Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 36 страниц)

96

Як нав’язливий мотив у якійсь демонічній симфонії, задушливий морок повернувся знову.

Ні світла. Ні повітря. Ні виходу.

Ленґдон лежав під перевернутим саркофагом і відчував, що перебуває за крок від божевілля. Він намагався не думати про і моє жалюгідне становище й відчайдушно змушував мозок перемкнутися на щось інше – математику, музику – будь-що. Але нічого не виходило. У голові стугоніло одне. Я не можу рухатися! Я не маю чим дихати!

Прищемлений рукав піджака у мить падіння саркофага, на щастя, вивільнився, і тепер Ленґдон мав дві вільні руки. Однак користі з них було мало. Він натиснув щосили на стелю крихітної камери, але вона навіть не ворухнулась. Хоч як це дивно, тепер Ленґдон шкодував, що вивільнив рукав із-під каменя. Принаймні так могла б залишитися щілина, крізь яку всередину проника-по б хоч трохи повітря.

Коли Ленґдон спробував підважити саркофаг вдруге, рукав іадерся, і він побачив слабке світіння давнього друга Міккі. Йому здалося, що зеленувате обличчя з мультфільму кепкує і нього.

Ленґдон розглянувся в пошуках ще хоч якогось натяку на і вітло, однак краї саркофага всюди щільно прилягали до підлоги. Кляті італійські перфекціоністи, подумки вилаявся він. Тепер /Іенґдон став жертвою тієї самої художньої майстерності, про їїку завжди так захоплено розповідав студентам… Бездоганні кути, точні паралелі і, звичайно ж, тільки найякісніший кар-ічірськиймармур.

Виявляється, досконалість може задушити.

– Та підніми ж ти цю заразу, – сказав він собі вголос, силь-іііше впираючись долонями в дно, до якого поприставали кістки. Саркофаг ледь зрушився. Стиснувши щелепи, він зробив

11 це одне зусилля. Цього разу кам’яна брила піднялась на чверть дюйма. По периметру блиснула смужка світла і зникла – з глу-им стуком саркофаг знову впав на підлогу. Ленґдон лежав v темряві й віддихувався. Він спробував підважити саркофаг ногами так, як раніше. Але тепер, коли той лежав повністю на підлозі, всередині не залишилося місця навіть, щоб розігнути коліна.

Ленґдона охопив панічний страх, і йому почало здаватися, що саркофаг стискається навколо нього. Він відчайдушно боровся з цим відчуттям, чіпляючись за рештки здорового глузду.

– Саркофаг, – вимовив він уголос безстороннім тоном науковця. Але сьогодні навіть ерудиція була йому ворогом. Слово «саркофаг» походить від грецького «сарк», що означає «плоть», і «фа/еін», що означає «їсти», «пожирати». Я ув’язнений у скрині, призначеній буквально «пожирати плоть».

Ленґдон мимоволі уявив, як мертва плоть сповзає з кісток, і це нагадало йому, що він лежить під людськими останками. Від цієї думки його занудило й кинуло в холодний піт. Але водночас і з’явилась ідея.

Полапавши руками довкола себе, він знайшов уламок великої кістки. Може, ребра? Це не мало значення. Йому був потрібний якийсь клин. Якби вдалося припідняти саркофаг хоч трішечки і пропхати під нього кістку, то, може, хоч якесь повітря…

Однією рукою він вставив кістку загостреним кінцем у щілину між підлогою і краєм кам’яної труни. Другою вперся в дно і щосили штовхнув. Саркофаг не ворухнувся. Анітрохи. Він спробував іще раз. У якусь мить здалося, що камінь затремтів, але цим усе й обмежилось.

Від нудотного смороду людських останків і браку кисню Ленґдонові стало млосно, і він зрозумів, що часу в нього залишилося ще тільки на одну спробу. Крім того, він знав, що йому будуть потрібні обидві руки.

Змінивши позу, він вставив кістку під край саркофага збоку від голови і, присунувшись, уперся в неї плечем. Обережно, намагаючись не зрушити кістку з місця, підняв обидві руки. Дихати ставало щораз важче, і раптом його охопила паніка. Удруге за сьогодні він опинився у пастці без повітря. З голосним криком Ленґдон щосили штовхнув дно саркофага. Той відірвався від підлоги лише на мить. Але цього виявилось достатньо. Кістка, у яку Ленґдон впирався плечем, прослизнула в щілину. Падаючи, саркофаг її розтрощив, але Ленґдон побачив, що над підлогою залишилась-таки вузенька щілина, у яку просочувалося світло.

