Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 36 страниц)

44

Іоловний офіс Бі-бі-сі розташовано в Лондоні поблизу Пікаділлі. 'Гам задзвонив телефон, і одна з молодших редакторок відділу новин взяла слухавку.

– Бі-бі-сі, – сказала вона, одночасно гасячи сигарету «Дан-хіл» об дно попільнички.

Голос додзвонювача був різкий, із близькосхідним акцентом.

– У мене є гаряча інформація, що може зацікавити ваше пентство.

Редакторка взяла ручку й аркущ паперу.

– Про що?

– Про вибори Папи.

Вона втомлено зітхнула. Вчора Бі-бі-сі вже передавала репортаж на цю тему, і реакція на нього була доволі стримана. Схоже, публіка втратила інтерес до Ватікану.

– Що саме про вибори Папи?

– У вас є в Римі репортер, що стежить за конклавом?

– Думаю, що так.

– Мені треба переговорити з ним особисто.

– Вибачте, я не можу дати вам його номера, доки не знатиму хоч приблизно…

– Конклав опинився в небезпеці. Це все, що я можу сказати. Редакторка записала. лили мені час. До побач.

– Хвилинку, – сказала вона. – Можете почекати на лінії?

Редакторка перевела дзвінок у режим очікування й потягнулась. «Вираховувати» по телефону всяких психів дуже непросто, але цей інформатор щойно пройшов два неформальні тести на достовірність інформації. По-перше, він відмовився назвати своє ім’я, а по-друге, готовий був якнайшвидше закінчити розмову. Шукачі слави чи наживи зазвичай скиглять і вмовляють.

На її щастя, репортери живуть у постійному страху пропустити сенсацію, і тому колеги рідко сварили її за те, що інколи вона давала їхній телефон якомусь маніяку. Змарнувати п’ять хвилин – для репортера невелика біда. А пропустити сенсацію – ка-.' тастрофа.

Позіхаючи, вона подивилась у комп’ютер і набрала ключове '

іслово «Ватикан». Побачивши ім’я репортера, що стежив за j конклавом, усміхнулась. Це був новачок, Бі-бі-сі перетягнула ЙОГО З ЯКОЇСЬ низькопробної ЛОНДОНСЬКОЇ газетки, щоб ВІН вів І деякі буденні репортажі. Зарплату йому стовідсотково дали | найнижчу. І.

Він там, мабуть, знудився до смерті, чекаючи весь цей час, щоб записати свій десятисекундний сюжет. Напевно буде радий тро– | хи урізноманітнити програму. |.

Редакторка записала з екрана номер телефону репортера Бі-] бі-сі у Ватикані. Тоді запалила нову сигарету і продиктувала, но– мер незнайомцеві, що чекав на телефоні. j

– Із цього нічого не вийде, – сказала Вітторія, нервово міряючи кроками кабінет Папи. Вона подивилась на камерарія. – Нехай навіть швейцарські гвардійці мінімізують електронні перешкоди – щоб уловити хоч якийсь сигнал, вони мусять опинитися практично насамому контейнері. І це за умови, що він нічим не відгороджений… Що, як його поклали в металеву скриньку і закопали десь на території комплексу? Або ж запхали в якусь металеву вентиляційну трубу? Тоді вони його ніяк не вирахують. А крім того, що, як серед самих швейцарських гвардійців є зрадник? Хто може гарантувати, що в цих Пошуках усе буде чисто?

Камерарій був> такий виснажений, що навіть не мав сили сперечатися.

– То що ви пропонуєте, міс Ветро?

Вітторія мало не скипіла. Хіба це не очевидно!

– Япропоную, сер, щоб ви вжили інших заходів безпеки невідкладно.Ми можемо сподіватися всупереч усьому, що Оліветті зі своїми людьми таки знайде антиматерію. Але визирніть у вікно. Бачите цих людей? Бачите будинки по той бік п’яца? Фургони преси? Туристів? Цілком можливо, що вони перебувають у радіусі вибуху. Треба діяти зараз.

