Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 40 страниц)

Не попрощавшись, Фішерле відвернувся. Твердою ходою він вийшов із зали. На його вустах грала зневажлива посмішка. Це йому – про культурний центр! Йому, хто в цьому місті народився й зроду з нього не виїздив; йому, хто знав напам’ять усі шахові газети, хто будь-який ілюстрований часопис читав у «Небі» перший і за півдня вивчив англійську мову! Після цього успіху Фішерле переконався, що може легко опанувати всі мови й поклав собі на дозвіллі, яке йому залишатимуть обов’язки чемпіона світу в Америці, вивчати по дві мови на тиждень. За рік вийде шістдесят шість, більше мов і не треба, навіщо, а на діалекти йому начхати, їх і так знаєш.

Було вже nine o’clock, великий годинник біля вокзалу йшов по-англійському. О десятій замикають під’їзди. На сторожа в будинку краще не натикатися. Шлях до занедбаної казарми, де Фішерле в однієї повії змарнував, на жаль, двадцять років, тривав сорок хвилин, forty minutes. Не поспішаючи, він прокладав цей шлях своїми жовтими черевиками. Час від часу Фішерле спинявся під газовим ліхтарем і шукав у своїй книжці вислови, які подумки промовляв по-англійському. Вони щоразу виявлялися правильними. Фішерле називав предмети й звертався до людей, що траплялися дорогою, але тихенько, щоб вони його не затримували. Він знав більше, ніж досі гадав собі. Через двадцять хвилин, коли вже не траплялося нічого нового, Фішерле облишив будинки, вулиці, ліхтарі й собак самих на себе й сів зіграти англійську партію в шахи. Він розтяг її аж до облупленої казарми. Перед самими дверима таки виграв і ступив до під’їзду. Його колишня дружина діяла йому на нерви, і то так, що далі вже нікуди. Щоб не попастися їй до рук, Фішерле сховався за сходами. Тут можна було влаштуватися зручненько. Він почав свердлити очима поручні. У них і так зяяли чималі дірки. Якби він схотів, то міг би своїм носом забарикадувати сходи. До десятої Фішерле сидів тихо, як мишка. Сторож, колишній швець, що пустився берега, замкнув під’їзд і тремтячими руками погасив на сходах світло. Коли він зник у своєму вбогому помешканні – воно було навряд чи вдвічі ширше, ніж дружина Фішерле, – цей тихенько прокаркав: «How do you do?» Шевцеві причувся чийсь дзвінкий голос, і він подумав, що під дверима стоїть якась бабенція, вагаючись – дзвонити, щоб її впустили, чи ні. Було тихо. Ні, то йому причулося, просто хтось пройшов вулицею. Сторож рушив далі й, збуджений тим голосом, ліг спати біля своєї жінки, якої не чіпав уже кілька місяців.

Фішерле чекав дружини – прийде вона додому чи вийде з дому. Він був чоловік тямущий і думав упізнати її по сірнику, якого «пенсіонерка» завжди тримала високо й головкою догори, – як жодна інша повія в будинку, вона смалила одну за одною сигарети. Краще було б, якби вона йшла з дому. Тоді б він прослизнув нагору, дістав з-під ліжка календарик, попрощався зі своєю колискою – він любив помріяти в ній, коли ще був маленьким калікою, – а тоді вискочив з будинку і поїхав на таксі до вокзалу. Нагорі Фішерле ще знайшов би свого ключа від під’їзду, якого наостанку, розлютившись на її безглузду балаканину, пожбурив у куток, а підняти полінувався. Якщо вона не йтиме з дому, а прийде, то приведе з собою клієнта. Залишається сподіватись, що той пробуде в неї недовго. У крайньому випадку доктор Фішер пробереться в комірчину, як Це робив колись Фішерле. Якщо дружина й почує його, то однаково не писне, а то її клієнт розізлиться. А перше ніж вона зможе роззявити рота, Фішерле вже вшиється. Бо що робить цілісінький день така жінка? Або лежить з кимось у ліжку, або ні з ким не лежить у ліжку. Або вимантачує в якогось чоловіка гроші, або віддає їх іншому. Вона або стара – тоді тебе від неї з душі верне, або молода – тоді вона ще дурніша. Якщо дасть тобі поїсти, то за це сама зжере тебе з усіма бебехами, а якщо вона нічого не заробляє, то йди, тягай для неї гребінці з кишень. Тьху ти, чорт! Яке вже тут мистецтво? Нормальний рівний чоловік робить ставку на шахи. Чекаючи, Фішерле якомога випинав груди. Бо хто знає, який вигляд матиме на другий день спинка піджака й пальта, горб може їх розтягти.

