Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 36 страниц)

80

Дві години тому, виходячи з таємних архівів Ватикану, Ленґдон ¹навіть подумати. не міг, що потрапить туди ще раз. Однак тепер, _;подолавши весь довгий шлях у супроводі швейцарського гвар дійця, він знову опинився в знайомій будівлі.

Гвардієць зі шрамом вів його поміж рядами прозорих боксі в і сховищ. Тиша в архіві тепер чомусь гнітила сильніше, і Ленґдон, був вдячний своєму супутникові, коли той її порушив. j

– Думаю, це тут, – сказав гвардієць, привівши Ленґдона в кі нець зали, де вздовж стіни стояли в ряд скляні бокси трохи мен j шого розміру. Він швидко проглянув написи на сховищах і пок.і і зав на одне з них. – Так, це тут. Саме там, де й казав командир.

Ленґдон прочитав напис. ATTIVIVATICANI. Майно Ватикану ¹Він пробіг очима перелік позицій. Нерухомість… валюта… банк Ватикану… антикваріат… І так далі.

– Документи на все майно Ватикану, – пояснив гвардієць.

Ленґдон придивився всередину скляного сховища. £о.і/іс милосердний.Навіть у темряві було видно, що воно напаковане вщерть.

– Командир сказав: усе, що Берніні створив під опікою Вати кану, має бути тут, у переліку майна.

Ленґдон кивнув, зрозумівши, що розрахунок командира цілком може виявитися слушним. У часи Берніні все, що митець створював, перебуваючи під опікою Папи, за законом ставало власністю На тикану. Щоправда, це більше нагадувало феодалізм',-аніж опіку, іме видатні митці жили добре й рідко нарікали на долю.

– У тому числі й роботи, що знаходяться в храмах поза межамиВатикану?

Солдат подивився на нього здивовано.

– Звичайно. Усі католицькі храми в Римі є власністю Ватикану.

Ленґдон подивився на аркуш, який тримав у руці. На ньому пули назви тих двадцяти чи й більше храмів, розташованих у напрямку подиху West Ponente.Один із них був третім олтарем науки, і Ленґдон сподівався, що встигне визначити, який саме. За піших умов він би з радістю оглянув кожний із цих храмів осо-(місто. Але сьогодні він мав тільки двадцять хвилин, щоб знайти і є, що потрібно, – храм зі скульптурою Берніні, що якось пов’я-мііа з вогнем.

Ленґдон підійшов до входу в сховище. Гвардієць не зрушив, з місця. Ленґдон подумав, що той вагається, і, усміхнувшись, сказав:

– Повітря всередині непогане. Кисню малувато, але дихати можна.

– Мені наказано провести вас сюди й негайно повертатися н офіс.

– Ви йдете?

– Так. Швейцарським гвардійцям не дозволено заходити до архівів. Я й так порушив правила, прийшовши з вами аж сюди. Командир мені про це нагадав.

– Порушили правила?! – Ви що, не розумієте, що тут сьогодні відбувається? – На чиєму боці ваш командир, чорт його іабирай?!

Від привітності на обличчі гвардійця не залишилося й сліду. Шрам під оком засмикався. Погляд став жорстким і раптом на-і адав самого Оліветті.

– Вибачте. – Ленґдон уже жалкував, що не стримався. – І Іросто… мені може знадобитися допомога.

Гвардієць і оком не зморгнув.

– Мене вчили виконувати накази, а не обговорювати їх. Коли знайдете те, що потрібно, негайно зв’яжіться з командиром.

– Але як я з ним зв’яжуся? – захвилювався Ленґдон. Гвардієць витягнув рацію і поклав на найближчий стіл.

– Перший канал.

Із цими словами він зник у темряві.

81

Телевізор у кабінеті Папи – «Гітачі» з величезним екраном – був схований у спеціальній шафі, що стояла в ніші навпроти стола. Тепер дверцята шафи відчинили, і всі з’юрмилися довкола. Вітторія й собі підійшла ближче. Коли екран нагрівся, на ньому з’явилась молода симпатична репортерка – брюнетка з карими очима.

– Ви дивитеся новини Ем-ес-ен-бі-сі, – оголосила вона. – Я Келлі Горан-Джонс, веду прямий репортаж із Ватикану. – Позаду неї було видно собор Святого Петра, що світився вогнями на тлі нічного неба.

– Це не прямийрепортаж! – обурився Рошер. – Це архівний запис! Зараз світла в соборі немає.

Оліветті шикнув, щоб той замовк.

– Цього вечора під час виборів Папи у Ватикані відбулися жахливі події, – суворим тоном вела далі репортерка. – Нам повідомили, що в Римі по-звірячому вбито двох членів колегії кардиналів.

Оліветті тихо вилаявся. Раптом у дверях кабінету з’явився захеканий гвардієць.

– Командире, на центральному комутаторі обривають телс фони. Усі хочуть знати нашу офіційну позицію щодо…

– Поклади слухавку, – наказав Оліветті, не відводячи попія ду від екрана.

– Але, командире… – завагався гвардієць.

– Роби, що наказано!

Гвардієць зник.

Вітторії здалося, що камерарій хотів було щось сказати, але передумав. Натомість він подивився на Оліветті довгим, пильним поглядом, а тоді знову повернувся до телевізора.

Ем-ес-ен-бі-сі тепер прокручувала запис: швейцарські гвардійці виносять тіло кардинала Ебнера з церкви Санта-Марія дель І Іополо і пхають в «альфа-ромео». Запис на кілька секунд завмер: збільшеним планом показують оголене тіло кардинала. Наступної миті воно зникає в багажнику.

– Що за негідник усе це відзняв? – сердито спитав Оліветті.

А репортерка говорила далі:

– За нашою інформацією, це тіло кардинала Ебнера з Франкфурті. Люди, що несуть його, – швейцарські гвардійці Ватикану. – Складалося враження, що репортерка з усіх сил намагається здаватися засмученою. Оператор показав її обличчя великим планом, і вона спохмурніла ще більше. – А тепер Ем-ес-ен-бі-сі хоче попередити глядачів, що кадри, які ми піраз покажемо, дуже відверті і, можливо, не всім варто їх дивитися.

Вітторія фиркнула. Ця вдавана турбота про глядачів насправді була найпотужнішою рекламою – після такого «попередження» ще ніхто ніколи не перемикав каналу.

– Повторюю, наступні кадри можуть шокувати декого з глядачів, – іще раз наголосила репортерка.

– Які ще кадри? – запитав Оліветті, звертаючись до екрана. – Ви ж щойно показали…

На екрані з’явилося двоє. Вони пробиралися крізь натовп на майдані Святого Петра. Вітторія відразу впізнала себе з Робер-гом. У кутку дрібними літерами було написано: МАТЕРІАЛ НАПАЛА КОМПАНІЯ БІ-БІ-СІ. Чути було, як дзвонить дзвін.

– Ой ні, – вголос мовила Вітторія. – Ой… ні…

Камерарій розгубився. Повернувся до Оліветті.

– Здається, ви сказали, що конфіскували цю плівку!

Раптом почувся наляканий крик дитини. На екрані з’явилася дівчинка, вона показувала пальчиком на якогось закривавленого бомжа. Тоді в кадрі знову виник Роберт Ленґдон. Він намагався заспокоїти дитину. Зображення стало різкішим.

Усі, хто зібрався в кабінеті Папи, затамувавши подих, стежили за драмою, що розгорталася в них на очах. Кардинал падає обличчям на граніт. З’являється Вітторія. Вона щось кричить. Крон. Тавро. Жалюгідна спроба зробити штучне дихання.

– Ці страшні кадри, – вела далі репортерка, – відзнято линю кілька хвилин тому на майдані Святого Петра. Наше джерело повідомило, що це тіло кардинала Ламассе з Франції. Чому він не на конклаві і як опинився там у такому лахмітті – залишаєте ся таємницею. Ватикан наразі відмовляється будь-що комеп тувати. – Запис знову пішов з початку.

– Відмовляється коментувати? – обурився Рошер. – Та дай те ж нам хоч отямитися!

Репортерка заговорила знову, стурбовано наморщивши чоло:

– Мотиви цих убивств Ем-ес-ен-бі-сі мусить іще з’ясувати, однак наші джерела повідомляють, що відповідальність за зло чини взяла на себе організація із назвою «Ілюмінати».

–  Що?! – вибухнув Оліветті.

–.. довідатись більше про цю організацію ви зможете, Відні давши наш сайт…

–  Non epossibile! – заявив Оліветті та перемкнув телевізор па інший канал.

На новому каналі репортаж вів латиноамериканець.

–.. сатанинський культ із назвою «Ілюмінати», що на думку деяких істориків…

Оліветті почав гарячковито натискати кнопки на пульті дис танційного управління. На всіх каналах ішов прямий репортаж із Рима. Більшість репортерів говорили англійською.

–.. швейцарські гвардійці виносять із церкви тіло. За нашою інформацією, це труп кардинала…

– …світло в соборі і музеях відімкнули. Залишається здога дуватись…

–.. запросили фахівця з таємних організацій Тайлера Тінґлі, щоб розпитати про це дивне відродження…

– …чутки, що сьогодні заплановано ще два вбивства…

–.. тепер невідомо, чи не зник також і найімовірніший претендент на папський престол кардинал Бадджіа…

Вітторія відвернулась. Усе відбувалося надто швидко. За вікном уже майже стемніло, а людська трагедія, наче магніт, притягувала до Ватикану більше й більше людей. Натовп під вікнами папського палацу щосекунди густішав, у нього вливався потік перехожих. Тим часом на майдан прибували нові журналісти. Нони розвантажували свої мікроавтобуси й намагалися зайняти нигідні місця.

Оліветті відклав пульт дистанційного управління і повернувся до камерарія.

– Сеньйоре, не уявляю, як це все могло статися. Ми ж конфіскували плівку, що була в камері!

Камерарій був такий приголомшений, що не міг говорити.

Усі мовчали. Швейцарські гвардійці застигли, наче по команді «струнко».

– Виглядає на те, – нарешті втомлено сказав камерарій, – що, всупереч сподіванням, ми не спромоглися відвернути кри-ІИ. – Він подивився у вікно на море людей. – Я мушу виступити зі зверненням.

– Ні, сеньйоре, – похитав головою Оліветті. – Адже саме цього й домагаються ілюмінати – щоб ви підтвердили їхнє існування. Це зробить їх могутнішими. Ми мусимо мовчати.

– А як же ці люди? – Камерарій показав рукою у вікно. – Ще трохи – і тут будуть десятки тисяч. Тоді сотні. Якщо ми її надалі відмовчуватимемося, то вони опиняться в небезпеці. Я мушу їх попередити. Крім того, треба евакуювати колегію кардиналів.

– Маємо ще трохи часу. Зачекайте, доки капітан Рошер знай-Ш' антиматерію.

Камерарій повернувся до Оліветті.

– Ви що – намагаєтесь мені наказувати?

– Ні, я вам лише раджу. Якщо ви непокоїтесь за життя людей, що на майдані, то ми можемо оголосити про витік газу й очистити територію. Але визнати, що ми стали чиїмись заручниками, небезпечно.

– Командире, запам’ятайте раз і назавжди. Я ніколи не скористаюся своїми тимчасовими повноваженнями, щоб брехати світові. Якщо я щось оголошу, то це буде тільки правдою.

– Правдою? Ви розкажете, що терористи погрожують знищити Ватикан? Це лише послабить наші позиції.

Камерарій подивився на нього сердито.

– А вони можуть бути ще слабшими?

Раптом Рошер скрикнув, схопив дистанційне управління і збільшив гучність телевізора. Усі повернулися.

Репортерка Ем-ес-ен-бі-сі тепер здавалася стривоженою по-справжньому. Біля неї на екрані з’явилась фотографія покійного Папи.

– … екстрене повідомлення. Цю інформацію ми щойно одержали від Бі-бі-сі… – Вона подивилась кудись убік, ніби бажаючи ще раз пересвідчитись, що справді має це оголосити. Очевидно, діставши підтвердження, вона знову повернулась до камери і похмуро продовжила: – Ілюмінати щойно взяли на себе відповідальність за… – Вона завагалася. – Вони взяли на себе відповідальність за смерть Папи, що сталася п’ятнадцяті, днів тому.

Камерарій сторопів.

Рошер випустив із рук пульт дистанційного управління.

Вітторія не могла отямитись.

– Згідно з законами Ватикану, – вела далі репортерка, – покійним Папам не роблять розтину. Тому заяву ілюмінатів не можливо ні справдити, ні спростувати. Проте ілюмінати ствер джують, що причиною смерті Папи був не інсульт, як повідомлян Ватикан, а отруєння.

У кабінеті запала тиша.

– Це безумство! Безсоромна брехня! – вибухнув Оліветті.

Рошер знову почав перемикати канали. Екстрене повідомлення, немов чума, передавалося від станції до станції. Усі переповідали те саме. Заголовки змагалися в сенсаційності.

УБИВСТВО У ВАТИКАНІ ПАПУ ОТРУЇЛИ САТАНА ПРОНИКАЄ В ДІМ БОЖИЙ

Камерарій відвів погляд від екрана.

– Боже, допоможи нам.

Рошер, перемикаючись із каналу на канал, натрапив на Бі-бі-сі.

–.. дав мені інформацію про заплановане вбивство в Санта-Марія де Пополо…

– Зачекайте! – попросив камерарій. – Назад.

Рошер вернувся назад. На екрані з’явився поважний ведучий новин Бі-бі-сі. Поряд із ним була фотографія дивакуватого молодика з рудою борідкою. Під нею було написано: ҐЮНТЕР І ЛІК – ПРЯМИЙ РЕПОРТАЖ З ВАТИКАНУ Репортер, очевидно, говорив по телефону, і зв’язок був не дуже якісний.

–.. мій оператор зняла епізод, як кардинала виносять з каплиці Кіджі.

– Хочу нагадати нашим глядачам, – сказав ведучий із Лондона, – що репортер Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік був першим, хто повідомив цю сенсаційну новину. Він двічі розмовляв по телефону і убивцею-ілюмінатом. Ґюнтере, ти кажеш, що вбивця телефонував тобі кілька хвилин тому і передав нове повідомлення від ілюмінатів?

– Атож.

– І він сказав, що ілюмінати якимось чином відповідальнііа смерть Папи? – Запитання ведучого прозвучало доволі скептично.

– Саме так. Той, хто дзвонив, стверджував, що Папа помер невід інсульту, як вважає Ватикан. Насправді Папу отруїли ілюмінати.

Усі присутні заціпеніли. ¹

– Отруїли? – перепитав ведучий. – Але… але як?!

– Подробиць вони не повідомили, – відповів Ґлік. – Скази ли тільки, що вбили його препаратом, відомим як… – почувся! шурхіт паперів, – як гепарин.

Камерарій, Оліветті й Рошер збентежено переглянулися.

– Гепарин? – перепитав Оліветті. Він був явно стривожений. – Але хіба це не…

Камерарій сполотнів.

– Це ліки, які давали Папі.

– Папу лікували гепарином? – Вітторія була приголомшенії

– У нього був тромбофлебіт, – пояснив камерарій. – Щодня йому робили одну ін’єкцію.

– Але ж гепарин – це не отрута. – мовив Рошер спантели чено. – Чому ілюмінати заявляють…

– У великих дозах гепарин небезпечний, – сказала Віт торія. – Це потужний засіб проти зсідання крові. Надмірнії доза може спричинити сильну внутрішню кровотечу і кровови лив у мозок.

Оліветті подивився на неї підозріло.

– Звідки ви це знаєте?

– Гідробіологи дають цей препарат морським ссавцям, яких тримають у полоні, щоб запобігти утворенню в них тромбім від недостатньої активності. Бували випадки, коли тварини вмирали від передозування. – Вона помовчала. – У людини надмірна доза-гепарину спричинила б симптоми, які легко можна прийняти за інсульт… Особливо, якщо не вдаватися до розтину.

Камерарій був дуже занепокоєний.

– Сеньйоре, – звернувся до нього Оліветті, – хіба не очевидно, що все це – просто черговий рекламний трюк ілюмі натів? Неможливо припустити, щоб хтось передозував Пані ліки. Ніхто ж не мав до нього доступу. Але навіть якби ми клю нули на цю приманку і захотіли спростувати їхню заяву, то як ми б це зробили? Закони Ватикану забороняють розтин. Та на ні іь якби ми наважилися зробити розтин, то й тоді нічого б не виявили. Ми побачили б у тілі лише сліди гепарину від щоденних ін’єкцій.

– Це правда. – Голос камерарія зазвучав-різкіше. – Однак мене турбує дещо інше. Ніхто поза межами Ватикану не знав,що І Іого Святість приймає ці ліки.

На це ніхто нічого не відповів.

– Якщо він помер від передозування гепарину, – нарешті мовила Вітторія, – то в тілі мають бути відповідні ознаки цього.

Оліветті різко повернувся до неї.

– Міс Ветро, ви не чули, що я казав? Закони Ватикану забороняють автопсію Папи. Ми не осквернятимемо тіло Його Святості лише тому, що ворог зробив провокаційну заяву!

– Я не мала на увазі… – знітилась Вітторія. Вона зовсім не хотіла виявити неповагу до Папи. – Я в жодному разі не пропоную, щоб ви ексгумували тіло… – Вона змовкла. Раптом їй пригадалося щось, що Роберт казав у каплиці Кіджі. Він тоді мимохідь зауважив, що саркофаг з останками Папи завжди залишають на поверхні землі і ніколи не цементують. Цей звичай походить іще з часів фараонів, коли вважалося, що закопування труни в землю навічно ув’язнює душу померлого. Цемент змінило тяжіння– кришки саркофагів нерідко важили сотні фунтів. Отже,подумала вона, з практичного погляду, було б нсскладно…

– Що це за ознаки? – несподівано запитав камерарій.

Вітторія відчула, як її серце підскочило від страху.

– Передозування може спричинити кровотечу слизової оболонки рота.

– Що це означає?

– У жертви кровоточать ясна. Після смерті кров запікається і ротова порожнина чорніє. – Вітторія якось бачила фотографію, іроблену в одному з акваріумів у Лондоні, де дресирувальник помилково дав двом дельфінам-косаткам завелику дозу гепарину. Ьездиханні тіла тварин плавали по поверхні басейну, у відкритих пащах виднілися чорні як сажа язики.

Камерарій нічого не відповів. Він відвернувся й подивився у вікно.

– Сеньйоре, якщо ця заява про отруєння – правда… – почини Рошер. У його голосі вже не чулося оптимізму.

– Це не може бути правдою, – відрізав Оліветті. – Ніхто:іі сторонніх не мав доступу до Папи.

–  Якщоце правда, – повторив Рошер, – і нашого святого отця отруїли, то це докорінно змінює ситуацію з пошуком анти матерії. Убивство Папи означає, що ворог проник у Ватикан знач но глибше, нім ми припускали. У такому разі навряд чи розумію обмежувати пошук тільки білими зонами. Якщо нашу систему безпеки скомпрометовано аж настільки, то ми можемо й не знай ти контейнера з антиматерією вчасно.

Оліветті зміряв капітана холодним поглядом.

– Капітане, я вам скажу, що ми робитимемо.

– Ні, – несподівано повернувшись, сказав камерарій. – І Іс я скажу вам,що ми робитимемо. – Він подивився Оліветті прос то у вічі. – Усе це зайшло надто далеко. За двадцять хвилин j я прийму рішення, чи слід переривати конклав і евакуювати Ва | тикан. Моє рішення буде остаточним. Зрозуміло? j

Оліветті не відреагував. Камерарій заговорив з притиском, | наче відкрив у собі якесь приховане джерело енергії:

– Капітане Рошер, закінчуйте обшук білих зон. Про результат рапортуйте мені особисто.

Рошер кивнув, ніяково глянувши на Оліветті.

Тоді камерарій підкликав двох гвардійців.

– Я хочу якнайшвидше зустрітися з репортером Бі-бі-сі Ґюп тером Ґліком. Якщо ілюмінати йому дзвонили, то він може нам допомогти. Знайдіть його й приведіть сюди. -

Двоє солдатів зникли за дверима.

Після цього камерарій звернувся до решти гвардійців.

– Панове, я не можу допустити нових жертв. До десятої і<> дини ви мусите знайти двох інших кардиналів і схопити виродка, винного в цих убивствах. Вам усе зрозуміло?

– Але, сеньйоре, – спробував сперечатися Оліветті, – ми не маємо поняття, де…

– Містер Ленґдон над цим працює. Я вірю, що він нам допоможе.

Із цими словами камерарій рішуче покрокував до дверей. І Іе зупиняючись, він показав на трьох гвардійців.

– А ви троє – ходімо зі мною.

Гвардійці скорилися. У дверях камерарій затримався і звернувся до Вітторії:

– Міс Ветро, ви теж. Прошу, ходімо зі мною.

– Куди ми йдемо? – Вітторія завагалась.

Він вийшов за двері.

– Навідати одного старого друга.

82

(’.екретарка директора ЦЕРНу Сильвія Боделок зголодніла й дуже хотіла додому. На її прикрість, Колер, схоже, швидко оговтався після візиту до лікарні; він подзвонив і зажадав – не попросив, і саме зажадав, – щоб Сильвія сьогодні затрималась довше. Жодних пояснень.

Сильвія вже давно навчилася не звертати уваги на несподівані иі-репади настрою шефа та його різні дивацтва – гнітюче мов-ч.іпня, прикру звичку потайки записувати зустрічі на портативну відеокамеру, прикріплену до інвалідного крісла. Потайки і Іильвія сподівалась, що одного дня Колер застрелиться на спор-і ивному стрільбищі ЦЕРНу, яке він відвідував щотижня; але вочевидь, шеф був до біса добрим стрільцем.

І тепер, сидячи самотньо за робочим столом, Сильвія прислухалась, як бурчить у неї в животі. Колер іще не повернувся. Якоїсь додаткової роботи на вечір він їй теж не дав. К бісу, подумала попа. Не збираюся тут нудитися і вмирати з голоду.Вона залишила шефові записку й рішуче попрямувала до їдальні, аби щось і нашвидку перехопити.

Вона туди таїк і не дійшла.

Проходячи повз suites de loisir —низку кімнат для відпочинку, з м’якими кріслами й телевізорами, – Сильвія зауважила, що в них зібралося повно працівників: вони, очевидно, пожертву– J вали вечерею заради того, щоб подивився новини. Відбувалося щось серйозне. Вона зайшла до першої-ліпшої кімнати. У ній були j переважно байт-хеди– молоді завзяті програмісти. Побачивши на екрані телевізора заголовок, вона охнула.

ТЕРОР У ВАТИКАНІ

Сильвія слухала репортаж і не вірила власним вухам. Якесь давнє братство вбиває кардиналів? Що вони намагаються цим довести? Свою ненависть? Свою владу? Своє невігластво?

Проте, хоч як це не дивно, настрій у кімнаті був аж ніяк не траурний.

Двоє молодиків збуджено розмахували футболками з фотографією Біла Гейтса і написом: І ХАКЕРУСПАДКУЄ СВІТ!

– Ілюмінати! – крикнув хтось. – Казав я тобі, що це не вигадка!

– Неймовірно! Я думав, це лише гра!

– Вони вбили Папу! Чуєш? Папу Римського!

– ІДе ж треба! Цікаво, скільки за це дають балів?

Зі сміхом вони вибігли з кімнати.

Сильвія дивилась на ці веселощі з німим подивом. Ревна ка– j толичка, працюючи серед науковців, вона час до часу мусили] терпіти антирелігійні висловлювання, але те, що влаштували ці і хлопчаки, було поза межами її розуміння. Вони бурхливо раділи ^ непоправному нещастю Церкви. Як можна бути такими безсердечними? Звідки ця ненависть?

Для Сильвії Церква завжди була чимось абсолютно невинним… місцем єднання й самопізнання… іноді просто місцем, де: можна голосно співати і ніхто на тебе не витріщається. Із Церк-пою були пов'язані всі важливі віхи її життя – похорони, весілля, хрещення, свята – і Церква нічого не вимагала взамін. Навіть пожертви були добровільні. Її діти завжди поверталися з недільної школи піднесені, сповнені ідей, як допомагати іншим і бути добрішими. Що в цьомумогло бути поганого?

Її завжди дивувало те, що так багато «блискучих голів» ЦЕРНу не здатні були збагнути значення Церкви. Невже вони справді вірять, що пересічну людину можуть надихати кварки й мезони? Чи що рівнянняможуть замінити комусь віру в божественну сутність всього?

Приголомшена, Сильвія пішла далі по коридору повз інші кімнати для відпочинку. В усіх було повно людей. Вона згадала про телефонний дзвінок Колерові з Ватикану. Простий збіг? Можливо. Ватикан час до часу телефонував до ЦЕРНу – начебто з ввічливості, перед тим, як черговий раз публічно засудити наукові програми ЦЕРНу. Останній раз критика Ватикану стосувалась досягнень ЦЕРНу у нанотехнологіях. Церква не схвалювала цих досліджень, бо вони могли пришвидшити розвиток генної інженерії. ЦЕРНові було байдуже. Щоразу після істерики Натикану телефон Колера розривався від дзвінків директорів компаній, охочих купити патент на нову технологію.

– Поганої реклами не буває, – любив казати Колер.

Сильвія подумала, що, може, варто послати Колерові – хоч би де він зараз був – повідомлення на пейджер і порадити подивити-і я новини. Чи йому це важливо? А може, він уже все знає? Звичайно, знає. У цей момент він, мабуть, записує весь репортаж на свою чудернацьку мініатюрну відеокамеру і вперше за рік усміхається.

Сильвія йшла далі і нарешті натрапила на кімнату, де настрій у і ірисутніх був стриманий… майже пригнічений. Тут біля телевізора зібралися найстарші й найшанованіші працівники ЦЕРНу. Вони навіть не глянули на Сильвію, коли та тихенько увійшла н опустилася в крісло.

На іншому краю ЦЕРНу в замороженому помешканні Леонардо Не гри Максиміліан Колер щойно дочитав знайдений у тумбочці біля ліжка щоденник у шкіряній палітурці. Тепер він дивився по телевізору новини. Через кілька хвилин Колер поклав щоденник на місце, вимкнув телевізор і залишив помешкання.

А у Ватикані кардинал Мортаті поніс до каміна в Сікстинській капелі наступну тацю з бюлетенями, підпалив їх – і з димаря m даху пішов чорний дим.

Два голосування. Папи не обрали.