Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 36 страниц)

86

Суцільна темрява. Ні звуку.

Таємні архіви поглинула пітьма.

Ленґдон раптом подумав, що страх – це потужний стимулятор. Задихаючись, він пішов навпомацки до дверей-вертушки. Знайшов кнопку на стіні і щосили натиснув на неї всією долонею. Нічого. Він натиснув іще раз. Двері не реагували.

У розпачі Ленґдон закричав, але в скляному боксі голос прозвучав глухо. Раптом він гостро відчув увесь жах свого становища. Від адреналіну серце забилося вдвічі швидше, легені відчайдушно жадали кисню. Він почувався так, наче дістав удар під дих.

Ленґдон кинувся на двері всім тілом, і на мить йому здалося, що вони почали обертатися. Штовхнув їх іще раз. В очах засвітилися свічки. Тоді він зрозумів, що це не двері крутяться, а вся кімната йде обертом. Заточуючись, він зробив кілька кроків назад і, перечепившись через драбину, незграбно упав на підлогу і забив коліно об край стелажа. Вилаявшись, він підвівся і почав навпомацки шукати ту саму драбину.

Він знайшов її доволі швидко. Сподівався, що це буде важке дерево або залізо, а вона виявилась алюмінієвою. Ленґдон схопив драбину і, піднявши обома руками над головою, кинувся з нею її суцільному мороці на скляну стіну. Стіна виявилася ближче, ніж він думав. Драбина глухо вдарилася об скло й відскочила. Зі звуку зіткнення Ленґдон зрозумів, що для цієї стіни треба щось значно, значно важче, ніж алюмінієва драбина.

Тут він згадав про пістолет, і в ньому спалахнула надія. Але нона швидко згасла. Пістолета в нього більше не було. У кабінеті І Іапи Оліветті відібрав його, пояснивши, що не личить у присутності камерарія носити заряджену зброю. Тоді це прозвучало переконливо.

Ленґдон крикнув знову, але цього разу звук був навіть іще тихіший, аніж раніше.

Тоді він згадав про рацію, яку гвардієць залишив на столі ззовні сховища. Якого дідька я не взяв її всередину!Перед очима в Ленґдона затанцювали пурпурові вогні, і він спробував змусити себе думати. Ти ж не вперше потрапляєш у пастку,казав він собі. Ти переживав і гірше. Ти був іще дитиною, і то не розгубився.Чорна пітьма огортала його зусібіч. Думай!

Ленґдон опустився на підлогу. Ліг на спину й витягнув руки пздовж тіла. Передусім треба було опанувати себе.

Розслабся. Побережи сили.

Не маючи більше потреби долати тяжіння, щоб перекачувати кров, серце Ленґдона забилося повільніше. До такого трюку вдаються плавці, щоб наситити кров киснем між двома запливами поспіль.

Тут достатньо повітря,переконував він себе. Цілком достатньо. Тепер думай.Він зачекав кілька секунд, почасти сподіваючись, що світло от-от з’явиться знову. Але воно не з’являлося. Лежачи дихати було трохи легше, і Ленґдон відчув якесь дивне упокорення. Його огорнув спокій. Він вирішив не піддаватися.

Треба щось робити, чорт забирай! Але що?..

Міккі-маус на зап’ястку безтурботно світився, немов радіючи темряві: 21:33. До Вогнюзалишилося півгодини. Ленґдонові здавалося, що в цьому скляному кубі він провів цілу вічність. Його розум, замість того щоб шукати виходу зі скрутного становища, раптом зажадав пояснення. Хто відімкнув електрику? Може, це Рошер розширив територію пошуків? Невже Оліветті його не попередив, що я тут?Утім, Ленґдон знав, що зараз це не має значення.

Широко розтуливши рот і закинувши голову назад, Ленґдон вдихав повітря так глибоко, як тільки міг. Із кожним вдихом у легенях пекло трохи менше. У голові прояснювалося. Він зібрався з думками й почав шукати виходу.

Стіни зі скла,казав він собі. Але з якого грубого скла!

Він застановився, чи бува не зберігаються тут якісь книжки у важких, вогнестійких металевих шафах. В інших архівах Ленґдон іноді бачив такі шафи, але тут їх, схоже, не було. Утім, навіть якби вони й були, то розшукати таку шафу в суцільній темряві було б непросто. Та й невідомо, чи подужав би він її підняти, особливо в його теперішньому стані.

А може, стіл?Ленґдон знав, що в центрі цього сховища, як і в усіх інших, стоїть стіл для роботи з документами. То й що з того?Він знав, що однаково його не підніме. І навіть якби можна було тягнути його по підлозі, то все одно він далеко б із ним не заїхав. Стелажі стоять дуже щільно, проходи між ними надто вузькі.-

Проходи надто вузькі….

І раптом Ленґдон зрозумів, що треба робити.

Підбадьорений, він скочив на ноги – аж занадто швидко. У голові запаморочилось, і він пошукав у темряві, на що спертися. Рука налапала стелаж. Він постояв хвильку i-змусив себе мобілізуватися. Аби здійснити те, що він задумав, йому будуть потрібні всі сили.

Міцно впершись ногами в підлогу, він різко навалився всім тілом на стелаж із книжками. Якби мені вдалося його повали ти…Але стелаж тільки ледь-ледь похитнувся. Ленґдон штовхнув його ще раз. Ноги сковзнули назад. Стелаж заскрипів, але не ворухнувся.

Потрібний важіль.

Ленґдон знову налапав у темряві скляну стіну і, не відриваючи руки, пішов у дальній кінець сховища. Стіна закінчилася так несподівано, що він налетів на неї, боляче вдарившись плечем. Лаючись, Ленґдон обійшов стелаж і вчепився за нього приблизно на рівні очей. Тоді вперся однією ногою в скляну стіну, другою в нижню полицю і поліз угору. Книжки, шелестячи сторінками, падали на підлогу. Він не зважав. Інстинкт вижимання вже давно переважив повагу до правил. Ленґдон відчув, що темрява вибиває його з рівноваги, і заплющив очі, щоб повністю абстрагуватись від зорових сигналів. І поліз швидше. Чим вище він видерався, тим гіршим ставало повітря. Наступаючи на книжки, він ліз до верхніх полиць, щоб зайняти якнайвигід-пішу позицію. Тоді, почуваючись альпіністом, що підкоряє неприступну вершину, Ленґдон вхопився за верхню полицю і, упершись ногами у скло, він опинився у майже горизонтальному положенні.

Зараз або ніколи, Роберте,казав внутрішній голос. Уяви, що ти на тренажері в Гарварді.

Напружившись так, що аж запаморочилось у голові, він уперся грудьми у стелаж, ногами – в скляну стіну і щосили відштовхнувся. Нічого.

Хапаючи ротом повітря, він відштовхнувся ще раз. Стелаж ледь-ледь хитнувся. Він спробував іще раз, і стелаж нахилився приблизно на дюйм, а тоді знову став вертикально. Вдихаючи повітря, у якому майже не залишилося кисню, Ленґдон штовхав стелаж знову й знову. З кожним новим поштовхом той нахилявся більше.

Це як. гойдалка,казав він собі. Підтримуй ритм. Ще трохи.

Ленґдон розхитував стелаж, витягуючи ноги щораз більше. М’язи плечей боліли несамовито, але він терпів. Маятник гойдався. Ще три рази,заспокоював він себе.

Виявилося, що достатньо двох.

На мить Ленґдон завис у невагомості. Тоді, почувши, як з полиць полетіли книжки, він зі стелажем повалився вперед.

На півшляху до підлоги його стелаж уперся в сусідній. Ленґдон навалився всією вагою вперед, намагаючись пхнути його так, щоб він теж перекинувся. Якусь мить той тримався, і Ленґдон уже мало не запанікував, але тоді скрипнув під вагою і теж почан хилитися. Ленґдон знову падав.

Стелажі, як величезні плитки доміно, посунулися один за одним. Метал скреготів об метал, грубі'книжки гучно падали на підлогу. Ленґдон міцно тримався за стелаж, а той хилився дедалі нижче. Цікаво, скільки всього стелажів у цьому сховищі?думав він. І скільки вони разом важать? Адже скло там у кінці доволі грубе…

Стелаж, на якому висів Ленґдон, упав майже горизонтально, коли почувся звук, якого він так чекав – звук, що знаменував інше зіткнення. Десь далеко. У кінці сховища. Різкий удар металу об скло. Скляні стіни затряслися, і Ленґдон зрозумів, що останній стелаж під вагою всіх інших повалився і з силою вдарився об стіну. А після цього настало те, чого Ленґдон боявся найбільше.

Тиша.

Не було звуку розбитого скла – тільки луна від глухого удару стелажів об стіну, яка тепер витримувала всю їхню вагу. Він лежав на купі книжок із широко розкритими очима. Десь далеко щось скрипнуло. Ленґдон затамував би подих, щоб прислухатись, але вже не мав що тамувати.

Секунда. Друга…

Тоді, вже на межі притомності, Ленґдон почув удалині якийсь хрускіт… начебто по стінах пробігла якась вібрація. І раптом скло' вибухнуло. Стелаж, на якому розтягнувся Ленґдон, упав на підлогу.

Як благодатний дощ у пустелі, на Ленґдона посипалися з темряви уламки скла. До сховища з шипінням увірвалося повітря.

За тридцять секунд у Ватиканських гротах затріщала рація. Вітторія саме дивилась на труп понтифіка, коли тишу розірвав захеканий голос, що пролунав із динаміка.

– Це Роберт Ленґдон! Хтось мене чує?

Вітторія здригнулась. Роберт! їйраптом відчайдушно захотілося, щоб він опинився поруч.

Гвардійці здивовано переглянулися. Один зняв із пояса рацію.

– Містере Ленґдон? Це третій канал. Командир чекає від вас звістки на першому.

– Знаю, чорт забирай, що він на першому! Я не хочу говорити з ним. Я хочу говорити з камерарієм. Негайно! Знайдіть його якнайшвидше.

ІІенґдон стояв у таємних архівах Ватикану в суцільній темряві і віддихувався. На лівій долоні він відчував щось тепле і вогке і знав, що це кров. Камерарій відповів майже відразу, і Ленґдон дуже здивувався.

– Це камерарій Вентреска. У чому річ?

Ленґдон натиснув кнопку. Серце й досі калатало.

– Здається, хтось щойно намагався мене вбити!

На лінії запала тиша. Ленґдон спробував заспокоїтись.

– Крім того, я знаю, де заплановано наступне вбивство. Голос, що почувся у відповідь, належав не камерарію. Це був командир Оліветті.

– Містере Ленґдон, більше ані слова.

87

Коли Ленґдон біг через двір Бельведера до фонтана перед офісом швейцарської гвардії, його вимазаний кров’ю годинник показував 21:41. Кров зупинилась, але біль посилився. Біля входу його зустріли всі відразу – Оліветті, Рошер, камерарій, Вітторія і кілька гвардійців.

Вітторія поспішила йому назустріч.

– Роберте, у вас кров.

Не встиг Ленґдон відповісти, як до нього підступив Оліветті.

– Містере Ленґдон, я радий, що з вами все гаразд. Пробачте. за перехресні сигнали в архівах…

– Перехресні сигнали? – сердито перепитав Ленґдон. – Ви чудово знаєте, чорт забирай…

– Це я винний, – знічено сказав Рошер. – Я поняття не мав, що ви в архівах. Частина наших білих зон має спільну електромережу з цією будівлею. Ми розширили територію пошуків. Це я відімкнув електрику. Якби ж то я знав…

– Роберте, – сказала Вітторія, узявши його поранену долоню у свої й оглядаючи рану, – Папу отруїли. Ілюмінати його вбили.

Ленґдон чув, що вона говорить, але зміст її слів не доходили до його свідомості. Він був занадто виснажений і здатний у цю мить сприймати лише тепло її рук.

Камерарій витягнув з кишені шовкову хустинку і простягнув Ленґдонові, щоб той витер долоню. Він нічого не сказав. Здавалося, його зелені очі спалахнули новим вогнем.

– Роберте, ви сказали, що знаєте, де заплановано вбити наступного кардинала? – нагадала Вітторія.

Ленґдон захвилювався.

– Так, знаю. Це…

– Мовчіть! – перебив його Оліветті. —Містере Ленґдон, коли я попросив вас по рації не казати більше ані слова, на те була причина. – Він повернувся до гвардійців, що стояли Поруч. – Пробачте нас, панове.

Солдати зникли за дверима офісу. Жодної образи. Тільки дисципліна.

Оліветті знову повернувся до тих, що залишилися.

– Хоч як мені боляче це казати, але убивство Папи було можливе тільки з допомогою когось у цих стінах. А це означає, що ми нікому не можемо довіряти. У тому числі нашим гвардійцям. – Було видно, як болісно йому вимовляти ці слова.

– Зрада усередині означає… – стривожився Рошер.

– Саме так, – підтвердив Оліветті. – Результатам вашого пошуку більше не можна вірити. Однак тут ми нічого не вдіємо. Мусите шукати далі.

У Рошера був такий вигляд, наче він хотів щось сказати, але потім передумав. Він мовчки пішов.

Камерарій глибоко зітхнув. Досі він не вимовив ані слова, і Ленґдон відчув у ньому якусь нову упевненість, так ніби він уже все вирішив.

– Командире? – Тон камерарія був холодний. – Я збираюся перервати конклав.

– Не раджу вам цього робити. – Оліветті похмуро закопилив губи. – У нас залишилося ще дві години й двадцять хвилин.

– Це ніщо.

– То що ви хоче зробити? – вигукнув Оліветті з викликом. – (Іамотужки евакуювати кардиналів?

– Я хочу використати владу, яку дав мені Бог, щоб урятувати цю Церкву. Як я це робитиму – більше вас не стосується.

Оліветті гордовито випростався.

– Хоч би що ви збиралися зробити… – Він змовк. – Я не маю права вас стримувати. Особливо тепер, коли система безпеки, якою я керую, так серйозно скомпрометована. Єдине, про що я вас прошу, – це зачекати. Двадцять хвилин… До десятої. Якщо інформація містера Ленґдона відповідає дійсності, то в мене залишається шанс упіймати цього вбивцю. У нас іще є можливість урятувати обличчя.

– Врятувати обличчя? – Камерарій різко розсміявся. – Ми вже давно перетнули межі всякої пристойності, командире. Чи ви й досі не зрозуміли, що це – г– справжня війна?

У дверях офісу з’явився швейцарський гвардієць. Він гукнув, звертаючись до камерарія.

– Сеньйоре, мені щойно сказали, що вдалося затримати репортера Бі-бі-сі Ґюнтера Ґліка.

Камерарій кивнув.

– Приведіть його й жінку-оператора до входу в Сікстинську капелу. Я зустрінуся з ними там.

Оліветті здивовано витріщився.

– Що ви збираєтесь робити?

– Двадцять хвилин, командире. Це моє останнє слово. – Він пішов геть.

«Альфа-ромео» Оліветті вилетіла з воріт Ватикану, але цього разу за нею вже не було ескорту з інших автомобілів. На задньому сидінні Вітторія перев’язувала Ленґдонові долоню бинтом із аптечки, яку знайшла в бардачку.

Оліветті дивився просто вперед.

– Кажіть, містере Ленґдон, куди їхати.

88

Попри заглушливу сирену й поліцейську фару на даху, «альфа-ромео» промчала через міст у серце старого Рима, не привертаючи нічиєї уваги. Весь транспорт рухався в протилежному напрямку – до Ватикану, так начебто Святий престол раптом став найбільшою атракцією в Римі.

Ленґдон сидів на задньому сидінні, і в голові у нього одне за другим виникали запитання. Він думав про вбивцю. Чи. вдасться схопити його цього разу? Чи розповість він те, що їм потрібно знати? А може, вже запізно? Коли камерарій збирається оголосити людям, які зібралися на майдані Святого Петра, про небезпеку, що загрожує їм? Інцидент в архіві досі не давав спокою. Помилка.

За весь шлях Оліветті жодного разу не торкнувся гальм. Ленґдон знав, що за звичних обставин він би вже добряче перенервував. Тепер же він був наче під наркозом. Тільки пульсуючий біль у долоні нагадував, де він насправді перебуває.

Над головою пронизливо завивала сирена. І ми хочемо заскочити вбивцю зненацька,подумав Ленґдон. Зате їхали вони неймовірно швидко. Він вирішив, що ближче до церкви Санта-Марія делла Вітторія Оліветті вимкне сирену.

Тепер, коли нагодилась хвилька, щоб спокійно подумати, до свідомості Ленґдона нарешті повністю дійшла новина про вбивство Папи. У це важко було повірити, хоч насправді все виглядало дуже логічно. Проникнення до табору ворога завжди було козирною картою ілюмінатів – вони перерозподіляли владу зсередини. До того ж це був не перший випадок в історії, коли Папа вмирав від руки вбивці. Чуток про зраду ходило безліч, однак за відсутності розтину нічого не можна було довести. Донедавна. І Іе так давно науковці домоглися дозволу просвітити рентгеном гріб Папи Селестина V, який, за чутками, помер від руки свого нетерплячого наступника, Боніфація VIII. Дослідники сподівалися виявити на знімках якийсь натяк на злочин – приміром, шаману кістку. Неймовірно, але рентген засвідчив, що в голову І Іапі забили десятидюймовий цвях!

Ленґдон пригадав газетні вирізки, що їх уже багато років тому прислали йому колеги, які теж цікавились ілюмінатами. Спершу він подумав, що з нього вирішили поглузувати, і пішов до гарвардської бібліотеки, щоб з’ясувати, чи ці статті автентичні. Неймовірно, але виявилось, що вони справжні. Відтоді він завжди тримав їх на видному місці як зразок того, що навіть респектабельні медії часом переймаються параноєю щодо ілюмінатів. Раптом підозри преси здалися йому зовсім не такими вже й параноїдальними;.. Ленґдон і досі чітко пам’ятав ці статті.

БРИТАНСЬКА РАДІОМОВНА КОРПОРАЦІЯ ⁷ 7
  The British Broadcasting Corporation – BBC.


[Закрыть]

14 червня 1998 року Папа Іван Павло І, що помер 1978 року, став жертвою змови масонської ложі Пі-2… Таємне товариство Пі-2 вирішило вбити Івана Павла І, зрозумівши, що він рішуче налаштований звільнити американського архієпископа Пола Марсінкуса з посади президента Банку Ватикану. Раніше банк підозрювали в сумнівних фінансових операціях з масонською ложею…

НЬЮ-ЙОРК ТАЙМС

24 серпня 1998 року Чому покійного Івана Павла І знайшли в ліжку одягненим у денну сорочку? Чому вона була розірвана? На цьому запитання не вичерпуються. Медичної експертизи не було. Кардинал Вілло не дозволив зробити розтин на тій підставі, що досі ще жодному Папі не проводили автопсії. Крім того, ліки, які вживав Іван Павло, загадково зникли з його тумбочки. Так само, як склянки, капці й заповіт.

ЛОНДОН ДЕЙЛІ МЕЙЛ

27 серпня 1998 року…за цією змовою стоїть підпільна масонська ложа, могутня й безжальна, що простягла свої щупальця аж у Ватикан.

У Вітторії в кишені задзвонив мобільний телефон. Несподіваний звук прогнав з голови Ленґдона неприємні спогади.

Вітторія розгубилась, не здогадуючись, хто б це міг їй телефонувати. Вона відповіла, і Ленґдон навіть на відстані упізнав різкий голос, що звучав у слухавці.

– Вітторія? Це Максиміліан Колер. Ну що, знайшли антима терію?

– Макс? Ви вже почуваєтесь нормально?

– Я дивився новини. У них нічого не згадували про ЦЕРН і антиматерію. Це добре. Що там у вас відбувається?

– Контейнера з антиматерією ми ще не знайшли. Станови ще складне. Роберт Ленґдон дуже нам допоміг. Можливо, нам удасться спіймати того типа, що вбиває кардиналів. Зараз ми їдемо…

– Міс Ветро, – перебив її Оліветті, – ви вже сказали більше, ніж достатньо.

Вона прикрила телефон рукою і роздратовано відказала:

– Командире, це президент ЦЕРНу. Він однозначно має право…

– Він має право, – різко перервав її Оліветті, – бути тут і займатися цією проблемою особисто. Не забувайте, що ви на відкритій лінії. Ви й так сказали більше, ніж достатньо.

Вітторія зітхнула.

– Максе?

– Я маю для тебе інформацію, – сказав Макс. – Про твого батька. Здається, я знаю, кому він розповів про антиматерію.

Вітторія спохмурніла.

– Батько казав, що не розповідав про це нікому.

– Боюся, Вітторіє, твій батько таки з кимсь поділився. Я мушу ще перевірити деякі протоколи служби безпеки. Скоро подзвоню шову. – Він відімкнувся.

Вітторія сполотніла. Запхала телефон назад до кишені.

– Усе гаразд? – запитав Ленґдон.

Вітторія кивнула, але з тремтіння її рук він зрозумів, що це неправда.

– Ця церква біля п’яца Барберіні, – сказав Оліветті. Він вимкнув сирену і подивився на годинник. – Маємо ще дев’ять хвилин.

Коли Ленґдон зрозумів, де розташований третій вказівник, то місцезнаходження церкви пробудило в нього якісь невиразні асоціації. П'яца Барберіні.Ця назва здалася йому знайомою… От тільки невідомо, у зв’язку з чим він її чув. Раптом він ігадав. Двадцять років тому під цим майданом почали будувати станцію метро, а історики мистецтва забили на сполох. Кони побоювались, що внаслідок підземного будівництва п’яца Ііарберіні може провалитися під вагою багатотонного обеліска, що стояв у центрі. Міська влада вирішила перенести обеліск и інше місце, а на майдані встановити невеличкий фонтан із назвою «Тритон».

У часи Берніні,збагнув Ленґдон, на п’яца Барберіні стояв обеліск!Якщо досі в нього й залишались якісь сумніви щодо місцезнаходження третього вказівника, то тепер вони остаточно зникли.

За квартал до майдану Оліветті звернув у провулок, проїхав іще трохи й зупинився. Він зняв піджак, засукав рукави сорочки і зарядив пістолет.

– Ми не можемо ризикувати, бо вас упізнають, – сказав він. – Вас двох показували по телевізору. Сховайтесь десь на протилежному боці майдану і стежте за головним входом. Я зайду ззаду. – Він витягнув знайомий пістолет і простягнув Ленґдонові. – Про всяк випадок.

Ленґдон наморщив чоло. Удруге за сьогодні йому дають пістолет. Він поклав його до кишені і тут згадав, що досі носить із собою сторінку з «Діаграми». Як він міг про неї забути? Треба було залишити її в архіві. Він уявив, як лютуватиме куратор, коли довідається; що цю безцінну реліквію тягали по всьому Риму, наче якийсь туристичний довідник. Потім Ленґдон подумав про гору битого скла й розкидані книжки й вирішив, що кураторові й без цього буде чим перейматися. Якщо взагалі архіви переживуть цю ніч…

Оліветті вийшов з авта і показав назад – туди, звідки вони приїхали.

– П’яца Барберіні там. Стежте за всім уважно, а самі не показуйтесь. – Він постукав по телефону на поясі. – Міс Ветро, перевірмо наш зв’язок.

Вітторія витягнула мобільник і натиснула кнопку, на якій було запрограмовано номер Оліветті. Телефон Оліветті беззвучно завібрував.

– Добре, – кивнув командир. – Якщо щось побачите, дайте мені знати. – Він звів курок. – Я чекатиму всередині. Цей виро док мій.

Цієї миті зовсім неподалік задзвонив інший мобільник. Убивця відповів.

– Говоріть.

– Це я, – сказав голос. – Янус.

– Вітаю, господарю, – посміхнувся убивця.

– Твоє місцезнаходження може бути відоме. Хтось збирається тобі перешкодити.

– Вони запізнились. Я вже про все подбав.

– Добре. Не ризикуй життям. Треба ще дещо зробити.

– Хто стане на моєму шляху – загине.

– Ті, що стануть на твоєму шляху, дуже добре поінформовані.

– Ви маєте на увазі американського професора?

– Ти про нього знаєш?

– Урівноважений, але наївний, – хмикнув убивця. – Недавно він говорив зі мною по телефону. З ним жінка. Здається, вона його цілковита протилежність. – Від згадки про гарячий темперамент дочки Леонардо Ветри убивця відчув легке збудження.

На мить на лінії запала тиша. Уперше за весь час убивця відчув, що господар вагається. Нарешті Янус заговорив:

– Якщо буде потрібно, убий їх.

– Вважайте, що вони вже покійники. – Убивця посміхнувся. Під думки про майбутню насолоду по тілу розлилося приємне тепло. Хоч жінку можна й приберегти як приз.