Текст книги "Засліплення"

Автор книги: Еліас Канетті

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 40 страниц)

Усі до одного службовці кинулися на підлогу й слухняно заповзали по крамниці. Жодного погляду не уникло те, що Тереза тим часом підібрала сумку. Вона лежала там, де доти стояла мати. Пан Вульґер підвівся перший і з подивом помітив сумку в Терези під пахвою.

– Я бачу, ласкава пані, – прощебетав він, – сумку ласкава пані вже знайшли. Ласкавій пані завше щастить. З вашого дозволу, ласкава пані щось бажають?

Його службову запопадливість мати винагородила власною прихильністю. Карбованою ходою вона підійшла до нього й кивнула головою. Тереза мовила:

– Сьогодні нічого, дякую.

Вульґер низько нахилився до її руки й покірливо, з болем у голосі сказав:

– Тоді цілую вашу милу ручку, ласкава пані.

Він поцілував руку над рукавичкою, весело проспівав: «Цілую ручку, вам, мадам!» – і, елегантно відмовившись від чогось лівою рукою, відійшов. Персонал похопився й вишикувавсь у почесну варту. Тереза повагалася, тоді гордо скинула голову й на прощання сказала:

– Можна, перепрошую, привітати?

Він її не зрозумів, але звичка звеліла йому вклонитися. Потім Тереза ступила до почесної варти. Всі позгинали спини, всі її вітали. Позаду стояла мати й громовим голосом прощалася. Начальник стояв поруч із нею, він вирішив помовчати. Цього дня він уже дозволив собі зайве. Він мав би раніше, звісно, повідомити про те, що ця жінка – їхня купувальниця. Коли Тереза вже стояла в дверях, які притримували двоє людей, перетворивши їх на тріумфальну арку, він квапно зник у конторці. Може, мати про нього забуде. До останньої миті чула Тереза захоплені вигуки:

– Шикарна жінка! Гарна спідниця! А яка синя! І повна сумка! Як цариця! Вульґерові щастить!

Це був не сон. Вона стояла вже надворі, а щасливець усе цілував і цілував їй руку. Навіть двері причинилися не відразу й поштиво. Крізь шибки їй дивилися вслід. Вона озирнулася тільки один раз і, всміхаючись, попливла далі.

Ось як буває, коли кохає чоловік особливий. Одружився! Невже не міг дочекатись її? Вона мала б прийти раніше. Як він її обіймав! А тоді раптом злякався. У крамниці була його нова дружина. Капітал у нього від неї, того ж він і не може нічого такого собі дозволити. Він чоловік порядний. Знає, що можна, а що – ні. Тямить, що й до чого. Спереду обіймав її, а ззаду пручався. І сварився, щоб дружина почула. Має голову на в’язах! І очі має. І плече. І щоку. А дружина в нього міцна. На вигляд нівроку, а ось помітити нічого не помітила. Через її сумку відразу кинулася викликати поліцію. Дружина й має такою бути. Точнісінько такою самою була б і вона, той злодій ніяк не хотів ушиватися раніше, тож вона й спізнилася. Хіба вона винна, все через того злодія. А Вульгер цілував їй руку. В нього й губи є. Він чекав її. Спершу він хотів прийняти капітал тільки від неї, та раптом з’явилася інша, у тої капітал більший, жінки ж бо не дають йому спокою, тож він і взяв ту. Він-бо не може допустити, щоб гуляли такі гроші. Але кохає він тільки її. Нову дружину він не кохає. Коли приходить Тереза, всі мусять нахилятися й шукати її сумку. У дверях стоять десятки очей, і всі дивляться їй услід. Чому вона в новій спідниці? Вона ж бо така рада. Щастя, що встигла похапцем обійняти його. Хто знає, коли трапиться така нагода ще. А спідниця їй до лиця, і нижня теж до лиця. Мережива на ній дорогі. Вона не така. Вона подумала: бідний чоловік. Чом би йому не потішитися трохи клубами? Каже, що вони розкішні. Тепер сам побачив. Вона й одруженому чоловікові залюбки дещо дозволить.

Додому Тереза діставалася ві сні. Вона не помічала ні вулиць, ні зухвальства. Від нещастя Терезу берегло її щастя. Перед нею стелилися всілякі хибні шляхи, вона простувала своїм, надійним, що вів до її власности. Перед цією накрохмаленою постаттю торопіли люди й машини. Скрізь вона викликала увагу й прихильність. Цього разу Тереза майже нічого не помічала. Її супроводжував натовп службовців. Їхні шпалери були гумові, з кожним її кроком вони розтягувались. Від поцілунків у руку аж у вухах лящало, повітря було сповнене цим цмоканням, поцілунки сипалися градом, вони дісталися тільки їй. Нові дружини, нівроку з себе, телефонували до поліції. Терезині сумки раз у раз хтось крав. Маленьких начальничків уже не було, вони позникали, в крамницях їх не видно було, тільки на вивісках ще позалишалися їхні імена. Жінки, що показували на тридцять, цілими десятками кидалися в обійми Пуд, які мали губи, очі, плечі й щоки. Накрохмалені сині спідниці спадали до ніг. Розкішні клуби милувалися собою в дзеркалах. Руки не відпускали. Руки не відпускали нізащо. Цілі крамниці сміялися від гордощів за таку неймовірну красу. Економки вражено впускали ганчірки, якими витирали пил. Злодії повертали накрадене добро й лізли в зашморг, а тоді давали себе поховати. На цілому світі було одне-однісіньке багатство, й воно злилося водно. Те багатство нікому не належало. Адже належало воно комусь одному. Багатство можна було зберегти. Красти не дозволялося. Тож ніхто нічого не стеріг. Були справи важливіші. Збивали масло. Грудка масла, що виходила з молока, насправді була золотим самородком завбільшки з дитячу голову. Ощадні книжки аж розпирало. Скрині з посагом розпирало теж. Адже в них були самі ощадні книжки. Ніхто нічого від тебе не хотів. Було двоє людей, котрі вміли спілкуватися. Одна з них була жінка, їй належало все. Другу людину звали Пуда, йому не належало нічого, зате він мав право спілкуватися з тією жінкою. Покійні матері перекидалися в домовинах. Вони нічого тобі не дозволяли. Чайові сторожам скасували, позаяк усі одержували пенсію. Все, що казали, відразу виявлялося правдою. За папери, які залишав після себе злодій, платили готівкою. За книжки можна було дістати чималенькі гроші. Помешкання продали за готівку. І найкраще нічого не коштувало. Адже в колишньому не було вікон.

Тереза вже майже дійшла додому. Гумові шпалери вже давно розімкнулися, люди порозходились. Град також ущух. Зате поверталися буденні речі. Вони були дуже прості, не такі багаті, зате ніхто не мав сумніву, що їх застанеш і вони будуть твої. Спинившись перед своїм під’їздом, Тереза промовила: «То воно, перепрошую, й добре, що він одружився. Тепер усе дістанеться мені». Про те, який капітал вона дала б у позику панові Вульґеру, Тереза почала сушити собі голову аж тепер. Таких справ не залагоджують без угоди й підпису. Вона має право зажадати великих відсотків. А крім того, паю в комерції. Красти – забудьте. Добре, що хоч до цього не дійшло. І як можна бути такою легковажною й розкидатися грішми! Ніхто нічого не віддає назад. Так уже в людей ведеться.

– Що з паном професором? – гаркнув сторож і заступив їй дорогу.

Тереза злякалася й помовчала. Вона міркувала, що відповісти. Якщо заявити, що її чоловік був злодій, цей донесе. З доносом їй не хотілося поспішати. А то поліція ще знайде гроші, які вона одержала на господарство, й скаже, що їх треба зарахувати. А він-бо дав їй ті гроші сам.

– Я не бачив його вже цілісінький тиждень! Часом не помер?

– Ще чого, перепрошую, помер! Живий-живісінький! Помирати й не збирається.

– Я так і подумав, що занедужав. Щирі вітаннячка від мене, якось зайду навідати. Бажаю йому всього найліпшого!

Тереза лукаво схилила голову й запитала:

– Часом не знаєте, де він? Він аж-аж-аж мені потрібен, через гроші на господарство.

Дурисвіта сторож піймав у професоровій дружині. Його хотіли позбавити «презенту». Сам професор ховається, щоб нічого йому не давати. До того ж ніякий він не професор. Це він зробив його таким, власними силами. Ще кілька років тому його звали доктором Кіном. Таке звання, либонь, нічого не варте! Він добряче погрів чуба, поки всі мешканці в будинку почали називати його професором. Задурно не працює ніхто. За роботу дають пенсію. Хаптурок йому від цієї худорби не треба, він хоче «презенту», бо це пенсія.

– То, кажете, – знову гримнув він на Терезу, – чоловіка немає вдома?

– А немає, перепрошую, вже цілий тиждень немає. Каже, йому остогидло. Раптом їде кудись, а мене кидає саму. Грошей на господарство немає. Хіба так можна? Хтілось би мені знати, о котрій він тепер лягає спати? Порядні люди лягають о дев’ятій.

– Як хтось пропадає безвісти, люди заявляють у поліцію.

– А якщо він, перепрошую, пішов сам! Сказав, що прийде.

– Коли?

– Коли схочу, каже, він завше був такий, думає тільки про себе, перепрошую, а друге ж бо теж людина. Хіба я винна?

– Гляди мені, гівноїдко, зараз я піду його шукати! Якщо він нагорі, обоє кісток не позбираєте. А сто шилінгів я з нього злуплю. Той паскуда ще побачить, що я з ним зроблю! Загалом я не такий, але тепер буду такий!

Тереза вже поспішала попереду. В його словах вона вчула ненависть до Кіна, яка додала їй снаги. Досі вона боялася сторожа, бо він був у Кіна єдиний і нездоланний товариш. І ось цього дня їй уже вдруге всміхається щастя. Сторож, як побачить, що вона каже щиру правду, допоможе їй. Усі проти того злодія. Чому він злодій?

Сторож гучно хряснув за собою дверима помешкання. Його важка від люті хода налякала пожильців, які мешкали під Кіновою бібліотекою. За багато років вони звикли до мертвої тиші. На сходи висипали люди, про щось сперечаючись. Угадали всі: то сторож. Досі професор був його улюбленцем. Сусіди ненавиділи Кіна через отой «презент», яким сторож при першій-ліпшій нагоді колов їм очі. Мабуть, професор уже не хоче платити. Має рацію, але прочухана він таки заслужив. Без прочухана у сторожа нікому не минається. Збуджені сусіди не розуміли тільки, чому не чути голосів, долинало лише добре знайоме грізне тупання.

А сторож був такий розлючений, що обшукував помешкання мовчки. Свій гнів він просто так не марнував. Він думав знайти Кіна й провчити його на науку всім. Зуби його скреготали, за ними збиралися десятки прокльонів. Руде волосся на кулаках ставало дибки. Він відчув це, коли в новій Терезиній спальні заходився головою відсовувати вбік шафи. Той гад міг сховатися де завгодно. Тереза снувала за ним з розумінням. Де спинявся він, там спинялася й вона, куди зазирав він, туди зазирала й вона. Він майже не звертав на неї уваги, вже за кілька хвилин вона стала для нього неначе його власною тінню. Тереза здогадувалася, що він ледве стримує свою чимдалі глибшу ненависть. Разом з його ненавистю зростала і її. Чоловік не тільки виявився злодієм, він ще й кинув напризволяще її, беззахисну жінку. Вона мовчала, щоб не заважати сторожеві. Що ближче вони опинялись одне до одного, то менше вона його боялася. Коли вони входили до її спальні, вона ще пропустила його вперед. Відімкнувши дві інші кімнати, вперед пішла вона сама. Колишню її комірчину поряд із кухнею він оглянув мимохідь. Він уявляв собі Кіна лише в кімнаті великій, хоч і також у схованці. В кухні йому раптом скортіло перебити весь посуд. Але потім стало шкода кулаків, він сплюнув на плиту й залишив усе, як було. Звідти він почвалав знов до кабінету. Дорогою надовго затримався біля вішака з одежею, розглядаючи його. Кін на ньому не висів. Величезного письмового стола він просто перекинув. Для цього йому довелося скористатись обома кулаками, й він жорстоко помстився за таку ганьбу. Запустивши руку в полицю, він вигріб на підлогу кілька десятків книжок. Тоді роззирнувся навсібіч – чи не з’явився вже звідкілясь Кін. Це була його остання надія.

– Ушився! – констатував він.

Посилати прокляття йому перехотілося. Те, що він утратив сто шилінгів, його пригнічувало. Вкупі з пенсією вони давали йому змогу віддаватися своїй пристрасті. Сторож мав страшний апетит. Що буде з його вічком, якщо йому доведеться голодувати? Він показав Терезі обидва свої кулаки. Волосся на них так само стояло дибки.

– Ось, бачите?! – загарчав він. – Таким несамовитим я не був ще ніколи! Ще ніколи’.

Тереза дивилася на книжки, що лежали на підлозі; після того, як сторож показав їй кулаки, йому здавалося, що тепер він має виправдання, а вона – винагороду. Вона й дістала винагороду, але не завдяки кулакам.

– Але ж, перепрошую, хіба то був справжній чоловік! – сказала вона.

– То був курваль! – загарчав обікрадений сторож. – Злочинець! Пройдисвіт! Зарізяка!

Тереза поривалася вкинути ще й «жебрака», але сторож уже дійшов до «пройдисвіта». А коли вона приготувала свого «злодюгу», після його «зарізяки» знайти щось крутіше було вже годі. Сторож кляв професора навдивовиж недовго. Дуже скоро він угамувавсь і заходився підбирати з підлоги книжки. Як легко він змів їх з полиці, так само важко було йому поставити їх на місце. Тереза принесла драбину й сама вилізла на неї. Вдалий день збудив у ній бажання погойдати клубами. Однією рукою сторож подавав їй книжки, другою почав діяти й щосили вщипнув її за литку. В роті в неї потекла слинка. Вона була перша жінка, серце якої він скоряв власним любовним методом. Решту він ґвалтував. Подумки Тереза прошепотіла: «Такий чоловік! Нехай би вщипнув іще раз». А вголос сором’язливо мовила:

– Ще!

Він подав їй другий стос книжок і знов щосили вщипнув її за ліву литку. Слинка потекла в неї з рота. Цієї миті їй спало на думку, що так не можна. Вона скрикнула й кинулася з драбини йому в обійми. Він спокійно дав їй упасти на підлогу, здер із неї, поламавши, цупку спідницю й узяв її.

Підвівшись, він сказав:

– Цей каліка знатиме в мене!

Тереза схлипнула:

– Тепер, перепрошую, я належу тобі.

Тереза знайшла чоловіка. Відпускати його вона не мала наміру. Він кинув: «Цить!» – і ще того ж таки вечора перебрався до неї. Вдень він був на своєму посту. Вночі давав їй раду в ліжку. Помалу він довідався, що сталося насправді, й звелів їй непомітно, доки не повернувся чоловік, відносити книжки в заставу. Половину він залишав за собою, адже тепер вона належала йому. Позаяк становище в неї було непевне, він нагнав їй неабиякого страху. Але ж він, мовляв, із поліції, тож допоможе їй. І з цієї причини також вона слухалася його без перекорів. Через кожні три-чотири дні вони вирушали з важкою ношею до «Терезианума».

Злодій

Колишнього свого професора сторож упізнав з першого погляду. Нове становище порадника при Терезі влаштовувало його більше, а головне – давало прибуток солідніший, аніж колишній «презент». Помщатися йому було не вигідно. Тож зла в душі він не мав і очікувально відвів очі вбік. Професор стояв від нього праворуч. Пакунок остаточно перекочував у ліву руку. Якусь хвилю сторож зважував його, цілком поринувши в це дослідження. Тереза взяла за звичай тепер чинити точнісінько так само, як він. Вона зробила різкий рух, показавши злодієві своє холодне плече, й щосили вчепилася в свій чудовий, великий пакунок. Сторож уже проминув Кіна. Цієї миті її чоловік заступив їй дорогу. Вона мовчки відштовхнула його вбік. Він мовчки поклав руку на пакунок. Вона смикнула пакунок до себе, він його не відпускав. Сторож почув це шамотіння. Не озираючись, він пішов далі. Він хотів, щоб ця зустріч минула спокійно, й подумав, що то Тереза, мабуть, зачепила своїм пакунком за поруччя. Тепер і Кін смикнув пакунок до себе. Тереза вчепилася в пакунок міцніше. Вона повернула до Кіна обличчя, він заплющив очі. Це збило її з пантелику. Той, що пішов нагору, не озирався. Цієї миті Тереза згадала про поліцію й про те, який злочин вона оце коїть. Якщо її запроторять до в’язниці, цей злодій забере помешкання назад, він такий, не посоромиться. Як тільки вона подумала про те, що втратить помешкання, сила почала її покидати. Більшу частину пакунка Кін уже перетяг на свій бік. Книжки додали йому снаги, і він сказав:

– Куди це з ними?

Він побачив книжки. Але ж папір ніде не розірвався. Вона побачила його господарем дому. Всі вісім років, поки вона служила в нього, промайнули перед її очима за якусь дрібку секунди. Її самовладання наче корова язиком злизала. Залишалась одна розрада. Тереза покликала на допомогу поліцію. Вона закричала:

– Який нахаба!

Десятьма східцями вище чоловік розчаровано наказав собі зупинитись. Було б іще півбіди, якби цей гівноїд поліз на рожен потім, але тепер, коли вони ще не поздавали пакунків! Він ледве стримав у горлі рик і зробив Терезі знак. Вона була надто заклопотана й не помітила його. Викрикуючи ще, а тоді ще раз «Який нахаба!», вона зацікавлено розглядала злодія. Досі вона уявляла собі, що він ходить обірваний, утративши будь-який сором, з простягненою рукою, як це роблять жебраки, а де щось погано лежить, там і поцупить. Насправді він мав куди кращий вигляд, аніж тоді, коли був удома. Пояснення цьому Тереза не знаходила. Раптом їй упало в око, що піджак у нього праворуч на грудях відстовбурчився. Тоді він грошей при собі ніколи не носив, його портмоне завжди було майже порожнє. Тепер воно здавалося пухким. Вона все зрозуміла. Там у нього банкова книжка. Гроші з неї Кін зняв. Замість сховати їх удома, він носив їх із собою. Сторож знав про всі дрібниці, навіть про її ощадну книжку. Все, що було, він знаходив сам або домагався від неї тим, що її щипав. Тільки свою мрію про банкову книжку десь у потайній шпарині Тереза залишила собі. Без такої опори життя її не тішило. Пихата й самовдоволена – адже вона тижнями приховувала від нього свою таємницю, – Тереза, що хвилину тому жалібно кричала: «Який нахаба!», тепер вигукнула:

– Він, перепрошую, вкрав!

Голос її лунав обурено й натхненно водночас, як у всіх людей, котрі віддають злодія до рук поліції. Не було в її голосі тільки тужливої нотки, яка в таких випадках прохоплюється в багатьох жінок, коли йдеться про чоловіка, – адже це був її перший чоловік, якого вона передавала до рук другого; а той же був із поліції.

Той зійшов униз і тупо повторив:

– Ви вкрали!

Іншого виходу з цього фатального становища сторож не бачив. Крадіжка, сказав він собі, – то просто Терезина вимушена брехня. Він поклав Кінові на плече свою важку руку й заявив, так ніби знов був на службі:

– Ім’ям закону ви заарештовані! Йдіть за мною й не привертайте до себе уваги!

Пакунок висів на мізинці його лівої руки. Він владно глянув Кінові в обличчя й стенув плечима. Його обов’язок не дозволяв йому робити винятки. Минуле залишилося в минулому. Тоді вони могли знаходити спільну мову. Тепер він мусив Кіна заарештувати. Як йому хотілося сказати професорові: «А ви пригадуєте?..» Той укляк, і не тільки під важкою рукою, й пробурмотів:

– Я так і знав.

Сторож цій заяві не повірив. Мирні злочинці – брехуни. Мирними вони тільки прикидаються, а тоді норовлять утекти. Тому в такому разі краще вдатися до поліційного прийому. Кін опору не чинив. Він намагався триматись рівно, але власний зріст змусив його згорбитися. Сторож полагіднішав. Уже багато років він нікого не заарештовував. Він побоювався, що може дійти до ускладнень. Правопорушники норовисті. А коли не норовисті, то дають чосу. Якщо ти не в уніформі, вони вимагають посвідчення. Не маєш посвідчення, показуй їм жетон. Цей багато мороки не завдає. На запитання відповідає, йде, куди скажеш, не запевняє, буцімто не винен, не здіймає галасу, таким злочинцем можеш бути задоволений. Перед самими скляними дверима сторож обернувся до Терези й сказав:

– Ось так це робиться!

Він знав, що бабисько за ним спостерігає. Проте не був певен, чи здатне воно скласти ціну подробицям його роботи. «Хтось інший тільки що – відразу в зуби. У мене арешт проходить як по маслу. Ніякого галасу не має бути. Дилетанти здіймають галас. Хто своє діло знає, за тим злочинець іде сам. Домашніх тварин укоськують. У котів натура дика. Приборканих левів показують у цирку. Тигри стрибають у підпалені обручі. Людина має душу. Представник влади хапає її за душу, й людина йде за ним, мов ягня». Ці слова сторож виголосив лише подумки, хоч як поривало його прогарчати їх на повен голос.

Десь-інде й іншим разом йому з таким давно омріяним арештом довелося б скрутно. Коли він іще був на службі, то заарештовував для того, щоб наробити галасу, й через цю його звичку стосунки з начальством у нього складалися так, що гірше вже не могло бути. Він кричав про те, що заарештовує зловмисника, доти, доки довкола збирався натовп ґав. Природжений атлет, він щодня влаштовував собі цирк. Позаяк люди на оплески були скупі, він плескав сам. Щоб заразом показати свою силу, він, замість другої власної долоні, плескав у долоню заарештованого. Якщо той був чоловіком кремезним, він давав йому кілька ляпасів, підохочуючи його побитися навкулачки. Демонструючи свою зневагу до принизливого становища арештанта, на допиті він свідчив, нібито той завдав йому тілесних ушкоджень. Для слабаків він домагався покари якомога суворішої. Коли йому попадався хтось дужчий від нього – а серед справжніх злочинців часом траплялися й такі, – то власне сумління наказувало йому висувати проти нього фальшиві звинувачення, бо злочинних елементів слід позбуватись. Аж коли йому довелося обмежитись одним будинком, – доти його влада поширювалася на цілий район, – він став скромнішим. Своїх жертв він знаходив серед нещасних жебраків та мандрівних крамарів – навіть на цих він міг чатувати цілими днями. Вони боялися його й застерігали одне одного, попадались лише новенькі; а він молив Бога, щоб вони йшли до нього. Він знав, що його товариство їм не до шмиги. Цирк обмежувався мешканцями будинку. Отож він жив надією на справжній, гучний арешт із найсерйознішими ускладненнями.

Тим часом настали ці нові події. Кінові книжки приносили йому гроші. Він старався тут що є сили й намагався застрахуватись з усіх боків. І все ж його не полишало прикре відчуття, ніби гроші він дістає ні за що. На службі в поліції він завжди вважав, що платять йому за роботу м’язів. Він пильно дбав про те, щоб список був якомога вагоміший, і добирав книжки залежно від того, які вони завбільшки. Найгрубші й найстаріші томи в оправі зі свинячої шкіри йшли в першу чергу. Цілу дорогу до самого «Терезианума» він виважував свій пакунок, як гирю, іноді буцав його, мов м’яча, головою, брав у Терези її пакунок, наказував їй відстати й жбурляв пакунок їй у руки. Ловити пакунка Терезі було боляче, й вона зрештою поскаржилася. Тоді він почав переконувати її, що робить це про людське око. Мовляв, чим недбаліше вони обходитимуться з пакунками, тим менше кому спаде на думку, що книжки не їхні. Та воно-то так, погодилася Тереза, одначе це їй усе ж таки не подобалось. А він і цим був невдоволений, здавався собі нікчемою й казав іноді, що невдовзі й узагалі жидом стане. Тільки через цю заковику – то було, як йому здавалося, його сумління – він відмовився здійснити свою давню мрію й заарештував Кіна тишком-нишком.

Але Тереза не могла не потішити себе. Те пухке портмоне помітила вона. Хутко прослизнувши повз обох чоловіків, вона стала на порозі скляних дверей, обидві стулки яких розчахнула її спідниця. Правою рукою вона обхопила голову Кіна, так наче хотіла його обійняти, й потягла до себе. Лівою вона вихопила в нього портмоне. Кін стояв з її рукою в себе на голові, немов у терновому вінку. Загалом він і не поворухнувся. Його власні руки скував своїм поліційним прийомом сторож. Тереза підняла вгору паку банкнот, які знайшла в портмоне, й вигукнула:

– А ось і вони, перепрошую!

Її новий чоловік був у захваті від таких великих грошей, одначе похитав головою. Тереза хотіла йому щось відповісти й промовила:

– То, може, я не маю рації? Може, я не маю рації?

– Я не ганчірка! – відказав сторож.

Ці слова стосувалися його сумління й дверей, що їх заступила собою Тереза. Їй хотілося визнання, хотілося почути яку-небудь похвалу, яке-небудь слово щодо грошей, перше ніж вона їх сховає. Коли вона подумала про те, що гроші доведеться сховати, їй стало шкода себе. Тепер її чоловік знає про все, вона вже нічого не приховує. Така важлива мить, а він стоїть – і нітелень. Нехай скаже, яка вона людина. Вона викрила злодія. Він хотів прослизнути повз нього. А тепер хоче прослизнути повз неї. Так далі не піде. Вона має серце. А йому аби тільки щипатися. Хоч би коли слово сказав. Тільки «цить!» та «цить!» Цікавим такого не назвеш. І розуму того як кіт наплакав. Тільки й знає своє чоловіче діло. Просто сором бере перед паном Вульґером. Ким, перепрошую, він був досі? Звичайнісіньким собі сторожем! З отаким краще до діла не мати. І вона впустила отаке до себе в помешкання. Тепер він уже й «дякую» не каже. Якщо про це довідається пан Вульґер... Він ніколи вже не поцілує їй руку. Ось у кого голос. Вона знаходить такі грубі гроші. Він їх забирає собі. Невже вона має йому все віддати? Та вона, перепрошую, вже сита ним по саму зав’язку! Без грошей вона не проти. А за гроші – дзуськи! Гроші їй потрібні на старість. Вона хоче мати пристойну старість. Де вона братиме спідниці, коли він щоразу їх ламає? І спідниці ламає, й гроші забирає. Та хай би вже бодай що-небудь сказав! І оце, називається, чоловік!

Тереза ображено й люто заходилася вимахувати грішми. Вона піднесла їх під самісінький його ніс. А він стояв і міркував. Насолоди від арешту вже не відчував. Відколи Тереза замислила все це з портмоне, він збагнув, чим воно може скінчитися. Через оцю він не хоче опинитись у в’язниці. Вона бабера тямовита, але він знає закон. Він із поліції. Що вона в цьому петрає? Йому захотілося повернутись на своє місце, Тереза викликала в нього огиду. Вона стала йому на заваді. Це через неї він проґавив свій «презент». Він давно знав, що діялося насправді. Тільки через свою співучасть він і далі офіційно ненавидів Кіна. Вона стара. Вона така надокучлива. Вона хотіла щоночі. Він хотів битися, вона хотіла чогось іншого. Перед цим вона дозволяла йому тільки щипатись. Він кілька разів дав їй по пиці, а вона одразу в крик. Дідько б її взяв! Чхати йому на таке старе одоробло! Це випливе на чисту воду. Гавкне його пенсія. Треба подати на неї до суду. Нехай відшкодує йому пенсію. А свою пайку він візьме. Найкраще – це донести. Шльондра! Хіба книжки – її? Де ж пак! Шкода пана професора. Для неї він надто добрий. Ще одного такого чоловіка годі й шукати. Оженився на цій задрипанці! Економкою вона ніколи й не була. Мати її померла жебрачкою. Вона сама зізналася. Якби вона була років на сорок молодша... Його покійна дочка – о, то було добродушне створіння! Він клав її біля себе, коли підстерігав жебраків. Щипав і дивився. Дивився й щипав. Ото було життя! Приходив жебрак – було кому лупки дати. Не приходив – була хоч дівчина поруч. Вона плакала. Це їй не допомагало. Проти батька не попреш. Таке миле дівча було. А тоді взяла й померла. Легені, ота комірчина. Він із нею порозкошував. Якби ж знаття раніше, то кудись відіслав би. Пан професор ще знав її. Він ніколи її не кривдив. Люди з будинку допікали дівчинці. Через те, що вона була його дочка. А ця задрипанка, вона з нею ніколи й не віталася! Вбити таку мало!

Сповнені ненависти, стоять вони одне проти одного. Будь-яке Кінове слово, навіть добре, зробило б їх не такими далекими. Він мовчить, і через це їхня ненависть спалахує яскравим полум’ям. Один тримає тіло Кіна, друга – його гроші. Сам він їх полишив. Якби ж тільки його пірвати! Тіло никне, мовби стеблина. Додолу її гне страшна буря. Банкноти блискавками розтинають повітря. Зненацька сторож кричить на Терезу:

– Віддай гроші!

Вона не може. Вона випускає зі своїх обіймів Кінову голову, але та не відсахується, а залишається там, де й була. Тереза чекає, коли щось заворушиться. Позаяк ніщо не ворушиться, вона жбурляє гроші межи очі новому чоловікові й пронизливо верещить:

– Ти ж бо не годен ударити! Ти боїшся! Квач ти! Та хіба ж так годиться? Страхопуд! Голодранець! Слинько! Перепрошую!

Ненависть підказує їй саме ті слова, які діймають його до живого. Однією рукою він починає термосити Кіна. Обізвати його слиньком – це вже занадто. Другою він б’є Терезу. Нехай не лізе. Знатиме його. Він не такий. Тепер буде таким. Банкноти, кружляючи, падають на підлогу. Тереза схлипує:

– Такі гроші!

Сторож хапає Терезу. Удари виходять слабенькі. Краще він її трусоне. Тереза розчахує спиною стулки скляних дверей. Вона тримається за круглу ручку на дверях. Пірвавши її за комір блузки, він притягує її впритул до себе, а тоді штовхає на двері, знов до себе й знов на двері. Водночас не забуває він і про Кіна. На дотик той нагадує легеньку шматину, і що менше відчуває сторож його в руці, то пильніше він береться за Терезу.

Цієї хвилини прибігає Фішерле. Чистильник доповів йому про те, що Кін відмовився платити. Карлик розлючений. Та що ж це таке? Галабурда через якихось дві тисячі шилінгів! Цього ще бракувало! Вчора віддав одразу чотири з половиною тисячі, а сьогодні геть не хоче платити! Нехай підлеглі зачекають. Зараз він прийде. З вестибуля до нього долинає чийсь крик: «Такі гроші! Такі гроші!» Це карлика насторожує. Хтось його випередив. Хоч вовком вий. Ти тут грієш чуба, а сметанку збирає хтось інший. Та ще й якась бабера. Кому ж таке сподобається! Він її спіймає. Вона все віддасть. Цієї миті Фішерле бачить, як скляні двері то відчиняються, то зачиняються. Він злякано вклякає. Там ще й чоловік. Карлик вагається. Чоловік гамселить жінкою двері. Жінка важка. Чоловік, схоже, міцний. У довготелесого не стільки сили. А може, ніякого довготелесого там і нема. Чом би чоловікові й не віддухопелити дружину, вона, видко, не дає йому грошей. У Фішерле свій клопіт. Він би ліпше зачекав, доки ті двоє вгамуються, але це триває вже надто довго. Він обережно просовується в двері.

– Дозвольте, – каже він і ошкірюється.

Без бучі, схоже, не обійдеться. Тому він усміхається заздалегідь. Нехай це подружжя побачить, що наміри в нього дружні. Позаяк усмішку можна не помітити, то краще відразу ошкіритись. Його горб опиняється між Терезою й сторожем і заважає цьому притягти до себе баберу, щоб потім добряче гупнути нею об двері.

Сторож дає горбу копняка. Фішерле падає на Кіна й хапається за нього. Кін такий худющий, а роль його тіла в цій сцені така незначна, що карлик завважує товариша аж тоді, як за нього вже тримається. Він упізнає його. Тереза цієї миті знов заводить своєї:

– Такі гроші!

Фішерле відчуває, що тут ідеться про якусь давню історію, стає втричі пильнішим і окидає поглядом Кінові кишені, кишені незнайомця, жінчині підв’язки, – на жаль, з-під спідниці їх не видно, – сходи, біля яких лежать два великих пакунки, й підлогу в себе під ногами. В око йому впадають гроші. Він блискавично нахиляється й починає їх збирати. Його довгі руки снують між трьома парами ніг. Він то грубо відштовхує вбік чиюсь ступню, то ніжно підхоплює з підлоги банкноту. Фішерле не скрикує, коли йому наступають на пальці, – до таких прикрощів він звиклий. Не з усіма ногами він обходиться однаково. Кінові карлик відкидає, жінчині хапає, як швець, торкатися незнайомого чоловіка він узагалі уникає – робити це було б і марно, й небезпечно. Так він рятує п’ятнадцять банкнот, а працюючи, не забуває лічити й достоту знає, на якій спинився. Він спритно орудує навіть горбом. А бійка вгорі не вщухає. З досвіду в «Небі» Фішерле знає, що, коли б’ється пара, заважати не треба. Якщо пощастить, у них можна буде тим часом підгребти все. Пари скажені. З п’яти банкнот, які ще зосталися, чотири лежать трохи збоку, одна під ногою в незнайомця. Повзаючи за тими чотирма, Фішерле не спускає очей з цієї ноги. Вона ось-ось переступить кудись-інде, проґавити цієї миті не можна.