Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 40 страниц)

Аж тепер його помічає Тереза – трохи збоку він саме ніби злизує щось із підлоги. Руки він згорнув за спиною, гроші сховав між ногами й працює язиком, щоб ніхто, побачити його, не зрозумів, що він там визбирує. Тереза відчуває слабкість; це видовище додає їй снаги. Вона так переймається наміром карлика, немовби знає його з повитку. Тереза бачить, як сама шукає банкову книжку, тоді вона ще була в помешканні господинею. Зненацька вона виривається від сторожа й кричить:

– Грабують! Грабують! Грабують!

Вона має на увазі отого горба на підлозі, сторожа, злодія, має на увазі всіх людей і кричить, не вгаваючи, дедалі гучніше, без перепочинку, духу в неї стане на десятьох.

Чути, як нагорі грюкають двері, долинає важкий тупіт, лопотіння багатьох ніг на сходах. Портьє, що обслуговує ліфт неподалік, підходить неквапно. Навіть якби тут убивали дитину, своєї гідности він би не втратив. Уже двадцять шість років поспіль ліфт тут обслуговує він, тобто його сім’я, його справа – наглядати.

Сторож стоїть як укопаний. Він бачить, як щомісяця першого числа хтось приходить і, замість принести йому пенсію, забирає її в нього. На додачу він опиняється за ґратами. Його канарки здихають, бо їм нема кому співати. Вічко опечатують. Усе випливає на поверхню, і мешканці будинку ганьблять його дочку навіть у могилі. Він не боїться. Він через те дівча не спав. Він про дочку турбувався. Ось як він її любив. Їсти їй давав, пити давав, півлітра молока на день. Він на пенсії. Він не боїться. Навіть лікар каже: це легені. Відішліть її звідси! Атож, а на які гроші, прошу пана? Пенсія в нього йде на харчі. Такий уже він чоловік. Без харчів жити не може. Робота вимагає свого. Без нього будинку гаплик. Лікарняна каса? Ще чого! А якщо вона раптом повернеться до нього з дитиною? В оту крихітну комірчину. Він не боїться!

Фішерле, навпаки, гучно заявляє:

– Тепер мені страшно. – І квапиться сховати гроші Кінові до бічної кишені.

Потім він робиться ще меншим. Утекти не втечеш. Люди вже перечіплюються через пакунки. Він щосили притискає до себе лікті обох рук. Колишні гроші, ті, що на дорогу, сховані, туго згорнені, під пахвами. Добре, що в нього там стільки місця! Коли він одягнений, ніхто нічого й не помічає. Кинути за ґрати він себе не дасть. У поліції його роздягнуть і заберуть усе. Там він завжди злодій. Що вони знають про його фірму? Він мав би її зареєструвати! Аякже, щоб платити податки! Фірму він усе ж таки має. Довготелесий – бовдур. І треба ж було йому впізнати чистильника, і то в останню мить. Тепер гроші знов у нього в руках. Бідолаха! Гріх кидати його напризволяще. Вони ще заберуть у нього гроші. Цей одразу все віддасть. Надто вже добра в нього душа. Фішерле – чоловік вірний. Компаньйона не зрадить. Коли він буде в Америці, довготелесому доведеться подбати про себе самому. Тоді йому вже не допоможе ніхто. Біля Кінових колін Фішерле стає чимдалі меншим і меншим, від нього вже залишається самий горб. Часом горб стає щитом, за яким він зникає зовсім, черепашкою равлика, куди він ховається, скойками мушлі, що змикаються навколо нього.

Сторож стоїть, широко розставивши ноги, стоїть, мов скеля, втупившись у забиту на смерть дочку. Його руки, звиклі до роботи м’язів, і досі тримають квача на ім’я Кін. Тереза репетує, скликаючи мешканців «Терезианума». Вона ні про що не думає. У неї тільки й клопоту, щоб не захлинутись. Репетує вона машинально. І незле при цьому почувається. Вона вже бачить, що її-таки буде зверху. Буханці на неї вже не сиплються.

Десятки рук розводять застиглу четвірку. Тримають їх міцно, так ніби вони й досі б’ються. Довкола збирається натовп. До «Терезианума» вливається юрба перехожих знадвору. Службовці й люди, що поприходили заставити речі, наполягають на своїх привілеях. Вони тут удома. Нехай портьє, який двадцять шість років наглядає за ліфтом, дасть лад, повиганяє перехожих і позамикає в «Терезианумі» всі вхідні двері. На це в нього нема часу. Портьє нарешті пропхався до жінки, котра кликала на допомогу, й вважає, що він конче потрібний саме тут. Інша жінка, побачивши на підлозі карликів горб, із криком кидається надвір:

– Убили! Вбили!

Їй здалося, що горб – то труп. Що там коїться насправді, вона не знає. Вбивця, запевняє вона, – чоловік худющий і кволий, і як тільки він спромігся вбити, подивишся на такого – ніколи не скажеш. З револьвера, кидає хтось. Ну звісно, всі чули постріл. Його було чути за три вулиці. Та неправда ж, то в автомобілі шина луснула. Але тут таки стріляли! Натовп ніяк не хоче розлучитися з цим пострілом. Щодо скептика люди налаштовані вороже. Треба його затримати! Спільник! Хоче замести сліди! Зсередини надходять свіжі новини. Вони підтверджують те, що вже сказала жінка. Худющий – убивця. А труп на підлозі? Він живий. Це вбивця, він ховався. Хотів відповзти між ногами, а його й схопили. Найновіші повідомлення точніші. Отой невеличкий – карлик. Ох уже ці каліки! А бився інший. Такий рудий. Ох уже ці руді! Карлик його під’юджував. Усипте йому! Це бабенція сказала. Молодця! Так довго кричала. Таж бабенція! Нічого не боїться. Вбивця їй погрожував. Рудий. Винні руді. Скрутив їй в’язи. Стріляти не стріляли. Звісно, не стріляли. Ніхто ж бо не чув пострілу. Що-що він сказав? Щодо пострілу хтось пустив чутку. Карлик. Де він? Та там, усередині. Ходімо! Туди вже не можна доступитися. Напхом напхано. Таке вбивство! Тій жінці дісталося. Щодня побої. Лупцював її мало не до смерти. І чого вона прийняла того карлика? Я б його й на поріг не пустила. Бо в тебе чоловік як чоловік. При такій нужді. Чоловіків не вистачає. Атож, війна! А молодіж здичавіла. Той теж був молодий. Ще й вісімнадцяти не було. А вже коротун. Дурниці, він каліка. Я ж бо знаю. Він його побачив. Він був усередині. Не міг цього витримати. Стілько крови! Тож і худющий такий. А ще годину тому був гладкий. Атож, щоб стілько крови втратити! Кажу ж вам, трупи здуваються. Це коли потопельник. Що ви в трупах тямите? Він познімав з трупа коштовності. Авжеж, через коштовності. Біля ювелірного відділу. Перлове намисто. Баронеса. Адже він усього-на-всього слуга. То був барон! Десять тисяч шилінгів! Не десять, а двадцять. Аристократ. Красень. Що вона йому посилає? То він що, має кидати свою дружину? Доводиться дружині кидати його. Ох уже ці чоловіки! Вона жива. А він – труп. Така смерть! Для барона. Туди йому й дорога! Безробітним он їсти нема чого. Нащо йому перлове намисто? Повісити її треба! І я так думаю. Всіх жужмом. А на додачу весь «Терезианум». Підпалити! Ото можна буде погрітися!

Усередині події розгортаються настільки ж безкровно, наскільки кривавими вони здаються знадвору. Від натиску шиба в скляних дверях розлітається на дрізки ще на самому початку. Не скалічило нікого. Терезина спідниця захищає того одного, кому справді загрожує небезпека, – Фішерле. Як тільки його хапають за карк, він починає каркати:

– Пустіть мене! Я санітар! – Показуючи на Кіна, він раз у раз заводить своєї: – Майте на увазі: він божевільний. Розумієте, я санітар. Будьте обережні! Він небезпечний. Майте на увазі: він божевільний. Я санітар.

На нього не зважають. Він надто маленький, чекають чогось великого. Тільки одна жінка, на яку він справляє враження, має його за трупа й повідомляє про це тим, хто залишився надворі. Тереза кричить, не вгаваючи. Так краще. Вона боїться, що як змовкне, то люди розійдуться й залишать її саму. З одного боку, вона тішиться своїм щастям, із другого – заливається потом від страху перед тим, що буде потім. Усім її шкода. Всі її заспокоюють. Вона нажахана. Портьє навіть кладе їй на плече руку. І нагадує, що робить це вперше за двадцять шість років. Тільки нехай уже вгамується. Він, мовляв, просить особисто. Він її розуміє. У нього самого, мовляв, троє дітей. Вона може піти з ним до його власного помешкання. Там вона оговтається. Двадцять шість років він нікого туди не запрошував. Тереза боїться змовкнути. Він ображається. Навіть руку забирає. Анітрохи не принижуючи власної гідности, він запевняє, що від страху вона рішилася глузду. Фішерле підхоплює його слова й починає скиглити:

– Та я ж вам кажу, божевільний – оцей, вона нормальна, повірте мені, я на божевільних знаюся! Я санітар!

Службовцям не залишається нічого кращого, як міцно тримати карлика. Але його ніхто не слухає, на нього ніхто не дивиться. Бо всі погляди спрямовані на рудого. Той спокійно дав себе схопити й тримати, він нікого не вбивав, навіть ні на кого не гаркнув. Та тільки-но спробували відірвати його від Кіна, як у цій мертвій тиші зривається страшна буря. Професора він не віддасть, він щосили чіпляється за нього, правицею відкидає від себе людей і, думаючи про свою ніжно кохану дочку, осипає Кіна пестливими словами:

– Пане професор! Ви в мене один-однісінький товариш! Не кидайте мене! Я стромлю голову в зашморг! Я не винен! Єдиний мій друже! Я з поліції! Не гнівайтесь! Кращої людини, ніж я, немає!

Його любов така гучноголоса, що кожне вгадує в Кінові грабіжника. Невдовзі всі вже розуміють, що йдеться про глум, і захоплюються власною тямущістю. Кожне пишається собою, кожне бачить, яку справедливу помсту рудий має намір власноруч здійснити над злочинцем. Він схопив того за руку, він притискає його до серця й заслужено картає. Такий силач хоче помститися сам, такому поліція не потрібна. Щоправда, його намагаються приборкати, але й самі приборкувачі від нього в захваті, від цього героя, який усьому дає раду сам, вони вчинили б достоту так, вони так і вчиняють, вони – це він, вони не помічають навіть дошкульних штовханів, якими частують одне одного.

Портьє вирішує, що тепер його власній гідності тут уже нічого не загрожує. Він відмовляється від жінки, яка збожеволіла зі страху, й тепер кладе свою м’ясисту, але сувору долоню на плече розгніваного чоловіка. Не дуже голосно, але й не дуже тихо він повідомляє, що ось уже двадцять шість років жоден ліфт не залишається без його нагляду, двадцять шість років він дбає тут про порядок, і таких випадків у нього ще не траплялося, він особисто дає за це поруку. Його слова тонуть у загальному гаморі. Позаяк рудий не помічає портьє, цей довірливо нахиляється йому до вуха й каже, що дуже добре все розуміє. У нього й самого, мовляв, уже двадцять шість років троє дітей. Від страшного стусана він знов опиняється ближче до Терези. Каскетка падає з нього на підлогу. Він бачить, що треба щось робити, і йде викликати поліцію. Досі таке нікому й на думку не спадало. Безпосередні учасники самі вважають себе поліцією, а ті, котрі стоять збоку, сподіваються ще мати таку нагоду. Двоє беруться віднести обидва пакунки з книжками в безпечне місце. Вони користуються шляхом, що його прокладає собі портьє, і навсібіч вигукують:

– Дорогу!

Пакунки; поки їх не поцупили, треба здати на збереження до вартівні. Дорогою ці двоє вирішують спершу подивитися, що в них. Обоє нишком зникають. Пакунків уже не крадуть, бо їх уже нема.

Завдяки портьє щось не те відчуває тепер і поліція – вона має свою вартівню в самому «Терезианумі» – й, оскільки авторитетна особа заявила про чотирьох учасників, вирушає на місце події командою з шістьох чоловік. Портьє докладно розповідає їм, де це сталося. Крім того, він сам зголошується допомогти, й вирушає попереду. Натовп у захваті оточує поліцію. По уніформі відразу видно, що їм дозволено. Решті це дозволено тільки доти, доки нема поліції. Всі з готовністю розступаються перед ними. Чоловіки, які завзято виборювали своє місце, тепер відмовляються від нього на користь уніформи. Натури не такі рішучі починають задкувати надто пізно, вони відчувають на собі доторк грубого сукна й сахаються. Всі показують на Кіна. То він намагався вкрасти. То він украв. Кожне відразу й подумало на нього. З Терезою поліція обходиться поштиво. Це та, що постраждала. Вона розкрила злочин. Її мають за дружину рудого, бо вона раз у раз люто зиркає в його бік. Обабіч неї стають двоє поліцейських. Щойно їм упадає в око синя спідниця, вони, сповнені глибокої поваги, привітно кивають Терезі головою. Решта четверо виривають у Кіна його руду жертву; без насилля тут не обходиться. Рудий просто-таки прилип до злодія. На того вина падає якоюсь мірою й за це, адже винен – він. Сторож гадає, що його заарештовано. Його поймає чимдалі глибший страх. Він люто харчить, закликаючи Кіна допомогти йому. Він-бо з поліції! Пане професор! Не заарештовувати! Відпустити! Дочка! Він шалено відбивається. Його сила дратує поліцію. Ще дужче – його твердження, нібито він і сам звідти. Поліція вступає в тривалу боротьбу. Між собою ці четверо досить обережні. А то до чого б вони дійшли при такій своїй роботі? Рудого вони дубасять і сяк, і так, і з усіх боків.

Натовп поділяється на два гурти. Одні щирим серцем за героя, другі завжди на боці поліції. Але серця – то ще не все. У чоловіків сверблять кулаки, жінки не годні стримати вереску; щоб не зчіплюватися з поліцією, накидаються на Кіна. Його б’ють, штурхають, копають ногами. Але ж скільки там того Кіна? Тож і втіхи від цього штурхання як кіт наплакав. Думка в усіх одна: його треба викрутити, як мокру ганчірку. Вже з того, що цей чоловік мовчить, видно, яким злочинцем вважає себе й він сам. Кін не видає жодного звуку, очі в нього заплющені, й розплющити їх не може ніщо.

Бачити таке Фішерле несила. Відколи з’явилася поліція, він весь час думає про своїх службовців, які ще чекають на нього надворі. На мить він згадує про гроші в Кіновій кишені. Від ідеї забрати їх при шістьох поліцейських він просто чманіє. Але здійснити її карлик остерігається. Він вичікує зручної нагоди, щоб утекти. А вона не трапляється. Він напружено спостерігає за тими, хто мордує Кіна. Коли вони б’ють по кишені, до якої він сховав гроші, йому шпигає в серце. Ці муки ще заженуть йот в могилу. Сліпий від болю, він ховається серед ніг, які трапляються поруч. Ця колотнеча у вузькому колі йому на руку. Трохи далі від неї, де про його існування досі й не здогадувалися, тепер на нього звертають увагу. Він як може жалібніше кричить:

– Ой, задихаюся, випустіть мене!

Усі сміються й поспішають йому допомогти. Коли вже не пощастило пропхатися наперед і дістати задоволення там, то можна бодай трохи потішитися тут. Із шістьох поліцейських Фішерле не помітив жодний; він лежав надто низько, його горб не давав про себе знати. На вулиці карлика затримують, трапляється, й без будь-якого злочину. Сьогодні йому щастить. Він пірнає у величезну юрбу перед «Терезианумом». Його чекають тут уже чверть години. Під пахвами в нього все ціле-цілісіньке.

Порівняно з суддями, що обступили Кіна, поліція тримається спокійно. У неї своя робота. Четверо борюкаються з рудим, двоє стоять на варті обабіч Терези. Саму її залишати не можна. Вона вже давно замовкла. Але тепер починає верещати знов:

– Міцніше! Міцніше! Міцніше!

Тереза ніби відбиває такт, у якому викручують ганчірку на ім’я Кін. Почет, що стоїть обабіч неї, намагається її вгамувати. Поки вона в такому чарівному збудженні, втручатися, на думку обох, марна справа. Терезин заклик стосується й чотирьох бравих чолов’яг, які втихомирюють розлюченого сторожа. Годі, набридло, скільки можна її щипати! Годі, набридло, скільки можна її обкрадати! Її страх перед поліцією поступається місцем почуттю гордощів. Роблять те, що хоче вона. Тут командує вона. Так і має бути. Вона жінка порядна.

