Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 36 страниц)

41

Голос, що лунав із динаміка, був холодний і металічний, з нотками зверхності. Усі слухали, затамувавши подих.

Ленґдон намагався визначити акцент. Мабуть, із Близького Сходу?

– Я посланець давнього братства, – повідомив голос із чужоземною вимовою. – Братства, яке ви століттями кривдили. Я посланець ілюмінатів.

Ленґдон весь напружився. Рештки сумніву розвіялись. На якусь мить його знову охопило те дивне змішане відчуття захоплення, тріумфу і водночас смертельного жаху, що його він пережив уранці, коли вперше побачив амбіграму.

– Чого ти хочеш? – запитав камерарій.

– Я представляю людей науки. Людей, що, як і ви, шукають істину. Про долю людини, про її призначення, про творця.

– Хто б ти не був, – сказав камерарій, – я…

–  SilenziolКраще слухай. Дві тисячі років ваша Церква утримувала пріоритетне право на істину. Ви знищували противників за допомогою брехні та пророцтв про Страшний суд. Ви маніпулювали правдою, дбаючи про власні інтереси, убивали всіх, чиї відкриття суперечили вашій ідеології. То Чи варто дивуватися, що ви стали мішенню для просвітлених людей на всій землі?

– Просвітлені люди, щоб досягти мети, не вдаються до шантажу.

– Шантажу? – Незнайомець розсміявся. – Це не шантаж. Ми нічого не вимагаємо. Знищення Ватикану – справа вирішена й обговоренню не підлягає. На цей день ми чекали чотириста років. Опівночі вашого міста не стане. І ви нічого не вдієте.

Оліветті кинувся до телефону.'.

– Це місто для вас недоступне! Ви ніяк не могли закласти тут пибухівку!

– Ти говориш з тупою відданістю швейцарського гвардійця. А може, ти навіть начальник? Тобі, безумовно, відомо, що ілюмінати століттями проникали в елітні організації по всьому світу.

І Іевже ти й справді вважаєш, що Ватикан такий неприступний?

О Боже,подумав Ленґдон. Вони мають когось тут, усередині.Нін знав, що ілюмінати традиційно здобували владу, проникаючи в інші впливові організації. Свого часу вони проникли її товариство масонів, у найбільші банківські мережі, у державні установи. Черчилль навіть якось сказав журналістам, що якби англійські шпигуни проникли в лави нацистів такою ж мірою, як ілюмінати в англійський парламент, то війна закінчилася б:іа місяць.

– Це відвертий блеф, – роздратовано сказав Оліветті. – Наша влада не може сягати аж так далеко.

– Чому? Тому що ви, швейцарські гвардійці, такі пильні? 1 стережете кожний клаптик свого приватного світу? А як же самі швейцарські гвардійці? Вони що ж, по-твоєму, не люди? Ти й справді вважаєш, що вони життя готові покласти за байку про чоловіка, який ходив по дод^Запитай себе сам, як інакше цей контейнер міг потрапити до вашого міста. Або як сталося так, що чотири ваші найбільші цінності цього вечора зникли.

– Наші цінності? ¹– Оліветті насупив брови. – Ти про що?

– Один, два, три, чотири. Ви що й досі не помітили, що їх немає?

– Якого дідька ти торочиш!.. – Оліветті змовк на півслові:і таким виразом, наче дістав удар між ребра.

– Ну от, схоже, до тебе починає доходити, – сказав незнайомець. – Назвати їхні імена?

– Про що він говорить? – запитав збентежений камерарій.

Незнайомець розсміявся.

– Командир тебе ще не поінформував? Який гріх! Не дивно. Така пиха. Уявляю, яка це для нього ганьба – розповісти правду… що чотири кардинали, яких він заприсягся оберігати, взяли та й зникли…

Оліветті вибухнув.

– Звідки ти про це знаєш?

– Камерарію, – тріумфував незнайомець, – запитай свого командира, чи всі кардинали зібралися в Сікстинській капелі.

Камерарій запитально подивився на Оліветті.

– Сеньйоре, – прошепотів Оліветті камерарію на вухо, – це правда: четверо кардиналів іще не з’явилися до Сікстин-ської капели, але немає причин хвилюватися. Кожен із них сьогодні вранці зареєструвався, отже, ми знаємо, що вони в місті і їм нічого не загрожує. Та ви самі кілька годин тому пили з ними чай. Вони просто запізнюються. Ми їх шукаємо, але я впевнений, що вони просто десь загулялися й забули про час.

– Загулялися? – Камерарій підвищив голос. – Вони мали бути в Сікстинській капелі годину тому!

Ленґдон перезирнувся з Вітторією. Зникли кардинали? То ось, виявляється, що вони шукали!

– їхні імена, – сказав незнайомець, – справлять на тебе враження. Це кардинал Ламассе з Парижа, кардинал Ґідера з Барселони, кардинал Ебнер із Франкфурта…

Із кожним новим іменем Оліветті неначе меншав.

Незнайомець помовчав, ніби відтягуючи задоволення, пов’язане з останнім іменем.

– Із Італії… кардинал Бадджіа.

Камерарій весь обм’як, неначе корабель, що з натягнутими вітрилами раптом потрапив у повний штиль. Його сутана заколивалась, і він упав на стілець.

–  I preferiti, – прошепотів він. – Чотири улюбленці… Бадджіа в тому числі… найімовірніший наступник… як таке можливо?

Ленґдон достатньо прочитав про сучасні вибори Папи, щоб зрозуміти відчай камерарія. Теоретично Папою може стати будь-який кардинал, якому не виповнилося вісімдесяти років, однак насправді тільки декілька мають достатній авторитет, щоб зібрані дві третини голосів у цьому надзвичайно упередженому голо-гуманні. Цих небагатьох називають preferiti.

І всі вони зникли.

У камерарія по обличчю котився піт.

– Що ти збираєшся з ними зробити?

– А ти як думаєш? Я нащадок шанувальників гашишу.

Від цих слів Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Він чудово зро-іумів, що вони означають. За віки Церква нажила кількох заклятих ворогів, зокрема так званих «шанувальників гашишу» і тамплієрів. Одних Ватикан переслідував, інших зрадив.

– Відпусти кардиналів, – попросив камерарій. – Хіба недостатньо погрози знищити Святе місто?

– Забудь своїх чотирьох кардиналів. Уважай, що їх уже немає. Ллє затям: їхню смерть запам’ятають… мільйони. Про що ще може мріяти мученик? Я їх прославлю на весь світ. Кожного по черзі. До півночі про ілюмінатів почують усі. Навіщо змінювати і піт, якщо світ про це не знає? Публічні вбивства жахають і водночас збуджують, ти так не вважаєш? Ви довели це давним-давно… інквізиція, тортури над тамплієрами, хрестові походи. – Він па мить замовк. – І звісно ж, la purga. – Камерарій мовчав. – І Іригадуєш la purga?. – запитав незнайомець. – Куди там, ти ж іще дитина! Священики загалом погано знають історію. Може, і (є тому, що історія їх ганьбить?

–  La purga, – машинально сказав Ленґдон. – Тисяча шістсот шістдесят восьмий рік. Церква випалила розпеченим залізом чотирьом ученим-ілюмінатам на грудях хрест. Щоб очистити їх під гріха.

– Хто це говорить? – поцікавився незнайомець не так стур-оовано, як зацікавлено. – Хто там іще є?

– Як мене звуть, немає значення. – Ленґдонові стало моторошно, але він намагався стримати тремтіння в голосі. Розмовляти з живим ілюмінатом було дивно… Все одно, що розмовляти і Джорджем Вашингтоном. – Я науковець, вивчаю історію вашого братства.

– Чудово, – відповів голос. – Приємно чути, що є ще люди, які пам’ятають про злочини, скоєні проти нас.

– Такі люди вважають вас покійниками.

Хибне уявлення. Братство доклало немалих зусиль, щоб усі вважали саме так. А що ще ти знаєш про lapurga?

Ленґдон завагався. Що я ще знаю? Що вся ця вистава – суцільне божевілля, ось що я знаю!

– Після того, як кожному з учених випалили тавро, їх убили, а тіла покидали в людних місцях у Римі як пересторогу іншим, охочим приєднатися до ілюмінатів.

– Точно. Ми зробимо те саме. Око за око.Вважайте це символічною відплатою за наших загиблих побратимів. Ваші четверо кардиналів помиратимуть по одному щогодини, починаючи з восьмої. До півночі весь світ буде в захваті.

Ленґдон зробив крок до телефону.

– Ти що, справді збираєшся випалити цим чотирьом чоловікам тавра і вбити їх?

– Історія ж повторюється. Звичайно, ми діятимемо вишукані-ше й сміливіше, ніж Церква. Вони вбили потайки і підкинули тіла, коли ніхто не бачив. Це так боягузливо.

– До чого ти ведеш? – запитав Ленґдон. – Хочеш сказати, що ти вб’єш кардиналів привселюдної.

– А ти здогадливий! Хоч залежно що вважати «привселюдно». Здається, сьогодні вже небагато людей ходить до церкви.

Ленґдон не був упевнений, що зрозумів правильно.

– Ти що, збираєшся вбивати їх у церквах?

– Задля їхнього ж блага. Так Бог зможе швидше доправити їхні душі до раю. Що тут поганого? Та й пресі це, мабуть, сподобається.

– Ти блефуєш, – холодно сказав Оліветті, нарешті опанувавши себе. – Ти не можеш убити людину в церкві і сподіватися, що тобі це зійде з рук.

– Блефую? Ми ходимо поміж твоїх швейцарських гвардійців, наче привиди, викрадаємо з ваших стін чотирьох кардиналів, закладаємо вибуховий пристрій у саме серце вашої найбільшої святині, і ти вважаєш, що це все блеф? Коли почнуться вбивства і ми знайдете першого кардинала, журналісти не забаряться. До німіючі світ дізнається про місію ілюмінатів.

– А якщо ми виставимо в кожній церкві варту? – запитав і >ліветті.

Незнайомець розсміявся.

– Боюся, розмах вашої релігії дуже ускладнить вам це завдан-пя. Ти ніколи не рахував, скільки в Римі католицьких храмів? їх понад чотириста. Собори, каплиці, скинії, абатства, монастирі, п.ірафіяльні школи…

Обличчя в Оліветті залишалось рішучим.

– Усе почнеться через півтори години, – сказав незнайомець, і хоже, на прощання. – По одному щогодини. Математична про-і ресія смерті. А зараз – бувайте.

– Зачекай! – вигукнув Ленґдон. – Скажи, яке тавро ти збираєшся поставити кожному з них?

Убивці це запитання, схоже, сподобалось.

– Мені здається, ти знаєш відповідь. Чи ти сумніваєшся? Скоро і ам усе побачиш. Переконаєшся, що давні легенди не брешуть.

Ленґдонові запаморочилося в голові. Він чітко зрозумів, на що натякає незнайомець. З пам’яті спливло тавро на грудях Леонардо Ветри. У легендах про ілюмінатів згадано всього п’ять імбіграм. Залишилось чотири, думав Ленґдон, і зникло четверо кардиналів.

– Я зобов’язаний дати сьогодні світові нового Папу, – мовив камерарій. – Перед Богом зобов’язаний.

– Камерарію, – сказав незнайомець, – світові не потрібний новий Папа. Після півночі цьому Папі в спадок не залишиться нічого, крім купи каміння. Католицькій церкві кінець. Ваше панування на землі скінчилось.

Запала тиша.

Камерарій здавався щиро засмученим.

– Ти помиляєшся. Церква – це не лише споруда з цегли й бе-тну. Неможливо отак просто викреслити два тисячоліття віри… оудь-якої віри. Не можна вбити віру, лише знищивши її земні СИМВОЛИ. Католицька церква житиме – з Ватиканом чи без нього.

– Шляхетна брехня. Але все одно брехня. Ми обидва знаємо правду.'Скажи, чому Ватикан – це фортеця, оточена мурами?

– Служителі Бога живуть у небезпечному світі, – відповів камерарій.

– Скільки тобі років? Ватикан – це фортеця, бо католицька церква зберігає половину свого багатства в його стінах – рідкісні полотна, скульптури, коштовні камені, безцінні книжки… Крім того, у сейфах банку Ватикану зберігаються золоті злитки й документи на нерухомість. Ваші експерти оцінюють вартість Ватикану приблизно в сорок вісім з половиною мільярдів доларів. Непогану суму ви собі відклали на чорний день! Завтра все це перетвориться на попіл. Усе ваше майно піде прахом. Ви станете банкрутами. Навіть духовні, особи не можуть працювати задарма.

Точність названої цифри підтверджувалась виразом жаху на обличчях Оліветті й камерарія. Ленґдон не знав, з чого більше дивуватись: з того, що католицька церква володіє таким багатством, чи з того, що ілюмінати якимось чином про це довідались.

Камерарій важко зітхнув.

– Церква тримається на вірі, а не на грошах.

– Ще одна брехня, – заявив незнайомець. – Торік ви витратили сто вісімдесят три мільйони доларів на підтримку своїх кволих єпархій по всьому світу. Сьогодні церкву відвідує так мало людей, як ніколи – на сорок шість відсотків менше, ніж десять років тому. Пожертви лише за сім років зменшилися вдвічі. Дедалі менше чоловіків вступає до семінарії. Твоя Церква вмирає, хоч ти цього й не визнаєш. Отже, вважай це нагодою піти ефектно.

Оліветті ступив крок уперед. Вигляд він мав тепер не такий бойовий – мабуть, відчув усю серйозність становища. Здавалося, він відчайдушно шукає виходу. Бодай якогось.

– А що, як трохи цих золотих злитків піде на вашіпотреби?

– Не принижуй ні мене, ні себе.

– У нас є гроші.

– І в нас вони є. Більше, ніж ти уявляєш.

Ленґдон раптом згадав, що легенди приписували ілюмінатам казкові статки: старовинне багатство баварських масонів-му-лярів, гроші Ротшильдів, Більдербергерів, легендарний діамант ілюмінатів.

–  Ipreferiti, —сказав камерарій, змінюючи тему. У його голо-d чулося благання. – Відпусти їх. Вони старі. Вони…

– Це будуть незаймані жертви. – Незнайомець засміявся. – Скажи, ти справді віриш, що вони незаймані? Чи замекають маленькі ягнята, коли вони вмиратимуть? Sacrifici vergini пеІГ altare ili scienza.

Камерарій довго мовчав.

– Вони чоловіки віри, – нарешті сказав. – І не бояться смерті.

Незнайомець презирливо фиркнув.

– Леонардо Ветра теж був чоловіком віри, однак учора вночі я бачив у його очах страх. Страх, якому я поклав край.

Вітторія, яка досі мовчала, раптом уся напружилась. У її очах запалала ненависть.

–  Asino!Він був моїм батьком!

– Твоїм батьком? – У динаміку почувся регіт. – А це ще що таке? У Ветри була донька? – То знай, що наприкінці твій батько скиглив, як дитина. Це виглядало так жалюгідно!

Вітторія відхитнулась, неначе дістала ляпаса. Ленґдон хотів її підтримати, але вона вже опанувала себе і, не зводячи очей з телефону, мовила:

– Присягаюсь життям: до ранку я тебе знайду. – Голос її став гострий як лезо. – І тоді…

Убивця знову розреготався.

– Жінка з силою волі. Це мене збуджує. Можливо, я перший тебе до ранку знайду. І тоді…

Останні слова повисли у повітрі. Він відімкнувся.

42

Кардинал Мортаті у своїй чорній мантії обливався потом. Не тільки через те, що в Сікстинській капелі вже стало парко, як у сауні, а ще й тому, що конклав мав розпочатися через двадцять хвилин, а про чотирьох зниклих кардиналів і досі нічого не було відомо. Перешіптування серед присутніх уже переросло на неприховану тривогу.

Мортаті не уявляв, куди могли подітися ці прогульники. Може, й досі сидять із камерарієм?Він знав, що камерарій, за традицією, вже пив сьогодні по обіді чай із чотирма preferiti,але це було ще кілька годин тому. Може, вони захворіли? Щось не те з’їли?Щодо цього Мортаті був певен. Навіть якби preferitiбули при смерті, то однаково прийшли б сюди. Тільки раз у житті – а переважно ніколи– кардиналові випадає нагода бути обраним Папою, але згідно з законом Ватикану, під час голосування цей кардинал мусить бути присутній у Сікстинській капелі. Інакше він втрачає право на Святий престол.

Хоч preferitiбуло четверо, мало хто з кардиналів мав сумніви щодо того, хто буде наступним Папою. В останні п’ятнадцять днів усі активно обмінювалися факсами й дзвонили один одному, обговорюючи потенційних кандидатів. Як завжди, обрали чотирьох preferiti,кожен із яких відповідав неписаним вимогам, що їх висували до майбутнього Папи.

Знання італійської, іспанської й англійської мов.

Жодних темних плям у минулому.

Вік від шістдесяти п’яти до вісімдесяти років.

Як завжди, один із preferitiвирізнявся з-поміж інших, і саме його кардинали мали намір обрати Папою. Цього разу це був кардинал Альдо Бадджіа з Мілана. Бездоганна репутація, виняткове володіння мовами і здатність доносити до інших ідеали духовності – усе це зробило його безумовним фаворитом.

1 де він тепер, чорт забирай?думав Мортаті.

Мортаті більше від інших нервувався через відсутність чотирьох кардиналів, бо саме йому доручили наглядати за конклавом. Тиждень тому колегія кардиналів одностайно обрала Мортаті на цю посаду, яка має назву головний виборець– тобто присутній на конклаві розпорядник. Хоч найвище в церковній ієрархії в цей момент стоїть камерарій – він лише священик і погано розуміється на складній процедурі виборів Папи, Тому одному з кардиналів доручають наглядати за церемонією зсередини Сікстинської капели.

Кардинали часто жартують, що бути призначеним на роль головного виборця – це найжорстокіша честь, якої може удостоїтись кардинал. Обранець випадаєз числа кандидатів на посаду Папи і, крім того, мусить багато днів гортати Universi Domonici (iregis,запам’ятовуючи всі тонкощі таємних ритуалів, щоб забезпечити належне проведення виборів.

Однак Мортаті не нарікав – розумів, що найбільше підходить на цю роль. Він був не тільки найстаршим серед кардиналів, а й довіреною особою покійного Папи, що додавало йому авторитету. Теоретично вік іще дозволяв йому претендувати на Святий престол, однак насправді Мортаті був уже трохи застарий, щоб його розглядали як серйозного кандидата. У свої сімдесят дев’ять він уже перетнув ту неофіційну межу, за якою конклав вважає людину фізично неспроможною витримувати напружений режим. Зазвичай Папа працює по чотирнадцять годин на добу сім днів на тиждень і вмирає від виснаження в середньому через шість і тридесятих року. У Ватикані жартують, що папство для кардинала – «найкоротший шлях на небо».

На думку багатьох, Мортаті міг стати Папою, коли був молодший, якби не відзначався такою широтою поглядів. У боротьбі за папський престол важить свята трійця – консервативність, консервативність і ще раз консервативність.

Мортаті завжди потішався з того, як попередній Папа – упокой Господи його душу – щойно заступивши на престол, усім на подив, зарекомендував себе великим лібералом. Мабуть, він відчув, що сучасний світ відходить від Церкви, і намагався налагодити стосунки з науковою громадою, пом’якшивши ставлення І І,еркви до природничих наук і навіть жертвуючи кошти на деякі дослідження. Прикро, але це виявилось політичним самогубством. Консервативні католики заявили, що він «втратив здоровий глузд», а пуристи-науковці звинуватили його в намаганні і юширити вплив Церкви туди, де їй не місце.

– Ну і де вони?

Мортаті обернувся. Один із кардиналів нервово плескав його по плечу. -

– Ви ж знаєте, де вони, правда?

Мортаті намагався приховати занепокоєння.

– Мабуть, і досі в камерарія.

– О цій порі? Це було б дуже оригінально! – Кардинал недовірливо наморщив чоло. – Може, камерарій забув про час?

Мортаті щодо цього мав сумніви, але промовчав. Він добре знав, що більшість кардиналів не дуже шанує камерарія, уважаючи його надто молодим, щоб бути так наближеним до Папи. Мортаті підозрював, що неприязнь кардиналів зумовлена насамперед заздрістю. Сам же він захоплювався цим молодим чоловіком і потайки схвалював вибір покійного Пали. Дивлячись камерарію в очі, Мортаті бачив тільки глибоку віру. На відміну від багатьох кардиналів, той завжди ставив на перше місце Церкву, а не свої вузькі інтереси. Він був воістину людиною Божою.

За роки служби в Папи самозабутня відданість камерарія стала легендарною. Багато хто пов’язував її з чудесним випадком, який стався з ним у дитинстві… Такий випадок назавжди залишив би слід у серці будь-кого. Чудо і захоплення ним,думав Мортаті, часто шкодуючи, що з ним у дитинстві не трапилось нічого такого, що дало б йому таку саму непохитну віру.

Мортаті знав, що, на прикрість для Церкви, камерарій ніколи не стане Папою. Для цього потрібні певні політичні амбіції, яких у молодого чоловіка, очевидно, не було й близько; Папа не раз. пропонував йому підвищення в церковній ієрархії, але той завжди відмовлявся, кажучи, що воліє служити Церкві як простий чоловік.

– І що далі? – Кардинал знову постукав Мортаті по плечу.

Мортаті підвів голову.

– Перепрошую?

– Вони запізнюються! Що робитимемо?

– А що ми можемо зробити? – відповів Мортаті. – Чекатимемо. З вірою в серці. lie вдовольнившись такою відповіддю, кардинал зник у су-і інках.

Мортаті якусь мить постояв, потираючи скроні і намагаючись упорядкувати думки. А й справді, що ми робитимемо?Він дивився повз вівтар на славнозвісну фреску Мікеланджело «Страшний суд». Величезна картина аж ніяк не зменшила його і ривоги. На ній Ісус Христос відділяв праведників від грішників і виганяв останніх до пекла. Там з них здирали шкіру, підсмажували; Мікеланджело навіть зобразив у пеклі одного п своїх суперників з ослячими вухами. Ґі де Мопассан якось написав, що ця картина виглядає так, наче її намалював якийсь неотесаний кочегар, щоб прикрасити карнавальний павільйон для боротьби.

І кардинал Мортаті з ним погоджувався.

43

Ленґдон нерухомо стояв біля куленепробивного вікна в кабінеті І Іапи і дивився на скупчення автопричепів з емблемами інформаційних агентств на майдані Святого Петра. Після телефонної розмови він почувався якось дивно… був наче сам не свій.

Ілюмінати виринули, немов змій, із якихось глибоких надр історії й обплелися довкола давнього ворога. Жодних вимог. Жодних переговорів. Тільки кара. Усе неймовірно просто. І жодних шансів. Помста, що визрівала чотириста років. Здавалось, що після кількох століть переслідування наука взяла реванш.

Камерарій стояв біля столу, утупившись відсутнім поглядом у телефон. Оліветті першим порушив мовчанку.

– Карло, – звернувся він до камерарія на ім’я. Тепер він говорив радше як втомлений друг, аніж як керівник служби безпеки. – Колись я заприсягнувся життям захищати Ватикан і двадцять шість років гідно виконував цей святий обов’язок. А сьогодні, схоже, я зганьбився. '.

Камерарій похитав головою.

– Ми з вами служимо Богові по-різному, але служіння – це завжди честь.

– Те, що сталося… Не уявляю, як це можливо… – Оліветті був приголомшений.

– Ви розумієте, що нам залишається тільки одне. Я відповідаю за безпеку колегії кардиналів.

– Боюсь, це була моя відповідальність.

– Тоді нехай ваші люди організують негайну евакуацію.

– Як ви сказали? І

– Усім іншим займетеся пізніше: пошуками цього пристрою,] пошукам зниклих кардиналів і тих, хто їх викрав. Але спершу ' треба вивезти кардиналів у безпечне місце. Людське життя свя– j щенне і важить понад усе. Ці люди – фундамент Церкви.

– Ви пропонуєте зараз же відкласти конклав?

– Хіба я маю вибір?

– А як же ваш обов’язок дати світові нового Папу?

Молодий камерарій зітхнув, відвернувся до вікна і подивився на Рим, що розкинувся внизу.

– Його Святість якось сказав мені, що Папа розривається між двома світами… світом земним і світом небесним. Він застерігав: та Церква, що ігноруватиме земну дійсність, не виживе й не зможе втішатися світом небесним. – У його словах чулася глибока мудрість, не властива його віку. – Сьогодні земний світ обернувся проти нас. Ми не можемо на це не зважати. Гордість і традиція не повинні затьмарювати здорового глузду.

Оліветті кивнув. Слова камерарія справили на нього враження.

– Я вас недооцінював, сеньйоре.

Камерарій наче його й не чув. Він дивився крізь вікно у далечінь.

– Я говоритиму відверто, сеньйоре. Земний світ – це мій світ. Щодня я занурююся в його огидність, щоб інші могли спокійно шукати чогось чистішого. Дозвольте порадити вам, як діяти в цій ситуації. Власне, це мій службовий обов’язок. Ваші міркування хоч і гідні похвали… можуть виявитись нищівними.

Камерарій повернувся. Оліветті зітхнув.

– Евакуювати колегію кардиналів із Сікстинської капели – це 11.їй гірше, що ви зараз можете зробити.

Камерарій не обурився, лише розгубився.

– Що ж ви пропонуєте?

– Не кажіть кардиналам нічого. Опечатайте конклав. Так ми ииграємо час.

Камерарій виглядав стурбованим.

– Ви радите, щоб я замкнув усю колегію кардиналів на бомбі і повільненої дії?

– Так, сеньйоре. Поки що. Пізніше, якщо буде потрібно, ми іможемо організувати евакуацію.

Камерарій похитав головою.

– Навіть якщо ми відкладемо конклав до початку, то це й так мидаватиметься достатньо підозріло; коли ж двері опечатають, ніщо не зможе його перервати. Правила проведення конклаву…

–  Земнийсвіт, сеньйоре. Сьогодні ви перебуваєте в ньому. (ліухайте уважно. – Оліветті заговорив швидко й чітко, як належить бойовому офіцерові. – Виводити в Рим сто шістдесят п’ять кардиналів, непідготовлених і незахищених, було б зараз пкрай нерозважливо. Дехто з найстарших не на жарт би пере-первувався. Щиро кажучи, достатньо нам цього місяця й одного інсульту.

Одного інсульту.Ці слова нагадали Ленґдонові статтю в газеті, яку він читав за вечерею на кампусі Гарварда з кількома студентами: ПАПА РИМСЬКИЙ ПОМИРАЄ У СНІ ВІД ІНСУЛЬТУ.

– До того ж, – додав Оліветті, – Сікстинська капела – це фортеця. Ця будівля має міцні укріплення і може встояти проти будь-чого, за винятком хіба що ракет, хоч ми цього й не афішуємо. Сьогодні по обіді, готуючись до конклаву, ми обшукали там кожний дюйм. Підслуховувальних пристроїв у каплиці немає, це я гарантую. І впевнений, що антиматерії там теж немає. Зараз для кардиналів немає безпечнішого місця. Ми завжди зможемо організувати термінову евакуацію, якщо до цього дійде справа.

Ленґдон був вражений. Холодна, чітка логіка Оліветті нагадала йому Колера.

– Командире, – схвильовано сказала Вітторія, – треба взяти до уваги ще одне. Досі ніхто ще не створював стільки антиматерії. Радіус вибуху я можу визначити тільки приблизно. Якась частина Рима, суміжна з ВатикаНом, теж може постраждати. Якщо контейнер знаходиться в одній із ваших центральних будівель, то наслідки вибуху поза цими стінами будуть мінімальними. Якщо ж він десь поблизу периметра… скажімо, хоч би й у цьомубудинку… – Вона з острахом визирнула у вікно на людей, що зібралися на майдані Святого Петра.

– Я чітко усвідомлюю свої обов’язки перед зовнішнім світом, – відповів Оліветті, – і від цього ситуація не стає загрозливішою. Понад двадцять років захист цієї святині був моєю єдиною турботою. Я не допущу, щоб цей пристрій вибухнув.

Камерарій Вентреска підвів голову.

– Думаєте, можливо його знайти?

– Дозвольте, я переговорю зі своїми інженерами. У мене є одна ідея. Якщо відімкнути в усьому Ватикані електрику, то зникне радіочастотне фонове випромінювання і, можливо, тоді нам удасться зафіксувати магнітне поле цього контейнера.

Вітторія спочатку здивувалась, але вже за мить оцінила винахідливість Оліветті.

– То ви хочете залишити весь Ватикан без світла?

– Мабуть. Іще не знаю, чи це можливо, але хочу перевірити, чи з цього щось вийде.

– Кардинали, звичайно ж, зацікавляться, що трапилось, – зауважила Вітторія.

Оліветті покрутив головою.

– Конклави відбуваються при свічках. Кардинали нічого не знатимуть. Коли конклав буде опечатано, я зможу скерувати на пошуки всіх гвардійців, за винятком тих, що стоять по периметру. Сто осіб за п’ять годин можуть обшукати чималеньку територію.

– За чотиригодини, – поправила його Вітторія. – Я мушу що відвезти контейнер з антиматерією назад до ЦЕРНу. Якщо по підзарядити батарею, він вибухне так чи інакше.

– А що, тут її підзарядити ніяк не можна?

Вітторія похитала головою.

– Інтерфейс дуже складний. Я привезла б його з собою, якби ЦС було МОЖЛИВО.

– Що ж, нехай за чотиригодини, – сказав Оліветті, морщачи чоло. – Часу достатньо. Від паніки нікому немає користі. (Існьйоре, у вас залишилося десять хвилин. Ідіть до Сікстинської капели, опечатайте конклав. Дайте моїм людям час. Ближче до іііиночі вирішимо, як бути далі.

Цікаво, як задовго до півночі Оліветті планує щось вирішувати,подумав Ленґдон.

Камерарій занепокоївся:

– Але ж кардинали питатимуть про preferiti…особливо про І '-а дджіа… питатимуть, де вони.

– Тоді вам доведеться щось вигадати, сеньйоре. Скажіть, що

і.і чаєм ви їх чимось пригостили, і це їм зашкодило.

Камерарій обурився.

– Стояти перед вівтарем Сікстинської капели і брехати колегії кардиналів?!

– Задля їхньої ж безпеки. Una Bigia veniale.Невинна брехня. Наше завдання – зберігати спокій. – Оліветті рушив до дверей. – А тепер вибачте – я мушу розпочати пошуки.

– Командире, – гукнув йому вслід камерарій, – ми не можемо кинути напризволяще зниклих кардиналів!

Оліветті зупинився у дверях.

– Наразі Бадджіа й інші перебувають поза зоною нашого ииливу. Мусимо про них забути… щоб урятувати інших. Військові називають це пріоритетністю.

– Тобто зрадою?

І олос Оліветті бринів металом.

– Якби була хоч якась можливість, сеньйоре… хоч мізерний шанс знайти цих чотирьох кардиналів, я б життя поклав, але зробив би це. Однак… – Він показав у вікно, де вечірнє сонце вигравало золотом на незліченних дахах римських будинків. – Обшукати п’ятимільйонне місто мені понад силу. Я не витрачатиму дорогоцінного часу на безнадійні пошуки, лише щоб заспокоїти сумління.

– Але якби ми спіймаливбивцю, – раптом заговорила Вітторія, – хіба б ви не розв’язали йому язика?

– Солдати не можуть собі дозволити бути святими, міс Ветро. Повірте, я розумію вашу особисту зацікавленість у тому, щоб спіймати цього чоловіка.

– Це не тільки особиста зацікавленість, – заперечила Вітторія. – Убивцязнає, де антиматерія… і де кардинали. Якби ми змогли якось його знайти…

– Зіграти їм на руку? – спитав Оліветті. – Вивести з Ватикану всіх гвардійців, щоб виставити варту в сотнях церков? Повірте, ці ілюмінати тільки на це й сподіваються… що ми втратимо дорогоцінний час замість того, щоб шукати… або ще гірше – залишимо Банк Ватикану зовсім без охорони. Не кажучи вже про решту кардиналів.

Останній аргумент влучив у ціль.

– А як щодо римської поліції? – запитав камерарій. – Ми могли б звернутися до них по допомогу. І вони б організували пошуки злочинця в масштабі цілого міста.

– Ще одна помилка, – відповів Оліветті. – Ви знаєте, як римські карабінери ставляться до нас. Вони зроблять вигляд, що допомагають, а самі тим часом розтеревенять про всі наші проблеми журналістам. Саме цього й треба нашим ворогам. Нам і так незабаром доведеться мати справу з журналістами, якщо так піде далі.

Я їх прославлю на весь світ,думав Ленґдон, згадуючи слова вбивці. Тіло першого кардинала з’явиться о восьмій вечора. Наступного – через годину, і так далі. Преса тішитиметься неймовірно.

Камерарій заговорив знову. У його голосі чувся гнів.

– Командире, ми не маємо права кинути зниклих кардиналів напризволяще!

Оліветті подивився камерарію в очі.

– Молитва святого Франциска, сеньйоре. Пригадуєте її? Молодий священик із болем у голосі проказав лише один рядок:

– Господи, дай мені силу прийняти те, чого я не можу змінити.

– Повірте, – сказав Оліветті, – це, власне, те, чого ви не можете змінити.

Із цими словами він вийшов.