355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ден Браун » Янголи і демони » Текст книги (страница 9)
Янголи і демони
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 13:52

Текст книги "Янголи і демони"


Автор книги: Ден Браун



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 36 страниц)

– Автентичність – це саме те, чого тут бракує! Можливо, міс Ветра вам не розповіла, що науковці ЦЕРНу десятиліттями критикують політику Ватикану. Вони постійно чіпляються до нас із вимогами, щоб ми спростували біблійну теорію настання світу, щоб формально вибачились за Галілея й Коперника, щоб припинили засуджувати небезпечні й аморальні дослідження. Що для нас більше схоже на правду: те, що сатанинський культ чотирьохсотрічної давнини ожив і заволодів зброєю масового знищення, чи те, що якийсь жартівник у ЦЕРНі намагається зірвати священний ватиканський обряд за допомогою блискуче виконаної підробки?

– Це фотографія мого батька, – сказала Вітторія голосом, що аж бринів від гніву. – Його вбили. Думаєте, я б так жартувала?

– Не знаю, міс Ветро. Але знаю інше: я не заб’ю на сполох, доки не дістану пояснення, яке лунатиме переконливо. Мій обо-н’язок – бути пильним і обережним… щоб духовні справи тут творилися з чистим розумом. А надто сьогодні.

– Принаймні відкладіть конклав, – сказав Ленґдон.

– Відкласти? – здивувався Оліветті. – Яка самовпевненість! Конклав – це вам не бейсбольний матч, який можна відкласти через дощ. Це священна процедура з суворим регламентом. Що:і того, що мільярд католиків по всьому світі чекають на лідера! 111,0 з того, що під каплицею зібралися журналісти! Правила проведення цього заходу священні й не підлягають змінам. З 1179 року конклави відбувалися, незважаючи на землетруси, голод і навіть чуму. Затямте: конклав аж ніяк не відкладуть через убивство якогось науковця і краплю бозна-чого.

– Відведіть мене до того, хто тут головний, – зажадала Вітторія.

– Він перед вами, – спалахнув Оліветті.

– Ні, – заперечила Вітторія. – До когось із духовенства.

В Оліветті на чолі набрякли вени.

– Духовенства тут зараз немає. За винятком швейцарських гвардійців, цієї миті у Ватикані перебуває тільки колегія кардиналів. А вони зібралися в Сікстинській капелі.

– А куди подівся камерарій? – спокійно поцікавився Ленґдон.

– Хто?

–  Камерарійпокійного Папи. – Ленґдон упевнено повторив це слово, відчайдушно сподіваючись, що пам’ять його не зраджує. Колись він начебто читав про дивне правило стосовно переходу верховної влади у Ватикані після смерті Папи. Якщо Ленґдон не помилявся, то в період між смертю одного Папи і обранням іншого уся влада в державі тимчасово переходить до особистого помічника покійного Папи – його камерарія – простого клерка, який має наглядати за конклавом, доки кардинали не оберуть нового понтифіка. – Наскільки я розумію, зараз головний тут – камерарій.

–  II camerlengo? – сердито перепитав Оліветті. – Камерарій – простий священик. Це слуга покійного Папи.

– Але він тут. І ви йому підпорядковуєтесь.

– Містере Ленґдон, – Оліветті схрестив на грудях руки, – це правда, що за правилами Ватикану під час конклаву вся виконавча влада переходить до камерарія, але це тільки тому, що він особа незацікавлена, оскільки сам не може бути обраним Папою. Це так, ніби ваш президент помер, і один із його помічників тимчасово зайняв Овальний кабінет. Камерарій – чоловік молодий. У питаннях безпеки – та, зрештою, і в усіх інших – він розуміється дуже поверхово. Так що, фактично, керую тут я.

– Відведіть нас до нього, – сказала Вітторія.

– Це неможливо. Конклав починається за сорок хвилин. Камерарій зараз у кабінеті Папи, готується. Я не турбуватиму його питаннями безпеки.

Вітторія розтулила було рот, щоб відповісти, але її перебив стукіт у двері. Оліветті відчинив.

За дверима стояв швейцарський гвардієць при всіх регаліях і показував на годинник.