Камерарій розсіяно кивнув.

Вітторія була у відчаї. Оліветті всіх переконав, що часу в них удосталь. Проте Вітторія знала: щойно інформація про загрозу Ватикану просочиться назовні, на майдані за лічені хвилини ніде буде яблуку впасти. Вона вже якось спостерігала щось ехоже під швейцарським парламентом, коли терористи тримали в ньому заручників і погрожували вибухом. Тоді на'май-дані перед будівлею парламенту зібралися тисячі цікавих, яким кортіло побачити, чим усе закінчиться. Попри попередження поліції про небезпеку, натовп тільки густішав і присувався щораз ближче до стін. Ніщо так не збуджує людську цікавість, як людська трагедія.

– Сеньйоре, – не відступалась Вітторія, – убивця мого батька ходить десь по Риму. Кожна клітина мого тіла рветься туди, щоб його знайти. Але я стою тут, у вашому офісі… тому що відчуваю відповідальність перед вами. Перед вами й іншими. Життя людей у небезпеці, сеньйоре. Чи ви мене чуєте?

Камерарій не відповідав.

Вітторія відчувала, як у неї калатає серце. Чому швейцарські гвардійці не можуть вистежити клятого вбивцю? Цей покидьок – ключ до всього! Він знає, де антиматерія… Чортзабирай, він знає, де кардинали! Достатньо його спіймати – і всі проблеми вирішаться.

Вітторія відчувала, що починає втрачати контроль над собою. Цей жахливий стан – безсилля й розпач – вона лише невиразно пам’ятала з дитинства, із часів, проведених у сиротинці. У тебе є засоби,казала вона собі, у тебе завжди є засоби.Але це не допомагало. Думки заважали, душили. Вона була дослідницею і вміла розв’язувати задачі. Але ця задача не мала розв’язку. Яка інформація тобі потрібна? Чого ти хочеш?Вона наказувала собі дихати глибоко, але вперше в житті не могла. Вона задихалася.

Голова в Ленґдона розколювалась; йому здавалось, що він балансує на межі божевілля. Він дивився на Вітторію й камерарія, але зір заступали якісь жахливі картини: вибухи, натовп журналістів, відеокамери, чотири людські тіла з таврами на грудях…

Шайтан… Люцифер… Носій світла… Сатана…

Зусиллям волі він викинув із голови ці диявольські образи. Усе це – ретельно спланований терористичний акт,нагадав він собі, чіпляючись за дійсність. Навмисне створений хаос.Йому пригадався семінар. у Редкліффському інституті перспективних досліджень, який він відвідав, коли вивчав символіку преторіанців. Відтоді він почав сприймати тероризм по-іншому.

– Тероризм, – казав професор, – має єдину мету. Що це за мета?

– Убивати невинних людей? – припустила одна студентка.

– Ні. Убивство – тільки побічний продукттероризму.

– Продемонструвати силу?

– Ні. Навряд чи існує слабший аргумент.

– Викликати страх?

– Правильно. Усе дуже просто: мета тероризму – сіяти страх і паніку. Страх підриває віру в інститути влади. Він ослаблює ворога зсередини… і спричиняє неспокій у масах. Запишіть це. Тероризм неє виявом люті. Тероризм – це політична зброя. Бачачи, що влада безсила, люди втрачають віру.

Утрата віри…

Чи, власне, про це тут ідеться? Цікаво, думав Ленґдон, як від-реагують християни в усьому світі, дізнавшись, що кардиналів винищують, як нікчемних собак. Якщо навіть віра священнослужителя не здатна захистити від злодіянь сатани, то на що ж сподіватися всім нам – простим смертним? Біль у голові застугонів сильніше. Ленґдонові здавалося, що він чує голоси, які переконують його кожен у своєму.

Віра тебе не врятує. Медицина і пневмоподушки – ось що тебе врятує. Бог тебе не захистить. Тебе захистить лише розум. Просвітлення. Вір у щось таке, що дає реальні результати. Скільки часу минуло відтоді, як хтось ходив по воді? Сучасні дива творить наука… комп’ютери, вакцини, космічні станції… навіть божественне чудо настання, світу. Матерія з нічого… у лабораторії. Кому потрібний Бог? Нікому! Наука – ось наш бог.

Голос убивці луною відбивався Ленґдонові в голові. Опівночі… Математична прогресія смерті… sacrifici vergini пеІГ altare di scienza.

Раптом, наче від звуку пострілу, усі голоси враз затихли.

Роберт Ленґдон зірвався на ноги, перекинувши стілець, той гучно вдарився об мармурову підлогу.

Вітторія й камерарій від несподіванки аж підскочили.

– І як я не збагнув цього раніше? – прошепотів Ленґдон, наче и якомусь трансі. – Адже це було так очевидно…

– Не збагнули чого? – запитала Вітторія.

Ленґдон повернувся до священика.

– Отче, три роки поспіль я звертався до Його Святості з проханням про доступ до архівів Ватикану. Мені відмовляли сім разів.

– Пробачте, містере Ленґдон, але зараз, здається, невідповідний момент для таких скарг.

– Я мушу потрапити туди негайно! Йдеться про чотирьох кардиналів. Можливо, м, ені вдасться визначити, де саме їх планують убивати.

Вітторія дивилась на нього здивовано, впевнена, що щось не так зрозуміла.

Камерарій розгубився, очевидно, побоюючись, що його хочуть просто дощити в дурні.

– І ви хочете, щоб я повірив, що ця інформація є в наших архівах?

– Не можу обіцяти, що знайду її вчасно, але якщо ви мене туди впустите.

– Містере Децґдод. за чотири хвилини я мушу бути в Сікстинській капелі. Архіви розташовані на іншому боці Ватикану.

– Ви це говорите серйозно? – запитала Вітторія, пильно дивлячись Ленґдонові в, очі. Здавалось, вона відчула його схвильованість.

– На, вряд чи зараз вдалий час для жартів, – відповів Ленґдон.

– Отче, – звернулась Вітторія до камерарія, – якщо є хоч найменший шанс з’ясувати, де плануються ці вбивства… то ми могли б. улаштувати там засідки і…

– Але до чого тут архіви? – допитувався камерарій. – Як ви можете знайти там підказку?

– Щрб пояснити це, потрібно більше часу, ніж у вас залишилося. Але якщо я не помиляюся, то ця інформація може допомогти нам спіймати вбивцю.

У камерарія був, такий вигляд, ніби він дуже хоче в. це вірити, але чомусь не може.

– У цих архівах зберігаються священні рукописи християнства. Скарби, побачити які навіть я не маю права.

– Знаю.

– Доступ туди можливий лише, за письмової згоди куратора й Бібліотечної ради Ватикану.

– Або ж, – урочисто додав Ленґдон, – за папськогоре> крипту. Так було зазначено в усіх відмовах, які надіслав мені и.іш куратор.

Камерарій кивнув.

– Не хочу видатися нахабним, – додав Ленґдон, – але, якщо in' помиляюся, папський рескрипт виходить із цього кабінету.

І. наскільки розумію, сьогодні саме ви його господар. З огляду на і с становище…

Камерарій витягнув з кишені годинник і подивився на нього.

– Містере Ленґдон, щоб урятувати Церкву, я готовий сьогодні піддати життя, у. буквальному сенсі.

У його очах Ленґдон прочитав тільки щирість.

– Цей документ, – вів даді камерарій, – ви впевнені, що він, иісрігається в наших архівах? І що. він може допомогти нам ви-нмчити ці чотири церкви?

– Якби я не був упевнений, то не звертався б стільки разів про допуск до архівів. Італія далеченько від Америки, аби прос-ю так, задля розваги, літати туди-сюди на платню викладача. Документ, про який я говорю, – це давній…

– Прошу вас, – перервав його камерарій. – Моя голова вже нічого не сприймає. Ви знаєте, де розташовані таємні архіви?

Ленґдона охопило радісне збудження.

– Біля воріт Свя тої Аннк.

– Я вражений. Більшість науковців уважає, що до них треба п ти через потаємні двері за троном святого Петра.

– Ні. Ці двері ведуть до Archivio della Reverenda di Fabbrica dis’ Pietro.Inn ато хто так помиляється.

– Відвідувачів завжди супроводжує хтось із бібліотекарів. Але ираз бібліотекарів у місті немає. Отже, мені доведеться хіба що іюнністю вам довіритись. Навіть наші кардинали не заходять і уди без супроводу.

– Я обходитимусь із вашими скарбами максимально обережно.

І ибліотекарі навіть не зауважать, що в архівах хтось побував.

Десь над головами задзвонили дзвони собору Святого Петра. К.імерарій подивився на годинник.

– Я мушу йти. – Якусь мить він мовчав, тоді поглянув ну Ленґдона й мовив: – Я накажу, щоб хтось із швейцарських гвардійців зустрів вас біля входу до архівів. Я покладаюсь на вас, містере Ленґдон. А зараз ідіть.

Ленґдон занімів.

Тепер йому здавалося, що молодий священик має якусь надлюдську витримку. Той підніс руку і з несподіваною силою стиснув Ленґдонові плече.

– Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте. І то якнайшвидше.

46

Таємні архіви Ватикану розташовані на пагорбі в дальньому кінці двору Бельведера за воротами Святої Анни. У них зберігається понад двадцять тисяч праць, серед яких, за чутками, є навіть такі скарби, як зниклі щоденники Леонардо да Вінчі й неопублі-ковані євангелія.

Ленґдон енергійно крокував під гору порожньою віа де'лла Фондамента в напрямку архівів, насилу вірячи в те, що його от-от впустять досередини. Вітторія йшла поруч, без зусиль витримуючи взятий темп. Вітер легко ворушив її волосся, що ледь чутно пахло мигдалем. Ленґдон з приємністю вдихав цей аромат, відчуваючи, що думки його починають блукати. Він змусив себе знову зосередитись.

– Ви не хочете сказати мені, що саме ми шукатимемо? – поцікавилась Вітторія.

– Одну книжечку, яку написав хлопець на ім’я Галілей.

Вітторія здивувалась.

Не дражніться. Що такого є в цій книжечці?

– У ній має бути щось, що називають il segno.

– Знак?

– Знак, ключ, сигнал… залежно як перекладати.

– Знак про що?

Ленґдон пришвидшив крок.

– Знак, який вказує на одне таємне місце. За часів Галілея імюмінатам доводилось ховатися від Ватикану, і тому вони иілйшли собі в Римі місце для таємних зустрічей. Вони назвали мого храмом Просвітлення.

– Доволі зухвало з їхнього боку називати храмомлігво

> итаністів.

Ленґдон дохитав головою.

– У ті часи ілюмінати не були сатаністами. Це були вчені, що і >і южнювали просвітлення. А сховище було їм потрібне лише для юі о, щоб збиратися й спокійно говорити на теми, які забороняв Н. ггикан, Хоч нам достеменно відомо, що таке потаємне місце іустрічей існувало, дотепер ніхто не знає, де саме воно було.

– Схоже, ілюмінати вміють берегти таємниці.

– Ще б пак! По суті, вони так і не відкрили свого сховку нікому зі сторонніх. Така таємничість захищала їх, але водночас

і.і нажала набирати нових членів.

– Тобто вони не могли зростати без реклами, – сказала Віт-юрія, легко встигаючи і за кроком, і за думкою Ленґдона.

– Саме так. Чутки про братство Галілея почали поширювати-гн в 30-х роках сімнадцятого століття, і вчені з усієї Європи таємно вирушали до Рима, сподіваючись вступити до лав ілюмінатів, їм кортіло подивитися в телескоп Галілея й почути ідеї видатного мислителя. Однак, опинившись у Римі, ці вчені не знали ні куди йти, ні до кого звертатися. Ілюмінатам була потрібна свіжа кров, але вони не могли відкрити місце своїх таємних зустрічей і тим самим наразитися на небезпеку.

Вітторія наморщила чоло.

– Схоже на situazione senza soluzione.

– Атож. Закляте коло.

– І що ж вони зробили?

– Це були вчені. Вони проаналізували проблему і знайшли розв’язок. Блискучий розв’язок, що й казати. Ілюмінати створили щось на кшталт хитромудрої карти, яка вказувала вченим шлях до їхнього храму.

Вітторія так здивувалася, що навіть сповільнила крок.

– Карти? – недовірливо перепитала вона. – Але ж це так леї' коважно! Якби хоч один її примірник потрапив до чужих рук…

– Такого статися не могло, – заперечив Ленґдон. – Жодних примірників не існувало. Цю карту неможливо було зобразити на папері. Вона була величезна. Такий собі маршрут із вказівниками через усе місто.

Вітторія сповільнила ходу.

– У вигляді стрілок на тротуарах?

– Щось типу того, але вказівники були старанно замасковані. Карта складалася з низки символів, розташованих у громадських місцях по всьому місту і не зрозумілих для невтаємничених. Один символ вів до наступного… той іще до наступного… і так далі. Закінчувався маршрут у храмі ілюмінатів.

– Щось схоже на гру в пошуки скарбу, – недовірливо зауважила Вітторія.

Ленґдон хмикнув.

– У певному сенсі так і є. Ілюмінати називали свій ланцюжок символів «стежкою світла», і кожен, хто хотів долучитися до братства, мусив пройти її від початку до кінця. Це було своєрідне випробування.

– Але ж якби Ватикан захотів вистежити ілюмінатів, – сказала Вітторія, – то теж міг би пройти цією стежкою!

– Не міг би. Стежка була замаскована. Це була головоломка, складена так, що тільки окремі люди були спроможні розпізнати вказівники й здогадатися, де знаходиться храм ілюмінатів. Ілюмінати задумали її як своєрідне посвячення – не тільки як засіб захисту, а й як іспит, скласти який могли тільки найталановитіші вчені.

– Як на мене, все це звучить не дуже переконливо. У сімнадцятому столітті духовенство належало до найосвіченіших людей у світі. Якщо ці вказівники були в громадських місцях, то у Ватикані напевно були люди, здатні.їх розшифрувати.

– Безперечно, – догодився Ленґдон, – якби вони про них знали. Але вони нічого не здогадувались, бо ілюмінати створили такі вказівники, що клірики нізащо б їх не розпізнали.

Попи вдалися до Методу, який сучасні символоги називають ihi симуляцією.

– Тобто камуфляжем.

Ленґдон був вражений.

– Ви знаєте цей термін?

–  Dissimulazione, – сказала вона. – Найкращий спосіб захис-і у в природі. Спробуйте побачити рибу-флейторила, що плаває псртикально в морських водоростях.

– Зрозуміло, – сказав Ленґдон. – Ілюмінати діяли за таким і,імим принципом. Вони створили знаки, що нічим не вирізня-мися на тлі давнього Рима. Скористатися амбіграмами чи науко-иими символами ілюмінати не могли, бо це надто впадало б в очі.

І тому вони запросили митця – того самого анонімного генія, що створив амбіграму їхньої назви, – і замовили йому чотири ікульптури.

–  Скульптуриілюмінатів?

