зізнатися в цьому одразу. Чоловік у неї скупий і добра нікому не бажає. Він нічого не випускає з рук, навіть книжок. Якби вона мала капітал, то відразу вклала б усе в його справу. Йому кожна повірить на слово, до такого чоловіка довірою переймається кожна. Тож нехай приходить. Вона вже радо цього чекає. За її часів було чудове прислів’я: «Поживемо – побачимо». Кожне має колись померти. Так уже в людей заведено. Він приходитиме щоночі о чверть на першу, і раптом звідкись візьметься капітал. Вона вийшла за того старого чоловіка не з кохання. Треба подбати й про своє майбутнє.

Цієї миті він відводить під столом одну ногу й каже:

– Ну гаразд, люба, але скільки ж років твоєму чоловікові?

Сорок уже сповнилося, це вона знає напевно.

Цієї миті він відводить під столом і другу ногу, встає й каже:

– Дозвольте, як на мене, це просто неподобство!

Вона просить, щоб він їв далі. То не її провина, однак її чоловік скидається на кістяка й запевно нездоровий. Щоранку вона, встаючи з ліжка, думає: сьогодні він помре. Коли вона приносить йому сніданок, то виявляється, що він іще живий. Її покійна мати була така сама. У тридцять уже нездужала, а померла в сімдесят чотири. Та й то лише з голоду. Ніхто й не повірив би, побачивши ту шарпачку. Цієї миті цікавий чоловік знову відкладає ніж та виделку й каже: він більш не їстиме – боїться.

Спершу він не хотів казати чому, потім усе ж таки роззявляє рота й каже: як просто людині отруїтися! Ось ми сидимо вкупі, двоє щасливих, обідаємо й наперед тішимося солодкою ніччю. Від заздрощів господар чи кельнер тайкома підсипає нам до страви якогось порошку, і обоє ми вже в холодній ямі. Ще й не нараювались, а кохання вже – шукай вітра в полі. Та він, Вульґер, усе ж таки не думає, що вони підуть на це, адже в громадській харчівні таке відразу випливе на чисту воду. Якби він був одружений, його б ніколи не покидав страх. Від жінки можна чекати чого завгодно. Жінок він знає краще, ніж своїх п’ять пальців, ізсередини й зверху, не тільки литки та клуби, хоч вони, коли в них щось тямиш, – найкраще, що має жінка. Жінки не сидять, згорнувши руки. Спочатку вони діждуться, поки чоловік оформить, як належить, свій заповіт, а тоді роблять з тим чоловіком, що схочуть, і над іще теплим трупом заручаються з вірним коханцем. Той, звісно, віддячує тим самим, і все залишається шито-крито.

Але Тереза не забарилася з відповіддю. Ні, вона так не зробить. Вона – жінка порядна. Часом таке все ж випливає на чисту воду, й тоді опиняєшся за ґратами. А порядній жінці сидіти за ґратами не гоже. На світі багато чого було б краще, якби людину не кидали відразу за ґрати. Вже не можна й поворухнутися. Тільки-но щось випливе на чисту воду, поліція вже тут як тут і запроторює тебе за ґрати. Вони не зважають на те, що жінка такого не переживе. Всюди їм треба стромляти свого носа. Яке їм діло до того, як жінка живе зі своїм чоловіком? Жінка мусить терпіти все. Жінка – не людина. А чоловік ні на що не здатний. Хіба то чоловік? Ні, то не чоловік. Такого чоловіка не шкода. Найліпше було б, якби любчик узяв сокиру та цюкнув чоловіка, коли той засне, по голові. Але ж чоловік на ніч завше замикається, бо йому лячно. Нехай любчик сам поміркує, як йому це влаштувати. Він-бо каже, що все буде шито-крито. Вона цього не робитиме. Вона – жінка порядна.

Цікавий чоловік перебиває її. Не треба так голосно кричати. Він шкодує, що сталося це прикре непорозуміння. Вона ж бо не хоче сказати, що він підбивав її отруїти свого чоловіка? Він – людина лагідна й добра, він і мухи не скривдить. Тим-то жінки й люблять його пожирати.