–  Е Гога, comandante.

Оліветті подивився на свій годинник і кивнув. Тоді повернувся до Ленґдона й Вітторії з виглядом судді, що вирішує їхню долю.

– Ідіть за мною. – Він вивів їх з пункту стеження і повів через увесь зал до маленького прозорого кубрика при задній стіні. – Мій кабінет. – Оліветті запросив їх досередини. Кімнатка була нічим не примітна – стіл, завалений паперами, полиці з теками, складані стільці, водоохолоджувач. – Я за десять хвилин повернуся. Раджу вам за цей час подумати, що ви робитимете далі.

– Ви не можете отак узяти й піти! – підскочила до нього Вітторія. – Цей контейнер…

– Я не маю на це часу, – відрізав Оліветті. – Можливо, мені варто затримати вас до закінчення конклаву, коли я матимучас.

–  Signore, – знову звернувся гвардієць, показуючи на годинник. – Spazzare di cappella.

Оліветті кивнув і зібрався йти.

–  Spazzare di cappella? – перепитала Вітторія. – Ви йдете прибиратикапелу?

Оліветті повернувся і гостро подивився на неї.

– Так, міс Ветро, йду перевіряти, чи немає там електронних жучків. Це називається завбачливість. – Він показав на її ноги. – Навряд чи ви здатні це зрозуміти.

Із цими словами він голосно грюкнув дверима, аж затремтіло грубе скло. Тоді одним блискавичним рухом витягнув ключ, вставив його в замкову щілину і двічі повернув.

–  Idiota! – крикнула Вітторія. – Ви не можете тримати нас тут!

Крізь скло Ленґдон бачив, як Оліветті щось сказав гвардійцю.

Той кивнув. Оліветті вийшов з кімнати, а гвардієць повернувся і втупився в них, схрестивши руки на грудях. На поясі в нього висів великий пістолет.

Чудово,подумав Ленґдон. Оце так уклепались!

Вітторія злостиво поглядала на швейцарського гвардійця, що стояв за зачиненими дверима кабінету Оліветті. Той зиркав так само неприязно. Кольоровий костюм аж ніяк не узгоджувався з його відверто ворожим настроєм.

Che fiasco, думала Вітторія. У полоні у клоуна з пістолетом!

Ленґдон мовчав. Вітторія сподівалась, що він у цю мить напружує свій мозок гарвардського науковця, шукаючи якогось виходу. Однак з виразу його обличчя було очевидно, що він більше приголомшений, аніж замислений. Вітторія шкодувала, що так сильно втягнула його в це все.

Першим її поривом було витягнути мобільник і подзвонити Ко-лерові, але вона швидко збагнула, що це без сенсу. По-перше, гвардієць, мабуть, увійде й відбере в неї телефон. По-друге, якщо приступ у Колера проходить так само, як завжди, то він, мабуть, і досі не спроможний говорити. Зрештою, це не має значення… Схоже, Оліветті зараз так чи інакше не налаштований нікому вірити на слово.

Згадай!наказувала вона собі. Згадай розв’язок цієї задачі!

Згадування– це один із трюків буддистської філософії. Замість того, щоб просити розум знайти вихід із, на перший погляд, безвихідного становища, Вітторія просто намагалася згадати його. Упевненість, що колись вона зналавідповідь, налаштовувала розум на те, що ця відповідь мусить існувати..:й рятувала від відчаю. Вітторія часто вдавалась до цієї тактики, вирішуючи проблеми в науці, які, на думку багатьох, не мали розв’язку.

Але зараз трюк зі згадуванням не спрацьовував. Тоді вона оцінила свої можливості… свої потреби. Треба було когось попередити. Хтось у Ватикані мусив сприйняти її слова серйозно. Але хто б це міг бути? Камерарій? Як із ним зв’язатися? Вона зачинена у скляній коробці, яка має тільки одні двері.

Засоби,казала вона собі. Завжди є якісь засоби. Ще раз оціни середовище.

Вона інстинктивно опустила плечі, заплющила очі і тричі гли-(кжо вдихнула. Відчула, як серце почало битися повільніше, м’язи розслабились. Паніка минула, думки впорядкувались. Усе добре,казала вона собі, тепер подумай спокійно. Що в цьому становищі позитивного? Які я маю переваги?

У спокійному стані аналітичний розум Вітторії Ветри був потужною силою. За лічені секунди вона зрозуміла, що їхнє ув’язнення – це насправді ключ до свободи.

– Я зателефоную, – раптом сказала вона.

Ленґдон підвів голову.

– Я саме збирався порадити вам зателефонувати Колеро-ні, але…

– Не Колерові. Декому іншому.

– Кому?

– Камерарію.

– Ви зателефонуєте камерарію? Як? – Ленґдон зовсім розгубився.

– Оліветті сказав, що камерарій зараз у кабінеті Папи.

– То й що з того? Ви знаєте, як зателефонувати до кабінету Папи?

– Ні. Але я не дзвонитиму зі свого телефону. – Вона показала на надсучасну телефонну систему в Оліветті на столі. Тут було оезліч кнопок швидкого набору. – Керівник служби безпеки муситьмати прямий зв’язок із кабінетом Папи.

– Аякже. А ще він має громила з пістолетом, що стирчить за шість футів звідси.

– Але ж ми тут замкнені.

– Про це я не забув.

– Я маю на увазі, що не тільки ми не можемо вийти, а й гвардієць не може до нас увійти. Це особистий кабінет Оліветті. На-пряд чи ще хтось має до нього ключ.

Ленґдон подивився на гвардійця.

– Це скло доволі тонке, а пістолет у нього доволі великий.

– І що він зробить? Вистрелить у мене за те, що я скористаюся телефоном?

– А чорт його знає! Це місце досить дивне, і те, як вони тут поводяться…

– Вибір у нас невеликий, – сказала Вітторія. – Або я спробую зателефонувати, або ми проведемо найближчі п’ять годин і сорок вісім хвилин у ватиканській в’язниці. Принаймні з цього місця буде найкраще спостерігати за вибухом.

Ленґдон зблід.

– Але, щойно ви знімете слухавку, гвардієць покличе Оліветті. Крім того, тут двадцять кнопок. І жодних написів. Ви що, збираєтесь натискати всі по черзі, сподіваючись, що рано чи пізно вам пощастить?

– У жодному разі, – відповіла вона, підійшовши до телефону. – Тільки одну. Вітторія взяла слухавку і натиснула верхню кнопку. – Номер перший.Закладаюсь на один із тих доларів з символікою ілюмінатів, які у вас в кишені, що це телефон до Папи. Хто б іще міг бути найважливішим для головнокомандувача швейцарської гвардії?

Ленґдон не встиг відповісти. Гвардієць по той бік дверей почав стукати по склу рукояткою пістолета. Він показав Вітторії, щоб облишила телефон.

Та йому підморгнула. Гвардієць аж почервонів з люті.

Ленґдон відійшов від дверей і знову повернувся до Вітторії.

– Дай Бог, щоб ви не помилялися, бо цей хлопець явно не в захваті!

– Чорт забирай! – вилаялась Вітторія, тримаючи слухавку біля вуха. – Це автовідповідач.

– Автовідповідач? – здивувався Ленґдон. – У Папи в кабінеті автовідповідач?

– Це не був кабінет Папи, – сказала Вітторія, поклавши слухавку. – Це було кляте тижневе меню клятого ватикансь-кого буфету!

Ленґдон слабко усміхнувся гвардійцеві за дверима, який сердито дивився на них крізь скло, викликаючи по рації Оліветті.

Комутатор міста Ватикан розташований в уфіцціо ді комунукаціонепозаду пошти. Це відносно невеличке приміщення з вось-миканальним комутатором Согеїсо 141.Через нього проходить понад дві тисячі дзвінків на день, більшість із яких автоматично перемикають інформаційну систему на записування.

Єдиний сьогодні черговий оператор зв’язку сидів і спокійно попивав міцний чай. Йому було приємно усвідомлювати, що він належить до небагатьох працівників, яким цього вечора дозволено залишатися в місті. Щоправда, настрій трохи псувало те, що під його дверима постійно стирчать швейцарські гвардійці. Ескорт до туалету,думав оператор. Яке приниження доводиться терпіти заради святого конклаву!