– Так, скульптури, які мали відповідати двом обов’язковим вимогам. По-перше, вони мали виглядати так само, як і решта іворів мистецтва в Римі… щоб Ватиканові й на гадку не спало, що їх виготовлено на замовлення ілюмінатів.

–  Релігійнемистецтво.

Ленґдон кивнув і, захопившись, заговорив швидше.

– Друга вимога полягала в тому, що ці чотири скульптури мали відповідати дуже конкретним темам. Кожна мала непомітно прославляти один із чотирьох елементів науки.

– Чому лише чотирьох? – здивувалася Вітторія. – їх понад сто.

– Не забувайте, що йдеться про сімнадцяте століття, – нагадав Ленґдон. – Перші алхіміки вважали, що всесвіт складається лише з чотирьох елементів; Землі, Повітря, Вогню і Води.

Ленґдон знав, що колись у давнину хрест був найпоширенішим символом чотирьох стихій – чотири рамена відповідали Землі, Повітрю, Вогню й Воді. А крім цього, історія знає буквально десяткиінших символічних зображень Землі, Повітря, Вогню й Води – піфагорові цикли життя, китайський гонг-фан,чоловічі й жіночі рудименти Юнґа, квадранти зодіаку… Навіть мусульмани вшановували чотири давні стихії, хоч в ісламі вони були відомі як «квадрати, хмари, блискавки та хвилі». Однак на Ленґдона найбільше враження справляло одне сучасніше трактування цієї концепції – чотири містичні ступені масонів на шляху до Абсолютної Ініціації: Земля, Повітря, Вогонь і Вода.

Вітторія була заінтригована.

– Отже, цей скульптор-ілюмінат створив чотири скульптурні композиції, що здавалися релігійними, а насправді символізували Землю, Повітря, Вогонь і Воду?

– Саме так, – підтвердив Ленґдон, швидко звертаючи на віа Сентінел до архівів. – Вони розчинилися в морі релігійних скульптур, що розкидані по всьому Риму. Подарувавши анонімно ці композиції відповідним церквам і застосувавши свій політичний вплив, братство домоглося, щоб їх установили у конкретних, наперед визначених храмах у Римі. Кожна скульптура слугувала знаком… що непомітно вказував на наступну церкву… де чекав наступний знак. Утворився такий собі ланцюжок вказівників, замаскованих під релігійні Скульптури. Якщо кандидат в ілюмінати знаходив першу церкву із символом Землі, то міг іти далі до Повітря… тоді до Вогню… до Води… і нарешті, до храму Просвітлення.

Вітторії здалося, що Ленґдон дедалі більше відхиляється від того, що насправді важливо.

– І як це все може допомогти нам спіймати убивцю?

Ленґдон усміхнувся. Головного аргументу він іще не виклав.

– Я забув сказати, що ілюмінати дали цим чотирьом храмам дуже цікаву назву. Оптарі науки.

Вітторія не зрозуміла.

– Пробачте, але це ще нічого не означ… – Вона змовкла на півслові. – Laltare di scienza? – вигукнула. – Той убивця-ілюмі-нат. Він сказав, що кардинали будуть незайманими жертвами на олтарях науки!

Ленґдон знову усміхнувся.

– Чотири кардинали. Чотири храми. Чотири олтарі науки.

Вітторія була вражена.

– То ви вважаєте, що чотири церкви, у яких планують убивати кардиналів, – це ті самі чотири храми, що слугували вказівниками на стежці світла?

– Думаю, що так.

– Але навіщо тоді вбивця дав нам цю підказку?

– А чому б і ні? – відповів Ленґдон. – Дуже мало хто з істориків знає про ці скульптури. Ще менше вірять, що вони справді існують. А їхнє розташування залишалося таємницею чотириста років. То невже хтось розкриє цю таємницю за наступні п’ять годин? До того ж ілюмінатам більше не потрібна їхня стежка світла. Таємного місця зустрічей, мабуть, і так уже давно немає. Тепер ілюмінати живуть у сучасному світі. Зустрічаються на засіданнях рад директорів банків, у фешенебельних клубах, на приватних полях для гри в гольф. Сьогодні вони хочутьвідкрити свої таємниці світові. їхній час настав. Вони виходять із підпілля.

Ленґдон боявся, що тріумфальна з’ява ілюмінатів супроводжуватиметься особливою симетрією, про яку він іще не сказав. Чотири тавра.Убивця дав зрозуміти, що кожному кардиналові випалять інший символ. Ти переконаєшся, що давні легенди не брешуть,сказав він. Легенда про чотири символи-амбіграми була настільки ж давня, як і самі ілюмінати: «земля», «повітря», «вогонь», «вода» – чотири слова, складені повністю симетрично. Так само, як «ілюмінати» на грудях у Леонардо Ветри. Кожному кардиналові випалять на тілі назву одного з давніх елементів науки. Чутки про те, що ці чотири амбіграми були написані анг-пійською,а не італійською – рідною мовою ілюмінатів – залишалися предметом суперечки серед істориків. Англійська видавалася випадковим відхиленням від норми… А ілюмінати, як відомо, нічого не робили випадково.

Ленґдон звернув на вимощену цеглою доріжку перед будинком архівів. У голові швидко змінювали одна одну страхітливі картини. Грандіозний план ілюмінатів почав відкриватися йому в усій своїйвеличі. Братство заприсяглося мовчати стільки, скільки буде потрібно, і терпляче чекало, доки здобуде достатньо влади, щоб вийти з підпілля без страху й відкрито обстоювати свої ідеї. Ілюмінати більше не збираються ховатися. Тепер вони хочуть продемонструвати світові свою владу й довести, що міфи про них правдиві. Сьогодні вони покажуть такий трюк, що прославить їх на весь світ.

– Ось нащ супровід, – сказала Вітторія. Ленґдон побачив швейцарського гвардійця, що поспішно йшов навпростець через га/щвдену до входу в архіви.

Побачивши їх, гвардієць вкляк на місці й витріщився так, наче побачив якусь мару. Не вимовивши ні слова, він відвернувся й витяг рацію. Очевидно, засумнівавшись, що правильно зрозумів наказ, він швидко заговорив у мікрофон. Сердитого гаркоту, що почувся у відповідь, Ленґдон не розібрав, але суть його це залишала сумнівів. Гвардієць знітився, сховав рацію і з неза-доволеним виглядом підійшов до них.

За той час, що вони йшли до архівів, ніхто не вимовив ані слова. Вони проминули четверо сталевих дверей, два ізодьовані тамбури, спустилися довгими сходами й опинились у холі з двома цифровими панелями на стіні. Проминувши складну систему електронних детекторів, вони вийшли в довгий коридор, що закінчувався подвійними дубовими дверима. Гвардієць зупинився, ще раз прискіпливо їх оглянув і, щось бурмочучи собі цід ніс, Підійшов до металевої скриньки на стіні. Відчинив її кдючем і набрав усередині код. У дверях щось загуділо, і масивний замок відімкнувся.

Гвардієць повернувся і вперше за весь час заговорив до них:

– Архіви – за цими дверима. Мені наказано супроводжувати вас до цього місця, а тоді повернутися для інструктажу з іншого питання.

– Ви залишаєте нас самих? – здивувалася Вітторія.

– Швейцарським гвардійцям не дозволено заходити до таємних архівів. Ви тут лише тому, що мій командир дістав прямий наказ від камерарія.

– Але як ми звідси вийдемо?

– Система безпеки діє лише в одному напрямку. Назовні ви иийдете без проблем. – Із цими словами гвардієць розвернувся і швидко закрокував до виходу.

Вітторія щось сказала з цього приводу, але Ленґдон її Не чув. Нін не зводив погляду з важких подвійних дверей і думав про

і.ісмниці, що криються за ними.