Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 36 страниц)

50

Роберт Ленґдон стояв біля сховища номер дев’ять і читав написи на стелажах.

БРАГЕ… КЛАВІЙ… КОПЕРНИК… КЕПЛЕР… НЬЮТОН Він перечитав усі прізвища ще раз, і щось його занепокоїло. Тут усі вчені… а де ж Галілей?

Він повернувся до Вітторії, яка перевіряла вміст сусіднього сховища.

– Я знайшов потрібну тему, але Галілея тут чомусь немає.

– Немає тому, – сказала Вітторія, перейшовши до наступного сховища, – що він тут. Сподіваюсь, ви прихопили з собою окуляри, бо всеце сховище присвячене Галілеєві.

Ленґдон підбіг до неї. Вітторія сказала правду. На всіх вказів-пиках у сховищі номер десять було написано:

IL PROCESSO GALILEANO

ІІенґдон аж присвиснув, коли збагнув, чому Галілеєві відвели ціле сховище.

– «Справа Галілея», – захоплено мовив він, вдивляючись крізь скло в темні ряди полиць. – Найдовший і найдорожчий судовий процес в історії Ватикану. Чотирнадцять років і шістсот мільйонів лір. І все це тут.

– Така от невеличка колекція юридичних документів.

– Здається, юристи не дуже змінилися за всі ці століття.

– Так само, як і акули.

Ленґдон підійшов до великої жовтої кнопки збоку на сховищі. І Іатиснув її, і всередині на стелі загорівся ряд темно-червоних ламп. Сховище перетворилось на багряний куб із темним лабіринтом книжкових полиць усередині.

– О Господи, – злякалась Вітторія. – Ми що тут засмагатимемо?

– Пергамент від світла вицвітає, тому в книжкових сховищах світло завжди приглушене.

– Там збожеволіти можна.

Якщо не гірше,подумав Ленґдон, йдучи до єдиного входу в сховище.

– Мушу вас попередити. Кисень – це окислювач, тому в герметичних сховищах його дуже мало. Усередині частковий вакуум. Дихати буде важко.

– Гей, якщо навіть старці-кардинали це витримують…

Справді,подумав Ленґдон. Дасть Бог, і ми витримаємо.

Входом до сховища слугували одні-єдині двері-вертушка. У їхній шахті Ленґдон зауважив звичні чотири кнопки, по одній у кожному відсіку. Коли хтось натискав на кнопку, двері робили стандартні півоберта й зупинялися: Таким чином атмосфера всередині сховища залишалася практично незмінною.

– Коли я ввійду, – сказав Ленґдон, – натисніть на цю кнопку і заходьте теж. Вологість усередині тільки вісім відсотків, тож можливо, ви відчуватимете сухість у роті й горлі.

Ленґдон зайшов у відчинений відсік дверей і натиснув на кнопку. Двері голосно загуділи і почали обертатися. Ленґдон подумки приготувався до фізичного шоку, який людина зазвичай переживає в перші кілька секунд у герметичному сховищі. Увійти до опечатаного архіву – це все одно, що вмить перенестися з рівня моря на висоту двадцять тисяч футів. Нерідко це супроводжується нудотою і запамороченням. В очах двоїться, спина болить,пригадав він приказку архіваріусів. Ленґдон відчув, що в нього заклало вуха. Зашипіло повітря, й двері зупинилися.

Він був у сховищі.

Першою думкою Ленґдона було те, що атмосфера всередині ще більше розріджена, ніж він сподівався. Ватикан, схоже, ставиться до своїх архівів трохи серйозніше, ніж інші. Ленґдон поборов інстинктивне бажання вдихнути якомога глибше і розслабив груди. За кілька секунд капіляри в легенях розширилися і дихати стало легше. Ставай дельфіном,казав він собі, з вдячністю згадуючи ті п’ятдесят дистанцій, які долав щодня в басейні. Коли дихання майже внормувалося, він роззирнувся. Хоч стіни сховища були зі скла, Ленґдон відчув знайомий неспокій. Я в камері,подумав. У криваво-червоній камері.

Двері ззаду загуділи, і Ленґдон повернувся. Вітторія увійшла досередини. У неї відразу почали сльозитись очі, і вона задихалась.

– За хвильку стане легше, – заспокоїв її Ленґдон. – Якщо паморочиться в голові, нахиліться вперед.

– У мене… таке відчуття, – хапаючи повітря ротом, вимовила Вітторія, – наче я… пірнаю з аквалангом… а в балонах… не та суміш газів.

Ленґдон чекав, доки вона оговтається. Він був пеаен – з нею псе гаразд. Вітторія Ветра мала чудову форму, не те-що та під-

< і аркувата випускниця Редкліфа, яку Ленґдон якось водив до і ерметичного сховища Вайднерівської бібліотеки. Закінчилося псе тим, що Ленґдон мусив робити штучне дихання «рот у рот» і тарій жінці, яка мало не вдавилася своїми вставними зубами,

– Ну що, полегшало? – запитав він.

Вітторія кивнула.

– Через вас я мусив летіти на тому клятому літаку, тож і подумав, що мушу віддячити.

Вона слабко всміхнулась.

– Тепер ми квити.

Ленґдон витягнув із коробки біля дверей білі бавовняні рукавиці.

– Формальності? – запитала Вітторія.

– Кислота на пальцях. Не можна торкатися документів без рукавиць. – Ви теж надягніть.

Вітторія послухалась.

– Скільки в нас часу?

Ленґдон подивився на свій годинник із Міккі-маусом.

– Лише початок восьмої.

– Мусимо впоратись за годину.

– Насправді, – сказав Ленґдон, – часу в нас значно менше. – Він показав угору на отвір, прикритий фільтром. – Зазвичай, коли хтось є всередині сховища, куратор вмикає подачу кисню. Ллє сьогодні не той випадок. Двадцять хвилин, і ми почнемо задихатись.

Навіть у тьмяному червонуватому світлі було помітно, як Віт-і'орія зблідла.

Ленґдон усміхнувся і розгладив рукавиці.

– Доведи або задушися – так у вас, здається, кажуть, міс Ветро? Час пішов.

Репортер Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік секунд із десять спантеличено дивився на мобільник і лише тоді відімкнув його.

Чиніта Макрі уважно спостерігала за ним із заднього сидіння.

– Що трапилось? Хто це був?

Ґлік повернувся, почуваючись, як дитина, яка щойно отримала різдвяний подарунок і боїться, що його можуть відібрати.

– Мені дали цікаву інформацію. У Ватикані дещо відбувається.

– Це називається конклав, – сказала Чиніта. – Теж мені інформація!

– Ні, там відбувається ще щось. – Щось серйозне.Невже те, що сказав йому незнайомець, правда? Ґлікові стало соромно, коли він усвідомив, що потайки бажає, щоб так і було. – Що ти скажеш на те, що чотирьох кардиналів викрали і планують убити сьогодні в різних церквах?

– Скажу, що тебе взяв на понт хтось із головного офісу з нездоровим почуттям гумору.

– А якщо я скажу, що нам повідомлять точне місце першого вбивства?

– Спочатку скажи, що це за дідько дзвонив.

– Він не назвався.

– Може, це тому, що його інформація – повна фігня?

Ґлік був готовий, що Макрі поставиться до цього скептично, але вона забула про те, що за час роботи в «Брітіш тетлер» він достатньо наспілкувався з психами й брехунами. Цей інформатор не був ні тим, ні іншим. Він говорив чітко й тверезо. Логічно. Я зателефоную тобі перед восьмою,сказав він, і скажу, де відбудеться перше вбивство. Кадри, які ти відзнімеш, зроблять тебе знаменитим.Коли Ґлік поцікавився, чому незнайомець дає йому цю інформацію, той відповів незворушно з близькосхідним акцентом. Медії– правиця анархії.

– Він сказав іще щось, – додав Ґлік.

– Що? Що Елвіса Преслі щойно обрали Папою?

– Будь така добра, зв’яжися з базою даних Бі-бі-сі. – Ґлік відчув приплив адреналіну. – Хочу дізнатися, що ще ми подавали про цих хлопців.

– Яких хлопців?

– Зроби мені ласку.

Макрі зітхнула і почала під’єднуватись до бази даних.

– Мусиш трохи зачекати.

У Ґліка голова йшла обертом.

– Інформатор дуже хотів з’ясувати, чи є в мене оператор.

– Відеографіст.

– І чи зможемо ми вести передачу в прямому ефірі.

– Елементарно. На частоті одна ціла п’ятсот тридцять сім тисячних мегагерців. А про що йдеться? – Комп’ютер пікнув. —

І Іу от, маємо базу даних. Кого шукати?

Ґлік назвав їй ключове слово.

Макрі здивовано підвела голову.

– Сподіваюсь, ти жартуєш?

52

Внутрішня організація архівного сховища номер десять виявилась не такою простою, як сподівався Ленґдон, і «Діаграми» серед інших аналогічних праць Галілея чомусь не було. Без доступу до комп’ютерного каталогу і системи пошуку Ленґдон і Вітторія розгубилися.

– Ви впевнені, що «Діаграма» саме тут? – запитала Вітторія.

– Абсолютно. Таку інформацію має і Uficcio della Propaganda ilclle Fede…

– Добре. Якщо ви впевнені, то все нормально. – Вона пішла ліворуч, а Ленґдон попрямував у протилежний бік.

Ленґдон почав витягувати й оглядати кожну книжку. Він на-і илу стримувався від того, щоб не зупинятися й не читати кожного скарбу, який опинявся в нього в руках. «Досліди»… «Зоряний посланець»… «Листи про сонячні плями»… «Лист до великої герцогині Крістіни»… Apologia pro Galileo…І так далі.

Пощастило нарешті Вітторії.

–  Diagramma della Verita! – почувся її схвильований голос.

Ленґдон кинувся до неї крізь червоний туман.

– Де?

Вітторія показала, і Ленґдон відразу зрозумів, чому вони не побачили її раніше. Рукопис лежав не на полиці, а в шухляді, у спеціальному контейнері, у яких зазвичай зберігають незшиті сторінки. Напис на шухляді не залишав сумніву щодо її вмісту.

DIAGRAMMA DELLA VERITA Galileo Galilei, 1639

Ленґдон упав на коліна, серце шалено калатало.

– «Діаграма». – Він розплився в широкій усмішці. – Молодчина. Допоможіть мені витягнути цей контейнер.

Вітторія стала навколішки поруч із ним, і разом вони потягнули контейнер на себе. Шухляда, на якій він лежав, легко висунулась на роликах.

– Без замка? – здивувалась Вітторія, побачивши просту застібку.

– Без. Документи з архівів іноді треба швидко евакуювати. У разі повені чи пожежі.

– Розгортайте ж.

Умовляти Ленґдона не було потреби. Опинившись за крок від мрії всього свого академічного життя і до того ж усвідомлюючи, що кисню в сховищі стає дедалі менше, він не збирався зволікати. Відстібнув защіпку і підняв кришку. На дні контейнера лежав чорний полотняний мішечок. Для збереження архівних документів принципово важливо, щоб матеріал, у якому вони лежать, пропускав повітря. Ленґдон узяв мішечок обома руками і, тримаючи горизонтально, витягнув із контейнера.

– Я думала, це буде щось на кшталт скриньки для коштовностей, – сказала Вітторія, – А це якась наволочка.

– Ходімо, – мовив Ленґдон. Тримаючи мішечок перед собою, лк безцінний скарб, Ленґдон попрямував у центр сховища, де і гояв стандартний архівний стіл зі скляним верхом. Розташуван-іі)і столу в центрі мало на меті скоротити до мінімуму відстань, па яку переноситимуться документи. А дослідників, своєю чергою, влаштовувало те, що стіл з усіх боків оточували стелажі:і документами. У найвідоміших архівах світу відбувалися епохальні відкриття, і науковці не хотіли, щоб суперники зазирали крізь скло їм під руки.

Ленґдон поклав мішечок на стіл і розстебнув на ньому кнопки. Ві тторія стояла поруч і мовчки спостерігала. Порившись у лотку:і архівним приладдям, Ленґдон знайшов невеличкі щипці з дисками на кінцях, обтягнутими м’яким фетром. Архіваріуси нази-иають їх кастаньєтами.Ленґдон дедалі більше хвилювався. Бо-м нся, що от-от прокинеться в Кембриджі і побачить на столі купу студентських робіт, які треба перевіряти. Затамувавши подих, пін розкрив мішечок. Сягнув щипцями досередини. Руки в ба-новняних рукавицях тремтіли.

– Спокійно, – сказала Вітторія. – Це ж не плутоній, а лише папір.

Ленґдон обережно затиснув щипцями сторінки, що лежали середині. Тоді, замість того щоб витягнути їх назовні, легко стягнув із них мішечок – так роблять архіваріуси, щоб не пошкодити цінних документів. Лише поклавши сторінки на стіл й увімкнув-ши знизу спеціальну підсвітку, він знову почав дихати.

У тьмяному світлі, що йшло з-під стола, Вітторія скидалася на привида.

– Зовсім невеличкі сторінки, – мовила вона з благоговінням у голосі.

Ленґдон кивнув. Аркуші на столі були схожі на вирвані сторінки і якогось невеличкого роману в м’якій палітурці. Верхній був титульним – на ньому орнаментальними літерами було виведено назву твору, дату, а також стояло ім’я Галілея, написане його рукою.

У цю мить Ленґдон забув про тісноту сховища з розрідженим повітрям, забув про втому й ті жахливі події, що привели його сюди. Він зачудовано дивився на рукопис. Дотик до історії завжди справляв на Ленґдона величезне враження… Це було все одно, що бачити мазки пензля на портреті «Мони Лізи».

Вицвілий жовтий папірус не залишав сумнівів щодо віку й автентичності документа. Однак, якщо не зважати на неминучі ознаки старіння, він чудово зберігся. Трохи зблякла фарба. Сторінки дещо потерлися й позлипалися. Але загалом… у дуже доброму стані.Ленґдон розглядав філігранні написи на обкладинці, і від браку вологи в нього почали сльозитися очі. Вітторія мовчала.

– Подайте, будь ласка, лопатку. – Ленґдон показав на лоток з архівним приладдям з іржостійкої сталі. Вітторія знайшло лопатку й дала йому. Інструмент був дуже якісний… Ленґдон провів по ньому пальцями, щоб усунути залишки статичної електрики, а тоді – надзвичайно обережно – підсунув лопатку під обкладинку й перегорнув її.

Перша сторінка була написана від руки дрібним каліграфічним почерком, розібрати який було майже неможливо. Ленґдон відразу зауважив, що на ній'немає ні діаграм, ні чисел. Лише текст.

– Геліоцентризм, – переклала Вітторія заголовок. Вона швидко продивилася текст. – Здається, тут Галілей раз і назавжди відкидає геоцентричну модель усесвіту. Але це давня італійська, тому точного перекладу не гарантую.

– Переклад нам не важливий, – сказав Ленґдон. – Нам потрібна математика. Чиста мова. – Він перегорнув лопаткою наступну сторінку. Знову текст. Ні діаграм, ні формул. У Ленґдона почали пітніти руки під рукавицями.

– Рух планет, – прочитала Вітторія заголовок. ч Ленґдон наморщив чоло. За інших умов він із захопленням прочитав би це все. Неймовірно, але сучасна модель планетних орбіт НАСА, створена за допомогою потужних телескопів, майже ідентична з первинними розрахунками Галілея.

– Знову немає математики, – сказала Вітторія. – Тут ідеться про зворотний рух і еліптичні орбіти чи щось подібне.

Еліптичні орбіти.Ленґдон згадав, що проблеми в Галілея почалися здебільшого після того, як він заявив, що планети руха-іоться еліптичнимиорбітами. Ватикан прославляв досконалість колай наполягав, що небесні тіла можуть рухатися тільки по колу. Ілюмінати ж вбачали досконалість теж і в еліпсі, захоплюючись математичною дуальністю двох його полюсів. Еліпс ілюмінатів можна впізнати навіть сьогодні в деяких сучасних символах масонів.

– Перегортайте, – сказала Вітторія.

Ленґдон перегорнув сторінку.

– Фази місяця й припливи, – прочитала Вітторія. – Ні чисел, ні діаграм.

Ленґдон перегорнув іще одну сторінку. Знову нічого. Почав перегортати без зупинки. Нічого. Нічого. Нічого.

– Я думала, цей чоловік був математиком, – сказала Вітторія. – А тут тільки текст.

Ленґдон уже відчував нестачу повітря. Надія танула. Аркушів залишалось дедалі менше.

– Знову нічого, – сказала Вітторія. – Математики немає. Кілька дат; кілька стандартних чисел, але нічого схожого на ключ до загадки.

Ленґдон перегорнув останню сторінку й зітхнув. На ній теж і >ув сам текст.

– Коротенька книжечка, – похмуро сказала Вітторія.

Ленґдон кивнув.

–  Merda,як кажуть у Римі.

Справді, повне гімно,подумав Ленґдон, Здавалося, відображен-п л у склі кепкує з нього, так само як удома зранку. Підстаркуватий привид.

– Тут мусить щось бути, – хрипло вимовив він. Відчай у власному голосі здивував його. – Segnoдесь тут. Я знаю!

– Може, DIII – це не «Діаграма»?

Ленґдон повернувся і тільки здивовано на неї подивився.

– Ну добре, – погодилась вона. – Таке розшифрування справді доволі переконливе. Але, може, ключ не математичний?

–  Lingua рига.Що ще це може бути?

– Мистецтво?

– Але ж у книжці немає ні діаграм, ні ілюстрацій. Напевно можна сказати тільки те, що lingua рига– це не італійська. Логічно припустити, що це математика.

– Погоджуюсь.

Ленґдон не міг так легко змиритися з поразкою.

– Може, ці цифри й рівняння написані словами?

– Щоб усе перечитати, потрібен час.

– Якого в нас немає. Треба поділитися. – Він перекинув усю купку аркушів у первинне положення. – Я достатньо знаю італійську, щоб упізнати числа. – Лопаткою він перерізав купку, наче колоду карт, і поклав десяток перших сторінок перед Вітторією. – Ключ десь тут. Я переконаний.

Вітторія перегорнула рукою першу сторінку.

– Лопатка! – заблагав Ленґдон. Схопив з лотка іще одну лопатку і простягнув їй. – Перегортайте лопаткою.

– Я ж у рукавицях, – спробувала заперечити Вітторія. – Що я можу тут пошкодити?

– Я вас прошу.

Вітторія взяла лопатку.

– Ви відчуваєте те, що й я?

– Неспокій?

– Ні. Нестачу повітря.

Ленґдонові теж почало відчутно бракнути повітря. Кисень вичерпався швидше, ніж він припускав. Треба було поспішати. Розв’язувати архівні головоломки йому було не вперше, але зазвичай він мав на це більше часу, а не якісь кілька хвилин. Ленґдон мовчки схилився над столом і почав перекладати першу сторінку.

Ну покажися ж, чорт тебе забирай! Покажися!

53

До одного з підземних тунелів Рима кам’янистим схилом скрадалася темна постать. Давній перехід освітлювали тільки смолоскипи, від чого повітря в ньому було густе й гаряче. Попереду чулися голоси наляканих чоловіків, що марно кликали на допомогу. Звуки відчаю відлунювали від стін і заповнювали весь тісний підземний простір.

Завернувши за ріг, він їх побачив – точнісінько такими, якими залишив тут раніше – чотирьох старих чоловіків, до смерті наляканих, ув’язнених у крихітній кам’яній камері за іржавими гратами.

–  Quietes-vous? – запитав один із них французькою. – Чого нам від нас треба?

–  Hilfe! – вигукнув інший німецькою. – Відпустіть нас!

– Вам відомо, хто ми такі? – запитав третій англійською з іспанським акцентом.

– Тихо, – скомандував різкий голос. Слово прозвучало, як остаточний безжальний вирок.

Четвертий полонений, італієць, мовчазний і задумливий, подивився в чорну порожнечу очей тюремника і міг заприсягтися, що побачив там саме пекло. Боже, допоможи нам,подумав він.

Убивця подивився на годинник, а тоді перевів погляд на бранців.

– Ну що, – спитав, – хто буде першим?

54

Н архівному сховищі номер десять Роберт Ленґдон згадував італійські числівники, насилу орієнтуючись в нерозбірливому письмі. Mille… cento… uno, duo, tre… cinquanta. Де ж те число? Хоч якесь!

Дійшовши до низу, він узяв лопатку, щоб перегорнути сторінку. Підніс інструмент до купки аркушів і відчув, що його рука трем-і ить. За кілька хвилин він усвідомив, що гортає сторінки руками. ( >це так,подумав, почуваючись мало не злочинцем. Брак кисню почав даватися взнаки. Горітиму я в пеклі для архіваріусів.

– Давно б так, – сказала Вітторія і, побачивши, що Ленґдон і ортає сторінки руками, теж відклала лопатку.

– Є щось?

Вітторія похитала головою.

– Нічого такого, що б скидалося на чисту математику. Щоправда, я читаю не дуже уважно… але не бачу нічого схожого на ключ.

Перекладати Ленґдонові ставало щораз важче. Італійську він знав доволі поверхово, а давню італійську й поготів. Вітторія першою впоралась зі своєю частиною і невесело почала переглядати все ще раз від початку, тепер ретельніше.

Додивившись останню сторінку, Ленґдон тихо вилаявся й подивився на Вітторію. Вона, наморщивши чоло, придивлялась до чогось на одному з аркушів.

– Що там? – поцікавився він.

Вітторія не підвіла голови.

– У вас були якісь примітки?

– Ні. Принаймні я не зауважив. А що?

– На цій сторінці є примітка. Вона ледь помітна, бо тут складка.

Ленґдон спробував прочитати те, на що вона дивилась, але побачив тільки номер сторінки у верхньому правому куті. Сторінка 5. Вже за мить він усвідомив збіг, але навіть після цього зв’язок здавався сумнівним. Сторінка 5. П’ять, Піфагор, пентаграми, ілюмінати.Цікаво, чи справді ілюмінати вирішили сховати свій ключ на п’ятій сторінці? У червонуватому тумані, що їх оточував, блиснув слабкий промінчик надії.

– А в примітці є якісь цифри?

– Ні, – похитала головою Вітторія, – тільки текст. Один рядок. Дуже дрібним шрифтом. Майже нечитабельний.

Надія Ленґдона згасла.

– Це мала б бути математика. Lingua рига.

– Так, знаю. – Вона повагалась. – Але думаю, вам це буде цікаво. – У її голосі чулося хвилювання.

– Читайте.

Примружившись, Вітторія прочитала:

–  Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

Такого Ленґдон зовсім не чекав.

– Як ви сказали?

Вітторія повторила:

–  Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

– Світла путь? – Ленґдон мимоволі напружився.

– Так тут написано. Світла путь.

Коли ці слова дійшли до його свідомості, Ленґдон відчув, що туман у голові розкроїла мить ясності. Крізь Рим сюди прокласти світла путь.Він іще не знав, як це може їм допомогти, але рядок, схоже, чітко вказував на стежку світла. Путь світла.У нього було таке відчуття, що його мозок працює, як двигун на неякісному пальному.

– А ви впевнені, що це перекладається саме так?

Вітторія завагалась.

– Насправді… – Вона подивилась на нього якось дивно. – Це не переклад. Цей рядок написано англійською.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що акустика в сховищі позначилась на його слухові.

–  Англійською?

Вітторія підсунула документ до нього, і Ленґдон прочитав унизу сторінки напис крихітними літерами:

–  Крізь Рим сюди прокласти світна путь.Англійська? Що робить англійськав італійській книжці?

Вітторія знизала плечима. У неї теж почало паморочитися II голові.

– Можливо, англійська – це і є lingua рига? Її вважають міжнародною мовою науки. У ЦЕРНі ми тільки англійською й спілкуємося.

– Але ж це все було в сімнадцятому столітті, – не погоджу-иався Ленґдон. – Тоді в Італії ніхто не розмовляв англійською, навіть… – Він змовк на півслові, усвідомивши, що збирався ска-іати. – Навіть… духовенство. – Розум науковця запрацював па повну силу. – У сімнадцятому столітті, – тепер Ленґдон заговорив швидко, – англійська належала до мов, якими Ватикан но послуговувався. Клірики розмовляли італійською, латиною, німецькою, навіть іспанською й французькою, але англійської у Натикані ніхто не знав. Англійську церковнослужителі вважали брудною мовою вільнодумців і таких нечестивців, як! Чосер і Шекспір. – Раптом Ленґдон згадав чотири тавра ілюмі-! натів – земля, повітря, вогонь і вода. Легенда про те, що ам-! біграми були написані англійською,тепер набула нового, не-; сподіваного змісту.

– Отже, по-вашому, Галілей міг назвати англійську чистою j мовою, тому що нею не володів Ватикан? і

– Так. Або, можливо, написавши ключ англійською, Галілей ' мав на меті обмежити коло читачів загалом.

– Але ж це навіть не ключ, – заперечила Вітторія. – Крізь Рим сюди прокласти світла путь?Який це, у біса, ключ?

Вона має рацію,подумав Лецґдон. Від цього рядка не було: ніякої користі. Але, повторивши його подумки ще раз, він заува– і жив щось незвичне. Дивно,подумав. І наскільки це ймовірно?;

– Треба йти звідси, – сказала Вітторія хриплим голосом.

Ленґдон не слухав. Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

– Це ж пентаметр, чорт забирай! П’ятистопний ямб! – раптом сказав він, і ще раз подумки порахував склади. – П’ять пар складів – ненаголошений, наголошений.

Вітторія не зрозуміла.

– П’ятистопний – хто?

На мить Ленґдон знову опинився на уроці англійської в Академії Філіпа в Екзетері. Справжнісіньке пекло.Зірка шкільної бейсбольної команди Пітер Ґріер ніяк не може запам’ятати, скільки наголошених і ненаголошених складів є в рядку шекспірівсь-кого пентаметра. Вчитель – він же водночас і директор школи – енергійний містер Бісселл, вискакує на стіл і кричить:

– Пента-метр, Ґріере! Згадай, скільки кутів має «дім» у бейсболі! Пентагон! П’ять кутів! Пента! Пента! Пента!;

П’ять пар складів, думав Ленґдон. Ненаголошений, наголошений. Неймовірно, але за всю свою наукову кар’єру він ніколи не помічав цього зв’язку. П’ятистопний ямб – це симетричний розмір вірша, що має в основі священні числа ілюмінатів – п’ять і два!

Ти притягуєш за вуха!казав собі Ленґдон, намагаючись більше ^;про Це не думати. Це лише випадковий збіг!Але в голові вперто крутилися слова: п’ять… Піфагор і пентаграма; два… дуальність т ього сущого.

За мить свідомість осяяла ще одна здогадка. П’ятистопний ямб

і.і його простоту часто називають «чистим віршем» або ж «чистим розміром». La lingua рига?Можливо, це й є та чиста мова, про яку казали ілюмінати? Крізь Рим сюди прокласти світла путь.

– Ого, – сказала Вітторія.

Ленґдон повернувся й побачив, що вона крутить аркуш і розглядає його з різних боків. Усередині в нього похололо. Не дай Бог.

– Тільки не кажіть мені, що цей рядок – теж амбіграма!

– Ні, це не амбіграма… але це… – Вона повернула аркуш на дев’яносто градусів, потім ще і ще.

– Це що?

Вітторія підвела голову.

– Цей рядок тут не єдиний.

– Є ще один?

– По рядку з кожного краю. Згори, знизу, зліва і справа. Думаю, це віршик.

– Чотири рядки? – У Ленґдона перехопило подих. Галілей писав вірші? – Дозвольте глянути.

Вітторія не віддала сторінки. Зона сама придивлялась до крихітного тексту на полях.

–  Явідразу не помітила цих рядків, бо вони написані на самих краях. – Вона нахилилась над останнім рядком. – Гм. Знаєте що? Це написав не Галілей.

– Що?

– Під віршем стоїть підпис: Джон Мільтон.

–  Джон Мільтон? – Впливовий англійський поет, що напи-і ав «Утрачений рай», був сучасником Галілея і вченим. Багато дослідників підозрювали його в причетності до ілюмінатів чи т– в першу чергу.'На думку Ленґдона, легенда про зв’язок Міль-юиа з ілюмінатами була правдою. Мільтон не тільки здійснив К)38 року паломництво до Рима, «щоб поспілкуватися з про– иітленими людьми», яке зафіксоване документально, а й зустрічався з Галілеєм, коли той перебував під домашнім арештом, про що свідчить чимало картин епохи Відродження, у тому числі знамените полотно Аннібала Ґатті «Галілей і Мільтон», що сьогодні висить у Музеї історії науки у Флоренції.

– Мільтон був знайомий з Галілеєм, правда? – запитала Вітторія, підсуваючи аркуш Ленґдонові. – Може, він написав цей вірш на прохання того?

Ленґдон, зціпивши зуби, взяв документ. Розправив його на столі й прочитав рядок угорі. Тоді повернув аркуш на дев’яносто градусів і прочитав рядок на полях праворуч. Ще один поворот – і рядок знизу. Ще поворот – ліворуч. Останній поворот – і аркуш опинився в первинному положенні. Усього рядків було чотири. Той, який Вітторія зауважила першим, насправді виявився у вірші третім. Вражений, Ленґдон іще раз перечитав усі чотири рядки, один за другим, повертаючи аркуш за годинниковою стрілкою: згори, праворуч, знизу, ліворуч. Тоді схвильовано видихнув. Сумнівів не залишалося.

– Ви знайшли ключ, міс Ветро.

Вітторія втомлено всміхнулася.

– От і добре. То, може, ми нарешті звідси підемо?

– Я мушу переписати ці рядки. Треба знайти десь папір і ручку.

Ві'тторія похитала головою.

– Облиште, професоре. Немає часу бавитися в писців. – Вона взяла аркуш і попрямувала до дверей.

Ленґдон встав.

– Цього не можна виносити назовні! Це…

Але Вітторія вже вийшла зі сховища.