Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 36 страниц)

59

Центр збору швейцарської гвардії, розташований біля казарм С оrpо di Vigilanza,здебільшого використовувався для плануванi заходів безпеки під час публічних виступів Папи та інших важливих подій у Ватикані. Сьогодні ж у центрі обговорювали дещо інше.

Інструктаж проводив заступник головнокомандувача швейцарської гвардії капітан Ілаєс Рошер. Це був дужий чоловік з широченними грудьми й м’якими рисами. Він мав на собі традиційну капітанську уніформу, а на голові – червоний берет, зсунутий на бік. Його голос, на диво чистий, звучав, як музичний інструмент. Однак, попри чіткість вимови, очі в капітана Рошера були затуманені, наче в якогось нічного ссавця. Підлеглі називали його orso —тобто ведмідь-гризлі. Іноді вони жартома казали, що Рошер – це «ведмідь, що ходить в тіні гадюки ⁶ 6
  Viper (англ.)– «гадюка» на військовому жаргоні також означає «начальство».


[Закрыть]». Гадюкою був командир Оліветті. Ведмідь не менш страшний, ніж гадюка, але ви принаймні знаєте, коли він наближається.

Солдати стояли «струнко», не наважуючись поворухнути жодним м’язом, хоч інформація, яку вони щойно почули* підвищила їхній сукупний кров’яний тиск на кілька тисяч пунктів.

Лейтенант Шартран стояв у кімнаті позаду і шкодував, що не опинився в числі тих дев’яноста дев’яти відсотків, які не пройшли відбору до швейцарської гвардії. Двадцятирічний Шартран був наймолодшим серед присутніх гвардійців. Він пробув у Ватикані лише три місяці. Як і будь-який інший солдат швейцарської гвардії, Шартран свого часу відслужив у швейцарському війську і витримав іще два роки додаткової муштри у Берні, щоб мати право на участь у складних випробуваннях, які Ватикан проводив у таємних казармах неподалік від Рима. Однак до такої кризи, як та, що виникла зараз, його ніколи не готували.

Спочатку Шартран подумав, що цей інструктаж – лише якесь новомодне навчання. Футуристична зброя? Давні культи? Викрадені кардинали?Але потім Рошер показав їм на екрані зброю, про яку йшла мова. І Рошер зрозумів, що це не навчання.

– Ми вимикатимемо електрику на окремих ділянках, – казав Рошер, – щоб усунути зовнішні магнітні перешкоди. Працюва-гимемо групами по чотири. Усі отримають окуляри нічного бачення. Шукатимемо за допомогою звичайних детекторів для ииявлення «жучків», налаштованих на низьку потужність. Є запитання?

Запитань не було. '.

У Шартрана голова йшла обертом.

– А що, як ми вчасно не знайдемо цієї бомби? – запитав він і відразу ж пошкодував.

Ведмідь-гризлі пильно подивився на нього і нічого не відповів. Тоді віддав честь і відпустив усіх, похмуро побажавши:

– Успіху, друзі.

60

()станні два квартали Ленґдон і Вітторія йшли до Пантеону повз довгу вервечку таксівок, водії яких спали на передніх сидіннях. * Іас сну був вічним у Вічному місті – тотальна дрімота в публічних місцях була закономірним продовженням пообідньої сієсти, яку запозичили тут з давньої Іспанії.

Ленґдон намагався зібратися з думками, але становище було надто дивним, щоб можна було осмислити його раціонально. Ще вісім годин тому він спокійно спав у Кембриджі. А тепер він у Європі, тягнутий у сюрреалістичну битву давніх титанів, носить у кишені пістолет і тримає за руку жінку, з якою щойно познайомився.

Він глянув на Вітторію. Та дивилася просто вперед. Вона міцно стискала його руку – як незалежна й рішуча жінка. Її пальці обплелися довкола його, наче це було цілком природно. Ані тіні вагання. Ленґдон відчував дедалі сильніший потяг. Опустися на <емлю,сказав він собі.

Вітторія, здається, відчула його неспокій.

– Розслабтесь, – сказала вона, не повертаючи голови. – Ми ж маємо виглядати, як молодята.

– Я зовсім не напружений.

– То чому стискаєте мою руку так, ніби хочете розчавити? – Ленґдон почервонів і послабив потиск. – Дихайте очима, – порадила Вітторія.

– Як ви сказали?

– Це розслаблює м’язи. Цей прийом називається пранаяма.

– Піранья?

– Ні. Риба тут ні до чого. Пранаяма.Зрештою, це не важливо.

Вийшовши на п’яца делла Ротунда, вони побачили Пантеон.

Ленґдон завжди захоплювався цим величним храмом. Пантеон. Храм усіх богів. Поганських богів. Богів Природи й Землі.Ззовні споруда здавалась незграбнішою, ніж він її пам’ятав. Вертикальні колони і трикутний пронаосзаступали круглий купол. Однак знайомий зухвалий напис над входом не залишав сумнівів, що вони втрапили правильно. AGRIPPA L F COS TERTIUM FECIT. Ленґдон переклав його, як завжди, з потіхою. Марк А/ріппа, обраний консулом утрете, спорудив це.

Скромніше не буває,подумав Ленґдон і роззирнувся навколо. На майдані гуляло чимало туристів із відеокамерами. Інші насолоджувались найкращою в Римі кавою глясе за літніми столиками кафе La Tazza di Ого.Біля входу в Пантеон, як і казав Оліветті, стояло четверо поліцейських.

– Наче все тихо, – сказала Вітторія.

Ленґдон кивнув, хоч На душі в нього було неспокійно. Тепер, коли він опинився тут, весь сценарій здавався йому фантастичним. Хоч Вітторія щиро вірила, що він не помиляється, Ленґдон усвідомлював, що взяв на себе величезну відповідальність. Він знову згадав віршик ілюмінатів. Земний гріб Санті, демона діра. ТАК,казав він собі. Це тут. Гріб Санті. Він бував тут безліч разів – стояв під отвором у куполі Пантеону перед могилою славного Рафаеля.

– Котра година? – запитала Вітторія.

Ленґдон подивився на годинник.

– Сьома п’ятдесят. До початку шоу залишилось десять хвилин.

– Сподіваюсь, ці люди – не терористи, – сказала Вітторія, оглядаючи туристів, що заходили до Пантеону. – Якщо щось трапиться всередині, усі ми опинимося під перехресним вогнем.

Ленґдон голосно видихнув повітря, і вони попрямували до иходу. У кишені він відчував вагу пістолета. Цікаво, що буде, якщо поліцейські надумають його обшукати і знайдуть зброю, подумав піп. Але ті не звернули на нього жодної уваги. Очевидно, маскарад удався на славу.

Ленґдон пошепки запитав Вітторію:

– Ви колись стріляли з чогось, окрім рушниці зі снодійними іарядами?

– Ви що, мені не довіряєте?

– Довіряти вам? З якої рації? Ми ж ледве знайомі.

Вітторія спохмурніла.

– А я вже подумала, що ми молодята.

61

Повітря в Пантеоні, вологе й прохолодне, було наскрізь просякнуте історією. Банювата стеля здіймалася вгору на сорок три метри, і, позбавлена будь-яких підпор, висіла над головами, наче невагома, хоч насправді в діаметрі перевищувала баню собору

< ліятого Петра. Зайшовши до просторої зали, що була дивовижним сплавом інженерного хисту й високого мистецтва, Ленґдон, як завжди, відчув легкий мандраж. Крізь славнозвісний круглий отвір у куполі лилися тонкі промені вечірнього сонця. Діра демона,подумав Ленґдон.

Отже, вони на місці.

Ленґдон кинув оком на округлу стелю, на стіни, прикрашені колонами і, нарешті, на мармурову підлогу під ногами. Під склепінням ледь чутно відлунювали кроки і стишені голоси людей. Ленґдон уважно подивився на групу туристів, що безцільно бродили в затінку стін. Чи ти вже тут?

– Схоже, тут усе тихо, – сказала Вітторія, все ще тримаючи його за руку.

Ленґдон кивнув.

– Де могила Рафаеля?

Ленґдон на мить задумався, намагаючись зорієнтуватися. Він обвів поглядом круглу залу. Могили. Олтарі. Колони. Ніші. Він показав рукою ліворуч, у протилежний бік храму, на багато оздоблений надгробок.

– Думаю, могила Рафаеля он там.

Вітторія ще раз уважно оглянула приміщення.

– Я не бачу нікого, схожого на вбивцю. Може, варто походити і все обдивитися?

Ленґдон кивнув.

– Тут небагато місць, де можна було б сховатися. Перевірмо краще rientranze.

– Ніші?

– Атож. Ніші в стінах.

По периметру зали поміж могилами виднілися півкруглі ніші у стінах. Вони були неглибокі, однак у їх тіні легко могла сховатись людина. Ленґдон із сумом подумав, що колись там стояли статуї олімпійських богів, але після того як Ватикан перетворив Пантеон на християнську церкву, усі поганські скульптури було знищено. Болісно усвідомлювати, що він стоїть біля першого олтаря науки, а вказівник назавжди втрачений. Цікаво, що це була за статуя і куди вона показувала, подумав Ленґдон. Він не уявляв більшої радості, ніж знайти вказівник ілюмінатів – статую, що непомітно визначала напрямок стежки світла. І цікаво, хтобув цим анонімним скульптором, що виконував замовлення ілюмінатів?

– Я огляну ліву стіну, – сказала Вітторія, показавши на лівий бік храму. – Ви огляньте праву. Зустрінемося через сто вісімдесят градусів.

Ленґдон похмуро всміхнувся.

Залишившись сам, він мимоволі знову подумав про весь жах становища, у якому опинився. Він рушив праворуч, і йому здалося, що в мертвому просторі навколо чується шепіт убивці. О восьмій годині. Незаймані жертви на олтарях науки. Математична прогресія смерті. О восьмій, дев'ятій, десятій, одинадцятій… і опівночі.Ленґдон подивився на годинник. 7:52. Вісім хвилин.

Ідучи до першої ніші, Ленґдон проминув могилу одного з католицьких правителів Італії. Його саркофаг, як це нерідко буває п Римі, стояв під кутом до стіни. Кілька туристів, що зупинились <>іля нього, дивувалися з такого дивного розташування. Ленґдон не зупинився, щоб пояснити їм, у чому тут річ. Християнські могили часто не гармонують з архітектурою храмів через те, що, іа традицією, покійник мав бути повернутий обличчям на схід.І Іро цей давній забобон Ленґдон тільки минулого місяця розповідав на лекції з символіки.

– Але ж це зовсім нелогічно! – вигукнула одна зі студенток у першому ряду, коли Ленґдон пояснив, чим зумовлено таке розташування могил. – Навіщо християнам класти покійників об-л иччям до сходу сонця? Це ж християни… а не сонцепоклонники!

Ленґдон усміхнувся. Він ходив туди-сюди перед дошкою і жу-ііав яблуко.

– Містере Гітцрот! – гукнув.

Студент, що куняв в останньому ряду, здригнувся.

– Що! Ви мене?

Ленґдон показав на плакат на стіні з репродукцією картини епохи Відродження.

– Хто цей чоловік, що стоїть навколішках перед Ісусом?

– Гм… якийсь святий?

– Чудово. А чому ви вирішили, що це святий?

– Бо він має німб?

– Прекрасно. А цей золотий німб нічого вам не нагадує?

Гітцрот розплився в широкій усмішці.

– Нагадує. Ті єгипетські штуки, про які ми вчили минулого семестру. Як же їх… сонячні дискиї

– Дякую, Гітцроте. Можете спати далі. – Ленґдон повернувся до аудиторії. – Німби, як і більшість християнських символів, були запозичені в давніх єгиптян, що поклонялися сонцю. У християнстві є безліч елементів сонцепоклонництва.

– Можна? – не вгавала студентка в першому ряду. – Я постійно ходжу до церкви, але не бачу там жодного вияву сонцепоклонництва!

– Невже? А що ви святкуєте двадцять п’ятого грудня?

Різдво. Народження Ісуса Христа.

– Але, згідно з Біблією, Ісус народився в березні. Чому ж ми святкуємо його народження наприкінці грудня?

Мовчання.

Ленгдон усміхнувся.

– Двадцять п’яте грудня, друзі, – це давнє поганське свято Непереможного сонця – sol invictus– яке збігається з зимовим сонцестоянням. Це той чудовий момент, коли сонце повертається і дні починають довшати.

Ленґдон відкусив яблуко.

– Нові релігії, – вів далі він, – часто присвоюють свята, що існували раніше, аби полегшити людям перехід до нової віри. Це називають трансмутацією.Віряни мають ті самі святкові дні, моляться в тих самих святих місцях, послуговуються тими самими символами… просто заміняють одного бога іншим.

Студентка в першому ряду обурилась:

– Ви що ж, хочете сказати, що християнство – це те саме сонцепоклонництво… тільки в новій оболонці?

– Зовсім ні. Християнство запозичило символи й ритуали не тількивід сонцепоклонників. Наприклад, християнський ритуал канонізації походить від давнього обряду «обожествлення» померлих видатних людей (філософів, жерців), про який писав, зокрема, грецький філософ Евгемер. Святе причастя запозичене в ацтеків. На думку деяких дослідників, навіть сама ідея, що Ісус помер за наші гріхи, не є суто християнською; самопожертва молодого чоловіка задля спокутування гріхів його народу фігурує в ранніх традиціях культу Кецалькоатля.

– Невже в християнстві немає нічогооригінального? – сердито спитала студентка.

– У будь-якійорганізованій релігії оригінального дуже мало. Релігії не народжуються на голому місці. Вони виростають одна з одної. Сучасна релігія– це своєрідний колаж… стилізована історія намагань людини зрозуміти божественну суть речей.

– Гм… зачекайте, – озвався Гітцрот. Тепер він остаточно про-кпнувся. – Я знаю, що в християнстві оригінальне. Це наш образ Ііога. Християни ніколи не зображали Бога у вигляді людини і головою яструба, як єгиптяни, чи так, як ацтеки, або ще якось дивно. У християн, Бог – це завжди дідусь із сивою бородою, іпачить, наш образБога оригінальний, правда?

Ленґдон усміхнувся.

– Коли перші християни відмовилися від своїх попередніх ()огів – поганських, римських, грецьких, бога сонця, Митри, кого іавгодно, – вони спитали в Церкви, як виглядає їхній новий християнський Бог. Церква повелася мудро – вона обрала найгрізні-ше, наймогутніше… і найзнайоміше обличчя в історії людства.

– Дідуся з довгою сивою бородою? – недовірливо спитав Гітцрот.

Ленґдон показав на ієрархію давніх богів на стіні. На самому исршечку сидів грізний дідусь з довгою сивою бородою.

– А Зевс вам нікого не нагадує?

На цьому час лекції закінчився.

– Добрий вечір, – почувся чоловічий голос.

Ленґдон здригнувся. Він знову був у Пантеоні. Повернувся й побачив літнього чоловіка в чорному плащі з червоним хрестом па грудях. Чоловік усміхнувся і показав сірі зуби.

– Ви англієць, правда? – Він говорив із сильним тосканським акцентом.

Збентежений, Ленґдон заморгав.

– Узагалі-то, ні. Я американець.

Чоловік знітився.

– Ой, пробачте, ради Бога. Ви так добре одягнені, що я подумав… Вибачте.

– Чим я можу вам допомогти? – запитав Ленґдон. Серце u нього закалатало.

– Насправді, я думав, що це я міг би чимось допомогти вам. Я тут чічероне. – Чоловік гордо показав на значок муніципалітету. – Мій обов’язок – зробити ваше перебування в Римі якомога цікавішим.

Ще цікавішим?Ленґдон був певний, що саме цей його візит до Рима й так цікавий, як жодний інший.

– Ви видаєтесь мені високоосвіченою людиною, – запопадливо сказав гід, – яка, поза сумнівом, цікавиться культурою більше, ніж інші туристи. Якщо бажаєте, я міг би вам розповісти історію цієї незвичної будівлі.

Ленґдон ввічливо усміхнувся.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, але насправді я сам займаюсь історією мистецтва…

– Чудово! – Очі в чоловіка загорілися так, наче він щойно виграв джек-пот. – Тоді вам це неодмінно сподобається!

– Дякую, але я б волів…

– Пантеон, – почав чоловік свою звичну, завчену напам’ять, промову, – збудував Марк Аґріппа 27 року до Різдва Христового.

– Так, – перебив його Ленґдон, – а перебудував Адріан 119 року після Різдва Христового.

– Це був найбільший у світі купол без підпор, аж доки в Новому Орлеані 1960 року не збудували величезний критий стадіон із назвою Супердоум.

Ленґдон подумки застогнав. Спинити чоловіка було неможливо.

– А один богослов у п’ятому столітті якось назвав Пантеон Домом диявола.Він уважав, що отвір у куполі – це вхід для демонів!

Ленґдон більше не слухав. Його погляд перенісся на круглий отвір над головою. Він уявив сценарій убивства, який описала Вітторія, і в нього похолола в жилах кров… Кардинал із тавром на грудях падає крізь діру в куполі і голосно вдаряється об мармурову підлогу. Оце була б подія для преси!Ленґдон мимоволі пошукав очима репортерів. Жодного. Він глибоко вдихнув. Це була недоладна ідея. Практично виконати такий трюк було б навряд чи можливо.

Ленґдон пішов далі оглядати ніші, а Гід, що торочив без упину, дріботів слідом, як відданий цуцик. Ще один доказ,подумав Ленґ-дон, що немає на світі нічого гіршого, ніж фанатичний історик мистецтва.

І протилежного боку зали Вітторія була зайнята власним пошуком. Уперше залишившись сама відтоді, як довідалась про смерть (ііп ька, вона відчула тягар дійсності останніх восьми годин. Бать-к.і убили – жорстоко й несподівано. Майже так само болісно <>уло усвідомлювати, що батькове творіння осквернили – воно і тало зброєю в руках терористів. Вітторію терзало відчуття про-иипи за те, що саме їївинахід дав змогу перевозити антиматерію… це їїконтейнер зараз відлічував секунди десь у Ватикані. Нама-і нючись допомогти батькові в його пошуках істини й простоти… нона мимоволі стала співучасницею змови, що має на меті хаос.

Дивно, але єдиним позитивним моментом у її житті в цей час пула присутність цілковитого незнайомця. Роберта Ленґдона. Його очі переконливо додавали їй якогось незбагненного спокою… так само, як гармонія океану, який вона покинула тільки і ьогодні вранці. Вітторія раділа, що Ленґдон був поруч. Мало гого, що він був для неї джерелом сили й надії – завдяки його шанням і кмітливості вони дістали цей єдиний шанс спіймати вбивцю батька.

Вітторія дихала глибоко, пересуваючись уздовж периметра й оглядаючи ніші. Усі її думки тепер були про помсту. Завжди, скільки себе пам’ятала, вона любила все живе… а тепер от жадала бачити цього ката мертвим.Жодні міркування про кармуііс могли її сьогодні змусити не відповідати злом на зло. Стриножена й збуджена, вона відчувала у своїй італійській крові щось таке, чого ще ніколи не знала… нашіптування сицилій-і і.ких предків, що захищали честь родини, чинячи жорстоку і праведливість. Вендетта,подумала Вітторія і вперше в житті ірозуміла, що це таке.

Картини помсти, що рдїлися в голові, змусили йти швидше. І ісзабаром вона наблизилась до могили Рафаеля Санті. Навіть ідалеку Вітторія зауважила, що цього хлопця тут особливо шанують. Його гріб, на відміну від інших, стояв у спеціальній ніші і був захищений щитом із плексигласу. Вона прочитала напис на саркофазі:

Рафаель Санті, 1483—1520

Вітторія уважно оглянула могилу, а тоді прочитала речення, написане на табличці біля саркофага.

Тоді прочитала ще раз.

Тоді… ще раз.

За мить вона вже бігла щодуху в протилежний кінець зали і в паніці гукала:

– Роберте! Роберте!

62

Просуванню Ленґдона вздовж правої стіни Пантеону перешкоджав гід, що плівся за ним по п’ятах і безупинно тараторив. Ленґдон наблизився до останньої ніші.

– Бачу, вам подобаються ці ніші! – задоволено сказав гід. – А чи знали ви, що купол здається невагомим через те, що стіни догори поступово тоншають?

Ленґдон кивнув, хоч не чув жодного слова. Він приготувався оглянути наступну нішу. Раптом хтось схопив його ззаду за плече. Це була Вітторія. Вона важко дихала і тягнула його за руку. Вираз жаху на її обличчі міг означати тільки одне. Вона знайшла тіло,подумав Ленґдон. Йому стало страшно.

– А, ваша дружина! – вигукнув гід, зрадівши новій слухачці. Він показав рукою на її шорти й туристичні черевики. – От по вас зразу скажеш, що ви американка!

Вітторія примружилась.

– Я італійка.

Усмішка гіда згасла.

– О Боже.

Роберте, – прошепотіла Вітторія, намагаючись поверну-і іклі до гіда спиною. – Галілеєва «Діаграма». Я мушу на неї

ПОДИВИТИСЯ.

– «Діаграма»? – знову втрутився гід. – Це ж треба! Бачу, друзі, ви чудово знаєте історію! На жаль, цей документ побачити неможливо. Він зберігається в таємному архі…

– Ви нас пробачите? – Ленґдона збентежив вираз паніки на поличчі Вітторії. Він відвів її вбік і обережно витягнув з кишені

і торінку «Діаграми». – Що сталося?

– Коли вийшла ця брошура? – запитала Вітторія, розглядаючи аркуш.

Гід знову підійшов до них і, роззявивши рот, витріщився на пожовклу сторінку.

– Не може бути… Це ж не…

– Репродукція для туристів, – сказав Ленґдон, насилу стримуючи роздратування. – Дякую за допомогу. А тепер ми з дружиною хотіли б побути самі.

Гід позадкував, не відриваючи погляду від аркуша.

– Коли Галілей опублікував «Діаграму»? – знову запитала Кітторія.

Ленґдон показав на римське число внизу сторінки.

– Це дата опублікування. А в чому річ?

Вітторія розшифрувала число.

– 1639?

– Так. А в чому справа?

В очах Вітторії з’явилась тривога.

– Біда, Роберте. Причому серйозна. Дати не сходяться.

– Які дати не сходяться?

– На могилі Рафаеля. Його поховали тут тільки 1759 року. Через століття шсля опублікування «Діаграми».

Ленґдон дивився на неї й ніяк не міг второпати, про що йдеться.

– Та ні, – сказав він. – Рафаель помер 1520 року, задовго допояви «Діаграми».

– Так, але спочатку його поховали не тут.

Ленґдон розгубився.

– Що ви таке говорите?

– Я щойно це прочитала. Прах Рафаеля, як одного з найви-датніших італійців, перенесли до Пантеону 1759 року.

Коли зміст цих слів дійшов до Ленґдона, йому здалося, що під ним захиталась підлога.

– Коли писався цей вірш, – вела далі Вітторія, – Рафаель був похований десь-інде.У той час Пантеон не мав нічого спільного з Рафаелем!

Ленґдонові перехопило подих.

– Але це… означає…

– Так! Це означає, що ми не в тому місці!

Ленґдонові запаморочилося в голові. Неможливо… Я буи певний…

Вітторія побігла за гідом і притягнула його назад.

– Сеньйоре, пробачте нам. Де Рафаель був похований у сімнадцятому столітті?

– В Урб… Урбіно, – запинаючись, вимовив збентежений гід. – На його батьківщині.

– Неможливо! – Ленґдон тихо вилаявся. – Олтарі науки ілюмінатів були всі тут, у Римі. Це я знаю напевно!

– Ілюмінати? – перепитав вражений гід і ще раз подивився на документ у Ленґдона в руці. – Хто ви такі, люди добрі?

Вітторія взяла ініціативу у свої руки.

– Ми шукаємо те, що може називатися земним гробом Санті. Тут, у Римі. Ви не підкажете, що б це могло бути?

Гід розгубився.

– Це єдиний гріб Рафаеля в Римі.

Ленґдон намагався думати, але розум його не слухався. Якщо 1655 року Рафаель був похований не в Римі, то про що ж ідеться у вірші? Земний гріб Санті, демона діра. Що ж це за дідько? Думай!

– Може, був іще якийсь художник на прізвище Санті? – запитала Вітторія.

Гід знизав плечима.

– Принаймні я такого не знаю.

– Може, не художник, а просто хтось відомий? Може, якийсь учений, поет чи астроном мав прізвище Санті?

Гід уже був би радий спекатись їх якнайшвидше.

– Ні, мадам. Єдиний Санті, про якого я чув, це Рафаель, архітектор.

– Архітектор? – перепитала Вітторія. – Я думала, він був художником!

– Він був, звичайно, і тим, й іншим. Як і всі вони. Мікеланд-^ коло, да Вінчі, Рафаель.

