Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 36 страниц)

Ден Браун
Янголи і демони

Присвячую Блайт

Дякую за те, що завдяки тобі «Код да Вінчі» став таким гучним бестселером. Книжка, яку ти тримаєш у руках, – це передісторія«Коду да Вінчі». У ній описані пригоди Роберта Ленґдона у Вати-кані, що трапилися за рік до його доленосних відвідин Лувру.

У романі «Янголи і демони» я вперше створив образ Роберта Ленґдона з його невинною пристрастю до мистецтва, символів, кодів, таємних товариств і сірої зони між добром і злом. Сподіваюся, загадки в «Янголах і демонах» будуть для тебе такими ж захопливими, як приховані коди в картинах да Вінчі. Крім мистецтва, у цій книжці на тебе чекають численні головоломки, маловідомі історичні факти, сенсації й несподівані повороти сюжету.

Щиро надіюсь, що ти читатимеш мій перший роман про Роберта Ленґдона з такою ж насолодою, з якою я його писав.

З найтеплішими побажаннями

У найбільшій у світі науково-дослідній установі – Швейцарському центрі ядерних досліджень(ЦЕРН') – недавно було створено перші частинки антиматерії. Антиматерія ідентична з матерією за винятком того, що складається з частинок, чиї електричні заряди протилежнізарядам частинок звичайної матерії.

Антиматерія – найпотужніше з усіх відомих людині джерел енергії. Вона вивільняє енергію зі стовідсотковою ефективністю (коефіцієнт корисної дії ядерного поділу – півтора відсотка). Антиматерія не забруднює й не опромінює довкілля, і лише кілька грамів її могли б живити енергією місто Нью-Йорк цілу добу.

Проте є одне «але»…

Антиматерія дуже нестабільна. Вона вибухає від контакту з чим завгодно… навіть із повітрям. Один грам антиматерії містить стільки ж енергії, скільки й двадцятикілотонна атомна бомба – гака, яку скинули на Хіросіму.

Донедавна антиматерію створювали тільки в дуже малих кількостях (по кілька атомів одночасно). Однак із новим сповільнювачем антипротонів ЦЕРН зробив якісний прорив у цій сфері – новий пристрій обіцяє продукувати антиматерію у значно більших обсягах.

Тривожить одне: невідомо, чи ця надзвичайно нестабільна субстанція врятує світ, чи за її допомогою буде створено най-смертоноснішу зброю на світі?

Conseil Europeen pour la Recherche Nucleaire ( фр.) (Тут і далі прим, перекп.).

ПРИМІТКА АВТОРА

Усі твори мистецтва, надгробки, підземні ходи й архітектурні споруди в Римі, що згадані в цій книжці, насправді існують, їхнє місцеперебування теж відповідає дійсності. їх і сьогодні можна побачити у зазначених місцях.

Братство ілюмінатів теж не вигадане.

ПРОЛОГ

Фізик Леонардо Ветра почув запах паленого м’яса і зрозумів, що це горить його власне тіло. Із жахом дивився він на темну постать, що нависла над ним.

– Чого вам треба?

–  La chiave! – відповів різкий голос. – Пароль!

– Але., я не…

Нападник сильніше притиснув білий розпечений предмет Ветрі до грудей. Зашкварчала, обвуглюючись, шкіра.

– Пароля немає! – скрикнув Ветра, корчачись від несамовитого болю. Він відчув, що впадає в забуття.

Незнайомець ледь помітно посміхнувся.

–  Ne avevo раига.Цього я й боявся.

Ветра з усіх сил намагався не зомліти, але свідомість невблаганно огортала темрява. Втішало одне: нападник у жодному разі не дістане того, по що прийшов. Однак за мить той витягнув ножа й підніс його Ветрі до обличчя. Лезо блиснуло перед самими очима.

– На милість Бога! – закричав Ветра. Але було запізно.

Із вершечка великої піраміди в Ґізі до нього сміється й гукає якась молода жінка.

– Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! – Її усмішка зачаровує.

Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.

– Зачекай, – благає він. – Будь ласка…

Він видирається нагору, в очах темніє. У вухах дзвенить. Я мушу її наздогнати!Знову підводить голову, але жінки уже немає. На її місці стоїть і дивиться на нього, презирливо скрививши губи, якийсь дідуган із гнилими зубами. Не тямлячи себе з горя, він кричить страшним криком, що безліч разів відлунює в пустелі.

Здригнувшись, Роберт Ленґдон прокинувся. На тумбочці біля ліжка дзвонив телефон. Збентежений, він узяв слухавку.

– Алло?

– Мені потрібний Роберт Ленґдон, – сказав чоловічий голос.

Ленґдон сів на ліжку і спробував зібратися з думками.

– Я і є… Роберт Ленґдон. – Він глянув на цифровий годинник, що світився в темряві. 5:18.

– Мені треба негайно з вами зустрітись.

– А хто ви?

– Мене звати Максиміліан Колер. Я фізик, спеціалізуюся на елементарних частинках.

–  Хто? – Ленґдон не міг нічого второпати. – Ви впевнені, що я саме той Ленґдон, який вам потрібний?

– Ви професор релігійної символіки в Гарвардському університеті. Ви написали три книжки на цю тему і…

– Вам відомо, яка зараз година?

– Пробачте. Я мушу щось вам показати. Це не телефонна розмова.

Ленґдон мимоволі застогнав. Таке вже траплялося не раз. Хочеш писати книжки про релігійну символіку – мусиш бути готовий до дзвінків від усяких фанатів, які вимагають, аби ти тлумачив знаки, що їх посилає їм Господь. Минулого місяця якась стриптизерка з Оклахоми пообіцяла Ленґдонові найкращий у світі секс, якщо він прилетить до неї й підтвердить автентичність хреста, який дивом проступив на її постелі. «Тапсівська плащаниця» ¹ 1
  Талса – місто в штаті Оклахома.


[Закрыть], хай їй грець,подумав було Ленґдон.

– Звідки ви взяли мій телефон? – Ленґдон намагався говорити ввічливо, попри невідповідну годину.

– З Інтернету. На сайті, де можна замовити вашу книжку.

Ленґдон наморщив чоло. Він був на сто відсотків упевнений, що на тому сайті немає номера його домашнього телефону. Незнайомець явно бреше.

– Мені треба з вами зустрітися, – наполягав той. – Я добре заплачу.

Ленґдон почав втрачати рівновагу.

– Перепрошую, алея справді…

– Якщо ви вилетите негайно, то будете в мене до…

– Нікуди я не полечу! П’ята година ранку! – Ленґдон жбурнув слухавку і впав назад у ліжко. Заплющив очі, намагаючись знову заснути. Марно. У пам’ять міцно вкарбувався щойно бачений сон. Неохоче він одягнув халат і спустився вниз.

Роберт Ленґдон бродив босоніж по своєму порожньому вік-торіанському будинку в Масачуссетсі, стискаючи в руках традиційний засіб від безсоння – горнятко гарячого «Несквіку». Світло квітневого місяця лилося у вікна в глибоких нішах й утворювало на східних килимах чудернацькі візерунки. Колеги Ленґ-дона часто жартували, що його помешкання більше нагадує антропологічний музей, аніж людське житло. Полиці були заставлені релігійними пам’ятками з усього світу: екуабаз Ґани, золотий хрест з Іспанії, ідол з островів Кіклади в Егейському морі і навіть рідкісний плетений бокусмолодого воїна з Борнео, символ вічної юності.

Ленґдон сів на мідну скриню східного гуру і, насолоджуючись теплом шоколадного напою, раптом побачив своє відображення у вікні. Обличчя витягнуте й бліде… наче в привида. Підстаркуватий привид,похмуро подумав, він, вкотре усвідомивши, що його юна душа живе в смертній оболонці.

Сорокап’ятирічний Ленґдон не був красенем у класичному розумінні, але мав те, що колеги-жінки називали «шармом науковця»: срібні пасма в густому темному волоссі, проникливі сині очі, заворожливий низький голос і щиру безтурботну посмішку спортсмена-аматора. У школі.й коледжі Ленґдон захоплювався стрибками у воду і дотепер перебував у чудовій фізичній формі, яку старанно підтримував, долаючи щодня п’ятдесят разів довжину університетського басейну.

Друзі завжди вважали Ленґдона трохи загадковим чоловіком, що загубився десь між століттями. У вихідні його можна було застати зі студентами в університетському дворі у джинсах, він розмовляв із ними чи то про комп’ютерну графіку, чи про історію релігії. Його також можна було побачити на фотографіях в поважних мистецьких часописах у твідовому піджаку й жилеті з малюнком пейслі на відкритті якоїсь музейної виставки, куди його запросили виступити з лекцією.

Ленґдон був строгим викладачем і неухильно вимагав дисципліни, однак завжди першим підтримував те, що сам називав «забутим мистецтвом доброї невинної забави». Із фанатичним завзяттям він пропагував активний відпочинок, чим завоював собі глибоку довіру серед студентів. Прізвисько Дельфін йому дали водночас і за добродушність, і за легендарну здатність під час гри у водне поло пірнути глибоко, до самого дна, й обійти цілу команду суперника.

Ленґдон самотньо сидів у порожньому будинку і розсіяно дивився в темряву, аж раптом тишу знову порушив дзвінок – тепер факсу. Сердитися він не мав сили, тож тільки втомлено хмикнув.

Божі люди,подумав. Дві тисячі років чекають на свого месію і ні на мить не втрачають надії.

Відніс до кухні порожнє горня і неквапно пішов до кабінету, обшитого дубовими панелями. Зітхнувши, відірвав отриманий факс і подивився на нього.

Раптом йому стало млосно.

На папері був зображений труп. Із жертви зірвали весь одяг і скрутили шию так, що було видно тільки потилицю. На грудях чорніло тавро. Одне-єдине слово… Це слово Ленґдон знав дуже добре. Надто добре. У німому заціпенінні дивився він на химерний напис.

– Ілюмінати, – вимовив, запинаючись. Серце шалено калатало. Не може бути…

Дуже повільно, наче не наважуючись побачити те, що на нього чекає, Ленґдон повернув факс на сто вісімдесят градусів. Подивився на слово знову.

Йому перехопило подих. Він не міг отямитись. Насилу вірячи власним очам, він обернув факс іще раз, знову прочитав витав-руване слово, тоді ще раз…

– Ілюмінати, – прошепотів.

Приголомшений, Ленґдон упав на стілець. Якусь мить він сидів, геть ошелешений. Тоді погляд його випадково натрапив на червоний індикатор, що блимав на факсовому апараті. Той, хто надіслав цей факс, був і досі на лінії…. хотів з ним розмовляти. Ленґдон довго дивився на червону лампочку.

Тоді тремтячою рукою взяв слухавку.

– Ну що, тепер ви готові мене вислухати? – запитав той самий чоловічий голос.

– Готовий, чорт забирай. Ви можете пояснити, що це все означає?

– Я намагався це зробити. – Голос звучав жорстко й незворушно. – Я фізик. Керівник науково-дослідного центру. У нас сталося вбивство. Труп ви бачили.

– Як ви мене знайшли? – Ленґдон силився зосередитись. З голови не йшло зображення на факсі.

– Я ж уже вам сказав. Через Інтернет. Через сайт вашої книжки «Мистецтво ілюмінатів».

Ленґдон намагався зібратись із думками. У широких літературних колах ця книжка була майже невідома, зате її досить жваво обговорювали в Інтернеті. І все одно щось тут не клеїлось.

– На цьому сайті немає контактної інформації, – знайшовся нарешті Ленґдон. – Я в цьому впевнений.

– У мене в лабораторії працюють люди, які досконало вміють витягати з всесвітньої павутини потрібну інформацію.

– Схоже, ваша лабораторія знає про мережу дуже багато, – скептично зауважив Ленґдон.

– Аякже, адже це ми її винайшли. – Щось у голосі співрозмовника переконало Ленґдона, що він не жартує. – Мені треба з вами зустрітися, – наполягав той. – Це не телефонна розмова. Від Бостона до нашої лабораторії лише година льоту.

Ленґдон стояв у напівтемряві кабінету й розглядав факс, який досі тримав у руці. Це зображення мало для нього величезне значення. Можливо, воно стане епіграфічною знахідкою століття, яка підтвердить результати десяти років його наукової праці.

– Це терміново, – не відступався співрозмовник.

Ленґдон не відводив очей від тавра на грудях убитого. Ілюмінати,перечитував він знову і знову. Його наукові пошуки завжди ґрунтувалися на символічних відповідниках викопних останків – старовинних документах і давніх віруваннях – але це фото було сьогоденням. Сучасністю. Ленґдон почувався палеонтологом, що сам на сам зіткнувся з живим динозавром.

– Я наважився вислати по вас літак, – сказав голос. – Він буде в Бостоні за двадцять хвилин.

У Ленґдона пересохло в горлі. Година льоту…

– Пробачте мою самовпевненість, – вів далі співрозмовник, – але ви мені потрібні тут.

Ленґдон знову подивився на факс – живе підтвердження ^-давнього міфу. Про наслідки страшно було й подумати. Він розсіяно. глянув у вікно. Крізь гілля беріз на подвір’ї просочувалися перші промені світанку, але знайома картина за вікном тепер виглядала якось інакше. Ленґдона охопило дивне змішане відчуття страху й радісного збудження, і він зрозумів, що вибору в нього немає.

– Ваша взяла, – здався він. – Кажіть, де шукати ваш літак.

З

За тисячі миль від будинку Ленґдона відбувалася інша розмова. Двоє чоловіків сиділи в темній кам’яній келії, як у Середньовіччі.

–  Benvenuto! – сказав один із них владним тоном. Він сидів у темному куті, майже невидимий, – Усе пройшло добре?

–  Si, – відказав інший. – Рerfettamentе. – Голос його звучав різко.

– І ні в кого не виникне сумнівів, хто за це відповідальний?

– Ні в кого.

– Чудово. Ти приніс те, що я просив?

Чорні як смола очі вбивці блиснули. Він поставив на стіл важкий електронний прилад.

– Молодець. – Чоловік, що сидів у тіні, здавався задоволеним.

– Служити братству для мене честь, – відказав убивця.

– Скоро розпочнеться другий етап. Відпочинь трохи. Сьогодні до півночі ми змінимо світ.

4

«Сааб 900S» Роберта Ленґдона вилетів із тунелю Келлагана й опинився на східному боці бостонського порту, неподалік від аеропорту Лоґана. Згідно з наданими йому вказівками, Ленґдон знайшов вулицю Авіейшн-роуд і звернув ліворуч за колишнім офісом авіакомпанії «Істерн ейрлайнз». Ярдів за триста попереду у світанковій імлі виднівся ангар. На ньому фарбою було виведено велику цифру «4». Ленґдон заїхав на стоянку і вийшов з авта.

Із-за ангара з’явився кругловидий чоловік у синьому однострої.

– Роберт Ленґдон? – привітно гукнув він із незнайомим акцентом.

– Так, це я, – відізвався Ленґдон, замикаючи авто.

– Ви дуже вчасно. Я щойно приземлився. Прошу йти за мною. '

Ідучи за пілотом уздовж ангара, Ленґдон занервував. Він не звик до загадкових телефонних дзвінків і таємних зустрічей із незнайомцями. Не знаючи, що на нього чекає, він убрався так, як зазвичай одягався в університет – бавовняні штани, светр із гольфом і твідовий піджак. Із голови не йшов факс, який тепер лежав у кишені піджака. Він і досі не міг остаточно повірити в реальність того, що було на ньому зображено.

Пілот, здається, відчув стривоженість Ленґдона.

– Сподіваюся, сер, літати для вас не проблема?

– У жодному разі, – відказав Ленґдон. Трупи з тавром на грудях – оце для мене проб7іема. А літати – це дурниця.

Зайшовши за ріг, вони опинилися на початку злітної смуги.

Побачивши літальний апарат, що стояв на майданчику перед ангаром, Ленґдон вкляк на місці.

– Ми що, полетимо на цьому?

Пілот широко всміхнувся.

– Подобається?

Ленґдон дивився кілька секунд, нічого не розуміючи.

– Подобається? – перепитав нарешті. – Це що за чортівня?

Літальний апарат, що постав перед ними, був величезний. Він трохи нагадував космічний корабель, от тільки ніс мав абсолютно плаский, наче зрізаний. Незвичний літак, що стояв на початку злітної смуги, більше скидався на велетенський клин. Ленґдо-нові на мить здалося, що він бачить сон. На вигляд цей засіб був не більше придатний для польотів, ніж якийсь «б’юїк». Крил у нього практично не було – лише два коротенькі стабілізатори на задній частині фюзеляжу. Над ними стриміли ще два кілі'. Усе решта – суцільний корпус, завдовжки приблизно двісті футів, без жодних ілюмінаторів.

– Двісті п’ятдесят тисяч кілограмів з повною заправкою, – гордо повідомив пілот, наче батько, що нахваляється своїм новонародженим сином. – Працює на рідкому водні. Корпус із титану з карбідокремнієвим волокном. Співвідношення тяги й ваги – 20:1. У більшості реактивних літаків це лише 7:1. Директорові, мабуть, нетерпиливиться з вами зустрітися. Зазвичай він не висилає по своїх гостей цього велетня.

– Ця штука літає ⁷.– здивувався Ленґдон.

– Ще й як! – усміхнувся пілот. Він підвів Ленґдона ближче до літака. – Виглядає страшнувато, згоден, але краще вже тепер звикати до цих літаків. Років через п’ять тільки вони й залишаться – швидкісний цивільний авіатранспорт. Наша лабораторія придбала такий літак одна з перших.

Схоже, ваша лабораторія не бідує,подумав Ленґдон.

– Це прототип «Боїнґа Х-33», – вів далі пілот, – але є й десяток інших моделей – наприклад, «Національний Аерокосмічний літак»; росіяни мають «Скремджет», британці – «ГОТОЛ».

Майбутнє за ними, потрібно лише трохи часу, щоб вони стали доступними для загального користування. Зі звичайними реактивними літаками можете попрощатися.

Ленґдон боязко подивився вгору на літак майбутнього.

– Я б краще летів на звичайному.

ГІілот показав рукою на трап.

– Сюди, будь ласка, містере Ленґдон. Обережно, не спіткніться.

За кілька хвилин Ленґдон уже сидів у порожньому салоні. Пілот всадовив його в передньому ряду, сам застебнув йому пасок безпеки і зник у носовій частині літака.

Дивовижно, але салон був майже такий самий, як у звичайному пасажирському літаку, тільки без ілюмінаторів, через що Ленґдон почувався дуже незатишно. Усе життя він страждав від легкої форми клаустрофобії – наслідок одного випадку в дитинстві, – позбутися якої так і не зміг.

Відраза до замкненого простору аж ніяк не позначалась на здоров’ї Ленґдона, але часто виводила його з рівноваги. Виявлялась вона у дрібницях. Він не любив спортивних ігор у закритому приміщенні, як-от рекетбол чи сквош, й охоче виклав кругленьку суму за свій просторий вікторіанський будинок із височенними стелями, хоч університет міг забезпечити його значно дешевшим житлом. Ленґдонові часто спадало на думку, що потяг до мистецтва виник у нього в юності від любові до величезних музейних залів.

Десь під ногами запрацювали двигуни, і корпус літака затремтів. Ленґдон нервово ковтнув і застиг в очікуванні. Він відчув, як літак зрушив з місця. Над головою неголосно зазвучала музика у стилі кантрі.

Двічі пікнув телефон на стіні. Ленґдон узяв слухавку.

– Алло?

– Як чуєтеся, містере Ленґдон?

– Препаскудно.

– Розслабтеся. За годину будемо на місці.

– А де це «на місці»? – поцікавився Ленґдон, усвідомивши, що поняття не має, куди його везуть.

– У Женеві, – відповів пілот, і двигуни заревіли. – Наша лабораторія в Женеві.

– Женева, – повторив Ленґдон, трохи заспокоєний. – На півночі штату Нью-Йорк. У мене там живуть родичі, біля озера Сенека. Я й не знав, що в Женеві є фізична лабораторія.

Пілот розсміявся.

– Не та Женева, що в штаті Нью-Йорк, містере Ленґдон. Женева у Швейцарії.

Зміст останніх слів пілота дійшов до Ленґдона не відразу.

– У Швейцарії?! – серце шалено закалатало. – Ви, здається, сказали, що ми летітимемо лише годину?!

– Так і є, містере Ленґдон, – зі сміхом відповів пілот. – Цей літак летить зі швидкістю п’ятнадцять махів.

5

Убивця маневрував поміж натовпом на людній вулиці європейського міста. Це був дужий чолов’яга. Смаглявий і дивовижно спритний. М’язи в нього й досі були напружені після недавньої важливої зустрічі.

Усе пройшло добре,казав він собі. Хоч працедавець так і не відкрив йому свого обличчя, убивця вважав за честь бути в його товаристві. Невже від їхнього першого контакту проминуло лише п’ятнадцять днів? Убивця досі пам’ятав кожне слово з тієї телефонної розмови…

– Мене звуть Янус, – відрекомендувався незнайомець. – Ми з тобою майже побратими. У нас спільний ворог. Я чув, твої послуги можна купити.

– Залежить, кого ви представляєте, – відповів убивця.

Незнайомець сказав.

– Це ви так жартуєте?

– Бачу, ти про нас чув.

– Звичайно. Про це братство ходять легенди.

– То чому ж ти мені не віриш?

– Усім відомо, що браття давно відійшли в небуття.

– Це наша тактика. Найнебезпечніший ворог– той, кого не бояться.

Убивця не дуже вірив.

– Ви хочете сказати, братство існує донині?

– Саме так, тільки тепер воно в іще глибшому підпіллі. Ми можемо проникнути куди завгодно… навіть у священну фортецю нашого найзаклятішого ворога.

– Це' неможливо. Вони недосяжні.

– У нас довгі руки.

– Таких довгих рук не має ніхто.

– Дуже скоро ти пересвідчишся. Світ от-от побачить неспростовний доказ могутності братства. Очевидний акт зради.

– Що ви зробили?

Співрозмовник розповів.

Убивця був вражений.

– Не може бути!

Наступного дня новина з’явилася в газетах по всьому світі. Убивця повірив.

За п’ятнадцять днів його віра зміцніла так, що не залишилося й тіні сумніву. Братство живе,тріумфував він. Сьогодні вони вийдуть із підпілля й відкриють світові свою силу.

Із зловісним блиском у чорних очах убивця протискався крізь натовп по вулицях. Одне з найпотаємніших і найстрашніших товариств на землі звернулось до нього по послугу. Вони зробили правильний вибір,подумав він. Його вміння берегти таємниці поступалося хіба що вмінню вбивати.

Наразі він служив їм бездоганно. Убив, кого належало, й привіз Янусові потрібний предмет. Тепер Янус має застосувати весь свій вплив і доправити цей предмет у належне місце.

Доправити…

Цікаво, застановлявся убивця, як Янус упорається з таким неймовірним завданням? Очевидно, він має спільника всередині. Влада братства, схоже, й справді безмежна.

Янус,думав убивця. Зрозуміло, що це кодове ім’я.У кого він його запозичив – у дволикого римського бога… чи в супутника Сатурна? Хоча – яка різниця… Янус мав величезну владу. Він однозначно це довів.

Убивця йшов і уявляв, як із неба йому всміхаються предки. Адже сьогодні він продовжує їхнюсправу – бореться з тим самим ворогом, з яким вони воювали багато віків, починаючи з одинадцятого століття… коли орди хрестоносців уперше ринули на його землю; вони ґвалтували й убивали його співвітчизників, називаючи нечестивцями, оскверняли їхні храми й богів.

Щоб дати відсіч загарбникам, його предки створили невеличку, однак грізну армію, бійці якої незабаром стали відомі всюди як захисники. Ці вправні воїни мандрували країною, безжально вбиваючи усякого ворога, що-траплявся їм на шляху. Вони прославилися не лише жорстокими вбивствами, а ще й тим, що святкували свої перемоги, поринаючи в наркотичний дурман. Перевагу вони надавали одному потужному засобу, який називали гашишем.

Слава про них множилась, і незабаром цих нещадних убивць почали називати одрим-єдиним словом – гашишин– дослівно «шанувальник гашишу». Слово гашишинстало синонімом смерті майже в кожній мові на землі. Його вживають дотепер, воно є в сучасній англійські мові… але, як і саме мистецтво вбивати, набуло з часом нової форми.

Сьогодні воно звучить як асасин —найманий убивця.