Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 40 страниц)
І все ж визначальним є те спільне, що всіх їх єднає.
Так, усі п’ятеро завжди і в усьому мають слушність у власних очах, а інші у всьому перед ними винні, постійно перед ними в боргу. Пфаф, до прикладу, поціновує Петера Кіна лише на підставі регулярности надходження від нього чайових, а Тереза, оскільки їй не пощастило заволодіти банковою книжкою того ж Кіна, щиро переконана, що він – злодій.
Жоден із протагоністів «Засліплення» органічно не здатний поділяти чужу точку зору й подивитися на себе ніби збоку. Саме тому світ і постає перед ними до невпізнання спотвореним. Садист Пфаф здається Кінові грубуватим, але чесним ландскнехтом; Фішерле вважає Кіна авантурником, що удає з себе божевільного; Кін має Фішерле за добрягу, який безкорисно турбується про його книги. Одне слово, суцільна «комедія помилок», але з дещо моторошним відтінком.
Через пожадливість, через егоїзм, через інстинкт самозбереження «фігури» роману Канетті постійно брешуть – брешуть своєму оточенню, брешуть собі; тож брехня стає їхньою правдою. Вони починають вірити їй і жити, до неї прилаштовуючись. Так, п’ятдесятишестирічна Тереза вірить, що їй не більше тридцяти і що чоловіки озираються на вулиці не на її безглузду синю спідницю, а зачаровані її жіночими принадами; а Фішерле вірить, буцімто він – найкращий у світі шахіст і запросто виграє у Капабланки. Нарешті, Кін вірить, що Тереза померла, замкнувши себе у його помешканні, вірить, навіть зіткнувшись віч-на-віч з уявною небіжчицею. Це означає, що міт починає важити для них більше, аніж свідчення власних очей.
Кін або Тереза так й існують – ув’язнені в свої міти, ніби в капсулу, ніби в панцер. І за неминучого спілкування вони не входять у зв’язки одне з одним, а непримиренно й хворобливо зіштовхуються – як первісно чужі, первісно ворожі світи, що заперечують один одного.
Хоча задум багатотомового циклу автор не зреалізував, робота над ним не минула даремно. Техніка, коштом якої світ кожного з вісьмох маніяків виокремлювався в окремий твір, знадобилась у створенні фатально розмежованих світів героїв «Засліплення». Для Канетті це переважно техніка так званої «акустичної маски», що про неї він найчастіше веде мову у зв’язку з власними п’єсами.
Акустична маска є ніщо інше, як мовний портрет персонажа, лише доведений до тієї межі, де кінчається людська, всім зрозуміла мова, й починається жаргон. Відтак, «акустична маска» – і засіб характеристики, і поріг нерозуміння героєм його оточення, ба навіть той панцер, в який зодягається посварена з дійсністю особина.
Сцена у поліцейській вартівні – зразок «вавилонського змішання мов»: Кін кається в умисному вбивстві Терези, яка там-таки присутня і яка тлумачить його слова як сповідь про умертвління якоїсь першої дружини; охоронці закону мають Терезу за жертву, а Кіна – за грабіжника; Пфаф шукає захисту в «доброго» Кіна й оплакує себе, звабленого Терезою. Привідними пасами «змішання мов» якраз і слугують «акустичні маски». Ось красномовний зразочок: «Цієї миті Кін упав на підлогу. Тереза скрикнула: «Бреше!» – «Він-бо нічого не каже», – гримнув на неї один із поліцейських. – «Казати всяк може, – заперечила Тереза». Такі нісенітниці, обшліфовані, ніби галька, штампи повсякчас зриваються з вуст Терези.
Одначе стилістика Канетті «акустичними масками» аж ніяк не вичерпується. Адже якщо герої «Засліплення» живуть в атмосфері мітів, то подати її тільки й можливо що зсередини, а вже аж ніяк не ззовні. Отже, не варто зримо відділяти зерна від полови і спрямовувати на читача вказівний палець автора, обурюватись або голосити над недосконалістю буття. Інакше кажучи, доводиться спонукати оповідача ніби «зникнути». Проте не по-флоберівськи – взявши на себе функції Бога, незримого, всюдисущого, об’єктивного. Адже Канетті відтворював не саму дійсність, а її відображення в мізках засліплених «фігур». Це відображення характеризує «фігури» (що було метою Канетті), але, на жаль, затемнює реальність (що не було метою, а лише побічним продуктом). Звільнення від цього побічного продукту вимагало особливої манери викладу.
Уявлюване й дійсне, суб’єктивне й об’єктивне, брехня й істина подаються в романі зумисне нерозчленованими, котяться єдиним потоком. Не завжди зразу розрізниш, де сон, а де ява, чи трапилося таке з героєм насправді, чи лише йому примарилось, надумалося. Іноді межа між реальним та ірреальним пролягає лише через одну фразу. Так, Кін упав, дістаючи з полиці книжку, і, опинившись під драбиною, знепритомнів. Уважаючи його мертвим, Пфаф запідозрив у Терезі вбивцю. Але тут-таки уявив собі гучний кримінальний процес, на якому виступає з блискучою викривальною промовою. «Ще виголошуючи цю промову, сторож завважив, що драбина заворушилась. Він вражено закляк. На мить йому стало шкода, що професор живий».
А проте, нерозчленованість для читача завжди досить умовна. Адже існують самостійні світи Кіна, Терези, Фішерле, Пфафа. Своєю взаємною нетерпимістю вони не лише ставлять одне одного під сумнів, але в певному філософському сенсі одне одного «усувають». Те, що залишається, як після рішучого розмінювання фігур на шахівниці, і є пошукувана істина. Та й сам оповідач не такий уже й незримий, як могло б видатись. Ні, він не супроводжує нас колами пекла Данте. Він – суддя, і його зброя – кпини, іронія, сарказм.
Щоправда, все те дуже нерівномірно вплетене в тканину роману. Найбільш гротескна, фантастична й смішна його друга частина. Колосальний горб Фішерле, ніби магніт, притягує до себе все комічне і все жахливе. Перша частина може здатися розтягнутою й нуднуватою, третя – дещо умоглядною. Це великою мірою пов’язане і зі зміною декорацій: спочатку однотонність помешкання Кіна, далі строкатість міського дна, нарешті, в ретроспекції, роздуми Ґеорга Кіна та його суперечки зі старшим братом.
Хоча зміна декорацій по-своєму також висвітлює природу роману. У своїй основі він не хибує на абстракції; його ґрунт – життя як воно є.
У «Засліпленні» розповідається про щонайбуденніше життя, і автор іноді дає нам можливість це наяву відчути.
Ось, викликаний дивною телеграмою від Фішерле, паризький психіатр приїхав до Відня й з’явився на Ерліхштрасе, 24, де мешкає його брат. «Ґеорґ піднявся на п’ятий поверх і подзвонив. Двері відчинила якась стара жінка. Вона була в накрохмаленій синій спідниці й посміхалась. Він хотів був подивитись на себе, чи все до ладу, але стримався і спитав: «Чи вдома мій брат?» Жінка відразу перестала шкіритися, втупила в нього погляд і сказала: «Тут, перепрошую, ніяких братів немає!» Ґеорґ Кін – у певному сенсі «людина стороння». Тому, дивлячись на Терезу його очима, ми, можливо, вперше бачимо її такою, якою вона сприймається свідомістю неупередженою, нейтральною. Хотілося б навіть сказати: «об’єктивною», аби це не породжувало нових сумнівів.
Адже що об’єктивніше насправді – вигляд «звичайної» Терези чи образ фурії, в якому вона являється Петеру Кіну? З погляду Канетті, поза всяким сумнівом, образ фурії. Як, до речі, й міт про привабливу для чоловіків кралечку, за яку вона сама себе має. У кожному разі, цей міт і образ набагато потрібніший, аніж неупереджений погляд збоку: без них із задуму Канетті нічого б не вийшло.
Письменникові Канетті необхідні суть, квінтесенція, екстракт душі героя. І він безсоромно перебільшує. Але ж перебільшує на те й створений Левенгуком мікроскоп, адже в інший спосіб бацилу не роздивишся.
У «Засліпленні» Канетті мова зокрема йде про бацил зажерливости та бацил страху. Тереза надто дурна, щоб насправді відчувати страх; Петер Кін ніколи не відчував нестачу грошей, щоб бути інфікованим бацилою зажерливости. Залишаються Пфаф і Фішерле: вони в певному сенсі зразкові.
Зажерливість – то ніби спосіб активізації енергії, страх – засіб її гальмування. Про зажерливість упродовж віків створено тисячі книг. Страх – специфічна тема XX сторіччя. Канетті – один з перших, хто «розробляв» цю тему, не втрачаючи з поля зору, одначе, й тему зажерливости. Це надає його інтерпретації страху соціального характеру.
Досить виплаті чайових з боку Кіна припинитесь, і Пфаф негайно його зрадить. Але сторож і без грошової компенсації здатний вернути йому свою «любов», якщо починає розглядати його як можливий захист від загрозливих зовнішніх сил. Таке відбувається в поліцейській вартівні, коли Пфафу здається, ніби назовні може вийти той факт, що він забив до смерти свою дружину, а потому дочку.
Страх спонукає і Фішерле діяти алогічно, ніби вступаючи в суперечність із власною натурою здирника. Банкноти в чужій кишені – для нього справдешня мука, і він не вгамується, допоки не буде їх мати. А якщо спіткає невдача – почувається пограбованим. І все-таки Фішерле самохіть тиче банкноти до кишені Кіна. Під час бійки в ломбарді їх упустила Тереза, а Фішерле підібрав, але після появи речника влади поквапився «повернути» законному власникові. І в цьому виявляється не чесність, не повага до закону, а саме страх людини «натовпу» перед необмеженістю і всесиллям влади.
Роман «Засліплення» не просто пов’язаний з «Масою і владою» спогадами про день 15 липня 1927 року, коли згорів Палац юстиції. Стосунки маси з владою – одна з найважливіших проблем роману. І тут погляд Канетті звернений на підніжжя піраміди, тобто на «дрібних людців», які у своїй сукупності слугують живильним середовищем для фашистських рухів, для всіх тоталітаристських ідеологій.
Як маса «дрібні людці» подані в романі лише раз, проте з великою художньою переконливістю, яка багато вартує. Мова йде про прикметну сцену біля входу до ломбарду. Скандал між Терезою й Кіном, зі стриманою участю Пфафа й Фішерле, обростає (з огляду на дивний вигляд та поведінку дійових осіб) мітотворчими тлумаченнями, одне одного моторошнішими. Натовпові роззяв починають уявлятися трупи, криваві вбивства, крадіжка коштовного перлового намиста. Натовп цей раптом починає відчувати себе єдиним організмом, що володіє тисячею рук і горл. Згуртовує його ненависть, яка ірраціонально спалахнула супроти Фішерле, в цій ситуації геть невинного. Але ж Фішерле – карлик, каліка; він потворний, потворність виокремлює його з натовпу й протиставляє натовпові.
Уже пізнавши на собі тупу агресивність Терези, Петер Кін у промові, яку виголошує перед книгами власної бібліотеки, закликає їх остерігатися «людей натовпу». В собі ж він вбачає обранця. Та й нам він може видатися, на перший погляд, якщо не обранцем, то принаймні жертвою. Виникає відчуття, ніби маєш справу з конфліктом між беззахисним інтелектуалом та його безсоромним, сильним своєю практичністю оточенням. Не без дошкульної іронії Канетті наділяє свого героя рисами Дон Кіхота: хоча обидва вони – «фігури», Кін, попри високий зріст, худорбу та гарячкову впертість, далеко не Лицар Сумного Образу.
В оточенні своїх божевільних фантазій Дон Кіхот усе-таки йшов у світ, а цей – від світу втікає. Бібліотека – його бастіон; проте заради чого він там замкнувся? Книги не так його вірні друзі, як безголосі й покірливі «підданці». Він називає себе «бібліотекарем», але книжок нікому не дає. Для нього це логічно: в його очах книга – форма консервації, а не поширення знань. Безплідні, непродуктивні і його наукові студії: вони лише спосіб задоволення його егоїстичних пристрастей. Саме з цієї причини, а не тому, що безсрібник, він відмовляється від університетської професури й не бере участи в жодних наукових конференціях. Він може собі це дозволити, він – рантьє, який проїдає батьківський спадок.
Маючи психіатричну практику, Ґеорґ Кін, на противагу старшому братові, знав про існування «багато глибшого, справжнього рушія історії, про прагнення людини піднятися до якогось вищого тваринного виду, до маси, й розчинитися там остаточно, так немовби окремої людини ніколи й не було». Освіченість, знання – заслона від такої добровільної безликости, проте, на жаль, не завжди надійна.
Якщо в своєму романі Канетті щось висловлює вустами свого героя, то цим героєм є Ґеорґ Кін. Що ж до Петера Кіна, то він задуманий радше як ілюстрація до думок молодшого брата. До розчинення в масі його, щоправда, не тягне, але по суті він їй не такий уже й чужий, як уявляє. Так, оселившись у комірчині сторожа, Петер Кін напрочуд швидко приохотився до улюбленого дозвілля Пфафа. Воно полягає у підглядуванні у «вічко», зроблене неподалік від підлоги; поза в спостерігача вкрай незручна, він бачить лише ноги, зате спостережувані геть ні про що не здогадуються. Петер Кін і це «дозвілля» має за наукові студії, але то вже більше за звичкою: в їхньому світлі лише потверджується сумнівність його колишніх студій із синології.
Анітрохи не менше за Терезу, Фішерле чи Пфафа головний герой схильний до маній, які спотворюють уявлення про дійсність. Це не ті колективні міти, що згуртовують натовп, ладний розтерзати Фішерле, проте його манії – також манії «людини натовпу». Натовп ладен розпастися так само раптово, як і злитися в єдиний організм. У ньому існують різні заряди, спрямовані як на плазування перед сильними, так і на зловживання владою.
Тереза тиранить Кіна. І вона ж покірна кожному слову Вульгера, продавця з меблевої крамниці, а згодом – волі Пфафа. Пфаф тиранить Терезу, але ладен усіляко упосліджуватися перед Кіном. Навіть Фішерле має свою рабу: це карлиця Фішерка, закохана в нього, йому віддана, заради нього ладна померти.
І Петер Кін уведений у таку взаємодію між масою та владою. Його «воля до влади» проглядається ще в діалозі з юним Францом; проявилася вона і в стосунках з Терезою, доки Тереза була служницею. Навіть у дні свого упослідження він з гідною подиву легкістю переходить від покірности до владности: «Прошу вас негайно покинути моє... робоче місце!» – вимагає він від Пфафа, який заважав йому підглядати у «вічко».
Канетті наполегливо підштовхує нас до висновку, що диктатор – це не особистість, що це і є «людина натовпу», лише наділена владою і її узурпує. І якщо Пфаф або Тереза передбачають виконавців параноїчних наказів тих, хто розстрілював, хто наглядав у таборах, то старший із Кінів у фіналі сягає розмірів такого собі самодіяльного диктатора. Його акт самоспалення, його жест руйнування того, що навіть йому здавалося раніше святим, раптом починає асоціюватися з самовбивчою гонкою термоядерних озброєнь.
Канетті, звичайно ж, нічого такого на увазі ще не мав. Але він писав «Засліплення» в роки, коли тоталітарні режими почали розповзатися по планеті, і вже нагромадив певний досвід. Помножений на його хист передбачати та хист творця, досвід цей спричинився до появи видатного роману XX сторіччя – твору такого ж незвичайного, як і значного.
Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ
Частина перша
Голова без світу
Прогулянка
– Що ти тут робиш, хлопче?
– Нічого.
– То чого ж тут стоїш?
– Просто так.
– А читати вже вмієш?
– Ну звісно.
– Скільки ж тобі років?
– Уже цілих дев’ять.
– А що б ти вибрав – шоколадку чи книжку?
– Книжку.
– Справді? Молодця. Того ж ти тут, виходить, і стоїш.
– Угу.
– Чого ж ти так і не сказав одразу?
– Батько свариться.
– Он воно що. А як його звати?
– Франц Мецґер.
– А ти хотів би поїхати до якої-небудь чужої країни?
– Авжеж. До Індії. Там тигри.
– А ще куди?
– До Китаю. Там величезна стіна.
– Хочеш, мабуть, перелізти через неї?
– Вона надто широка й висока. Через таку не перелізеш. На те ж її й зводили.
– Усе ти знаєш! Ти багато читав.
– Так, я читаю завше. А батько забирає в мене книжки, пішов би до китайської школи. Там вивчають сорок тисяч літер, в одній книжці навіть місця мало.
– Це тобі тільки так здається.
– Я вирахував.
– Але ж це не так. Облиш ті книжки у вітрині. Вони всі нікудишні. Я маю в теці кращі. Чекай, зараз покажу. Знаєш, що це за письмо?
– Китайське! Китайське!
– А ти, одначе, хлопець тямущий. Колись уже бачив китайську книжку?
– Ні, я здогадався.
– Оці два ієрогліфи означають Мен-дзи, філософ Мен. То був у Китаї великий чоловік! Він жив дві тисячі двісті п’ятдесят років тому, а читають його й досі. Не забудеш?
– Ні. А тепер мені треба бігти до школи.
– Виходить, дорогою до школи книгарень не минаєш? А як же звати тебе самого?
– Франц Мецґер. Як тата.
– І де ж ти живеш?
– На Ерліхштрасе, двадцять чотири.
– Таж і я там живу! А тебе зовсім не пригадую.
– Коли хтось іде сходами, ви щоразу відводите погляд убік. Я знаю вас уже давно. Ви пан професор Кін, тільки нікого не вчите. Мати каже, ніякий ви не професор. А я гадаю – професор, бо маєте бібліотеку. Марія каже, такого навіть годі собі уявити. Це наша служниця. Я, поки виросту, теж хочу назбирати собі бібліотеку. В ній будуть усі книжки, всіма мовами, й отака китайська теж. А тепер мені пора бігти.
– То хто цю книжку написав? Не забув іще?
– Мен-дзи, філософ Мен. Рівно дві тисячі двісті п’ятдесят років тому.
– Чудово! Можеш якось зайти до мене в бібліотеку. Скажеш економці, що я дозволив. Я покажу тобі краєвиди Індії й Китаю.
– Добре! Прийду! Неодмінно прийду! Сьогодні пополудні?
– Ні, ні, хлопче. Мені треба працювати. За тиждень, не раніше.
Професор Петер Кін – високий, худорлявий чоловік, учений, синолог за фахом – сховав китайську книжку до повної теки, яку тримав під пахвою, старанно її замкнув і дивився вслід цьому розумному хлопчикові доти, доки той зник з очей. Від природи небалакучий і похмурий, професор дорікав собі за те, що без будь-якої нагальної причини завів цю розмову.
Прогулюючись щоранку між сьомою та восьмою годиною, він мав звичку зазирати до вітрин усіх книгарень, які йому траплялись. І мало не з радістю помічав, що макулатура й бульварщина розходиться чимдалі жвавіше. Сам він мав найсоліднішу в цьому великому місті приватну бібліотеку. Крихітну її частку він завжди носив із собою. Захоплення книжками, єдине захоплення, яке він дозволяв собі в своєму суворому й сповненому напруженої праці житті, спонукало його бути обережним і завбачливим. Він легко піддавався спокусі купувати книжки, навіть погані. На щастя, більшість книгарень відчинялися вже після восьмої. Іноді який-небудь хлопчик-учень, що хотів утертися в довіру до начальника, з’являвся ще до восьмої, дожидав першого службовця й урочисто брав у нього ключі. «А я тут уже від сьомої!» – вигукував він, або: «Я не можу ввійти!» Це заповзяття легко запалювало такого чоловіка, як Кін, і він ледве стримувався, щоб одразу не податись услід за тими двома до книгарні. Серед власників невеличких крамниць було чимало ранніх пташок, які починали ворушитися за своїми відчиненими дверима вже з пів до восьмої. Всупереч усім цим спокусам Кін пишався своєю туго напханою текою. Він міцно притискав теку до себе, тримаючи її в особливий спосіб, який придумав, щоб вона прилягала до тіла якомога краще. Ребра відчували її крізь тоненький, такий-сякий костюмчик. Лікоть лежав у виїмці збоку, ніби спеціально зробленій для нього. Зап’ясток підтримував теку знизу. Розчепірені пальці могли помацати її з усіх боків. Свою перебільшену дбайливість Кін сам собі пояснював цінним вмістом теки. Якби вона припадково впала була на землю й замок, що його Кін щоранку, виходячи з дому, перевіряв, саме цієї небезпечної миті все ж таки відімкнувся, коштовні твори загинули б. Ніщо не викликало в Кіна такої відрази, як брудні книжки.
Коли сьогодні він, повертаючись додому, спинився перед однією з вітрин, між ним і шибкою раптом де не взявся хлопчик. Кін сприйняв цей вчинок як невихованість. Адже місця тут було доволі. Він завжди ставав за метр од вітрини, проте завиграшки читав усе, що було написано за шибкою. Очі йому слугували безвідмовно – факт досить значущий як для сорокарічного чоловіка, котрий від рання до смеркання чапів над книжками та рукописами. Щоранку очі йому доводили, що справи в них ідуть добре. Така відстань до виставлених на продаж, загальноприступних книжок засвідчувала і його зневагу, на яку вони, порівняно з неприступними і вагомими творами його бібліотеки, заслуговували вищою мірою. Хлопчик був невеличкий, Кін – надзвичайно високий. Тож вітрини малий йому не застував. Але професор усе ж таки сподівався на шанобливіше ставлення. Перше ніж вичитати хлопцеві, Кін ступив убік, щоб краще його розгледіти. Малий, придивляючись до назв книжок, повільно й нечутно ворушив губами. Він терпляче переводив погляд з книжки на книжку. Через кожних кілька хвилин повертав голову назад. На другому боці вулиці над крамницею годинникаря висів величезний годинник. Була за двадцять восьма. Малий вочевидь боявся проґавити щось дуже важливе. На пана позад себе він не звертав уваги. Може, він учився читати. Може, завчав напам’ять назви книжок. До всіх них він ставився однаково й справедливо. Відразу було видно, де він на мить затримував погляд.
Кінові стало шкода його. На цю вульгарщину хлопець марнував свій свіжий, уже, либонь, спраглий до читання розум. Якусь нікчемну книжку він прочитає через кілька років лише тому, що змалечку запам’ятав її назву. Як обмежити сприйнятливість у юні роки? Щойно дитина навчиться ходити й читати склади – і вона вже віддана на поталу першій-ліпшій погано забрукованій вулиці, товару першого-ліпшого торговця, який, дідько знає чому, поквапився на книжки. Такі малі хлопчики мають виростати в солідних приватних бібліотеках. Щоденне спілкування тільки з найкращими умами, мудра, сутінкова, стишена атмосфера, вперте призвичаювання до бездоганного ладу в просторі й часі – яке інше середовище здатне краще допомогти такому тендітному створінню впоратися з його юністю? А таку поважну приватну бібліотеку мала в цьому місті лише одна людина – саме він, Кін. Він не міг пускати до себе дітей. Його робота вимагала цілковитої зосереджености. Діти зчиняють галас. Ними треба клопотатися. Про них має дбати жінка. Щоб зварити їсти, досить звичайної економки. Для дітей потрібно заводити матір. Якби ж то мати була тільки матір’ю; але ж яка жінка вдовольниться своєю справжньою роллю? У кожної з них головний фах – бути жінкою, і вона ставить вимоги, виконувати які чесному вченому й уві сні не присниться. Кін від дружини відмовляється. Досі жінки були йому байдужі, байдужі вони будуть і далі. Отож цей хлопчик із застиглим поглядом і жвавою голівкою зазиратиме до книжкових вітрин марно.
Кін забалакав до нього з жалощів, проти власного звичаю. Від своїх виховальних почуттів він залюбки відкупився б шоколадкою. Але ж, виявляється, є дев’ятирічні, котрі книжку на шоколадку не проміняють. Те, що сталося потім, вразило його ще дужче. Хлопчик цікавився Китаєм. Він читав усупереч батьковій волі. Чутки про те, яке складне китайське письмо, не відстрашили його, а навпаки, викликали ще більше зацікавлення. Він упізнав це письмо з першого погляду, хоч ніколи в житті його й не бачив. Іспит на кмітливість хлопець витримав з відзнакою. До книжки, яку йому показали, він не доторкнувся. Може, соромився своїх брудних пальців. Кін придивився до них; вони були чисті. Котрийсь інший схопив би й брудними. Малий поспішав, уроки починались о восьмій, але він не сходив з місця до останньої миті. За запрошення він ухопивсь, як голодний за окраєць хліба; батько, мабуть, допікав йому до живого. Хлопець поривався прийти вже одразу пополудні, просто в робочий час. Адже він жив у тому самому будинку.
Кін пробачив собі цю розмову. Виняток, який він собі дозволив, схоже, був вартий зусиль. Хлопчика, що тим часом уже зник, подумки він привітав як майбутнього синолога. Хто цікавиться цією занедбаною наукою? Хлопці ганяють м’яча, дорослі заробляють на хліб насущний; на дозвіллі вони віддаються коханню. Щоб вісім годин спати й вісім годин нічого не робити, решту часу вони присвячують себе ненависній праці. Не черево, а все тіло вони зробили своїм богом. У китайців небесний Бог був суворіший і достойніший. Навіть якщо через тиждень хлопчик і не прийде, у що важко повірити, то в голові у нього залишиться ім’я, яке важко забути: ім’я філософа Мена. Випадкові, несподівано одержані імпульси визначають людям напрям на все життя.
Усміхаючись, Кін рушив далі додому. Він усміхався не часто. Рідко кому найдужче в світі хочеться мати бібліотеку. У свої дев’ять років він мріяв про книгарню. Сама думка про те, як він господарем походжав би туди-сюди в тій книгарні, здавалася йому тоді святотатством. Книгар – це король, король – не книгар. Стояти за прилавком, міркував тоді Кін, він ще надто малий. Хлопчика на побігеньках завжди кудись посилають. Що йому з тих книжок, якщо він тільки носитиме їх у пакунках під пахвою? Довго він шукав ради. Одного дня він пішов після уроків не додому. Він завернув до найбільшої в місті книгарні – шість вітрин, повних книжок, – і ридма заридав. «Мені треба в одне місце, скоріше, я боюся!» – схлипував він. Йому показали те місце. Він добре його запам’ятав. Повернувшись, він подякував і запитав, чи не може трохи допомогти. Його радісне обличчя розвеселило людей у крамниці. Ще зовсім недавно воно було спотворене отим кумедним страхом. Вони завели з ним розмову; він знав багато чого про книжки. Як на його вік, він здався їм досить тямущим. Надвечір його кудись послали з важким пакунком. Він поїхав туди й назад трамваєм. Назбирати грошей на дорогу він устиг. Перед тим, як книгарню ось-ось мали зачинити – вже смеркало, – він доповів, що доручення виконав, і поклав на прилавок підтвердження. Хтось подарував йому за це кислого льодяника. Поки службовці вдягали пальта, він нишком прослизнув у глибину крамниці й замкнувся в отому надійному місці. Ніхто нічого не помітив; кожне думало, певно, про свій вільний вечір. Чекав він там довго. Вийти зважився аж через кілька годин, пізно вночі. У книгарні було темно. Він заходився шукати вимикача. Вдень він про це не подумав. Коли нарешті знайшов і вже торкнувся його рукою, то вмикати світло побоявся. Ще, чого доброго, побачать його знадвору й відведуть додому.
Помалу очі його звикли до темряви. Але читати він однаково не міг, і це його дуже засмучувало. Він брав з полиць одна по одній книжки, гортав їх, і декотрі назви йому таки щастило прочитати. Згодом він почав ставати на драбину. Він хотів знати, чи не ховають тут угорі якихось таємниць. Упавши з драбини, він сказав собі: «А я й не забився!» Підлога була тверда. Книжки були м’які. У книгарні люди падають на книжки. Він міг би викласти перед собою цілу гору, але не любив безладу, тож, перше ніж узяти з полиці нову книжку, ставив на місце попередню. Спина боліла. Може, він просто стомився. Вдома він тепер уже давно спав би. Тут це не виходило, збудження не давало йому заснути. Та очі вже не розпізнавали навіть найбільших заголовків, і це його дратувало. Він почав підраховувати, скільки років тут можна було б читати, не виходячи надвір і не відвідуючи тієї дурної школи. Чом би не зостатися тут назавжди! Грошей на невеличке ліжко він назбирав би. Мати побоялася б. Йому теж було страшно, але тільки трішечки, і то лише через те, що тут так тихо. Газові ліхтарі на вулиці погасли. Довкола шастали тіні. Привиди все ж таки водилися. Вночі всі вони зліталися й сиділи над книжками. Привиди читали. Світло їм не було потрібне, в них-бо такі великі очі. Тепер він не доторкнувся б до жодної з книжок угорі, ні, та й унизу теж. Цокаючи зубами, він забрався під прилавок. Десять тисяч книжок, і на кожній сидів привид. Того ж і тихо так. Часом він чув, як вони перегортали сторінки. Вони читали так само швидко, як і він. Він звик би до них, але ж їх було десять тисяч, котрийсь міг і вкусити. Привиди не люблять, коли їх торкаються, вони гадають, що з них хочуть поглузувати. Він згорнувся калачиком, вони шугали над ним. Минуло багато ночей, перше ніж настав ранок. Отоді він і заснув. Він не почув, коли службовці відімкнули книгарню. Вони знайшли його під прилавком і розбуркали. Спочатку він прикидався, ніби ще спить, а тоді одразу вдарився в сльози. Звечора вони, мовляв, його замкнули, а він боїться матері, вона запевне повсюди його шукає. Господар почав його розпитувати й, дізнавшися прізвище, одразу відіслав з одним службовцем додому. І попросив вибачитися перед матір’ю. Хлопця, мовляв, випадково замкнули, але загалом із ним усе гаразд. Він, господар, переказує найкращі побажання. Мати повірила й була щаслива. А тепер той маленький брехунець мав уже прекрасну бібліотеку й не менш знамените ім’я.
Брехня викликала в Кіна огиду; змалечку він тримався правди. Він не пригадував, щоб коли-небудь у житті збрехав, окрім цього одного-однісінького випадку. Та й про нього він дуже шкодував і намагався не згадувати. Тільки розмова зі школярем, у якому він побачив достоту себе в дитинстві, збудила в ньому спомин про ту брехню. «Годі про це, – сказав він собі, – скоро вже восьма». Рівно о восьмій він починав працювати, служити істині. Наука й істина були для нього поняття тотожні. До істини наближаєшся, коли замикаєшся від людей. Повсякденність – то поверхове плетиво всілякої брехні. Скільки перехожих, стільки й брехунів. Тому він не звертав на них жодної уваги. Хто з-поміж нікудишніх акторів, з яких складалася маса, мав обличчя, здатне прикувати до себе його погляд? Вони змінювали обличчя щомиті; жодного дня не залишалися вони в тій самій ролі. Про це він знав від самого початку, досвід тут був зайвий. Своє шанолюбство він утілював у впертій натурі. Не якийсь там місяць, не рік – ціле своє життя він залишався тим самим. Вдача, якщо її маєш, визначає й твою подобу. Відколи Кін почав мислити, він пригадував себе довготелесим і худим-худющим. Обличчя своє він знав тільки приблизно, з шибок у вітринах книгарень. Дзеркала він удома не мав – через таку силу книжок для нього бракувало місця. Але про те, що обличчя в нього вузьке, суворе й кощаве, він знав, і цього було досить.
Він не мав ані найменшого бажання помічати людей, отож ходив, низько опустивши погляд або скинувши його високо над їхніми головами. Де були книгарні, він несхибно відчував і так. Він міг спокійно покластися на свій інстинкт. Чому дають раду коні, коли тюпають додому, до своєї конюшні, тому давав раду й він. Адже на прогулянки він виходив задля того, щоб вдихнути аромат незнайомих книжок, вони будили в ньому дух бунтівника, певною мірою сповнювали його свіжістю. У бібліотеці все йшло второваним шляхом. Між сьомою й восьмою ранку він дозволяв собі декотрі з тих вільностей, з яких життя решти людей складається цілком.
Хоч від цієї години він і діставав насолоду, однак про порядок не забував. Перше ніж перейти пожвавлену вулицю, він трохи затримався на хіднику. Кін любив ходити розмірено; щоб потім не бігти, він вичікував слушної хвилі. І раптом хтось гучно крикнув до когось:
