Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 36 страниц)

26

Убивця стояв у кінці кам’яного тунелю. Смолоскип у його руці й досі яскраво горів, дим змішувався із запахом моху й затхлого повітря. Довкола стояла тиша. Залізні двері на його шляху здавалися такими ж давніми, як і сам тунель. Заіржавілі, проте й досі міцні. Він чекав у темряві, вірячи, що його не підведуть.

Час майже настав.

Янус пообіцяв, що хтось відчинить йому двері зсередини. Така ірада вбивцю вражала. Щоб виконати завдання, він би прочекав під цими дверима й цілу ніч, однак відчував, що в цьому не буде потреби. Він мав справу з рішучими людьми.

За кілька хвилин, точно в призначений час, по той бік дверей голосно забряжчали важкі ключі. Метал скреготів об метал – старовинні замки піддавалися. Один за одним всі три величезні засуви відсунулися. Замки скрипіли так, наче їх ніхто не чіпав кілька століть поспіль.

Тоді настала тиша.

Убивця терпляче вичекав п’ять хвилин, як йому й наказали. Тоді, тремтячи від збудження, штовхнув важкі двері.

27

Вітторіє, я забороняю тобі це робити! – задихаючись, мовив Колер.

Ліфт їхав догори, директорові ставало дедалі гірше.

Вітторія його не чула. їй хотілося спокою, такого звичного в цьому місці, яке більше не здавалося рідним. Вона знала, що ЦЕРН вже ніколи не буде для неї тим, чим був раніше. Зараз треба зціпити зуби і діяти. Передусім дістатися до телефону.

Роберт Ленґдон був поруч і, як звичайно, мовчав. Вітторії набридло вгадувати, хто цей чоловік. Експерт?Більш непевно годі й висловитись. Містер Ленгдон може допомогти нам знайти вбивцю твого батька.Допомоги від Ленґдона не було жодної. Його доброта й турботливість, щоправда, здавалися щирими, але він явно щось приховував. Вони обидва щось приховували.

Колер не відступався.

– Як директор ЦЕРНу, я відповідальний за майбутнє науки. Якщо ти перетвориш це на міжнародний скандал і ЦЕРН постраждає…

– Майбутнє науки? – перебила його Вітторія. – Ви що, справді сподіваєтесь уникнути відповідальності, не зізнавшись, що цю антиматерію створено в ЦЕРНі? Вам начхати на життя людей, які ми поставили під загрозу?

– Не ми, —уточнив Колер. – А ви.Ти і твій батько. – Вітторія відвела очі. – Що ж стосується загрози для життя, – провадив Колер, – то, власне, про життяі йдеться. Тобі відомо, що опанування антиматерії має величезне значення для життя на цій планеті. Якщо ЦЕРН збанкрутує через скандал, постраждають усі.Майбутнє людства залежить від таких установ, як ЦЕРН, і від таких науковців, як ти й твій батько, що працюють сьогодні над вирішенням проблем майбутнього.

Вітторія вже не раз чула лекцію Колера про епохальну роль науки, але та ніколи не справляла на неї враження. Наука самастворює половину тих проблем, які намагається вирішити. «Прогрес» – це найбільше зло для матері-землі.

– Науковий поступ загалом пов’язаний із ризиком, – переконував Колер. – Так було завжди. Дослідження космосу, генна інженерія, медицина – в усіх сферах допускалися помилки. Наука мусить переживати власні невдачі й рухатися далі. Задля блага всіх.

Вітторію завжди вражало вміння Колера з науковою безсторонністю зважувати моральні питання. Здавалося, його інтелект відділяє від душі величезна холодна безодня.

– По-вашому, ЦЕРН такий необхідний для майбутнього Землі, що моральна відповідальність на нас не поширюється?

– Тільки не тороч мені зараз про моральВи з батьком переступили межу, виготовивши цей зразок, і поставили під загрозу весь наш центр. Я ж намагаюся врятувати не тільки робочі місця трьох тисяч науковців, які тут працюють, а й добре ім’я твого батька. Подумай про нього.Такий чоловік, як твій батько, не заслуговує на те, щоб його запам’ятали як винахідника зброї масового знищення.

Вітторія відчула, що цього разу удар влучив у ціль. Це я намовила батька виготовити той зразок. Це моя вина.

Коли ліфт зупинився й двері відчинилися, Колер усе ще говорив. Вітторія вийшла, витягнула мобільник і знову спробувала набрати номер.