Знесилений, він упав на підлогу. Сподіваючись, що дихати от-от стане легше, Ленґдон чекав. Але секунди спливали, а спазм у горлі не відпускав: крізь щілину просочувалось дуже мало повітря. Невідомо, чи вистачить його, щобне вмерти,подумав Ленґдон. Як довго він зможе так протриматись? Якщо ж він знепритомніє, то ніхто й не здогадається шукати його під саркофагом.

Із зусиллям піднісши руку, Ленґдон знову подивився на ГОДИННИК: 22:12. Стримуючи тремтіння в пальцях, він розіграв свою останню карту. Повернув один із крихітних регуляторів і натиснув кнопку.

Свідомість тьмяніла, стіни стискалися щораз більше, і Ленґдона знову опанував давній страх. Він намагався уявити – як уявляв безліч разів, – що перебуває на відкритому полі. Однак від картини, що спливла перед очима, легше не стало. Жахіття, що переслідувало його з часу дитинства, накотилося знову.

Квіти тут немов намальовані, думав хлопчик, зі сміхом бігаючи лугом. Йому хотілося, щоб батьки їх теж побачили. Однак вони саме ставили намет.

–  Не відходь далеко, – наказала йому мама.

Він удав, що не чує, й побіг, до лісу.

І тепер, ідучи цим чудовим полем, хлопчик натрапив на купу каміння. Він подумав, що це, мабуть, фундамент садиби, що колись тут стояла. Ні, туди він не піде. Він знає, що це небезпечно. До того ж він щойно побачив щось цікавіше—'туфельку Вене-/ш —рідкісну й найгарнішу квітку в Нью-Гемпширі. Досі він бачив її лише на малюнках.

Радісний і схвильований, хлопчик попрямував до квітки. Став навколішки. Земля під ним була пухка й волога. Він зрозумів: його квітка знайшла собі найродючіший грунт. Вона росла з купи згни-пого дерева.

Уявляючи, як принесе свій трофей додому, хлопчик простягнув руку…

Але стебла так і не торкнувся.

Із моторошним тріском земля під ним провалилась.

Охоплений смертельним жахом, він летів униз і знав, що зараз помре. Затамував подих і приготувався до страшного удару. Однак, приземлившись, не відчув ніякого болю. Він упав не щось м’яке.

І холодне.

Хлопчик упав обличчям у якусь рідину і занурився в неї весь Відчайдушно борсаючись, він натрапляв на гладкі стіни з усЬ боків. Якимось дивом йому вдалося сплистина поверхню.

Світло.

Дуже слабке. Високо над головою. Здавалося, що до нього багато миль.

Він борсався, обмацував стіни, шукаючи, за що вхопитися. Алі всюди був тільки гладкий камінь. Він провалився до якоїсь покинутої криниці крізь кришку. Хлопчик кликав на допомогу…але крш тільки відлунював у вузькій шахті. Він кликав знову й знову. Світло над головою поступово згасало.

Настала ніч.

У темряві час зупинився. Від холоду тіло почало німіти, але він кричав і кричав. Йому ввижалося, що стіни. валяться, щоС поховати його живцем. Руки боліли від утоми. Кілька разів йому здалося, що він чує голоси. Він кричав знову, але голос був якийсі приглушений… наче уві сні.

Ніч тривала, – і шахта здавалась дедалі глибшою. Стіни поступово звужувались. Хлопчик упирався в них з усіх сил, щоб вони не зімкнулися остаточно. Він втомився і вже готовий був здатися. Проте відчував, що вода його тримає, охолоджує, заспокоює. За якийсь час він уже не відчував нічого.

Коли рятувальна служба його знайшла, він був майже непри томний. Хлопчик пробув у холодній воді п’ять годин. Через ден дні на першій сторінці «Бостон /лоб» вийшла стаття «Малень кий плавець, що не здався».

