Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 36 страниц)

70

Ґюнтер Ґлік і Чиніта Макрі сиділи в мікроавтобусі Бі-бі-сі, припаркованому в затінку на дальньому краю п’яца дель Пополо. Вони примчали сюди вслід за чотирма «альфа-ромео» і стали

і підками незбагненного ланцюжка подій. Чиніта, щоправда, досі не розуміла, що б це мало означати, однак сумлінно знімала все па камеру.

Щойно приїхавши, Чиніта і Ґлік побачили, як з автомобілів висипала ціла армія молодих хлопців. Вони оточили церкву. Дехто тримав напоготові зброю. Один – високий, худорлявий чоловік, дещо старший від інших, – повів групу сходами до входу в церкву. Солдати витягли пістолети й пострілами збили замки:і парадних дверей. Макрі нічого не почула й вирішила, що пістолети з глушителями. Тоді солдати зайшли всередину.

Чиніта запропонувала сидіти тихо і знімати все з мікроавтобуса. Зрештою, зброя – це зброя, а з мікроавтобуса було й так непогано видно все, що відбувалося біля церкви. Ґлік не заперечував. З протилежного боку майдану хлопці то забігали до церкви, то знову вибігали на вулицю. Вони щось кричали один одному. Чиніта налаштувала камеру й знімала групу, що обшукувала територію довкола церкви. Усі були одягнені в цивільне, однак у рухах цих хлопців відчувалась військова точність.

– Як ти думаєш, хто це? – запитала вона.

– Звідки я знаю? – Ґлік не відводив погляду від церкви. – Ти все знімаєш?

– Кожну деталь.

Ґлік пишався собою.

– Ти й досі вважаєш, що нам слід повертатися до Ватикану й пильнувати конклав?

Чиніта вагалась. Тут однозначно щось відбувалося, але вона не перший рік працювала в журналістиці і знала, що навіть най-захопливіші події іноді можуть пояснюватися дуже банально.

– Усе це може виявитися мильною бульбашкою, – сказала вона нарешті. – Можливо, ці хлопці дістали таку саму інформацію, як і ти, і просто її перевіряють. Не виключено, що це фальшива тривога.

Ґлік схопив її за руку.

– Дивися! Камеру! Швидше! – Він показав на церкву.

Чиніта знову спрямувала камеру на сходи церкви.

– Привіт, – сказала вона, побачивши на порозі чоловіка.

– Що це за франт?

Чиніта підкрутила об’єктив.

– Досі ще його не бачила. – Придивилась уважніше до облич чя й усміхнулась. – Але була б зовсім не проти побачити знову.

Роберт Ленґдон збіг зі сходів і кинувся до центру майдану. Надворі вже сутеніло, весняне сонце в південному Римі сідало пізно. Воно вже зайшло за будинки, і на майдан лягли довгі тіні.

– Гаразд, Берніні, – сказав він уголос сам до себе. – Куди ж, чорт забирай, показує твій янгол?

Він озирнувся й перевірив, у який бік дивиться церква. Уявив каплицю Кіджі всередині і скульптуру янгола. Не вагаючись, повернувся обличчям до заходу – туди, куди невблаганно опускалося сонце. Час танув.

– Південний захід, – упевнено сказав він і сердито глянув на крамниці й житлові будинки, що заступали вид на місто. – Наступний вказівник там.

Напружуючи пам’ять, Ленґдон згадував, сторінку за сторінкою, історію італійського мистецтва. Він доволі добре знав творчість Берніні, проте розумів: цей скульптор залишив після себе надто велику спадщину, щоб нефахівець міг знати її всю напам’ять. Однак, зважаючи на те, що перший вказівник виявився доволі відомим – «Авакум і янгол», Ленґдон сподівався, що другий буде принаймні не менш відомим і він зможе вгадати його з пам’яті.

Земля, Повітря, Вогонь, Вода,думав він. Землювони знайшли – у Каплиці землі – це Авакум, пророк, що передбачив загибель землі.

Наступне – Повітря.Ленґдон змушував себе думати. Скульптура Берніні, що якось пов’язана з повітрям.На думку нічого не спадало. Та однаково він відчував піднесення. Я на стежці світла! Вона збереглася!