Досі немає мережі. Чорт забирай!Вона попрямувала до дверей.

– Вітторіє, зупинись. – Директор важко дихав і ледве встигав за нею. – Зачекай, нам треба поговорити.

–  Bast a di parlare!

– Подумай про батька, – вмовляв Колер. – Що він би зробив на твоєму місці? – Вітторія не зупинялася. – Вітторіє, ти не все знаєш. – Вітторія відчула, як ноги самі зупиняються. – Не знаю, про що я думав. Я лише намагався захистити тебе. Скажи мені, чого ти хочеш. Ми мусимо діяти спільно.

Вітторія зупинилася на півдорозі, але не обернулась.

– Я хочу знайти антиматерію. І хочу дізнатися, хто вбив батька.

Вона чекала. Колер зітхнув.

– Вітторіє, ми вже знаємо, хто вбив твого батька. Пробач.

Вітторія повернулась до нього обличчям.

– Що?

– Я не знав, як тобі сказати. Це дуже важко…

– Ви знаєте,хто вбив батька?

– У нас є одна версія. Убивця залишив своєрідну візитівку. Саме тому я й запросив містера Ленґдона. Він знає все про організацію, яка взяла на себе відповідальність за вбивство.

– Організацію? Це терористична організація?

– Вітторіє, вони викрали чверть грама антиматерії.

Вітторія подивилась на Роберта ЛенґДона, що стояв оддалік.

Тепер усе ставало зрозуміло. Це частково пояснює всю цю таємничість.Дивно, як це не спало їй на думку раніше. Зрештою, Колер таки звернувся до органів правопорядку. До найвідповід-нішиху цій ситуації. Тепер це здавалося очевидним. Роберт Ленґдон – американець, підтягнутий, консервативний, мабуть, дуже компетентний. Хто ж іще це міг'бути? Вітторія мала б здогадатися відразу. Вона повернулась до нього з новою надією.

– Містере Ленґдон, я хочу знати, хто вбив мого батька. І ще скажіть, чи ваше агентство може розшукати антиматерію.

Ленґдон розгубився.

– Моє агентство?

– Я так розумію, ви з американської розвідки?

– Узагалі-то… ні.

– Містер Ленґдон викладає історію мистецтва в Гарвардському університеті, – втрутився Колер.

Вітторія почулася так, наче на неї вилили відро холодної води.

– Викладає мистецтво?

– Він фахівець із символіки культів. – Колер зітхнув, – Вітторіє, ми думаємо, що твого батька вбили прибічники одного сатанинськ. ого культу. – Вітторія чула ці слова, але вони не доходили до її свідомості. Сатанинського культу… —Організація, що взяла на себе відповідальність за скоєне, називає себе ілюмінатами.

Вітторія подивилася спершу на Колера, потім на Ленґдона. Це що – якийсь недоладний жарт?

– Ті самі ілюмінати? – перепитала вона. – Баварськіілюмінати?

– Ти про них чула? – Колер був приголомшений.

Із розпачу Вітторія готова була розплакатися.

– «Баварські ілюмінати: Новий світовий лад» – комп’ютерна гра Стіва Джексона. Половина наших техніків грає в неї в Інтернаті. – Її голос надломився. – Але я не розумію…

Колер розгублено глянув на Ленґдона. Той кивнув:

– Це популярна гра. Давнє братство завойовує світ. Вона частково відображає історію ілюмінатів. Не знав, що в Європі в неї теж грають.

Вітторія нічого не розуміла.

– Ви про що говорите? Ілюмінати? Це комп’ютерна гра!

– Вітторіє, – сказав Колер, – організація з назвою «Ілюмінати» взяла на себе відповідальність за вбивство твого батька.

Вітторії потрібна була вся сила волі, щоб стримати сльози. Вона опанувала себе і спробувала логічно оцінити становище. Ллє чим більше вона думала, тим менше розуміла. Батька вбили. ('.истема безпеки ЦЕРНу виявилась ненадійною. Хтозна-де лежить бомба сповільненої дії, і лічильник невблаганно відлічує секунди. І відповідальна за це вона.А директор запросив викладача мистецтв, щоб той допоміг йому знайти якесь таємниче (іратство сатаністів.

Раптом Вітторія почулася страшенно самотньою. Вона повернулася, щоб іти геть, але Колер заступив їй шлях. Він витягнув щось і:і кишені і простягнув їй. Зім’ятий аркуш факсового паперу.

