Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 40 страниц)

Манюня

Перед «Терезианумом» Фішерле, якому пощастило втекти, чекала несподіванка. Замість його службовців, чия доля й балакучість викликали в нього тривогу, біля воріт зібрався збуджений натовп. Якийсь дід, уздрівши його, скрикнув:

– Каліка!

І нахилився, та так швидко, як тільки це спроможне було зробити його задерев’яніле тіло. Він боявся злочинця, що виріс у чутках до велетенського карлика; ввібгавши голову в плечі, дід став таким самим маленьким, як той. Одна жінка підхопила кволий вигук старого й повторила його гучніше. Тепер він долинув до всіх; натовп охопило щасливе почуття хотіти чогось гуртом.

– Каліка! – котилося майданом. – Каліка! Каліка!

– Дуже радий, – сказав Фішерле і вклонився.

Коли довкола багато людей, з цього можна й багато чого мати. Шкодуючи, що поклав назад до Кінової кишені зайве грошей, Фішерле сподівався відшкодувати цю втрату в натовпі. Він ще не оговтався від колишньої небезпеки й не одразу відчув нову. Захоплений вигук, що розлягався над натовпом, сповнив радістю і його. Отак самісінько він виходитиме в Америці зі свого шахового палацу. Гримітиме музика, кричатимуть люди, а він цупитиме в них із кишень гроші. Поліція залишиться з носом; їй доведеться тільки спостерігати, похнюпивши того носа. Там з ним нічого не може статися. Мільйонер – це святиня. Сотня поліцейських стоять збоку й чемно просять його призволятися. Тут вони розуміють його не так добре. Він залишив їх там, усередині. Замість доларів тут тільки дріб’язок, одначе він візьме все.

Поки Фішерле окидав поглядом своє бойовище, вулички, якими можна чкурнути, кишені, в які можна залізти, ноги, серед яких можна сховатися, загальне піднесення загрозливо наростало. Кожне й собі хотіло увірвати щось від того, хто вкрав перлове намисто. Самовладання втрачали навіть люди особливо спокійні. Це вже просто нахабство – з’явитися на очі тим, хто його впізнає! Чоловіки не залишать від нього мокрого місця. Жінки спершу піднесуть його до небес, а тоді повидряпують йому очі. Розтоптати його ладні всі, щоб від нього зосталася тільки ганебна пляма, чим він і був, більш нічого. Та спершу треба його побачити. Бо хоча тисячі в захваті від нього кричали «Каліка!», помітив його хіба що десяток людей. Шлях до пекельного карлика був вимощений доброзвичайними ближніми. Всі його прагли, всі його жадали. Стурбовані батьки підіймали дітей над головами. Їх могли розтоптати, а вони ж мали повчитись, як убивати двох зайців. Сусіди ображалися на тих батьків, які ще й тепер думали про дітей. Багато матерів махнули на своїх дітей рукою – мовляв, нехай собі кричать скільки завгодно, самі матері нічого не чули, вони чули одне: «Каліка!»

Галасу здіймали тут, як на Фішерле, аж надто багато. Замість «Слава чемпіону!», люди кричали «Каліка!» А чому вони складали славу саме каліці, він не міг збагнути. На нього натискали з усіх боків. Краще б його менше любили, та більше поважали. Так він нічим не поживиться. Ось уже хтось стискає його пальці. А тепер йому вже не втямки, де в нього горб. Красти однією рукою дуже небезпечно.

– Людоньки! – гукає він. – Ви надто мене любите!

Зрозуміли Фішерле лише ті, хто стояв зовсім поруч. Розуміння до його слів не виявив ніхто. Його напоумляли штурханами під бік, переконували копняки під зад. Він щось скоїв, якби ж тільки знаття – що. Може, його вже схопили? Він глянув на свою вільну руку. Ні, в чужих кишенях вона ще не побувала. Він-бо завше знаходив там усілякі дрібниці – носові хустини, гребінці, дзеркальця. Зазвичай Фішерле їх прихоплював, але потім, на зло господарям, викидав. Але цієї хвилини в його руці – яка ганьба! – нічого не було. І що це людям ударило в голову – хапати його без провини? Він ще нічого не вкрав, а вони вже стусають його ногами. Згори товчуть кулаками, знизу – носаками, а бабенції – ті, звісно, щипають за горб. Йому, щоправда, не боляче, бити ці бельбаси ні в біса не тямлять, у «Небі» їх могли б навчити цього діла задурно. Та позаяк наперед ніколи нічого не знаєш, а на вигляд новенькі уже не раз виявлялися насправді ще й якими зухами, Фішерле заходився жалісно кричати. Звичайно він не говорив, а каркав, та коли треба було, як оце тепер, голос його нагадував крик немовляти. І витривалости йому теж не бракувало. Жінка, що стояла поруч, почала стурбовано озиратися. Вона залишила вдома дитину. Тепер жінка злякалася, що мале подалося вслід за нею й заблукало серед людей. Вона марно шукала його очима й вухами, заспокійливо прицмокувала язиком, немовби стояла над дитячим візком, і кінець кінцем угамувалася й сама. Решта в натовпі не схотіли приймати немовля за грабіжника й убивцю. Вони боялися, що їх скоро відіпхнуть, – напирали ж бо добряче, – й поспішали. Били вони вже не так дошкульно й щоразу рідше влучали. Але в коло пропихалися нові і з тим самим наміром. Одне слово, задоволеним Фішерле аж ніяк не був. Якби він схотів, то скараскався б цієї ватаги завиграшки. Досить було сягнути рукою під пахву й жбурнути поміж них банкноти. Може, саме на це вони й сподівалися. Ну звісно, то крамар, егоїст, гадина потайна, то він підбурив людей, і тепер вони хочуть його грошей. Фішерле міцніше притис до себе руки, обурений нахабством, що його нині начальство мусить терпіти від своїх підлеглих; він не терпітиме, він витурить ту гадину в три шиї, вона вже звільнена, він однаково її звільнив би, і Фішерле вирішив упасти як мертвий. Якщо ці харцизяки заходяться обшукувати його кишені, він довідається, чого вони від нього хочуть. А якщо вони його не обшукуватимуть, то розбіжаться – він-бо мертвий.

Проте його план легше було скласти, ніж здійснити. Він спробував упасти; горб зачепився за коліна людей, які стояли довкола. Його обличчя вже помирало, криві ноги підітнулися, замість рота, що був надто малий, дух виходив носом, щосили склеплені очі, застиглі й згаслі, розплющилися, – всі ці приготування виявились передчасними. Через горб його план провалився. Фішерле чув, за що йому дорікають. Шкода сіромахи барона. Перлове намисто цього не варте. А отой жахливий переляк молодої баронеси. Тепер у жінки знівечене все життя, залишилася без чоловіка. Може, візьме собі нового. Присилувати її ніхто не присилує. Карликам дають двадцять років. Треба повернути смертну кару. Калік треба винищувати. Всі злочинці – каліки. Ні, всі каліки – злочинці. На вигляд такий собі дурник, безневинний сільський чупрун. Краще б ішов десь працювати. Навіщо ж виривати в людей із рота шматок хліба. Що він з тими перлами робитиме, каліка нещасний, та й отой жидівський ніс не завадило б укоротити. Фішерле був лютий, мов чорт, про перли ці люди розмовляли, як сліпі про кольори! Якби ж він те намисто тільки мав!

Цієї миті чужі коліна раптом розступилися, звільнивши його горба, і Фішерле нарешті впав на землю. Згаслими очима він з’ясував, що його облишили. Ще коли його обкладали лайкою, йому здалося, ніби налягати стали не так. Вигуки «Каліка!» лунали ще гучніше, але вже з боку церкви.

– Ось бачите, – докірливо промовив він, підводячись і поглядаючи на кількох останніх своїх прибічників, які ще стояли поруч.

– Той, кого шукають, – там!

Вони звернули свої погляди туди, куди показала його правиця, – на церкву; лівою рукою він блискавично обшукав три кишені, зневажливо викинув гребінця – більш нічого там не знайшлося – і накивав п’ятами.

Фішерле так ніколи й не довідався, кому мав завдячувати своїм чудесним порятунком. На звичному місці в товаристві решти на нього чекала Фішерка, і надокучило чекати тільки їй.

