Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 36 страниц)

111

Від розкоші Бельведера Колера занудило. Самого лише золота, що пішло на оздоблення стелі, мабуть, вистачило б на фінансу вання онкологічних досліджень упродовж цілого року. Рошер вів Колера до папського палацу обхідним пандусом, призначеним для інвалідів на візках.

– А що, ліфта немає? – поцікавився Колер.

– Електрику відімкнули. – Рошер показав на свічки, що освітлювали темну будівлю. – Це елемент нашої стратегії щодо пошуку антиматерії.

– І ця стратегія, поза сумнівом, нічого не дала?

Рошер кивнув.

У Колера почався черговий напад кашлю. Він знав, що цей напад – можливо, один із останніх у його житті; Ця думка його не дуже засмутила.

Коли вони дісталися до останнього поверху й рушили довгим коридором до кабінету Папи, назустріч їм вибігло четверо чимось стурбованих швейцарських гвардійців.

– Капітане, навіщо ви прийшли сюди? Мені здалося, цей чо ловік знає щось про…

– Він розмовлятиме тільки з камерарієм.

Гвардійці перезирнулися. Було очевидно, що це пояснення їх не переконало.

– Скажіть камерарію, – з притиском мовив Рошер, – що з ним хоче зустрітися директор ЦЕРНу Максиміліан Колер. Просто зараз.

– Слухаюсь, сер!

Один із гвардійців побіг до кабінету Папи. Троє інших не зрушили з місця.

– Доведеться хвильку зачекати, сер. Ми мусимо доповісти камерарію про приїзд гостя.

Колер, проте, не мав наміру чекати. Він різко розвернув свій візок і об’їхав вартових.

Гвардійці кинулися за ним.

–  Fermati!Сер! Зупиніться!

Колер відчув до них відразу. Виявляється, навіть найелітарні-ша у світі служба безпеки не позбавлена жалю до калік. Був би він здоровим чоловіком, гвардійці з ним би не цяцькались. Каліки безсилі. Принаймні так уважає світ.

Колер знав, що має дуже мало часу, щоб виконати те, по що сюди з’явився. Крім того, він знав, що може не дожити до ранку. Дивно, як мало це його турбувало. Смерть була тією ціною, яку він готовий був заплатити. Він надто багато стерпів у житті, щоб тепер дозволити якомусь камерарію на ім’я Карло Вентреска знищити його працю.

–  Сеньйоре! – кричали гвардійці. Вони забігли вперед і заступили йому шлях. – Зупиніться! – Один витягнув пістолет і націлився на Колера.

Колер зупинився.

– Прошу вас, містере Колер, – втрутився Рошер винувато. – Це буде лише хвилька. До кабінету Папи ніхто не заходить без попередження.

З виразу обличчя Рошера Колер зрозумів, що зачекати таки доведеться. Що ж,подумав він. Зачекаємо.

З боку гвардійців було жорстоко спинити Колера якраз навпроти високого дзеркала в позолоченій оправі. Дивитися на власне скалічене тіло йому було огидно. Давня лють закипіла в його душі з новою силою. І додала впевненості, що діє він правильно. Зараз він в оточенні ворогів. Власне, цілюди позбавили його гідності. Через них йому не довелося в житті пізнати дотику жінки. Через них він не міг гордо випростатись, одержуючи нагороди за наукові досягнення. Якою істиною володіють ці люди? Які, чорт забирай, вони можуть навести докази? Книж ку з давніми байками? Обіцянки нових чудес? Наука щоденно творить чудеса!

Якусь мить Колер дивився у власні холодні очі в дзеркалі. Сьо годні я можу загинути в лапах релігії,подумав він. Але це буде не вперше.

Раптом він знову побачив себе одинадцятирічним хлопчиком у просторому батьківському будинку у Франкфурті. Він лежить у ліжку на найтонших лляних простирадлах, наскрізь просякі і у тих його потом. Юному Максові здається, що він горить у вогш, усе його тіло терзає неймовірний біль. Біля ліжка третю до(>у поспіль стоять навколішках мати й батько. Вони моляться.

Трохи далі, у тіні, стоять троє найкращих лікарів Франкфурт;!

– Прошу вас, подумайте ще раз! – каже один із лікарів. Погляньте на хлопця! Температура в нього підвищується. Він терпить страшний біль. Він у небезпеці!

Але Макс, навіть не почувши відповіді, чудово знає, що скаже мати.

–  Gott wird ihn beschUetzen.

Так,думає Макс. Бог мене захистить.Упевненість у голої і матері додає йому сили. Бог мене захистить.

Через годину Максові здається, що по його тілу проїхало*, ь авто. Він уже не може ні дихати, ні кричати.

– Ваш син дуже страждає, – каже інший лікар. – Дозволі.'і < хоча б дати йому знеболювальне. Одна проста ін’єкція…

–  Ruhe, bitte! – не розплющуючи очей, обриває лікаря батько І знову поринає в молитву.

«Тату, прошу тебе! – хоче закричати Макс. – Дозволь їм по легшити біль!» Але слова тонуть у нападі кашлю.

Ще через годину біль стає просто жахливим.

– Вашого сина може паралізувати, – бідкається один із лі карів. – Він навіть може померти! У нас є ліки, що врятують йот ^1.

Фрау і герр Колери не допускають лікарів до сина. Вони не вiрять у медицину. Хто вони такі, щоб втручатися в плани самої Господа? Вони моляться ще завзятіше. Зрештою, це ж Бог дав їм цього хлопчика. Навіщо Йому відбирати його в них? Мати шепоче йому, щоб був сильний. Вона пояснює, що Бог його випробовує… так само, як колись випробовував Авраама… перевіряє, наскільки міцна його віра.

Макс намагається вірити, але біль стає просто нестерпним.

– Я більше не можу на це дивитись! – у розпачі вигукує один із лікарів і вибігає з кімнати.

До світанку Макс уже ледь притомний. Усі м’язи звело судомою. Де ж Ісус?застановляється він. Він що, мене не любить?Йому вдається, що життя виходить з його тіла.

Мати заснула навколішках біля ліжка, обіймаючи його. Батько стоїть біля вікна і дивиться на схід сонця. Здається, він перебуває в якомусь трансі. Макс чує, як він безперестанку бурмоче молитви, благаючи Бога змилосердитися над його сином.

І цієї миті Макс зауважує когось над собою. Хто це? Янгол?Він уже майже нічого не бачить. Повіки в нього розпухли й не піднімаються. Цей хтось шепоче йому на вухо, але голос, який він чує, не схожий на голос янгола. Макс упізнає одного:і лікарів… Того, що два дні просидів в'кутку кімнати, без упину благаючи Максових батьків дозволити дати хлопцеві якісь нові ліки з Англії.

– Я ніколи собі не пробачу, – пошепки каже лікар, – якщо не зроблю цього. – Він обережно піднімає худеньку руку Мак-са. – Шкода, що я не зробив цього раніше.

Макс відчуває легкий укол – через біль він майже не помітний.

Тоді лікар тихо пакує свої речі. Перед тим як піти, він кладе долоню Максові на чоло.

– Це врятує тобі життя. Я дуже вірю в силу медицини.

Уже за кілька хвилин Максові здається, що його жили наповнюються якимось чарівним духом. Тепло розтікається по всьому тілу, і біль стихає. Нарешті, вперше за багато днів, Макс іасинає.

Наступного дня температура спадає, і мати з батьком прого-мошують, що Бог сотворив чергове чудо. Однак, коли з’ясовується, що їхній син залишиться калікою, вони впадають у відчай. Садм гь хлопця в інвалідний візок і везуть до церкви, щоб порадитися:і| священиком.

– Цей хлопець вижив тільки з ласки Божої, – каже їм спи* щеник.

Макс мовчки слухає.

– Але ж наш син не може ходити! – плаче фрау Колер.

Священик із сумом киває.

– Мабуть, Господь покарав його за брак віри.

– Містер Колер? – Це повернувся швейцарський гвардісць. який побіг доповісти камерарію про приїзд гостя. – Камерарій готовий вас прийняти.

Колер щось пробурчав і поїхав по коридору.

– Ваш візит його здивував, – сказав гвардієць.

– Авжеж, – відповів на ходу Колер. – Я хотів би зустрітій з ним віч-на-віч.

– Це неможливо, – заперечив гвардієць. – Ніхто…

– Лейтенанте, – гаркнув Рошер. – Зустріч відбудеться так, як хоче містер Колер.

Гвардієць тільки здивовано закліпав очима.

Перед дверима кабінету Рошер дозволив своїм гвардійцям ужи ти стандартних заходів безпеки щодо Колера. Проте через ч ціленні електронні прилади на інвалідному кріслі від портативного металошукача не було жодної користі. Гвардійці обшуками Колера, однак, ніяковіючи перед його каліцтвом, зробили це не зовсім ретельно… Револьвера, прикріпленого знизу до крісла, вони не знайшли. Не відібрали вони й іншого предмета… того, що мий поставити ефектну крапку в подіях цього вечора.

Коли Колер в’їхав до кабінету, камерарій Вентреска стояв іій колінах перед каміном, у якому ледь жеврів вогонь, і молився. ІИн не розплющив очей-

– Містере Колер, – звернувся він. – Ви з’явились сюди, іцоА зробити з мене мученика?

Ленґдон і Вітторія бігли вузьким тунелем, що мав назву II Passetoі простягався до Ватикану. Смолоскип, який Ленґдон тримав у руці, освітлював лише кілька ярдів попереду. Тунель був такий вузький, що йти в ньому можна було тільки поодинці. Стеля висіла низько над головою. Повітря було вологе й тхнуло пліснявою. Ленґдон мчав у темряву. Вітторія не відставала.

За межами замку Святого Янгола тунель різко пішов угору і потягнувся під якимсь кам’яним бастіоном, що нагадував римський акведук. Тоді знову вирівнявся і взяв курс на Ватикан.

Ленґдон біг, а в голові у нього, як у калейдоскопі, мигтіли дивні, незрозумілі образи – Колер, Янус, убивця, Рошер… шосте тавро? Ти напевно чув про це шосте тавро,сказав убивця. Воно найбездоганніше з усіх.Ленґдон точно знав, що ніколи нічого такого не чув. Навіть у легендах, якими обросла історія ілюмінатів, ніколи не згадувалось ніяке шосте тавро. Ходили чутки про золоті злитки і діамант ілюмінатів, який буцімто не має жодного дефекту, але про якесь шосте тавро ніде не було жодного слова.

– Колер не може бути Янусом! – заявила Вітторія мимохідь. – Це неможливо!

Слова неможливоЛенґдон віднедавна вирішив уникати.

– Не знаю, – кинув він через плече. – По-перше, Колер не зносить Церкви, по-друге, він має серйозний вплив.

– Ця криза зробила із ЦЕРНу монстра! Макс ніколив житті не поставив би під загрозу репутацію ЦЕРНу!

З одного боку, Ленґдон розумів, що цього вечора ЦЕРНу добряче перепало, оскільки ілюмінати доклали всіх зусиль, щоб влаштувати публічну виставу. Але водночас він не був упевнений, що ЦЕРН насправдідуже постраждав. До критики з боку І І,еркви ЦЕРН уже давно звик. Чим більше Ленґдон розмірковував над цим, тим більше схилявся до думки, що ця криза могла, по суті, піти ЦЕРНу на користь. Якщо у цій грі йшлося про рекламу, то джек-пот сьогодні виграла антиматерія. Про неї заговорив увесь світ.

– Знаєш, як висловився підприємець Барнум? – запитам Ленґдон. – «Говоріть про мене що завгодно, тільки правильно вимовляйте моє ім’я!» – Можу закластися, що охочих придбати ліцензію на виробництво антиматерії вже більш ніж достатньо. А після того як опівночі вони побачать її у всій красі…

– Нелогічно, – заперечила Вітторія. – Ніхто не рекламує наукове досягнення, демонструючи його руйнівну силу! Повір мені, для антиматерії вся ця історія – просто смерть!

Смолоскип у руці Ленґдона почав пригасати.

– Тоді, можливо, усе набагато простіше. Можливо, Колер сподівався, що Ватикан мовчатиме про антиматерію, не бажаючи грати на руку ілюмінатам. Адже інформація, що вони заволоділи такою потужною зброєю, тільки підвищила б їхній статус. Колер розраховував, що Ватикан, як завжди, нічого не розголошувати ме, однак камерарій сплутав йому карти.

Вітторія нічого не відповіла. Раптом такий сценарій здався Ленґдонові дуже вірогідним.

– Справді! Колер ніколи б не подумав, що камерарій поведеть ся саме так. Той порушив традицію Ватикану тримати все в таємниці і розповів про кризу всьому світові. Він був максимально щирий. Подумати тільки, він показав антиматерію по телебаченню! Це був блискучий хід, і Колер ніколи на таке не сподівався. Але, за іронією долі, змова ілюмінатів обернулася проти них самих. Самі того не бажаючи, вони створили нового лідера Церкви в особі камерарія. І тепер Колер прилетів, щоб його вбити!

– Макс – пройдисвіт, – сказала Вітторія. – Але не вбивця. І він ніколине пішов би на вбивство мого батька.

У Ленґдона в голові зазвучали слова Колера, які могли послу жити відповіддю. Багато хто в ЦЕРНі вважав Ветру небезпеч ним. Поєднувати науку з релігією – найвище блюзнірство.

– А може, Колер довідався про антиматерію кілька тижнім тому і йому не сподобалось, що ваш проект може зміцнити по зиції релігії?

– І через це він убив мого батька? Дурниці! Крім того, Макс Колер нічого не знавпро наш проект.

– Можливо, поки тебе не було, твій батько обмовився Коле рові і спитав у нього поради. Ти ж сама казала, що батька непокоїла моральна відповідальність за створення речовини з такою руйнівною силою. '

– Звертатися з моральними проблемами до Максиміліана Колера? – фиркнула Вітторія. – Не думаю!

Тунель трохи повертав на захід. Чим швидше вони бігли, тим тьмянішим ставало полум’я смолоскипа. Ленґдон уже почав боятися, що той зовсім згасне і вони опиняться в суцільній темряві.

– Крім того, – додала Вітторія, – навіщо Колерові було дзвонити тобі сьогодні вранці і просити про допомогу, якщо він сам ініціатор змови?

Ленґдон про це вже думав.

– Колер перестрахувався. Він подбав, щоб ніхто не зміг звинуватити його в бездіяльності в умовах кризи. Він, мабуть, не сподівався, що ми просунемося аж так далеко.

Думка, що Колер його використав,розлютила Ленґдона. Його участь у всіх цих подіях робила ілюмінатів в очах світу, так би мовити, реальнішими. По телебаченню весь вечір цитували публікації Ленґдона; і хоч як це було смішно, присутність професора з Гарварда надавала усій цій історії серйозного звучання й переконувала скептиків в усьому світі, що братство ілюмінатів – не лише історичний факт, а й потужна сила, на яку слід зважати.

– Той репортер Бі-бі-сі, – сказав Ленґдон, – думає, що ЦЕРН – нова штаб-квартира ілюмінатів.

– Що? – Вітторія аж спіткнулась і мало не впала. – Він так сказав?!

– У прямому ефірі. Він порівняв ЦЕРН із масонською ложею – такою собі невинною організацією, що, сама того не знаючи, прихистила ілюмінатів.

– О Боже. ЦЕРНу кінець.

Ленґдон не був у цьому впевнений. Але так чи інакше, ця гіпотеза вже не здавалась йому аж такою безглуздою. ЦЕРН – справжнісінький рай для науковців. Під його дахом зібралися дослідники з десятків країн світу. І вони мали невичерпне фі нансування. А Максиміліан Колер був їхнім директором.

Янус – це Колер.

– Якщо Колер до цього не причетний, – знову заговорим Ленґдон, – то що він тут робить?

– Можливо, намагається зупинити це божевілля. Висловити підтримку. Може, він і справді виявиться самаритянином! Можливо, він якось довідався, хто ще знав про наш проект, і прилетів, щоб поділитися інформацією.

– Убивця сказав, що він з’явився, щоб поставити тавро каме-рарію.

– Ти розумієш, що ти говориш? Це було б самогубством! Макс нізащо не вийшов би звідти живий.

Ленґдон задумався. Можливо, цього він і прагнув.

Попереду замаячіли металеві двері. У Ленґдона мало не зупинилося серце. Однак, наблизившись, вони з Вітторією побачили, що старовинний замок висить розкритий – двері не замкнено.

Ленґдон полегшено зітхнув, переконавшись, що, як він і здогадувався, цим давнім тунелем користувалися. Зовсім нещодав но. Точніше, навіть сьогодні. Він уже не мав сумнівів, що карди налів убивця вивів із Ватикану саме цим шляхом.

Вони побігли далі. Ліворуч Ленґдон уже чув якийсь безладний галас. Це був майдан Святого Петра. Отже, залишилося недалеко.

Незабаром вони натрапили на ще одні двері, цього разу важчі. Вони були теж незамкнені. Звуки, що долинали з майдану Свя того Петра, стихли в них за спиною, і Ленґдон збагнув, що воші проминули зовнішній мур міста Ватикан. Він застановлявся, ді* саме у Ватикані закінчується цей давній перехід. У садах? У ба зиліці? У папській резиденції?

А тоді тунель несподівано закінчився.

Важкі двері, що заступили їм. шлях, були стіною з клепаного заліза. Навіть у слабкому світлі смолоскипа, що вже ледь жеврів, Ленґдон розгледів, що ці двері абсолютно гладкі. Ні клямки, ні петель, ні замкових щілин.

Його охопила паніка. Архітектори називають цей рідкісний вид дверей senza chiave.Такі двері робили з міркувань безпеки, і відчинити їх можна було лише з одного боку – у даному разі з протилежного. Надія Ленґдона згасала., так само, як і смолоскип, який він тримав у руці.

Він подивився на годинник. Циферблат світився в темряві.

23:29.

Із криком відчаю, Ленґдон відкинув смолоскип і почав щосили гатити в двері.

113

Щось тут на так.

Лейтенант Шартран чатував під дверима папського кабінету. З напруженої пози солдата, який стояв поруч, він розумів, що той поділяє його тривогу. Зустріч, що відбувалася за зачиненими дверима, за словами Рошера, могла врятувати Ватикан від знищення. То звідки ж це недобре передчуття? І чому Рошер поводиться так дивно?

Щось тут явно не так.

Капітан Рошер стояв'праворуч від Шартрана і дивився просто перед собою. Його погляд, завжди такий гострий, тепер був якийсь відсторонений. Шартран не впізнавав свого капітана. Останню годину Рошер був сам не свій. Його рішення видавалися нелогічними.

Хтось мусить бути присутній при цій зустрічі!думав Шартран. Він чув, як Максиміліан Колер, увійшовши, замкнув двері на ключ. Чому Рошер це дозволив?

Однак значно більше Шартрана непокоїло інше. Кардинали.Кардинали й досі були замкнені в Сікстинській капелі. Це бо жевілля! Камерарій хотів, щоб їх евакуювали ще п’ятнадцяті, хвилин тому! Рошер скасував це рішення, не повідомивши камс рарія. Коли Шартран висловив занепокоєння з цього приводу, Рошер мало не відірвав йому голову: у швейцарській гвардії не за ведено обговорювати накази начальства, а Рошер тепер був най вищим командиром.

Півгодини,думав Рошер, непомітно глянувши при тьмяному мерехтінні свічок, що освітлювали коридор, на свій швейцарський хронометр. Будь ласка, поквапся!

Шартран шкодував, що не чує розмови, яка відбувається по той бік дверей. Проте він знав, що немає у світі людини, яка о упоралася з цією кризою краще, ніж камерарій. Цьому чолові кові сьогодні випали важкі випробування, і він з честю їх ви тримав. Він мав тверду позицію… і був щирий, відвертий… показав приклад усім. Зараз Шартран пишався, що він католик. Ілюмінати зробили велику помилку, кинувши виклик камерарію Вентресці.

Раптом думки Шартрана перервав несподіваний звук. Якесь грюкання. Воно долинало звідкись знизу. Звуки були приглу шені, але не стихали ні на мить. Рошер насторожено підвів го лову. Тоді повернувся до Шартрана й мовчки показав на коридор. Шартран зрозумів. Він увімкнув ліхтар і пішов з’ясовувати, у чому річ.

Грюкання ставало дедалі відчайдушнішим. Шартран пробі і ярдів зо тридцять до перетину з іншим коридором. Звуки, схоже, долинали з-за рогу, з-за Климентійської зали. Шартран був спап теличений. У тому закутку лише одна кімната – особиста біб ліотека Папи. Але бібліотека Його Святості стояла замкнена від дня його смерті. Там нікого не могло бути!

Шартран побіг другим коридором, знову звернув за ріг і ки нувся до бібліотеки. Дерев’яні двері були невеличкі і в темряві нагадували суворого стража. Грюкання долинало звідкись зсерс дини. Шартран завагався. Він іще ніколи не бував в особистій бібліотеці Папи. Там узагалі мало хто бував. До бібліотеки можна заходити тільки в супроводі самого Папи.

Шартран невпевнено натиснув на клямку. Як він і думав, двері були замкнені. Він приклав вухо. Грюкання погучнішало. Тоді він почув іще щось. Голоси! Хтось кличе на допомогу!

Слів він не розрізняв, але виразно чув у голосах відчай. Когось замкнули в бібліотеці? Швейцарські гвардійці евакуювали з будинку не всіх? Шартран на мить замислився, чи не варто побігти й порадитися з Рошером. До біса Рошера! Свого часу Шартрана вчили ухвалювати рішення самостійно, і зараз він так і зробить. Він витягнув пістолет і вистрілив у замок. З дверей полетіли тріски, й вони відчинилися.

За порогом була темрява. Шартран посвітив ліхтарем. Він побачив східні килими, високі дубові стелажі, вщерть напаковані книжками, шкіряну канапу і мармуровий камін. Про цю бібліотеку ходили легенди – три тисячі старовинних томів стояли тут разом із сотнями сучасних журналів і газет – усе, чого просив Його Святість. На низькому столику лежали наукові й політичні журнали.

Грюкання тут було чути виразніше. Шартран спрямував світло ліхтаря в протилежний бік кімнати, звідки долинали звуки. У дальній стіні, за кріслами й столиком, він побачив величезні залізні двері. У них були чотири масивні замки. У центрі дверей були вигравірувані маленькі літери, від яких у Шартрана перехопило подих.

IL PASSETTO

Шартран здивовано витріщився. Потаємний хід!Він, звісно ж, чув про II Passetto.До нього навіть доходили чутки, що колись вхід у цей тунель був тут, у бібліотеці. Але ж цим переходом уже кілька століть ніхто не користувався! Хто може грюкати в двері з того боку?

Шартран постукав по дверях ліхтарем. З того боку почулися приглушені звуки радості. Грюкання припинилося, натомість люди закричали голосніше. Шартран насилу розрізняв окремі слова, що долинали з-за масивної загорожі.

– … Колер… збрехав… камерарій…

– Хто ви? – крикнув Шартран якомога голосніше.

– …ерт Ленґдон… Вітторія Be…

Шартран почув достатньо, щоб збентежитися ще більше. А я думав, ви загинули!

– ….двері, – кричали голоси. – Відчиніть!..

Шартран подивився на залізну перешкоду і подумав, що усунути її можна хіба що динамітом.

– Не можу! – крикнув він. – Двері надто масивні!

– …зустріч… зупиніть… камерарій… небезпеці…

Хоч Шартрана вчили, що впадати у паніку небезпечно, останні кілька слів його не на жарт налякали. Чи правильно він зрозумів? Серце закалатало. Він уже хотів було бігти назад до кабінету, але раптом вкляк на місці. Погляд його випадково натрапив на щось на дверях… щось іще дивовижніше, ніж слова, які він щойно почув. З усіх чотирьох масивних замків стирчали ключі.Шартран знову витріщився. Ключі тут?Він зморгнув, думаючи, що це йому ввижається. Ключі від цих дверей мали зберігатися в якомусь сейфі! Тунелем ніхто не ходив – осі. уже кілька століть!

Шартран поклав ліхтар на підлогу і взявся за перший ключ. Механізм заіржавів, але піддався. Хтось його недавно відмикав. Шартран відімкнув наступний замок. Тоді ще один. Коли піддався останній засув, Шартран потягнув двері на себе. Металева плита зі скрипом відхилилася. Він схопив ліхтар і посвітив у тем ний хід за дверима.

Роберт Ленґдон і Вітторія Ветра були схожі на привидів. Заточуючись, вони зайшли до бібліотеки. У пошматованому одязі, вони на вигляд були страшенно втомлені, але сповнені рішучості.

– Що це таке? – грізно запитав Шартран. – Що тут відбу вається? Звідки ви взялися?

– Де Макс Колер? – замість відповіді запитав Ленґдон.

Шартран показав пальцем за спину.

– На зустрічі з камер…

Ленґдон і Вітторія, не дослухавши, кинулись повз нього у темний коридор. Шартран повернувся й інстинктивно націлив їм у спину пістолет. Але швидко опустив його й побіг за ними. Рошер, очевидно, почув у коридорі кроки, бо коли вони добігли до кабінету Папи, він рішуче заступив двері і націлив на них зброю.

–  Alt!

– Камерарій у небезпеці! – крикнув Ленґдон, здіймаючи руки догори. – Відчиніть двері! Макс Колер хоче вбити камерарія!

Рошер тільки сердито дивився на них.

– Відчиніть двері! – сказала Вітторія. – Швидше!

Але було запізно. З кабінету почувся дикий крик. Кричав камерарій.