Побачивши, що на ньому, Вітторія з жахом відсахнулась.

– Негідники випалили йому тавро, – хрипло сказав Колер. —

11 а грудях.

28

(Іекретарка Сильвія Боделок у паніці металась під дверима порож-пього кабінету директора. Куди він, у біса, подівся? Що робити?

Цей день був ненормальний з самого ранку. Щоправда, на службі в Максиміліана Колера кожний день мав шанс стати див-ним, однак сьогодні директор перевершив сам себе.

– Знайдіть мені Леонардо Ветру! – зажадав він, щойно Силь-вія прийшла на роботу.

Вона слухняно набрала телефон Леонардо Ветри, послала повідомлення йому на пейджер і на електронну скриньку.

Нічого.

Роздратований, Колер забрався геть – очевидно, шукати Ветру сам. Коли за кілька годин він повернувся, то вигляд мав явно кепський… Не те, щоб Колер загалом колись виглядав добре, але тоді це було гірше, ніж звичайно. Він замкнувся в себе кабінеті, і було чути, як він там дзвонить по модему, розмовляє по телефону, надсилає факси. Потім директор знову кудись зник і відтоді більше не повертався.

Спочатку Сильвія вирішила не звертати уваги на всі ці вибрики як просто на чергову виставу Колера, та коли він у належний час не з’явився для щоденної ін’єкції, вона не на жарт стривожилася: фізичний стан директора потребував постійного лікування, і коли той наважувався випробовувати долю, це завжди закінчувалось погано – респіраторним шоком, нападами кашлю і шаленим напруженням для медперсоналу. Іноді Сильвії здавалося, що Максиміліан Колер підсвідомо бажає смерті.

Вона послала б йому нагадування на пейджер, та вже добре затямила, що самолюбство Колера не зносить жалості. Минулого тижня він так розлютився на одного заїжджого науковця, який недоречно йому поспівчував, що схопився на ноги й пожбурив йому в голову важкий пюпітр. У люті король Колер був дивовижно спритний.

Однак зараз Сильвію найбільше турбувало навіть не здоров’я директора. Перед нею постала інша, ще нагальніша дилема. П’ять хвилин тому їй подзвонила ошаліла чергова з комутатора ЦЕРНу

і сказала, що директора терміново просять до телефону.

– Його зараз немає, —відповіла Сильвія.

Тоді чергова повідомила, хто саме хоче говорити з директором.

Сильвія мало не розсміялася вголос.

– Ти що, жартуєш? – Вона слухала й не йняла віри. – І ти пересвідчилась, що він саме той, за кого… – Сильвія посерйоз-пішала. – Зрозуміло. Добре. Запитай, у якій справі… – Вона

іі тхнула. – Ні. Усе нормально. Скажи, хай зачекає на лінії. Я зараз розшукаю директора. Так, я все розумію. Постараюсь якнайшвидше.

Але знайти директора Сильвії так і не вдалося. Вона тричі набирала номер його мобільного телефону і щоразу чула те саме: «Наш абонент перебуває поза зоною досяжності». Поза зоною Оосяжності? Як далеко він міг заїхати?Сильвїя подзвонила на пейджер. Двічі. Жодної реакції. Дуже на нього не схоже. Вона паніть послала електронного листа на його мобільний комп’ютер.

11 і чого. Так начебто чоловік просто провалився крізь землю.

7 о що ж робити?

Сильвія знала: якщо відкинути перспективу самотужки обшукувати весь комплекс ЦЕРНу, залишається тільки один спосіб, я к привернути увагу директора. Йому це навряд чи сподобаєть-і м, але того добродія, що хоче з ним говорити, не випадає довго тримати на лінії. І він, схоже, аж ніяк не налаштований почути, що директора немає на місці.

І Сильвія, здивована власного сміливістю, зважилась. Вона у пі йшла до кабінету Колера і наблизилась до металевої скриньки па стіні за його столом. Відчинила дверцята, уважно подивилась па кнопки і знайшла потрібну.

Тоді набрала в груди повітря й узяла мікрофон.

29

Вітторія не пам’ятала, як вони дійшли до головного ліфта. Та ось поїш їдуть угору. Колер ззаду, вона чує його важке дихання. Стурбований погляд Ленґдона проходить крізь неї, наче привид. Він іабрав факс і поклав собі до кишені подалі з її очей, але страшна картина міцно вкарбувалася їй у пам’ять.

Ліфт піднімався, а світ Вітторії закрутився в темряві. Тату!Вона намагалась уявити його живим. І на коротку мить, в оазі пам'яті, знову опинилася з ним. їй дев’ять років, вона скочується з зелених пагорбів, укритих едельвейсами, а над головою крутиться швейцарське небо.

Тату! Тату!

Радісний Леонардо Ветра сміється поруч.

– Що, янголятко?

– Тату! – Вона хихоче й ластиться до нього. – Спитай мене, що таке квітка?

– Але ж ми з тобою, сонечко, знаємо, що таке квітка. Навіщо я буду запитувати?

– А ти просто запитай.

– Ну добре. – Він знизує плечима. – Що таке квітка?

Вона голосно сміється.

– Квітка – це матерія! Усе навколо – матерія! Гори! Дерева! Атоми! Навіть мурахоїди! Усе – матерія!

Він сміється.

– Мій маленький Айнштайн.

Вона супиться.

– Він мав смішне волосся. Я бачила його фотографію.

– Але дуже мудру голову, дитинко. Я розповідав тобі, що він довів, пам’ятаєш?

Її очі розширюються з жаху.

– Тату! Ні! Ти ж обіцяв!

–  Е – тс ²– Він її лоскоче. – Е = тс ²

– Ніякої математики! Я ж тобі казала! Я її терпіти не можу!

– Це добре, що ти не любиш математики. Я навіть радий, бо дівчаткам узагалі забороненозайматися математикою.

Вітторія сторопіла.

– Як це?

– Так. Заборонено. Усі це знають. Дівчаткам – ляльки. Хлопцям – математика. Я навіть не маю праварозмовляти з маленькими дівчатками про математику.

–. Але ж це не справедливо!

– Правила є правила. Ніякої математики маленьким дівчаткам. >.

Вітторія була вражена.

– Але ж бавитися ляльками нудно!

– Нічого не вдієш! – відказав батько. А тоді додав; – Я міг (>и розповісти тобі про математику, але якщо мене застукають… – Він нервово озирнувся на безлюдні пагорби.

Вітторія зауважила його погляд.

– Ну гаразд, – прошепотіла, – розкажи мені потихеньку.

Легкий поштовх ліфта вивів її з задуми– Вітторія розплющила очі. Батька не стало.

Дійсність захльостувала її, стискаючи душу холодними лещатами. Вона подивилась на Ленґдона. Від щирої турботи в його очах ставало тепліше, наче з нею поруч перебував янгол-охоро-иець, особливо в присутності нелюдяного Колера.

У свідомості невблаганно застугоніла одна-єдина думка.

Де антиматерія?

Від страшної відповіді її віддаляла лише мить.

30

Максиміліане Колер. Будьте ласкаві, негайно подзвоніть своїй секретарці.

Двері ліфта відчинилися в центральному холі, і в очі Ленґдо-пові вдарило яскраве світло. Ще допоки стихла луна від оголошення, що прозвучало з динаміків, всі електронні прилади на інвалідному кріслі Колера одночасно почали пищати або дзижчати. Пейджер. Телефон. Комп’ютер. Колер розгублено витріщився на блимаючі індикатори. Він піднявся з підземелля і знову був у зоні досяжності.

Директоре Колер. Будь ласка, подзвоніть секретарці.

Колеру було дивно чути з динаміка власне ім’я.

Він глянув угору з сердитим виразом, який майже відразу змінився тривогою. Ленґдон зустрівся поглядом з цим, тоді з Віт-торією. Усі троє на мить завмерли, так наче все напруження між ними враз зникло і натомість з’явилося спільне передчуття лиха.

Колер узяв мобільник і набрав номер секретарки. У нього почався черговий напад кашлю.

– Це… директор Колер, – прохрипів він. – Так? Я був під землею, там немає зв’язку. – Він слухав, що каже секретарка, і його сірі очі дедалі більше й більше розширювались. – Хто?Так, з’єднайте мене. – Пауза. – Алло? Це Максиміліан Колер. Директор ЦЕРНу. З ким я розмовляю?

Вітторія з Ленґдоном мовчки чекали, доки Колер слухав співрозмовника.

– Не варто обговорювати це по телефону, – нарешті вимовив він. – Я зараз же буду у вас. – Він знову закашлявся. – Зустрінемося… в аеропорту Леонардо да Вінчі. Через сорок хвилин. – Колер почав задихатися. Тепер він кашляв без перерви і насилу видушував із себе окремі слова. – Знайдіть контейнер якнайшвидше… Я вже лечу. – На цьому розмова закінчилась.

Вітторія кинулась до Колера, але той уже не'міг говорити. Ленґдон бачив, як вона витягнула мобільник, як дзвонить у лікарню ЦЕРНу. Він почувався, наче човен, що опинився на узбіччі шторму: хвилі його трохи гойдають, але загалом усе відбувається без його участі, і йому залишається тільки спостерігати.

У голові луною відбилися останні слова Колера. Зустрінемося в аеропорту Леонардо да Вінчі.

Невиразні тіні, що весь ранок затьмарювали Ленґдонові розум, умить викристалізувалися в чіткий образ. Він стояв, охоплений сум’яттям, і відчував, як усередині нього відчинилися якісь двері… ніби він щойно переступив містичний поріг. Амбіграма: Вбитий священик-науковець. Антиматерія. А тепер от… мішень.Аеропорт Леонардо да Вінчі міг означати лише одне. Ленґдон раптом побачив усе дуже чітко і зрозумів, що перетнув межу. Він більше не мав сумнівів.

П’ять кілотонн. Нехай буде світло.

А тим часом до них уже бігло двоє медиків у білих халатах. Вони стали біля Колера навколішки і прислали йому до обличчя кисневу маску. Науковці, що випадково опинилися в холі, зупи*-пялися й мовчки спостерігали.

Колер зробив два глибокі вдихи, відштовхнув маску і, все ще задихаючись, подивився на Вітторію й Ленґдона.

– Рим.

– Рим? – перепитала Вітторія. – Антиматерія в Римі? Хто це дзвонив?

Обличчя в Колера було перекошене, очі сльозилися.

– Швейцарський… – Він поперхнувся, і медики знову притиснули йому до обличчя маску. Доки вони лаштувалися везти його до лікарні, Колер отямився й схопив Ленґдона за руку.

Ленґдон кивнув. Він зрозумів, що той хоче йому сказати.

– Летіть… – прохрипів Колер під маскою. – Летіть… подзвоніть мені. – І медики повезли його геть.

Вітторія стояла як укопана і дивилася йому вслід. Тоді повернулась до Ленґдона.

– Рим? Але… що він мав на увазі, коли сказав «швейцарський»?

Ленґдон поклав руку їй на плече і ледь чутно прошепотів:

– Швейцарський гвардієць. Це одвічні вартові міста Ватикан.

31

Космічний літак Х-33 з ревом злетів у небо й повернув на південь у бік Рима. Ленґдон мовчав. Останні п’ятнадцять хвилин проминули, як у маячні. І тільки тепер, коли він закінчив розповідати Вітторії про ілюмінатів та їхні плани щодо Ватикану, до його свідомості почало доходити все значення того, що сталося.

Що це я роблю, чорт забирай?думав Ленґдон. Треба було летіти додому, коли була можливість!Однак у глибині душі він знав, іцо такої можливості в нього не було ніколи.

Здоровий глузд Ленґдона волав, що треба повертатися до Бос-тона. Але науковий інтерес таки переважив розсудливість. Усі начебто неспростовні факти, які досі переконували його, що ілюмінатів давно не існує, раптом здалися блискучою підробкою. Допитливий розум науковця жадав доказу. Підтвердження. Крім того, Ленґдон відчував ще й моральну відповідальність. Тепер, коли Колера підкосила хвороба і Вітторія залишилась сама, він розумів: якщо його знання про ілюмінатів можуть хоч якось допомогти, то він просто зобов’язаний бути тут.

Була й третя причина. Хоч Ленґдон соромився в цьому зізнатися, але, почувши, де знаходиться викрадена антиматерія, він інстинктивно злякався не лише за життя людей у місті Ватикан, а й за дещо ще.

Мистецтво.

Найбільша у світі колекція творів мистецтва опинилась на бомбі сповільненої дії. У музеї Ватикану в тисяча чотирьохсот семи залах зберігається понад шістдесят тисяч безцінних шедеврів – Мікеланджело, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон замислився, чи можна було б за потреби евакуювати відразу всю колекцію. Він знав, що це неможливо. Передусім тому, що серед експонатів є чимало скульптур, кожна з яких важить не одну тонну. Не кажучи вже про те, що найбільший скарб – це самі архітектурні споруди – Сікстинська капела, собор Святого Петра, славнозвісні спіральні сходи роботи Браманте, що ведуть до Museo Vaticano– безцінні плоди творчого генія людини. Цікаво, на скільки ще часу вистачить батареї, роздумував Ленґдон.

– Дякую, що полетіли зі мною, – тихо мовила Вітторія.

Ленґдон виринув із задуми й підвів голову. Вітторія сиділа через прохід. Навіть у різкому світлі салону її оточувала аура спокою – дивний, майже магічний ореол цілісності. Дихала вона тепер глибше, немов у ній зажевріла іскра самозбереження… жага справедливості й покарання, підживлена дочірньою любов’ю.

Вітторія не мала часу перевдягнутися й полетіла, у чому була – у шортах та майці, і тепер у прохолодному салоні літака її засмаглі ноги вкрилися гусячою шкірою. Ленґдон машинально зняв піджак і запропонував їй.

– Американська галантність? – Вона взяла піджак і подякувала йому поглядом.

Літак потрапив у зону турбулентності, і Ленґдона раптом охопив неспокій. Салон без вікон знову здався тісним, і він спробував уявити себе на відкритому просторі, хоч і усвідомлював, що це нелогічно. Адже та страшна пригода трапилася з ним саме на відкритому просторі. Нудотна темрява.Він відігнав від себе нав’язливий спогад. Давня історія.

Вітторія дивилась на нього.

– Містере Ленґдон, ви вірите в Бога?

Такого запитаннячка він зовсім не чекав. Щирість у голосі Віт-торїі обеззброювала навіть більше, ніж суть її слів. Чи вірю я в Бога?Нін сподівався на легшу тему для розмови під час польоту.

Духовна загадка,подумав Ленґдон. Так називають мене друзі.Ленґдон багато років вивчав релігію, однак сам не був релігійною людиною. Він поважав глибину віри, доброчинність церков, силу, що її релігія дає стільком людям… Однак щоб по-справжньому «повірити», треба беззастережно відкинути сумніви, а це для його аналітичного розуму завжди було понад силу.

– Я хочувірити, – почув він свій голос.

– То чому ж не вірите? – У запитанні Вітторії не прозвучало пі докору, ні виклику.

– Не все так просто, – хмикнув він. – Щоб вірити, треба розумом прийняти чудеса – непорочні зачаття і божественні втручання. Крім того, є ще норми поведінки. Біблія, Коран, священні книги буддистів… Усі релігії вимагають здебільшого того самого – і обіцяють однакову кару за недотримання вимог. Тобто якщо я не житиму за певними правилами, то потраплю до пекла. Не уявляю Бога, який би керував саме так.

– Сподіваюсь, ви не дозволяєте своїм студентам так само безсоромно ухилятися від запитань.

– Що? – сторопів Ленґдон.

– Містере Ленґдон, я не запитувала, чи вірите ви в те, що говорять про Бога люди. Я запитала, чи ви вірите в Бога. Це різ-і іі речі. Святе Письмо – це оповіді… легенди й історія намагань людини зрозуміти власну потребу в сенсі буття. Я не прошу вас коментувати писемні джерела. Я запитую, чи вірите ви в Бога. Коли лежите під зоряним небом, чи відчуваєте присутність вищої сили? Чи вірите усім єством, що у вас перед очима – творіння руки Господа? – Ленґдон задумався. – Я занадто цікава, – вибачилась Вітторія.

– Та ні, я просто…

– Ви ж, мабуть, обговорюєте зі своїми студентами проблеми віри.

– Безперервно.

– І, здається мені, завжди постаєте в ролі адвоката диявола? Весь час підливаєте оливи до вогню?

– Ви, мабуть, теж викладачка, – усміхнувся Ленґдон.

– Ні, але я вчилася в майстра. Мій батько міг обстоювати обидві сторони стрічки Мьобіуса.

Ленґдон розсміявся, уявивши хитромудру фігуру, яку називають стрічкою Мьобіуса, – перекручену смужку паперу зі склеєними докупи кінцями, яка насправді має лише одну сторону. Уперше Ленґдон бачив цю однобоку конструкцію на гравюрах Ешера.

– Можна вас про щось запитати, міс Ветро?

– Називайте мене Вітторією. Від міс Ветри я почуваюся старою.

Він подумки зітхнув, раптом відчувши власний вік.

– Вітторіє, мене звуть Роберт.

– Ви хотіли щось запитати.

– Так. Як науковець і донька католицького священика, що ви самі думаєте про релігію?

Вітторія замислилась, відкинула з очей пасмо волосся.

– Релігія – це як мова або одяг. Ми тяжіємо до тих традицій, у яких нас виховали. Хоч урешті-решт усі проголошуємо те саме. Що життя має сенс. Що ми вдячні тій силі, яка нас створила.

Таке трактування Ленґдона заінтригувало.

– То ви стверджуєте, що релігія залежить тільки від місця народження?

– Хіба це не очевидно? Подивіться на зони поширення різних релігій у світі.

– Отже, віра – це випадковість?

– Не думаю. Віра універсальна. Випадкові тільки способи її інтерпретації. Хтось із нас молиться Ісусові, хтось вирушає до Мекки, а хтось досліджує субатомні частинки. Так чи інакше, усі ми шукаємо істини – тієї, що більша від нас.

Ленґдон хотів би, щоб його студенти вміли висловлюватися так само чітко. Та що там студенти! Він і самбув би не проти висловлюватися так само чітко.

– А як же Бог? – запитав він. – Ви вірите в Бога?

Вітторія довго мовчала.

– Наука каже мені, що Бог мусить існувати. Мій розум каже, що я ніколи не зрозумію Бога. А серце каже, що я й не повинна розуміти.

Коротко і ясно,подумав Ленґдон.

– Отже, ви вірите, що Бог існує, але ми ніколи Його не зрозуміємо.

– Її,– усміхнувшись, уточнила вона. – Ваші корінні американці мали рацію.

–, Матінка Земля, – хмикнув Ленґдон.

–  Гея.Планета – це організм. Усі ми – клітини, що мають різне призначення. І, однак^усі ми пов’язані. Служимо одне одному. Служимо цілому.

Дивлячись на неї, Ленґдон відчув, як у нього в душі щось ворухнулось. Щось, чого він не відчував уже довгий час. У її очах була заворожлива ясність… а в голосі дивовижна чистота. Він був зачарований.

– Містере Ленґдон, дозвольте запитати вас іще щось.

– Роберт, – нагадав він. Від містера Лен/дона я почуваюся старим. Я й справді старий!

– Скажіть, Роберте, якщо не секрет, як так сталося, що ви зацікавилися ілюмінатами?

Ленґдон на хвильку задумався.

– Насправді це сталося через гроші.

Вітторія була розчарована.

– Гроші? Тобто ви маєте на увазі консультації?

Ленґдон розсміявся, усвідомивши, як це пролунало.

– Ні, ні. Я мав на увазі гроші в сенсі банкноти. – Він поліз до кишені і витягнув кілька банкнот. Знайшов серед них один долар. – Ілюмінати мене заінтригували, коли я довідався, що американські банкноти рясніють їхніми символами.

Вітторія примружилась, очевидно, не знаючи, чи варто сприймати це серйозно.

Ленґдон простягнув їй однодоларову купюру.

– Подивіться на зворотний бік. Бачите ліворуч велику державну печатку?

Вітторія перевернула купюру іншим боком.

– Тобто піраміду?

– Піраміду. Знаєте, що спільного між пірамідами й історією США? – Вітторія знизала плечима. – Отож. Анічогісінького.

Вітторія наморщила чоло.

– То чому центральнийсимвол на вашій державній печатці – піраміда?

– Темний епізод історії, – відповів Ленґдон. – Піраміда – це окультний символ, який означає сходження вгору, до найвищого джерела просвітлення. Бачите, що зображено над нею?

Вітторія уважно подивилась на банкноту.

– Око всередині трикутника.

– Це має назву тринакрія.Скажіть, ви бачили таке око в трикутнику ще десь?

Вітторія помовчала.

– Здається, бачила, але я не впевнена-.

– Його можна побачити в масонських ложах по всьому світу.

– То це масонський символ?

– Насправді навіть не масонський. Це символ ілюмінатів. Вони називають його «сяючою дельтою». Це щось на кшталт заклику до просвітленої зміни. Око символізує здатність ілюмінатів усюди проникати і за всім спостерігати. Сяючий трикутник (ппачає просвітлення. І, крім того, трикутник – грецька літера дельта, математичний символ, який означає…

– Зміну. Перехід.

Ленґдон усміхнувся:

– Я забув, що розмовляю з науковцем.

– Тобто ви хочете сказати, що велика державна печатка СШ А – і і,с заклик до просвітленої, всевидющої зміни?

– Дехто називає це новим світовим ладом.

Вітторія була вражена. Вона знову подивилась на банкноту.

– Під пірамідою написано Novus… Ordo…

–  Novus Ordo Seclorum, —підказав їй Ленґдон. – Це означає повий світський лад.

– Світський, тобто нерелігійний?

– Нерелігійний. Ці слова не тільки чітко окреслюють мету ілюмінатів, а й різко суперечать фразі, що поряд. Ми віримо н Нога.

– Але як усі ці символи могли опинитися на наймогутнішій иалюті світу? – занепокоїлась Вітторія.

– Більшість науковців вважають, що це сталося завдяки віце-п резидентові Генрі Воллесу. Він був масоном вищого рангу і, безумовно, мав зв'язки з ілюмінатами. Ніхто не знає, чи він зронив це свідомо як один з ілюмінатів, чи несвідомо, просто під їхнім впливом. Але такий зразок державної печатки запропону-наїі президентові саме Воллес.

– Як? Як міг президент погодитися…

– Цим президентом був Франклін Рузвельт. Воллес просто і казав йому, що Novus Ordo Seclorumозначає новий курс.

– І Рузвельт більше нікого не попросив подивитися на цей символ, перш ніж доручити скарбниці його друкувати? – Вітторія не дуже вірила.

– Не було такої потреби. Вони з Воллесом були як брати.

– Брати?

– Зазирніть до підручника історії, – усміхнувшись, порадив Ленґдон. – Франклін Рузвельт був відомим масоном.

Ленґдон затамував подих: Х-33 спіраллю заходив на посадку в римський аеропорт Леонардо да Вінчі. Вітторія заплющила очі, наче намагаючись зусиллям волі взяти ситуацію під контроль. Колеса торкнулися землі, і літак покотив до одного з приватних ангарів.

– Вибачте за довгий політ, – сказав пілот, вийшовши з кабіни. – Над населеними районами доводилось летіти повільніше, щоб не перевищувати встановлених норм шуму.

Ленґдон подивився на годинник. Вони летіли рівно тридцять сім хвилин.

Пілот швидко відчинив зовнішні двері.

– Ніхто не хоче пояснити, що відбувається?

Вітторія й Ленґдон промовчали.

– Що ж, добре, – сказав пілот, потягуючись. – Я буду в кабіні з кондиціонером і музикою. Тільки я й Гарт.

Під яскравим пообіднім сонцем Ленґдон перекинув піджак через плече. Вітторія підвела обличчя до неба й глибоко вдихувала повітря, неначе сонячні промені передавали їй якусь чудодійну енергію.

Середземноморці,подумав Ленґдон, відчуваючи, що вже спітнів.

– Трохи невідповідний вік для мультфільмів, як ви вважаєте? – сказала Вітторія, не розплющуючи очей.

– Перепрошую?

– Ваш годинник. Я побачила його в літаку.

Ленґдон злегка почервонів. Він уже звик виправдовуватись за свій годинник. Цю колекційну модель із Міккі-маусом подарували йому в дитинстві батьки. І хоч Міккі-маус із випростаними руками, що виконували функцію стрілок, виглядав трохи дурнувато, іншого годинника Ленґдон ніколи не носив. Він був водонепроникний і світився в темряві – ідеальний для змагань із плавання та пізніх прогулянок неосвітленими стежками кампусу. Коли студенти звертали увагу на його дивне уявлення про моду, Ленґдон відповідав, що Міккі-маус допомагає йому залишатися н душі молодим.

– Шоста година, – сказав він.

Вітторія кивнула, все ще не розплющуючи очей.

– А ось, схоже, і наш транспорт.

Ленґдон почув удалині якийсь гуркіт, подивився вгору, і його мало не занудило. З півночі, опустившись низько над злітною смугою, до них наближався гелікоптер. Ленґдон один раз літав на гелікоптері над долиною Пальпа в Андах, розглядаючи загадкові малюнки пустелі Наска на піску, і йому це аніскілечки не сподобалось. Пітючий черевик.Після двох перельотів за день Ленґдон мав-надію, що Ватикан вишле по них авто.

Очевидно, він помилявся.

Гелікоптер сповільнився в них над головами, якусь мить повисів у повітрі, тоді почав швидко спускатися на злітну смугу. Він був білий, а з одного боку мав герб – два тонкі ключі навхрест і папська тіара на тлі щита. Цей символ Ленґдон знав дуже добре. Це була традиційна печатка Ватикану – священний символ папського престолу, причому сам «престол» був у прямому сенсі давнім троном святого Петра.