Бо чистильник узагалі не помітив, скільки часу нема шефа. Чистильник міг годинами стояти на двох ногах і стільки ж часу ні про що не думати. Він не вмів ні розважатися, ні нудитись. Усі люди завжди були йому чужі, тому що вони або зволікали, або поспішали. Його будила дружина, спроваджувала з дому дружина, зустрічала дружина. Вона була йому й за годинник, і за правильний час. Найліпше вона почувалася під чаркою, тому що тоді й решта людей часу не помічали.

«Сліпий», чекаючи, розважався по-королівському. Вчорашні щедрі чайові вступили йому в голову, сьогодні він сподівався на ще щедріші. А взагалі він вийде з фірми «Зіґфрід Фішер» і відкриє – стільки він невдовзі заробить – універсальну крамницю. Вона буде величезна, десь так на продавщиць дев’яносто. Добиратиме він їх сам. Легшої, ніж дев’яносто кілограмів, не візьме жодної. Він господар і бере, кого хоче. Він призначатиме найвищу платню й відіб’є у конкурентів найважчих продавщиць. Хоч би де така з’явилася, до неї відразу дійде правдива чутка: у крамниці «Йоган Важкер» платять краще. Власник, колишній сліпий, бачить усе й усіх наскрізь. Із кожною окремою обходиться як із рідною дружиною. Після цього така продавщиця плюне на всіх чоловіків і прийде до нього. В його універсальній крамниці буде все: губна помада, справжні гребінці, сіточки на волосся, чисті носові хустини, чоловічі капелюхи, корм для собак, темні окуляри, кишенькові дзеркальця – одне слово, чого душа забажає. Не буде лише ґудзиків. У вітринах висітимуть великі оголошення: «ҐУДЗИКІВ У ПРОДАЖУ НЕМА».

А крамар нишпорив по церкві, шукаючи наркотиків. Він нутром відчував, що вони десь поряд, і це навіювало на нього сон. Час від часу він знаходив той таємничий пакунок, але розумів, що це не наяву, отакий він був тямущий.

Всі троє чоловіків мовчали.

Тільки Фішерка висловлювала щодалі глибшу тривогу. З Фішерле, казала вона, щось сталося. Його все нема й нема, а він такий маленький. Адже слова свого він дотримує. Сказав, що прийде через п’ять хвилин. Сьогодні вранці газети писали про нещасливий випадок, вона тоді відразу подумала про нього. Зіткнулися два локомотиви. Один – на смерть, другого забрали тяжко покаліченим. Зараз вона піде вигляне. Якби він був не заборонив, вона й пішла б. Напали на Фішерле через те, що він великий начальник. Заробляє багацько грошей і всі носить при собі. Вона ж каже: він – це щось особливе. Його жінка нацькувала на нього ворогів, бо він її вже не любить. Вона для нього надто стара. Досить йому тільки розлучитись, і в «Небі» його захоче кожна. Перед церквою людей – аж чорно. Фішерле попав під колеса. Все ж таки вона піде вигляне. Решта нехай залишаються. Він так гарно лається. Його очей вона боїться. Як зиркне на неї, їй просто хочеться втекти, а втекти вона не може. Що ці троє собі думають, він-бо – шеф. Вони теж мають боятися. Лежить десь під колесами. Горба йому розчавили. Шахи в нього пропали. Фішерле шукає їх у «Терезианумі», тому що він – чемпіон світу. Того ж і хвилюється та лютує. Ще, чого доброго, занедужає в неї. Доведеться їй доглядати за ним. Вона подумала про це ще вранці. У газетах писали. Тепер він їх уже не читає. Ні, вона таки піде, таки піде.

Після кожної фрази Фішерка примовкала й заклопотано наморщувала чоло. Вона йшла, погойдуючи горбом, то в один бік, то в другий, підходила, коли знаходила нові слова, до колег і промовляла ті слова гучним шепотом. Жінка відчувала, що всі стривожені так само, як і вона. Навіть «сліпий» нічого не казав, а цей, коли був у гуморі, загалом побалакати любив. Їй хотілося пошукати Фішерле самій, без нікого, але вона боялася, що решта вчепляться за нею.

– Зараз прийду! – крикнула вона кілька разів і що далі відходила, то гучніше кричала.

Чоловіки з місця не зрушили; Фішерка, попри свій страх, була неймовірно щаслива. Вона знайде Фішерле. На своїх підлеглих він не гніватиметься – годі й цього страшного лиха. Він сказав, щоб вони чекали.

Фішерка покрадьки пробирається на майдан перед церквою. Вона вже давно завернула за ріг; замість поквапитись, вона уповільнює свої й так коротенькі кроки й судомно повертає голову назад. Якщо з’явиться крамар, або ґудзикар, або чистильник, вона різко зупиниться, як ото машина, що переїхала Фішерле, й скаже: «Я тільки вигляну». Аж коли вони рушать назад, вона піде далі. Часом жінка на хвильку завмирає, їй ввижаються за церквою чиїсь штани, потім їх там не виявляється, і вона скрадається далі. Такої юрби вона вже давно не бачила. От коли б кожне купило по газеті, тоді їй вистачило б на цілий тиждень. У «Небі» газет лежить ціла пака; сьогодні в неї руки до них не доходять, бо сьогодні вона на службі у Фішерле. Той платить двадцять шилінгів за день, з власної волі, тому що фірма в нього велика. Щоб знайти його, вона ховається; вона робиться ще меншою; він лежить десь на землі. Ось вона чує його голос. Чому вона його не бачить? Вона мацає рукою по землі.

– Але ж не такий він і маленький, – шепоче вона, похитуючи головою.

Фішерка вже посеред натовпу, а позаяк вона горбиться, то видно лише її горб. Як знайти його серед поспіль високих людей? Усі її душать, Фішерле душать також, уже роздушили, нехай його відпустять! Він не має чим дихати, він задихається, він помирає!

Зненацька зовсім поруч із нею хтось кричить:

– Каліка! – І гатить її по горбу.

Решта також кричать, також луплять її по горбу. Натовп накидається на неї, ці люди залишилися збоку від бійки, тим завзятіше вони надолужують те, що прогаяли. Фішерка падає на землю. Вона лежить долілиць і не ворушиться. Її молотять від душі. Ціляться в горб, а влучають куди попало. Натовп чимдалі зростає. У тому, що горб справжній, годі й сумніватися. Над ним це юрмище й збиткується. Поки воно не вгамовується, Фішерка тремтить за долю Фішерле й стогне:

– Крім нього, я не маю більш нікого на цілому світі.

Потім вона зомліває.

З Фішерле все було гаразд. За церквою він натрапив на трьох із чотирьох своїх працівників. Фішерки з ними не було.

– Де вона? – запитав горбань і показав рукою когось такого, хто був зростом йому по черево: він мав на увазі манюню.

– Ушилася, – хутко відповів крамар; його сон був неглибокий.

– Ну звісно – бабенція, – мовив Фішерле. – Зачекати не може, їй треба щось робити, вона метушиться, посіяла гроші, пішла з торбою по світу. Всі бабенції – каліки!

– Моїх бабенцій не чіпайте, пане Фішерле! – погрозливо перебив його «сліпий». – Мої бабенції – не каліки. Не лайтеся! – Він мало не заходився змальовувати свою універсальну крамницю. Думка про конкурентів привела його до тями. – У мене продавати ґудзики заборонила поліція! – тільки й згадав він і замовк.

– Пішла, – буркнув чистильник.

Ця вагома відповідь, яка аж тепер народилась у нього, стосувалася ще першого запитання Фішерле.

Проте обличчя в шефа спантеличено поморщилося. Голова його впала на груди, а широко розплющені очі наповнилися слізьми. Він невтішно переводив погляд з одного на одного й мовчав. Правицею Фішерле ляснув себе, замість чола, по носі, а голос у нього тремтів не менше, ніж його криві ноги, коли він нарешті озвався.

– Панове, – схлипнув він, – я прогорів. Мій покупець мене... – Від обурення він судомно здригнувся всім своїм характерним тілом. – Ошукав. Знаєте що? Він відмовився платити. І подався з моїми грішми до поліції! Чистильник свідок!

Фішерле зачекав, поки той підтвердить. Чистильник кивнув головою, проте аж через кілька хвилин. За цей час універсальна крамниця завалилася, поховавши під собою дев’яносто продавщиць. Церква впала; наркотики, що були в ній чи тільки мали там опинитися, пішли прахом. Про сон уже шкода було й думати. Коли розчищали руїни крамниці, в підвалах знайшли величезний склад ґудзиків.

