Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 36 страниц)

66

¹1 иніта Макрі лютувала. Тепер вона сиділа спереду в мікроавто-оусі Бі-бі-сі, який зупинився на одному з перехресть на віа Тома-чсллі. Ґюнтер Ґлік вивчав карту Рима. Було зрозуміло, що він іаблукав. Як Макрі й побоювалась, таємничий незнайомець подзвонив знову і надав нову інформацію.

– П’яца дель Пополо, – не здавався Ґлік. – Ось що нам потрібно. Там є якась церква. А в ній – доказ.

– Доказ. – Чиніта перестала протирати окуляри і повернувсь до нього. – Доказ, що вбили кардинала?

– Так він сказав.

– А ти віриш усьому, що тобі кажуть? – Чиніта вкотре пошко дувала, що не вонатут керує. Відеооператори повністю залежать, від навіжених репортерів, з якими працюють. Якщо Ґюнтер Ґлік ^?хотів перевірити якусь інформацію, хоч і дуже недоладну, Макрі і була змушена йти за ним, як песик на мотузці. ^:

Вона дивилась, як Ґлік сидів на місці водія, рішуче виставивши вперед підборіддя. Його батьки напевно були якимись невдахами, ' не позбавленими, однак, почуття гумору, думала вона. Це ж тре– и ба – дати синові таке ім’я. Ґюнтер Ґлік. Не дивно, що хлопець постійно намагається щось комусь довести. Але, попри смішно: ім’я і нестримне прагнення прославитись, Ґлік був по-своєму милий… м’який і безпосередній… як Г’ю Ґран, коли обкуриться.

– Може, краще повернутися до Святого Петра? – терплячі' і. запитала Макрі. – Цю таємничу церкву ми можемо знайти й піз | ніше. Конклав розпочався годину тому. Що, як кардинали дійдуть згоди, коли нас там не буде?

Ґлік ніби не чув її.

– Думаю, зараз треба повернути праворуч, ось тут. – Він повернув карту іншим боком і знову втупився в неї. – Правильно, якщо зараз повернути праворуч… а тоді відразу ліворуч. – Він рушив, збираючись заїхати на вузьку вуличку попереду.

– Обережно! – закричала Макрі. Вона була відеооператором і швидко підмічала все, що відбувається навколо. На щастя, Ґлік теж не був роззяв'ою. Він різко натиснув на гальма, і мікроавтобус зупинився перед перехрестям в останню мить перед тим, як на нього невідомо звідки вилетілд одна за одною чотири «альфа-ромео». Автомобілі промчали на шаленій швидкості, але вже за квартал сповільнилися і різко звернули ліворуч – саме туди, куди збирався їхати Ґлік.

– Маніяки! – спересердя крикнула Макрі.

Ґлік був приголомшений.

– Ти бачила?

– Аякже! Вони нас мало не вбили!

– Та ні, я про автомобілі, – схвильовано сказав Ґлік. – Вони пули всі однакові.

– Це означає лише те, що в цих маніяків убога фантазія.

– В усіх автомобілях було повно людей.

– То й що?

– Чотири однакові авта, у кожному – по четверо пасажирів?

– Ти ніколи не чув про спільне користування автомобілем?

– В Італії? – На перехресті Ґлік подивився в обидва боки. – Та вони тут навіть не чули про неетилований бензин. – Він натиснув на газ і помчав услід за чотирма «альфа-ромео».

Макрі відкинуло назад.

– Що це ти виробляєш, чорт тебе забирай?!

На швидкості Ґлік проскочив квартал і звернув ліворуч.

– Щось мені підказує, що не тільки ми з тобою зараз поспішаємо до цієї церкви.

67

(’-пуск був повільний.

Щабель за щаблем Ленґдон сходив скрипучою драбиною… глибше й глибше в підземелля каплиці Кіджі. У діру демона,думав пій. Обернувшись обличчям до стіни, він розмірковував, скільки ще тісних темних камер йому судилося пережити за один день. Драбина при кожному кроці загрозливо скрипіла, від різкого смороду й вологи можна було задихнутись. Куди ж, чорт забирай, подівся Оліветті,думав Ленґдон.

Угорі він усе ще бачив силует Вітторії, що світила йому паяльною лампою. Чим нижче він спускався, тим слабшим ставало (ілакитне світло. Єдине, що посилювалось, то це сморід.

На дванадцятій сходинці ледь не сталося лихо. Нога Ленґдона натрапила на слизьке від плісняви місце, і він мало не впав. Іі останню мить якось устиг схопитися обома руками за драбину і тільки чудом не зірвався й не полетів на дно. Проклинаючи все на світі, Ленґдон налапав ногою наступний щабель і поліз далі.

Ще через три щаблі він знову мало не впав, але вже не через згниле дерево. Його пройняв жах. Просто перед собою він побачив заглиблення в стіні, у якому лежало кілька черепів. Трохи оговтавшись, він побачив, що на цьому рівні в камері вирубані погребальні ніші і у всіх них покояться скелети. У слабкому блакитному сяйві порожні очні ями й напівзгнилі грудні клітки виглядали страхітливо.

Скелети у світлі полум’я,скривився Ленґдон, згадавши, що тільки місяць тому йому довелося пережити щось схоже. Вечір кісток і вогню.Це була доброчинна вечеря при свічках у Нью-Йоркському музеї археології – лосось із ромом у тіні скелета бронтозавра. Запросила його Ребекка Штросс – у минулому модель, а тепер експерт з питань мистецтва журналу «Таймз» – такий собі вихор з чорного оксамиту, цигарок і великих силіконових грудей. Відтоді вона телефонувала йому двічі. Ленґдон не віддзвонив їй у відповідь. Зовсім не по-джентльменськи,дорікнув він собі і застановився, як довго витримала б Ребекка Штросс у такій смердючій ямі.

Ленґдон відчув велике полегшення, коли замість чергового щабля його нога налапала м’яке вологе дно. Запевнивши себе, що стіни не зімкнуться в нього над головою, він повернувся обличчям до крипти. Вона була кругла і мала в діаметрі близько двадцяти футів. Знову прикривши ніс і рот рукавом, Ленґдон подивився на тіло. У напівтемряві воно розпливалося. Він бачив лише білий силует людини, повернутої в інший бік. Нерухомий. Мовчазний.

Обережно йдучи до цього силуету крізь темряву крипти, Ленґдон намагався збагнути, що ж він таке насправді бачить. Людина була повернута до нього спиною, і її обличчя не було видно, але вона таки явно стояла.

– Гей? – покликав Ленґдон крізь рукав. Нічого. Наблизившись, він зауважив, що людина дуже низька. Неприродно низька…

– Що сталося? – гукнула згори Вітторія.

Ленґдон не відповів. Він уже підійшов достатньо близько, щоб бачити все. Тремтячи від страху й огиди, він зрозумів. Здавалося, стіни камери стискаються довкола нього. Над земляною підлогою, неначе демон, стирчало старече тіло… точніше, його половина. Чоловік, повністю голий, був до пояса закопаний у землю. Руки в нього були зв’язані за спиною червоним кардинальським паском. Тіло трималося більш-менш вертикально, а згорблена спина нагадувала потворну боксерську грушу. Голова була відкинута назад, а очі звернені до неба, неначе чоловік благав про допомогу самого Бога.

– Він мертвий? – голосно запитала Вітторія.

Ленґдон зробив іще кілька кроків до тіла. Сподіваюсь, що так, заради нього ж самого.Наблизившись майже впритул, він заглянув чоловікові в обличчя. Його очі були налиті кров’ю і вилізли:і орбіт. Ленґдон нахилився, щоб пересвідчитись, що той не дихає, кле відразу ж відсахнувся.

– О Боже!

– Що?!

Ленґдон насилу міг говорити.

– Він мертвий, мертвий. Просто я побачив, від чого він помер. – Видовище було страхітливе. Рот у покійного був широко відкритий і набитий землею. – Хтось напхав йому в горло землі. Він задихнувся.

–  Землі? – перепитала Вітторія.

Аж тепер Ленґдон збагнув. Земля.Він зовсім забув. Чотири тавра. Земля, Повітря, Вогонь, Вода.Убивця погрожував випалити кожній жертві на грудях символ одного з давніх елементів науки. Першим елементом була Земля. Земний гріб Санті, демона іЧра.Умліваючи від випарів, Ленґдон обійшов тіло. Символог у ньому рішуче відкидав можливість створення амбіграми з цього слова. Земля? Як?Але вже за мить він її побачив. У пам’яті раптом зринули всі давні легенди про ілюмінатів. На грудях у кардинала чорніло тавро. Шкіра обвуглилась, з рани ще сочилася кров. La linguapura…

Ленґдон прикипів очима до амбіграми, і стіни підземелля закружляли навколо нього.

– Земля, – прошепотів він. Тоді нахилив голову і прочитав слово з іншого боку. – Земля.

Охоплений жахом, він остаточно зрозумів, що це означає. Залишилося ще три.

68

У Сікстинській капелі горіли свічки. Попри їхнє м’яке світло, що навіювало спокій і затишок, кардинал Мортаті був дуже знервований. Офіційно конклав розпочався, але останні події не віщували нічого доброго.

Півгодини тому, точно у призначений час, камерарій Карло Вентреска увійшов до каплиці. Він став біля головного вівтаря і промовив вступну молитву, А тоді опустив руки і звернувся до них таким прямим і щирим тоном, якого Мортаті ще ніколи не чув із вівтаря Сікстинської капели.

– Усі ви добре знаєте, – сказав камерарій, – що цієї миті наших чотирьох preferitiна конклаві немає. Во ім’я Його покійної Святості, я прошу вас, щоб ви діяли, як вам належить діяти… з вірою в серці і з відчуттям обов’язку. Нехай у вас перед очима буде лише Бог. – Із цими словами він повернувся й зібрався йти.

– Але, – не витримав один кардинал, – де ж вони?

Камерарій відповів не одразу.

– Цього я, на жаль, не можу вам сказати.

– Коли вони повернуться?

– Цього я не можу сказати.

– З ними все гаразд?

– Цього я не можу сказати.

– Але вони повернуться?..

Камерарій довго мовчав.

– Не втрачайте віри, – сказав нарешті і вийшов із каплиці.

Двері Сікстинської капели, за традицією, замкнули ззовні двома важкими ланцюгами. Поряд стало на варті четверо швейцарських гвардійців. Мортаті знав: тепер до обрання нового Папи двері можуть відчини тільки в двох випадках – якщо комусь усередині стане дуже погано або ж якщо з’являться preferiti.Він молив Бога, щоб сталося останнє, хоч у глибині душі відчував, що це малоймовірно.

Діятимемо, як нам належить діяти,вирішив Мортаті, згадавши твердий голос камерарія. Тож він запропонував розпочати голосування. Нічого іншого йому й так не залишалося.

Ритуали, пов’язані з першим голосуванням, зайняли півгодини. Мортаті терпляче чекав біля головного вівтаря, доки кожний кардинал, починаючи від найстаршого, підійде й проголосує.

І от нарешті до вівтаря підійшов останній кардинал. Він став навколішки і повторив слово в слово те, що казали перед НИМ інші:

– Закликаю у свідки Ісуса Христа, Господа нашого. Нехай Він буде мені суддею і бачить, що голос я віддаю за того, кого перед Ііогом уважаю найдостойнішим.

Кардинал підвівся з колін і підніс свій бюлетень високо над головою, щоб усі могли його бачити. Тоді поклав на блюдо, що

11 рикривало велику чащу на вівтарі. Узяв блюдо і скинув бюлетень у чашу. Ця процедура мала на меті не допустити, щоб хтось потайки вкинув у чашу відразу декілька бюлетенів.

Опустивши бюлетень у чашу, він поставив блюдо на місці', поклонився хресту і відійшов.

Ритуал голосування закінчився.

Тепер до роботи мав приступити Мортаті.

Не знімаючи блюда, Мортаті потрусив чашу, щоб бюлетені перемішалися. Тоді зняв блюдо і витягнув з чаші перший-ліпший бюлетень. Розгорнув його. Аркуш мав точнісінько два дюйми завширшки. Мортаті прочитав уголос, так щоб усі чули.

–  «Eligo in summum pontificem…» —урочисто вимовив він слова, надруковані на кожному бюлетені. Обираю Верховним non – тифіком…Тоді оголосив ім’я, написане знизу. Після цього взяк голку з ниткою, проколов бюлетень на слові Eligoі нанизав його на нитку. Відтак зробив запис у журналі.

Після цього Мортаті повторив усю процедуру знову. Витяг нув з чаші бюлетень, прочитав його вголос, нанизав на нитку і зробив запис у журналі. Майже відразу він відчув, що перше голосування буде безрезультатним. Згоди не було й близько. У перших семи бюлетенях виявилось сім різних імен. За традицією їх вписували друкованими літерами або ж зміненим почерком, щоб голосування залишалось таємним. Однак у цьому випадку цей прийом був явно недоречний, бо й так усім було зрозуміло, що кардинали голосують самі за себе. Мортаті знав, що причиною цього були не надмірні амбіції. Це був спосіб відтягнути час, щоб жоден кардинал не набрав достатньої кількості голосів у першому голосуванні… і щоб голосування відбулося ще раз.

Кардинали чекали на своїх preferiti.

Нанизавши на нитку останній бюлетень, Мортаті оголосив голосування «безрезультатним».

Тоді узяв нитку з бюлетенями за обидва кінці та зв’язав їх докупи. Виклав аркуші кільцем на срібну тацю. Тоді додав відповідних хімікатів і відніс тацю до невеличкого каміна в себе за спиною. Там він підпалив бюлетені. Папір почав горіти, а додані хімікати зафарбували дим начорно. Дим здійнявся трубою до отвору в даху і з'явився над каплицею, де всі могли його побачити. Кардинал Мортаті щойно подав перший сигнал у зовнішній світ.

Одне голосування відбулося. Папи не обрали.

69

Чидихаючись від випарів, Ленґдон дерся драбиною до світла. Нагорі він чув якісь голоси, але нічого не розумів. У голові паморо-чилось. Перед очима стояв образ кардинала з тавром на грудях.

Земля… Земля…

Із кожним новим щаблем в очах щораз більше темніло, і він ооявся, що от-от знепритомніє. Коли залишилося подолати всього два щаблі, він утратив рівновагу. Інстинктивно рвонув угору і спробував схопитися за край отвору, але до нього було надто далеко. Він відпустив драбину і вже падав назад у темряву, аж раптом під пахвами сильно заболіло. Ленґдон відчув, що висить у повітрі й несамовито розмахує ногами над чорною порожнечею.

Сильні рукй двох швейцарських гвардійців підхопили його попід пахви і потягнули нагору. Наступної миті голова Ленґдона ішринула з діри демона; він задихався й хапав ротом повітря.

І вардійці витягнули його назовні й поклали горілиць на холодну мармурову підлогу.

Якийсь час Ленґдон не знав, де він. Над головою сяяли зорі… рухалися орбітами планети. Поряд кружляли якісь постаті й чулися крики. Він спробував сісти. Виявилося, що він лежить біля підніжжя кам’яної піраміди. У каплиці пролунав знайомий сердитий голос, і Ленґдон нарешті прийшов до тями.

Оліветті кричав на Вітторію.

– Якого дідька ви не визначили відразу, що це тут?!

Та намагалась йому пояснити, як усе сталося.

Оліветті обірвав її на півслові й заходився віддавати накази своїм людям:

– Витягніть тіло! Обшукайте весь храм!

Ленґдон спробував сісти. У каплиці Кіджі було повно швей царських гвардійців. Пластикову завісу, що затуляла вхід, зірва ли, і в легені Ленґдонові полилося свіже повітря. Свідомість по волі поверталася. Він побачив, як Вітторія підійшла до нього і стала навколішки. Обличчя в неї було, як у янгола.

– Як ви почуваєтесь? – Вона ніжно взяла його руку й пома цала пульс.

– Дякую. – Ленґдон, нарешті, сів. – Оліветті шаленіє з люті.

Вітторія кивнула:

– Він має на це всі підстави. Ми схибили.

– Тобто ясхибив.

– То реабілітуйтеся. Допоможіть спіймати його наступного разу.

Наступного разу?Ленґдон подумав, що це прикрий жарт. Наступного разу не буде! Ми про/авили свій шанс!

Вітторія подивилась на його годинник.

– Міккі каже, що ми маємо сорок хвилин. Зберіться з думками й допоможіть мені вирахувати наступний вказівник.

– Я ж сказав вам, Вітторіє, тих скульптур більше немає. Стежка світла… – Ленґдон запнувся.

Вітторія ледь усміхнулась.

Заточуючись, Ленґдон, зірвався на ноги й витріщився на твори мистецтва, що оточували його з усіх боків. Піраміди, зірки, планети, еліпси.Раптом усе стало на свої місця. Це – перший олтар науки! Пантеон тут ні до чого!Він збагнув, що ця непримітна каплиця ідеально відповідала намірам ілюмінатів – знач но більше, ніж відомий на весь світ Пантеон. Каплиця Кіджі була альковом, про який мало хто знав, буквально дірою в стіні – пам’ятником видатному покровителеві науки, оздобленим земними символами. Досконало.

Ленґдон сперся до стіни й уважно дивився на величезні піраміди. Вітторія, безперечно, мала рацію. Якщо ця каплиця були першим олтарем науки, то в ній могла й досі стояти скульптури ілюмінатів, що слугувала першим вказівником на стежці про світлення. Коли Ленґдон усвідомив, що не все ще втрачено, у ньо му знову прокинулась надія. Якщо вказівник і справді тут, то нони можуть знайти наступний олтар і схопити вбивцю там.

Вітторія підійшла до нього ближче.

– Я вже знаю, хто був невідомим скульптором ілюмінатів.

Ленґдон здивовано підвів голову.

– Що ви сказали?

– Залишилося тільки з’ясувати, яка зі скульптур…

– Зачекайте хвильку! Ви знаєте, хто був скульптором ілюмінатів? – Він сам намагався дізнатись про це багато років.

– Це Берніні, – усміхнулась Вітторія. Вона помовчала. – Той гамий Берніні.

Ленґдон відразу зрозумів, що вона помиляється. Це аж ніяк не міг бути Берніні. Джанлоренцо Берніні був другим найзнаме11 итішим скульптором за всі часи, славою він поступався хіба що Мікеланджело. У сімнадцятому столітті Берніні створив більше скульптур, ніж будь-який інший митець. Тим часом той, кого нони шукали, був невідомий, ніхто.

Вітторія спохмурніла.

– Щось ви не зраділи.

– Це не може бути Берніні.

– Чому? Берніні був сучасником Галілея. І видатним скульптором.

– Він був дуже знаменитий і до того ж католик.

– Знаю, – погодилась Вітторія. – Точнісінько, як Галілей.

– Ні, – заперечив Ленґдон. – Зовсім неяк Галілей. Галілей був для Ватикану більмом на оці. Берніні ж був його гордістю. І [ерква була від нього в захваті. Ватикан оголосив Берніні найвизначнішим фахівцем у галузі мистецтва. Берніні практично усе життя прожив у стінах Божого міста!

– Чудове маскування. Лазутчик ілюмінатів у таборі ворога.

Ленґдон втомився переконувати.

– Вітторіє, ілюмінати називали свого таємного митця іі maestro ignoto– невідомим майстром.

– Атож, невідомим для них. Подумайте про масонів – у них тільки найвищі ешелони знали всю правду. Галілей міг тримати

ім’я Берніні в таємниці від більшості членів братства… задля без пеки самого ж Берніні. Тому Ватикан так нічого й не довідався.

Вона Ленґдона не переконала, але він мусив визнати, що в її словах є своєрідна логіка. Ілюмінати прославилися вмінням берегти таємниці. Усю правду знали лише декілька членів найвищого рангу. У цьому був секрет їхньої здатності залишатися в підпіллі.. Дуже мало хто знав усе.

– Зв’язок Берніні з ілюмінатами, – з усмішкою додала Вітторія, – пояснює, чому він створив ці дві піраміди.

Ленґдон подивився на величезні скульптури й похитав головою.

– Берніні був релігійнимскульптором. Ці піраміди аж ніяк не міг вирізьбити Берніні.

Вітторія знизала плечима.

– Скажіть це табличці, що у вас за спиною.

Ленґдон повернувся і прочитав:

КАПЛИЦЯ КІДЖІ Споруджена за проектом Рафаеля.

Усе внутрішнє оздоблення – робота Джанлоренцо Берніні.

Ленґдон двічі перечитав напис на табличці, але далі не вірив. Джанлоренцо Берніні прославився за вигадливі, витончені скульптури Діви Марії, янголів, пророків і Пап. З якого б це дива він різьбив піраміди?

Ленґдон знову подивився на ці величні пам’ятники й остаточно розгубився. Дві піраміди, кожна з блискучим овальним медальйоном. Із християнством вони не мали абсолютно нічого спільного. Піраміди, зірки на бані, знаки зодіаку. Усе внутрішнє оздоблення – робота Джанлоренцо Берніні. Якщо це правда,подумав Ленґдон, то Вітторія мусить мати рацію. Невідомим майстром ілюмінатів міг бути тільки Берніні, бо всі до єдиної скульптури в цій каплиці вирізьбив саме він!Коли Ленґдон це усвідомив, думки посипались одна за одною.

Берніні був ілюмінатом.

Берніні створив амбіграми ілюмінатів.

Берніні проклав стежку просвітлення.

Приголомшений, Ленґдон не міг вимовити ані слова. Чи може (іути таке, що в цій крихітній каплиці Кіджі всесвітньо відомий Ііерніні встановив скульптуру, яка вказує шлях крізь Рим до наступного олтаря науки?

– Берніні, – нарешті вимовив він. – Я б нізащо не здогадався.

– Хто іще, як не знаменитий ватиканськии митець, мав достатній вплив, щоб розставити свої скульптури в конкретних католицьких каплицях по всьому Риму і створити стежку світла? І Іе не міг бути хтось невідомий.

Ленґдон задумався. Подивився на піраміди, застановляючись, чи бува одна з них не є вказівником. А може, вони обидві?

– Піраміди повернуті в протилежні боки, – сказав нарешті, гак нічого й не надумавши. – Крім того, вони однакові, і я не знаю, котра…

– Думаю, нам потрібні не піраміди.

– Але ж інших скульптур тут немає.

Вітторія не дала йому договорити, а натомість показала в бік Оліветті та ще кількох гвардійців, що стояли біля діри демона.

Ленґдон простежив за напрямом її долоні аж до протилежної стіни. Спочатку він нічого не зауважив. Але тоді хтось із гвардійців відійшов, і він мигцем побачив те, на що вона вказувала. Білий мармур. Рука. Тулуб. А тоді й обличчя. Скульптура була напів-схована в ніші. Дві людські фігури в натуральний зріст. Серце н Ленґдона забилося швидше. Його так вразили піраміди й діра демона, що цієї скульптури він навіть не помітив. Ленґдон пішов до неї крізь юрму гвардійців. Трохи наблизившись, він безпомилково впізнав почерк Берніні – напруженість художньої композиції, витончені обличчя й плавні складки одежі – і все це з найкращого білого мармуру, який можна було купити за гроші Натикану. Лише опинившись перед самою скульптурою, Ленґдон, нарешті, впізнав її. Він захоплено дивився на два обличчя, і йому перехопило подих.

– Хто це? – запитала, наздогнавши його, Вітторія.

Ленґдон був зачарований.

– «Авакум і янгол», – ледь чутно відповів. Це була доволі відома робота Берніні, що згадувалась у деяких підручниках з історії мистецтва. Ленґдон зовсім забув, що вона стоїть тут.

– Авакум?

– Пророк, що передбачив загибель землі.

– Думаєте, це вказівник? – стривожилась Вітторія.

Ленґдон зачудовано кивнув. Ще ніколи в житті він не був так у чомусь впевнений. Це був перший вказівник ілюмінатів. Щодо цього він не мав жодних сумнівів. Хоч Ленґдон і очікував, що скульптура якось «вказуватиме» на наступний олтар науки, він не думав, що це буде так буквально.І янгол, і Авакум – кожен показував рукою кудись у далину.

Ленґдон мимоволі усміхнувся.

– Доволі очевидно, чи не так?

Вітторія раділа, але водночас була спантеличена.

– Я бачу, що вони обидва кудись указують, але вони суперечать один одному. Янгол указує в один бік, пророк в інший.

Ленґдон хмикнув. Вона казала правду. Фігури показували на різні боки. Але Ленґдон уже розв’язав цю задачу. Відчувши приплив енергії, він рушив до дверей.

– Куди ви йдете? – гукнула йому вслід Вітторія.

– На вулицю! – Ленґдон побіг до виходу, знов відчуваючи приємне збудження. – Хочу подивитися, куди вказує ця скульптура!

– Зачекайте! Звідки ви знаєте, яка з двох скульптур?

– Вірш, – вигукнув він через плече. – Останній рядок!

–  Хай янголи у пошуку ведуть? – Вона розгублено подивилась на простягнутий палець янгола, і раптом її очі затуманилися. – Чорт забирай!