Убивця, усміхаючись, заїхав мікроавтобусом до велетенської кам’яної споруди, що височіє над Тибром. Він поніс свій трофей нагору… піднімаючись вище й вище закрученим кам’яним тунелем, радий, що ноша не дуже важка.

Нарешті він дістався до дверей.

Храм Просвітлення,захоплено думав він. Давнє місце зустрічі ілюмінатів. Нікому й на гадку не спало б, що воно саме тут.

Він увійшов досередини і поклав свою ношу на розкішну канапу. Тоді вправно зв’язав їй руки– й ноги. Він знав: винагорода мусить зачекати, доки він не впорається з останнім завданням. Вода.

Однак,подумав він, є ще хвилька, щоб трохи розважитись.Він опустився біля полонянки на коліна і провів рукою по її нозі. Шкіра була надзвичайно гладка. Трохи вище. Темні пальці ковзнули під край шортів. Іще вище.

Він зупинився. Терпіння,сказав собі, відчувши, що збуджується. Роботу ще не закінчено.

Він вийшов на кам’яний балкон. Нічний вітерець поступово остудив його жар. Далеко внизу вирував Тібр. Убивця подивився на маківку собору Святого Петра, що лише за три чверті милі, беззахисну перед вогнями сотень прожекторів.

– Настав твій останній час, – сказав убивця вголос, подумавши про тисячі мусульман, жорстоко вбитих під час хрестових походів. – Опівночі зустрінешся зі своїм Богом.

Жінка на канапі ворухнулась. Убився повернувся. Подумав: а може, варто дати їй прокинутись? Страх в очах жінки збуджував його, як ніщо інше.

Утім, він вирішив не ризикувати. Краще, якщо на час його відсутності вона залишиться непритомною. Хоч вона зв’язана й не може втекти, він не хотів, повернувшись, застати її втомленою від марної боротьби з путами. Я хочу, щоб ти зберегла сили… д/ія мене.

Підтримуючи її голову, він налапав ззаду на шиї ямку, відразу під черепом. До цього прийому він вдавався вже безліч разів. Із неймовірною силою натиснув великим пальцем на м’який хрящ і потримав його так кілька секунд. Жінка моментально обм’якла. Двадцять хвипин,подумав він. Це буде розкішним завершенням чудового дня. Коли вона задовольнить його пристрасть і умре, він вийде на балкон і милуватиметься нічним феєрверком у Ватикані.

Залишивши полонянку на дивані непритомною, вбивця зійшов сходами у підземелля, освітлене смолоскипами. Останнє завдання. Він підійшов до стола і з благоговінням подивився на священні металеві форми, залишені там для нього.

Вода.Це вже остання.

Він зняв зі стіни смолоскип, як знімав уже сьогодні тричі, і почав нагрівати форму з одного боку. Коли метал розжарився до білого, він поніс його до камери.

Усередині мовчки стояв один-єдиний чоловік.

– Кардинале Бадджіа, – прошипів убивця, – ти вже помолився?

В очах італійця не було страху.

– Тільки за спасіння твоєї душі.

98

Шестеро пожежників, що відреагували на повідомлення про пожежу в церкві Санта-Марія делла Вітторія, згасили вогнище за допомогою вуглекислого газу. Водою було б дешевше, але пара, що утворилась би при цьому, знищила б фрески, а Ватикан щедро платив римським пожежникам за дбайливе ставлення до його майна.

Пожежникам, з огляду на їхню роботу, доводилося бути свідками трагедій чи не щодня, але того, що відбулося в цій церкві, нони ніколи не, забудуть. Розп’яття, повішення і спалення на вогнищі одночасно – щось таке можна побачити хіба що в якомусь готичному фільмі жахів.

Преса, на жаль, як завжди, з’явилась раніше від пожежників. Доки пожежники очистили церкву, репортери вже встигли гарненько все зафіксувати на відеоплівці. Нарешті, відв’язавши жертву від тросів і поклавши на підлогу, жоден із них вже не мав сумнівів щодо того, хто цей чоловік. -

–  Cardinale Guidera, – прошепотів один. – Di Barcellona.

Кардинал був голий. Нижня частина тіла перетворилася на багряно-чорне місиво, з повністю відкритими берцевими кістками, а з ран на стегнах сочилася кров. Одного з пожежників знудило. Інший вибіг на вулицю подихати повітрям.