Ленґдон напружено дивився на південний захід, сподіваючись побачити над будівлями шпиль або баню католицького храму. Але нічого не бачив. Йому потрібна була карта. Якби він з’ясував, які церкви розташовані на південний захід звідси, то, можливо, одна з них і наштовхнула б його на якусь думку. Повітря,повторював він собі. Повітря. Берніні. Скульптура. Повітря. Думай!

Ленґдон пішов назад по сходах до церкви. Під риштованням його перестріли Вітторія й Оліветті.

– Південний захід, – віддихуючись, сказав Ленґдон. – Наступна церква – на південний захід звідси.

– Цього разу ви знаєте напевно? – холодно перепитав Оліветті.

Ленґдон не відреагував на докір.

– Потрібна карта, на якій показані всі храми в Римі.

Командир пильно подивився на нього, не змінюючи виразу обличчя.

Ленґдон глянув на годинник.

– Залишилося півгодини.

Оліветті пройшов повз Ленґдона і рушив у бік авта, що стояло просто перед входом до церкви. Ленґдон сподівався, що він пішов по карту.

– Значить, янгол показує на південний захід? Не знаєте, які церкви є в тому напрямку? – мовила Вітторія схвильовано.

– Через ці кляті будинки я нічого не бачу. – Ленґдон знову повернувся обличчям до майдану. – Я не настільки добре знаю римські храми, щоб… – Він змовк.

– Що? – стривожено спитала Вітторія.

Ленґдон іще раз глянув на майдан. Зійшовши сходами вгору, він опинився вище і бачив тепер більше. Храму, як і раніше, видно не було, але Ленґдон зрозумів, що рухається в правильному напрямку. Він перевів погляд на хистке риштовання над головою. 'Ге тягнулося вгору на шість поверхів, майже до верху вікна-ро-зетки, і було значно вище за інші будинки на майдані. Наступної миті він уже знав, що робити.

На іншому боці майдану Чиніта Макрі та Ґюнтер Ґлік прикипіли до вітрового скла мікроавтобуса Бі-бі-сі.

– Ти все знімаєш? – запитав Ґюнтер.

Макрі сфокусувала об’єктив на чоловікові, що ліз угору по будівельному риштованню.

– Як на мене, він занадто добре вдягнений, щоб зображувати Людину-павука.

– А хто ця Павучиха?

Чиніта глянула на привабливу жінку, що стояла під риштованням.

– Закладаюся, що ти б хотів це довідатись.

– Дзвонити до редакції?

– Зачекай іще. Подивимося ще трохи. Краще мати вже щосі, реальне, перш ніж зізнаватися, що ми залишили конклав.

– Думаєш, там справді хтось порішив одного зі старих пердунів? Чиніта фиркнула.

– Тобі таки точнопряма дорога до пекла.

– Я прихоплю туди з собою Пулітцерівську премію.

71

Чим вище Ленґдон видирався, тим хиткішим ставало риштовання. Однак із кожним новим кроком його очам відкривалась дедалі ширша панорама Рима. І він ліз вище й вище.

Досягнувши останнього рівня, Ленґдон задихався набагато більше, ніж сподівався. Він переліз на платформу, обтрусив з одягу штукатурку й випростався. Висота його не лякала. Навпаки, вона його бадьорила й надихала.

Краєвид згори відкривався запаморочливий. Довкола простягався океан вогню – дахи, вкриті червоною черепицею, палали в багряному промінні вечірнього сонця. З цього місця Ленґдон уперше в житті побачив за метушнею, що завжди панує на римських вулицях, старовинне місто у всій його красі – Citta di Dio– Боже місто.

Мружачись від сонця, Ленґдон шукав очима шпиль храму або дзвіницю. Але в південно-західному, напрямку до самого обрію не було видно нічого. У Римі сотні храмів,думав він. На південний чіхід звідси мусить бути хоча б один! Хоч цілком можливо, що чого просто не видно,нагадав він собі. Чорт забирай, можливо ч таке, що його взагалі вже немає!

Ленґдон іще раз пройшовся поглядом у південно-східному напрямку, цього разу повільніше. Він, звісно, знав, що не всі храми мають високі шпилі – особливо невеличкі церковки, розташовані подалі від широких вулиць і майданів. Не кажучи вже про ге, що від сімнадцятого століття Рим разюче змінився – тоді церкви за законом були найвищими будівлями в місті. Тепер же Ленґдон бачив багатоповерхові житлові будинки, офісні центри, іелевізійні вежі.

Удруге він сягнув поглядом обрію, так нічого й не побачивши. Жодного шпиля. Удалині, на самій межі Рима, на тлі багряного неба височіла маківка Мікеланджелового творіння – собору (Святого Петра. По суті, це вже було місто Ватикан. Ленґдон мимоволі подумав: цікаво, як там почуваються кардинали? І чи інайшли швейцарські гвардійці антиматерію? Щось підказувало йому, що не знайшли… і не знайдуть.

У голові знову залунав вірш. Він іще раз уважно його обдумав, рядок за рядком. Земний гріб Санті, демона діра…Гріб Санті вони нже знайшли. Звідтіль стихіям тайним вже пора…Тайні стихії – це Земля, Повітря, Вогонь і Вода. Крізь Рим сюди прокласти світна путь.Стежку світла, утворену скульптурами Берніні. Хай янголи у пошуку ведуть!

Янгол показував на південний захід…

– Сходи! – вигукнув Ґлік, збуджено тицяючи пальцем у вітрове скло мікроавтобуса Бі-бі-сі. – Там щось відбувається!

Макрі знову спрямувала камеру на вхід до церкви. Там явно щось відбувалося. Чоловік, схожий на військового, підігнав один:і автомобілів до сходів і відчинив багажник. Тепер він оглядав майдан, ніби побоюючись небажаних свідків. Якоїсь миті Макрі вже здалося, що він зауважив їхнє авто, але його погляд не затримався на них. Очевидно, вирішивши, що все гаразд, він витягнув рацію і щось сказав.

Майже миттєво з церкви виникла чи не ціла армія. Солдати, наче американські футболісти після наради на полі, вишикува! лись нагорі сходів у «стінку» й почали разом спускатися. За ними, і майже повністю прикриті живою загорожею, четверо солдаті щось несли. Щось важке й незручне.

Ґлік притиснувся чолом до скла.

– Вони що – крадуть щось із церкви?

Чиніта гарячковито шукала хоч мінімального отвору в людській стіні. Тільки на секунду,молила вона. Один кадр. Це все, що мені потрібно.Але чоловіки рухалися, як один. Ну ж бо!Макрі не здавалась і, нарешті, таки домоглася свого. Коли солдати почали запихати свою ношу в багажник, між ними з’явився просвіток. Сталося так, що схибив саме командир. Лише на мить, але цього виявилось достатньо. Макрі встигла відзняти свій кадр. Насправді він коштував десятка інших.

– Дзвони до редакції, – сказала вона. – Маємо труп.

А тим часом у ЦЕРНі Максиміліан Колер заїхав на своєму інвалідному кріслі до кабінету Леонардо Ветри й почав методично проглядати його документи. Не знайшовши того, що шукав, Колер переїхав до спальні. Верхня шухляда тумбочки була замкнена на ключ. Колер узяв із кухні ножа і зламав замок.

Усередині виявилось саме те, що він шукав.

72

Ленґдон зіскочив з риштовання й обтрусився. Вітторія чекала знизу.

– Нічого не побачили? – Він похитав головою. – Вони поклали тіло кардинала до багажника.

Ленґдон побачив, що Оліветті з кількома солдатами розстелили на капоті одного з автомобілів карту й уважно її розглядають.

Вони шукають у південно-західному напрямку?

Вітторія кивнула:

– Там не видно жодного храму. Перший звідси – собор Свя-тго Петра.

Ленґдон скривився. Що ж, принаймні у цьому вони сходяться.

І пішов до Оліветті. Солдати розступилися, даючи йому дорогу.

Оліветті підвів голову.

– Нічого не знайшли. Але на цій карті є не всі церкви. Тільки найбільші. Усього – близько п’ятдесяти.

– Покажіть, де ми, – попросив Ленґдон.

Оліветті тицьнув на п’яца дель Пополо і прокреслив від неї пряму точно на південний захід. Пряма й близько не торкалася купчення чорних квадратів, якими були позначені найбільші рами. На жаль, найбільші храми Рима були водночас і його най-. тарішими храмами… власне, тими, що вже існували на початку і імнадцятого століття.

– Я мушу прийняти рішення, – сказав Оліветті. – Ви впевненіщодо напрямку?

Ленґдон уявив янгола, що показує пальцем на південний захід, і згадав, що час спливає.

– Так, сер. Абсолютно впевнений.