– Міцніше! Міцніше! Міцніше!

Тереза пританцьовує, її спідниця погойдується. Всевладний ритм захоплює всіх довкола. Одних кидає в один бік, інших – у другий, і хвилі ці наростають. Голоси зливаються в суцільний гомін, починають важко дихати й ті, хто досі стояв байдуже. Усмішки помалу гаснуть. У заставу вже не приймають. Усі прислухаються, навіть ті, що позастигали перед найвіддаленішими віконцями. Люди приставляють до вух долоні, підносять до губів пальці – цсс, розмовляти не можна. Якби сюди хтось поткнувся був зі справою, його запевне зустріла б німа лють. «Терезианум», який завжди був у русі, сповнює гігантська тиша. Тільки важке дихання нагадує про те, що він іще живий. Усі створіння, які його населяють, гуртом роблять глибокий вдих і ревний видих.

Завдяки такому загальному настрою поліцейським щастить угамувати сторожа. Двоє з них поліційним прийомом заламують йому руки, третій стежить за його ногами, якими він встигає і роздавати копняки, і підтягати ближче до себе професора. Четвертий дає лад у натовпі. Кіна й далі б’ють, але справжнього задоволення від цього вже ніхто не має. Він поводиться і не як жива людина, і не як труп. Викручування нічого не дає – він не зронює жодного звуку. Він міг би захищатися, затуляти руками обличчя, вириватися чи бодай здригатись, від нього чекають будь-чого, а він розчаровує. У такого, мабуть, ще багато чого на сумлінні, та коли про все це не знаєш, б’єшся без особливого запалу. Щоб позбутися цього обтяжливого, відразливого обов’язку, його віддають поліції. Важко, ой важко не пустити в хід тепер вільні руки один проти одного. Всі дивляться одне на одного, а коли бачиш чужий одяг, то хутко ховаєшся назад у власний і раптом виявляєш у бойових товаришах своїх колег і однодумців. Тереза каже: «Так!» Що б їй скомандувати ще? Їй уже кортить ушитися звідси, й вона тримає напоготові лікті та голову. Поліцейський, котрий узяв Кіна, дивується: цей чоловік, на совісті в якого така буча, поводиться досить мирно. А позаяк найбільше йому дісталося від кулаків рудого, то й ненавистю він пройнявся саме до його дружини. То нехай вона про всяк випадок теж іде з ними. Обидва чатові радісно беруть її під варту. Їм соромно, що вони нічого не робили, поки четверо їхніх колег у бійці з рудим ризикували своїм життям. Тереза йде з ними, адже з нею нічого не може статися. Вона однаково пішла б з ними. Вона має намір поквитатися з цими двома у вартівні.

Один з поліцейських, відомий своєю доброю пам’яттю, лічить арештантів на пальцях: один, два, три.

– А четвертий де? – запитує він у портьє.

Той спостерігав усю цю бійку ображено і, коли всіх ворогів узяли під арешт, якраз устиг почистити свою каскетку. Портьє вже оговтався; про четвертого він нічого не знав. Поліцейський з доброю пам’яттю заявив, що той сам казав про чотирьох спільників. Портьє це заперечив. Уже двадцять шість років він, мовляв, дає тут лад. У нього троє дітей. Рахувати ж він, слід сподіватися, вміє. Люди йому допомогли. Ні про якого четвертого ніхто не знав. Четвертий – це вигадка, четвертий – це вигадка злодія, який хоче відвернути увагу від себе. Той хитрий собака знає, мовляв, чого мовчить. Таким поясненням залишився задоволений навіть мастак на добру пам’ять. Усі шестеро мали силу роботи. Трьох заарештованих обережно провели крізь рештки скляних дверей і натовпу. Кін зачепився за скалку, яка ще стриміла в дверях, і розірвав собі рукав. Коли вони підійшли до вартівні, на рукаві в нього виступила кров. Кілька ґав, що рушили вслід за ними, дивилися на ту кров із подивом. Вона здавалася їм чимось неймовірним. Це була перша ознака життя, яку подав Кін.