На щастя, дзвінків цього вечора було небагато. А може, це не так уже й на щастя,думав він. Останнім часом світ дедалі менше цікавиться подіями у Ватикані. Журналісти телефонують рідше, і навіть усякі психи вже не так докучають. Прес-служба сподівалась, що довкола сьогоднішнього конклаву здійметься більше святкової метушні. На жаль, так не сталося. Хоч на майдані Святого Петра стояло повно автофургонів преси, усе це були здебільшого стандартні італійські та європейські видання. І серед них тільки декілька інформаційних агентств світового масштабу… та й ті, поза всяким сумнівом, послали сюди своїх giornalisti secondari.

Оператор, стиснувши в долонях горнятко з чаєм, застановився, як довго сьогодні все триватиме. Мабуть, десь до півночі,думав він. У наш час більшість кардиналів ще задовго до початку конклаву знає, хто має найвищі шанси стати наступним Папою, тож сам конклав більше нагадує три-чотиригодинний ритуал, ніж реальні вибори. Звичайно, завжди є ризик, що в останню мить між кардиналами виникне незгода і тоді церемонія може іатягнутися до світанку… або й ще довше. 1831 року конклав тривав п’ятдесят чотири дні. Не сьогодні,сказав собі оператор. Ходили чутки, що цей конклав буде максимально коротким і репортери ще сьогодні побачать білий дим.

Роздуми оператора перервав дзвінок на одній із внутрішніх ліній. Він подивився на блимання червоної лампочки і почухав потилицю. Дивно,подумав. Нульова лінія. Хто б це сьогодні в місті міг дзвонити по інформацію? Хто взагалі зараз є в місті?

–  Citta del Vaticano, prego? – відповів він.

У телефоні хтось швидко говорив італійською. Акцент невиразно нагадав операторові вимову швейцарських гвардійців – правильна італійська з легким нальотом швейцарського варіанта французької. Однак особа, що дзвонила, аж ніяк не могла бути швейцарським гвардійцем.

Почувши жіночий голос, оператор від несподіванки аж встав і мало не розлив чай. Він іще раз подивився на комутатор. Так і є, він не помилився. Внутрішній номер. Дзвонять із міського телефону, Це мусить бути якась помилка!подумав він. Жінка у Ва-тикані? Сьогодні ввечері?

Жінка говорила швидко й схвильовано. Оператор пропрацював на комутаторі не один рік і чітко розрізняв, коли розмовляє з pazzo..Ця жінка не була схожа на божевільну. Вона говорила настійливо, але логічно. Спокійно й чітко. Збентежений, оператор слухав, про що вона його просить.

–  II camerlengo? – перепитав він, усе ще намагаючись визначити, звідки ж це, чорт забирай, вона дзвонить. – Боюсь, що не можу вас з’єднати… так, я знаю, що він в кабінеті Папи, але… скажіть іще раз, хто ви така?., і ви хочете попередити його про… – Оператор зовсім розгубився. Усі в небезпеці?Як? – І звідки ви телефонуєте? Може, я краще повідомлю швейцарських… – Оператор замовк на півслові– Ви сказали, де ви знаходитесь? Де?

Приголомшений, він слухав, тоді прийняв рішення.

– Не кладіть слухавку, – сказав і, не дочекавшись відповіді, перемкнув жінку на режим очікування. Тоді подзвонив на прямий номер командира Оліветті. Неможливо, щоб вона дзвонила з…

Слухавку взяли моментально.

–  Per lamor di Dio! – вигукнув знайомий жіночий голос. – З’єднайте ж мене, чорт забирай!

Двері офісу швейцарської гвардії з тихим шипінням відсунулися. Гвардійці розступилися, даючи дорогу командиру Олі-нетті, який влетів, неначе ракета. Зайшовши за ріг і побачивши свій кабінет, він пересвідчився, що гвардієць, якому він доручив наглядати за бранцями, казав по рації правду: Вітторія Ветра стояла біля його столу й розмовляла по його приватному телефону.

Che coglioni che ha questa!подумав він. Ну зараз я їй дам!

Червоний з люті, він швидко підійшов до дверей і з розгону мстромив ключ у замок. Відчинив двері й з порога запитав:

– Ви що робите?

Вітторія не звернула на нього уваги.

– Так, – казала вона в слухавку. – І я мушу попередити…

Оліветті вирвав від неї слухавку і підніс до вуха.

– Хто це, чорт забирай?!

Але вже наступної миті його негнучке тіло якось обм’якло.

– Так, камерарію… – сказав він. – Правильно, сеньйоре… але питання безпеки вимагають… звичайно, ні… я затримав її тут, щоб… – Кілька секунд він слухав, що каже йому камерарій. – Слухаюсь, сер, – вимовив нарешті. – Я негайно приведу їх до вас.

39

Папський палац – це комплекс будівель, розташованих поблизу Сікстинської капели в північно-східній частині міста Ватикан. З палацу очі милує чудовий краєвид на майдан Святого Петра. Тут містяться й апартаменти Папи, і його кабінет.

Вітторія й Ленґдон мовчки йшли за командиром Оліветті, який вів їх довгим ошатним коридором. Від люті в командира на шиї набрякли вени, і було видно, як у них пульсує кров. Зійшовши сходами на три поверхи, вони опинилися в просторому, тьмяно освітленому холі.

Побачивши твори мистецтва, які прикрашали цей хол, Ленґдон не повірив власним очам. Тут були розкішні бюсти, гобелени, фризи вартістю сотні тисяч доларів. Подолавши дві третини довжини холу, вони натрапили на алебастровий фонтан. Оліветті звернув ліворуч в альков і попрямував до найбільших дверей, які Ленґдонові доводилося бачити в житті.

–  Ufficio di Papa, – оголосив командир, подивившись на Вітторію нищівним поглядом. Та навіть оком не змигнула, натомість простягнула руку і з-за спини Оліветті голосно постукала в двері.

Кабінет Папи,думав Ленґдон, насилу вірячи, що стоїть під дверима однієї з найсвященніших кімнат в усьому християнському світі.

–  Avanti! – сказав хтось із середини.

Коли двері відчинились, Ленґдонові довелося прикрити очі рукою. Сонячне світло засліпляло. Мало-помалу картина набула чіткості.

Кабінет Папи більше нагадував танцювальну залу, аніж робочий кабінет. Підлога викладена червоним мармуром, стіни прикрашені кольоровими фресками. Зі стелі звисає величезна люстра, а за нею з вікон під арками постає запаморочлива панорама майдану Святого Петра, залитого сонцем.

Боже милостивий,подумав Ленґдон. Оце так краєвид!

У дальньому кінці зали за різьбленим столом сидів чоловік і щось швидко писав.

–  Avanti, – ще раз запросив він, відклав ручку і помахав їм, щоб підійшли ближче.

Оліветті пішов попереду, чітко карбуючи крок.

–  Signore, – винувато почав він. – Non ho potuto.

Чоловік жестом його обірвав. Він встав і з цікавістю подивився на двох відвідувачів.

Камерарій зовсім не був схожий на тих хирлявих блаженних дідуганів, які, як уявляв Ленґдон, мали б жити у Ватикані. Він по мав ні вервиці, ні амулетів. І не носив пишної ряси. Натомість па ньому була проста чорна сутана, яка підкреслювала атлетизм мого солідної статури. На вигляд йому було під сорок – юнацький вік за ватиканськими стандартами. Він мав дивовижно привабливе обличчя, жорсткі темні кучері й променисті зелені очі, що світилися так, неначе черпали енергію з таємниць усесвіту. Коли ж чоловік підійшов ближче, Ленґдон відчитав у його очах глибоку втому – це були очі людини, якій довелося пережити п’ятнадцять найважчих днів у житті.

– Мене звуть Карло Вентреска, – сказав чоловік досконалою англійською. – Я камерарій покійного Папи. – Говорив він просто і доброзичливо із ледь помітним італійським акцентом.

– Вітторія Ветра, – відрекомендувалась вона. Потім ступила крок уперед і простягла камерарієві руку. – Дякую, що погодились зустрітися з нами.

Камерарій потис Вітторії руку. Оліветті аж пересмикнуло.

– Це Роберт Ленґдон, – сказала Вітторія. – Професор історії релігії з Гарвардського університету.

–  Padre, – сказав Ленґдон, з усіх сил намагаючись дотримуватись італійської вимови. Він простягнув руку, низько схиливши голову.

– Ні, ні, – заперечив камерарій, утримуючи Ленґдона від поклону. – Від перебування в кабінеті Його Святості сам я не став і мятим. Я простий священик – камерарій, що виконує свій службовий обов’язок.

Ленґдон випростався. '

– Прошу, – мовив камерарій, – усі сідайте. – Він присунув до столу кілька стільців. Ленґдон і Вітторія сіли. Оліветті, очевидно, вирішив стояти.

Камерарій сів за стіл, склав долоні, зітхнув і вичікувально подивився на гостей.

–  Signore, – звернувся Оліветті, – те, що жінка так одягнена, – це моя вина. Я…

– Її одяг мене зараз зовсім не турбує, – утомленим голосом перебив його камерарій. – Коли телефоніст повідомляє мене за півгодини до початку конклаву і каже, що якась жінка телефонує з вашого особистогокабінету, щоб повідомити про серйозну небезпеку, про яку я нічого не знаю, – ось що мене турбує.

Оліветті стояв струнко, як солдат на параді.

Ленґдона камерарій зачарував. Цей молодий і втомлений священик створював враження якогось міфічного героя – здавалося, він випромінює силу і впевненість.

–  Signore, —не відступався Оліветті. – Вам не варто відволікатися на питання безпеки. У вас є інші обов’язки.

– Я добре пам’ятаю про всі свої обов’язки. А крім того, пам’ятаю, що як direttore intermediario, явідповідальний за безпеку кожного на цьому конклаві. Отже, що відбувається?

– У мене все під контролем.

– Схоже, що не все.

– Отче, – втрутився Ленґдон, витягнувши з кишені зім’ятий факс і простягнувши камерарію. – Прошу.

Командир Оліветті вийшов уперед, намагаючись перешкодити.

– Отче, не займайте голову…

Камерарій узяв факс, не звертаючи уваги на Оліветті. Подивився на фото вбитого Леонардо Ветри і злякано охнув.

– Що це?

– Це мій батько, – тремтячим голосом сказала Вітторія. – Він був священиком… і науковцем. Минулої ночі його вбили.

Обличчя камерарія вмить пом’якшало. Він співчутливо подивився на Вітторію.

– Бідне дитя. Мені дуже шкода. – Камерарій перехрестився і знову глянув на факс. В очах у нього проступила відраза. – Хто на таке… і це тавро в нього на… – Він змовк і пильніше придивився до фотографії.

– Там написано ілюмінати, – сказав Ленґдон. – Ви, безумовно, чули цю назву.

На обличчі камерарія промайнув дивний вираз.

– Так, я її чув, але…

– Ілюмінати вбили Леонардо Ветру, щоб викрасти новий винахід, над яким…

–  Signore, – перебив його Оліветті. – Цього не може бути. Ілюмінати? Це явно якась фальсифікація.

Камерарій, схоже, задумався над словами Оліветті. Тоді повернувся й подивився на Ленґдона так пильно, що тому стало ніяково.

– Містере Ленґдон, я все життя провів у католицькій церкві. Я знаю історію ілюмінатів… у тому числі й те, як чотирьом із них випалили на грудях хрести. Однак мушу вас попередити: я живу в теперішньому часі. Християнство має достатньо реальних ворогів, аби ще й оживляти привидів.

– Цей символ автентичний, – палко заперечив Ленґдон, навіть надто палко, як йому здалося. Він узяв факс від камерарія і повернув його іншим бокрм.

Побачивши незвичну симетрію, камерарій змовк.

– Навіть сучасні комп’ютери, – додав Ленґдон, – не змогли створити симетричної амбіграми цього слова.

Камерарій склав долоні та довго нічого не відповідав.

– Ілюмінати відійшли в небуття, – нарешті сказав він. – Давно. Це історичний факт.

Ленґдон кивнув.

– Ще вчора я б із вами погодився.

– Учора?

– До того як сьогодні це сталося. Думаю, ілюмінати вийшли з підпілля, щоб виконати давню обітницю.

– Пробачте, я трохи підзабув історію. Про яку таку давню обітницю ви говорите?

Ленґдон глибоко вдихнув.

– Знищити місто Ватикан.

–  Знищитимісто Ватикан? – Здавалося, камерарій не так злякався, як розгубився. – Але ж це неможливо.

Вітторія похитала головою.

– Боюся, у нас є ще деякі погані новини.

– Це правда? – запитав здивований камерарій, повернувшись до Оліветті.

– Сеньйоре, – сказав той, – мушу визнати, що в нас тут справді є якийсь пристрій. Його видно на одному з моніторів на пульті безпеки, але те, що міс Ветра каже про потужність цієї речовини, аж ніяк не може…

– Стривайте-но, – перебив його камерарій. – Ви що, бачитецю річ?

– Так, сеньйоре. На бездротовій камері номер вісімдесят шість.

– То чому ж ви її досі не знайшли? – Тепер голос камерарія забринів гнівом.

– Це дуже складно, сеньйоре. Пояснюючи що й до чого, Оліветті стояв, витягнувшись струнко.

Камерарій слухав, і Вітторія відчувала, як зростає його занепокоєння.

– Ви впевнені, що цей пристрій у Ватикані? – допитувався камерарій. – А може, хтось виніс камеру за межі міста і сигнал надходить звідти?

– Це неможливо, – відказав Оліветті. – На зовнішніх стінах установлено електронне обладнання, що захищає внутрішній зв’язок. Цей сигнал може надходити тільки з міста. Інакше ми б його просто не мали.

– Отже, я так розумію, – мовив камерарій, – що ви вже всіма силами шукаєте цю зниклу камеру?

Оліветті покрутив головою.

– Ні, сеньйоре. На пошуки цієї камери може піти сотні люди-но-годин. Зараз у нас є низка інших проблем, пов’язаних із безпекою, і при всій повазі до міс Ветри треба визнати, що та крапля речовини, про яку вона говорить, дуже незначна. Вона не може становити великої загрози.

Терпець у Вітторії увірвався.

– Цієї краплі достатню, щоб від міста Ватикан не залишилося й сліду! Ви, схоже, зовсім не слухали того, що я вам казала!

– Шановна пані, – холодно сказав Оліветті, – я достатньо інаю про вибухові’ речовини.

– Ваші знання застаріли, – відрізала Вітторія так само суворо. – Попри те, як я одягнена, – а я розумію, що для вас це серйозна проблема, – я фізик вищого рангу в найпрогресивні-іномуу світі центрі ядерних досліджень. Це саме я спроектувала контейнер для антиматерії, який не дає їй вибухнути просто:іараз. І я вас попереджаю: якщо ви не знайдете цього контейнера протягом наступних шести годин, то в наступні сто років вашим гвардійцям тут нічого буде охороняти – хіба що одну велику яму!

Оліветті різко повернувся до камерарія.

– Сеньйоре, я не можу дозволити, щоб це тривало далі. Ви марно гаєте час. Про що йдеться? Про ілюмінатів? Про якусь краплю, що всіх нас знищить?

–  Basta, – сказав камерарій. Він вимовив це тихо, однак було враження, що луна від його голосу прокотилася по всій залі. І запала тиша. Він продовжив пошепки: – Небезпечно це чи ні, ілюмінати чи не ілюмінати, чим би ця річ не була, їй явно не місце к стінах Ватикану… а тим паче під час конклаву. Я хочу, щоб її знайшли й винесли геть. Негайно організуйте пошуки.

Оліветті не здавався.

– Сеньйоре, навіть якщо кинути на пошуки всіх гвардійців до одного, однаково за кілька годин цю камеру не знайти. На це може піти не один день. Крім того, після розмови з міс Ветрою я доручив одному з моїх людей пошукати інформацію про речовину з назвою антиматеріяв нашому найновішому довіднику з балістики. Виявилося, що там про неї ні слова. Анічогісінько.

Самовдоволений бовдур,подумала Вітторія. У довіднику з балістики? А ти не пробував пошукати в енциклопедії? На літеру А!

Оліветті говорив далі.

