Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 36 страниц)

137

Вітторія Ветра сміється до нього й гукає з верхнього ярусу римського Колізею:

– Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! – Її усмішка зачаровує.

Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.

– Зачекай, – благає він. – Будь ласка…

У голові щось гупає.

Роберт Ленґдон здригнувся й прокинувся.

Темно.

Він довго лежав у незнайомій м’якій постелі, не розуміючи, де він. Чудові величезні подушки були набиті гусячим пухом. Повітря приємно пахло сухими квітами. З протилежного боку кімнати виднілись подвійні скляні двері. Вони були відчинені, і з розкішного балкона віяв легкий вітерець. У небі поміж хмарами сяяв місяць. Ленґдон намагався згадати, як він тут опинився… і що це за місце.

У свідомості пролітали якісь безладні фантастичні картини…

Сніп магічного вогню… з натовпу виходить янгол… ніжно бере його за руку й тягне в ніч… веде його вимучене, побите тіло вулицями міста… приводить сюди… до цієї розкішної кімнати… підтримує його, напівсонного, під гарячим душем… веде до ліжка… а тоді дивиться, як він засинає мертвим сном.

У темряві Ленґдон розгледів друге ліжко. Постіль була зім’ята, але в ній нікого не було. Десь за стіною монотонно шуміла вода.

На ліжку Вітторії він побачив подушку з вишитою емблемою: ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ. Ленґдон не втримався від усмішки. Вітторія зробила чудовий вибір. Розкішна будівля Старого світу, що виходить вікнами на фонтан «Тритон» роботи Берніні… В усьому Римі не знайти готелю, який би краще їм пасував.

Раптом Ленґдон почув якесь гупання і збагнув, що його розбудило. Хтось стукав у двері, причому дедалі голосніше.

Спантеличений, Ленґдон встав із ліжка. Ніхто ж не знає, що ми тут,подумав він із легким занепокоєнням. Накинув розкішний готельний халат і пішов до передпокою. Повагавшись якусь мить, відчинив важкі дубові двері.

На порозі стояв дужий чоловік у розкішному лілово-жовтому однострої.

– Я лейтенант Шартран, – відрекомендувався він. – Швейцарський гвардієць із Ватикану.

Ленґдон і так чудово знав, хто він такий.

– Як… як ви нас знайшли?

– Я побачив, як ви вночі пішли з майдану. Простежив за вами. Щастя, що ви ще тут.

Ленґдона раптом охопила тривога. Невже кардинали послали Шартрана, щоб він привів їх із Вітторією назад до Ватикану? Адже, крім колегії кардиналів, правду знали тільки вони двоє._ Вони становили загрозу.

– Його Святість попросив мене передати вам оце, – сказав Шартран, простягнувши конверт із папською печаткой.

Ленґдон розірвав його і прочитав листа, написаного від руки:

Містере Лендон і міс Ветро!

Хоч як мені хочеться попросити вас тримати в таємниці події останніх двадцяти чотирьох годин, я розумію, що не маю права вимагати від вас іще чогось після всього того, що ви вже для нас зробили. Тому я покірно мовчу і надіюсь, що серце підкаже вам правильне рішення. Здається, світ сьогодні став трохи кращий… Можливо, деякі запитання мають навіть більшу силу, ніж відповіді.

Мої двері завжди для вас відчинені.

Його Святість, Саверіо Мортаті

Ленґдон перечитав листа двічі. Колегія кардиналів, поза сумнівом, обрала достойного й благородного лідера.

Перш ніж Ленґдон устиг щось сказати, Шартран витягнув невеличкий пакунок.

– На знак вдячності від Його Святості.

Ленґдон узяв пакунок. Він був важкий, загорнутий у коричневий папір.

– Згідно з указом Його Святості, – сказав Шартран, – Ватикан позичає вам цю пам’ятку з папського сховища на невизна-чений термін. Його Святість просить лише про одне – щоб у своєму заповіті ви зазначили, що її належить відіслати назад до Ватикану.

Ленґдон розгорнув пакунок і занімів. Це було тавро. Діамант ілюмінатів.

Шартран усміхнувся.

– Щасти вам. – Він повернувся й зібрався іти.

– Дякую… – нарешті вимовив Ленґдон, стискаючи в тремтячих руках безцінний дарунок.

Гвардієць затримався в коридорі.

– Містере Ленґдон, можна вас про щось запитати?

– Звичайно.

– Мені й моїм товаришам не дає спокою одна річ. Ті останні кілька хвилин… Що насправді трапилосятоді, у гелікойтері?

Ленґдон занепокоївся. Він знав, що момент істини неодмінно настане. Вони з Вітторією вже обговорили це вночі, дорогою з майдану Святого Петра. І вже тоді все вирішили. Задовго до того, як одержали листа від Папи.

Батько Вітторії мріяв, що відкриття антиматерії стане поштовхом до духовного пробудження. Він, безумовно не хотів нічого такого, що сталося минулої ночі, проте залишався один незаперечний факт… Цієї миті люди по всьому світу сприймали Бога так, як не сприймали ніколи раніше. Скільки ще діятимуть ці чари – Ленґдон і Вітторія не мали уявлення, однак твердо знали, що не псуватимуть цього духовного свята скандалом і сумнівами. Незбагненні шляхи Господні,казав собі Ленґдон. А може… усе те, що сталося вночі, зрештою, було таки Божою волею?потайки застановлявся він.

– Містере Ленґдон? – знову озвався Шартран. – Я запитав вас про гелікоптер.

– Так, знаю… – Ленґдон сумно усміхнувся. Він відчував, що слова йдуть у нього не з голови, а з серця. – Можливо, це через шок від падіння… але щось сталося з моєю пам’яттю… якесь провалля…

– Ви нічогоне пам’ятаєте? – розчаровано запитав Шартран.

Ленґдон зітхнув.

– Боюся, це назавжди залишиться таємницею.

Повернувшись до спальні, Ленґдон вкляк на місці від того, що побачив. Вітторія стояла на балконі спиною до балюстради і дивилась на нього. Вона здалася йому небесним видінням… Тендітний силует на тлі місяця. У білосніжному махровому халаті вона скидалася на римську богиню. Туго зав’язаний пасок підкреслював її витончену фігуру. За нею над фонтаном Берніні здіймався легкий туман, і складалося враження, нібії-ььодючує сяючий німб. /

Ленґдон раптом відчув нестримний потяг… якого ще не відчував ніколи до жодної жінки. Він тихо поклав діамант ілюмінаті п

і листа від Папи на тумбочку біля ліжка. Пояснення можуть і зачекати. Він пішов до неї на балкон.

– Ти прокинувся, – грайливо прошепотіла вона. – Нарешті.

– День був довгий. – усміхнувся Ленґдон.

Вона провела долонею по своєму розкішному волоссю. Халат угорі трохи відхилився.

– А тепер… наскільки я розумію, ти чекаєш винагороди.

Ці слова заскочили Ленґдона зненацька.

– Як… ти сказала?

– Роберте, ми дорослі люди. Ти ж не заперечуватимеш цього. Тебе змагає бажання. Воно написане в твоїх очах. Первісний тваринний голод. – Вона усміхнулась. – Я відчуваю те саме. І ця жага от-от буде задоволена.

– Справді? – Підбадьорений, він зробив крок до неї.

–  Абсолютно. – Вона простягнула йому меню. – Я замовила все, що в них є.

Бенкет був розкішний. Вони вечеряли на балконі при світлі місяця… смакуючи frisee,трюфелі й різото і запиваючи все це вишуканим Dolcetto.

Ленґдон не мусив бути символогом, аби зрозуміти знаки, які подавала йому Вітторія. За десертом, що складався з вершків, ягід, тістечок і запашної кави, Вітторія притискала під столом свої голі ноги до його ніг і спопеляла його пристрасним поглядом. Схоже, їй не терпілося, щоб він поклав виделку і схопив її в обійми.

Проте Ленґдон не реагував. Він залишався бездоганним джентльменом. Чому б трохи не пограти в цю гру?думав він, ховаючи лукаву усмішку.

Коли вже все було з’їдене, Ленґдон пішов з балкона й самотньо сів на край свого ліжка. Він узяв із тумбочки діамант ілюмінатів і почав крутити його в руках, захоплюючись уголос чудом симетрії. Вітторія дивилась на нього, нічого не розуміючи, і за якийсь час її спантеличення змінилось неприхованим розчаруванням.

– Тобі ця амбіграма страшенно цікава, правда? – нарешті не витримала вона.

– Неймовірно, – кивнув Ленґдон.

– І нічого цікавішого в цій кімнаті для тебе немає?

Ленґдон почухав потилицю з таким виглядом, наче розмірковує над відповіддю.

– Насправді, є однаріч, яка цікавить мене більше.

Вона усміхнулась і наблизилась до нього.

– І що це за річ?

– Мені страшенно цікаво, як тобі вдалося за допомогою тунців спростувати теорію Айнштайна.

Вітторія в розпачі здійняла руки.

–  Dio тіо!Досить уже про тунців! Попереджаю тебе, припиняй ці ігри!

Ленґдон широко всміхнувся.

– У наступному експерименті ти можеш зайнятися, наприклад, камбалою і довести за її допомогою, що земля пласка.

Хоч Вітторія вся аж кипіла з люті, на її вустах раптом з’явилася слабка усмішка.

– Якщо хочете знати, професоре, мій наступний експеримент матиме історичне значення. Я збираюся довести, що нейтрино мають масу.

– Що мають? Месу? – Ленґдон подивився на неї спантеличено. – Я навіть не знав, що вони католики!

Одним блискавичним рухом вона вклала його на спину, а сама сіла зверху.

– Сподіваюся, ви вірите в життя після смерті, Роберте Ленґдон? – Вітторія сміялась, притискаючи його до ліжка. У її очах грали пустотливі бісики.

– Щиро кажучи, – відповів він теж зі сміхом, – мені завжди було важко уявити щось поза межами цього світу.

– Справді? Ти ніколи не переживав релігійного екстазу? Не повторної миті божественного одкровення?

Ленґдон покрутив головою.

– Ні, і я маю великі сумніви, що в принципі здатнийвідчути щось подібне.

Вітторія скинула халат.

– Мабуть, ти ще ніколи не був у ліжку з майстром йоги?

ПОДЯКА

Висловлюю щиру подяку моєму редакторові й дорогому другові Джексонові Кауфману за те, що відразу повірив у символога Роберта Ленґдона… й уявив, як усі ці події могли б розгортатися.

Я вдячний незрівнянній Гайде Ланґе, до якої привели мене «Янголи і демони», за те, що дала цій книжці нове життя вдома й винесла її у світ.

Дякую Емілі Бестлер з «Атрії», а також Бену Каплану й усім іншим із видавництва «Покет букс» за постійну підтримку й завзяття в роботі над цією книжкою.

Дякую легендарному Джорджеві Візеру за те, що переконав мене писати книжки, а також своєму першому агентові Джекові Елвеллу за своєчасну допомогу й за те, що продав цю книжку «Покет букс».

Дякую дорогому другові Ірву Сіттлеру, який влаштував мені аудієнцію в Папи Римського, показав частини Ватикану, бачити які можуть лише обрані, та зробив моє перебування в Римі незабутнім.

Дякую одному з найвинахідливіших і найталановитіших ху дожників сучасності Джонові Ленґдону, який сміливо ВЗЯВСЯ Зі! надскладне завдання – створити амбіграми для цього рома ну – і блискуче з ним упорався.

Дякую Стенові Плентону, директорові бібліотеки Університе ту Огайо в місті Чиллікоте, за те, що був для мене найважливішим джерелом інформації з найрізноманітніших питань.

Дякую Сильвії Кавацціні, яка люб’язно провела мене таємним переходом Passetto.

А також дякую найкращим батькам, про яких тільки може мріяти дитина, – Дікові й Конні Браунам… за все.

Висловлюю подяку ЦЕРНу, Генрі Бекетту, Бреттові Троттеру, Пап ській Академії наук, Брукгевенському інституту, бібліотеці лабо раторії Фермі, Ользі Візер, Донові Ульшу з Інституту національної безпеки, Керолайн Г. Томпсон з університету Уельса, Катрін Ґергард та Омарові Аль Кінді, Джонові Пайку та Федерації американських науковців, Гаймліху Візерголдеру, Корінні й Девісові Гаммондам, Айзазові Алі, проектові «Галілей» університету Райса, Джулі Лінн і Чарлі Раяну з «Мокінґберд пікчерз», Ґері Ґольдштей-ну, Дейву (Вілас) Арнольду й Андрі Кроуфорд, «Глобальній братській мережі», бібліотеці Академії Філіпса в Екзетері, Джимові Беррінґтону, Джонові Маєру, винятково пильній Маржі Вотчел, інтернет-форуму alt.masonic.members, Алану Вулі, організаторам виставки старовинних рукописів Ватикану в Бібліотеці конгресу, Лайзі Калламаро й агентству «Калламаро», Джонові А. Стовеллу, Музеям Ватикану, Альдо Бадджіа, Ноа Аліреза, Гаррієт Волкер, Чарльзові Террі, «Майкрон електрікс», Мінді Ренселер, Ненсі та Дікові Кертінам, Томасові Д. Надо, «Нуво медіа» та «Рокет е-букс», Франкові й Сильвії Кеннеді, Римському бюро туризму, маестро Ґреґорі Брауну, Велові Брауну, Вернерові Брандесу, Полові Кру-піну з «Дайрект контакт», Полові Старку, Томові Кінґу з «Комп’ю-ток нетверк», Сенді й Джеррі Ноланам, гуру всесвітньої павутини Лінді Джордж, Національній академії мистецтв у Римі, фізикові й колезі-письменнику Стіву Гову, Робертові Вестону, книжковій крамниці на Вотер-стрит в Екзетері, штат Нью-Гемпшир, та Ватиканській обсерваторії.