Ленґдон не знав, що підказало йому цю ідею слова гіда чи иипіукані надгробки уздовж стіни, – але це не мало значення. Він іоагнув. Санті був архітектором.Від цього усвідомлення думки иосипались одна за одною, як доміно. Архітектори часів Відродження або уславляли Бога, будуючи великі церкви, або ж услав-п яли видатних осіб, споруджуючи їм розкішні надгробки. Гріб Санті. Чи може таке бути? Образи тепер з’являлися швидше…

«Мона Ліза» да Вінчі

«Латаття» Моне

«Давид» Мікеланджело

«Земний гріб» Санті…

– Санті створивцей гріб, – раптом сказав Ленґдон.

Вітторія повернулась.

– Що?

– У вірші йдеться не про могилу Рафаеля, а про надгробок, нкий він вирізьбив.

– Що ви таке говорите?

– Я неправильно зрозумів ключ. Треба шукати не місце поховання Рафаеля, а надгробок, який той вирізьбив для когось іншого.Не знаю, як я міг так помилитись. Половина скульптур у Римі часів Відродження й бароко виготовлялась для надгробків. – Ленґдон усміхнувся, Щасливий, що нарешті збагнув суть нірша. – Рафаель, мабуть, вирізьбив сотні надгробків!

Вітторія, схоже, не поділяла його радості.

– Сотні?

Усмішка в Ленґдона на обличчі згасла. – о…

– І серед них є земні,професоре?

Раптом Ленґдон почувся некомпетентним, і йому стало сором но. Про роботи Рафаеля він знав дуже мало. От якби мова зайш ла про Мікеланджело, то він міг би щось порадити, а творчість Рафаеля його ніколи особливо не захоплювала. Ленґдон міг би назвати лише кілька більш-менш відомих надгробків роботи Рафаеля, але не знав точно, як вони виглядають.

Очевидно, відчувши розгубленість Ленґдона, Вітторія знову повернулась до гіда, який уже намагався непомітно зникнути. Вона схопила його за руку і притягнула назад.

– Мені потрібний надгробок. Роботи Рафаеля. Надгробок, який можна було б уважати земнім.

Гід занервував.

– Надгробок роботи Рафаеля? Поняття не маю. Він виготовин їх чимало. Тут, мабуть, ідеться про каплицюроботи Рафаеля, а не просто надгробок. На місці поховання архітектори завжди споруджували каплицю.

Ленґдон зрозумів, що чоловік має рацію.

– Скажіть, якісь надгробки чи каплиці роботи Рафаеля називають земними?

Чоловік знизав плечима.

– Пробачте. Не розумію, про що ви. Слово «земний» мені ні про що конкретно не говорить. Я мушу йти.

Вітторія, не відпускаючи його руки, прочитала верхній рядок з аркуша.

–  Земний гріб Санті, демона діра.Це вам про щось говорить? ¹

– Анічогісінько.

Ленґдон раптом стрепенувся. Він зовсім забув про другу частину цього рядка. Демона діра?

– Згадав! – Він звернувся до гіда: – Скажіть, якісь каплиці роботи Рафаеля мають отвір у даху?

Гід покрутив головою.

– Наскільки мені відомо, Пантеон у цьому унікальний. – Він помовчав. – Але…

Але що? – разом запитали Ленґдон з Вітторією.

Тепер гід, гордо задерши голову, сам підійшов до них ближче.

– Діра демона? – Він пробурмотів сам до себе: – Діра демо-тобто… buco diavolo?

Вітторія кивнула.

– Так, це дослівний переклад.

Гід ледь-ледь усміхнувся.

– Давно я не чув цього терміна. Якщо не помиляюсь, так наїм пали церковне підземелля.

– Підземелля? – перепитав Ленґдон. – Тобто крипту?

– Так, але специфічну крипту. Здається, «діра демона» – це д. тня назва великої порожнини для поховання… викопаної під іншою могилою в каплиці.

– Ви маєте на увазі осуарій? Прибудований склеп? – запитав Ленґдон, відразу зрозумівши, про що говорить гід.

– Так! – зрадів гід. – Саме цей термін я намагався згадати!

Ленґдон замислився. Прибудовані склепи були дешевим способом розв’язання однієї делікатної проблеми. Коли церкви ховали і ноїх найдостойніших парафіян усередині храму і споруджували їм розкішні надгробки, інші члени родини часто вимагали, щоб їх і еж поховали поряд… і таким чином здобували собі омріяне місце для вічного спочинку всередині церкви. Однак іноді Церква не мала достатньо місця або коштів, щоб зробити могили для всієї І >одини, і тоді поряд із могилою достойника викопували так званий і >с уарій – яму в підлозі, де ховали менш достойних членів родини. (>твір у підлозі прикривали чимось схожим на сучасну кришку люка. Хоч такі підземні склепи були зручним способом втрішення проблеми, вони швидко вийшли з моди через те, що часто з них у приміщення храму виходив сморід. Діра демона,подумав Ленґдон. Раніше він ніколи не чув цієї назви, але мусив визнати, що нона дивовижно влучна.

Серце в Ленґдона сильно забилося. Земний гріб Санті, демона іЧра.Залишалося запитати тільки одне.

– Скажіть, якісь із каплиць роботи Рафаеля мають цю діру демона?

Гід почухав потилицю.

– Насправді… я знаю тільки одну таку. -

Тільки одну ⁷.Про кращу відповідь Ленґдон і не мріяв.

– Де вона?! – майже закричала Вітторія.

Гід подивився на них із дивним виразом.

– Це каплиця Кіджі. Там поховані Августин Кіджі і його брат, заможні покровителі мистецтва й науки.

–  Науки? – перепитав Ленґдон, перезирнувшись із Вітторією.

– Де вона? – знову спитала Вітторія.

Гід не звернув уваги на запитання, радий, що знову може прислужитися.

– Не знаю, чи можна вважати цю могилу земною, але,безумовно, вона… якби це сказати… інакша.

– Інакша? – перепитав Ленґдон, – Що ви маєте на увазі?

– Не пасує до всього іншого оздоблення. Рафаель був там тільки архітектором. Інтер’єром займався якийсь інший скульптор. Не пам’ятаю, хто саме.

Ленґдон слухав, намагаючись не пропустити жодного слова. Інший скульптор? Може, це той анонімний митець-ілюмінат?

– Хто б не був цим скульптором, він однозначно мав поганий смак, – заявив гід. – Dio тіо! Atrocita!Хто хотів би, щоб його поховали під пірамідами?

Ленґдон насилу вірив власним вухам.

– Під пірамідами? Каплиця – і піраміди?

– Жахливо, правда? – сказав гід.

Вітторія схопила його за руку.

– Сеньйоре, скажіть, деця каплиця Кіджі?

– Приблизно за милю звідси. У церкві Санта-Марія дель Пополо.

Вітторія полегшено видихнула.

– Дякую. Ходімо…

– Зачекайте хвильку, – гукнув наздогін їй гід. – Мені щойно прийшла ідея. Який же я дурень!

Вітторія зупинилась. г / і

– Тільки не кажіть, що ви помилились.

Він похитав головою.

– Ні, я не помилився. Я згадав іще щось. Каплицю Кіджі ко-пись називали інакше. Спочатку це була Капела делла Терра.

– Каплиця Землі? – переклав Ленґдон.

– Майже, – сказала Вітторія і рішуче попрямувала до виходу. – Земнакаплиця.

Вибігши на п’яца делла Ротунда, Вітторія швидко витягнула мобільник.

– Командире Оліветті, це неправильне місце!

Оліветті розгубився.

– Неправильне? Це як?

– Перший олтар науки ^-у каплиці Кіджі!

– Де? – Голос Оліветті тепер звучав сердито. – Але містер Ленґдон сказав…

– Санта-Марія дель Пополо: Одна миля звідси. Кажіть своїм людям негайно їхати туди! Залишилось чотйри хвилини!

– Але мої люди вже зайняли позиції тутЦе не можливо…

– Робіть, що я кажу! – Вітторія різко закрила мобільник.

За нею з Пантеону вибіг Ленґдон.

Вона схопила його за руку й потягнула до вервечки таксівок, у яких не було видно водіїв. Голосно постукала по капоту першого авта в черзі. Водій, що куняв на передньому сидінні, умить прокинувся і сів рівно. Вітторія смикнула задні двері й штовхнула Ленґдона всередину. Тоді заскочила сама.

– Санта-Марія дель Пополо, – наказала вона водієві. – Presto!

Ошалілий і наляканий водій натиснув на газ. Авто різко зрушило з місця і помчало вулицею.