Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 36 страниц)

104

Роберт Ленґдон лежав на монетах, що товстим шаром укривали дно фонтана чотирьох рік.У зубах він і досі стискав пластиковий шланг. Повітря, що йшло від насоса, було просякнуте машинним мастилом, і в горлі пекло. Проте Ленґдон не нарікав. Головне, що кін живий.

Він не знав, наскільки вдало зімітував утоплення, але, проживши все життя біля води, безумовно, чув не раз, як саме це відбувається. Він старався, як міг. Наостанок навіть видихнув з легенів усе повітря й перестав дихати, щоб тіло пішло на дію під власного вагою.

На щастя, убивця купився на цей спектакль і відпустив йот.

Причаївшись на дні фонтана, Ленґдон вичікував так довго, як міг. Він уже мало не почав задихатися. Він не знав, чи вбивця вже забрався геть. Вдихнувши зі шланга ще раз їдке повітря, він па решті відпустив його і поплив низько над дном, доки не наткнум ся на слизький мармур центральної композиції. Безшумно під нявся на поверхню і випірнув, невидимий у тіні величезних мармурових фігур.

Мікроавтобуса не було.

Це все, що Ленґдон хотів побачити. Вдихнувши на повні гру ди свіжого повітря, він кинувся до того місця, де зник під водою кардинал Бадджіа. Ленґдон знав, що старий уже непритомний і повернути його до життя навряд чи вдасться, але спробувати він мусив. Знайшовши тіло, він став над ним, широко розета вивши ноги, нагнувся й потягнув обома руками за ланцюги. Коли голова кардинала виринула з води, Ленґдон побачив, іди очі в нього вже закотилися і вилізли з орбіт. Кепський знак. 1 її пульсу, ні дихання.

Знаючи, що нізащо не подужає підняти й перетягнути обплу тане важкими ланцюгами тіло через бордюр фонтана, Ленґдон потягнув кардинала Бадджіа по воді до розщелини в центральній брилі скульптурної композиції. Тут було мілко і камінь спускам ся у воду похило. Ленґдон витягнув голе тіло якнайвище па кам’яний виступ.

Тоді взявся до справи. Стискаючи скуті ланцюгами грудй, Леш' дон відкачав кардиналові воду з легенів. Тоді заходився робити штучне дихання. Старанно відлічував секунди. Стримувався, щоб не дути надто сильно чи надто часто. Три хвилини Ленґдон намагався повернути старого до життя. Через п’ять хвилин він зрозумів, що все скінчено.

II preferito.Чоловік, що мав стати Папою. Лежить перед ним мертвий.

Навіть розпластаний на холодному камені, голий і наполовину занурений у воду, кардинал Бадджіа зберігав вираз спокійної гідності. Вода тихо плескалася на його грудях… Здавалося, вона кається… немов просить вибачення за те, що стала його вбивцею… і намагається змити жахливу рану з її ім’ям.

Ленґдон м’яко провів рукою по обличчю кардинала і прикрив над закоченими очима повіки. І в цю мить він відчув, що назовні рвуться сльози. Це його вразило. І вперше за багато, багато років Ленґдон заплакав.

105

Ленґдон нарешті відійшов від мертвого кардинала знову на глибше місце. Туман утоми поволі розсіювався. Спустошений і самотній, Ленґдон думав, що зараз упаде. Але натомість він несподівано відчув новий приплив енергії. М’язи налилися силою, а мозок, тимчасово забувши про біль у серці, відкинув минуле і зосередився на єдиному відчайдушному завданні.

Треба знайти сховище ілюмінатів. Я мушу визволити Вітторію.

Ленґдон повернувся обличчям до велетенського творіння Бер-ніні і, зібравши рештки надії, почав шукати очима останній вказівник ілюмінатів. Він знав: десь, серед цієї химерної купи фігур криється ключ, що вказує на храм Просвітлення. Проте надія швидко згасла. У дзюрчанні води йому вчувалися насмішкуваті слова segno: Хай янголи у пошуку ведуть.Ленґдон у відчаї дивився на вирізьблені фігури перед собою. Цей фонтан поганський! На ньому немає жодних клятих янголів!

