Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 36 страниц)

Святий гелікоптер,подумки зітхнув Ленґдон, спостерігаючи, як той приземляється. Він і забув, що Ватикан має власний повітряний флот у складі одного гелікоптера, яким Папу доправляють до аеропорту, на зустрічі, а також до його літньої резиденції в Ґандольфо. Ленґдон однозначнно волів би їхати автом.

Пілот вистрибнув із кабіни і пішов до них. Тепер настала черга Вітторії занервувати.

– Оце наш пілот?

Ленґдон поділяв її занепокоєння.

– Летіти чи не летіти? Ось у чім запитання.

Пілот виглядав так, наче його нарядили для якоїсь шекспірів-ської п’єси – жакет у блакитно-золоту смужку з пишними рукавами, такі самі панталони і гетри. На ногах він мав чорні туфлі без підборів, дуже схожі на домашні капці. На додаток до всього на голові в нього був чорний фетровий берет.

– Це традиційний однострій швейцарський гвардійців, – пояснив Ленґдон. – Його змоделював свого часу сам Міке-ланджело. – Коли пілот підійшов ближче, Ленґдон скривився. – Треба визнати, що він неналежить до його найкращих творінь.

Попри маскарадну зовнішність, було видно, що пілот налаштований серйозно. У його ході відчувалось не менше впевненості й гідності, ніж у морського піхотинця США. Ленґдон багато разів читав, які суворі вимоги висувають до тих, хто хоче вступити до елітної швейцарської гвардії. Рекрутів набирають в одному з чотирьох католицьких кантонів Швейцарії, і вони мусять бути громадянами Швейцарії чоловічої статі віком від дев’ятнадцяти до тридцяти років, зростом щонайменше п’ять футів шість дюймів, неодруженими і відслужити в швейцарській армії. У світі це блискуче військо було предметом заздрості – мало чи не кожна держава хотіла б мати таку саму надійну й ефективну службу безпеки.

– Це ви з ЦЕРНу? – холодно запитав гвардієць, зупинившись перед ними.

– Так точно, – відповів Ленґдон.

– Ви долетіли на диво швидко, – сказав гвардієць і спантеличено глянув на Х-33. Тоді повернувся до Вітторії. – Скажіть, шановна пані, у вас немає іншого одягу?

– Перепрошую?

Він показав на її ноги.

– У Ватикані не дозволено ходити в шортах.

Ленґдон подивився на ноги Вітторії і спохмурнів. Він геть забув. У Ватикані суворо заборонено виставляти напоказ ноги вище колін – і чоловікам, і жінкам. Таке правило запроваджено як вияв поваги до святості Божого міста.

– Це все, що в мене є з собою, – відповіла Вітторія. – Ми дуже поспішали.

Гвардієць кивнув, явно незадоволений. Тоді звернувся до Ленґдона:

– Маєте при собі якусь зброю?

Зброю?здивувався Ленґдон. Та я не маю при собі навіть запас-ного комплекту спідньої білизни!Він похитав головою.

Гвардієць присів біля Ленґдонових ніг і почав його обмацувати, починаючи зі шкарпеток. Довірливий хлопець, що й казати,подумав Ленґдон. Сильні руки пересувалися все вище по ногах Ленґдона, неприємно наблизилися до паху. Нарешті перейшли догори – до грудей і плечей. Пересвідчившись, очевидно, що Ленґдон «чистий», гвардієць повернувся до Вітторії. Пройшовся поглядом по її ногах і фігурі.

Вітторія спалахнула.

– Навіть не думайте про це!

Гвардієць зміряв її суворим поглядом, явно бажаючи залякати. Вітторія й оком не зморгнула.

– Це що? – Гвардієць показав на невеличкий квадратний горбок на передній кишені її шортів.

Вітторія витягла ультратонкий мобільний телефон. Гвардієць узяв його, відкрив, зачекав на гудок, тоді, очевидно пересвідчившись, що це й справді тільки телефон, віддав їй. Вітторія запхала його назад до кишені.

– Поверніться, – попросив гвардієць.

Вітторія послухалась – випростала руки вгору й повернулась на всі триста шістдесят градусів.

Гвардієць уважно її оглядав. Ленґдон уже визначив, що обтислі шорти й майка Вітторії не випирають ніде, де не повинні. Гвардієць, очевидно, дійшов такого самого висновку.

– Дякую. Ідіть, будь ласка, за мною.

Пропелер гелікоптера Ватикану крутився на неробочому ходу, Вітторія, як загартований профі, зайшла до кабіни перша, тільки ледь пригнувшись під пропелером. Ленґдон на мить завагався.

– А в автомобілі доїхати ніяк не можна? – напівжартома прокричав він пілотові, який саме сідав на своє місце.

Той нічого не відповів.

Знаючи навіжених римських водіїв, Ленґдон усвідомлював, що літати в Римі, мабуть, безпечніше, ніж їздити. Він глибоко вдихнув і теж зайшов досередини, обережно пригнувшись під пропелером.

Коли гвардієць увімкнув двигун, Вітторія гукнула йому:

– Ви вже знайшли контейнер?

Гвардієць подивився через плече, очевидно, нічого не розуміючи.

– Знайшли що?

– Контейнер. Ви ж телефонували до ЦЕРНу через контейнер?

– Не розумію, про що ви говорите. – Гвардієць знизав плечима. – У нас сьогодні море роботи. Командир наказав мені вас привезти. Це все, що я знаю.

Вітторія занепокоєно подивилась на Ленґдона.

Пристебніться, будь ласка, – попросив пілот. Двигун запрацював гучніше.

Ленґдон пошукав свій пасок безпеки і застебнув. Здавалося, крихітна кабіна стискається довкола нього. Гелікоптер із ревом піднісся в небо і різко звернув на північ, у бік Рима.

Рим… caput mundi,де колись правив Цезар і де розіп’яли святого Петра. Колиска сучасної цивілізації. І в самому його серці… бомба сповільненої дії.

33

З повітря Рим виглядає як лабіринт – складна плутанина старовинних вуличок, що закручуються довкола будинків, фонтанів і давніх руїн.

Гелікоптер Ватикану летів низько над містом, розтинаючи прошарок смогу, який «викашлювали» численні транспортні засоби, що скупчилися внизу. Ленґдон із цікавістю дивився на мопеди, туристичні автобуси й безліч «фіатів-седанів», що рухалися в усіх напрямках. Кояаніскаці,подумав він, згадавши слово, яким індіанське плем’я хопі називає «життя без рівноваги».

Вітторія сиділа поруч, сповнена мовчазної рішучості.

Раптом гелікоптер сильно нахилився на один бік.

Щоб стримати нудоту, Ленґдон подивився вдалечінь. Його очі розрізнили напіврозвалені стіни римського Колізею. Ленґдон завжди вважав Колізей одним із найбільших парадоксів історії. Сьогодні це – величний символ розквіту людської культури й цивілізації. Однак первинно знаменитий амфітеатр спорудили як арену для варварських видовищ, чим він і був багато століть – тут голодні леви роздирали на шматки в’язнів, тут раби забивали один одного на смерть на потіху глядачам, тут ґвалтували жінок, захоплених у полон в далеких екзотичних краях, тут відрубували голови й кастрували. І треба ж було так статися, подумав Ленґдон, – а може, це й не випадково, – що саме Колізей послужив архітектурною моделлю для Солдатського поля в Гарварді – футбольного стадіону, де щоосені відроджуються варварські традиції… Оскаженілі фанати голосно жадають крові, доки Гарвард грає з Єлем.

Гелікоптер тримав курс на північ, і незабаром Ленґдон розгледів Римський форум – серце дохристиянського Рима. Зруйновані колони нагадували перекинуті надгробки на цвинтарі, що дивом уцілів посеред галасливого мегаполіса.

На заході широке русло річки Тібр описувало величезні дуги. Навіть із такої висоти Ленґдон бачив, що вода в річці глибока. Коричневий бурхливий потік, каламутний і пінистий від сильних дощів.

– Дивіться вперед, – сказав пілот і підняв гелікоптер вище.

І тут Ленґдон з Вітторією побачили. Неначе гора, що виринає з ранішнього туману, над містом височів грандіозний купол – собор Святого Петра.

– А оце те, – сказав Ленґдон Вітторії, – що вдалося Міке-ланджело на славу.

Ленґдон ніколи не бачив собору Святого Петра з повітря. У пообідньому сонці мармуровий фасад палав вогнем. Велетенський храм має ширину як два футбольних поля, довжину, як цілих шість і прикрашений сто сорока статуями святих, мучеників і янголів. Усередині нього може одночасно вміститися понад шістдесят тисяч вірян: у сто разів більше, ніж усе населення міста Ватикан – найменшої держави у світі.

Неймовірно, але навіть така велична цитадель не може затьмарити п’яца, що розкинулась перед нею. Величезний, вистелений гранітом майдан Святого Петра – благословенний відкритий простір у тісно забудованому Римі, як класичний Сентрал-парк. Перед фасадом собору обабіч п’яца чотирма концентричними арками вишикувались двісті вісімдесят чотири колони… Архітектурний задум, призначений ще більше підкреслити її велич.

Дивлячись на цей розкішний храм, Ленґдон подумав: цікаво, що сказав би святий Петро, якби зараз опинився тут. Святий прийняв мученицьку смерть – його, розіп’яли догори ногами на цьому самому місці. Тепер він покоїться в найсвятішій із могил – на глибині п’ять поверхів під землею, точнісінько під центральною банею собору.

– Місто Ватикан, – сказав пілот аж ніяк не гостинно.

Ленґдон подивився на високі кам’яні бастіони, що виднілися попереду, – непроникні мури довкола міста… дивовижно земний захист для духовного світу секретів, влади і таїнств.

– Дивіться! – раптом вигукнула Вітторія і схопила Ленґдона за руку. Вона збуджено показувала вниз на майдан Святого Пет ра просто під ними. – Он там, – сказала.

Ленґдон подивився туди, куди вона показувала. З протилежного боку від собору п’яца нагадувала автостоянку, на якій припаркувалося з десяток чи й більше автофургонів. На дахах стриміли величезні тарілки супутникових антен зі знайомими назвами:

TELEVISOR EUROPEA VIDEO ITALIA BBC

UNITED PRESS INTERNATIONAL

Ленґдон не знав, що й думати. Невже інформація про антиматерію так швидко просочилася назовні?

Вітторія стривожилась.

– Чому тут преса? Що відбувається?

Пілот здивовано подивився на неї через плече.

– Що відбувається? А ви що, не знаєте?

– Ні, – відрізала вона.

–  II Conclave, – пояснив пілот. – Приблизно за годину двері опечатають. Весь світ спостерігає.

II Conclave.

Це слово довго звучало Ленґдонові в голові, доки не впало каменем на дно свідомості. II Conclave. Ватиканський конклав.І як він міг забути? Останнім часом про нього згадували в новинах.

П’ятнадцять днів тому після винятково успішного дванадцятирічного перебування на Святому престолі Папа відійшов у кращий світ. Усі газети розповідали, що в Папи уві сні стався інсульт, від якого той помер. Смерть була раптовою й несподіваною, і декому вона навіть видалась підозрілою. Але, хоч як би там було, дотримуючись священної традиції, через п’ятнадцять днів після смерті Папи Ватикан скликав конклав. Це давня церемонія, суть якої полягає в тому, що всі сто шістдесят п’ять кардиналів – найвпливовіші люди у християнському світі – збираються у Ватикані, щоб обрати нового Папу.

Кожен сущий кардинал сьогодні тут,думав Ленґдон, коли гелікоптер пролітав над собором Святого Петра. Унизу його очам відкрилася простора територія міста Ватикан. Отже, уся владна верхівка Римської католицької церкви опинилась на бомбі сповільненої дії.

34

Кардинал Мортаті дивився на розкішну стелю Сікстинської капели і намагався зібратися з думками. Від розписаних фресками стін відлунювали голоси кардиналів із різних куточків світу. Вони тіснилися в освітленому свічками святилищі, схвильовано перешіптувались і радились один з одним численними мовами, спільними з яких були англійська, італійська та іспанська.

Зазвичай освітлення в Сікстинській капелі чудове – довгі, з різнокольоровими відтінками промені сонця розтинають темряву, неначе світло з самого раю. Але сьогодні все було інакше. Згідно з традицією всі вікна каплиці були затягнуті чорним оксамитом. Це робилося для того, щоб ніхто всередині не міг подавати якихось сигналів чи якось інакше спілкуватися із зовнішнім світом. І тому тут панувала темрява, яку розганяли лише свічки. Здавалося, їхнє мерехтливе сяйво очищає кожного, кого торкається, і робить безтілесним… таким, як святі.

Яка честь,думав Мортаті, що мене призначили наглядати за цим священним дійством.Кардинали, яким поза вісімдесят, вважаються застарими для обрання на посаду Папи і не беруть участі в конклаві. Сімдесятидев’ятирічний Мортаті був найстаршим серед присутніх кардиналів, і йому доручили наглядати за процедурою.

Як завжди, кардинали зібралися тут за дві години до початку конклаву, щоб зустрітися з друзями, щось наостанок обговорити. О сьомій вечора сюди прийде камерарій покійного Папи, прочитає вступну молитву й піде. Тоді швейцарський гвардієць опечатає двері й замкне всіх кардиналів усередині. І саме в цю мить розпочнеться найстаровинніший і найтаємніший політичний ритуал у світі. Кардиналів не випустять із каплиці, доки вони не вирішать, хто з них стане наступним Папою.

Конклав. Навіть сама ця назва передбачає таємницю. «Соп clave»дослівно означає «замкнений на ключ». Кардиналам не дозволено в жодний спосіб спілкуватися із зовнішнім світом. Ні телефонувати. Ні обмінюватись повідомленнями. Ні перешіптуватись крізь двері. Конклав має відбуватись у вакуумі, без жодного впливу ззовні. Приймаючи доленосне рішення, кардинали мусять мати Solum Dum prae oculis…перед очима тільки Бога.

А під стінами каплиці, звісно ж, чекають журналісти, намагаючись спрогнозувати, хто з кардиналів відтепер правитиме мільярдом католиків по всьому світі. Конклави створюють напружену політичну атмосферу, і впродовж століть вони не раз чакінчувались трагічно: усередині священних стін траплялись отруєння, кулачні бійки і навіть убивства. Це все давно минуло,думав Мортаті. Сьогоднішній конклав буде злагоджений, мирний/', понад усе… короткий.

Принаймні так він спочатку сподівався.

Але зараз сталося дещо непередбачене. З незрозумілих причин у каплиці не було чотирьох кардиналів. Мортаті.знав, що всі виходи з міста Ватикан охороняються, отже, відсутні кардинали не могли відійти далеко. Однак до вступної молитви залишалося менше години, і він почувався неспокійно. Зрештою, ці четверо були не звичайнимикардиналами.

Чотири обранці.

Як уповноважений наглядати за конклавом, Мортаті вже поінформував про зникнення чотирьох кардиналів швейцарських гвардійців. Відповіді він поки що не дістав. Інші кардинали вже зауважили дивну відсутність чотирьох колег і почали перешіптуватись. З-поміж усіхкардиналів кому-кому, а цим чотирьомналежало б бути вчасно! Кардинал Мортаті вже почав побоюватись, що вечір, зрештою, може й затягнутися.

Хтозна.

35

З міркувань безпеки і щоб не створювати шуму, гелікоптерний майданчик Ватикану розташований у крайній північно-західній точці міста, якнайдалі від собору Святого Петра.

–  Terra firma, – оголосив пілот, коли вони приземлилися. Він вийшов із кабіни й відчинив двері Ленґдонові й Вітторії. Ленґдон зійшов на землю перший і повернувся, щоб допомогти Вітторії, але та вже легко зіскочила сама. Здавалося, кожний м’яз у її тілі налаштований на одне – знайти антиматерію, доки не сталося трагедії.

Натягнувши на скло кабіни захисний брезент, пілот повів їх до величезного електричного авта, що чекало поблизу майданчика. Авто безшумно повезло їх уздовж західного кордону держави – бетонного валу заввишки п’ятдесят футів, достатньо ' товстого, щоб встояти навіть перед танками. З внутрішнього боку стіни через кожні п’ятдесят метрів стояв, пильно оглядаючи територію, швейцарський гвардієць. Авто різко звернуло праворуч на віа делла Оссерваторіо. На роздоріжжі стояли дороговкази:

PALAZZO GOVERNATORATO COLLEGIO ЕТІОРЕ BASILICA SAN PIETRO CAPELLA SISTINA

Водій збільшив швидкість, і вони поїхали далі тією самою охайною дорогою повз присадкуватий будинок із написом RADIO VATICANA. Саме з цього приміщення, усвідомив Ленґдон, най– j популярніше у світі радіо – Радіо Ватикану– транслює слово < Боже мільйонам слухачів по всій землі.

–  Attenzione, – сказав пілот, різко звернувши на кільце.

Коли авто повернуло, Ленґдон насилу повірив власним очам.

Giardini Vaticani,подумав він. Серце міста Ватикан. Просто перед ними була задня стіна собору Святого Петра. Ленґдон подумав, що більшість людей ніколи не бачила собору Святого Петра з цього боку. Праворуч виднівся Палац трибуналу – розкішна резиденція Папи у стилі бароко, позмагатися з якою в оздобленні міг хіба що Версаль. Суворий на вигляд будинок Governatorato,у якому міститься адміністрація міста Ватикан, тепер був позаду. А ліворуч попереду височіла прямокутна будівля музею Ватикану. Ленґдон знав, що в цей приїзд не буде часу на відвідання музею.

– А де всі? – поцікавилась Вітторія, оглядаючи порожні галявини й тротуари.

Гвардієць подивився на свій чорний військовий годинник – дивний анахронізм під його пишним рукавом.

– Кардинали зібралися в Сікстинській капелі. Конклав розпочинається менш ніж за годину.

Ленґдон кивнув, невиразно пригадуючи, що перед конклавом кардинали проводять дві години в Сікстинській капелі у спокійних роздумах і спілкуванні з колегами-кардиналами з різних куточків світу. Ця традиція має на меті поновити стару дружбу між кардиналами і полегшити процес виборів.

– А інші мешканці й персонал?-

– Задля безпеки і збереження таємниці їм заборонено бути и місті, доки не закінчиться конклав.

– А коли він закінчиться?

Гвардієць знизав плечима.

Бог один знає. – Слова його прозвучали навдивовижу буквально.

Припаркувавши авто на широкій галявині позаду собору Святого Петра, гвардієць повів Ленґдона з Вітторією нагору кам’яною гежкою на викладений мармуром майдан. Перетнувши його, попи впритул наблизились до стіни собору і пішли вздовж неї через трикутне подвір’я, віа Бельведере до купки будівель, що і u по тулились одна до одної. Вивчаючи історію мистецтв, Ленґдон ді істатньо «нахапався» італійської, щоб зрозуміти написи на бу-чи 11 ках: Друкарня Ватикану, Лабораторія з відновлення гобеленів, Управління поштита Церква Святої Анни.Вони перетнули ще один невеличкий майдан і досягнули мети свого маршруту.

Присадкувата кам’яна будівля, у якій міститься офіс швей-і юрської гвардії, розташована біля II Corpo di Vigilanza,на північний захід від собору Святого Петра. Обабіч входу, наче дві кам’яні і гатуї, стояло двоє вартових.

Ленґдон мусив визнати, що ці вартові зовсім не виглядають комічно. Хоч вони теж були одягнуті в блакитно-золотий одно-і грій, кожний мав традиційного «довгого ватиканського меча» – і остренного списа завдовжки вісім футів. Подейкують, що в п’ятнадцятому столітті під час хрестових походів від таких мечів загйнуло безліч мусульман.

При наближенні Ленґдона з Вітторією вартові зробили крок уперед і схрестили списи, заступивши вхід. Один збентежено подивився на пілота.

–  Ipantaloni, – мовив, показуючи на шорти Вітторії.

–  II comandante vuole vederli subito. – Пілот жестом наказав їм відступити.

Вартові з невдоволеним виглядом відступили вбік.

Усередині було прохолодно. Ленґдон ніколи б не подумав, що адміністративний офіс служби безпеки може виглядати саме так. В ошатних і бездоганно обставлених холах висіли полотна, що їх будь-який музей у світі, поза всяким сумнівом, виставив би в най-почеснішому місці.

Пілот показав на білі мармурові сходи, що круто спускалися вниз.

– Сюди, будь ласка.

Обабіч сходів стояли скульптури, що зображали оголених чоловіків. Кожна мала фіговий листок, світліший за кольором, ніж решта тіла.

Велика кастрація, подумав Ленґдон.

Це була одна з найжахливіших трагедій для мистецтва епохи Відродження. 1857 року Папа Пій IX вирішив, що точне відтворення чоловічого тіла може викликати хіть у мешканців Ватикану. І тому він узяв різець і молоток і відрубав геніталії усім без винятку чоловічим статуям на території міста Ватикан. Понівечені місця прикрили фіговими листками з алебастру. Папа попсував роботи Мікелан-джело, Браманте і Берніні. Сотні статуй зазнали кастрації. Ленґдон часто застановлявся, куди поділися відрубані пеніси. Може, вони й досі зберігаються в якійсь величезній скрині десь у Ватикані?

– Прийшли, – сказав гвардієць.

Сходи впиралися у важкі сталеві двері. Гвардієць набрав код, і двері відімкнулися. Ленґдон і Вітторія ввійшли досередини.

Усередині панувала неймовірна метушня. ()фіс швейцарської гвардії.

Ленґдон стояв у дверях і дивився на зіткнення епох у нього перед очима. Преплетіння часів.Приміщення було розкішно оздобленою бібліотекою в стилі Відродження з інкрустованими книжковим полицями, східними килимами й кольоровими гобеленами… І водночас тут стояла маса надсучасного обладнання: комп’ютери, факси, електронні карти комплексу Ватикан і телевізори, налаштовані на Сі-ен-ен. Чоловіки в смугастих панталонах гарячковито стукали по клавіатурах, уважно слухаючи інформацію у футуристичних навушниках.

– Зачекайте тут, – сказав гвардієць.

Залишивши їх, він попрямував через усю кімнату до винятково високого й худорлявого чоловіка в темно-синій військовій формі. Той розмовляв по мобільному телефону й тримався так рівно, що аж вихилявся назад. Гвардієць щось йому сказав, той швидко глянув на Ленґдона й Вітторію і кивнув. Тоді повернувся до них спиною і продовжив телефонну розмову.

Гвардієць повернувся до них.

– Командир Оліветті за хвилину підійде до вас.

– Дякуємо.

Гвардієць рушив назад до сходів.

Ленґдон із цікавістю розглядав командира Оліветті, розуміючи, що це, по суті, головнокомандувач збройних сил цілої держави. Вітторія з Ленґдоном чекали, спостерігаючи за тим, що відбувалося в кімнаті. Гвардійці в маскарадних костюмах бігали туди-сюди, вигукуючи накази італійською.

–  Continua cercando! – прокричав один у телефон.

–  Probasti ії museo? – запитав інший.

Ленґдонові не потрібно було досконало знати італійську, щоб ірозуміти, що служба безпеки Ватикану зайнята енергійними пошуками. Це втішало. Засмучувало те, що, вочевидь, вони іще пі ¹знайшли антиматерії.

– Як ви? – спитав Ленґдон Вітторію.

Та знизала плечима і втомлено усміхнулась.

Командир нарешті закінчив розмову і пішов через кімнату до них. Здавалося, що із кожним, кроком він стає ще вищий. Ленґдон. сам був доволі високий і не звик дивитись на інших угору, але командир Оліветті цього вимагав. Ленґдон одразу відчув, що командир – чоловік бувалий, який пережив за вік чимало бур. Обличчя він мав жорстке й енергійне. Темне волосся було підстрижене по-військовому коротко, а очі палали тією твердою рішучістю, яка приходить тільки за роки суворої дисципліни. У всіх його рухах відчувалась військова точність, а навушник, старанно схований за вухом, робив його більше схожим на офіцера секретної служби США, ніж на головнокомандувача швейцарської гвардії.

Командир звернувся до них англійською з сильним італійським акцентом. Попри величезний зріст, говорив він на диво тихо, майже пошепки. Однак у кожному його слові відчувалась військова чіткість і категоричність. -

– Доброго дня, – сказав він. – Я командир Оліветті – Сотап-dante Principaleшвейцарської гвардії. Це я телефонував вашому директорові.

Вітторія подивилась на нього знизу вгору.

– Дякую, що зустрілися з нами, сер.

Командир не відповів. Він показав жестом, щоб вони йшли за ним., і повів їх через лабіринт електронних пристроїв до дверей у бічній стіні приміщення.

– Заходьте, – сказав, притримуючи двері.

Ленґдон і Вітторія опинилися в напівтемній кімнаті, де стояв довгий ряд моніторів. На них безперервно змінювались чорно-білі зображення різних місць комплексу. Перед моніторами сидів і уважно стежив за картинками молодий гвардієць.

–  Fuori, – наказав Оліветті.

Гвардієць встав і вийшов за двері.

Оліветті підійшов до одного з моніторів. Показуючи на екран, сказав:

– Це зображення йде від камери, що схована десь у місті Ватикан. Поясніть мені, будь ласка, що це означає.

Ленґдон і Вітторія подивились на екран і разом охнули. Зображення було дуже чітке й не викликало, жодних сумнівів. На екрані був контейнер з антиматерією. Усередині зловісно виблискувала крапля металічної рідини, підсвітлювана ритмічним блиманням цифрового годинника. Дивно, але довкола контейнера було майже зовсім темно, так начебто антиматерія знаходилась у якійсь коморі або в затемненій кімнаті. Угорі на моніторі світився напис: ПРЯМА ПЕРЕДАЧА – КАМЕРА № 86.

Вітторія подивилась на індикатор на контейнері і сполотніла.

– Менше шести годин, – шепнула вона Ленґдонові.

Ленґдон подивився на годинник.

– Отже, маємо час до… – Він змовк, у грудях похололо.

– До півночі, – понуро сказала Вітторія.

До півночі, думав Ленґдон; Для більшого ефекту.Очевидно, той, хто минулої ночі викрав антиматерію, все чітко розрахував. І Іередчуття лиха стиснуло Ленґдонові серце, коли він усвідомив, що перебуває на вершині вулкана, який от-от вивергнеться.

Шепіт Оліветті тепер нагадував тихе шипіння.

– Цей об’єкт належить вашій установі?

Вітторія кивнула.

– Так, сер. Його в нас викрали. У ньому міститься надзвичайно вибухова речовина з назвою «антиматерія».

На Оліветті її слова не справили враження.

– Я добре знаюся на запальних засобах, міс Ветро, однак про антиматерію ніколи не чув.

– Це нова технологія. Треба знайти її негайно або ж евакуювати всіх із Ватикану.

Оліветті повільно заплющив і розплющив очі, начебто сфокусувавши погляд на Вітторії наново, він міг зрозуміти суть сказаного якось інакше.

– Евакуювати? Ви знаєте, що тут сьогодні відбувається?

– Так, сер. І життя ваших кардиналів у небезпеці. Маємо близько шести годин. Наскільки просунулись ваші пошуки контейнера?

Оліветті похитав головою.

– Ми ще не починали його шукати.

– Як? – Вітторія мало не задихнулась. – Але ж ми виразно чули, як ваші гвардійці говорили між собою, що шукають…

– Шукають – так, але не ваш контейнер, – сухо сказав Оліветті.– Мої люди розшукують дещо, що вас не обходить.

– То ви навіть не починалишукати контейнер? – надломленим голосом спитала Вітторія.

Здавалося, зіниці в Оліветті зараз зовсім сховаються десь у нього в голові. Його погляд не виражав нічого, як погляд комахи.

– Міс Ветро, так, здається, вас звати? Дозвольте щось вам пояснити. Ваш директор відмовився розповідати мені будь-що про цей об’єкт по телефону. Сказав тільки, що треба негайно його знайти. Ми сьогодні дуже зайняті, і я не можу собі дозволити кидати людей на завдання, доки не дістану якихось конкретних фактів.

– Зараз, сер, важливий тільки один факт, – мовила Вітторія. – Якщо ви не знайдете цього пристрою, то через шість годин місто Ватикан злетить у повітря.

Оліветті залишався незворушний.

– Міс Ветро, мушу сказати вам іще щось. – У його тоні почулися нотки зверхності. – Попри архаїчний вигляд міста Ватикан, кожен вхід сюди – і громадський, і приватний – устатковано надсучасними датчиками. Якби хтось спробував пронести до міста якийсь вибуховий пристрій, його б миттєво виявили. У нас є сканери радіоактивних ізотопів, фільтри запахів, що виявляють навіть найслабкіший хімічний слід вибухових речовин і токсинів. Крім того, ми маємо найдосконаліші металошукачі і рентгенівські сканери.

– Усе це все Дуже вражає, – холодно сказала Вітторія у тон Оліветті. – На жаль, антиматерія не радіоактивна, її хімічний склад – це чистий водень, а контейнер виготовлений з пластику. Жоден із перелічених вами пристроїв його б не виявив.

– Але цей контейнер має блок живлення, – Оліветті показав на червоний індикатор. – Навіть найменший кадмієво-нікелевий акумулятор…

– Батареї теж пластикові.

– Пластикові батареї? – Терпіння Оліветті явно почало вичерпуватись.

– Електроліт із полімерного гелю й тефлону.

Оліветті нахилився до неї, наче бажаючи підкреслити перевагу свого високого зросту.

–  Signorina, до Ватикану щомісяця надходять десятки повідомлень з погрозою вибуху. Я особисто навчаю швейцарських гвардійців основ сучасних вибухових технологій. І я чітко знаю, що немає на землі речовини, здатної зробити те, що ви кажете. Для цього щонайменше потрібна ядерна боєголовка з активною зоною завбільшки як бейсбольний м’яч.

– У природи є ще багато нерозкритих таємниць. – Вітторія подивилась на нього з люттю.

Оліветті нахилився до неї ще ближче.

– А можна вас запитати, хтови така? Яку посаду ви займаєте в ЦЕРНі?

– Я старший дослідник і вповноважена підтримувати контакт із Ватиканом до врегулювання цієї кризи.

– Пробачте за прямоту, але якщо справді йдеться про кризу,то чому я маю справу з вами, а не з вашим директором? І що ви хотіли показати тим, що з’явились до Ватикану в шортах?

Ленґдон подумки застогнав. Неймовірно, що в такому стано-ішщі цей чоловік здатний турбуватися про одяг. Але Ленґдон вчасно згадав: якщо кам’яні пеніси здатні викликати в мешканців Ватикану хтиві думки, то Вітторія Ветра в шортах однозначностановить загрозу для державної безпеки.

– Командире Оліветті, – втрутився Ленґдон, намагаючись відвернути конфлікт. – Мене звати Роберт Ленґдон. Я професор релігієзнавства у Сполучених Штатах і не маю нічого спільного: t ЦЕРНом. Я бачив, як вибухає антиматерія, і можу підтвердити слова міс Ветри, що це надзвичайно небезпечна речовина. Ми маємо підстави припускати, що до Ватикану вона потрапила стараннями одного антирелігійного культу, який сподівається зірвати конклав.

Оліветті повернувся й витріщився на Ленґдона.

– Жінка в шортах каже мені, що якась крапля рідини здатна знищити місто Ватикан, а професор з Америки заявляє, що проти нас щось затіває якийсь антирелігійний культ. І що, по-вашому, я повинен робити?

– Знайти антиматерію, – сказала Вітторія. – Негайно.

– Це неможливо. Ваш контейнер може бути де завгодно. Місто Ватикан величезне.

– Ваші камери не мають зв’язку з глобальною системою орієнтування?

– Зазвичай їх не крадуть. Зниклу камеру можна шукати багато днів.

– У нашому розпорядженні не дні, —твердо сказала Вітторія, – а шість годин.

– І що станеться через шість годин, міс Ветро? – Оліветті раптом заговорив голосніше. Він показав на індикатор на контейнері. – Цей відлік добіжить кінця? Місто Ватикан зникне? Повірте, я не цяцькаюся з тими, хто лізе в мою систему безпеки. І мені зовсім не подобається, що в стінах міста загадковим чином з’являються незнайомі пристрої. Я занепокоєний. Це мій обов’язок бути занепокоєним. Але те, чого ви від мене вимагаєте, неможливо.

– Ви чули про ілюмінатів? – Це запитання вихопилося в Ленґдона, перш ніж він устиг подумати.

Від цих слів залізна витримка командира нарешті дала тріщину. Його очі побіліли, наче в акули, що збирається напасти на жертву.

– Попереджаю вас. Я не маю на це часу.

– Отже, ви таки чули про ілюмінатів?

– Я вірний захисник католицької церкви. – Очі Оліветті стали гострі, як ножі. – Звичайно, ячув про ілюмінатів. Вони вимерли багато років тому.

Ленґдон витягнув з кишені факс із зображенням убитого Леонардо Ветри з тавром на грудях і простягнув Оліветті.

– Я вивчав історію ілюмінатів, – сказав Ленґдон, доки Оліветті розглядав фотографію. – Мені самому важко повірити, що ілюмінати досі існують, однак це тавро та ще й той факт, що ілюмінати мають давні рахунки з містом Ватикан, змусили мене змінити думку.

– Комп’ютерна підробка. – Оліветті повернув факс Ленґдонові.

– Підробка?! – Ленґдон здивовано витріщився на нього. – Та ви подивіться на цю симетрію! Ви, як ніхто, мали б усвідомлювати автентичність…