Цілу вічність ніхто не з’являвся. У дворі з ринви скапувала вода. Всі краплини течуть в океан. На океанському лайнері до Америки відпливає доктор Фішер. У Нью-Йорку десять мільйонів мешканців. Серед людей панує радісна метушня. На вулицях усі цілуються й кричать: «Слава! Слава! Слава!» З нагоди його прибуття майорять сто мільйонів носових хустин – кожен ньюйорківець прив’язує собі до кожного пальця по хустині. Імміграційних властей ніде й сліду нема. Про що їм розпитувати? Депутація нью-йоркських повій кладе йому до ніг своє «Небо». Там це теж є. Він дякує. Він дістав освіту. Літаки виписують у повітрі «ДОКТОР ФІШЕР». Чом би не зробити йому рекламу? Він коштує більше, ніж «Персіль». Тисячі людей падають через нього у воду. Треба їх урятувати, наказує він, серце в нього м’яке. Капабланка кидається йому на шию. «Врятуйте мене!» – шепоче він. Серед цього гармидеру навіть серце Фішерле залишається, на щастя, глухим. «Забирайтеся геть!» – кричить він і дає Капабланці штурхана. Знавіснілий натовп роздирає того на шматки. З якогось хмарочоса бухкають гармати. Президент Сполучених Штатів подає йому руку. Його майбутня показує йому свій посаг, все чорним на білому. Він бере його. Підписні листи на «Замок «Павіан». На всіх хмарочосах. Триває передплата позики. Він засновує школу для молодих талантів. Вони нахабніють. Він жене їх у шию. На другому поверсі б’є одинадцяту. Там живе одна вісімдесятирічна бабця зі своїми допотопними дзиґарями. За дві години й п’ять хвилин відходить спальний вагон до Парижа.

Фішерле навшпиньках рушає сходами вгору. Так надовго дружина з дому не виходить. Запевне лежить під яким-небудь клієнтом. Перед комірчиною на четвертому поверсі він спиняється й чує голоси. Світла крізь шпарини не видно. Позаяк дружину Фішерле має за ніщо, то з її слів він нічого не розуміє. Він скидає нові черевики й ставить їх на перший східець, ближче до Америки. Нового капелюха кладе на них і милується ним, ще чорнішим, ніж темрява. З підручником англійської Фішерле не розлучається, він ховає його до кишені пальта. Потім тихесенько прочиняє двері, це він навчився робити. Голоси розмовляють далі – гучно й про якісь кривди. Обоє сидять на ліжку. Двері він так і залишає відчиненими й крадеться до щілини. Спершу він стромляє в неї носа: календар на місці, він пахне гасом, у який упав був кілька місяців тому. «Маю честь!» – каже подумки Фішерле й уклоняється перед стількома шаховими митцями. Потім вказівним пальцем правиці посуває календар до кінця щілини й виколупує його нагору; календар у нього. Лівою рукою він затуляє собі рота, щоб не зареготати. Бо клієнт над ним розбалакує точнісінько так, як ґудзикар. Фішерле достоту пригадує, як стримів календар, звідки він починався, де закінчувався, і просто навпомацки записує на останніх вільних сторінках себе. Писати такими дрібними літерами багато важче, ніж було колись. Тому «Доктор» виходить на одну сторінку, «Фішер» – на другу, «Нью-» на третю, а «Йорк» – на четверту. Докладну адресу він додасть потім, коли дізнається, де стоїть «Замок «Павіан» його майбутньої. Він ще майже не приступав до цього одруження. Турботи про капітал, паспорт, костюм та квиток забрали в нього багато дорогоцінних днів. У носі в нього ще пахне гасом. «Darling!» – каже мільйонерка, посмикуючи його за носа; вона любить довгі носи, коротких не може терпіти. «Що то за ніс?» – каже вона, коли вони прогулюються вдвох у місті; всі носи їй закороткі, вона вродлива, вигляд у неї американський, білява, як у кіні, вигналася нівроку, очі блакитні, катається тільки у власних автах, трамваїв боїться, там їздять каліки й кишенькові злодії, вони можуть поцупити в тебе з кишені мільйон, шкода грошей, а що вона знає про колишнє його калікування в Європі?