Однак найбільшим жахіттям був символ, випалений у кардинала на грудях. Начальник пожежної бригади обійшов тіло в німому жаху. Lavoro del diavolo,пробурмотів він собі під ніс. Сам. дідько це зробив.Він перехрестився – уперше з дитячих літ.

–  Un’ altro corpo! – почувся крик. Хтось із пожежників знайшов ще один труп.

Другу жертву брандмейстер упізнав відразу. До суворого командира швейцарських гвардійців мало хто з римських правоохоронців ставився приязно. Брандмейстер спробував зателефонувати у Ватикан, але всі лінії були зайняті. Проте він знав: це нічого не змінює. За лічені хвилини швейцарські гвардійці дізнаються про все з телевізійних новин.

Оглядаючи попелище й намагаючись зрозуміти, що ж тут насправді відбулося, брандмейстер зауважив, що стіна однієї ніші прошита кулями. Саркофаг, що стояв у ній, тепер лежав на підлозі, перекинутий догори дном. Тут явно відбулася якась боротьба. Але це нехай з’ясовує поліція і Святий престол, подумав він і повернувся, щоб іти.

Але раптом зупинився. З-під саркофага почувся звук. Такого звуку боявся кожний пожежник.

–  Bomba! – крикнув він. – Tuttifuori!

Сапери, що прибули на виклик, підняли кам’яну труну і здивовано витріщились на джерело електронного сигналу.

–  Medico! – нарешті закричав один. – Medico!

99

– Від Оліветті нічого не чути? – втомлено спитав камерарій, повертаючись у супроводі Рошера з Сікстинської капели до кабінету Папи.

– Ні, сеньйоре. Я побоююсь найгіршого.

Коли вони дійшли до кабінету Папи, камерарій мовив глухим голосом:

– Капітане, я більше нічого зробити не можу. Боюсь, я й так уже зробив забагато. Тепер я йду до цього кабінету молитися. Прошу мене не турбувати. Решта – в руках Божих.

– Так, сеньйоре.

– Часу майже не залишилося, капітане. Знайдіть контейнер.

– Пошуки тривають. – Рошер завагався. – Зброя, схоже, схована дуже добре.

– Так. – Камерарій скривився, наче від болю. – Рівно о 23:15, якщо церква й далі перебуватиме в небезпеці, ви розпочнете евакуацію кардиналів. Відповідальність за їхню безпеку я покладаю на вас. І прошу лише про одне. Нехай ці чоловіки покинуть це місце гідно. Нехай вони вийдуть на майдан Святого Петра і стануть пліч-о-пліч із рештою світу. Я не хочу, щоб останнім епізодом в історії цієї Церкви були злякані кардинали, що втікають через чорний хід.

– Добре, сеньйоре. А як же ви? По вас теж прийти о 23:15?

– У цьому не буде потреби.

– Перепрошую?

– Я піду тоді, коли Господь дасть мені знак.

Рошер застановився, чи камерарій збирається йти на дно разом із кораблем.

Камерарій відчинив двері до кабінету й увійшов.

– До речі… – сказав він, повернувшись. – Хочу вас попросити ще про щось.

– Слухаю, сеньйоре?

– Сьогодні в цьому кабінеті чомусь дуже холодно. Я весь тремчу.

– Електричне опалення вимкнуте. Дозвольте, я розпалю нам камін.

– Дякую. Дуже дякую, – і камерарій втомлено усміхнувся.

І'ошер вийшов із кабінету Папи, залишивши камерарія молитися при світлі каміна перед невеличкою статуєю Діви Марії. Це (іула дивна, моторошна картина – чорна зіщулена тінь у мерехтливому світлі вогню. Рошер пішов довгим коридором. За мить:і іншого боку з’явився гвардієць. Він біг. йому назустріч. Навіть при світлі свічок Рошер упізнав лейтенанта Шартрана – молодого, зеленого, завзятого.

– Капітане, – звернувся Шартран, простягаючи мобільний телефон. – Здається, звернення камерарія таки подіяло. Тут на лінії чоловік, який каже, що має для нас важливу інформацію. Нін подзвонив на один із приватних телефонів у Ватикані. Не уявляю, звідки він узяв номер.

Рошер зупинився.

– Як ти сказав?