Фішерле взяв чистильників кивок головою до уваги й промовив:

– Ми всі прогоріли. Ви залишаєтесь без роботи, а в мене розривається на шматки серце. Я про вас думав. Усі мої гроші гавкнули, а мене розшукуватимуть через незаконні комерційні операції. За кілька днів надрукують у газетах і оголосять розшук. Порозвішують об’яви про моє затримання, самі побачите, в мене відомості з надійних джерел. Я змушений буду переховуватися. Хто знає, де я вигулькну знов – може, в Америці. Якби лиш я мав гроші на дорогу! Та вже якось ушиюся. Чоловік з таким шаховим розумом, як у мене, не пропаде. Ось тільки за вас я потерпаю. Поліція може згарбати вас. Таким підсобникам дають два роки каторги. Люди допомагають чоловікові, просто через те, що вони добрі друзі, а їх раптом на два роки – в буцегарню. Чому? Тому що вони не вміють тримати язика за зубами! Знаєте що? Вам не конче сідати взагалі! Якщо будете тямковиті, то нічого не скажете. «Де Фішерле?» – спитає поліція. «Сном-духом не знаємо», – скажете. «Ви служили у Фішерле?» – «Боронь Боже!» – скажете. «До нас дійшли чутки!» – «Чутки ці, з вашого дозволу, неправдиві». – «Коли ви бачили Фішерле востаннє?» – «Коли зник із «Неба». Може, його жінка пригадує, якого то було числа». Якщо ви назвете достеменне число, це справить погане враження. Якщо ви достеменного числа не назвете, то спитають у дружини, нехай і вона один раз побіжить до поліції, це їй не зашкодить. «Чим торгувала фірма «Зіґфрід Фішер і компанія»?» – «Та звідки ж нам про це знати, пане старший генерал?» Як тільки ви почнете відкараскуватися, вас одразу відпустять. Стривайте, мені спала на думку одна блискуча ідея! Такого ви ще не чули! Тепер вам іти до поліції не доведеться – взагалі не доведеться! Поліція дає вам спокій, знати про вас не хоче, не цікавиться вами, ви для неї не існуєте, для поліції вас ніколи й на світі не було. Як це вам пояснити? А чому? Дуже просто: тому що ви тримаєте язика за зубами. Ви не ляпаєте жодного слова, жодній душі жодного слова, в усьому «Небі»! А тепер я вас питаю: кому вдарить у голову божевільна думка, буцімто ви водили зі мною компанію? Дзуськи, кажу я вам, ви врятовані. Ви приступаєте до роботи, так мовби нічого й не сталося. Ти йдеш торгувати своїм крамом і не можеш заснути, а ти віддаєш своїй бабері три чверті заробітку й вигрібаєш лайно, адже й чистильник, гадаю я, для чогось потрібен, бо що ж робитиме мільйонне місто з такою силою-силенною лайна, коли чистильник відлежуватиметься, а ти знов підеш старцювати, собаку ти маєш і окуляри теж. Кинуть ґудзика – відведеш очі вбік, кинуть не ґудзика – подивишся, куди треба. Ґудзики – твоя напасть, гляди, щоб нікого не вбив! Ось так ви повинні поводитися, сам я нічого не маю та ще й даю кожному пораду! Хотілося б мені мати те золото, що його варта моя порада, я все роздаровую, тому що в мене за вас душа болить!

Схвильований і розчулений, Фішерле заходився шукати щось у кишенях штанів. Його туга з приводу того, що він прогорів, розвіялася; роздаючи поради, він так розпалився, що забув, яке лихо спіткало його самого. Цієї хвилини він втілював готовність допомогти, доля друзів тривожила його дужче, ніж його власна, фішерле знав, що кишені в нього геть порожні. Розірвану підкладку лівої він вивернув назовні, у правій знайшов, на свій подив, одного шилінга й ґудзика. Горбань дістав те й те – хто сказав А, має сказати й Б – і натхненно прокаркав:

– Останнім шилінгом я ділюся з вами! Четверо працівників і їхній шеф – разом, отже, п’ятеро. На кожного припадає по двадцять грошів. Частку Фішерки я поки що залишаю в себе, позаяк шилінг мій. Може, вона мені десь трапиться. Хто дасть решту?

Після складних розрахунків – ніхто не мав шилінга дрібними – поділитися таки пощастило, принаймні почасти. Крамар узяв шилінга й віддав своїх шістдесят грошів. За це він заборгував двадцять грошів чистильникові, в якого у кишенях свистів вітер і який через це не мав чого видати дружині. З крамаревої решти «сліпий» узяв свою одинарну, а Фішерле – подвійну частку.

– Вам добре сміятися! – сказав Фішерле; ніхто, крім нього, не сміявся. – Я зі своїми двадцятьма грошами й нігтя вашого не варт. Ви маєте роботу, багаті люди, інакше й не скажеш! А в мене – саме шанолюбство, такий уже я чоловік. Я хочу, щоб у «Небі» всі про мене казали: «Фішерле наче в землю запався, але ж який то був шляхетний чоловік!»

– Де ми знайдемо ще одного такого шахового чемпіона? – скрушно промовив крамар. – Тепер чемпіон лише я – серед картярів.

У його кишені легко витанцьовував важкий шилінг. «Сліпий» стояв нерухомо, заплющивши за звичкою очі й за звичкою ще простягуючи руку. В ній лежала його пайка – дві нікельовані монети, такі самі важкі й застиглі, як і їхній новий власник. Фішерле засміявся:

– Теж мені чемпіон – із карт!

Йому здавалося смішним те, що чемпіон світу з шахів розмовляє з такими людьми – сімейним чистильником, крамарем, який не спить, і самогубцею через ґудзики. Завваживши простягнену руку, Фішерле хутко поклав у неї ґудзика й аж затрясся зо сміху.

– Бувайте всі здорові! – прокаркав він. – І майте клепку в голові, людоньки, майте клепку!

«Сліпий» розплющив очі й побачив ґудзика; він таки щось запідозрив і хотів переконатися, що це не так. Переляканий на смерть, він подивився вслід Фішерле. Той обернувся й гукнув:

– До побачення, друже мій, до зустрічі в кращому світі – на тому світі! І не бери близько до серця!

Потім Фішерле усе ж таки наддав ходи – цей тип іще, гляди, не зрозуміє жарту. У провулку він, не поспішаючи, вволю посміявся з того, що всі люди такі дурні. Потім завернув до якогось підворіття, підклав під горб руки й загойдався з боку в бік. З носа текло, нікельовані монети подзенькували, горб болів; він ще зроду стільки не сміявся, це тривало добрих чверть години. Перше ніж рушити далі, Фішерле висякався на стіну, стромив носа під одну й другу пахву й понюхав. Там був його капітал.

Уже через кілька вулиць на нього наринув смуток – адже він зазнав таких великих фінансових збитків. Прогоріти не прогорів, то було перебільшення, але дві тисячі шилінгів – це вже багатство, а саме стільки ще залишилось у фахівця з книжкової галузі. Поліція взагалі нікому не потрібна. Вона тільки створює перешкоди в діловому житті. Що тямить такий бідний служака з жалюгідною платнею, без капіталу, тільки й здатний наглядати, – що він тямить у справах, якими орудує велика фірма? Він, Фішерле, приміром, не посоромиться сам поповзати навкарачках і власноруч позбирати гроші, які йому заборгував і зі злости жбурнув на землю клієнт. Може, йому й дадуть копняка, але це не велика біда. Він уже якось відіпхне одну ногу, потім дві, чотири – порозпихає всі ноги; він, сам начальник; гроші брудні й пожмакані, з товкотнечі вони свіженькими не виходять, людина добропорядна посоромиться до них і доторкнутись, а він, Фішерле, їх усе ж таки візьме. Певна річ, він має службовців, аж цілих четверо, міг би взяти й восьмеро, а ось шістнадцятеро – ні; певна річ, він міг послати їх туди й наказати: «Позбирайте, люди добрі, ті брудні гроші!» Але на такий ризик він не піде. Люди тільки й думають про те, як би його щось украсти, на думці в них лише злодійство, і кожне має себе за великого мастака, бо йому, бач, прилипла до рук якась дещиця. А начальник через те й начальник, що покладається на самого себе. Це називають іще ризиком. Отож він підбирає з підлоги вісімнадцять сотеньок, бракує ще двох, вони вже майже в нього в кишені, він аж упрів, мучиться, каже собі: «Що я з цього маю?», – а цієї миті – і треба ж! – з’являється поліція. Його проймає смертельний страх, поліцію він не може терпіти, вона йому остогидла, суціль голота, він ховає гроші до кишені клієнтові, ті самі гроші, які цей клієнт заборгував йому, Фішерле, й дає чосу. Що робить поліція? Забирає гроші собі. Могла б залишити їх у клієнта, – а раптом знов настануть кращі часи, й Фішерле прийде по ті гроші, – але ж ні, поліція вважає, що той, котрий із книжкової галузі, – божевільний. На того чоловіка, в якого такі великі гроші й такий маленький розум, каже вона, ще нападуть і пограбують його; тоді клопоту не обберешся. Роботи, мовляв, нам і так не бракує, тож залишмо ці гроші краще в себе, і вони й справді залишають їх собі. Поліція краде, а ти, бач, намагайся бути порядним!

Украй розгніваний Фішерле саме проходив повз поліцейського, і той пильно подивився на нього. Відійшовши від служаки якомога далі, Фішерле дав волю своїй ненависті до нього. Бракувало ще, щоб ці злодії не пустили його в Америку! Він поклав собі помститися поліції – і то ще до свого від’їзду – за злочин проти власности, який та скоїла щодо нього. Найкраще було б защипати їх усіх гуртом до крику. Фішерле не мав сумніву, що вкраденими грішми вони поділилися. Було, до прикладу, дві тисячі поліцейських, виходить, на кожного припало по цілому шилінгу. Жоден не сказав: «Ні! Я грошей не візьму, бо вони крадені!» – як годилося б у поліції. Тому всі були винні однаковою мірою, і щипавка Фішерле не давав спуску жодному.

– Тільки не думай тепер, що їм боляче! – промовив він раптом уголос. – Ти тут, а вони – там. Що їм твоє щипання?

Замість братися за справи, які він надумав залагодити до від’їзду, Фішерле цілими годинами тинявся містом, не маючи жодної мети, роздратований, шукаючи нагоди покарати поліцію. Загалом у нього, щойно зринав бодай невеличкий намір, одразу народжувався й непоганий план; цього разу Фішерле був просто безпорадний і помалу відступав від найсуворіших своїх вимог. Він ладен був навіть відмовитися від грошей, аби лиш пощастило здійснити помсту. Він жертвував двома тисячами шилінгів готівочкою! Не треба йому тих грошей зовсім, він не візьме їх навіть у подарунок, нехай тільки хтось відбере їх у поліції!

Обідня пора вже минула, Фішерле так діймала ненависть, що він ще й ріски в рот не брав, і раптом погляд його впав на дві великі таблички на одному будинку. На одній стояло: «Д-р ЕРНСТ ФЛІНК, гінеколог». Друга, відразу під нею, належала чоловікові на ім’я «Д-р МАКСИМІЛІАН БЮХЕР, невропатолог». «Ось одразу все, що потрібно пришелепуватій бабері», – подумав Фішерле й ту ж мить згадав про Кінового брата з Парижа, який збив багатство гінекологією, а тоді перейшов до психіатрії. Фішерле пошукав папірця, на якому занотував адресу того знаменитого професора, й таки знайшов його в кишені піджака. Виявився там і рекомендаційний лист, але з ним треба було спершу поїхати до Парижа. Це світ не близький, а поліція тим часом проп’є гроші. Якщо він напише листа цьому братові сам і підпишеться власним ім’ям, той шляхетний добродій запитає: «Фішерле? А хто він такий?» – і палець об палець не вдарить. Ще б пак, він-бо чоловік заможний і страх який гордий. Професор і багатство вкупі – тут треба знати, як повестися. Це не так, як у житті, це вже як у шахах. Якби знаття, чи грає той професор у шахи, можна було б підписатися: «Фішерле, чемпіон світу з шахів». Але такий чоловік тобі, чого доброго, ще й не повірить. Через два місяці Фішерле, побивши як останнього рудого собаку й розгромивши Капабланку, розішле всім знаменитим людям у світі телеграму: «Маю честь поштиво відрекомендуватися: новий чемпіон світу з шахів Зіґфрід Фішер». Тут не буде жодних сумнівів, про це знатимуть усі, люди посхиляють голови, зокрема й заможні професори, хто не повірить, того за образу чести й гідности притягнуть до суду, а надіслати справжню телеграму – про це він мріяв ціле життя.