Оліветті знизав плечима і знову накреслив пальцем ту саму пряму на карті. Вона перетинала міст королеви Маргарити, віа Кола ді Рієнцо, п’яца дель Різорджіменто просто до центру майдану Святого Петра. Жодних інших церков на її шляху не було.

– А чим вам не догодиться Святий Петро? – запитав один із і олдатів. Під лівим оком він мав глибокий шрам. – Це теж церква.

Ленґдон похитав головою.

– Це мусить бути місце, доступне для публіки. Навряд чи і обор Святого Петра зараз відчинений для відвідувачів.

– Але пряма проходить через майданСвятого Петра, – ска-іала Вітторія, заглядаючи Ленґдонові через плече. – Майдан цілком доступний для публіки.

Ленґдон уже про це думав.

– Але на ній немає статуй.

– А хіба там посередині не стоїть обеліск?

Вона мала рацію. На майдані Святого Петра стояв єгипетський обеліск. Ленґдон подивився на обеліск, що височів на майдані перед ними. Велична піраміда.Дивний збіг, подумав він. Але відразу ж відкинув цю ідею.

– Обеліск на майдані Святого Петра виготовив не Берніні.

Його привіз з Єгипту Калігула. І він не має нічого спільного ¹з Повітрям. – Була й інша проблема. – Крім того, у вірші сказано, що стежка прокладена крізь Рим.Майдан Святого Петра належить до Ватикану. Це вже не Рим. j

– Залежно кого спитати, – втрутився інший гвардієць.

Ленґдон підвів голову.

і

– Що ви сказали?

– Це спірне питання. На більшості карт майдан Святого Петра показано як частина Ватикану, але оскільки він розташований позамурами міста, римські чиновники вже багато століть заяв– ляють, що він належить до Рима.

– Не може бути, – сказав Ленґдон. Він ніколи такого не чув.

– Я сказав це тільки тому, – додав гвардієць, – що командир Оліветті й міс Ветра запитували про скульптуру, яка б стосува^ лася повітря.

Ленґдон витріщився на нього.

– І ви знаєте таку скульптуру на майдані Святого Петра?

– Це не зовсім скульптура. Мабуть, не варто й говорити. ' Та ні, ти таки розкажи, – наполіг Оліветті.

Гвардієць знизав плечима.

– Я знаю це тільки тому, що зазвичай там чергую. На майдані ¹Святого Петра я знаю кожний куточок.

– Розкажіть про цю скульптуру, – попросив Ленґдон. – Як, вона виглядає? – Він уже почав підозрювати, що ілюмінатам вистачило нахабства встановити другий вказівник просто під собором Святого Петра.

– Я проходжу повз неї щодня, – сказав гвардієць. – Вона в самому центрі – якраз там, куди йде пряма. Тому я й подумав про неї. Насправді, як я вже сказав, це не зовсім скульптура. Це р.ідпіе… блок.

Оліветті вже готовий був розсердитись.

– Блок?

– Так, сер. Мармуровий блок, вмонтований у майдан. Біля підніжжя обеліска. Але він не прямокутний, а овальний. І на ш. ому зображений порив вітру. – Він помовчав. – Якщо ви-і /іовлюватись по-науковому, то, напевно, правильно сказати повітря.

Ленґдон збентежено дивився на молодого солдата.

– Рельєф! – раптом вигукнув він.

Усі подивились на нього.

– Рельєф, – сказав Ленґдон, – це другий різновид скульптури. Скульптура – це мистецтво створення об’ємних фігур, 11 також рельєфних зображень.Він безліч разів писав це визначення на дошці. Рельєф – це, по суті, двовимірна скульптура, ик, приміром, профіль Авраама Лінкольна на одноцентовій монеті. Інший чудовий приклад – медальйони Берніні в каплиці Кіджі.

–  Bassorelievo? – перепитав гвардієць. Він ужив італійський термін.

– Саме так! Барельєф! – Ленґдон легенько постукав кісточками пальців по капоту авта. – Я про це зовсім не думав! Плита, про яку говорите, називається West Ponente– тобто «Західний нітер». Ще її називають Respiro di Dio.

– Дихання Бога?

– Так! Повітря!І це зображення вирізьбив той самий архітектор, що спроектував увесь майдан.

Вітторія розгубилась.

– Хіба Святого Петра спроектував не Мікеланджело?

– Мікеланджело спроектував базиліку! – переможно вигукнув Ленґдон. – А майдан Святого Петра – це робота Берніні!

Кавалькада з чотирьох «альфа-ромео» вилетіла з п’яца дель Пополо на такій швидкості, що ніхто й не зауважив, як мікроавтобус Бі-бі-сі, що стояв на краю майдану, рушив услід за ними.

Ґюнтер Ґлік щосили тиснув на газ і маневрував поміж транспортом, щоб не відстати від чотирьох «альфа-ромео», що переїжджали через Тібр по мосту Маргарити. Іншим разом він тримався б на певній відстані, щоб не привертати уваги, але сьогодні був не той випадок. «Альфа-ромео» летіли так, що він насилу за ними встигав.

Макрі сиділа у задній частині автомобіля й закінчувала розмову з Лондоном. Поклавши слухавку, вона прокричала Ґлікові через галас вуличного руху:

– З якої новини починати – доброї чи поганої?

Ґлік наморщив чоло. Говорити з головним офісом завжди було непросто.

– Починай з поганої.

– Начальство лютує через те, що ми залишили наш пост.

– Оце так несподіванка.

– А ще вони вважають, що твій інформатор – брехун.

– Ну звичайно.

– Крім того, бос попередив мене, що ти трохи несповна розуму.

Ґлік спохмурнів.

– Чудово. Тепер давай добру новину.

– Вони погодилися переглянути кадри, які ми щойно відзняли.

Ґлік відчув, як вираз незадоволення на його обличчі змінюється широкою усмішкою. Ми ще подивимося, хто несповна розуму.

– То відішли їх їм.

– Не можу, доки ми не зупинимося й не матимемо стабільного зв’язку.

На шаленій швидкості Ґлік виїхав на віа Кола ді Рієнцо.

– Зараз ніяк не можу зупинитися. – Услід за «альфа-ромео» він різко звернув ліворуч на п’яца Різорджіменто.

Макрі міцно тримала комп’ютер, тимчасом як все інше попадало на підлогу.

– Візьми зараз розбий мій трансмітер, – сказала вона, – і допадетьсяпосилати цей матеріал до Лондона голубами.

– Не хвилюйся, сонце. Щось мені підказує, що ми майже вже па місці.

Макрі підвела голову.

– Де?

Ґлік подивився на знайому баню, що здіймалася тепер просто перед ними. Він усміхнувся.

– Точно там само, звідки почали.

Чотири «альфа-ромео» спритно влилися в транспортний потік довкола майдану Святого Петра, розтягнулися по всьому її периметру й непомітно висадили гвардійців у наперед визначених місцях. Ті вмить стали невидимі, змішавшись із юрбою туристів і представників медій, які нудьгували біля своїх мікроавтобусів па краю майдану. Дехто з гвардійців сховався поміж колонами, що чотирма рядами оточують майдан. Складалося враження, що гвардійці просто випарувалися. Ленґдон дивився крізь вітрове скло й відчував, як довкола Святого Петра стискається невидиме кільце.

Дорогою сюди Оліветті зв’язався по телефону із Ватиканом і викликав до обеліску, де розташований «Західний вітер» Берніні, додатково гвардійців у цивільному. Ленґдон дивився на просторий нідкритий майдан, і йому не давало спокою знайоме запитання. Як убивця розраховує залишитися безкарним? Як він проведе кардинала крізь увесь цей натовп і вб’є в усіх на очах?Ленґдон подивився на годинник. 20:54. Залишалося шість хвилин.

Оліветті, що сидів спереду, повернувся до Ленґдона й Вітторії.

– Я хочу, щоб ви підійшли просто до цього каменя чи блока Ьерніні… чи як ви там його називали. Ідея та сама. Ви туристи. Якщо щось побачите, телефонуйте.

Доки Ленґдон устиг щось сказати, Вітторія схопила його за руку і потягла з автомобіля.

Весняне сонце опускалося за собор Святого Петра, кинувши на майдан величезну тінь. У прохолодних сутінках Ленґдона охопив мандраж, як від передчуття лиха. Пробираючись крізь юрму, він заглядав у кожне обличчя, застановляючись, чи це бува не вбивця. Вітторія тримала його за руку. Долоня її була тепла.

Ідучи величезним майданом, Ленґдон подумав, що Берніні досконало вдалося створити саме той ефект, якого прагнув Ватикан, – «щоб усяк, хто опиниться тут, відчув власну нікчемність». Ленґдон у цей момент однозначно почувався мізерним. Я мізерний і голодний,усвідомив він, здивований, що в таку напружену мить йому до голови могла прийти така банальна думка.

– Ходімо до обеліска? – запитала Вітторія.

Ленґдон кивнув і рушив ліворуч через майдан.

– Час? – запитала Вітторія, крокуючи енергійно, але невимушено.

– За п’ять.

Вітторія нічого не сказала, але Ленґдон відчув, як вона міцні ше стиснула його руку. Пістолет і досі був у нього в кишені. Він сподівався, що цього разу Вітторія не схоче ним скористатися. Він не уявляв, щоб вона вихопила зброю на майдані Святого Петра і почала стріляти по вбивці на очах у всієї світової преси. Хоч, зрештою, навіть така подія – ніщо порівняно з публічним тавруванням і вбивством кардинала.

Повітря,думав Ленґдон. Другий елемент науки.Він намагався уявити це тавро. А також спосіб убивства. Ще раз оглянув вистелений гранітом величезний майдан, і він видався йому пус телею, оточеною з усіх боків швейцарськими гвардійцями. Якщо вбивця таки справді на це наважиться, думав Ленґдон, то просто неймовірно, щоб він зміг утекти.

У центрі п’яца височів тристап’ятдесятитонний єгипетський обеліск Калігули. Він простягався в небо на вісімдесят один фуі і закінчувався пірамідальною верхівкою, на якій стримів пусто тілий залізний хрест. Хрест був достатньо високо, щоб спіймати останні промені вечірнього сонця, і сяяв, немов чарівний. Ка жуть, що всередині нього зберігається частинка того хреста, їм якому розіп’яли Ісуса.

Обабіч обеліска абсолютно симетрично розташовані два фон-і,ши. Історики мистецтва знають, що ці фонтани позначають точні географічні фокуси майдану, якому Берніні надав форми еліпса,і/іе раніше Ленґдон ніколи не замислювався над цією архітектурною особливістю. А тепер йому раптом здалося, що у Римі повно ічіііісів, пірамід та інших дивовижних геометричних фігур.

Ближче до обеліска Вітторія сповільнила крок. Вона голосно нидихнула повітря, ніби натякаючи Ленґдонові, щоб той теж за-і покоївся. Ленґдон спробував – опустив плечі і розслабив досі іціплені щелепи.

Десь біля самого обеліска, поряд із найбільшим у світі собором, (іуи зухвало встановлений другий олтар науки – «Західний вітер» Ьсрніні – овальний блок на майдані Святого Петра.

Гюнтер Ґлік спостерігав за тим, що відбувалося на майдані Святого Петра, сховавшись у тіні його колон. У будь-який інший день чоловік у твідовому піджаку й жінка в шортах кольору хакі нізащо не привернули б його уваги. Вони виглядали як звичайні туристи, що милуються майданом. Але сьогодні був особливий день. Це був день загадкових телефонних дзвінків, мертвих тіл, нггомобілів, що мчать на шаленій швидкості то в один, то інший іі пець Рима, і чоловіків у твідових піджаках, що видираються по риштованню у пошуках бозна-чого. Ґлік вирішив постежити за цими двома.

Він подивився в інший бік майдану й побачив Макрі. Вона була нічно там, де він наказав їй бути – неподалік від знайомої пари. Макрі недбало несла камеру, вдаючи з себе знуджену представницю преси, і все одно привертала до себе більше уваги, ніж хо тілося б. У тій частині майдану інших репортерів не було, і туристи час до часу зацікавлено поглядали на її камеру зі знайомою абревіатурою Бі-бі-сі.

Кадри з голим тілом, яке запхають у багажник, що їх Макрі іидзняла раніше, у цей момент прокручувались на трансмітері і іаду мікроавтобуса. Ґлік знав, що над його головою зараз летять чо Лондона електронні сигнали. Цікаво, що скаже начальство?

Він шкодував, що вони із Макрі не знайшли цього тіла раніше, доки туди не приїхала ціла армія солдатів у цивільному. Він знав, що ті самі люди зараз оточили майдан Святого Петра. От-от мали статися щось надзвичайне.

Медії – правиця анархії,сказав убивця. Ґлік побоювався, що впустив свій шанс першим оприлюднити сенсаційну новину. Він подивився на мікроавтобуси інших інформаційних агентств по інший бік майдану, тоді знову на Макрі, що не відходила від за гадкової пари. Щось підказувало Ґлікові, що він і досі в грі…