Тим часом люди майже всі порозходились. Одні знов сиділи за віконцями, інші благально чи вперто подавали у віконця свої речі. Службовці, однак, поблажливо перемовлялися кількома словами про останні події навіть зі злидарями. Вони вислуховували думки людей, не слухати яких було їхнім святим обов’язком. Що стало об’єктом злочину, спільної думки так і не дійшли. «Коштовності», – казали одні, а то не варто було б і збігатися. «Книжки», – стверджували інші, про це, мовляв, свідчить і місце події. Чоловіки статечніші радили дочекатися вечірніх газет. Більшість людей схилялися до того, що все сталося через гроші. Службовці їм заперечували, хоч і не так рішуче, як звикле: у кого стільки грошей, той до ломбарду, мовляв, не ходить. А може, вони вже заставили свої речі. Але й це було, мабуть, не так, бо всі, до кого вони зверталися б, упізнали б їх, а з-поміж службовців не було жодного, хто б не вважав себе тим, до кого вони могли звернутися. Декому було шкода свого рудого героя, більшість про нього вже й забули. Щоб не видатися черствими, ці вважали, що співчувати треба радше його дружині, хоч вона вже й стара. Одружитися на такій ніхто не схотів би. Шкода, мовляв, що змарнували стільки часу, але збавили його цікаво.

Приватна власність

У вартівні на заарештованих чекав допит. Сторож гарчав:

– Колеги, я не винен!

Тереза вирішила підкласти йому свиню й вигукнула:

– Він, перепрошую, вже на пенсії!

Ці її слова згладили погане враження, що його справило на колег панібратство сторожа. Посутнє зауваження про те, нібито він уже на пенсії, спонукало їх припустити, що йдеться таки про колишнього поліцейського. Вигляд він мав і справді грізний, і саме з огляду на це важко було повірити в чутку про широкомасштабне пограбування, яке намагався вчинити над ним другий арештант. Сторожа допитували. Той гарчав:

– Я не злочинець!

Тереза показала на Кіна (адже про нього забули) й промовила:

– То він украв, перепрошую!

Самовпевнена поведінка рудого змусила охоронців замислитись. Вони й досі не знали, хто перед ними. Терезина підказка була їм до речі. Троє накинулися на Кіна й безцеремонно обшукали його кишені. Витрусили купу пом’ятих грошей; нарахували вісімнадцять стошилінґових купюр.

– Це ваші гроші? – запитали Терезу.

– Хіба вони були пом’яті? Їх має бути вшестеро більше!

Вона розраховувала на всю суму, що стояла в банковій книжці.

Кіна спитали щодо решти грошей, той мовчав. Спершись на спинку стільця, незграбний, увесь якийсь зморщений, він стояв точнісінько так, як його й поставили. Хто його бачив, той був певен, що він ось-ось упаде. Але на нього ніхто не дивився.

Від ненависти до Терези той, що привів Кіна, взяв склянку води й підніс її до самого його рота. Кін не помітив ні склянки, ні цього добродіяння, отож іще один ворог приєднався до тих, хто знов заходився обшукувати його кишені. Якщо не брати до уваги кількох дрібняків, що їх знайшли в його гаманці, результат виявився ніяким. Дехто похитав головою.

– Де ви сховали гроші, чоловіче? – запитав комендант.

Тереза ошкірилась:

– А що я казала – злодій!

– Ви, добродійко, відверніться! – звернувся до неї комендант, на думку якого ця жінка була вбрана надто по-старомодному. – Його роздягнуть. Тут нічого немає.

Він зневажливо посміхнувся; йому, схоже, було однаково – дивитиметься ця стара калоша чи ні. Він знав: гроші однаково знайдуть, а те, що їх стільки в такої пришелепуватої, його дратувало.

– Хіба це чоловік? – відказала Тереза. – Це ж не чоловік! – І не зрушила з місця.

– Я не винен! – знов загарчав сторож і подивився на Кіна так, немовби хотів висловити тому щонайглибшу подяку за «презент». Він божився, що не винен – не в смерті дочки, а в принизливому обшуку, який чекав професора.