– Вони знають, що їм до вподоби!

– Я теж, – відказує він. Тоді раптом підводиться, бере з вішака її пальто і вдає, ніби вона змерзла. А насправді він робить це тільки для того, щоб поцілувати її в потилицю. Вуста в цього чоловіка – як його голос. Та ще й на додачу промовляє: – Люблю цілувати гарненькі потилички. А ви це діло обміркуйте! – Потім знов сідає й сміється: – Отак це треба робити! Смачно було? Пора платити!

Вона заплатила за обох. Чому вона вчинила так по-дурному? Все було так гарно. Біда почалася згодом, надворі. Спершу він довго мовчав. Вона вже не знала, що й казати. Коли дійшли до меблевої крамниці, він питає:

– Так чи ні?

– Ну, перепрошую, так! Рівно о чверть на першу!

– Я кажу про капітал! – уточнює він.

Зовсім простодушно вона дає йому чудову відповідь:

– Поживемо – побачимо.

Нарешті вони ступають до крамниці. Він зникає в задній кімнаті. Несподівано виходить пан шеф і каже:

– Либонь, зволили пообідати. Завтра вранці спальня буде у вас удома. Чи ви маєте щось проти?

– Ні! – відказує вона. – Заплатити я б хотіла сьогодні.

Він бере гроші й видає їй квитанцію. Цієї хвилі цікавий чоловік виходить із задньої кімнати й при всіх гучно їй каже:

– На місце друга сім’ї вам доведеться пошукати когось іншого, ласкава пані. Я маю молодших від вас. Та вони й багато вродливіші, ніж ви, ласкава пані!

Вона притьма вибігла з крамниці, хряснула за собою дверима, а надворі на очах у людей розплакалась.

Хіба вона чогось від нього хотіла? Вона платить за обід, а він просто нахабніє. Вона жінка заміжня. Їй нема чого бігати за чужими чоловіками. Вона не служниця, яка піде з першим-ліпшим. Вона могла б мати їх по десятку на кожен палець. На вулиці он усі чоловіки оглядаються на неї. А хто в цьому винен? Чоловік її винен! Вона бігає задля нього по всьому місту й купує йому меблі. А замість дяки за це доводиться терпіти образи. То нехай ходить сам. Адже він ні на що не здатний. Помешкання, одначе, його. Невже ж йому байдуже, яка мебля стоїть коло його книжок! І чого вона така терпляча? Він гадає собі, що може ким завгодно потирати руки. Спершу ти все на світі робиш задля нього, а тоді він дає при всіх кривдити дружину. Нехай би таке приключилося з жінкою отого цікавого чоловіка! Але ж він нежонатий. А чому нежонатий? Бо він – справжній чоловік. А справжній чоловік не одружується. Справжній чоловік бере жінку аж тоді, коли він уже щось собою являє. А той, що вдома, нічого ж собою не являє! Що він собою являє? Кістяк кістяком! Таке враження, ніби він уже мертвяк. І нащо тільки отаке живе на світі? Воно ще й живе. Такий чоловік ні до чого не придатний. Тільки забирає в інших грошенята.

Вона ввійшла до будинку. Сторож з’явився на порозі своєї комірчини й пробурмотів:

– Сьогодні щось буде, пані професорко!

– Побачимо! – відказала вона й зневажливо показала йому спину.

Нагорі вона відімкнула вхідні двері. Ніхто не ворухнувся. У передпокої всі меблі були звалені на купу. Вона тихенько прочинила двері до їдальні. Її враз пойняв жах. Стіни тут раптом стали зовсім іншими. Досі вони були бурі, тепер – білі. Тут щось сталося. Що тут сталося? В суміжній кімнаті – та сама переміна. У третій, де Тереза хотіла влаштувати спальню, вона все зрозуміла. Чоловік попереставляв книжки навпаки!

Книжки мають стояти так, щоб їх можна було брати за корінець. Це потрібно для того, щоб стирати з них пил. Як же ще їх діставати? Це її влаштовує. Їй набридло весь час стирати пил. Для цього тримають служницю. Грошей у нього не бракує. На меблю он тринькає. Нехай заощадить. Господиня дому теж має серце.

Вона пішла шукати чоловіка, щоб пожбурити цим серцем йому в голову. Знайшла його в кабінеті. Випроставшись на весь свій довгий зріст, він лежав на підлозі, накритий драбиною, яка трохи виступала за його голову. Гарний килим довкола нього був у крові.

Такі плями виводити дуже важко. Чим би їй найкраще спробувати? З її роботою він геть не рахується! Бач, як квапився, тож і гепнув із драбини. А що вона казала – він таки недужий. Цікавому чоловікові не завадило б це побачити. Тереза цьому не радіє, вона не така. Хіба це смерть? Їй навіть шкода його. Не хотіла б вона вилізти на драбину й упасти з неї мертвою. Хіба ж можна бути таким необережним? Кожному по заслузі. Понад вісім років вона день при дні дерлася на драбину й стирала пил. Хіба з нею щось сталося? Порядна людина тримається міцно. Чому він був такий дурний? Тепер книжки її. У цій кімнаті переставлено тільки половину. Це – капітал, завше казав він. Хто-хто, а він на цьому знається, сам-бо їх купував. Вона до трупа не доторкнеться. Попомучишся з важкою драбиною, а тоді, гляди, ще й матимеш клопіт з поліцією. Краще вона залишить усе так, як є. Не через кров, їй до неї байдуже. Та це й не кров. Звідки в такого чоловіка візьметься справжня кров? Він тільки й може, що забризкати кров’ю килим. Шкода килима. Зате тепер усе – її, це чудове помешкання теж чогось варте. Книжки вона одразу спродає. Хто б міг ще вчора про таке подумати? Але так уже людині на роду написано. Спершу дозволяєш собі грубити дружині, а тоді раптом помираєш. Вона завше казала, що добром це не скінчиться, але ж вона не мала права нічого сказати. Такий тип гадає, що він на світі сам. Лягати спати о дванадцятій і не давати дружині спокою – хіба ж так можна? Порядний чоловік лягає спати о дев’ятій і дає дружині цілковитий спокій.

На письмовому столі панував такий безлад, що Тереза, зглянувшись над ним, підпливла ближче. Вона ввімкнула настільну лампу й заходилася шукати серед паперів заповіт. Їй подумалося, що Кін склав його перед тим, як упасти. Вона не мала сумніву в тому, що він назвав її єдиною спадкоємицею, позаяк не знала, чи є в нього інша рідня. Проте у вчених нотатках, які вона перечитала від початку до кінця, про гроші не було жодної згадки. Аркуші з чужоземним письмом вона сумлінно відклала вбік. То була особлива цінність, її можна продати. Якось за столом він сказав їй: те, що він пише, варте золота, але йому йдеться, мовляв, не про золото.

Через годину вона, старанно все перебравши й перечитавши, з’ясувала, що заповіту нема, і обурилась. Він нічого не приготував. До останньої своєї хвилини він залишився самим собою – чоловіком, який думає тільки про себе і якому на дружину начхати. Зітхнувши, вона поклала собі обстежити письмовий стіл і всередині, шухляду за шухлядою, всі до одної, щоб таки знайти заповіт. Уже перша спроба прикро її розчарувала. Стіл виявився замкненим. Ключі він завше носив у кишені штанів. Оце-то так, що ж тепер робити? Адже діставати з кишень їй нічого не можна. Якщо вона випадково вступить у кров, поліція щось іще подумає.

Тереза підійшла до самого трупа, нахилилась, але розібратися, де яка кишеня, не змогла. Просто стати навколішки вона боялася. Перед тим, як зважитися на щось серйозне, вона зазвичай спочатку скидала спідницю. Тереза ретельно згорнула її й довірливо поклала на ріжок килима, якомога далі від трупа. Тоді стала за крок від нього навколішки, вперлася, щоб не втратити рівноваги, головою в драбину й неквапно стромила вказівний палець лівої руки до його правої кишені. Посунулась вона не далеко. Він лежав дуже незручно. На дні кишені вона, як їй здалося, відчула щось тверде. Цієї миті Тереза, на превеликий свій жах, подумала, що драбина, можливо, теж у крові. Вона хутко підхопилася на рівні й мацнула рукою чоло – те місце, яким притискалася до драбини. Крови там не було. Але марні намагання знайти ключі й заповіт її доконали.

– Треба щось робити, – промовила вона вголос. – Не можна ж його так залишати!

Вона вдягла спідницю й пішла по сторожа.

– Що скоїлося? – грізно запитав той. Він не дуже дозволяв звичайним людям заважати йому працювати. До того ж не зрозумів її, адже вона розмовляла пошепки, як і годиться, коли в домі покійник.

– Ну, перепрошую, помер він!

Нарешті сторож зрозумів. У ньому ворухнулися давні спогади. Надто довго вже він був на пенсії, щоб довіритись їм одразу. Його сумніви дуже повільно поступалися місцем упевненості в такому собі гарненькому злочині. В міру того, як минали сумніви, змінювався його вигляд. Сторож ставав безневинним і кволим, як у ті славні часи, коли служив у поліції й треба було викрити якогось особливого звіра. Здавалося, він на очах схуд. Рик застряг йому в горлі. Його зіниці, звичайно спрямовані просто на супротивника, покірно поховалися в кутиках очей і там зачаїлись. Губи силкувалися всміхнутись. Їм заважали цупкі, пригладжені, щільні вуса. Допомогли два меткі пальці, які й розтягли кутики рота в посмішку.

Убивця пригнічена й не виявляє ознак життя. Він при повній уніформі постає перед суддями й пояснює, як це треба робити. Він – головний свідок на сенсаційному процесі. Прокурор живе тільки його коштом. Як тільки вбивця потрапила до інших рук, вона відмовилася від усіх своїх свідчень.

– Панове! – починає він своїм гучним голосом, і журналісти занотовують кожнісіньке його слово. – Людина потребує відповідного обходження. Злочинець – теж усього-на-всього людина. Я вже давно на пенсії. На дозвіллі вивчаю звичаї та звички, душу цих, так би мовити, суб’єктів. Якщо ви обійдетесь із суб’єктом добре, вбивця зізнається, що скоїла злочин. Але застерігаю вас, панове: якщо ви обходитиметесь із суб’єктом погано, вбивця все нахабно заперечуватиме, і суд змушений буде шукати додаткові докази. У цьому сенсаційному процесі в справі про вбивство ви можете покластися на мене. Панове, я – свідок звинувачення. Одначе я питаю вас, панове: скільки всього таких свідків? Тільки я один! А тепер слухайте уважно. Це робиться не так просто, як ви собі гадаєте. Спершу в тебе прокидаються сумніви. Далі, нічого не кажучи, добре придивляєшся до злочинниці. На сходах мимохідь заводиш розмову:

– Жорстокий чоловік.

Коли сторож прибрав такого привітного вигляду, Терезу пойняв моторошний страх. Вона не могла збагнути переміну, що сталася з цим чоловіком. Вона ладна була зробити все, аби лиш він знов заричав. Зазвичай сторож важко ступав попереду, але тепер улесливо тюпав поруч і коли вдруге підбадьорливо запитав: «Жорстокий чоловік?», вона й далі не могла зрозуміти, кого він має на увазі. Загалом розуміти сторожа було не важко. Щоб повернути його до звичного настрою, вона відповіла:

– Атож.

Він підштовхнув Терезу ліктем і, не зводячи з неї хитрого й ненастирливого погляду, всім своїм тілом закликав її до захисту від свого жорстокого чоловіка.

– Тоді треба захищатись.

– Атож.

– Бо все може статися.

– Атож.

– Не встигнеш і оком змигнути, а людини вже немає.

– Атож, немає.

– Це обставини, які пом’якшують провину.

– Обставини.

– Винен він.

– Він.

– Про заповіт забув.

– Куди ж пак.

– Людині треба на щось жити.

– На щось жити.

– Можна й без отрути.