– Каліка й лайно – це те саме! – каже чоловік на ліжку.

Фішерле сміється, бо він уже не каліка, й придивляється до клієнтових ніг у штанях. Черевиками той стоїть на підлозі. Якби Фішерле не знав, що в ґудзикаря на хазяйстві двадцять грошів і не більше, то заприсягнув би: це таки він. Трапляються двійники. Тепер той заводить мову про ґудзики. Чом би й ні? Хоче, видко, щоб «пенсіонерка» пришила йому ґудзика. Та ні, він таки здурів, каже:

– На ось, та вдавися!

– Віддай, нехай удавиться, – каже дружина.

Чоловік устає й ступає до відчинених дверей.

– Я тобі кажу, він десь удома!

– То шукай його, мені яке діло?

Двійник причиняє двері й починає ходити туди-сюди. Фішерле нічого не боїться, ні. Про всяк випадок він відповзає ближче до дверей.

– Він під ліжком! – кричить дружина.

– Що?! – гарчить двійник.

Четверо рук витягують карлика з-під ліжка; дві хапають його за горло й за носа.

– Мене звати Йоган Важкер, – відрекомендовується хтось у темряві, відпускає носа, але не горло, й гарчить: – На, вдавися!

Фішерле бере ґудзика в рот і намагається його проковтнути. Рука на мить відпускає йому горло, і він устигає ковтнути ґудзика. Ту ж мить рот Фішерле пробує ошкіритись, і він, задихаючись, зовсім безневинно каже:

– Це ж бо мій ґудзик!

Та сама рука знов хапає його за горло й душить. Чийсь кулак проломлює йому череп.

«Сліпий» кидає його на підлогу й бере зі столу в кутку комірчини довгого кухонного ножа. Цим ножем він кремсає костюма та пальто Фішерле й відбатовує йому горба. Робота в нього тяжка, він крекче, ніж геть тупий, а вмикати світла він не хоче. «Пенсіонерка» спостерігає за ним і водночас роздягається. Потім лягає в ліжко й кличе:

– Ходи сюди!

Але «сліпий» іще не попорався. Він загортає горба в клапті від пальта, кілька разів спльовує на згорток і залишає його на підлозі. Трупа він запихає під ліжко. Потім кидається на жінку.

– Жодна душа нічого не чула, – каже він і сміється.

Він стомився, але жінка гладка. Він кохає її цілу ніч.

Частина третя
Світ у голові

Добрий батько

Помешкання сторожа Бенедикта Пфафа складалося з досить чималої темної кухні та невеличкої білої комірчини, куди вели двері відразу з вестибуля на першому поверсі. Спочатку сім’я з п’ятьох душ спала у більшій кімнаті – дружина, дочка й тричі він сам: він-поліцейський, він-чоловік і він-батько. Обоє подружніх ліжок були однакові завширшки, що нерідко викликало в нього обурення. За це він змушував дружину з дочкою спати вдвох в одному ліжку, друге належало йому самому. Собі він стелив матрац кінського волосу – не через те, що був розніжений (сонюг і бабер він ненавидів), а з принципових міркувань. Гроші в дім приносив він. Прибирати на сходах у всьому будинку мала дружина; відмикати двері в під’їзді, вночі, коли хто-небудь подзвонить, повинна була, від десятьох років, дочка – щоб відвикала боятися. Платня за ці два види послуг надходила йому, тому що він був сторож. Час від часу він дозволяв дружині й дочці підробити дещицю в людей – прислуговуванням чи пранням. Так вони принаймні на власній шкурі могли відчути, як тяжко доводиться працювати батькові, що годує сім’ю. За столом, коли сідали їсти, він називав себе прихильником сімейного житія, вночі знущався з немолодої вже дружини. Своїм правом на тілесну покару він користався відразу, щойно повертався зі служби. Об дочку він чухав свої кулаки, порослі рудим волоссям, зі щирою любов’ю, жінкою він послуговувався для цього не так часто. Усі свої гроші Бенедикт залишав удома; вони лежали цілі-цілісінькі, перелічувати їх не треба було, бо коли одного разу вони трохи не вціліли, жінці з дочкою довелося ночувати на вулиці. Одне слово, він був щасливий.

