355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ден Браун » Янголи і демони » Текст книги (страница 31)
Янголи і демони
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 13:52

Текст книги "Янголи і демони"


Автор книги: Ден Браун



сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 36 страниц)

119

Кам’яні сходи круто спускалися в глиб землі.

Тут я й помру,думала Вітторія. Тримаючись за грубу мо тузку, що слугувала поручнем, вона бігла вузьким переходом за іншими. Ленґдон спробував було ще раз спинити камерарія, але Шартран схопив його за руки й відтягнув убік. Очевидна, молодий гвардієць переконався, що камерарій повністю свідомий своїх дії.

Вивільнившись від Шартрана, Ленґдон поспішив услід за камерарієм. Шартран теж побіг. Вітторія інстинктивно кинулась за ними.

І тепер вона мчала стрімголов цими крутими сходами, де кожний невдалий крок міг обернутися смертельним падінням. Далеко внизу вона бачила сяйво лампади, яку ніс камерарій, Позаду чула квапливі кроки репортерів Бі-бі-сі. Прожектор на камері освітлював Шартрана й Ленґдона, і від нього перед Вітторією тяглися довгі химерні тіні. їй не хотілося вірити, що за цим божевіллям спостерігає весь світ. Та вимкни ж ти цю кляту камеру!З іншого боку, вона усвідомлювала, що тільки завдяки прожектору вони всі бачать, куди йдуть.

Чудернацька, незбагненна гонитва тривала, а думки Вітторії кружляли вихором. Що камерарій може там зробити? Навіть якщо знайде антиматерію? Часу вже не залишилося!

Дивно, але тепер інтуїція підказувала Вітторії, що камерарій, мабуть, таки має рацію. Рішення ілюмінатів поставити контейнер з антиматерією на глибині трьох поверхів тепер здавалося майже благородним і милосердним. Глибоко під землею – так само як і в камері для небезпечних матеріалів у ЦЕРНі – наслідки від анігіляції будуть м’якші. Не буде ні вибуху, ні уламків, що розлітаються на всі боки і можуть поранити людей, – просто земля розверзнеться, як сказано в Біблії, і величезний собор провалиться у кратер.

Що це – Колер так виявив гуманність? Пожалів людські життя? Вітторія досі не могла повірити, що все це – справа рук директора. Його нелюбов до релігії вона могла зрозуміти… але Ця страшна, неймовірна змова була аж ніяк не в його стилі. Невже ненависть Колера така сильна? Щоб аж наважитися знищити Ватикан? Найняти вбивцю? Убити її батька, Папу й чотирьох кардиналів? Це здавалося немислимим. І як Колер зумір завербувати когось у самому Ватикані? Агентом Колера був Рошер,сказала собі Вітторія. Рошер був ілюмінатом.Капітан Ро-шер, поза сумнівом, мав ключі до чого завгодно – до апартаментів Папи, II Passetto,входу в некрополь, де могила святого Петра, – до всього. Ніщо не заважало йому поставити контейнер з антиматерією на гробі святого Петра – куди доступ мають одиниці – а тоді наказати своїм гвардійцям не витрачати часу на обшук закритих зон Ватикану. Рошер знав напевно,що антиматерію ніхто не знайде.

Але Рошер аж ніяк не міг передбачити, що камерарію буде одкровення.

Одкровення. Повірити в таке чудо Вітторії досі було важко. Невже Бог справді промовлявдо камерарія? Інтуїція підказувала Вітторії, що це неможливо. Проте як науковець вона досліджувала взаємозв’язок між різними елементами в природі і чи не щодня спостерігала, як виявляються різні дивовижні зв’язки: морські черепашки-близнюки, розвезені в різні лабораторії за тисячі миль одна від одної, вилуплюються з яєць одночасно до секунди… Скупчення медуз площею кілька акрів пульсують досконало в такт, немов ними керує якась вища свідомість. Увесь світ пронизаний невидимими зв’язками,думала вона.

Але щоб такий зв’язок був між Богом і людиною?

Вітторія шкодувала, що з нею немає батька. Він би вдихнув у неї віру. Колись він уже пояснював їй суть контакту з Богом із наукового погляду, і вона його тоді зрозуміла. Вона досі пам’ятала той день, коли, побачивши, що він молиться, запитала:

– Тату, навіщо ти молишся? Бог однаково ж не може тобі відповісти.

Леонардо Ветра відволікся від медитації і подивився на неї з батьківською усмішкою:

– Моя скептична донечко! То ти не віриш, що Бог промовляє: до людини? Добре, я поясню тобі це твоєю мовою. – Він зняв з полиці макет людського мозку і поставив перед нею. – Тобі, мабуть, відомо, Вітторіє, що зазвичай люди використовують дужі' незначний відсоток свого розумового потенціалу. Однак, коли людина опиняється в екстремальних умовах – зазнає фізичної травми, переживає велику радість або страх або ж поринає в глибоку медитацію – усі її нейрони раптом починають спалахувати, як скажені, що призводить до неймовірної ясності думки.

– То й що? – запитала Вітторія. – Ясність думки ще не означає, що ти спілкуєшся з Богом.

– Ага! – вигукнув Ветра. – Але чудове осяяння, як розв’язати те чи інше надскладне завдання, часто приходить саме в такий момент ясності. Гуру називають це вищою свідомістю. Біологи – зміненим станом. Фізіологи – надчутливістю. – Він помовчав. – А християни вважають це відповіддю на їхні молитви. – Широко усміхаючись, він додав: – Іноді божественне одкровення означає лише, що розум налаштувався чути те, що серце вже давно знає.

Тепер, швидко збігаючи крутими сходами в темряву, Вітторія відчувала, що батько мав рацію. Не так важко було повірити, що від травми розум камерарія прийшов у такий стан, коли той просто «збагнув», де схована антиматерія.

Кожен із нас – Бог,казав Будда. Кожен із нас знає все. Тільки треба відкрити розум, щоб почути власну мудрість.

Власне, в цю мить ясності, спускаючись щораз глибше під землю, Вітторія відчула, що її розум відкрився… і її мудрість вийшла на волю. Вона раптом дуже ясно відчула, що збирається зробити камерарій. І ця ясність принесла з собою такий страх, якого вона ще ніколи не знала.

– Камерарію, ні! – закричала вона в темну безодню. – Ви не' розумієте! – Вітторія уявила ті тисячі людей, що зібралися під стінами Ватикану, і в неї всередині все похололо. – Якщо ви винесете антиматерію нагору… усі загинуть'.

Ленґдон тепер перестрибував через три сходинки, наздоганяючи камерарія. Тунель був вузький, проте він не відчував клаустрофобії. Її витіснив інший, набагато потужніший страх.

– Камерарію! – Ленґдон був щораз ближче до світла лампади. – Антиматерію треба залишити там, де вона є! У нас немає вибору!

Навіть ще не договоривши, Ленґдон не міг повірити, що вимовляє такі слова. Із них випливало, що він не тільки прийняв божественне одкровення камерарія за чисту монету, а й закликає пожертвувати собором Святого Петра – одним із найбільших архітектурних див на землі… а також усіма творами мистецтва, що є всередині нього.

Але люди на майдані… Іншого виходу немає.

Жорстока іронія полягала в тому, що заради порятунку людей треба було знищити церкву. Ленґдон подумав, що така символічна альтернатива, мабуть, неабияк потішила ілюмінатів.

Повітря, що линуло вгору з дна тунелю, було вологе й прохолодне. Десь там унизу лежав священний некрополь– місце, де покоїться святий Петро і безліч інших ранніх християн. Ленґдо-ну стало моторошно. Він дуже надіявся, що їхня місія не виявиться самогубством.

Раптом рух лампади припинився. Ленґдон швидко наближався до камерарія.

Кінець сходів несподівано виринув із темряви. Далі шлях перекривали залізні ґрати з трьома викарбуваними черепами. Камерарій уже тягнув їх на себе, намагаючись відчинити. Ленґдон підскочив до нього й рвучко притиснув ґрати. За мить усі інші теж були внизу. У білому світлі прожектора вони скидались на привидів… особливо Ґлік. Він із кожним кроком полотнів дедалі більше.

Шартран схопив Ленґдона за плечі.

– Пропустіть камерарія!

– Ні! – крикнула, відхекуючись, Вітторія. Вона стояла на кілька сходинок вище. – Треба негайно звідси йти! Антиматерію не можназабирати звідси! Якщо ви винесете її нагору, то всі, хто там є, загинуть!

Голос камерарія був дивовижно спокійний.

– Усі ви… ми мусимо вірити. Часу залишилося мало.

– Ви не розумієте, – благала Вітторія. – Якщо вибух станеться на поверхні, то він завдасть значно більше шкоди, ніж тут, унизу!

Камерарій подивився на неї ясним, проникливим поглядом.

– Хто сказав, що вибух станеться на поверхні?

Вітторія витріщилась.

– То ви залишаєтеїї тут?

Упевненість камерарія діяла, як гіпноз.

– Смерті сьогодні більше не буде.

– Отче, але…

– Прошу вас… майте трохи віри. —Камерарій стишив голос до настійливого шепоту. – Я нікого не прошу йти зі мною. Нікого тут не затримую. Я прошу лише, щоб ви не заважали вершитися Його волі. Дайте мені змогу зробити те, що я покликаний зробити. – Погляд камерарія посуворішав. – Я мушу врятувати цю церкву. І я можуїї врятувати. Присягаюсь життям!

Тиша, яка настала після цих слів, була ефектніша за грім.

120

Одинадцята п’ятдесят одна.

Некропольдослівно означає місто мертвих.

Про це місце Ленґдон багато читав, однак ніщо з прочитаного не підготувало його до тієї картини, яку він побачив. Величезна підземна порожнина була заповнена напівзруйно-ваними мавзолеями, що нагадували крихітні будиночки, розсипані по дну печери. Навіть повітря тут здавалося мертвим. Поміж надгробками звивалися вузькі стежки. Здебільшого гробниці були побудовані з цегли, яка давно покришилася, й обкладені мармуром. Гори невивезеної землі, неначе колони з праху, підпирали низьке кам’яне небо, що нависало над цим темним царством.

Місто мертвих,думав Ленґдон, розриваючись між цікавістю науковця і примітивним страхом. Разом з усіма він біг вузькими переходами. Невже я помилився?

Шартран перший піддався чарам камерарія. Він відчинив залізні ґрати й заявив, що вірить йому беззатережно. Ґлік і Макрі, на прохання камерарія, великодушно погодились освітлювати шлях. Проте, якщо зважати на те, які «лаври» чекали їх нагорі – за умови, що вони вийдуть звідси живими, – то благородство їхніх мотивів видавалося вельми сумнівним. Вітторія найменше з усіх хотіла йти далі, і в її очах Ленґдон побачив якусь настороженість, що дуже скидалась на жіночу інтуїцію.

Надто пізно,думав він, крокуючи поруч із Вітторією за іншими. Ми приречені.

Вітторія мовчала, але Ленґдон знав, що вона думає те саме, що й він. Дев’яти хвилин не достатньо, щоб забратися з Ватикану у разі, якщо камерарій помилився.

Пробігаючи повз численні мавзолеї, Ленґдон відчув біль у ногах. Із подивом він виявив, що тепер вони йдуть під гору. Коли він збагнув, у чому річ, у нього мороз пішов по шкірі. Місцевість, якбю вони йшли, залишилась незмінною з часів Ісуса. Він сходили на давній Ватиканський пагорб! Історики стверджують, що могила святого Петра розташована недалеко від вершиницього пагорба, і Ленґдон завжди дивувався, звідки вони це знають. Тепер він зрозумів. Клятий пагорб досі існує!

У Ленґдона було таке відчуття, наче він біжить сторінками історії. Десь попереду була могила святого Петра – найсвятіша реліквія християнства. Важко було повірити, що колись над цією могилою стояла тільки скромна капличка. Ті часи давно минули. Статус святого Петра в християнстві зростав, і над першою капличкою надбудовували нові й нові храми. Теперіш ній пам’ятник здіймається вгору на чотириста сорок футів аж до вершечка Мікеланджелового купола, розташованого точ нісінько над гробом апостола.

Вони сходили вище й вище, маневруючи поміж гробів. Ленґдої і подивився на годинник. Вісім хвилин.Він почав уже побоюватись, що вони з Вітторією можуть навіки залишитися в товаристш похованих тут ранніх християн.

– Обережно! – закричав ззаду Ґлік. – Зміїні нори!

Ленґдон уже й сам побачив на стежці перед ними безліч невеличких дірок. Ленґдон перестрибнув через них і побіг далі.

Вітторія й собі перестрибнула і ледь не втрапила ногою в одну ямку.

– Це зміїні нори? – з тривогою спитала вона Ленґдона, не зупиняючись.

– Не зовсім так. Насправді, вони були призначені для дечого іншого, – відповів Ленґдон. – Повірте, вам це буде нецікаво. – Він щойно збагнув, що ці діри – це так звані «труби воз-ливання». Ранні християни вірили у воскресіння тіла, і через ці отвори буквально «годували» мертвих, ллючи в крипти під землею молоко й мед.

Камерарій знесилився.

Він уперто біг вперед, гнаний обов’язком перед Богом і людьми. Майже на місці.Його терзав неймовірний біль. Думки можуть завдати набагато більше страждань, аніж тіло.І все одно він смертельно втомився. Але знав, що дорогоцінного часу майже не залишилося.

– Я врятую Твою церкву, Отче. Присягаюся.

Попри прожектор Бі-бі-сі, за який камерарій був вдячний репортерам, він, як і раніше, тримав лампаду високо над головою. Я – промінь у пітьмі. Я – світоч.Лампада в його руці хиталась, і він на мить злякався, що з неї вихлюпнеться олія й обпече його. Опіків сьогодні вже було більш ніж достатньо.

З камерарія лився піт, і він насилу дихав. Однак, дійшовши до вершини, він наче відродився. Заточуючись, вийшов на рівний клаптик землі, де йому доводилося стояти безліч разів. Тут стежка закінчувалась. Далі височіла земляна стіна, на якій маленькими літерами було написано: Mausoleum S.

La tomba di San Pietro.

У стіні, приблизно на рівні грудей, зяяв отвір. Тут не було ні позолоченої таблички, ні якихось інших атрибутів слави.

Тільки діра в стіні, а за нею – невеличкий грот з простим, попсутим від часу саркофагом. Камерарій зазирнув досереди-.ни і втомлено усміхнувся. Він чув, що інші вже йдуть сюди. Поставив лампаду на землю й опустився на коліна, щоб помолитися.

Дякую, Боже. Залишилось зовсім мало.

Приголомшений кардинал Мортаті стояв на майдані Святого Петра в оточенні інших кардиналів і, затамувавши подих, стежин за драмою, що розгорталася в підземному некрополі. Він уже не знав, чому вірити. Невже весь світ теж був свідком того, що побачив вінсам? Невже Бог дійсно промовляв до камерарія? Невже антиматерія справді виявиться на могилі…

– Дивіться! – охнув натовп.

– Ось воно! – Усі, як один, раптом почали показувати на екран. – Це чудо!

Мортаті звів очі. Камера трохи хиталась, але загалом зображення було доволі чітке. Картина на екрані справді була незабутня..

Камерарій стояв на колінах спиною до камери й молився. Перед ним була земляна стіна, у якій виднівся нерівний от вір. Усередині печери серед уламків давнього каменю стояв теракотовий саркофаг. Хоч Мортаті бачив цю труну лише ра:і у житті, він відразу безпомилково зрозумів, чиї останки там покояться.

San Pietro.

Мортаті був не настільки наївний, щоб. думати, що бурхливії ' радість, яка запанувала на майдані, зумовлена тим, що люди по бачили одцу з найбільших святинь християнства, Не могила свя того Петра змусила їх упасти на коліна і спонтанно молитися, дякуючи Господові за чудо. Причиною радості був предмет, що стояв на гробі.

Контейнер, з антиматерією. Пристрій був там… там в.ін і про стояв увесь день, схований у темряві некрополя. Гладені. кий. Безжальний. Смертоносний. Одкровення камерарія було правдивим.

Мортаті зачудовано дивився На прозорий циліндр. Крапля рідини досі плавала всередині. У гроті ритмічно блимало червоне світло – електронний дисплей відлічував останні п’ять хвилин свого існування.

За кілька дюймів від контейнера на гробі стояла бездротова камера швейцарських гвардійців. Вона була спрямована на контейнер і весь час передавала сигнал у пункт стеження.

Мортаті перехрестився. Страшнішої картини він іще не бачив, скільки живе. Утім, уже наступної миті він збагнув, що становище от-от погіршиться іще більше.

Камерарій різко підвівся, схопив антиматерію і повернувся до інших. На обличчі в нього читалася зосередженість. Ні на кого не зважаючи, він почав швидко спускатися з пагорба тим самим шляхом, яким прийшов сюди.

У кадрі мелькнуло перелякане обличчя Вітторії Ветри.

– Куди ви?! Камерарію! Ви ж, здається, казали…

– Майте віру! – не зупиняючись, крикнув він через плече.

Вітторія кинулась до Ленґдона.'

– Що робити?

Роберт Ленґдон спробував спинити камерарія, але йому перешкодив Шартран, який, очевидно, тепер повністю довіряв священику.

Кадри, що з’явились після цього на екранах, нагадували зйомки з кабінки на американських гірках. Зображення крутилось, звивалось, підскакувало. Мелькали перестрашені, розгублені обличчя. Спіткаючись у темряві, всі в паніці бігли назад до виходу з некрополя.

Мортаті злякано охнув.

– Він що – несе це сюдиі.

Увесь світ, сидячи перед телевізорами, дивився, як камерарій мчить до виходу з некрополя, тримаючи перед собою контейнер з антиматерією.

– Смерті сьогодні більше не буде. Але він помилявся.

121

Камерарій вискочив із дверей собору Святого Петра рівно о 23:56. Він відразу заточився в сліпучому світлі прожекторів, тримаючи антиматерію обома руками перед собою, наче якийсь священний дар Господові. Мружачись, він бачив на екранах довкола майдан у велетенське зображення себе самого, напівголого й пораненого. Такого ревіння, яке вирвалося з натовпу при його появі, камерарій іще не чув відколи жив. У ньому було все: плач, крик, спів, молитва… суміш благоговіння і жаху.

Сохрани нас від злого,прошепотів він.

Після біганини підземним некрополем він був геть знесилений. Усе мало не закінчилося лихом. Роберт Ленґдон і Вітторія Ветри спробували йому перешкодити. Вони хотіли кинути контейнер з антиматерією назад у підземний сховок і бігти нагору, подалі звідти. Сліпці!

Раптом камерарій з моторошною ясністю усвідомив, що в будь яку іншу ніч він нізащо не переміг би в цих перегонах. Сьогодні ж Бог знову був на його боці. Роберт Ленґдон уже наздоганяв його, але його стримав Шартран, глибоко віруючий і беззастережно віддани п камерарію. Репортери, звісно ж, були надто захоплені видовищем і до того ж мали на собі надто багато обладнання, щоб зупиняти Йоп >.

Незбагненні шляхи Господні.

Камерарій уже чув за собою кроки інших… бачив їх на екра нах… Вони вже його наздоганяли. Зібравши рештки сил, він під няв антиматерію високо над головою. Тоді, немов кидаючи виклик ілюмінатам, розправив, плечі, щоб увесь світ побачив тавро в ньо го на грудях, і побіг сходами вниз.

Залишився один, останній акт.

З Богом,думав він. З Богом.

Чотири хвилини…

Вибігши з собору, Ленґдон майже нічого не бачив. Яскраве світло прожекторів знову різонуло по очах. Єдине, що він зауважив, то це невиразну постать камерарія, що збігав сходами. Оточений білим сяйвом, камерарій на мить здався йому неземною істотою, наче якесь сучасне божество. Сутана висіла в нього на поясі, як плащаниця, на тілі були рани, яких завдали недруги, а він усе терпів. Камерарій мчав уперед, гордо випроставшись, закликаючи світ не втрачати віри; мчав до людського натовпу зі зброєю масового знищення в руках.

Отямившись, Ленґдон побіг за ним. Що він робить? Він уб'є їх усіх!

– Творінню рук диявола, – вигукував камерарій, – не місце в Божому храмі! – Він щодуху біг до нажаханих людей.

– Отче! – кричав йому наздогін Ленґдон. – Там немає куди йти!

– Дивися на небо, сину! Ми забуваємо дивитися на небо!

І цієї миті, побачивши, куди прямує камерарій, Ленґдон нарешті все зрозумів, і його охопила радість. Через прожектори він не бачив того, що мало стати їм порятунком, але знав, що воно просто над головою.

Усіяне зорями небо Італії.

Гелікоптер, що мав доправити камерарія до лікарні, стояв зовсім недалеко. Пілот уже сидів в кабіні, пропелер ліниво крутився на нейтральній передачі. Камерарій біг туди, і Ленґдон раптом відчув неймовірне піднесення.

Думки посипалися одна за одною…

Спочатку він уявив широченні простори Середземного моря. Скільки до нього? П’ять миль? Десять? Він знав, що до пляжу у Ф’юмічинопоїзд їде якихось сім хвилин. А гелікоптером, при швидкості двісті миль за годину, без зупинок… Якщо вивезти антиматерію достатньо далеко в море і там скинути… Є й інші варіанти, думав він мимохідь, почуваючись майже невагомим. La Cava Romana!Мармурові кар’єри, що на північ від міста, лише за три милі звідси. Яка їхня площа? Дві квадратні милі?

0 цій порі там стовідсотково нікого немає! Якщо скинути антиматерію там…

– Усі назад! – кричав камерарій, відчувши різкий біль у грудях. – Відійдіть! Швидко!

Побачивши камерарія, швейцарські гвардійці, що оточили гелікоптер, роззявили від подиву роти.

– Назад! – крикнув священик.

Гвардійці позадкували. Увесь світ спостерігав, як камерарій, оббігши гелікоптер, смикнув двері кабіни.

– Виходь, сину! Швидко!

Переляканий пілот зістрибнув на землю. Камерарій глянув на високо розташоване сидіння пілота і зрозумів, що в його виснаженому стані, щоб вилізти туди, потрібні будуть обидві руки. Повернувшись до пілота, що тремтів поруч, він тицьнув контейнер йому в руки.

– Потримай-но. Коли я вилізу, віддаси мені назад.

Залазячи до кабіни, камерарій чув, що до гелікоптера з радісним криком біжить Роберт Ленґдон. Тепер ти розумієш,думав камерарій. Тепер ти, нарешті, віриш.

Камерарій сів на місце пілота, порухав кілька знайомих важелів

1 повернувся до вікна, щоб забрати контейнер з антиматерією.

Але в руках у гвардійця нічого не було.

– Це він забрав! – прокричав гвардієць.

У камерарія стиснулося серце.

– Хто?!

Гвардієць показав пальцем.

– Він!.

Роберт Ленґдон здивувався, що контейнер виявився таким важким. Він підбіг до гелікоптера з іншого боку і заскочив у відсік для пасажирів, де вони з Вітторією сиділи лише кілька годин тому. Залишивши двері відчиненими, він застебнув пасок безпеки. Тоді крикнув камерарію, що сидів спереду:

– Летіть, отче!

Камерарій повернувся до Ленґдона. Його обличчя сполотніло з жаху.

– Що ви робите!

–  Викеруйте гелікоптером! Я скину контейнер! – нетерпляче крикнув Ленґдон. – Часу немає! Летімо швидше!

Камерарій на мить заціпенів. У яскравому світлі прожекторів, що проходило крізь скло кабіни, складки в нього на обличчі потемнішали.

– Я можу зробити це сам, – прошепотів він. – Я повинензробити це сам.

Ленґдон його не слухав. Летіть!почув він власний крик. Швидше! Я допоможу вам!Він подивився на контейнер і в нього перехопило подих.

–  Трихвилини, отче! Три!

Ці слова повернули камерарія до дійсності. Він рішуче повернувся до панелі керування. Гелікоптер різко заревів і відірвався від землі.

Крізь вихор пилюки Ленґдон побачив Вітторію. Вона бігла до гелікоптера. їхні очі зустрілися, а за кілька секунд вона вже була далеко внизу.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю