Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 36 страниц)

134

Камерарій Карло Вентреска швидко йшов коридором, і його біла мантія гойдалася в такт крокам. Швейцарські гвардійці здивувалися, коли він вийшов сам із Сікстинської капели і сказав, що хоче побути на самоті. Але вони скорилися і пропустили його.

Коли камерарій повернув за ріг і гвардійці вже не могли його бачити, його охопив несамовитий вихор почуттів. Він ніколи не думав, що людина здатна таке переживати. Він отруїв чоловіка, якого називав «святим отцем» і який звертався до нього «сину мій». Камерарій завжди вважав, що слова «отець» i «син» були лише даниною релігійній традиції, а тепер він дізнався страшну правду – вони мали буквальнийзміст. І

Так само, як тієї фатальної ночі кілька тижнів тому, камерарій відчув, що блукає, як божевільний, у темряві.

Того ранку йшов дощ. Хтось із обслуги Ватикану постукав у двері камерарія і розбудив його від тривожного, неглибокого сну. Пап;. сказали йому, не відповідає ні на стукіт у двері, ні на телефонні дзвінки. Духовенство налякалось. Камерарій був єдиною особою, яка могла заходити в апартаменти Папи без запрошення.

Камерарій зайшов до спальні і побачив Папу таким самим, яким залишив попереднього вечора. Святий отець лежав у ліжку, і його обличчя, перекошене передсмертною судомою, нагадува лі > обличчя самого сатани. Язик був чорний як смерть. У ліжку Піііііі спав сам диявол.

Камерарій ні про що не шкодував. Бог сказав своє слово.

Ніхто не дізнається про зраду… поки що. На все свій час.

Він оголосив жахливу новину – Його Святість помер від інсульту. Тоді заходився готувати конклав.

Мати Марія шепотіла йому на вухо: «Ніколи не порушуй обітниці Богові».

– Я чую тебе, мамо, – відповів він. – Цей світ безбожний. Його треба навернути на праведний шлях. Страх і надія. Це єдиний спосіб.

– Так, – сказала вона. – Як не ти… то хто? Хто виведе Церкву з пітьми?

Зрозуміло, що не хтось із preferiti.Усі вони старці… живі покійники… ліберали, що підуть шляхом покійного Папи – підтримуватимуть у пам’ять про нього науку, шукатимуть сучасних прибічників і відмовляться від давніх традицій. Старці, що безнадійно відстали від життя й жалюгідно вдають, що це не так. Звісно, у них нічого не вийде. Сила Церкви в традиціях, а не в пристосуванстві. У світі не залишилось нічого стабільного. Нічого святого. Але Церкві не потрібно змінюватись, вона просто має нагадати світові, що її роль не вичерпалась! Зло живе! Бог переможе!

Церкві потрібний лідер. Старці не здатні запалювати віру в серцях! Ісус запалював віру! Молодий, енергійний, сильний… І він умів творити чудеса.

– Смачного, – побажав камерарій чотирьом preferiti,залишаючи їх за чаєм в особистій бібліотеці Папи. До конклаву було ще кілька годин. – Ваш провідник скоро прийде по вас.

Preferitiподякували, радісні й схвильовані від того, що камерарій запропонував їм подивитися на славнозвісний Passetto.Рідкісна честь! Перед тим як піти, камерарій відімкнув замки, і точно у визначений час двері, що вели до старовинного тунелю, відчинилися, і в них з’явився священик з екзотичною зовнішністю і смолоскипом у руці. Він запросив кардиналів до тунелю.

Вони звідти так і не повернулися.

Вони будуть страхом. А я буду надією.

Ні… Це я страх.

Камерарій, заточуючись, блукав у темному соборі Святого Петра. Якимсь незбагненним чином крізь божевілля й відчуття провини, крізь образи батька, крізь біль і одкровення, навіть крізь дію морфію… до нього прийшла дивовижна ясність. Відчуття долі. Я знаю, у чому моє призначення,думав він, дивуючись, що це так очевидно.

Цього вечора все від самого початку йшло не зовсім так, як він задумав. Постійно виникали непередбачені перешкоди, але камерарій давав собі з ними раду, вносячи сміливі корективи в первинний план. Однак він ніколи не думав, що все закінчиться саме так, і аж тепер зрозумів, у чому полягає велич і логічність такого кінця.

Інакше це закінчитися просто не могло.

Ох, який жах переживав він у Сікстинській капелі, коли запитував себе, чи Бог справді його покинув! Ох, нсццо Він його прирік!Камерарій упав на коліна, охоплений/<5умнівами. Він напружував слух, щоб почути голос Божий, але чув тільки тишу. Він благав послати йому знак. Скерувати. Наставити їм путь істинний. Чого Бог хоче? Зруйнувати ЦерквУскандалом і ганьбою? Ні! Адже це Богнаказав камерарію діяти! Хіои не так?

І тоді він побачив. Просто на вівтарі. Знак. Божественну вка: йи ку – щось звичне постало перед ним у новому світлі. Розп’ятті! Просте, з дерева. Ісус на хресті. І цієї миті йому все стало ари зуміло… він не самотній. Він ніколи не буде самотній.

Це була Його воля… Його задум.

Бог завжди вимагав найбільших жертв від тих, кого люїніи найбільше. Чому камерарій так довго не міг цього збапіупі'' Може, він надто боявся? Або ж уважав себе недостойним? Tem p це вже не мало значення. Бог знайшов спосіб його просвіти і и.

Тепер камерарій навіть зрозумів, чому Бог урятував Роберта Ленґдона. Щоб відкрити правду. Щоб такий кінець став неминучим.

Це був єдиний спосіб урятувати Церкву!

Коли камерарій спускався в нішу паліїв, йому здавалося, що він пливе над сходами. Морфій діяв дедалі сильніше, але він знав – його веде Бог.

Десь удалині чулися збентежені голоси. Кардинали вибігли із Сікстинської капели й роздавали накази швейцарським гвардійцям.

Але вони його нізащо не знайдуть. Принаймні доки не стане запізно.

Камерарій відчував, як. якась сила тягне його вниз… дедалі швидше… туди, де в заглибленні яскраво сяють дев’яносто дев’ять лампад. Бог повертає його на Святу землю. Камерарій рушив до ґрат, що перекривали вхід у підземелля. Ця ніч скінчиться в некрополі. У священній темряві під землею. Він узяв одну лампаду й хотів було спускатися.

Але за кілька кроків зупинився. Щось було не так. Як його самопожертва послужить Богові? Самотній і тихий кінець? Ісусстраждав на очах в усього світу. Ні, це не може бути волею Бога! Камерарій намагався почути голос Божий, але у вухах стояв тільки шум, зумовлений дією наркотику.

«Карло. – Це був голос матері. – Бог має великі плани щодо тебе».

Спантеличений, камерарій пішов далі.

Тоді, без жодного попередження, явився Господь.

Камерарій вкляк на місці й дивися. На мармуровій стіні поряд, із ним застигла його тінь. Величезна й страхітлива. Невиразний контур, оточений золотим сяйвом. Навколо мерехтіло полум’я лампад, і камерарій був схожий на янгола, що возноситься на небо. Він постояв хвильку, здійнявши руки та дивлячись на свою тінь. Тоді повернувся й подивився вгору на сходи.

Він зрозумів знак.

Метушня в коридорах біля Сікстинської капели тривала вже цілих три хвилини, але камерарія так ніхто й не бачив. Здавалося, його просто поглинула ніч. Мортаті вже хотів було організувати пошуки по всьому Ватикану, аж раптом майдан Святого Петра вибухнув тріумфальним криком. Люди бурхливо раділи. Кардинали здивовано перезирнулися.

Мортаті заплющив очі.

– Боже, допоможи нам.

Удруге за цю ніч колегія кардиналів висипала на майдан Святого Петра. Ленґдон і Вітторія у тій юрбі теж опинились на вулиці. Усі прожектори й камери були спрямовані на собор. Там, на лоджії Благословення, що розташована точно посередині фасаду, стояв, здійнявши руки до неба, камерарій Карло Вентреска. Навіть здалеку він здавався втіленням чистоти. Постать у білому, залита яскравим сяйвом.

Майдан вирував, як бурхливе море, і за кілька хвилин кордони зі швейцарських гвардійців не витримали. Охоплений ейфорією натовп кинувся під стіни собору. Люди плакали, кричали; мигтіли фотоспалахи. На майдані було справжнісіньке стовпотворіння. Люди скупчувалися перед сходами. Хаос посилювався, і здавалося, його вже ніщо не зупинить.

Але щось таки зупинило.

Камерарій, високо вгорі, зробив найпростіший жест, і долоні перед грудьми. Тоді схилив голову в мовчазній Люди знизу – спочатку по одному, тоді десятками, а нями – зробили те саме.

На майдані запала тиша… немов його хтось зачарував.

Молитви, що вихором кружляли в запамороченій свідомості камерарія, були безладною сумішшю жалю й надії …пробач мені, Отче… Мамо… ваші серця сповнені милосердя… ви Церква… зрозумійте цю жертву, що її приносить син, якого ви привели у світ.

О Ісусе… спаси нас від геєни огненної… забери всі душі до раю, особливо ті, що найбільше потребують Твоєї милості…

Камерарій не розплющував очей, щоб побачити натовп упи зу й телевізійні камери, що показували його всьому світові.

Він відчував усе це душею. Попри нестерпні муки, він разом з усіма переживав цю п’янку мить єднання. Здавалося, від нього в усіх напрямках тягнуться по світу невидимі ниточки. Перед телевізорами, у домівках, в автомобілях – усі молилися. Немов клітини однієї велетенської нервової системи, люди разом звернулись до Бога – десятками мов, у десятках країн. Слова, що їх вони шепотіли, були для них новими й водночас знайомими, як звук власного голосу… Це були давні істини… навічно вкарбовані в душу.

Здавалося, ця гармонія триватиме вічно.

На зміну тиші знову прийшов радісний спів.

Він зрозумів, що час настав.

Свята Трійце, Тобі віддаю найдорожче – тіло, кров, душу… як плату за насильство, блюзнірство й байдужість…

Камерарій уже почав відчувати фізичний біль. Він розповзався по його шкірі, немов чума, і йому хотілося знову вп’ястися нігтями в тіло, як він це зробив кілька тижнів тому, коли Господь явився йому вперше. Не забувай, які страждання терпів Ісус.У горлі він уже відчував дим. Цього болю не заглушить навіть морфій.

Свою місію тут я виконав.

Страх випав йому. Надія – їм.

У ніші паліїв камерарій, скорившись Божій волі, намастився олією. Покропив волосся. Обличчя. Мантію. Тіло. Він наскрізь просяк священною ароматною сумішшю з лампад. Вона пахла солодко, як його мати, й дуже добре горіла. Це буде легке воз-несіння. Чудесне й швидке. І за собою він залишить не ганебний скандал… а нову силу й відроджену віру в чудеса.

Він сягнув рукою до кишені й налапав маленьку золоту запальничку, яку прихопив у ніші паліїв.

Пошепки проказав вірш із Біблії. І коли вогонь піднявся до небес, янгол Божий вознісся в цьому полум’ї.

Стиснув запальничку в долоні.

На майдані Святого Петра лунав спів…

Того видовища світ не забуде довіку.

Немов душа, що звільняється від земної оболонки з грудей, високо на лоджії Благословення, де стояв камерарій, вирвалося яскраве полум’я. Вогонь злетів угору і вмить охопив усе його тіло. Камерарій не закричав. Він підніс руки над головою й дивився в небо. Довкола нього вирувало полум’я, і знизу він виглядав, як суцільний стовп світла. Приголомшеному світові здавалося, що це дійство триває цілу вічність. Світло розгоралось дедалі яскравіше. А тоді вогонь поступово розсіявся. Камерарія не було. Чи він упав за балюстрадою, чи просто випарувався – цього знати було неможливо. Залишилася тільки хмарка диму, що тонкими пасмами здіймалася в небо над Ватиканом.

135

Світанок прийшов до Рима пізно.

Вранішня злива змила натовп із майдану Святого Петра. Журналісти залишилися. Прикрившись парасолями або сховавшись у мікроавтобусах, вони коментували події минулої ночі. У храмах по всьому світу було велелюдно. Це був час роздумів і розмов… для представників усіх релігій. Запитань було безліч, а відповіді, здавалося, тільки породжують нові – ще складніші – запитання. Ватикан мовчав. Жодних _/офіцш-них заяв не зроблено. /

Глибоко у Ватиканських гротах кардинал Мортаті стояв па колінах перед відкритим саркофагом. Він підніс руку і стулин почорнілий рот померлого. Його Святість тепер здавався уми ротвореним. Він знайшов, нарешті, вічний спокій.

Біля ніг Мортаті стояла золота урна, наповнена попелом. Мор таті сам зібрав його й приніс сюди.

– Шанс на пробачення, – сказав він Його Святості, кладучи урну в саркофаг поряд із тілом. – Немає любові сильнішої, ніж любов батька до сина. – Мортаті прикрив урну краєм папської мантії. Він знав, що ці священні гроти призначені тільки для останків Пап, але чомусь мав відчуття, що вчинив правильно.

– Сеньйоре? – покликав хтось, заходячи до гротів. Це був лейтенант Шартран. Його супроводжували троє швейцарських гвардійців. – Вас чекають на конклаві.

Мортаті кивнув.

– Іще хвильку. – Він востаннє подивився в саркофаг і підвівся. Повернувся до гвардійців. – Час Його Святості спочити з миром. Він цього заслужив.

Гвардійці підійшли і з величезним зусиллям посунули кришку саркофага назад. З глухим стуком вона стала на місце.

Мортаті йшов сам через двір Борджіа до Сікстинської капели. Свіжий вітерець ворушив краї його мантії. Із папського палацу вийшов один кардинал і наздогнав його.

– Чи можу я мати честь супроводжувати вас на конклав, сеньйоре?

– Це буде честь для мене.

– Сеньйоре, – звернувся кардинал. Він був стурбований. – Кардинали просять у вас пробачення за минулу ніч. Нас засліпило те…

– Прошу вас… – перебив його Мортаті. – Іноді наш розум бачить те, чого прагне серце.

Кардинал довго мовчав. Тоді мовив:

– Вам уже сказали? Ви вже не головний виборець.

– Так, – усміхнувся Мортаті. – Я вдячний Богові за маленькі милості.

– Колегія кардиналів схотіла, щоб ви мали право бути обраним.

– Схоже, милосердя в цій Церкві ще не вмерло.

– Ви мудрий чоловік. Ви добре нами керуватимете.

– Я старий чоловік. Я керуватиму вами недовго.

Обоє розсміялися.

Коли вони дійшли до краю двору Борджіа, кардинал завагався, наче хотів про щось запитати й не наважувався. Він подивився на Мортаті з дивним виразом, неначе йому в серце знову закрався благоговійний страх минулої ночі.

– Ви знаєте, – пошепки зацитав він, – що на балконі ми не знайшли жодних останків?

Мортаті усміхнувся.

– Можливо, їх змив дощ.

Кардинал подивився в похмуре небо.

– Так, можливо.

136

Перед полуднем небо над Римом усе ще вкривали важкі хмари, коли над Сікстинською капелою з’явилися легкі пасма білого диму. Звиваючись, вони здіймались до неба й повільно розсіювались.

Ґюнтер Ґлік стояв на майдані Святого Петра й задумливо дивився на білу хмарку. Останній акт…

Чиніта Макрі підійшла до нього ззаду і, поставивши камеру на плече, сказала:

– Пора.

Ґлік понуро кивнув. Він повернувся до неї, пригладив волосся і глибоко вдихнув. Моя остання передача,подумав. Довкола них зібрався невеличкий натовп.

– Ефір через шістдесят секунд, – оголосила Макрі.

Ґлік глянув через плече на дах Сікстинської капели.

– Можеш захопити дим?

Макрі терпляче кивнула.

– Повір, Ґюнтере, я вмію вибирати ракурс. І

Ґлік почувся бовдуром. Ну звичайно, вона вміє. Кадри, що їх Макрі відзняла минулої ночі, мабуть, здобудуть їй Пулітцерівсі. ку премію. А от він відзначився… Навіть думати про це не хоті лося. Він був певен, що Бі-бі-сі пошле його під три чорти; тепер

їм доведеться відбиватися від позовів з боку кількох впливових суб’єктів… Серед них ЦЕРН і Джордж Буш.

– Ти виглядаєш чудово, – покровительським тоном сказала Макрі, відірвавшись від камери. Здавалося, її щось непокоїть. – Ти не образишся, якщо я тобі щось… – Вона змовкла, не наважуючись договорити.

–  Порадиш?

– Я тільки хотіла сказати, що не конче йти зі скандалом, – зітхнула Макрі.

– Знаю, – сказав він. – Ти хочеш простої й швидкої кінцівки.

– Якнайпростішої і якнайшвидшої. Покладаюсь на тебе.

Ґлік усміхнувся. Простої й швидкої кінцівки?Вона що, жартує?

Історія, що почалась минулого вечора, заслуговує значно більшого. Несподіваного повороту. Ще однієї «бомби». Приголомшливої сенсації.

На щастя, таку сенсацію Ґлік уже приготував і тільки чекав відповідного моменту…

– Увага! Ти в ефірі… п’ять… чотири… три…

Чиніта Макрі подивилася в камеру й зауважила у Ґліка в очах лукаві іскорки. Я ненормальна, що дозволила йому вести репортаж,промайнуло в неї в голові. І що я собі думала?

Але міняти щось було пізно. Вони вже були в ефірі.

– Прямий репортаж із Ватикану, – оголосив Ґлік після того, як Макрі дала йому знак. – Я Ґюнтер Ґлік. – Він урочисто подивився в камеру, давши глядачам нагоду помилуватися білим димом, що здіймався над Сікстинською капелою. – Пані й панове, до вашої уваги офіційнеповідомлення. Сімдесятидев’ятирічного кардинала Саверіо Мортаті щойно обрали наступним Папою Римським. Ще напередодні конклаву Мортаті не здавався серйозним претендентом, але колегія кардиналів проголосувала за нього одностайно.

Коли Макрі почула цю промову, їй трохи полегшало. Сьогодні Ґлік поводився на диво професійно. Навіть суворо. Уперше в житті Ґлік виглядав і говорив, як справжній репортер.

– Як ми вже повідомляли, – вів далі Глік упевненим голосом, – Ватикан поки що не дав жоднихофіційних пояснень щодо чудесних подій минулої ночі.

Добре.Чиніта ще більше заспокоїлась. Поки що все добре.

Обличчя Ґліка посмутніло.

– Хоч минула ніч була ніччю чудес, вона водночас була й ніччю трагедій. У вчорашньому конфлікті загинуло четверо кардиналів, а також головнокомандувач швейцарської гвардії Оліветті і капітан Рошер. Обоє пішли з життя, виконуючи службові обов’язки. Інші жертви – це Леонардо Ветра, відомий фізик із ЦЕРНу й піонер у технології виробництва антиматерії, а також Максиміліан Колер, директор ЦЕРНу, який, вочевидь, прибув до Ватикану, щоб допомогти врегулювати кризу. Ватикан поки що не назвав офіційної причини смерті містера Колера, але, за попередньою інформацію, він помер через різкого загострення давньої хвороби.

Макрі кивнула. Репортаж ішов досконало. Точнісінько, як вон и домовлялись.

– Після вибуху в небі над Ватиканом технологія виробництві антиматерії стала темою номер один у наукових колах. Навколо неї почались гарячі дискусії. У заяві ЦЕРНу, яку сьогодні вранці оприлюднила асистентка містера Колера в Женеві Сильвія Бодс лок, було сказано, що, попри величезний потенціал антиматерії, рада директорів цієї шановної установи призупиняє всі дослі дження в цій сфері до часу, коли можна буде гарантувати більшу безпеку цих технологій.

Прекрасно, подумала Макрі. І на завершення.

– Неможливо не зауважити відсутності сьогодні на наших екранах, – вів далі Ґлік, – Роберта Ленґдона, професора з Гарвар да, що прибув до Ватикану вчора, аби поділитися знаннями про ілюмінатів, які могли б допомогти врегулювати кризу. Хоч ми мили вагомі підстави припускати, що містер Ленґдон загинув під ч. н вибуху, пізніше нас повідомили, що його бачили на майдані Син того Петра вже післяцього вибуху. Як він там опинився, достемсі і но не відомо, але працівниця лікарні Тіберіна стверджує, що кіль ка хвилин за північ містер Ленґдон упав з неба в Тібр; у лікарні йому надали медичну допомогу й відпустили. – Ґлік звів брови. —

І якщо це правда… то минула ніч і справді була ніччю чудес.

Чудово!Макрі мимоволі ширбко усміхнулась. Бездоганна кінцівка! Тепер прощайся!

Але Ґлік не думав прощатися. Він витримав паузу і, загадково усміхаючись, підійшов ближче до камери.

– Та перш ніж попрощатися…

Ні!

–.. я хотів би запросити гостя.

Чиніта сторопіла. Гостя? Якого дідька він виробляє?! Які ще можуть бути гості! Прощайся!Утім, вона розуміла, що вже пізно. Ґлік уже оголосив.

– Людина, яку я запросив, – казав Ґлік, – це американець… відомий науковець.

Чиніта не знала, що й думати. Затамувавши подих, вона дивилась, як Ґлік повернувся до невеличкого натовпу, що зібрався довкола нього і жестом підкликав свого гостя. Макрі подумки молилася. Боже, зроби так, щоб це був Роберт Ленгдон… а не якийсь псих, схиблений на ілюмінатах.

Однак коли гість вийшов уперед, у Макрі всередині все похололо. Це був ніякий не Роберт Ленґдон. Поруч із Ґліком стояв лисий чоловік у синіх джинсах і фланелевій сорочці. Він носив окуляри з товстенним склом і спирався на палицю. Макрі стало зле. Псих!

– Дозвольте відрекомендувати, – проголосив Ґлік, – професора університету Де Пола в Чикаго, відомого фахівця з історії Ватикану, доктора Джозефа Ванека.

Чоловік з’явився в камері. Макрі трохи заспокоїлась. Це був не псих; насправді про цього професора вона чула.

– Докторе Ванек, звернувся Ґлік, – ви стверджуєте, що маєте якусь приголомшливу інформацію стосовно минулого конклаву.

– Це правда, – підтвердив Ванек. – Після ночі таких неймовірних сюрпризів важко повірити, що залишилися ще якісь приголомшливі факти… але… – Він замовк.

Ґлік усміхнувся:

– Проте є щось таке, що надає певним подіям несподіваного змісту.

Ванек кивнув:

– Хоч як це дивно звучить, але мені здається, що за останню добу колегія кардиналів, сама того не усвідомлюючи, обрала двохПап.

Макрі мало не впустила камеру з рук. Ґлік хитро усміхнувся.

– Кажете, двох Пап?

Професор кивнув.

– Передусім мушу сказати, що я все життя вивчаю закони про вибори Папи. Процедури проведення конклаву надзвичайно складні, багато правил тепер забуто або їх уважають застарілими. Того, що я зараз скажу, не знає, мабуть, навіть головний виборець. Згідно з давнім забутим положенням, сформульованим у Romano Pontifici Eligendo, Numero 63…Папу можна обрати не тількичерез голосування. Є й інший, не такий раціональний спосіб. Він називається «вибір шляхом одностайного схвалення». – Він помовчав. – Саме це й трапилося минулої ночі.

Ґлік уважно подивився на гостя.

– Будь ласка, продовжуйте.

– Ви, мабуть, пригадуєте, – вів далі професор, – як уночі камерарій Карло Вентреска стояв на терасі собору, а всі кардинали в один голос скандували його ім’я?

– Пригадую.

– Так от, дозвольте зачитати вам уривок'з давнього закону про вибори. – Доктор Ванек витягнув з кишені якісь папірці, прокашлявся і почав читати: – «Вибір шляхом одностайного схвалення відбувається… коли кардинали, немов за велінням Святого Духа, вільно й спонтанно, гучно й одностайно, проголошують ім’я однієї особи».

Ґлік усміхнувся.

– Отже, ви стверджуєте, що коли минулої ночі кардинали разом скандували ім’я Карло Вентрески, то насправді вони обралийого Папою? ⁴

– Саме так. Ба більше, згідно з цим законом, вибір шляхом одностайного схвалення поширюється не дише на кардиналів відповідного віку, а й на будь-якудуховну особу – незалежно, чи це простий священик, єпископ чи кардинал. Тому, як бачите, камерарій мав абсолютно законне право бути обраним Папою таким шляхом. – Доктор Ванек подивився просто в камеру. – Тобто те, що відбулося, належить тлумачити так… вночі Карло Вентреску обрали Папою. Він правив трохи менше сімнадцяти хвилин. І якби він чудом не обернувся на вогняний стовп, то його б поховали у Ватиканських гротах поряд з іншими Папами.

– Дякую, докторе Ванек. – Ґлік хитро підморгнув Макрі. – Ви нас дуже просвітили….