Цієї хвилини Тереза думала про те саме. Вона не зронила більше жодного слова. Вона хотіла сказати: «Цікавий чоловік мене вмовляв, але я впиралася». Відразу матимеш клопіт з поліцією. Ту ж мить вона пригадала, що сторож і сам з поліції. Цей знає про все. Зараз він скаже: «Отруювати не можна. Навіщо ви це зробили?» Вона не дозволить, щоб з нею так розмовляли. Винен цікавий чоловік. Звати його пан Вульґер, він простий службовець у фірмі «Велетель і мати». Спершу він захотів прийти рівно о чверть на першу, щоб не дати їй спокою. Потім сказав, що візьме сокиру й заб’є її чоловіка, коли той спатиме. Вона ні на що не приставала, і на отруєння теж, а тепер ось маєш клопіт. Хіба вона винна, що чоловік помер? На заповіт вона має право. Все належить їй. Вона в його помешканні днювала й ночувала, гнула спину для нього, як служниця. Його ж не можна було залишити самого вдома. Один раз вийшла, щоб купити йому спальню, він-бо в меблі нічого не тямить. То він вилазить на драбину й убивається на смерть. Їй, звісно ж, його шкода. Чи, може, дружинам до спадщини вже зась?

З поверха на поверх до неї помалу поверталася її хоробрість. Тереза переконувалась у тому, що не винна. Поліції тут нема чого робити. Двері помешкання вона відчинила як господарка всіх цінностей, що тут були. Погляду сторожа не уникла та безтурботність, яку вона раптом знов напустила на себе. У нього це їй не допоможе. Вона зізналася. Він наперед тішився ставкою віч-на-віч убивці й жертви. Вона пропустила його вперед. Він подякував, хитро підморгнув і вже не спускав її з ока.

Він зрозумів усе з першого погляду, щойно став на порозі кабінету. Драбину вона поклала на трупа потім. Його цим не обдуриш. Він у такому ділі тямить.

– І ось підходжу я, панове, до місця злочину. Я звертаюся до вбивці й кажу їй: «Поможіть мені прибрати драбину!» Адже ви не думаєте, що я не підніму драбини й сам. – І він демонструє свої м’язи. – Я хотів лише подивитись, яке обличчя буде у звинуваченої. Обличчя – це головне. На ньому видно все. Людина завжди має щось на обличчі!

Ще виголошуючи цю промову, сторож завважив, що драбина заворушилась. Він вражено закляк. На мить йому стало шкода, що професор живий. Передсмертні слова професора могли значною мірою позбавити головного свідка його блиску. Офіційною ходою цей підійшов до драбини й підняв її однією рукою.

Кін щойно повернувся до тями й тепер корчився від болю. Він спробував підвестись, але це йому не вдалося.

– До смерти йому ще ого-го скільки! – процідив крізь зуби сторож, знов той самий, і допоміг професорові звестися на ноги.

Тереза не йняла віри власним очам. Аж коли Кін, згорбившись, та все ж довший від своєї опори, став перед нею, Терезою, й промовив: «Клята драбина!», вона зрозуміла, що він живий.

– Це підлість! – заверещала вона. – Так не роблять! Порядний чоловік! Ну, перепрошую! Можна було подумати!

– Цить, лайно собаче! – урвав сторож її бурхливі нарікання. – Катай по лікаря. А я поки що покладу його до ліжка.

Він перекинув худющого професора собі через плече й поніс до передпокою, де серед решти меблів було й ліжко. Поки він роздягав Кіна, той раз у раз пояснював:

– Я не зомлів, я не зомлів. – Він не міг змиритися з тим, що на якийсь час утратив свідомість.

– І де в такого кістяка м’язи? – запитав сам себе сторож і похитав головою. Йому було так шкода цього бідолашного кістяка, що він забув свою горду мрію про судовий процес.

Тереза тим часом пішла по лікаря. Надворі вона помалу заспокоїлася. Три кімнати належали їй, вона мала цьому письмове підтвердження. Тільки вряди-годи ще тихенько схлипувала:

– Хіба так роблять – щоб жити, коли ти помер. Хіба так роблять?