На той час їсти варили в білій комірчині, яка правила й за кухню. Робота в Бенедикта Пфафа була стомлива, вона вимагала постійного напруження м’язів, готовности вдень і вночі, навіть уві сні, тож йому треба було їсти багато, а страви мали бути тривкі, старанно приготовані і вчасно подані на стіл. Щодо цього ніяких жартів він уже не визнавав, а коли дружина доводила його до кулаків, то сама була в цьому й винна, чого стосовно дочки він аж ніяк не міг сказати. З роками голод його зростав. Він вирішив, що для того, щоб наварити достатньо їжі, комірчина надто мала, й наказав перенести кухню до задньої кімнати. І наштовхнувся – як виняток – на опір. Але його воля була непохитна. Відтоді всі троє жили й спали в комірчині, де вистачало місця якраз для одного ліжка, а у великій кімнаті варили, їли, влаштовували побої, а також зрідка приймали колег, які тут, попри багатий стіл, почувались, однак, незатишно. Невдовзі після цієї переміни дружина померла, від перевтоми. За новою кухнею вона не встигала; варила жінка втричі більше, ніж колись, і з дня на день чимдалі марніла. Вигляд вона мала, як у старої баби, їй давали шістдесят із гаком. Мешканці будинку, які сторожа боялися й ненавиділи, в одному йому все ж таки співчували: те, що цей здоровий, квітучий чоловік мусив жити з такою старою жінкою, було, як на них, жорстокою несправедливістю. Насправді вона була на вісім років від нього молодша, й ніхто про це не знав. Іноді вона ставила варити так багато, що зовсім не встигала до його повернення. Нерідко він по цілих п’ять хвилин мусив чекати вечері. Зрештою терпець йому, одначе, вривався, і він заходжувався гамселити її, ще й уволю не наївшись. Померла жінка під його кулаками. Та вона сконала б із дня на день і сама. Убивцею він не був. На смертнім одрі – Бенедикт Пфаф улаштував його дружині у великій кімнаті – вона мала такий змарнілий вигляд, що сором було перед людьми, які приходили висловити співчуття.

Того дня, коли її поховали, настали його золоті часи. Тепер він обходився з дочкою як хотів, ще безцеремонніше, ніж доти. Перед тим, як іти на службу, він замикав її в задній кімнаті, щоб вона не могла думати ні про що, крім плити. Тож коли батько повертався додому, дівчина навіть була рада.

– Що поробляє наша арештантка? – гарчав він, крутячи ключа в замку.

Її бліде обличчя осявала широка усмішка, бо тепер вона могла вийти з дому по харчі на другий день. Йому це подобалося. Перед тим, як купувати, нехай сміється, так вона вибере краще м’ясо. Поганий шмат м’яса – це однаково що злочин. Якщо дочка ходила довше, ніж півгодини, він лютував від голоду й, коли вона поверталася, копав її ногами. Та позаяк від цього йому було ні холодно ні жарко, у ньому наростала злість через те, що вільний вечір починається так невдало. Коли вона плакала аж надто гірко, він знов добрішав, і його програма тривала як завжди. Він любив, щоб дочка поверталася вчасно. Від її півгодини він крав п’ять хвилин. Щойно вона виходила, він підводив годинника на п’ять хвилин уперед, клав його на ліжко в комірчині, сідав у новій кухні біля плити й принюхувався до страв, не кивнувши задля них і пальцем. Його величезні товсті вуха прислухалися до тендітної дівчачої ходи. Вона переступала поріг нечутно – від страху, що півгодини вже минуло, й ще від дверей кидала сповнений відчаю погляд на годинника. Іноді їй щастило прослизнути до ліжка, попри страх, який воно викликало в неї, і швидким, боязким рухом перевести годинника на кілька хвилин назад. Та здебільшого батько чув дівчину вже після першого кроку – надто гучно вона дихала – й перехоплював її на півдорозі, адже до ліжка кроків було рівно два.

Вона намагалася прошмигнути повз нього й заходжувалась поквапно й спритно поратися коло плити. Вона думала про худого, кволого продавця в кооперативній крамниці, який казав їй «цілую ручку» тихіше, ніж решті жінок, і уникав її несміливих поглядів. Щоб довше побути поблизу нього, вона непомітно пропускала жінок, які стояли в черзі позад неї. Він був чорнявий і одного разу, коли в крамниці більш нікого не було, подарував їй сигарету. Вона загорнула її в червоний цигарковий папір, на якому майже непомітними літерами написала день і годину, коли хлопець зробив подарунок, і носила цей осяйний згорточок у себе на тілі, на тому єдиному місці, яким ніколи не цікавився батько, – біля серця, під лівою груддю. Ударів рукою дівчина боялася дужче, ніж стусанів ногами: коли батько починав її бити, вона вперто лягала долілиць, тоді сигарета залишалася ціла; до решти місць кулаки його діставались, і серце її тремтіло під сигаретою. Якщо він понівечить її, вона накладе на себе руки. Тим часом та сигарета від її кохання вже давно обернулася на порох, тому що в довгі, цілоденні години свого ув’язнення дівчина видобувала, погладжувала й цілувала свій згорточок. Залишилася тільки пучка тютюну, від якого вона не розсипала ані пилиночки.

Коли батько їв, з рота в нього йшла пара. Його щелепи, які все жували й жували, були такі самі ненатлі, як і його руки. Вона стояла поруч, щоб швиденько знов досипати в його тарілку; її тарілка була порожня. «А раптом, – потерпала вона, – він спитає, чому я не їм?» Його слів дівчина жахалася ще дужче, ніж того, що він робив. Те, що батько казав, вона почала розуміти згодом, коли стала дорослішою, а те, що він робив, впливало на неї вже від перших хвилин її життя. «Я вже поїла, батьку», – відповість вона. «їж, їж». Але за довгі роки їхнього подружнього життя він не спитав її про це жодного разу. Поки батько жував, він був заклопотаний. Його погляд, сповнений самозабуття й застиглий, дивився в тарілку. В міру того, як гора їжі на ній меншала, блиск його очей згасав. Його жувальні м’язи обурювались, їм залишалося надто мало роботи; вони ладні були ось-ось загарчати. Лихо тарілці, якщо вона раптом спорожніє! Ніж її пошаткує, виделка подірявить, ложка потрощить, а голос змете зі столу. Але на те ж і стояла поруч дочка. Вона пильно стежила за тим, що діється з його чолом. Як тільки між бровами з’являвся бодай натяк на прямовисну зморшку, вона досипала в тарілку – байдуже, скільки ще на ній залишалося. Бо залежно від того, який він мав настрій, та зморшка на чолі могла пролягти й швидше, й повільніше. Це дівчина вже затямила; спочатку, після материної смерти, вона, як і мати, стежила за тарілкою. Добром це для неї, однак, не скінчилося, від дочки він вимагав більше. Невдовзі вона оговталась і навчилася читати його настрій з чола. Траплялися дні, коли він усе доїдав мовчки. Повечерявши, він іще якийсь час сидів і плямкав далі. Вона до цього плямкання прислухалася. Якщо він плямкав гучно й довго, дівчина починала тремтіти, її чекала страшна ніч, і вона, добираючи щонайлагідніших слів, намагалася вмовити його з’їсти ще тарілочку. Здебільшого він тільки вдоволено плямкав і казав:

– Чоловік має плід своєї плоти. Хто плід його плоти? Арештантка!

І показував на неї, тільки не пальцем, а кулаком.

Її вуста мали розтягатися в усмішці й услід за ним промовляти: «Арештантка». Вона відступала далі від нього. Його важкий чобіт посувався в її бік.

– Батько має право...

– На любов своєї дитини, – голосно й чітко, як на уроці, доказувала вона батькову фразу.

Але в її душі все нишкло.

– Виходити заміж дочці... – Він випростував руку.

– Ніколи.

– Годує її...

– Добрий батько.

– Чоловіки її...

– Знати не хочуть.

– Що зробить чоловік...

– З дурненькою дитиною?

– Зараз батько...

– Заарештує її.

– На коліна батькові сідає...

– Слухняна донечка.

– Чоловік стомився від...

– Поліції.

– Якщо донечка не слухатиметься, то її...

– Наб’ють.

– Батько знає, за що її...

– Б’є.

– Він не робить донечці анітрохи...

– Боляче.

– Зате вона навчиться, як треба поводитися...

– З батьком.

Він хапав її й, посадивши собі на коліна, правою рукою щипав за шию – адже вона була заарештована, – а лівою, ляскаючи себе по потилиці, виштовхував з себе відрижку. Від того й того він діставав насолоду. Вона напружувала свій невеличкий розум, силкуючись правильно завершувати його фрази, й остерігалася заплакати. Цілими годинами він пестив її. Він показував їй власні прийоми, стусав її так і сяк, доводячи, що будь-якого злочинця можна збити з ніг влучним ударом у черево, – адже кому не стане від цього зле?

Цей медовий місяць тривав півроку. Одного дня батько вийшов на пенсію і залишився вдома. Тепер він, мовляв, візьметься за цих старців-торботрясів у будинку. Наслідком багатоденних мізкувань стало оте вічко на висоті півметра над підлогою. До його випробувань він залучив і дочку. Безліч разів вона проходила від під’їзду до сходів і назад. «Повільніше!» – гарчав він, або: «Бігом!» Одразу після цього він примусив її влізти в його старі штани й зіграти чоловічу роль. Запотиличники, якими він мав намір частувати суб’єктів у штанях, дістались і їй. Щойно побачивши крізь свіжо просвердлену дірку власні штани, він люто скочив на ноги, розчахнув двері й кількома страшними ударами збив дівчину на підлогу.

– Так треба, – вибачався він потім перед нею, ніби скривдив її вперше, – бо ти – елемент! Потолоч – під ніготь! Позносити їм голови було б іще краще! Просто напасть, тягар якийсь! Відгодовуються в худиґарнях. А держава нехай платить та кров’ю сходить! Я цих паразитів винищу до ноги! Тепер кіт удома. Миші нехай знають свою нору! Я рудий кіт. Пожеру всіх до одної! Нехай елемент відчує, що йому гаплик!

Дівчина це відчувала й тішилася зі свого прекрасного майбутнього. Батько її вже не замикатиме, адже тепер він сидітиме вдома. Він бачитиме її цілими днями, до крамниці можна буде виходити надовше, на сорок, на п’ятдесят хвилин, на цілу годину, ні, це вже занадто, вона піде до кооперативу, вона вибере безлюдний час, треба ж подякувати за сигарету, він подарував їй ту сигарету вже три місяці й чотири дні тому, вона тоді так розхвилювалась, а потім там зібралося стільки людей, вона так йому й не подякувала, що він про неї подумає, якщо він поцікавиться, чи сподобалася їй сигарета, вона скаже: дуже сподобалась, а батько її мало не забрав, сказав, що це – найвищий ґатунок, краще він її, мовляв, скурить сам.

Щоправда, батько ту сигарету ніколи й навіч не бачив; дарма, вона однаково хоче подякувати чорнявому панові Францу й сказати йому, що ґатунок був найвищий, батько знається. Може, пан Франц подарує їй ще одну сигарету. Вона її відразу й закурить, там-таки. А якщо хтось увійде, вона хутенько відвернеться й кине сигарету за прилавок. Він її встигне погасити, щоб не спалахнула пожежа. Він такий меткий. Улітку він порається у філії сам, це коли завідувач у відпустці. Від другої до третьої години людей у крамниці нема. Він зробить так, щоб ніхто нічого не помітив. Піднесе їй сірника, і сигарета загориться. «Я вас іще спалю», – скаже вона, а він злякається, він-бо такий тендітний, у дитинстві весь час хворів, вона знає. Вона візьме і обпече його сигаретою. «Ой! – скрикне він. – Моя рука! Мені боляче!» А вона вигукне: «Це я з кохання!» – і втече. Вночі він прийде, щоб викрасти її; батько спить, лунає дзвінок, вона йде відчиняти. Вона прихоплює з собою всі гроші, поверх нічної сорочки накидає на себе не старе батькове пальто, а своє власне, яке їй ніколи не дозволяють одягати, тепер у неї вигляд дівчини на виданні, і хто ж стоїть біля під’їзду? Він. Їх чекає розкішна карета, запряжена чотирма вороними. Він подає їй руку. Лівою притримує шпагу, він кавалер і вклоняється їй. На ньому випрасувані штани. «Я прийшов, – каже.– Ви мене обпекли. Я шляхетний лицар Франц». Вона завше так думала. Для кооперативної крамниці він, таємний лицар, надто вродливий. Він просить у неї дозволу вбити батька. Йдеться про його честь. «Ні, ні! – благає вона. – Він занапастить вашу високість!» Пан Франц відштовхує її вбік, вона вихоплює з кишені всі гроші й подає йому, він пронизує її поглядом, йому потрібна честь. Зненацька, в комірчині, він відтинає батькові голову. На радощах вона плаче, ох, якби ж до цього дожила була нещасна мати, вона жила б і досі. Пан лицар Франц бере червону батькову голову з собою. У під’їзді він каже: «Ласкава панно, сьогодні ви відчиняли двері востаннє, я викрадаю вас із дому». Потім її невеличка ніжка стає на приступку карети. Він допомагає їй піднятися. Там вона зручненько сідає, місця в кареті задосить. «Ви повнолітня?» – питає він. «Двадцять минуло», – відказує вона, двадцятьох їй не даси, до цього вечора вона була татусева донька. (Насправді їй шістнадцять, якби тільки він не помітив.) Заміж вона хоче вже задля того, щоб піти з дому. І вродливий чорнявий лицар просто в кареті, яка мчить, кидається їй до ніг. Він одружиться на ній, тільки на ній, а то його відважне серце розіб’ється на шматки. Вона сором’язливо гладить його чуб, він чорний. Пан Франц каже, що в неї гарне пальто. Вона носитиме його до самої смерти, воно ще нове. «Куди ми їдемо?» – питає вона. Вороні цокають копитами й форкають. У місті так багато будинків. «До матері, – каже він, – нехай і вона потішиться». На кладовищі вороні спиняються, саме навпроти того місця, де лежить мати. Ось її надгробок. Лицар кладе біля нього батькову голову. Це його дарунок. «А ти нічого не маєш для матері?» – запитує він; ох, як їй соромно, як соромно, він щось приніс її матері, а вона – нічого. І тоді вона дістає з-під нічної сорочки червоний згорточок – у ньому сигарета кохання – й кладе його поряд із червоною головою. Мати радіє щастю дітей. Обоє стають навколішки біля материної могили й просять у неї благословення.

Батько стоїть навколішках перед своїм вічком, раз у раз хапає її, тягне до себе вниз, притискає її голову до отвору й питає, чи вона що-небудь бачить. Ця тривала репетиція висотала з неї всі жили, вестибуль миготить перед її очима, про всяк випадок вона каже «так».

– Що «так»? – гарчить батько без голови; він ще живий-живісінький. Сьогодні вночі він ще здивується, коли до під’їзду підкотить карета. – Так, так! – Він перекривляє її й глузує з неї. – Ти ж бо не сліпа. Моя дочка – і сліпа! Я тебе питаю: що ти бачиш?

Вона стоїть навколішках перед вічком доти, доки знаходить те, що треба. Він має на увазі пляму на протилежній стіні.

За допомогою свого винаходу він учиться бачити світ по-новому. Вона мимоволі бере участь у його відкриттях. Вона надто мало ходила до школи й нічого не знає. Коли він помре, років через сорок, адже людина колись однаково помирає, вона стане для держави тягарем. Цього злочину він на своє сумління не візьме. Вона повинна бодай щось знати про поліцію. Отож він розтлумачує їй, хто з мешканців будинку чим дише, звертає її увагу на всілякі спідниці та штани, а також на їхнє значення для злочинности. Захопившись повчаннями, він часом пропускає якого-небудь жебрака, а тоді дорікає за цю жертву, як і належить, їй. Мешканці, каже він, люди загалом порядні, але вони однаково суб’єкти. Бо чим вони віддячують йому за ту особливу охорону, яку він забезпечує будинку? Вони прибирають до кишені плоди його поту. Замість того, щоб йому дякувати, вони плещуть про нього всіляку гидоту. Так начебто він уже вкоротив комусь віку. А чому він гріє чуба задурно? Він пенсіонер і міг би байдики бити чи волочитися за жінками, чи пиячити; цілісіньке житія він гнув спину і тепер міг би з повним правом поледачкувати. Одначе він має совість. По-перше, каже він собі, у нього росте дочка, про яку він повинен дбати. У кого не болітиме душа покинути її вдома саму! Він залишається з нею, а вона залишається з ним. Добрий сім’янин пригортає донечку до серця. Півроку після того, як померла стара, вона день при дні сиділа сама, він мусив ходити на службу, в поліції житія суворе. По-друге, держава платить йому пенсію. Держава повинна платити, тут уже нічого не вдієш, і хай там хоч світ перевертом піде, а пенсію вона виплатить насамперед. Один каже собі: напрацювався, годі. Інший вдячний за пенсію й добровільно працює далі. Це люди особливо порядні! Вони ловлять усіляких пройдисвітів, де тільки можуть, і забивають їх трохи не до смерти, бо зовсім до смерти забивати заборонено, і державі залишається менше мороки. Це називається полегкість, бо з плечей скидають тягар. Поліція має триматися купи, зокрема й пенсіонери, таких сумлінних людей узагалі не треба відпускати на пенсію. Вони незамінні і тільки-но помруть, одразу жди прогалини.

З дня на день дівчина опановувала чимраз більше знань. Вона мусить перейняти батьків досвід і стати опорою його пам’яті, якщо та підкачає, а то нащо ж така дочка, яка тільки проїдає кращу частину пенсії? Коли приходив новий жебрак, він наказував їй швиденько глянути у вічко, й не питав, чи вона знає його, а питав: «Коли він був тут востаннє?» Такі пастки багато чого дають, надто їй, хто щоразу попадає на слизьке. Упоравшись із жебраком, він призначав їй покарання за неуважність і відразу свій вирок виконував. Якщо людину не шмагати, з неї пуття не буде. Англійці – грандіозний народ.

Помалу Бенедикт Пфаф наставив дочку на розум так, що вона вже могла його заступати. Тепер він почав називати її «Полі», і це було почесне звання. Воно засвідчувало те, що дівчині можна довіряти його роботу. Власне, її звали Анна, та позаяк це ім’я йому нічого не казало, то він ніколи ним і не користувався; до імен Бенедикт Пфаф ставився взагалі вороже. Звання були йому до вподоби більше, а на тих, котрі колишній поліцейський надавав сам, він був просто схиблений. Разом з матір’ю померла й «Анна». Півроку батько називав дівчину «ти» або «слухняна донечка». Піднісши її до «Полі», він нею запишався. Все ж таки ці бабенції до чогось удатні, треба лишень, щоб чоловік умів робити з них самих Полі.

Високе звання вимагало ще ревнішої служби. Цілий день вона сиділа або колінкувала поруч із ним на підлозі, щомить готова його заступити. Траплялося, що він на кілька хвилин кудись зникав, тоді на пост ставала вона. Якщо в її поле зору потрапляв мандрівний крамар чи жебрак, її обов’язок полягав у тому, щоб затримати хитрістю чи силоміць того лайнюка доти, доки за нього візьметься батько. А той не зволікав. Він любив робити все сам, йому було досить того, що це діялося в неї на очах. Власний спосіб життя сповнював усього його чимдалі більше й більше. Він байдужів до їжі, голод його ставав не таким невситимим. Через кілька місяців він розважав душу й розминався вже лише на небагатьох новеньких. Решта торбешників обминали його будинок десятою дорогою, мов страшне пекло, і знали чому. Його шлунок, це чудовисько, про яке він так дбав, угамувався. Тепер дочка могла стояти коло плити одну годину на день. Залишатися в задній кімнаті довше вона не мала права. Картоплю вона чистила поруч із ним, біля нього мила городину, а коли відбивала йому на обід м’ясо, він задля власної втіхи поплескував її. Око його не відало, що робить його рука, воно невідривно стежило за ногами, які входили й виходили.

До крамниці він відпускав Полі на чверть години, бо їв тепер удвічі менше. Батьківська школа навчила її бути хитрою, вона частенько відмовлялася від чорнявого Франца й залишалась удома, зате другого дня діставала вже дві чверті години. Дівчина ніколи не заставала лицаря самого. Затинаючись, вона потай дякувала йому за сигаретку. Мабуть, він розумів її, бо так делікатно відводив погляд. Уночі, коли батько вже давно спав, вона не стуляла очей. Але Франц не дзвонив, приготування тривали вже надто довго, атож, якби вона була обпекла його, то він поквапився б, але в крамниці завше юрмилися жінки. Якось, коли він виписуватиме їй рахунок, вона хутенько прошепоче: «Дякую, можна й без карети, тільки не забудьте шпагу».