Коли Ленґдон оглянув скульптурну композицію і не виявив нічого вартого уваги, його погляд мимоволі ковзнув угору на височенну кам’яну колону. Чотири вказівникидумав він, розставлені по Риму у формі велетенського хреста.

Розглядаючи ієрогліфи, що вкривали обеліск, він застано вився-, чи не криється бува підказка десь у єгипетських символа к, Але одразу ж відкинув цю ідею. Ці ієрогліфи з’явилися на баї л то століть раніше від Берніні, а розшифрували їх тільки післн того, як знайшли Розетський камінь. Хоча, наважився припу< тити Ленґдон, може, Берніні вирізьбив на обеліску якийсь До датковий символ? Такий, що був би непомітний серед інших ієрогліфів?

З новою надією Ленґдон обплив фонтан іще раз, уважно огля даючи всі чотири грані обеліска. Це зайняло дві хвилини, і коли він дійшов до останньої грані, надія згасла. Серед ієрогліфів не бу ло нічого такого, що скидалося б на більш пізнє вкраплені їм Янголів, звісно, не було теж.

Ленґдон подивився на годинник. Була рівно одинадцята. Піп не знав, летить час чи повзе. Він брів у холодній воді фонтана, і його почали переслідувати страхітливі сцени з убивцею і Ві ї торією. Укотре обійшовши обеліск і знову нічого не побачивши, Ленґдон остаточно впав у відчай. Стомлений і зневірений, він мало не валився з ніг. Закинув голову назад і був готовий голосно закричати з відчаю.

Але крик застряг у нього в горлі.

Ленґдон дивився вгору на обеліск. Те, що стриміло на його вершечку, він уже бачив раніше, але не надав цьому значення Тепер же він вкляк на місці. Це був не янгол. Аж ніяк. Насправді спочатку Ленґдон навіть подумав, що це взагалі не є частиноюфонтана Берніні. Вирішив, що це – жива істота, птах, що при мостився на вершечку величної піраміди.

Голуб.

Ленґдон примружився, придивляючись крізь підсвіченни туман до об’єкта на вершечку піраміди. Це ж голуб, хіба ні? 11а тлі зоряного неба чітко було видно голову з дзьобом. Однак відтоді, як Ленґдон прийшов сюди, птах навіть не поворухнув ся, попри те, що внизу під ним точилася бійка. Він сидів точ нісінько так само, як і тоді, коли Ленґдон тільки-но прийшов па і (ей майдан. Птах вмостився на самому вершечку обеліска і спокійно дивився на захід.

Якусь мить Ленґдон поспостерігав за ним, а тоді занурив руку у воду і витягнув жменю монет. Щосили жбурнув монети вгору. Вони дзвінко вдарились об граніт і полетіли вниз. Птах не зреагував. Ленґдон повторив експеримент. Цього разу одна з монет влучила в ціль. Метал брязнув об метал, і слабка луна пішла порожнім майданом.

Клятий голуб був із бронзи.

Тобі потрібний янгол, а не голуб,почув він внутрішній голос. Але було запізно. Ленґдон уже все зрозумів. На вершечку обеліска сидів не голуб.

Це була голубка.

Не зовсім усвідомлюючи, що робить, Ленґдон, голосно хляпаючи, кинувся до центру фонтана і поліз нагору, чіпляючись за мармурові руки й голови. На півдорозі до підніжжя обеліска він виринув із туману і побачив голову пташки чіткіше.

Сумніву не залишалося. Це була голубка. Оманливо темного кольору вона набула через забруднення атмосфери в Римі. Бронза, колись блискуча, окислилась і потьмяніла. Цієї миті Ленґдон і ювністю збагнув значення цього символу. Кілька годин тому він бачив у Пантеоні пару голубів. Параголубів не означає нічого. І (я ж голубка сиділа самотньо.

Самотня голубка в поганських віруваннях символізує янгола миру.

Від цієї здогадки Ленґдон злетів до підніжжя обеліска, немов на крилах. Берніні обрав для свого янгола поганський символ, щоб приховати його серед інших фігур фонтана. Хай янголи у пошуку ведуть. Голубка – це янгол!Кращого постаменту для останнього вказівника ілюмінатів, ніж цей обеліск, Ленґдон не уявляв.

Пташка дивилась на захід. Ленґдон спробував простежити за напрямом її погляду, але через будинки нічого не бачив. Він поліз вище. У пам’яті несподівано спливла цитата зі святого Григорія Нісського: Коли душа стає просвітленою… то набуває форми прекрасної голубки.

Ленґдон дерся до неба. До голубки. Він тепер майже летіи. Дістався до платформи, на якій стояв обеліск. Далі лізти було неможливо. Утім, розгледівшись навколо, він зрозумів, що Ці' й не потрібно. Увесь Рим розстилався перед ним як на долоні. Вид був приголомшливий.

Ліворуч – хаотичне скупчення прожекторів медій під собором Святого Петра. Праворуч баня Санта-Марія делла Вітторія, з якої ще йде дим. Попереду вдалині – п’яца дель Пополо. А під ним четверта й остання точка. Величезний хрест із обелісків.

Тремтячи всім тілом, Ленґдон подивився вгору на голубку. Тоді повернувся обличчям у той бік, куди дивилася пташка.

І відразу побачив.

Це ж так очевидно. Так просто. І так зухвало.

Цієї миті, дивлячись на сховище ілюмінатів, Ленґдон не міг повірити, що воно стільки років залишалося таємницею. Він за чудовано споглядав велетенську кам’яну споруду на протилеж ному березі річки, і все місто для нього немов розтануло… Цс була одна з найзнаменитіших будівель у Римі. Вона височіла па березі Тібру-неподалік від Ватикану. Її геометрія просто вража ла – круглий замок, оточений квадратним муром, а навколо парк у формі пентаграми.

Давні оборонні мури видовищно підсвітлювали прожектори, а вгорі на старовинному замку височів величезний бронзовиіі янгол. Янгол показував мечем униз – у саме серце замку. І, на чебто цього було замало, прямісінько до головного входу він знаменитий міст Янголів… прикрашений дванадцятьма пре гарними скульптурами янголів, яких вирізьбив не хто інший, як сам Берніні.

І тут Ленґдон зробив іще одне – останнє – відкриття. Заду маний Берніні величезний хрест із обелісків вказував на сувору фортецю суто в стилі ілюмінатів: його поздовжнє рамено прохо дило точнісінько через центр замкового мосту, ділячи його на дні рівні половини.

Ленґдон взяв із землі свій твідовий піджак, намагаючись тримати його подалі від тіла, з якого стікала вода. Тоді вскочив у крадений седан, щосили натиснув мокрим черевиком на газ і помчав у ніч.

106

0 23:07 авто Ленґдона мчало вздовж Тібру набережною Тор ді

1 Іона. Попереду він уже бачив велетенську кам’яну споруду.

Castel Sant’ Angelo.Замок Святого Янгола.

Несподівано ліворуч, без жодного знаку, з’явився міст Святого Янгола – Ponte Sant’ Angelo.Ленґдон загальмував і різко звернув. Він встиг вписатися в поворот, але виявилось, що міст перекрито. Автомобіль проїхав футів із десять і з розгону налетів на ряд низьких бетонних стовпчиків, що перегороджували шлях. Від різкої зупинки Ленґдона кинуло вперед. Він геть забув, що міст Святого Янгола зробили повністю пішохідним, щоб той менше нищився.

Оговтавшись, Ленґдон вийшов із пом’ятого авта, шкодуючи, що не поїхав іншою дорогою. Він змерз і весь тремтів. Надягнув твідовий піджак поверх мокрої сорочки, подумавши з вдячністю про подвійну фірмову підкладку. Аркуш з «Діаграми» залишиться сухим. Перед Ленґдоном по інший бік мосту, як гора, здіймалась велетенська кам’яна фортеця. Пересилюючи біль і втому, він побіг.

Обабіч вузького мосту, немов одвічні вартові, вишикувались янголи Берніні, пропускаючи Ленґдона до кінцевої мети. Хай янголи у пошуку ведуть.Із кожним кроком замок здавався йому (іільшим і тепер нагадував неприступну скелю, грізнішу навіть:іа собор Святого Петра. Ленґдон щодуху біг до круглого бастіону, гнаний тривогою, і дивився вгору на величезного бронзового янгола з мечем у руці.

Здавалося, у замку немає нікого.

Ленґдон знав, що упродовж століть ця будівля слугувала май золеєм, фортецею, сховищем для Пап, в’язницею для ворогім Церкви і музеєм. Очевидно, у замку були й інші мешканці – ілю мінати. І тепер це зовсім не здавалося дивним. Хоч замок Свято го Янгола був власністю Ватикану, Церква користувалась ними лише час до часу, а Берніні за довгі рбки немало в ньому зміним Ходили чутки, що в замку було безліч потаємних дверей, перо ходів і кімнат. Ленґдон не сумнівався, що і янгол нагорі, і п’яти кутний парк довкола замку – теж справа рук Берніні.

Ленґдон підбіг до величезних подвійних дверей замку і з усії і сили пхнув їх. Вони навіть не ворухнулись. Цього варто було очікувати. Приблизно на рівні очей висіли два важкі залізні кілі, ця. Але Ленґдон вирішив, що стукати нема сенсу. Він відступив на крок і подивився вгору на височенний мур. Свого часу ці мури встоювали перед навалами берберів, маврів та інших поганців Ленґдон відчув, що його шанси проникнути всередину дуже невисокі.

Вітторія,із сумом подумав він. Чи ти там?

Ленґдон побіг уздовж муру. Тут мусить бути ще один вхід!

Звернувши за ріг, він зупинився, відхекуючись, на невеличкім автостоянці відразу біля набережної Янгола. У західній стіні буй іще один вхід – підйомний міст, від якого, проте, зараз було мало користі, бо він був у вертикальному положенні. Ленґдон знову подивився вгору.

Світло йшло тільки від прожекторів, що освітлювали фасад Усі крихітні вікна замку були чорні, Погляд Ленґдона ковзпуп вище. На самому вершечку центральної вежі, на висоті сто футіп, прямісінько під мечем янгола зі стіни виступав один-єдинии балкон. Ленґдонові здалося, що на мармуровому парапеті мерех тить якесь слабке сяйво, так немов у кімнаті горить смолоскип Ленґдон завмер. Він знову раптом затремтів, наче з холоду. Якаї і. тінь? Він напружено чекав. Тінь мелькнула знову. По спині за(и гали мурашки. Там хтось є!

– Вітторіє! – закричав він, не в силах далі стримуватись, але звук його голосу потонув у ревінні Тібру. Він розглядався навко /іо, відчайдушно сподіваючись, що от-от сюди наспіють швейцарські гвардійці. Хоч, зрештою, невідомо, чи вони взагалі отримали його повідомлення.

На автостоянці Ленґдон побачив великий фургон преси і побіг до нього. У кабіні сидів огрядний дядечко в навушниках і крутив мкісь регулятори. Ленґдон постукав по шибці. Дядечко підскочив, побачив мокрий одяг Ленґдона і скинув навушники.

– Що сталося, друже? – Він говорив з австралійським акцентом.

– Мені потрібний твій телефон. – На ввічливість Ленґдона мже не вистачало.

Чоловік знизав плечима.

– Дзвонити неможливо. Сам весь вечір намагаюсь. Мережі перевантажені.

Ленґдон голосно вилаявся.

– Скажи, ти бачив, щоб хтось туди заходив? – Він показав на підйомний міст.

– Бачив. Якийсь чорний мікроавтобус їздить туди-сюди цілий вечір. – У Ленґдона всередині похололо. – От пощасти-/ю, – сказав австралієць, глянувши заздрісно на високу вежу, а тоді на свій мікроавтобус. – Закладаюся, що Ватикан звідти пидно чудово. Я не зміг прорватися до Святого Петра, тож мушу шімати звідси.

Ленґдон не слухав. Його мозок гарячковито шукав виходу.

– Як думаєш, цей самаритянин одинадцятої години – це серйозно? – запитав австралієць.

Ленґдон повернувся.

– Хто?

– Ти що, не чув? Капітанові швейцарських гвардійців подзво-нив якийсь тип і сказав, що має цінну інформацію. Зараз він мстить сюди. Знаю лише, що він має все врятувати… Тут тобі й рейтинги! – Чоловік розсміявся.

Ленґдон розгубився. Якийсь добрий самаритянин летить на допомогу? Отже, він звідкись знає, де схована антиматерія? То чому просто не скаже швейцарським гвардійцям? Навіщо аж летить сюди сам? Щось тут не клеїлось, але Ленґдон не мав ч. к думати, що саме.

– Гей! – звернувся австралієць, уважніше придивляючись дп Ленґдона. – Це тебе показували по телебаченню? Ти той молоті, що намагався врятувати кардинала на майдані Святого Петра Ленґдон не відповів. Він дивився на хитромудру конструкції на даху мікроавтобуса – супутникову тарілку на розкладнім опорі. Ленґдон знову подивився на замок. Зовнішній мур мли ВИСОТу Приблизно П’ятдесят фуТІВ. Внутрішня форТеЦЯ була ІІ|і вища. Багатоступенева оборона. Верхня вежа була неймовіріт високо, але якщо він подолає перший мур, то можливо…

Ленґдон різко повернувся до репортера і показав на антену.

– Як високо вона піднімається?

– Що? – Той розгубився. – На п’ятнадцять метрів. А що?

– Під’їдь до стіни. Мені потрібна допомога.

– Яка допомога?

Ленґдон пояснив.

В австралійця розширились очі.

– Ти що, збожеволів? Це опора для телескопічної антени вар тістю двісті тисяч доларів. Це тобі не драбина!

– Тобі потрібний рейтинг? Я маю інформацію, яка тобі m с компенсує сторицею. – Ленґдон був у відчаї.

– Інформацію, що коштує двісті тисяч доларів?

Ленґдон сказав йому, що саме готовий розповісти в обмін їм послугу.

Через дев’яносто секунд Роберт Ленґдон хитався на вітрі м п’ятдесят футів від землі, тримаючись за вершечок опори дли супутникової антени. Він ухопився рукою за край першого муру, підтягнувся і переліз на нижній бастіон замку.

– Тепер кажи, що обіцяв! – крикнув знизу австралієць.

Де він?

Ленґдон почувався винним за розголошення цієї інформації, але домовленість є домовленість. До того ж убивця, мабуть, так чи інакше, поінформує пресу.

– П’яца Навона, – крикнув Ленґдон. – Він у фонтані.

Австралієць склав антену і помчав за найбільшою сенсацією і ного репортерського життя.

V кам’яній кімнаті високо над містом убивця стягнув з ніг мокрі черевики і перебинтував поранений палець. Нога боліла, але не настільки, щоб зіпсувати йому задоволення.

Він повернувся до свого трофея.

Вона лежала на спині на простій канапі в кутку кімнати. Руки м були зв’язані за спиною, рот заклеєний скотчем. Убивця рушив до неї. Вона вже прийшла до тями. Це йому сподобалось. Дивно,і/іе в її очах він побачив не страх, а полум’яну ненависть.

Страх прийде пізніше.

107

І’оберт Ленґдон побіг по зовнішньому муру замку, радий, що той

11 ідсвічують прожектори. Внутрішній двір унизу нагадував музей старовинної зброї – катапульти, купи мармурових гарматних идер і цілий арсенал інших страхітливих знарядь убивства. Удень іамок був відчинений для туристів, тож двір частково повернули до первинного стану.

Ленґдон подивився на центральну будівлю фортеці. Кругла цитадель здіймалася до неба на сто сім футів. На даху в самому центрі на постаменті стояв бронзовий янгол. На балкон і досі надало зсередини слабке світло. Ленґдон хотів крикнути, однак передумав. Треба було знайти вхід до замку.

Подивився на годинник.

23:12.

Ленґдон збіг униз кам’яним пандусом, що прилягав до муру асередини, й опинився у внутрішньому дворі. У темряві він помчав довкола круглої будівлі за годинниковою стрілкою. Про минув три портики, але двері всюди були наглухо замкнені. Як же вбивця проник досередини?Ленґдон нобіг іще швидше. Побачив ще двоє з вигляду сучасних дверей, але на них ззовні висіли замки. Не через ці двері.Ленґдон не зупинявся.

Він майже оббіг весь замок, коли побачив, що двір перетинає посилана гравієм дорога. Один її край упирався в підйомний міст у стіні, що вів назовні, другий зникав у замку. Дорога вела у своєрідний тунель – великий темний отвір, що зяяв у стіні будівлі. II traforo!Ленґдон читав про traforoв цьому замку – ве летенський спіральний пандус, що йде догори і первинно був призначений для того, щоб лицарі могли швидко пересуватися вгору і вниз на конях. Убивця виїхав нагору! Ґрати, що перекри вали тунель, були підняті. Ленґдон кинувся до тунелю, немов на крилах. Але щойно він добіг до входу, як від радості не зали шилося й сліду.

Тунель вів униз.

Значить, це не той шлях, що треба. Очевидно, ця секція traforoведе не нагору, а в підземелля.

Ленґдон стояв на порозі темного ходу, що, здавалося, сягас неймовірних глибин Землі, і вагався. Знову подивився на балкон. Він міг заприсягтися, що там хтось рухається. Вирішуй!Не маю чи інших варіантів, він кинувся вниз у тунель.

Високо вгорі вбивця стояв над своєю жертвою. Він погладив іі руку. Шкіра була ніжна як шовк. Думка, що за мить він насоло джуватиметься її тілом, п’янила. Цікаво, скільки він вигадає спо собів, як її ґвалтувати?

Убивця знав, що заслужив цю жінку. Він досконало виконаи усе, чого хотів Янус. Вона була військовим трофеєм, і коли він зробить з нею все, що схоче, то стягне її з канапи і поставить п,і коліна. Вона обслужить його ще раз, востаннє. На знак остаточ ної покори.А тоді, у мить оргазму, він переріже їй горло.

Ghayat assaadah, так кажуть його мовою. Найвища насолодо.

Пізніше він, пишаючись собою, вийде на балкон і споглядатиме найвищий тріумф ілюмінатів… Акт помсти, якого багато людей чекало так довго.

У тунелі було темно. Ленґдон спускався нижче й нижче.

Він зробив одне повне коло, і тунель поринув у суцільну пітьму. Спуск закінчився. Ленґдон пішов повільніше. Луна від кроків змінилась, і він зрозумів, що увійшов до якогось просторого приміщення. Йому здалося, що попереду в темряві щось ледь помітно виблискує. Він випростав руку і ступив іще кілька кроків. Налапав якусь гладеньку поверхню. Хром і скло. Це було авто. Він налапав дверцята і відчинив.

В автомобілі спалахнуло світло. Він відступив на крок і відразу впізнав чорний мікроавтобус. Якусь мить він з огидою дивився на нього, тоді зайшов досередини, сподіваюсь знайти там якусь зброю, що замінила б йому загублений у фонтані пістолет. Зброї він не знайшов. Натомість знайшов мобільний телефон Вітторії. Він був розтрощений – з нього не було жодної користі. Побачивши його, Ленґдон налякався. Він молив Бога, щоб іще не було запізно.

Увімкнув фари мікроавтобуса, і приміщення освітилося – різкі тіні на голих кам’яних стінах. Ленґдон подумав, що колись тут, мабуть, тримали коней і амуніцію. Крім того, це був глухий кут.

Іншого виходу немає. Я пішов не туди!

Ленґдон уже готовий був впасти у відчай. Він вийшов з мікроавтобуса і уважно оглянув стіни камери. Жодних дверей. Жодних ґрат. Він подумав про янгола над входом до тунелю і застановився, чи це не може бути збігом. Ні!Він згадав, що сказав йому вбивця біля фонтана. Вона у храмі Просвітлення… чекає мого повернення.Ленґдон зайшов надто далеко, щоб тепер схи-бити. Серце калатало. Відчай і ненависть заважали йому мислити спокійно.

Побачивши на підлозі кров, Ленґдон спершу подумав про Вітторію. Але, придивившись уважніше, він зрозумів, що це чиїсь сліди. Кроки були довгі, і криваві плями були тільки на місці лівої ступні. Убивця!

Ленґдон пішов кривавим слідом. Довга тінь на підлозі щораа слабшала і зливалася з навколишнім мороком. Із кожним кроком його спантеличення зростало: здавалося, криваві сліди ведуті. прямісінько в кут кімнати і там обриваються.

Дійшовши до самого кута, Ленґдон не повірив очам: граніт ний блок у підлозі тут виявився не квадратним, як усі інші. Вік указував на ще один знак. Цей блок мав форму правильного п’ятикутника й однією вершиною впирався в кут. Там, майстерно прихована за стінами, що заходили одна на одну, видніла ся щілина в камені, що слугувала виходом. Ленґдон прослизнув у неї й опинився у підземному переході. Попереду були залиш ки дерев’яних ґрат, що колись перекривали цей тунель.

А за ними вдалині виднілося світло.

Ленґдон побіг. Переліз через уламки дерева й попрямував до світла. Незабаром тунель вивів його в іншу, більшу камеру, де на стіні горів єдиний смолоскип. Ленґдон зайшов у ту частину замку, де не було електрики… і куди не пускали туристів. Тут і вдень було доволі моторошно; вночі ж при світлі смолоскипа це При міщення просто жахало.

II prigione.

В’язниця була поділена на дюжину крихітних камер. Залізні ґрати на більшості давно проіржавіли наскрізь. Лише одна з біль ших камер залишилася функціональною, і на підлозі в ній Лет дон побачив щось таке, від чого в нього мало не зупинило^ н серце. Чорні мантії та червоні пояси. Ось де він тримав кар диналів!

У стіні поряд із цією камерою він побачив залізнідвері. Вони були розчинені настіж, і за ними Ленґдон побачив якийсь перехід Він уже побіг було туди, але за кілька кроків зупинився. Крива пі сліди не вели в цей перехід. Прочитавши напис над дверима, Ленґдон збагнув чому.

II Passetto.

Він був приголомшений. Про цей тунель він чув не раз, однак не знав, де знаходиться вхід до нього. II Passetto —Малий перехід – це вузький тунель, завдовжки приблизно три чверті милі, що сполучає замок Святого Янгола з Ватиканом. Ним Папи рятувалися під час облог… ним бігали на таємні побачення з коханками або ж просто перебиралися до замку Святого Янгола, щоб поспостерігати за тортурами своїх недругів. Вважається, що в наш час обидва входи до тунелю надійно зачинені, а ключі від замків зберігаються в якомусь із сейфів у Ватикані.

Раптом Ленґдон збагнув, як ілюмінати потрапляли до Ватикану і виходили назовні. Він мимоволі замислився, хтосаме у святих стінах зрадив Церкву і добув ключі. Оліветті?Хтось із швейцарських гвардійців?Зрештою, тепер це вже було неважливо.

Криваві сліди на підлозі вели у протилежний бік. Ленґдон пішов туди. Тут вхід до в’язниці заступали іржаві металеві двері,і яких звисали ланцюги. Двері без замка були розчинені настіж.,'іа ними круто йшли вгору гвинтові сходи. У підлозі теж був один п’ятикутний блок. Тремтячи, Ленґдон дивився на нього й запитував себе: невже цей камінь різьбив сам Берніні? Над аркою красувався маленький херувимчик. Ось воно!

Криваві сліди вели нагору по сходах.

Ленґдон розумів: йому потрібна зброя, хоч якась. Біля однієї:і камер він знайшов залізний прут завдовжки чотири фути, із гострим кінцем. Щоправда, він був страшенно важкий, але нічого кращого Ленґдон не мав. Він сподівався, що ефект несподіванки та ще поранена нога вбивці схилять терези на його користь. Л найбільше він сподівався, що з’явиться не запізно.

Сходини були дуже стерті від часу й похилені. Ленґдон обережно йшов догори, прислухаючись, чи не чути якихось звуків. Але навколо панувала тиша. Світло від смолоскипа у в’язниці віддалялося і невдовзі зникло зовсім. Він ішов у суцільній пітьмі, тримаючись рукою за стіну. Вище й вище. У темряві Ленґдонові ввижався привид Галілея, що видирається нагору цими ж сходами, щоб поділитися своїми уявленнями про небо з іншими ЧО ловіками, так само відданими науці й вірі.

Ленґдон і досі не оговтався від потрясіння, яке пережив, дові давшись, де саме знаходиться сховище ілюмінатів. Місцем їхніх зустрічей була будівля, що належала Ватикану. Охоронці Вати кану обшукували льохи й будинки відомих учених, а тим часом ілюмінати зустрічалися тут… під самим носом у Святого престо лу. Ленґдонові раптом це здалося просто ідеальним рішенням. Берніні як архітектор, що керував тут усіма будівельними робо тами, мав необмежений доступ до всіх частин цієї споруди. Він міг перебудовувати її як хотів, і ніхто ні про що не запитував Скільки потаємних входів створив Берніні? Скільки всього при крас непомітно вказують шлях?

Храм Просвітлення.

Ленґдон знав, що він уже близько.

Сходи почали звужуватись, і Ленґдонові здалося, що стіни стискаються навколо нього. У темряві шепотіли тіні минулого, але він не зупинявся. Побачивши попереду горизонтальний про мінь світла, він зрозумів, що за кілька сходинок наткнеться на двері, з-під яких пробивається світло смолоскипа. Він рушив далі, намагаючись ступати тихо.

Ленґдон не знав, у якій частині замку він зараз перебуває, але відчував, що перебуває достатньо високо і, мабуть, уже недалеко від найвищої вежі. Він уявив величезного янгола на даху і поду мав, що тепер той, мабуть, просто в нього над головою.

Охороняй мене, янголе,подумав він, міцно стиснувши в руці залізний прут. Тоді тихо взявся за клямку.

Вітторія лежала на канапі. Руки боліли. Коли вона отямшкп і. і зрозуміла, що руки зв’язані за спиною, то подумала, що, можг їй вдасться розслабитись і якось вивільнитись. Але часу не:іа лишилося. Звір повернувся. Тепер він стояв над нею з оголеним могутнім торсом, на якому виднілися шрами від минулих би і н Очі, яких він не зводив з її тіла, нагадували дві чорні щілини Вітторія відчула, що він у цю мить малює в уяві свої майбу і ш подвиги з нею. Повільно, наче дражнячи її, убивця розстебнув свій просякнутий водою пасок і скинув на підлогу.

Вітторію пронизали жах і огида. Вона заплющила очі. Коли розплющила їх знову, вбивця витягнув розкладний ніж і різко випустив лезо просто в неї перед обличчям.

У блискучій сталі Вітторія, як у дзеркалі, побачила своє перестрашене обличчя.

Убивця повернув ніж і провів тупим боком леза по її животі. Від дотику холодного металу вона здригнулась. Презирливо посміхаючись, убивця запхав лезо під пасок її шортів. Вона затамувала подих. Він водив лезом туди-сюди, повільно, небезпечно… щораз нижче. Тоді нахилився до неї і, обпалюючи гарячим подихом, зашепотів на вухо:

– Це лезо вирізало око твого батька.

У цю мить Вітторія відчула, що здатна вбити.

Убивця знову повернув лезо і почав розрізати її шорти знизу догори. Раптом він зупинився й озирнувся. У кімнаті хтось був.

– Відійди від неї! – почувся від дверей сердитий голос.

Вітторія не бачила того, хто це сказав, але голос упізнала відразу. Роберт! Він живий!

У вбивці був такий вигляд, наче він побачив привида.

– Містере Ленґдон, ви, певно, маєте янгола-охоронця.