Так здійсниться його помста. Він завернув до найближчого поштового відділку й зажадав три телеграмні бланки, і щоб дали якомога швидше, бо справа в нього нагальна. На бланках Фішерле розумівся. Він купував їх уже не один раз, вони недорогі, й величезними своїми літерами писав на них глумливі виклики чинному на той час чемпіону світу. Ті пречудові слова на кшталт «Я зневажаю вас. Каліка» або «Спробуйте зі мною, якщо не забракне сміливости, каліка ви нещасний!» він зачитував уголос у «Небі» й нарікав на боягузливих чемпіонів, від яких ніколи не надходило відповіді. Багато чого йому вірили, а ось щодо телеграм – ні, адже в нього не вистачило б грошей навіть на те, щоб відіслати бодай одну; отож над ним кепкували – мовляв, він або не ту вказав адресу, або не вказав її зовсім. Один добродушний католик пообіцяв йому, що, тільки-но опиниться на справжньому небі, поскидає на землю листи, які зберігає для нього, Фішерле, святий Петро. «їм і не втямки, яку чесну телеграму я відішлю зараз!» – подумав Фішерле й усміхнувся з жартів, які дозволяли собі з ним оті нікчемні покидьки. Хто він був тоді? Завсідник в отому кублі «Під ідеальним небом». А хто він тепер? Тепер він надсилає телеграми професорові. Треба тільки дібрати правильні слова. Власного прізвища краще не вказувати. Напишімо так: «Брат здурів. Його товариш». Тепер перший бланк уже має досить нічогенький вигляд; проте хто знає, чи подіє на психіатра оце «здурів». З таким він має до діла щодня й скаже собі: «Та, либонь, нічого страшного» – й чекатиме від «його товариша» ще однієї телеграми. На це Фішерле, по-перше, надто шкода тринькати свої гроші, по-друге, вони в нього не крадені, а по-третє, так дуже довго триватиме. Отож він викреслює «його товариша» – це справляє враження надто великої відданости й надто багато чого обіцяє, – а «здурів» підсилює словом «геть». На другому бланку вже стоїть: «Брат геть здурів». А хто підпише? На телеграму без підпису жодна поважна людина не відреаґує. Є ж бо наклепи, шантаж і таке інше, гінеколог на пенсії знає про це дуже добре. У Фішерле залишився ще один бланк; шкодуючи за двома зіпсованими, він задумливо нашкрябує на третьому: «Я геть здурів» – і в захваті перечитує ці слова. Якщо людина пише таке сама про себе, їй треба вірити, бо хто ж отаке про себе напише? Він підписується: «Твій брат» – і біжить з цією вдалою базграниною до віконця.

Службовець, чоловік ні риба ні м’ясо, похитує головою. Серйозним це не назвеш, а жартів він не розуміє.

– Ви повинні прийняти! – вимагає Фішерле. – Вам за це платять чи мені?

Раптом у нього зринає острах, що знеславлені люди надсилати телеграм не мають права. Звідки цей службовець його знає? Не по «Небу», це запевне, а бланки він завше брав десь-інде.

– Це нічого не означає! – каже службовець і повертає телеграму; вигляд цього каліки додає йому сміливости. – Нормальна людина так не напише!

– То ж бо й воно! – вигукує Фішерле. – Того ж я й б’ю братові телеграму. Нехай мене забере! Я божевільний!

– Попрошу відійти звідси, добродію! – спалахує службовець, з рота в нього вже бризкає слина.

У гладкого чоловіка в подвійному хутряному пальті (натуральний верх і накидка), що стоїть у черзі за Фішерле, ця втрата часу викликає обурення, він відштовхує карлика вбік, погрожує службовцеві за віконцем скаргою й завершує свою промову, за кожним словом якої можна вгадати туго напханий гаманець, такою фразою:

– Не приймати телеграму ви не маєте права, зрозуміло? Ви – ні!

Службовець проковтує своє право на розуміння й мовчки справляє свій обов’язок. Фішерле обшахровує його на один ґрош. Гладкий звертає увагу карлика, якому він допоміг не через те, що поспішав, а з принципових міркувань, на його помилку.

– Та що ви кажете! – кидає Фішерле й ушивається.

Вже надворі йому спадає на думку, що за його шахрайство телеграму можуть затримати.