Троє поліцейських, котрі щойно обнишпорювали кишені в злодія, одночасно, мов за командою, відступили на два кроки назад. Жодному з них не хотілося роздягати цього зануду. Він був такий худющий! Цієї миті Кін упав на підлогу. Тереза скрикнула:

– Бреше!

– Він-бо нічого не каже! – гримнув на неї один з поліцейських.

– Казати всяк може, – заперечила Тереза.

Сторож кинувся до Кіна, щоб підвести його.

– Лежачого – це підлість, – сказав комендант.

Усі подумали, що рудий хотів бити того, котрий упав. Проти ніхто б нічого не мав, ця безпорадна худорба на підлозі дратувала людей. Заперечення викликало тільки зазіхання на їхні власні привілеї. Не встиг рудий підскочити до Кіна, як його схопили й відтягли назад. Потім підвели те нещасне створіння. Ніхто навіть не пустив шпильку з приводу його ваги, такий він був їм огидний. Хтось спробував посадити його на стілець.

– Нехай стоїть, симулянт! – сказав комендант.

Він хотів показати жінці, перед проникливістю якої йому було соромно, що й він добре бачить: це – комедія.

Поліцейські поставили те довге ніщо рівно; той, котрий був за стілець, принаймні розсунув правопорушникові ноги, щоб стояв надійніше. Другий відпустив Кіна вгорі. Кін повалився знов і повис на руках у третього.

– Яка підлота! Він помирає! – вигукнула Тереза.

А вона ж так раділа, що він ще дістане своє.

– Пане професор! – прохарчав сторож. – Не робіть цього!

Він був задоволений, що ніхто не цікавиться його дочкою, та все ж розраховував на свідчення цього доброго чоловіка.

Комендант зметикував, що трапилася непогана нагода провчити цю зарозумілу баберу по-чоловічому. Він різко схопив себе за дуже маленький ніс – цю велику свою біду. (Поза службою, на службі, всякчас, коли випадала вільна хвилина, він розглядав його в кишенькове дзеркальце й зітхав. Від труднощів ніс зазвичай виростав. Збираючись їх долати, комендант хутко переконувався в тому, що ніс на місці, адже так приємно було через кілька секунд геть забути про нього.) Тепер комендант вирішив роздягти злочинця тим більше.

– Усі ви недоумки, – почав він і хотів був додати ще щось, але воно стосувалося тільки його, тож він вирішив про це не казати. – У покійника очі розплющуються, а то їх не треба було б закривати. Симулянт не може собі цього дозволити. Якщо він розплющить очі, всі побачать, що вони не оскліли. Якщо заплющить, я не повірю, що він урізав дуба, тому що у покійників, як я вже сказав, очі розплющуються. Смерть, якщо очі не оскліли й не розплющені, ламаного шеляга не варта. Вона просто ще не настала. Мене не піддуриш. Запам’ятайте це, панове! Що ж до заарештованого, то попрошу вас подивитися на його очі!

Комендант підвівся, відсунув убік стола, за яким сидів, – такі труднощі він, замість обходити їх, також усував, – ступив до суб’єкта, що повис на руках в охоронця, й товстим своїм, білим середнім пальцем дав добрячого щигля спершу по одній, а потім по другій повіці. Поліцейські відчули полегкість. Вони вже потерпали, що натовп забив чоловіка на смерть. Вони втрутилися досить пізно. Через це можуть виникнути ускладнення, треба пам’ятати про все. Натовп дозволяє собі чортзна-що, представники влади повинні мати ясну голову. Перевірка очей справила переконливе враження. Комендант – чоловік хоч куди. Тереза рвучко скинула вгору голову. Так вона привітала врятовану покару. У сторожа засвербіли кулаки – як завжди, коли справи його йшли на лад. Коли такий свідок залишився живий, то чом би й не потішитись! Повіки в Кіна посмикувалися під цупкими нігтями коменданта. Він удавався до свого експерименту знов і знов, сподіваючись відкрити цьому типу очі на багато чого, наприклад, на його туполобість, – симулювати смерть, коли в тебе не оскліли очі! Щоб показати такі буцімто мертві очі, треба ж їх спершу розплющити. Однак вони не розплющувались.

– Відпустіть його! – наказав комендант жалісливому підлеглому, який і далі невтомно тримав свій тягар. Водночас він схопив цього впертого негідника за комір, струсонув його й аж розізлився, такий той був легенький. – І отаке ще зважується красти! – кинув він зневажливо.

Тереза ошкірилася до нього. Він починав їй подобатись. Оце чоловік. Тільки ніс нікудишній. Сторож (заспокоївшись, позаяк його вже не допитували, занепокоєно, позаяк ніхто не звертав на нього уваги) розмірковував про те, як цю історію найкраще подати. Він завжди мав власну голову на в’язах; пан професор – не злодій. Він, сторож, вірив у те, в що вірив він, а не в те, що хтось там казав. Від того, що когось там струсонуть, ще ніхто не помирав. Як тільки Кін оклигає, він забалакає, і тоді здійметься буча.

Комендант поглумився з цього вішака ще трохи, а тоді заходився роздягати його власноруч. Піджака він кинув на стіл. За ним полетіла камізелька. Сорочка була стара, але пристойна. Комендант порозстібав ґудзики й пильно придивився до проміжків між ребрами. Там справді нічого не було. У ньому наростала відраза. На своєму віку він багато чого бачив. Робота зводила його з усілякими людцями. Такої худорби йому ще не траплялося. Такому місце в кунсткамері, а не у вартівні. Зрештою, у нього тут що – балаган?

– З черевиками й штаньми розберіться самі, – наказав комендант підлеглим і, глибоко ображений, відійшов від арештанта. Він згадав про свій ніс і схопився за нього. Ніс був надто куций. Хіба про такий забудеш! Комендант похмуро сів за свій стіл. Той знову стояв не так. Хтось його пересунув. – Ніяк не поставите мій стіл як слід! Сто разів уже кажу! Телепні!

Ті, що вовтузилися з черевиками та штаньми злодія, нишком ошкірилися, решта виструнчились. «Авжеж, – міркував комендант, – таких типів треба до нігтя. Вони викликають у суспільстві обурення. Аж недобре стає, коли бачиш отаке. Навіть їсти не хочеться. А як не хочеться їсти, далеко не заїдеш! Тут треба мати терпець. На такі випадки не зайве було б запровадити тортури. У середні віки поліції легше жилося. Коли в чоловіка такий вигляд, то найкраще – накласти на себе руки. На статистиці це не позначиться, для неї він великої ваги не має. А цей, замість укоротити собі віку, корчить із себе покійника. У такої тварюки ні сорому ні совісти. Одному соромно навіть за власний ніс, тому що він ледь-ледь куціший, ніж потрібно. А інший живе собі, не знаючи клопоту, й краде. Треба всипати йому перцю. Земля родить натур усіляких. Одні наділені діловитістю, здоровим глуздом, ясним розумом і хитрістю, в інших на кістках нема й на палець жиру. Звідси випливає, що роботи в тебе гай-гай скільки; не встигнеш дістати дзеркальце, а вже треба його ховати.

Так і вийшло. Штани й черевики поклали на стіл, і те, й те оглянули, чи нема десь подвійного дна. Дзеркальце зникло в окремій, спеціально для нього пришитій внутрішній кишеньці. В самій сорочці – шкарпетки з нього поскидали також – цей тип, тремтячи, прихилився до одного з поліцейських. Усі втупилися в його литки.

– Не його, – промовив мастак на пам’ять.

Він нахилився й постукав по литках. Вони були справжні. Недовіра закралась і в нього. У глибині душі він вважав цього чоловіка чимось ненормальним. Тепер він бачив, що перед ними небезпечний симулянт.

– Не варто, панове! – прогарчав сторож.

У відповідь на його пораду комендант лише здивовано звів брови. Він швидко ухвалив рішення (у нього взагалі часто зринали несподівані ідеї), махнув рукою на вкрадені в жінки, але не знайдені гроші й заходився прискіпливо досліджувати портмоне. У ньому виявилася купа всіляких посвідок. Усі вони були виписані на ім’я такого собі доктора Петера Кіна, а отже, вкрадені. Якби хоч одна з посвідок мала фото, воно було б фальшиве. У кімнаті ще не відлунало нагадування сторожа, а комендант уже скочив на ноги, схопив себе за носа й голосом, у якому його ніс уже зовсім не давався взнаки, крикнув до суб’єкта: