Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 36 страниц)

92

Три голосування. Папи так і не обрали.

Кардинал Мортаті почав молитися про диво. Боже, пошли нам кардиналів!Куди вони запропастилися? Відсутність якогось одногокардинала Мортаті б іще зрозумів. Але всіх чотирьох? Ви ходу не було. За таких умов без Божого втручання двох третии голосів не набрати нікому.

Коли на дверях заскреготіли засуви, Мортаті і вся колегія кар диналів одночасно повернули голови до входу. Мортаті знав: такс вторгнення може означати лише одне. За законом, після початку конклаву двері Сікстинської капели можна відчиняти тільки з двох причин: або щоб випустити важкохворого, або щоб впустити кардиналів, які запізнилися.

Preferiti знайшлися!

Мортаті зрадів усім серцем. Конклав врятовано.

Двері відчинилися, і всі охнули, але аж ніяк не з радості. Мортаті здивовано витріщився на чоловіка, що увійшов до капели. Уперше за всю історію Ватикану камерарійпереступив священний поріг післятого, як опечатав конклав.

Що він собі думає!

Камерарій рішуче підійшов до вівтаря і повернувся обличчям до приголомшених кардиналів.

– Сеньйори, – звернувся він, – я чекав, доки міг. Сталося дещо, про що вам належить знати.

93

Ленґдон поняття не мав, куди він повзе. Єдиним компасом йому була інтуїція, що допомагала йому уникати небезпеки. Від рачкування попід лавами лікті й коліна несамовито пекли, але він не спинявся. Внутрішній голос казав йому звернути ліворуч. Якщо дістатись до центрального проходу, то можна буде швидко перебігти до дверей.Утім, він знав, що це неможливо. Центральний прохід перегороджує стіна з вогню!Ленґдон повз наосліп, тимчасом як мозок гарячковито шукав виходу. Кроки тепер чулися праворуч.

Коли це сталося, Ленґдон був зовсім не готовий: він думав, іцо до кінця ряду залишається ще футів з десять, але він помилився. Раптом укриття над головою закінчилось, і він завмер, напіввисунувшись з-під останньої лави. Ліворуч від нього у ніші знаходилось те, що-власне й привело його сюди. Він зовсім забув. Шедевр Берніні «Екстаз святої Терези» здавався величезним і нагадував якийсь порнографічний натюрморт: свята лежала на спині, розтуливши у стогоні вуста й корчачись від насолоди; над нею висів янгол і показував кудись своїм вогненним списом.

Над головою в Ленґдона просвистіла куля і влучила в лаву. Несподівано для себе самого, він зірвався з місця, немов спринтер зі старту. Під впливом адреналіну, ледь свідомий своїх дій, він, пригнувшись, побіг через усю церкву до правої стіни. Ззаду прогримів іще один постріл, і Ленґдон знову кинувся на підлогу. Проїхав кілька метрів по слизькому мармуру і вдарився об перила, що відгороджували нішу в правій стіні храму.

І тоді він її побачив. Вона лежала нерухомо неподалік від дверей. Вітторія!Голі ноги були якось неприродно підігнуті, але Ленґдон чомусь був певний, що вона дихає. На те, щоб визволити її, часу не було.

Убивця швидко обійшов лави в дальньому лівому куті церкви й рушив до Ленґдона. Той зрозумів, що за мить усе буде скінчено. Убивця підняв пістолет, і Ленґдон зробив єдине, що йому залишалось – перескочив через перила і причаївся в ніші. Тієї ж миті ніжний мармур здригнувся від шквалу куль.

Почуваючись зацькованим звіром, Ленґдон заповз глибше в напівкруглу нішу. Єдиний предмет, який там стояв, здався йому дивовижно доречним. Невеличкий саркофаг. Мабуть, мій,подумав Ленґдон. Навіть за розміром ця труна йому пасувала. Це була scatola– невеличка мармурова скриня без будь-яких прикрас. Скромне поховання. Саркофаг стояв на двох мармурових блоках, і Ленґдон уважно подивився на отвір під ним, застановляючись, чи зможе він туди втиснутися.

Кроки загупали зовсім близько.

Не бачачи інших варіантів, Ленґдон притиснувся до підлоги і поповз до саркофага. Обхопивши зсередини дві мармурові підпори, він підтягнувся, як плавець, і пропхав тіло в отвір під гробом. Гримнув постріл.

Наступної миті Ленґдон відчув щось таке, чого досі йому ще не доводилось відчувати… свист кулі, що пролетіла за кілька міліметрів від голови. Цей звук нагадував свист батога. Біля вуха повіяв вітер. Куля влучила в мармур, здійнявши хмарку пилу.

Кров кинулася Ленґдонові в обличчя; він втиснувся під саркофаг іще глибше і, ковзаючи по гладкій мармуровій підлозі, переповз на протилежний бік, Глухий кут.

Перед очима Ленґдона була задня стіна ніші. Він уже не мав сумнівів: цей вузький простір за чужим гробом стане йому могилою. І то скоро,зрозумів він, побачивши в отворі під саркофагом дуло пістолета. Убивця тримав зброю паралельно до підлоги і цілився просто Ленґдонові в груди.

Не влучити неможливо.

Не тямлячи себе зі страху, керуючись суто інстинктом самозбереження, Ленґдон ліг на живіт паралельно з саркофагом і вперся долонями в підлогу. Рана від скла відкрилася. Пересилюючи гострий біль, він відтиснувся на руках і в останню мить перед тим, як пролунали постріли, вигнувся, наче кіт. Він відчував, як кулі пролітають у нього під животом і кришать стіну з пористого італійського вапняку. Заплющивши очі й ледь долаючи біль у руках, Ленґдон молив Бога:, щоб цей страшний гуркіт припинився.

За кілька секунд так і сталося.

Замість чергового пострілу він почув, як глухо клацнув порожній патронник.

Ленґдон повільно розплющив очі, наче боячись, що рух повік створить шум. Переборюючи біль і тремтіння в руках, він застиг, не змінюючи пози. Не наважувався навіть дихати. Оглушений пострілами, він прислухався, намагаючись зрозуміти, чи вбивця справді пішов. Тиша. Від згадки про Вітторію в нього заболіло серце, адже він не може їй допомогти.

Тишу порушив неймовірний, дикий крик. Ленгдон почув майже нелюдське ричання – як від неймовірного напруження сил.

Саркофаг у Ленґдона над головою раптом нахилився. Ленґдон припав до підлоги й побачив, що на нього валяться сотні фунтів мармуру. Тяжіння пересилило тертя – кришка зсунулась і гучно грюкнула об мармур поряд із Ленґдоном. Саркофаг перехилився сильніше і вже летів на нього догори дном.

Ленґдон умить збагнув: або він зараз опиниться під саркофагом і буде живцем похований, або ж мармуровий гріб просто його розчавить якимсь краєм. Ленґдон втягнув голову в плечі, підібгав ноги і витягнув руки вздовж тіла. Тоді заплющив очі й чекав страшного удару.

Підлога затряслася: верхній край саркофага вдарився об мармур за кілька міліметрів від його голови, від чого в Ленґдона аж застукотіли зуби. Права рука, яка, як він думав, неминуче потрапить під удар, дивом уціліла. Він розплющив очі і побачив смужку світла: то правий бік саркофага досі спирався на мармурові блоки. Коли ж Ленґдон глянув угору, то зрозумів, що буквально дивиться в обличчя смерті.

Як це часто трапляється з тілами, що розкладаються, приклеївшись до дна, над ним висів попередній мешканець саркофага. На якусь мить скелет завмер, наче нерішучий коханець, а тоді, піддавшись тяжінню, з огидним хрускотом повалився на Ленґдона. Гнилі кістки й прах посипалися йому в очі та в рот.

Не встиг Ленґдон отямитись, як у щілину під саркофагом пролізла чиясь рука і почала нишпорити довкола, наче голодний пітон. Вона металась, доки не налапала шию Ленґдона і не схопила за горло. Ленґдон спробував вирватись із залізних лещат, але виявив, що його лівий рукав притиснув край саркофага. Він мав тільки одну вільну руку, і боротьба видавалася явно безнадійною.

У вузькому просторі, що залишався під саркофагом, Ленґдон зігнув ноги, намагаючись впертися ними в дно. Нарешті йому це вдалося, і коли рука сильніше стиснула йому горло, він щосили штовхнув саркофаг ногами. Той ледь зсунувся, але цього виявилось достатньо.

Саркофаг зісковзнув з підпор і грюкнувся об підлогу. Край його притис руку вбивці, і до Ленґдона долинув приглушений крик болю. Рука відпустила його шию і, звиваючись, зникла в темряві. Коли вбивця остаточно вивільнився, саркофаг востаннє глухо вдарився об мармурову підлогу.

Суцільний морок. Знову.

І тиша.

He було чути, щоб іззовні хтось у розпачі стукав по саркофагу. Ніхто не намагався його підважити. Не відбувалося нічого. Лежачи в темряві під купою кісток, Ленґдон спробував не думати про це жахіття, а натомість думати про неї.

Вітторія. Чи ти ще жива?

Якби Ленґдон знав усю правду – увесь той жах, який незабаром судилося пережити Вітторії, – він би волів, заради неї ж самої, щоб краще вона вмерла.

94

Кардинал Мортаті, приголомшений, як і всі інші присутні в Сікстинській капелі, намагався осягнути зміст почутого. При світлі свічок камерарій щойно повідав їм історію такої страшної ненависті й зради, що Мортаті всім тілом затремтів. Камерарій говорив про викрадених кардиналів, кардиналів із таврами на грудях, убитихкардиналів. Він розповів їм про ілюмінатів – ця назва пробудила в душах забутий страх – про відродження цього давнього ордену і про його обітницю помститися Церкві. Із болем у голосі камерарій говорив про покійного Папу… що став жертвою отруєння. І насамкінець, майже пошепки, він розповів про новий небезпечний винахід – антиматерію, яка загрожувала менш ніж за дві години знищити весь Ватикан.

Коли він скінчив, було таке враження, наче сам сатана висмоктав із Сікстинської капели все повітря. Ніхто не ворухнувся. Слова камерарія повисли в темряві.

Єдиним звуком, який чув тепер Мортаті, було протиприродне в цих стінах гудіння телевізійної камери. Ще ніколи під час конклаву в Сікстинській капелі не з’являлось відеокамер. Але на цьому наполіг камерарій. На величезний подив кардиналів, він увійшов до каплиці в супроводі двох репортерів Бі-бі-сі – чоловіка й жінки – й оголосив, що його офіційне звернення транслюватимуть у прямому ефірі на весь світ.

Тепер камерарій вийшов уперед і промовив просто в камеру:

– Я звертаюсь до ілюмінатів і до всіх тих, хто займається наукою. – Він на мить замовк. Голос його лунав рішучо: – Слухайте мене уважно. Ви виграли війну.

Тиша, здавалося, сягнула найдальших куточків Сікстинської капели. Стало так тихо, що Мортаті чув розпачливі удари власного серця.

– Коліщата крутяться вже давно, – сказав камерарій. – Ваша перемога була неминуча. Ще ніколи це не було так очевидно, як тепер. Наука стала новим богом.

Що він верзе!вжахнувся Мортаті. Він що, збожеволів? Його ж слухає весь світ!

– Медицина, електронні системи зв’язку, польоти в космос, маніпуляції з генами… Саме про ці чудеса ми сьогодні розповідаємо своїм дітям. Ці чудеса ми вважаємо доказом того, що наука з часом відповість на всі наші запитання. Давні історії про непорочне зачаття, неопалиму купину та моря, що розступаються, більше нікому не потрібні. Бог безнадійно застарів. Наука перемогла. Ми здаємося.

По Сікстинській капелі прокотився збентежений гомін.

– Але перемога науки, – знову заговорив камерарій, уже упевненіше, – дорого коштувала кожному з нас.

Тиша.

– Можливо, наука й звільнила нас від хвороб та важкої виснажливої праці. Правда й те, що вона створила безліч технічних пристосувань нам для розваги і зручності. Але завдяки їй ми залишилися у світі, де не буває чудес. Ранкова зоря – це для нас просто хвилі й частоти. Безмежно складний всесвіт розпався на математичні рівняння. І навіть наша людська гідність знищена. Наука заявляє, що планета Земля і всі її мешканці – це лише піщинка у величній схемі всесвіту. Космічна випадковість. – Він помовчав. – Навіть ті технології, що мали б нас об’єднувати, насправді роблять протилежне. Кожний із нас має електронний зв’язок з усією земною кулею, однак ми почуваємося страшенно самотніми. Ми всюди бачимо насильство, розколи, зраду. Скептичність стала чеснотою. Цинізм і вимагання доказів стали ознакою просвітленого мислення. То чи варто дивуватися, що тепер люди почуваються нещаснішими й безпораднішими, ніж будь-коли в історії? Хіба для науки є хоч щосьсвяте? Наука шукає відповідей, досліджуючи наші ембріони. Наука навіть наважується змінювати нашу ДНК. У пошуках істини вона розбиває Божий світ на дедалі менші частинки… а знаходить тільки нові запитання.

Мортаті слухав з німим благоговінням. Камерарій його загіпнотизував. У всіх його жестах відчувалась така сила, якої Мортаті ще не бачив у Ватикані ні в кому. Голос звучав переконаністю і глибоким сумом.

– Вікова війна між наукою й релігією закінчилась, – казав камерарій. – Ви перемогли. Але перемогли нечесно. Ви перемогли не тому, що знайшли відповіді на одвічні запитання. Ви просто змінили наше суспільство так докорінно, що істини, які колись слугували нам дороговказом, утратили сенс. Релігія не встигає за наукою. Науковий поступ постійно прискорюється. Він, як той вірус, живиться сам собою. Кожний науковий прорив уможливлює кілька нових проривів. Людству потрібні були тисячоліття, щоб перейти від колеса до автомобіля. Зате шлях від автомобіля до космічного корабля ми подолали лише за кілька десятиліть. Науковий поступ ми тепер вимірюємо тижнями. Процес виходить з-під контролю. Прірва між нами дедалі глибшає, і, відмовившись від релігії, люди опиняються в духовній пустці. Ми відчайдушно шукаємо точку опори. Повірте мені, ми справдігостро її потребуємо. Ми бачимо НЛО, встановлюємо контакт з істотами з інших світів, викликаємо духів, відсторонюємося від земних турбот – усі ці ексцентричні ідеї мають видимість науки, але ж насправді вони відверто нераціональні. Це крик відчаю сучасної душі, самотньої й стражденної, скаліченої власним просвітленням і нездатністю бачити сенс ні в чому, крім технологій.

Мортаті аж посунувся вперед на стільці. Він та інші кардинали, а також багато людей у цілому світі, затамувавши подих, слухали кожне слово цього молодого священика. Камерарій говорив без пафосу й без сарказму. Він не цитував Святого Письма й не згадував Ісуса Христа. Він говорив сучасною мовою, чистою й поприкрашеною. І здавалося, що ці слова ллються з вуст самого Бога. Камерарій проголошував давні істини сучасними словами. Цієї миті Мортаті зрозумів, чому покійний Папа так високо цінував цього молодого чоловіка. В епоху байдужості й цинізму, коли місце Бога зайняв технологічний поступ, такі люди, як камерарій, реалісти, що вміють достукатися до наших душ, були єдиною надією Церкви.

Камерарій заговорив із більшим запалом:

– Ви кажете, наука нас порятує. А я кажу, що наука нас зруй нувала. Від часів Галілея Церква завжди намагалася сповільнити нестримний поступ науки – іноді неналежними засобами, але завжди з добрими намірами. Однак спокуса надто велика, щоб людина змогла перед нею встояти. Прошу вас, люди, озирніться. Наука не дотримала своїх обіцянок. Вона обіцяла нам ефективність і простоту, а натомість ми маємо забруднене дон кілля й хаос. Ми зневірений і ошалілий вид… що котиться вниз назустріч загибелі. – Камерарій кілька хвилин помовчав, а тоді суворо подивився просто в камеру. – Що це за бог, який зветься наукою? Що це за бог, який дає людям владу над природою, але не каже, що з цією владою робити? Якими моральними принципами керуватися? Що це за бог, який дає дитині вогонь,але не каже, як із ним поводитись? У мові науки немає таких понять, як добро і зло. Книжки з фізики кажуть нам, як створити ядерну реакцію, однак не містять розділу, який би нас запитував, добре це чи погано.

Науці я хочу сказати одне: Церква стомилась. Нам дедалі важче наставляти вас на праведний шлях. Наші ресурси вичерпались від намагань зберегти рівновагу у світі, тимчасом як ви сліпо женетеся за дедалі меншими чипами й дедалі більшими при бутками. Ми не запитуємо, чому ви не керуєте собою. Ми знаємо, що це вже неможливо. Ваш світ рухається так стрімко, що варто нам зупинитися бодай на мить, щоб обміркувати наслідки своїх дні, як хтось спритніший миттю вас обжене. І тому ви не зупи-и истесь. Ви розповсюджуєте зброю масового знищення, а Папа і ідить по всьому світу і вмовляє керівників держав бути обачни-м п. Ви клонуєте живих істот, а Церква просить нас подумати про моральні наслідки наших дій. Ви переконуєте людей спілкувати> н:іа допомогою телефонів, відеоекранів і комп’ютерів, а Церква відчиняє вам свої двері та запрошує спілкуватися особисто, бо ці' для нас найприродніше. Ви навіть убиваєте ненароджених дітей буцімто задля досліджень, які згодом дадуть змогу рятува-і її життя. І знову-таки, саме Церква розвінчує цю злочинну ар-іументацію.

І, попри це все, ви звинувачуєте Церкву в невігластві? Але і о більший невіглас? Той, хто не може пояснити наукової суті (ніискавки, чи той, хто не схиляється перед її божественною < плою? Церква намагається до вас достукатися. До кожного з вас. Дме чим більше ми намагаємося, тим сильніше ви нас відштов-чусте. Покажіть нам доказ,що Бог існує, кажете ви. А я вам іидновідаю: візьміть свої телескопи й подивіться на небо. А тоді

> кажіть, хіба таке могло виникнути без Бога?! – В очах у каме-I мрія заблищали сльози. – Ви запитуєте, як виглядає Бог. А я відповідаю те саме. Невже ви не бачите Бога у своїй науці? Як можете Його не помічати? Ви ж стверджуєте, що якби сила і ижіння чи вага атома були хоч на йоту іншими, то всесвіт складався б лише з мертвого туману, а цих дивовижних небесних і ід не було б і сліду. І в цьомуви не вбачаєте руки Божої? Невже правді легше повірити, що ми просто витягнули з колоди щас-ш ву карту? Одну на багато мільярдів? Невже ми так духовно убожіли, що ладні радше вірити в математичну неможливість, ч і і ж у силу, могутнішу від нас?

– Вірите ви в Бога чи ні. – Тепер камерарій ретельно добирав і о ж не слово. – Послухайте те, що я зараз скажу. Якщо ми як бiологічний вид перестанемо вірити, що існує сила, могутніша під нас, то водночас ми втратимо й почуття відповідальності.

Віра… будь-якавіра… – це переконання, що існує щось такс, чого ми ніколи не зрозуміємо і перед чим відповідальні… З ш рою ми відповідальні одне перед одним, перед собою й перед вищою істиною. Релігія недосконала, але тільки тому, що й то динанедосконала. Якби весь світ подивився на цю Церкву так, як дивлюся я… тобто не обмежуючись лише ритуалами… ти він побачив би сучасне диво… братство недосконалих, простих душ, що прагнуть лише бути голосом милосердя у світі, що мчить стрімголов невідомо куди. – Камерарій кивнув у бік ко легії кардиналів, і операторка Бі-бі-сі інстинктивно спрямувала камеру на них. – Мабуть, ми безнадійно застаріли. Мабуть, ці чоловіки – динозаври. Так само, як і я. Хіба світові потрібний голос, що виступає на захист бідних, немічних, знедолених? І Іа захист ненародженої дитини? Хіба нам потрібні такі люди, що – хай і не досконалі – присвячують усе життя тому, щоо переконати кожного з нас дотримуватися принципів мораль ності й не збиватися зі шляху?

Мортаті зрозумів, що камерарій – свідомо чи ні – щойно зробив блискучий хід. Показавши світові кардиналів, він ожи вив Церкву. Місто Ватикан – це вже не просто комплекс буді вель, а люди– такі, як камерарій, що присвятили життя служі 11 ню ідеї добра.

– Сьогодні ми опинилися на краю прірви, – вів далі камс рарій. – Ніхто з нас не може дозволити собі залишатися байду жим. Хоч би як ви називали це зло – сатаною, корупцією, аморальністю… Темна сила живе і з кожним днем множиться Не забувайте про це. – Камерарій стишив голос майже до шепо ту, і операторка з камерою підійшла ближче. – Хоч ця сила й могутня, її можна здолати. Добро може перемогти. Слухайтеся своїх сердець. Слухайтеся Бога. Разом ми зможемо відійти від краю цієї прірви.

Нарешті Мортаті зрозумів. Ось де причина. Камерарій перс рвав конклав, бо іншого виходу в нього не було. Тепер він від чайдушно благав про допомогу. Камерарій звертався і до друзім, і до ворогів-Він вмовляв усіх – і прибічників Церкви, і недругів побачити світло й зупинити це божевілля. Хтось із тих, що його і пухають, неодмінно збагне всю абсурдність цієї змови і прийде допомогу.

Камерарій вкляк перед вівтарем.

– Помолімося разом.

Уся колегія кардиналів стала навколішки й почала повторю-м. п'и за ним слова молитви. За стінами каплиці, на майдані Свя-юго Петра і по всіх куточках землі… приголомшений світ теж опустився на коліна.

95

Убивця поклав свій непритомний трофей у задній частині мікроавтобуса і на мить затримався, щоб помилуватися тілом жертий. Вона була не така гарна, як ті жінки, яких він купував, однак у ній була якась тваринна сила, що збуджувала його. Її тіло блищало від поту і пахло мускусом.

Убився хтиво розглядав свою здобич, забувши про біль у руці. Cаркофаг мало не розтрощив йому кістку, однак зараз це вже не мало значення. Заради такої винагороди варто було постраждати. Втішало й те, що американець, який йому це заподіяв, найімовірніше, вже мертвий.

Дивлячись на нерухому полонянку, убивця уявляв насолоду, що на нього чекала. Він запхав руку їй під майку. Груди під ліфчиком на дотик були просто чудові. Так,усміхнувся він. Ти до-і іпойна винагорода.Переборовши бажання оволодіти нею негайно, він зачинив дверцята і поїхав кудись у ніч.

Про цевбивство не було потреби повідомляти пресу. Вогонь і ам себе викаже.

І Іа Сильвію Боделок промова камерарія справила глибоке враження. Ще ніколи в житті вона так не пишалася тим, що є католичкою, і так не соромилася того, що працює в ЦЕРНі. Коли вона виходила із зони відпочинку, в усіх кімнатах панував похмурий настрій. У приймальні Колера одночасно дзвонили всі сім телефонів. Дзвінки преси ніколи не перемикали до Колера, тож усе це могло означати лише одне.

Прибутки. Телефонують охочі придбати ліцензію.

Технологія виробництва антиматерії вже знайшла перших покупців.

Ґюнтер Ґлік виходив услід за камерарієм із Сікстинської капели і не тямив себе від щастя. Вони з Макрі щойно провели найсен саційніший прямий репортаж за останнє десятиліття. І що це буп за репортаж! Камерарій зачарував весь світ.

У коридорі камерарій повернувся до них і сказав:

– Я попросив швейцарських гвардійців, щоб зібрали для вас фотографії – фотографії кардиналів із таврами на грудях, а також фотографію покійного Папи. Мушу вас застерегти: ці фотографії жахливі. Жахливі опіки. Почорнілі язики. Але я б хотів, щоб ви показали їх світові.

Ґлік подумав, що свято у Ватикані, схоже, ніколи не закінчиться. Він хоче, щоб я передав в ефір ексклюзивне фото мертвого Папи?

– Ви впевнені? – запитав він, намагаючись приховати радість.

Камерарій кивнув.

– Швейцарські гвардійці покажуть вам монітор, на якому видно контейнер з антиматерією, що відлічує секунди.

Ґлік не міг отямитись. Свято, свято, свято!

– Ілюмінати скоро дізнаються, що вони сильно переоцінили свої можливості.