– Сеньйоре, якщо ви пропонуєте нам просто так, навмання, шукати цю річ по всьому місту Ватикан, то я мушу заперечити.

– Командире, – камерарій насилу стримував гнів, – дозвольте вам нагадати, що, звертаючись до мене, ви звертаєтесь до Святого престолу. Я розумію, ви мене не сприймаєте серйозно. Проте, за законом, саме я тут зараз за все відповідаю. Якщо не помиляюся, кардинали цієї миті перебувають у Сікстинській капелі, де їм нічого не загрожує, і до закінчення конклаву ваші обов’язки мінімальні. Не розумію, чому ви так упираєтесь і не хочете пошукати цей пристрій. Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви навмисне наражаєте конклав на небезпеку.

Оліветті подивився на камерарія з презирством^.

– Як ви смієте! Я прослужив вашому Папі дванадцять років! А попередньому – чотирнадцять! Від 1438 року швейцарські гвардійці…

Раптом в Оліветті на поясі голосно затріщала рація.

–  Comandante?

Оліветті схопив її й натиснув на передачу.

–  Sono occupato! Cosa voi…

–  Scusi, – сказав у рації швейцарський гвардієць. – Яз комутатора. Ми щойно дістали інформацію про закладену бомбу, і я вирішив сповістити вас.

На Оліветті це повідомлення не справило ніякого враження.

– То дійте згідно з інструкцією! Вистежте зловмисника й про-звітуйте.

– Ми спробували, сер, але той, хто телефонував… – Гвардієць на мить замовк. – Командире, я б вас не турбував, але він згадав ту речовину, яку ви просили мене пошукати в довіднику. Антиматерію.

Усі в кабінеті здивовано перезирнулися.

–  Що,ти кажеш, він згадав? – запинаючись, перепитав Оліветті.

– Антиматерію, сер. Доки ми намагалися визначити, звідки він телефонує, я шукав якусь інформацію, щоб перевірити, наскільки серйозна ця погроза. Антиматерія… щиро кажучи, виявляється, це доволі небезпечна субстанція.

– Здається, ти сказав, у довіднику з балістики про неї нічого ненаписано.

– Я знайшов інформацію в Інтернеті.

Алілуя,подумала Вітторія.

– Написано, що ця речовина дуже вибухонебезпечна, – вів далі гвардієць. – Важко повірити, що це справді так, але тут сказано, що порівняно з ядерною боєголовкою, антиматерія має в сто разів більшу вибухову силу.

Оліветті здався. Це виглядало так, наче раптом у всіх на очах обвалилась гора. Вітторія тріумфувала, але, побачивши вираз жаху на обличчі камерарія, відразу посуворішала.

– Ви визначили, звідки телефонували?

– Це не можливо. Дзвінок із мобільника і дуже зашифрованого. Супутникові лінії сплутані, тож тріангуляція неможлива. І Іроміжна частота свідчить, що він десь у Римі, але точніше визначити не вдається.

– Він чогось вимагав? – спокійно спитав Оліветті.

– Ні, сер. Тільки попередив, що десь на території комплексу схована антиматерія. Здивувався, що я про це нічого не знаю. І Іоцікавився, чи я її вже бачив.Ви мене запитували про антиматерію, тож я вирішив вас повідомити.

– Ти правильно зробив, – сказав Оліветті. – Я вже йду до вас. Дай знати, якщо він зателефонує ще раз.

На якусь мить у рації запала тиша.

– Він іще тут, сер, на лінії.

– Як на лінії?! – Оліветті наче громом ударило.

– Так, сер, на лінії. Ми вже десять хвилин намагаємося його вистежити, і все безрезультатно. Він, очевидно, знає, що ми його не дістанемо – каже, що не відімкнеться, доки не поговорить із камерарієм.

– Перемкніть його сюди! – наказав камерарій. – Негайно!

– Отче, ні! – аж підскочив Оліветті. – Спеціально навчений швейцарський гвардієць впорається з цим значно краще.

– Я що сказав!

Оліветті віддав відповідний наказ.

За мить на столі в камерарія Вентрески задзвонив телефон. Камерарій натиснув на кнопку «динамік».

– Ким ви, на милість Бога, себе уявили?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю