Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 36 страниц)

122

Від ревіння двигуна й сильного вітру, що вривався у відчинені двері, усі чуття Ленґдона поринули в хаос. Сила тяжіння зросла в кілька разів – камерарій піднімав гелікоптер різко вгору. Залитий сяйвом майдан Святого Петра швидко перетворився на нечіткий овал світла посеред моря міських вогнів.

Контейнер з антиматерією видавався Ленґдонові важким як камінь. Він стиснув його міцніше в долонях, що вже стали слизькими від поту й крові. Крапля антиматерії спокійно висіла всередині, пульсуючи червоним у світлі дисплея, що відлічував останні хвилини.

– Дві хвилини! – крикнув Ленґдон, застановляючись, де камерарій збирається скинути антиматерію.

Вогні міста під ними розбігалися в усіх напрямках. Далеко на заході Ленґдон бачив мерехтливу лінію середземноморського узбережжя – нерівний кордон з вогнів, за яким простягалося безкрає темне ніщо. Море тепер здавалося далі, ніж Ленґдон уявляв раніше. Крім того, скупчення вогнів на узбережжі нагадало про те, що вибух може мати руйнівні наслідки, навіть якщо станеться далеко в морі. А про шкоду від десятикіло-тонної хвилі, яка здійметься від цього вибуху, Ленґдон навіть не подумав.

Він повернувся й подивився в переднє скло кабіни і відчув деяке полегшення. Просто по курсу гелікоптера в темряві видні-лися пологі схили Римських гір. Вони були поцятковані вогниками – там стояли вілли дуже заможних людей – але приблизно через милю на північ гори поринали в темряву; Жодного вогника, нічогісінько – лише величезний клапоть чорноти.

Кар’єри!подумав Ленґдон. La Cava Romana!

Уважно вдивляючись у безлюдну територію внизу, Ленґдон відчував, що вона достатньо велика. Крім того, до неї було не далеко. Значно ближче, ніж до моря. Його охопило радісне збу дження. Очевидно, саме там камерарій планує скинути антима терію! Гелікоптер прямує саме туди! До кар’єрів! Проте Ленґдон з подивом зауважив, що, хоч двигун реве дедалі голосніше, а гелі коптер набирає швидкість, кар’єри зовсім не наближаються Збентежений, він виглянув крізь відчинені двері, щоб зорієп туватися. Від того, що він побачив, його кинуло в холодний ці ї Просто під ними, за тисячі футів внизу сяяв прожекторами майдан Святого Петра.

Ми досі над Ватиканом!

– Камерарію! – видихнув Ленґдон. – Летіть уперед! Ми вже достатньовисоко! Треба рухатися вперед! Ми не можемо ски нути антиматерію на Ватикан!

Камерарій не відповів. Здавалося, він повністю зосереджепіш на керуванні машиною.

– Залишилося менше двоххвилин! – кричав Ленґдон, піднявши контейнер. – Я вже їх бачу! La Cava Romana!Лише кілька миль на північ! Часу не…

– Ні, – нарешті відповів камерарій. – Надто небезпечно. Мені шкода. – Гелікоптер піднімався вище й вище в небо. Камерарій повернувся до Ленґдона з сумною усмішкою: – Вам не треба було летіти зі мною, друже. Ви принесли найвищу жертву.

Ленґдон подивився у безмежно втомлені очі камерарія і раптом зрозумів. Усередині в нього все похололо.

– Але… мусить же бути хоч якесьмісце!..

–  Небо, – твердо відказав камерарій. – Це єдине безпечне місце. '

Ленґдон не міг отямитись. Він абсолютно неправильно зрозумів план камерарія. Дивися на небо!

Небо,як тепер збагнув Ленґдон, було тим місцем, куди вони прямували. Камерарій від самого початку не збирався скидати антиматерію. Він просто відвозив її якомога далі від Ватикану.

Це був політ в один бік.

123

Вітторія Ветра стояла на майдані Святого Петра і напружено вдивлялася в небо. Гелікоптер перетворився на малесеньку цятку, світло прожекторів уже його не досягало. Навіть гуркіт двигуна стих до ледь чутного гудіння. Здавалося, весь світ завмер в очікуванні і пильно дивиться в небо… Усі люди, усіх конфесій… усі серця б’ються, як одне.

Вітторія страждала. Серце в неї розривалося. Коли гелікоптер зник з очей, вона згадала обличчя Роберта, що швидко віддалялося вгору. Що він собі думав? Невже не зрозумів?

Усі телевізійні камери на майдані дивилися в темне небо. Чекали. Люди задерли голови, подумки відлічуючи секунди. На всіх величезних екранах була та сама мирна картина… Римське небо, всіяне тисячами мерехтливих зірок. Вітторія відчула, що до очей підступають сльози.

Позаду неї стояли кардинали. Вони теж із німим благоговінням дивилися вгору. Дехто склав долоні в молитві. Більшість були приголомшені і немов заціпеніли. Дехто плакав. Секунди минали.

По всьому світу в будинках, барах, на підприємствах, в аеропортах, лікарнях люди затамували подих і думали про одне. Чоловіки й жінки взялися за руки. Батьки притиснули до себе дітей. Здавалося, час застиг. Душі всіх людей разом завмерли.

Тоді в соборі Святого Петра безжально задзвонили дзвони.

Вітторія більше не стримувала сліз.

Тоді… весь світ побачив… як час сплив.

Мертва тиша, що повисла над майданом, була найстрашнішою.

Високо в небі над Ватиканом з’явилася крихітна цятка світла. На коротку мить народилось нове небесне тіло… Такого чистого й білого світла ще ніхто ніколи не бачив.-

А тоді це сталося.

Спалах. Цятка почала ширитись і перетворилася на сліпучо-білу кулю. Куля з неймовірною швидкою розросталася навсібіч, поглинаючи темряву, і водночас яскравішала, неначе диявольський вогонь, готовий пожерти ціле небо. Набираючи швидкості, вона мчала вниз, до людей.

Засліплені люди разом зойкнули. У різкому білому світлі чітко було видно їхні перелякані обличчя. Усі прикривали очі руками й кричали від страху.

Але потім сталося неймовірне. Світло, що нестримно мчало в усіх напрямках, раптом, немов скорившись Божій волі, зупи нилося. Вибух неначе утримувався у велетенській скляній сфері Відскочивши від невидимої перешкоди, хвилі світла повернули назад. Сяйво стало ще разючішим. Здавалося, вогняна куля до сягла якогось наперед визначеного діаметра й завмерла. Якусі. мить над Римом сяяло нове світило правильної сферичної форми Ніч перетворилася на день.

А тоді це світило вибухнуло.

Земля під ногами затрусилася – з неба, як грім, ударила вибухова хвиля. Вона накотилася на людей, неначе гнів Божий. Граніт, на якому стояв Ватикан, здригнувся; одним перехопило подих, інші попадали. Колонада довкола майдану затремтіла. Тоді раптом повіяв гарячий вітер. Зловісно виючи, він гуляв майданом, свистів між колонами і вдарявся об стіни. Над головами кружляли хмари пилу. Люди, налякані цим Армагеддоном, боязко тулилися одне до одного.

А тоді сліпуча сфера швидко почала стискатися й знову перетворилась на таку саму крихітну цятку світла, з якої раніше з’явилася.

124

Такої тиші ще не бувало.

Люди на майдані Святого Петра одне за одним відводили погляди від стемнілого неба й опускали голови. Кожен по-своєму переживав диво, свідком якого щойно став. Промені прожекторів теж опустилися до землі, немов уклоняючись темряві, що огорнула їх знову. Здавалося, цієї миті весь світ одночасно схилив голову.

Кардинал Мортаті став на коліна, щоб помолитися. Інші кардинали зробили те саме. Швейцарські гвардійці мовчки опустили свої довгі мечі. Ніхто не вимовив ані слова. Ніхто не рухався. Усіх переповнювали почуття. Сум. Страх. Подив. Віра. І поклоніння перед новою потужною силою, яка щойно явилась їм у всій своїй величі.

Вітторія Ветра, тремтячи, стояла біля підніжжя сходів собору Святого Петра. Вона заплющила очі. Попри сум’яття, що охопило її душу, у свідомості, немов звук далекого дзвону, вперто звучало одне-єдине слово. Чисте. Жорстоке. Вона гнала його геть, а воно лунало знову і знову. Біль був занадто сильний. Вона намагалась відволіктися тим, що займало в цю мить інших… приголомшлива потужність антиматерії… порятунок Ватикану… камерарій… неймовірна відвага… чудеса… самопожертва. Але слово не йшло з голови… воно пробивалось крізь хаос думок і почуттів, сповнюючи серце безмежною самотністю.

Роберт.

Він прийшов по неї в замок Святого Янгола.

Він її врятував.

І тепер він загинув від їїтворіння.

Кардинал Мортаті молився і розмірковував, чи й він колись так само, як камерарій, почує голос Бога. Чи для того, щоб пережити чудо, неодмінно треба самому вірити в чудеса?Мортаті був сучасною людиною, що сповідувала давню віру. Чудеса ніколи не мали для нього великого значення. Звичайно, його релігія твердила про чудеса… про долоні, що кривавлять… про воскресіння з мертвих… про відбитки на плащаницях… Однак раціональний розум Мортаті завжди вважав ці розповіді міфами. Вони – просто вияв найбільшої людської слабкості – потребимати докази. Чудеса – це лише легенди, за які ми так уперто чіпляємося, бо дуже хочемо,щоб вони були правдою.

Але…

Невже я настільки сучасний, що не здатний повірити в тс, що бачили мої очі?Це ж було чудо, хіба не так? Так! Господі, шепнув камерарію на вухо кілька слів і врятував цю церкву, Чому в це так важко повірити? Що можна було б подумати про Бога, якби Він не зробив нічого? Що Всевишньому байдужо' Що Він був безсилий відвернути це лихо? Чудо було єдиною мож ливою реакцією!

Стоячи на колінах, Мортаті молився за душу камерарія. Він дякував молодому священику за те, що той, попри свої молоді літа, зумів відкрити йому, старцю, очі на дива, які може твори'і п беззастережна віра.

Треба сказати, Мортаті і не підозрював, якого величезної u випробування от-от доведеться зазнати його вірі…

Майданом Святого Петра спочатку прокотився тихий гомін. Гомін погучнішав і за мить переріс на гучне ревіння. Увесь натовп в один голос заволав:

– Дивіться! Дивіться!

Мортаті розплющив очі й подивився на людей. Усі показували кудись позад нього, у напрямку собору Святого Петра. Обличчя сполотніли. Хтось упав на коліна. Хтось зомлів. Хтось нестримно заридав.

– Дивіться! Дивіться!

Збентежений Мортаті подивився туди, куди показували тисячі рук. А вони показували на найвищий рівень базиліки – терасу на даху, звідки на майдан дивляться величезні статуї Ісуса й апостолів.

Там, праворуч від Ісуса, простягнувши руки до світу… стояв камерарій Карло Вентреска.

125

Роберт Ленґдон уже не падав.

Не було більше панічного страху. Ні болю. Ані навіть свисту вітру. Чувся тільки тихий плескіт води, ніби він мирно спить десь на пляжі.

Десь у глибині свідомості Ленґдон відчував, що це смерть, і радів їй. Він дозволив цьому дивному заціпенінню опанувати його повністю. Нехай воно несе його куди завгодно. Біль і страх притупилися, і він не бажав їхнього повернення нізащо на світі. Останнє, що він пам’ятав, можна було уявити хіба що в пеклі.

Забери мене. Прошу…

Але хлюпотіння води, що заколисувало його й навіювало спокій, водночас повертало до дійсності. Воно намагалося пробудити його від забуття. Ні! Я хочу залишитися тут!Він не бажав прокидатися. Відчував, що на кордонах його блаженства збираються демони, які от-от порушать його спокій. У свідомості закружляли якісь невиразні образи. Почулися крики. Завив вітер. Будь ласка, не треба!Чим більше він опирався, тим ближче підступали демони.

А тоді він різко повернувся до життя…

Гелікоптер піднімався вище й вище. Він опинився у пастці. Вогні Рима за відчиненими дверима кабіни віддалялися з кожною се кундою. Інстинкт самозбереження казав йому викинути антима терію просто зараз. Ленґдон знав, що півмилі контейнер проле тить менше ніж за двадцять секунд. Але він падатиме на місто з людьми.

Вище! Вище!

Цікаво, на яку висоту вони вже піднялися, думав Ленґдон. Він знав, що невеличкі літаки з пропелером літають на висоті при близно чотири милі. Цей гелікоптер мусивуже піднятися на знач ну частку цієї відстані. На дві милі? Три?Шанс іще залишався, Якщо точно розрахувати час, то контейнер вибухне на півшляху до землі і водночас на безпечній відстані від гелікоптера. Ленґдон подивився вниз, на величезне місто під ними.

– А якщо ви розрахуєте неправильно? – несподівано запитам камерарій.

Ленґдон був вражений. Камерарій навіть не дивився на нього Очевидно, він прочитав його думки з туманного відображеним у вітровому склі. Дивно, але камерарій вже не вів гелікоптер. Він навіть відпустив важіль керування двигуном. Здавалося, машин.і тепер летить на автопілоті, запрограмована на підйом. Камерарій тим часом підняв руку до стелі кабіни й витягнув з-за оболонки кабелю якийсь ключ.

Ленґдон розгублено спостерігав, як камерарій швидко відімкнуи металевий багажник, закріплений між сидіннями, і витягнуи звідти великий чорний нейлоновий ранець. Він поклав рансці. на сидіння біля себе. Думки в Ленґдона закружляли вихором. Уі і рухи камерарія були спокійні й виважені, так начебто він у^кг давно знайшов вихід.

– Дайте контейнер мені, – суворо сказав він.

Ленґдон уже не знав, що й думати. Він тицьнув контейнер священику.

– Дев’яносто секунд!

Те, що вчинив камерарій, Ленґдона цілковито спантеличило. Обережно тримаючи контейнер двома руками, він поставив його в багажник. Тоді опустив важку металеву кришку і двічі повернув ключ у замку.

– Що ви робите?! – закричав Ленґдон.

– Відводжу нас від спокуси, – незворушно відказав камерарій і викинув ключ у відчинене вікно.

Ключ полетів у темряву, і Ленґдонові здалося, що разом із ним полетіла і його душа.

Камерарій надів нейлоновий ранець на спину і затиснув на талії пасок. Тоді повернувся до занімілого Роберта Ленґдона.

– Мені шкода, – сказав він. – Усе мало статися інакше. – Із цими словами він відчинив двері і вистрибнув у темряву.

Цей образ палив непритомний мозок Ленґдона, і з ним повернувся біль. Реальний біль. Фізичний біль. Він ламав усе тіло. Обпікав вогнем. Ленґдон відчайдушно благав невидимі сили повернути його туди, де він щойно був, просив припинити його страждання, але вода плескотіла щораз голосніше, а в свідомості замигтіли нові образи. Пекло для нього тільки розпочиналося. Перед очима пролітали якісь уривки, безладні картини панічного страху. Він перебував на межі між смертю й жахіттям, благав про порятунок, але страшні образи тільки яскравішали.

Контейнер з антиматерією був недосяжний. Він невблаганно відлічував секунди, а гелікоптер злітав усе вище. П’ятдесят секунд.Вище. Вище. Ленґдон панічно метався по кабіні, намагаючись осягнути побачене. Сорок п’ять секунд.Він попорпався під сидінням у пошуках іще одного парашута. Сорок секунд.Парашута не було! Мусить же бути якийсь вихід! Тридцять п’ять секунд.Він кинувся до відчинених дверей, у які вривався різкий прохолодний вітер, і подивився вниз на вогні нічного Рима. Тридцять дві секунди.

І тоді він зробив вибір.

Незбагненний вибір…

Роберт Ленґдон скочив униз без парашута. Ніч поглинула його тіло. Гелікоптер стрімко полетів угору, і звук двигуна незабаром потонув у заглушливому свисті вітру.

Летячи до землі, Роберт Ленґдон відчув щось таке, чого не відчував від часу, коли захоплювався стрибками у воду – невблаганну дію сили тяжіння під час вільного падіння. Чим швидше він летів, тим сильніше притягувала його земля, засмоктуючи вниз. Проте це не був стрибок з п’ятдесятифутової вишки у басейн. Цього разу він мав пролетіти тисячі футін і під ним був не басейн, а місто – нескінченні милі бруківки й бетону.

Десь у вихорі вітру й відчаю йому почувся голос покійного Колера… Слова, що їх він сказав уранці в ЦЕРНі біля камери вільного падіння. Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків.Ленґдон подумав, що двадцять відсотків при такому падінні його аж ніяк і.е врятують. Але радше машинально, ніж свідомо, він досі стискав у руках єдиний предмет, який прихопив із собою, вистрибу ючи з гелікоптера. Це був доволі дивний сувенір, але на коротку мить він вселив у Ленґдона надію.

Захисний брезент для вітрового скла лежав ззаду в кабіні гелі коптера. Він був прямокутний – приблизно чотири на два яр ди – і випуклий… найпримітивніша подоба парашута, яку тіл і. ки можна уявити. На ньому не було жодних ремінців – тільки по одній петлі з кожного боку, щоб закріпляти його на вигнутії! поверхні кабіни. Ленґдон схопив його, затиснув петлі в долоняч

і вискочив у порожнечу.

Останній наївний виклик лихій долі.

Тепер ілюзій у нього не залишилося.

Ленґдон падав, як камінь. Ноги внизу. Руки вгорі, долоні стін кають петлі захисного брезенту. Той тріпотів над толовою, немои капелюх гриба. У вухах різко свистів вітер.

Десь угорі почувся глухий вибух. Він здавався далі, ніж Ленґдон очікував. Майже одночасно його накрила вибухова хвиля. Він відчув, як йому стиснуло легені. Тоді раптом повіяло теплом. Ленґдон намагався триматися. Згори ринув потік гарячого повітря. Край брезенту почав плавитися… але швидко згас.

Ленґдон стрімко летів униз на самій межі світлової сфери, почуваючись, як серфінгіст, що намагається випередити тисячофу-тову хвилю. Тоді тепло несподівано відступило.

Він знову падав у темну прохолоду.

На якусь мить у нього зажевріла надія. Але вона швидко зникла, так само як і спека над головою. Попри напруження в руках, яка свідчило, що брезент таки сповільнює його падіння, вітер свистів у вухах щораз сильніше. Ленґдон не сумнівався, що летить надто швидко, щоб вижити після такого падіння. Від удару об землю він розіб’ється на смерть.

У голові мелькали якісь цифри, але він був надто приголомшений, щоб реально щось порахувати… Один квадратний ярд поперечної поверхні… сповільнює падіння тіла на двадцять відсотків.Єдине, що Ленґдон знав, – то це те, що брезент, який він тримає над головою, достатньо великий, щоб сповільнювати його падіння більше, ніж на двадцять відсотків. Однак свист вітру свідчив, що, попри всю користь від цього брезенту, його, на жаль, замало. Ленґдон все одно летів надто швидко… Удару об бруківку йому не пережити.

Під ним навсібіч розлягався Рим у вогнях. Згори місто було схоже на безкрає зоряне небо. Досконалий візерунок зірок порушувала тільки темна смуга, що розтинала місто надвоє, – широка неосвітлена стрічка, що звивається між вогнів, наче товста змія. Ленґдон подивився вниз на нерівну чорну латку.

Раптом, як гребінець нової хвилі, що несподівано виникає з-за обрію, у нього знову з’явилась надія.

Правою рукою він несамовито потягнув свій імпровізований парашут донизу. Брезент затріпотів сильніше і, обираючи лінію найменшого опору, з’їхав праворуч. Ленґдон відчув, що його теж зносить убік. Він потягнув іще раз, сильніше, не зважаючи на біль у долоні. Брезент роздувся сильніше, і Ленґдон відчув, що його тіло зміщується вбік. Не дуже. Але зміщується! Він знову подивився вниз на чорну звивисту стрічку: Вона була ще далеченько праворуч, але й він був іще досить високо. Чому він так довго чекав? Він потягнув брезент щосили і сказав собі, що тепер усе в руках Божих. З надією дивився він на найширший відрізок ріки і… вперше в житті молив про чудо.

Усе інше відбулося, як у сні.

Темрява мчить йому назустріч… інстинкти пірнальника повертаються… він автоматично напружує м’язи спини і відтягує носки… глибоко вдихає повітря, щоб захистити внут рішні органи… напружує ноги, готуючись до зіткнення з водою… і нарешті… радіє, що Тібр такий бурхливий… що вода в ньому спінена, з безліччю бульбашок… і втричі м’якша за стоячу воду.

Тоді удар… і чорнота.

Голосне лопотіння брезенту привернуло увагу групи людей, що спостерігали за вогняною кулею в небі. Цієї ночі в небі над Римом видовищ не бракувало… Гелікоптер, що стрімко, як ракета, злітні вгору, вибух неймовірної сили, а тепер от ще й цей дивний об’єм, що звалився з неба в бурхливі води Тібру просто біля крихітно го острівця, що має назву Ізола Тіберіна.

Від 1656 року, коли під час епідемії чуми на цей острів звозили хворих, йому почали приписувати містичні цілющі властивосі і З цієї причини пізніше тут на руїнах храму Ескулапа збудували лікарню.

Тіло, яке люди витягнули на берег, було сильно потовчені' Потерпілий іще мав слабкий пульс, що видалося дуже дивним Цікаво, подумали люди, чи це завдяки цілющим властивостям Ізола Тіберіна його серце досі б’ється? А через кілька хвилин коли чоловік почав кашляти і повільно приходити до тями, нони вирішили, що цей острів і справді має чудодійну силу.

Кардинал Мортаті знав, що в жодній мові світу немає слів, щоб описати цю дивовижну мить. Тиша, що запала над майданом Святого Петра від чудесного видіння, промовляла голосніше, ніж цілий хор янголів.

Дивлячись на камерарія Вентреску, Мортаті відчував, як його серце відчайдушно бореться з розумом. Видіння здавалося цілком реальним. Але… як таке можливо? Усі бачили, як камерарій сідав у гелікоптер. Усі спостерігали, як у небі з’явилась вогняна куля. А тепер камерарій стоїть високо над ними на терасі собору Святого Петра. Чи це янголи його туди перенесли? Чи сам Господь Бог дав йому нове життя?

Це неймовірно…

Серце Мортаті дуже хотіло вірити, але розум жадав пояснення. Утім, усі інші кардинали, занімілі з подиву, теж задерли голови; очевидно, вони бачили те саме, що й він.

На терасі собору, поза сумнівом, був камерарій Вентреска. Але виглядав він тепер інакше. У ньому відчувалося щось божественне. Він немов очистився. А може, це дух? Чи таки людина? У яскравому світлі прожекторів його біле тіло сяяло й здавалося невагомим.

На майдані лунали радісні вигуки, плач, спонтанні оплески. Група черниць упала на коліна й голосно заспівала saetas.Натовп хвилювався. Раптом усі разом почали скандувати ім’я камерарія. Кардинали теж приєдналися до натовпу. У декого текли сльози. Мортаті розглядався навколо й намагався осягнути те, що бачив. Невже це відбувається насправді?

Камерарій Карло Вентреска стояв на верхній терасі собору Святого Петра і дивився вниз на тисячі повернених до нього облич. Це наяву чи вві сні? Йому здавалося, що він переродився, немов побував в іншому вимірі. Камерарій застановлявся, чи це його тіло спустилося з небес у темні сади Ватикану, чи лише душа? Він приземлився на. безлюдній галявині, неначе тихий янгол, а величезна будівля собору приховала чорний парашут від очей збудженого натовпу. Він роздумував, що це – тіло чи дух – дало йому сили зійти давніми Сходами медальйонів аж сюди, на верхню терасу, де він зараз стояв.

Він почувався легким, наче привид.

Хоч люди внизу скандували його ім’я, він знав, що, насправді вони вітають не його.Вони кричали від нестримної радості, тієї радості, яку він сам переживав щодня, коли думав про Всевишнього. Зараз вони переживали те, чого кожен із них завжди відчайдушно прагнув… упевненість, що Бог існує. Вони на власні очі пересвідчилися у всемогутності Творця.

Про цю мить камерарій Вентреска молив Бога все життя, проте навіть вінне уявляв, що Бог виявить свою силу таким чудесним способом. Йому хотілося гукнути людям: Ваш Бог – живий Бог! Озирніться і побачите чудеса навколо!

Якийсь час він постояв, занімілий, сповнений почуттів, яких ніколи раніше не знав. Тоді, підкоряючись велінню духа, схилив голову і відступив від краю тераси.

Залишившись сам, камерарій опустився на коліна і почав палко молитися.