– Він хоче говорити тільки з найстаршим за званням.

– Від Оліветті нічого не чути?

– Ні, сер.

Він узяв телефон.

– Це капітан Рошер. Я найстарший за званням.

– Рошере, – почув він, – я поясню вам, хто я такий. А тоді скажу, що робити далі.

Коли незнайомець закінчив говорити й відімкнувся, Рошер стояв приголомшений. Він зрозумів, хто йому наказує.

Л в ЦЕРНі Сильвія Боделок насилу встигала реєструвати всі запити щодо придбання ліцензії, які надходили на голосову пошту Колера. Коли ж на столі директора задзвонив приватний телефон, Сильвія аж підскочила. Цього номера не знав ніхто. Вона взящ слухавку.

– Так?

– Міс Боделок? Це директор Колер. Зв’яжіться з моїм пілотом Літак має бути готовий за п’ять хвилин.

100

Роберт Ленґдон розплющив очі і побачив над собою розкішний розписаний фресками купол. Він не знав ні де він знаходити, ні скільки часу пробув без свідомості. Угорі клубочився дим Щось затуляло йому рот. Киснева маска. Він скинув її. У при міщенні стояв жахливий сморід – наче від паленого м’яса.

Ленґдон скривився від болю в голові. Спробував сісти. І І,ІІ(ним схилився чоловік у білому халаті.

–  Riposati! – сказав він і легко натиснув Ленґдонові на груди, намагаючись покласти назад на спину. – Son ilparamedico.

Ленґдон не опирався. Думки кружляли, як той дим ш/| куполом. Що, чорт забирай, сталося?У свідомість знову:і.і повз страх.

–  Sorcio salvatore, – сказав лікар. – Мишеня… рятівник. Ленґдон розгубився ще більше. Мишеня-рятівник?

Чоловік показав на годинник з Міккі-маусом у Ленґдона п і руці. У голові почало прояснюватись. Він пригадав, що ввімкнув будильник. Збентежено дивлячись на циферблат, він зауважив годину. 22:28.

Він різко сів.

І враз усе згадав.

За хвилину Ленґдон уже стояв біля головного вівтаря з браид мейстером і кількома пожежниками. Вони засипали його заии і.шпями, але він не слухав. У нього були свої запитання. У всьому тілі відчувався гострий біль, але він знав, що мусить діяти негайно.

До Ленґдона підійшов іще один пожежник.

– Я ще раз все оглянув, сер. Ми знайшли тільки тіла кардиналі Ґідери і командира швейцарських гвардійців. Жінки немає.

–  Grazie, – подякував Ленґдон, не знаючи, радіти чи жаха-шся. Він пам’ятав, що бачив Вітторію на підлозі непритомну. І еі іер вона зникла. Єдине пояснення, яке спадало на думку, було невтішне. Убивця висловився по телефону чітко. Жінка з силою чолі. Це мене збуджує. Можливо, я перший тебе до ранку знайду. І тоді…

Ленґдон розглянувся.

– Де швейцарські гвардійці?

– Не можемо до них додзвонитися. Усі лінії Ватикану заблоковано.

Ленґдон почувався розбитим і самотнім. Оліветті мертвий. Кардинал мертвий. Вітторія зникла. І півгодини його життя як не бувало.

Було чути, що під церквою вже юрмились репортери. Ленґдон підозрював, що кадри страшної смерті третього кардинала неза-(і.іром з’являться в ефірі, якщо ще не з’явились. Ленґдон надіяв– и, що камерарій уже давно приготувався до найгіршого й ужив індповідних заходів. Евакуюй клятий Ватикан! Досить бавитись! Ми програли!

Раптом Ленґдон усвідомив, що всі бажання, що керували ним.(осі, – прагнення врятувати Ватикан, визволити чотирьох кар-ципалів, побачити на власні очі братство, яке він досліджував імгато років, – усе це враз утратило значення. Війну вони про-ірали. Тепер він був одержимий тільки одним бажанням. Дуже простим. Палким і примітивним.

Знайти Вітторію.

Він несподівано відчув у душі порожнечу. Ленґдон неоднора-юво чув, що напружені ситуації іноді зближують людей більше, ніж десятиліття спільного життя. Тепер він у це повірив. Залишившись сам, без Вітторії, він відчув щось таке, чого не відчувші уже багато років. Самотність. Біль додав йому сили.

Викинувши з голови все зайве, Ленґдон зосередився на голом ному. Він відчайдушно надіявся, що вбивця дбатиме насамперед про справу, а вже потім про задоволення. Бо інакше він запі:і ниться. Ні,сказав він собі ,у тебе ще є час.Убивця ще не завершив і своєї місії. Він мусить вигулькнути ще раз, перш ніж назавжди! зникнути.

Останній олтар науки, думав Ленґдон. Убивці залишилос ь одне, останнє завдання. Земіїя. Повітря. Вогонь. Вода.

Він подивився на годинник. Півгодини. Ленґдон швидко пішом повз пожежників до «Екстазу святої Терези». Цього разу, дивлячис і. на вказівник Берніні, Ленґдон точно знав, що його цікавить.

Хай янголи у пошуку ведуть…

Просто над тілом святої на тлі золотого полум’я застиг янгол Берніні. В одній руці він стискав гострого вогненного списа. Лені дон простежив очима за напрямком списа – у правий бік церк ви. Погляд його натрапив-на стіну. У тому місці, куди показувап спис, не було нічого особливого. Проте Ленґдона це не збентс жило: він бо ж знав, що янгол показує на щось, розташоване десі, посеред Рима, далеко за стінами храму.

– Який це напрямок? – рішуче запитав Ленґдон, звертаючис ь до брандмейстера.

– Напрямок? – Брандмейстер подивився в бік, куди поки зував Ленґдон, і збентежено відповів: – Не знаю… мабуть, західний.

– Які храми розташовані в цьому напрямку?

Брандмейстер іще більше збентежився.

– їх там десятки. А що?

Ленґдон спохмурнів. Ну звичайно. Я й сам мав би здогадатись.

– Мені потрібна карта міста. Якнайшвидше.

Брандмейстер попросив когось побігти по карту до пожежної машини. Ленґдон знову повернувся до статуї. Земля… Повітря. Вогонь… ВІТТОРІЯ.

Останній вказівник – Вода,казав він собі. Вода роботи Бер-ніні.Установлена в якійсь із церков Рима. Голка в копиці сіна. Він гарячковито перебирав у пам’яті всі роботи Берніні, які знав. Мені потрібний пам’ятник Воді!

Раптом Ленґдон згадав скульптуру Берніні з назвою «Тритон» – грецький бог моря. Але він швидко збагнув, що вона розташована на майдані біля цієї самої церкви і до того ж зовсім не в тому напрямку, що потрібно. Він змушував себе думати. Яку фігуру міг би вирізьбити Берніні на честь води?«Нептун і Тритон»? Але ця статуя, на жаль, пребуває в музеї Вікторії й Альбер-та в Лондоні.

– Сеньйоре? – До нього біг пожежник із картою.

Ленґдон подякував йому і розклав карту на вівтарі. Він одразу прозумів, що звернувся до тих людей, що треба, – такої детальної карти Рима він іще ніколи не бачив.

– Де ми?

Пожежник тицьнув у точку на карті.

– Поряд із п’яца Барберіні.

Аби краще зорієнтуватися, Ленґдон іще раз подивився на спис у руці янгола. Брандмейстер не помилився. Карта підтвердила, що спис і справді вказує на захід. Ленґдон провів пальцем на карті пряму від церкви Санта-Марія делла Вітторія на захід. Надія відразу почала згасати. Його палець раз по разу натрапляв на будівлю, позначену маленьким чорним хрестиком. Храми.Місто було просто всіяне ними. Нарешті церкви закінчились, і палець іаїхав у передмістя Рима. Ленґдон зітхнув і відійшов на крок від карти. Прокляття.

Розглядаючи загальний план міста, Ленґдон затримав погляд на трьох храмах, де було вбито перших трьох кардиналів. Каплиця Кіджі… собор Святого Петра… тут…

Побачивши їх усі одночасно, він помітив у їхньому розташуванні щось несподіване. Раніше Ленґдон чомусь думав, що храми і вказівниками розкидані по Риму навмання, без жодної закономірності. Але, очевидно, це було не так. Три храми були розташовані приблизно на однаковій відстані один від одного й утни рювали велетенський трикутник, що охоплював півміста. Ленґдон подивився ще раз. Так і є, йому це не здалося.

–  Реппа, —раптом сказав він, не підводячи голови.

Хтось дав йому кулькову ручку.

Ленґдон обвів три храми колами. Серце забилося швидше. Він утретє перевірив своє припущення. Симетричний трикутник!

Спершу він подумав про велику державну печатку на однодо ларовій банкноті – трикутник зі всевидющим оком усередині. Але це не мало сенсу. Адже він позначив лише три точки. А всьо го їх мало бути чотири.

То де ж, чорт забирай, Вода?Ленґдон знав: хоч би де він по ставив четверту точку– трикутник буде зруйновано. Єдиним способом зберегти симетрію було розмістити четвертий вказін ник всередині трикутника, у центрі. Він подивився на це місці' на карті. Нічого. Але ця ідея не давала йому спокою. Чотири елс менти науки вважалися рівними.Вода нічим не вирізнялась, а отже, не могла знаходитися в центрі.

Але інтуїція підказувала йому, що таке симетричне розташу вання не могло бути випадковим. Я ще не бачу цілої картиниЗалишався тільки один варіант – чотири точки утворювали не трикутник, а якусь іншу фігуру.

Ленґдон подивився на карту. Може, квадрат?Квадрат, щоправ да, не має жодного символічного значення, але принаймні він симетричний. Ленґдон поставив палець в одну із точок на карті, яка мала б перетворити трикутник на квадрат. Він відразу поб;і чив, що правильного квадрата не вийде. Кути в первинного три кутника були неоднакові, і з нього міг утворитися хіба що непра вильний чотирикутник.

Він розглянув іще кілька варіантів розташування четвертої точки відносно трикутника, і раптом сталося щось несподіване Він зауважив, що пряма, якою він позначив напрямок списа, про ходить точнісінько крізь одну з гіпотетичних точок. Вражений, Ленґдон обвів це місце колом. Тепер він дивився на чотири По тачки на карті, розташовані у формі нерівного ромба, схожого формою на повітряного змія.

Він наморщив чоло. Ромби теж не були символом ілюмінатів. Нін задумався. Проте…

Ленґдон згадав знаменитий «діамант ілюмінатів». Ідея, звісно ж, була недоладна, і він відразу її відкинув. До топ ж ромб на карті був довгастий, як повітряний змій. Навряд чи його можна <>уло вважати зразком тієї бездоганної симетрії, якою славився «діамант ілюмінатів».

Схилившись, щоб краще роздивитись, біля чого опинилась четверта позначка, Ленґдон із подивом виявив, що вона стоїть у самому центрі славнозвісної римської п’яца Навона. Він знав, що на цьому майдані є велика церква, але він уже раніше креслив пальцем пряму крізь цей майдан і подумав про цю церкву. Наскільки він пам’ятав, у ній не було жодних скульптур Берніні. Ця церква мала назву Свята Агнеса ін А/оне– на честь святої Аг-песи, молодої чарівної дівчини, відданої в довічне сексуальне рабство за небажання зректися віри.

Що ж такого є в цій церкві?Ленґдон напружував пам’ять, намагаючись уявити, як ця церква виглядає всередині. Але жодних робіт Берніні він у ній не пригадував, а тим паче таких, що мали б якийсь зв’язок із водою.Фігура, утворена на карті, теж не давала йому спокою. Ромб. Надто правильний, щоб бути збігом, але не достатньо правильний, щоб мати сенс. Повітряний змій?Невже він вибрав не ту точку? Чого я не второпаю?

Відповідь прийшла за тридцять секунд, і Ленґдон відчув таке піднесення, якого не переживав ще ніколи за все своє професійне життя.

Геніальність ілюмінатів, схоже, не мала меж.

Фігура,! на яку він дивився, задумувалась зовсім не як ромб. І’омб утворився лише тому, що він сполучив суміжніточки. Ілюмінати ж вірили у протилежності!Коли Ленґдон креслив прямі між протилежними вершинами, пальці в нього тремтіли. На карті утворився велетенський хрест. Це хрест!Чотири елементи науки постали перед його очима… у формі величезного хрести, що розкинувся на все місто.

Він зачудовано дивився на карту, і в голові в нього зазвучлн рядок з вірша… наче давній друг з новим обличчям.

Крізь Рим сюди прокласти світла путь…

Крізь Рим…

Туман почав розсіюватись. Ленґдон зрозумів, що відповіді, була в нього перед очима весь вечір! У вірші ілюмінатів було сказано, як самерозташовані олтарі науки. Навхрест!

Крізь Рим сюди прокласти світла путь!

Ленґдон зрозумів: хрест на карті відображав найвищий ду алізм ілюмінатів. Це був релігійний символ, утворений із еле ментів науки. Галілеєва стежка світла вшановувала водночас інауку, іБога!

Усі інші деталі складанки стали на місце майже миттєво.

П’яца Навона.

У самому центрі п’яца Навона перед церквою Святої Агнеси ін Аґоне стояла одна з найзнаменитіших скульптур Берніні. Уся к, хто бував у Римі, приходив подивитися на неї;

«Фонтан чотирьох рік»!

Безпомилковий символ води, фонтан чотирьох рікБерніні прославляв чотири найбільші ріки світу – Ніл, Ґанґ, Дунай і Ла-Плату.

Вода,думав Ленґдон. Останній вказівник.Досконало.

А ще досконаліше те,збагнув Ленґдон, що над чудовим фон таном Берніні височіє величний обеліск.

Залишивши спантеличених пожежників, Ленґдон побіг через усю церкву до бездиханного тіла Оліветті.

22:31,подумав він. Часу вдосталь.Уперше за сьогодні він від чував, що випереджає події.

Присівши біля командира, що лежав поза рядами лав, Лет дон непомітно для пожежників узяв його пістолет і рацію. Він знав, що доведеться викликати підмогу, але тут було не від повідне для цього місце. Розташування останнього олтари науки мусило поки що залишатися таємницею. Репортери й пожежники, що мчатимуть із сиренами до п’яца НавоНа, тільки псе зіпсують.

Ленґдон тихо вислизнув на вулицю й обійшов журналістів, які ' групами заходили до церкви. Він перетнув п’яца Барберіні і, схо– навшись у тіні будинків, увімкнув рацію. Спробував зв’язатися t Ватиканом, але в рації тільки тріщало. Або він був поза зоною ік’язку, або ж для користування рацією потрібно було набрати якийсь код. Ленґдон крутив регулятори, натискав кнопки, але нічого не допомагало. Він зрозумів, що викликати підмогу, мабуть, не вдасться. Озирнувся в пошуках телефону-автомата. Жодного. Зрештою, до Ватикану й так зараз Не додзвонитися.

Він почувся дуже самотньо.

Відчуваючи, як упевненість тане, Ленґдон якусь мить постояв, оцінюючи своє жалюгідне становище: весь обсипаний уламками зогнилих кісток, поранений, смертельно втомлений і голодний..

Він озирнувся на церкву. Над маківкою, освітленою прожекторами медій і пожежними машинами, звивався дим. Може, варто повернутися й покликати когось на допомогу?подумав він. ()днак інтуїція підказувала, що помічники без спеціальної підготовки можуть тільки зашкодити. Якщо убивця нас побачить…Нін подумав про Вітторію й усвідомив, що це його остання нагода зустрітися з її викрадачем.

П’яца Навона,думав він, знаючи, що може дістатися туди добряче заздалегідь і підстерегти вбивцю. Він розглянувся в пошуках таксі, але вулиці були майже порожні. Навіть таксисти все покинули заради телевізора. До п’яца Навона була тільки миля, але Ленґдон не збирався витрачати дорогоцінні сили на пішу прогу-/іянку. Він іще раз глянув на церкву, застановляючись, чи не міг (ш він позичити в когось авто.

Пожежну машину? Мікроавтобус інформагентства? Жартуєш, чи що? ~ '

Відчуваючи, що хвилини невблаганно спливають, Ленґдон прийняв рішення. Витягнув з кишені пістолет і вчинив дещо, настільки на нього не схоже, що він аж запідозрив, що став одержимий дияволом. Ленґдон підбіг до одного-єдиного «сітроена», що зупинився перед світлофором, і націлився крізь опущене вікно на водія:

–  Fuori!

Переляканий чоловік хутко вийшов з авта. Ленґдон ускочии за кермо й натиснув на газ.