Текст книги "Засліплення"
Автор книги: Еліас Канетті
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 40 страниц)
Тепер Кін почав усе розуміти. Адже досі він не заплатив карликові з його заробітку жодного гроша, звісно ж, не заплатив, про це ніколи й мова не заходила, і той, замість повернути собі хоча б власні гроші, які витратив, відмовився від усього взагалі. Він звільнив Фішерле через те, що шляхетна турбота про його, Кінову, бібліотеку, змусила карлика вдаватися до непристойних висловів. Він обізвав його калікою. А кілька годин тому, коли на нього, Кіна, кинули всю столичну поліцію, оцей самий каліка врятував йому життя. То завдяки карликові в нього все так добре організовано й забезпечено, ба навіть те, що він вирішив узятися за доброчинну діяльність – заслуга того ж таки каліки. Він, Кін, такий недбалий, що влігся на ліжко сам, не вклавши спати книжок, а коли слуга, як це й велів йому обов’язок, нагадав про те, що книжки лежать незручно і їм загрожує небезпека, він почав виганяти його з номера. Ні, так низько він іще ніколи не падав. Щоб просто через упертість грішити супроти духу власної бібліотеки! Кін поклав руку на карликів горб, лагідно натис на нього, немовби хотів сказати: «Не журися, он у решти людей горб у голові»; ет, дурниці, решти взагалі нема, позаяк решта – всього-на-всього люди, тільки ми, двоє щасливців, не люди, – й наказав:
– Пора розпаковувати, любий пане Фішерле!
– Я теж так гадаю, – відповів той, ледве стримуючи сльози.
Перед ним спливла Америка – величезна, оновлена Америка, яку не потопить жоден такий дріб’язковий авантурник, як Кін.
Голодна смерть
Невеличке свято примирення зблизило їх. Крім спільної Любови до освіти, а отже, й до розуму, вони мали багато чого такого, що однаково сприймали й відчували обидва. Кін уперше розповів про свою божевільну дружину, яку він тримає під замком удома, де вона нікому не завдасть шкоди. Щоправда, там і його велика бібліотека, та позаяк книжками дружина, мовляв, досі анітрохи не цікавилася, то в своєму божевіллі вона навряд чи здогадується, що її оточує. Така тонка натура, як Фішерле, розуміє, звичайно, що розлука з бібліотекою для нього дуже болісна. Але в більшій безпеці, ніж у тієї божевільної, яка думає тільки про одне – про гроші, не може бути жодна книжка в світі. Сяку-таку заміну бібліотеці він, мовляв, носить із собою. І Кін показав на гори книжок, які вони тим часом понаскладали; Фішерле віддано кивнув головою.
– Так, так, – провадив далі Кін, – ви не повірите, є люди, котрі тільки те й роблять, що думають про гроші. У вас гарна риса – не брати грошей, навіть коли їх пропонують від душі. Я хочу вам довести, що причина колишніх моїх випадів проти вас – всього-на-всього примха, можливо, навіть моє усвідомлення власної провини. Мені хотілося б сплатити вам за образи, які ви мусили мовчки проковтнути. Такою платою вважайте моє пояснення того, як воно ведеться на світі насправді. Повірте мені, любий друже, є люди, котрі не тільки іноді, а завжди, кожнісінької години, кожнісінької хвилини, кожнісінької секунди свого життя думають про гроші! Ба більше, я зважуся стверджувати, що тут може йтися навіть про гроші чужі. Таких натур не лякає ніщо. Знаєте, чого шантажем вимагала від мене дружина?
– Якусь книжку! – вигукнув Фішерле.
– Це можна було б іще зрозуміти, хоч і не без суворого осуду, бо злочин – то злочин. Ні, заповіту!
Фішерле про такі випадки вже чув. Він і сам знав одну жінку, яка намагалася щось таке скоїти. Щоб відповісти довірою за довіру, він пошепки розповів Кінові ту таємничу історію, тільки спершу настійливо попросив ніколи його не виказувати, бо він, Фішерле, може накласти за це головою. Кін був непомалу збентежений, почувши, про кого йдеться – про рідну дружину Фішерле.
– Тепер я можу вам зізнатися, – вигукнув він, – ваша дружина з першого погляду нагадала мені про мою власну! Вашу звати Тереза? Я не хотів тоді завдавати вам болю, тому про своє враження не сказав.
– Ні, її звати «пенсіонерка», іншого ім’я вона не має. Коли вона ще не була «пенсіонеркою», її звали «Тонюня», бо вона з біса гладка.
Імена не збігались, але все інше збігалося. В міру того, як Фішерле розповідав свою історію про заповіт, зринали всілякі підозри. Чи була Тереза потай професійна повія? Від неї можна було сподіватися найгіршого паскудства. Вона нібито рано лягала спати. Можливо, ночами волочилася по таких «небесах». Пригадалася та жахлива сцена, коли вона роздяглася при ньому й скинула книжки з канапи на підлогу. Поводитися так безсоромно могла хіба що повія. Поки Фішерле розповідав про свою дружину, Кін порівнював подробиці – хвороба, голосіння, замах на життя – з тими, які були пов’язані з Терезою і які він розповів карликові кілька хвилин тому. Сумніву не було: обидві жінки – якщо й не та сама особа, то принаймні сестри-близнючки, це вже напевно.
Згодом, коли Фішерле, охоплений дружніми почуттями, запропонував йому перейти на «ти» й трепетно чекав відповіді, Кін не тільки вирішив задовольнити це прохання, а й пообіцяв присвятити товаришеві наступну свою велику працю, можливо, революційний трактат про Новий Заповіт, хоч карлик і не вчений, а освіта ще чекала його попереду. На цьому святі примирення Фішерле довідався, що в їхній країні є люди, які по-китайському розмовляють краще від китайців і, крім того, знають іще добрий десяток мов. Цей факт, якщо це був факт, справив на нього глибоке враження. Одначе він цьому не повірив. І все ж таки вміння прикидатися, нібито ти такий розумний, – це було вже неабищо.
Щойно вони перейшли на «ти», в них почало виявлятися стільки спільного, що цьому не було кінця-краю. Вони виробили план рятувальних робіт на подальші дні. Фішерле розрахував, що десь за тиждень гроші в них скінчаться, а може хтось прийти з особливо цінними книжками, і прирікати на загибель саме їх було б злочином, який заслуговує на смертельну покару. Попри невтішний результат таких підрахунків, Кін від цих слів був у захваті. Коли гроші вийдуть, доведеться вдатись до рішучих заходів, додав Фішерле, прибравши поважного вигляду. Він не сказав, що мав на увазі. Він давав Кінові вказівки на найближче майбутнє. Місія відчиняється о дев’ятій тридцять, зачиняється о десятій тридцять. Увесь цей час поліція має роботу в інших місцях. З набутого досвіду Фішерле знає: щоранку о дев’ятій двадцять поліційний пост у «Терезианумі» знімають, а о десятій сорок заступає новий. Арешти призначають на одинадцяту, любий друг не забув, звісно, як його самого ледве не заарештували сьогодні вранці. Кін, звичайно, не забув, що годинник на церковній вежі, коли вони на нього поглянули, показував саме одинадцяту.
– Ти дуже спостережливий, Фішерле, – сказав він.
– Любий друже, коли так довго живеш серед самої потолочі! У такому житті радощів небагато, всі порядні люди зазнають у ньому тільки збитків – тобто всі, крім мене, але всі чогось і вчаться.
Кін розумів, що Фішерле має саме те, чого не має він. Його товариш знає практичне життя до останньої дрібниці.
Другого дня вранці, рівно о пів на десяту, Кін стояв на своєму посту – свіжий, з полегкістю в серці, ладен на будь-який мужній вчинок. Свіжим він почувався через те, що тепер тягав при собі менше вчености – Фішерле перейняв на себе й решту бібліотеки.
– У мою голову дещо ввійде, – пожартував він. – А як не стане місця в голові, то я запхаю дещо до горба!
Полегкість Кін відчував через те, що його вже не пригнічувала огидна таємниця, пов’язана з дружиною, а на мужні вчинки він був ладний тому, що скорявся чужим наказам. О восьмій тридцять Фішерле пішов від нього; той хотів ще провести невеличку розвідку. Якщо він, мовляв, не повернеться, отже, все в цілковитому порядку.
За церквою він зустрів своїх працівників. Фішерка, хоч її й звільнили, вийшла на роботу знов. Носа вона тримала сьогодні на кілька сантиметрів вище, ніж звичайно; шеф заборгував їй двадцять шилінгів платні, і тепер від її ласки залежало – нагадає вона йому про це чи ні. Сподіваючись на цей борг, жінка зважилася підійти до нього ближче. Чистильник проклинав дружину. Та не задовольнилася п’ятнадцятьма шилінгами, які він приніс додому, а відразу запитала про решту п’ять. Вона знала про все. Тому він її й поважав. Через ті кілька пропитих шилінгів вона сьогодні вранці його й розбудила.
– Усе це через те... – промовив «сліпий», який уже дві години походжав, стогнучи, за церквою; вранці він навіть не випив, як звик, кави. – Все це через те, що в чоловіка одна жінка! А чоловікові треба сто жінок!
Потім він поцікавився, як там дружина чистильника. Її вага навела його на роздуми, і він примовк. Крамар, якого напередодні, коли він у церкві спав і йому нічого не снилося, розбуркав паламар, аж тепер згадав про пакунок, що його забув під лавою. Страшенно перелякавшись, хоч ішлося тільки про книжки, він заходився його шукати. І таки знайшов; Фішерле вже стояв перед церквою й привітався з ним, легенько кивнувши носом.
– Панове й дами, – почав шеф, – ми не можемо гаяти часу. Нині важливий день. Підприємство набуває грандіозного розмаху. Обіг зростає. За кілька днів я посяду гідне становище в суспільстві. Виконуйте свій обов’язок, і я про вас не забуду. – І кинув на чистильника погляд, який нічого не означав, на «сліпого» – який багато обіцяв, на Фішерку – який усе прощав, а на крамаря – який був сповнений зневаги. – Мій компаньйон буде там за чверть години. А поки що я поінформую вас, щоб ви орієнтувалися. Хто не орієнтуватиметься, того чекає звільнення!
Він відводив кожного по одному вбік – у тій самій послідовності, що й напередодні, – і наказував запам’ятовувати значно більші суми, які вони мали зажадати сьогодні.
Компаньйон чистильника не впізнав – воно й не дивно, адже замість обличчя той мав лискучий коров’ячий млинець. У Фішерки компаньйон поцікавився, чи не приходила вона й учора, у відповідь на що та, як їй і було наказано, заходилася люто обкладати лайкою двійницю. Мовляв, та бездушна жінка вже багато років бігає заставляти книжки, а сама вона ще жодного разу цього не робила. Кін їй повірив, тому що її обурення припало йому до серця, й заплатив стільки, скільки вона й заправила.
Найбільші надії щодо прибутку Фішерле покладав на «сліпого».
– Спершу скажете йому, скільки просите. Потім хвильку зачекаєте. Якщо він замислиться, наступіть йому на ногу, щоб швидше зосередив увагу, й шепніть на вухо: «Щире вам вітаннячко від вашої дружини Терези. Вона померла».
«Сліпий» хотів розпитатися про ту жінку, йому було шкода, що її, мабуть, солідну вагу в нього забрала смерть. Він тужив за кожною небіжчицею; до чоловіків, хай би й геть мертві вони були, він не мав ані найменшого співчуття. Через тлустих жінок, які вже ніколи не могли йому належати, він у щасливі дні ставав осквернителем трупів, а в дні, коли до його капелюха падали самі ґудзики, – тільки поетом. Цього дня Фішерле поклав край запитанням «сліпого», нагадавши йому про майбутнє, в якому ґудзиків не буде.
– Спершу поквитаємося з ґудзиками, шановний пане, а вже потім візьмемося за жінок! Жінок і ґудзиків докупи звалювати не можна!
Маючи такі перспективи на майбутнє, донести до Кіна покійну Терезу було неважко. Її ім’я дорогою від сінного базару за церквою до вестибуля книжкового відділу в забуття не кануло. Після того, як «сліпого» поранило на війні, розуму й пам’яти в нього вистачало тільки на імена та різновиди жінок. Поставши в скляних дверях з вибалушеними очима, втупленими в голі Терезині сідниці, він вигукнув її ім’я, підбіг до Кіна й, щоб скоріше виконати шефів наказ, відразу наступив компаньйонові на ногу.
Кін перемінився на виду. Він побачив, як Тереза підходить до нього. Вона втекла з дому. Синя спідниця вилискує. Божевільна, вона підсинювала її й підкрохмалювала, підсинювала й підкрохмалювала. Кін сполотнів і зробився, як неживий. Вона його шукає, він їй потрібен, їй потрібна нова снага для її спідниці. Де поліція? Цю жінку треба заарештувати, негайно, вона небезпечна для суспільства, вона покинула напризволяще бібліотеку, поліція, поліція, чому нема поліції, а-а, поліція прибуде аж о десятій сорок, ото напасть, якби ж тут був Фішерле, хоч би Фішерле, той не боїться, він одружений на її сестрі-близнючці, він знає, що й до чого, він з тією покінчив, порішить і цю, синя спідниця, який жах, який жах, чому вона не вмирає, чому не вмирає, нехай же помре, зараз-таки, у скляних дверях, поки не дійшла до нього, поки не заходилася його бити, поки не роззявила рота, десяток книжок, якщо вона помре, сотню, тисячу, половину бібліотеки, всю, ту, що в голові Фішерле, тоді вона неодмінно помре, навіки, це багатство, він присягається, він віддасть цілу бібліотеку, тільки нехай помре, помре, помре, помре остаточно!
– На жаль, вона померла, – повідомляє «сліпий» по-справжньому скорботно, – і переказує щире вітання.
Разів десять просить Кін повторити йому цю втішну звістку. Подробиці його не цікавлять, він ніяк не може натішитися самим фактом і, пойнятий сумнівами, щипає власні кістки й гукає себе на ім’я. Збагнувши, що йому не причулося й не примарилось, що він нічого не сплутав, Кін запитав, чи відомості надійні й звідки пан про це знає. З вдячности він був дуже чемний.
– Тереза померла й переказує щире вітання, – повторив «сліпий» невдоволено. Коли він побачив цього чоловіка, його мрія геть охляла. Джерело, сказав він, надійне, але називати його він, мовляв, не має права. За пакунок він хоче чотири з половиною тисячі шилінгів. Але потім він повинен знов узяти його з собою.
Кін поквапився сплатити свій борг грішми. Він боявся, що цей чоловік зажадає бібліотеки, обіцяної йому під присягою. Яке щастя, що сьогодні вранці Фішерле взяв її всю до себе! Кін не зміг би сповнити свою обітницю тут-таки, Фішерле поруч не було, то де ж би він отак відразу взяв книжки? Про всяк випадок Кін швиденько розплатився, щоб цей вісник щастя пішов. Якщо Фішерле, про якого Кін не знав, де він, раптом відчує небезпеку, то прибіжить, щоб його попередити, і бібліотека пропаде. Присяги присягами, а бібліотека понад будь-яку присягу.
«Сліпий» довго перелічував гроші. Коли йдеться про такі величезні суми, чайові – не дрібниця; можна було б, звісно, попросити на чай, але ж він уже не жебрак. Він – службовець фірми з великим обігом капіталу. Свого шефа він любив, адже той поклав край ґудзикам. Наприклад, якщо він дістане зараз сто шилінгів чайових, то сьогодні ж таки купить собі кілька бабенцій. Проти цього шеф нічого не може мати. За давньою звичкою «сліпий» простяг руку й сказав, що він – не жебрак, а просто уклінно просить. Кін з осторогою поглянув на двері, йому здалося, що наближається якась тінь, тицьнув чоловікові в долоню купюру, – випадково то виявилися сто шилінгів, – відштовхнув його рукою від себе й благально промовив:
– Ідіть уже, та хутчій, хутчій!
У «сліпого» не лишилося часу пошкодувати про те, який він непутящий, можна ж було попросити й більше, але він надто захопився наслідками такої удачі. До Фішерле він прийшов, гучно розмовляючи сам із собою; його просто-таки розпирало від любови та грошей, але карлика більше цікавило те, чим завершилося крутійство «сліпого», ніж його медові слова. Фішерле трохи повагався, перше ніж узяти в «сліпого» свої гроші, він не вихопив їх у того з рук, – коли сума така незначна, а розчарування таке велике, то поспішати не варто. Стовідсотковий успіх його ошелешив. Він кілька разів уважно перелічив гроші, приказуючи:
– Оце характер! Оце в чоловіка характер! Фішерле, з таким характером треба бути насторожі!
«Сліпий» сприйняв цей «характер» як камінець у свій город і хутко згадав про сотню, затиснену в лівій руці. Він підніс її карликові під ніс і вигукнув:
– Погляньте на мої чайові, пане шеф, я не жебрачив! Коли людина дає сто шилінгів на чай, то це – добра людина!
І вперше відтоді, як Фішерле очолив свою нову фірму, частину здобичі він віддав, – такий він був заклопотаний характером свого ворога.
Цієї хвилини наперед пропхався крамар, чия черга була остання, як і напередодні. Його кисле обличчя «сліпому» припало не до смаку. Цей добродушно – а такий він був, власне, від природи, – порадив крамареві зажадати чайових. Шеф це почув. І тільки-но крамар, ця гадина потайна, яка завше думала лише про власну вигоду, підступив до нього ближче, Фішерле мимоволі очумався й гримнув:
– Тільки спробуйте!
– Та де вже мені! – відказав сіромаха.
Відучора він, хоч трохи й поспав, добряче-таки підупав на силі. Нахабством тут нічого не візьмеш, це він уже затямив. Щоправда, він затято й твердо ще вірив, що той, справжній пакунок сховано десь у церкві, але сховано дуже хитро, тож його ніхто не може знайти. Тим-то він полишив цей шлях, обравши інший. Він залюбки став би таким самим маленьким, як Фішерле, щоб дізнатися, чим той дише, а краще – ще меншим, таким малесеньким, щоб самому вміститися в тих таємних пакунках і керувати їхнім продажем зсередини. «Я вже з глузду зсунувся, – сказав він сам собі, – адже менших людей, ніж карлик, не буває». Проте в тому, що схованка, де тепер лежав пакунок, пов’язана з карликовим зростом, крамар не мав жодного сумніву. Він був надто кмітливий. Поки решта людей розкошували сном, він не спав. Якщо скласти час, коли всі сплять, і час, коли він не спить, то можна визначити, наскільки він кмітливіший від решти людей. Крамар про це знав, він був надто кмітливий, щоб про це не знати, але йому так хотілося покласти край цій кмітливості, скажімо, тижнів на два, й проспати їх, як решта людей, у тих санаторіях з усім комфортом, що нині тільки буває; такий чоловік, як він, крутиться скрізь і чує всілякі розмови, решта людей чують їх також, але вони все просипають, а він не просипає нічого, бо він не може спати, тож і не пропускає жодного слова.
За спиною у Фішерле «сліпий» робить крамареві знак – підносить над головою стошилінґову банкноту й ворушить губами, намагаючись підказати, скільки чайових він радить попросити. «Сліпий» потерпає, що крамар залишиться невдоволений, потерпає, бо хоче багато чого обговорити з ним щодо своїх жінок. Шеф у цьому ділі нічого не тямить, адже він калікуватий карлик. Чистильник як вогню боїться своєї жінки, до інших не побіжить, без власної жінки він може тільки пиячити. Решті про нову роботу краще нічого й не згадувати, кожне хоче урвати щось для себе, а тоді глядь – від усіх грошей у тебе в руках не зосталося навіть жодної бабенції. Крамар – і більш ніхто. Цей, коли з ним про щось розмовляєш, не бовкне нікому ні слова, цей мовчить, балакати найкраще з ним.
Тим часом цей, що не бовкне нікому ні слова, розмірковує про своє доручення. Він має зажадати величезну суму – дві тисячі шилінгів. Якщо компаньйон запитає, чи не приходив він уже вчора, крамар має сказати: «Ну звісно, з оцим самим пакунком! Невже ви мене не пригадуєте?» Якщо той довготелесий випадково виявиться в поганому гуморі, крамар повинен якомога швидше накивати п’ятами, без грошей, пакунок можна в найгіршому разі залишити. Бо довготелесий має моду тільки що – відразу за револьвер і стріляти. А пакунок нехай зостається там. Книжки в ньому не дуже й цінні. Фішерле вже якось розрахується зі своїм компаньйоном, коли той знову стане нормальним чоловіком і з ним можна буде розмовляти. У такий диявольський спосіб Фішерле мав намір спекатися крамаря. Він уявляв собі розлюченого Кіна, уявляв, як того обурила зухвала вимога й уже друга поява крамаря з тими самими книжками. Він уявляв собі, як він, Фішерле, здвигне плечима й, привітно ошкірившись, звільнить свого працівника. «Він не хоче вас більше бачити. Що я можу вдіяти? На жаль, я мушу вас звільнити. Він стверджує, що ви його образили. Що ви йому такого зробили? Тепер уже нічим не зарадиш. Ідіть собі. Коли я матиму справи з якимсь іншим компаньйоном, то візьму вас знов, десь так через рік-два. А доти поводьтеся мені добре, і я спробую для вас щось зробити. У крамарях я душі не чую. Він каже, що ви підлотник, гадина потайна, яка думає лише про власну вигоду. Хіба я знаю, що він має на увазі? Йдіть собі».
Фішерле врахував усе, недооцінив він тільки того, як на Кіна подіє звістка про смерть дружини. Крамар застав компаньйона якимсь збентеженим, він раз у раз усміхався, всміхався навіть тоді, коли йшлося про дуже поважні комерційні справи, сплатив, усміхаючись, величезні гроші, а насамкінець, також не без вишуканої усмішки, заявив:
– Ваше обличчя мені здається знайомим.
– І мені ваше! – грубо кинув крамар.
Йому набридло дивитись, як той, усміхаючись, витріщається на нього; цей компаньйон або надумав поглузувати, або взагалі з глузду з’їхав. Та, позаяк він заправляв такими великими грішми, ймовірнішим здавалося перше.
– Звідки ж я вас знаю? – спитав Кін, усміхаючись. Йому так кортіло погомоніти про своє щастя з чоловіком простим, щирим, чоловіком, якому він не присягав подарувати бібліотеку і який його не знав.
– Ми бачилися в церкві, – відповів крамар, обеззброєний такою дружньою зацікавленістю цього пана. Він хотів побачити, як багатий чоловік відреаґує на згадку про церкву. Може, він раптом передасть йому, крамареві, всю комерцію.
– У церкві... – промовив Кін. – Ну звісно, в церкві. – Він навіть не здогадувався, про яку церкву йшлося. – Хочу, знаєте, сказати вам... Моя дружина померла.
Його худе обличчя сяяло. Він нахилився вперед, крамар мимоволі відступив назад, злякано позираючи скоса на його руки й кишені. В руках нічого не було, щодо кишень – хтозна. Кін рушив услід за ним; перед скляними дверима він схопив крамаря, що весь тремтів, за плече й прошепотів йому на вухо:
– Вона була неграмотна.
Крамар не міг нічого втямити, його вже всього тіпало, і він ревно бурмотів:
– Співчуваю, співчуваю!
Він спробував вирватись, але Кін його не відпускав, запевняючи з усмішкою на вустах, що така доля спостигне всіх неграмотних, та вони всі на неї й заслуговують, однак ніхто не заслуговував на неї так, як його дружина, про чию смерть він довідався кілька хвилин тому. Смерть чекає всіх, а цих неграмотних – і поготів! Він усе стрясав вільним кулаком, а його обличчя розгладилося, прибравши звичайного для себе суворого вигляду. До крамаря почало доходити, що той погрожує йому смертю; він перестав бурмотіти, гучно простогнав, закликаючи на допомогу, й кинув важкого пакунка на ноги своєму страшному ворогові, який від болю одразу відпустив його плече. Потім крамар зціпив зуби й притьма кинувся навтіки; якщо він більш не кричатиме, довготелесий, може, не стрілятиме йому навздогін. Подумки крамар благав того не стріляти, поки він заверне за ріг, він, звичайно ж, ніколи вже так не робитиме. Перед «Терезианумом» крамар оглянув свій одяг – чи не виявиться, бува, десь непомітної рани? Перше ніж сказати Фішерле, що він кидає роботу, в нього ще стало духу зажадати своїх комісійних. Аж коли карлик, у захваті від щастя, яке не полишало його навіть там, де він того й не сподівався, перелічив дві тисячі шилінгів і відрахував йому двадцять, крамар затремтів знов і, схлипуючи, розповів, що той багатий компаньйон, хоч він, крамар, і рота не роззявив, щоб його про щось спитати, заходився смалити в нього з револьвера й мало не влучив. У такій агенції він, мовляв, служити відмовляється. Крім того, нехай Фішерле сплатить йому відшкодування за тілесні ушкодження, яких він зазнав. Карлик пообіцяв сплатити відшкодування частинами протягом півроку – по п’ятдесят шилінгів щомісяця, перша виплата через місяць, відлік від нинішнього дня. (На той час він давно вже буде в Америці.) Крамар відповів, що згоден, і пішов.
Кін підняв з підлоги книжки. Їхня доля засмутила його, ще дужче його засмутив той незнайомець; шкода, що він зник, Кін міг би сказати йому ще дещо. Він тихенько й лагідно кинув йому вслід:
– Але ж вона вже померла, можна не сумніватися, повірте мені, вона нас не чує!
Кричати гучніше Кін не зважився. Він знав, чому той чоловік утік. Цієї жінки боялися всі; коли вчора він завів про неї мову з Фішерле, той зблід. Від її ім’я віяло жахом, досить було почути його, щоб скам’яніти. Фішерле, цей крикливий, галасливий Фішерле, переходив на шепіт, коли починав розповідати про її сестру-близнючку, а незнайомець, в якого Кін відкупив книжки, не повірив у те, що вона померла. Чому він утік? Чому він такий боягуз? Адже Кін довів би йому, що вона мала померти, її смерть була чимось само собою зрозумілим, вона випливала з її природи, сказати правильніше, з її становища. Ця жінка занапастила сама себе, занапастила своєю жадобою до грошей. Можливо, вдома вона мала якісь припаси, хто знає, де вона складала харчі, – на кухні, в колишній своїй комірчині для служниці (власне, сама вона була всього-на-всього економка), під килимами, за книжками, одначе всьому настає край. Кілька тижнів вона мала чим харчуватися, потім усе скінчилось. І ось вона побачила, що всі припаси вийшли. Але помирати не лягла. Так зробив би, бувши нею, він. Краще будь-яка смерть, аніж нікчемне життя, вважав Кін. А вона, дійшовши до божевілля в своїй жадобі запопасти заповіт, почала пожирати себе, шматок за шматком. До останньої своєї хвилини вона бачила перед собою заповіт. Вона клаптями здирала з себе плоть, ця гієна, вона жила коштом того, що пожирала власне тіло, вона їла криваве м’ясо невареним – як же вона його варила б? – а тоді, коли від неї зостався лише кістяк, померла, цупка спідниця вкривала голі кості й мала такий вигляд, немовби її напнув рвучкий вітер. Насправді спідниця була така самісінька, як завжди, тільки вітер видув з-під неї Терезу. Її знайшли, зламавши одного дня двері помешкання. Той брутальний і вірний найманець, сторож, ніде не міг знайти свого господаря. Він щодня стукав у двері й, не дістаючи відповіді, дуже тривожився. Так він прочекав кілька тижнів, а тоді зважився зламати двері. Помешкання було міцно замкнене ззовні. Зламавши двері, сторож побачив труп і спідницю. Так їх разом і поклали в домовину. Де професор, ніхто не знав, а то б йому повідомили про похорон. Йому пощастило, адже він на очах у всіх перехожих не плакав би, а сміявся б. За домовиною йшов сторож, тільки він і був у жалобі, та й то лише з відданости своєму одвічному господареві. Величезний різників пес скочив на домовину, звадив її на землю й схопив накрохмалену спідницю. Шматуючи її, пес розкусив собі до крови пащу. Сторож гадав, що спідниця на покійниці, адже вона була Терезі рідніша від рідної сестри, та позаяк голодний пес украй озвірів, проганяти його чоловік не зважився. Він тільки стояв і збентежено дивився, як клапті спідниці, заюшені кров’ю цієї могутньої тварини, один по одному зникали в її пащі. Кістяк поїхав далі. Позаяк за ним уже ніхто не йшов, його викинули на велике звалище за містом, жодне кладовище жодного віровизнання його не прийняло б. До Кіна послали гінця зі звісткою про її жахливу смерть.
Цієї миті поріг скляних дверей переступив Фішерле й сказав:
– Ви, бачу, вже йдете.
– Все ж таки добре, що я замкнув на замок, – промовив Кін.
– Мене? На замок? Не посмієте!
Фішерле злякався.
– Вона цю смерть заслужила. Я й досі до пуття не знаю – вміла вона добре читати й писати чи ні.
Фішерле зрозумів.
– А моя не вміє грати в шахи! Що ви на це скажете? Неподобство, еге ж?
– Я б хотів знати подробиці. Доводиться вдовольнятись дуже скупими відомостями. Чоловік, який сповістив про це, від мене втік.
Насправді Кін прогнав його сам, але йому було соромно зізнатися Фішерле про ту жахливу обітницю.
– А пакунка той віслюк покинув! Дайте його сюди! Я й так усе ношу, понесу і його.
Сказавши це, Фішерле згадав про вчорашнє братання й вибачився перед Кіном за те, що звернувся до нього на «ви», – просто в ньому дає про себе знати, мовляв, колишня шанобливість. Насправді Фішерле вже зневажав його, бо тепер був учетверо багатший від нього. Те, що він з Кіном узагалі розмовляє, карлик вважав ласкою зі свого боку, і якби не остання, п’ята, частина капіталу, то він просто мовчав би. До того ж його чимраз дужче починало цікавити Кінове житло. Можливо, його дружина й справді померла. Усе свідчить про це. Бо якби вона була жива, то вже давно повернула б собі чоловіка. Такого дурного чоловіка з такими грішми поверне собі кожна. В її божевілля Фішерле не вірив, у всіх отих дрібницях, які про неї розповідав Кін, не було нічого незвичайного. Те, що цей кволий, худющий чоловік замкнув когось на замок, а тим більше таку промітну жінку, здавалося йому смішним і неймовірним. Вона зламала б двері, годі й сумніватись, а якщо в неї не всі вдома, то й поготів. Виходить, вона померла. Але що тепер буде з помешканням? Якщо в ньому коштовності, то однаково є що взяти, а якщо там лише повно книжок, то не завадило б їх бодай заставити. Саме помешкання можна було б за кругленьку суму продати. Так чи так, а сталося лихо, і якийсь капітал – чи то великий, чи то малий – лежав без діла.
Надворі Фішерле заклопотано подивився знизу вгору на Кіна й запитав:
– Ну, любий друже, то що ми робитимемо з тими чудовими книжками, які зосталися вдома? Тої повійниці не стало, і книжки тепер самі.
Він щільно склав випростані пальці правої руки, схопив їх лівою і раптом розломив надвоє, так ніби власноруч скрутив тій повійниці в’язи. Кін був вдячний йому за це нагадування, на яке чекав.
– Не турбуйся, – сказав він, – сторож, безперечно, добре замкнув помешкання. Це найчесніший на світі чоловік. А то хіба б я так спокійно з тобою розгулював? До речі, я так напевне й не знаю, чи була вона шльондрою.
Кривити душею Кін не любив, вона померла, засуджувати її без достатніх доказів, як на нього, було б недоречно. Крім того, йому було соромно, що за вісім років він так і не помітив нічого такого, що вказувало б на її справжню професію.
– Жінки, яка не була б повійницею, немає!
Фішерле знайшов, як завжди, найкраще пояснення. Воно було наслідком того життя, яке він прожив у «Небі». Кін із цим поясненням відразу погодився. Він ще ніколи не торкався жінки. Чи ж було, крім науки, краще виправдання цьому, ніж той простий факт, що всі жінки – шльондри?
– На жаль, мушу визнати, що ти маєш рацію, – промовив він, щоб пояснити свою згоду бодай якимсь власним досвідом.
Але Фішерле було вже не до повій, він перейшов до сторожа. Щодо його чесности він мав сумніви.
– По-перше, чесних людей не буває, – заявив він. – Окрім, звісно, нас двох. А по-друге, не буває чесних сторожів. Із чого живе сторож? Зі здирства. А чому? Тому що інакше він не проживе. Самим помешканням сторож не вдовольниться. Хтось інший, може, і вдовольнився б, сторож – ні. У нас був один такий сторож, то він вимагав у моєї жінки за кожного клієнта по шилінгу. А якщо вона приходила вночі додому без клієнта, – в такій роботі всяк буває, – він питав, де клієнт. Немає, казала вона. Або ви його покажете мені, або я на вас донесу, казав він. Тоді вона – в сльози. Де ж їй узяти того клієнта? Нерідко так тривало цілу годину. Кінець кінцем їй доводилося таки показувати йому клієнта, іноді отакого маленького-маленького. – І Фішерле показав долонею собі по коліна. – Його неважко було б і сховати, якби той тип поставився до неї з розумінням. Шкода шилінга! А хто зазнавав збитків? Звісно, я!
