Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 36 страниц)

101

Ґюнтер Ґлік був в офісі швейцарської гвардії. Він сидів на лаві в кімнаті для тимчасово затриманих і молився всім богам, яких тільки знав. Ох, тільки б це НЕ виявилося сном.Сьогодні він оприлюднив сенсацію, про яку не міг навіть мріяти. Про яку ніхто б не міг мріяти. Кожний журналіст на землі бажав би зараз бути на місці Ґліка. Ти не спиш,казав він собі. Ти став зіркою. Ден Разер у цю мить гірко плаче.

Макрі сиділа поруч і здавалася трохи приголомшеною. Ґлік на неї не сердився. Після ексклюзивної трансляції звернення камерарія вони вдвох показали світові страхітливі фотографії вбитих кардиналів і Папи – з отим страшнючим язиком! – а також монітор, на якому видно контейнер з антиматерією, що відлічує секунди. Неймовірно!

Звісно ж, усе це відбулося з благословення камерарія, і під замком в офісі швейцарської гвардії вони опинилися з іншої причини. Гвардійцям не сподобалося те, що Ґлік додав до репортажу на власний розсуд. Він знав, що розмова, яку він прокоментува н у прямому ефірі, не призначалася для його вух. Але це був його зоряний час. Іще одна сенсація!

– Теж мені самаритянин одинадцятої години, – невдоволено буркнула Макрі.

– Суперово вийшло, правда? – усміхнувся Ґлік.

– Тупіше не буває.

Вона просто заздрить,подумав Ґлік. Невдовзі після промови камерарія Ґлік знову випадково опинився в потрібному місці і? потрібний час. Він підслухав, як Рошер роздавав своїм людям накази. Здається, Рошерові подзвонив якийсь таємничий тип і сказав, що має важливу інформацію. Рошер говорив, що цей чоловік може їм допомогти, й наказував гвардійцям приготуватися до його візиту.

Хоч ця інформація явно не призначалась для сторонніх пух, Ґлік учинив так, як учинив би на його місці усякий порядний репортер – без сорому й совісті. Він знайшов темний закуток, наказав Макрі ввімкнути камеру й поділився новиною зі світом.

– Несподіваний поворот подій у Божому місті, – оголосив він, грізно примружившись. Тоді повідомив, що до Ватикану їде таємничий гість, який врятує Церкву. Ґлік охрестив його самаритянином одинадцятої години– чудове прізвисько для безликого незнайомця, що з’являється в останню мить, аби зробити добру справу. Інші інформагентства підхопили сенсаційну новину, і Ґлік іще раз увічнив своє ім’я.

Я неперевершений,із задоволенням думав він. Пітер Дженнін/с сховається.

Звісно ж, на цьому Ґлік не зупинився. Доки загальна увага була прикута до нього, він на додаток поділився зі світом власними міркуваннями про всю цю змову.

Блискуче. Просто блискуче.

– Ти нас обох підставив, – заявила Макрі. – Ти все зіпсував.

– Чому це? Я був неперевершений!

Макрі подивилась на нього недовірливо.

– Колишній президент Джордж Буш – ілюмінат?

Ґлік усміхнувся. Невже це не очевидно? Ні від кого не таємниця, що Джордж Буш був масоном тридцять третього ступеня і саме він очолював ЦРУ у той час, коли воно припинило розслідування у справі ілюмінатів через брак доказів. А всі ці промови про «тисячу точок світла»! І про «новий світовий лад»… Буш, поза всяким сумнівом, був ілюмінатом.

– А навіщо ти приплів ще й ЦЕРН? – докоряла Макрі. – Завтра під твоїми дверима вишикується довжелезна черга з адвокатів.

– ЦЕРН? Ой, ну що ти! Це ж так очевидно! Подумай лишень. Ілюмінати зникають у п’ятдесятих роках приблизно в той самий час, коли з’являєтьсяЦЕРН. ЦЕРН – це рай для всіх просвітлених людей на землі. Мільйонні пожертви від приватних осіб. Вони створюють зброю, яка може знищити церкву, і раптом… її в них викрадають!

– І це ти вважаєш достатньою підставою, щоб заявляти на весь світ, що ЦЕРН – новий плацдарм ілюмінатів?

– Звичайно! Братства ж просто так не зникають. Ілюмінати мусили кудись подітися. ЦЕРН для них – ідеальний притулок. Я не стверджую, що кожний науковець у ЦЕРНі – ілюмінат. Мабуть, це схоже на велику масонську ложу, більшість членів якої – невинні люди. А от верхні ешелони…

– Ґліку, ти колись чув про наклепи? А про відповідальність?

– А ти колись чула про справжню журналістику?.

– Журналістику? Ти вигадуєш нісенітниці і називаєш це журналістикою! Мені треба було вимкнути камеру! А що за фігню ти наплів про корпоративний логотип ЦЕРНу? Символ сатаністів? Ти що, з глузду з’їхав?

Ґлік усміхнувся. Макрі явно йому заздрила. Логотип ЦЕРНу був його найблискучішою здогадкою. Після звернення камерарія всі інформагентства заговорили про ЦЕРН і антиматерію. На деяких каналах логотип ЦЕРНу красувався як фон. Він доволі стандартний – два кола, що символізують прискорювачі части – нок, і п’ять рисок, що відходять від них і символізують інжектори. Весь світ зараз споглядав цю емблему, але тільки він, Ґлік, який сам трохи цікавився символами, побачив у ній приховані символи ілюмінатів.

– Ти ж не символог, – не вгавала Макрі, – ти просто репортер, якому несподівано пощастило. Символами нехай би займав ся професор із Гарварда.

– Професор із Гарварда це проґавив, – відповів Ґлік. '

Зв’язок цього логотипа з ілюмінатами неможливо не помітити!

Від радості він увесь аж сяяв. Хоч ЦЕРН має багато прискорювачів, на емблемі їх лише два. Два – це число, що символізує дуалізм ілюмінатів.Хоч більшість прискорювачів має лише один інжектор, на логотипі їх зображено аж п’ять. П’ять – це число, що символізує пентаграму ілюмінатів.Але головний фокус був після цього. Ґлік звернув увагу глядачів на те, що логотип ЦЕРНу містить велику цифру «6», утворену одним колом і рискою. А якщо малюнок обернути, з’являється ще одна шістка… а тоді ще одна. Тобто логотип ЦЕРНу містить три шістки! 666! Число диявола! Знак звіра!

Ґлік був генієм.

Макрі готова була його вдушити.

Ґлік знав, що заздрість рано чи пізно мине, й особливо не переймався. Йому спало на думку інше. Якщо ЦЕРН – штаб-квартира ілюмінатів, то чи не там тепер зберігається славнозвісний «діамант ілюмінатів»? Ґлік читав про нього в Інтернеті – «дивовижний алмаз, народжений давніми стихіями, – такий досконалий, що всяк, хто його бачив, застигав у німому подиві».

Ґлік замислився: можливо, цього вечора йому судилося розкрити ще, одну таємницю – довідатись, де знаходиться «діамант ілюмінатів»?

102

І І’яца Навона. «Фонтан чотирьох рік».

Ночі в Римі, так само як і в пустелі, можуть бути дивовижно холодними, навіть після теплого дня. Ленґдон зіщулився на узбіччі п’яца Навона, закутавшись у свій твідовий піджак. По всьому місту було чути випуски теленовин, що зливалися в суцільний гомін і нагадували далекий шум вуличного руху. Він подивився па годинник. П’ятнадцять хвилин. Щастя, що можна кілька хвилин перепочити.

На майдані не було нікого. Чудовий фонтан Берніні шипів і дивно зачаровував. Над пінистою поверхнею води здіймався химерний туман, підсвічений знизу підводними прожекторами. Відчувалась наелектризованїсть повітря.

Найзахопливіша особливість цього фонтана – його висота. Сама центральна частина композиції – невідшліфована брила італійського вапняку – має висоту двадцять футів. Вона пронизана безліччю отворів і гротів, із яких б’ють струмені води. Брилу з усіх боків обліпили поганські фігури. А нагорі стоїть обеліск, що здіймається в небо ще на сорок футів. Ленґдон побачив на його вершечку невиразну тінь – це примостився на ніч самотній голуб.

Хрест,думав Ленґдон, усе ще вражений тим, як ілюмінати розташували по Риму свої вказівники. «Фонтан чотирьох рік» був останнім олтарем науки. Ще кілька годин тому Ленґдон стояв у Пантеоні, переконаний, що стежки світла більше не існує і що він нізащо не зайде аж так далеко. Виявилось, що він дуже помилявся. Насправді стежка повністю збереглася. Земля, Повітря, Вогонь, Вода.І Ленґдон пройшов нею… від почат ку до кінця.

Не зовсім до кінця,нагадав він собі. На стежці було не чо тири, а п’ятьзупинок. Четвертий вказівник – фонтан – якосі. указував на кінцеву точку всього маршруту – священне сховище ілюмінатів, храм Просвітлення. Ленґдон застановився, чи цей храм і досі стоїть. Можливо, саме туди вбивця відвіз Вітторію.

Ленґдон мимоволі почав розглядати фігури на фонтані, шукаючи підказки, у якому напрямку слід шукати сховище ілюмі натів. Хай янголи у пошуку ведуть.Він майже відразу збагнув, що янголів на цьому фонтані немає взагалі. Принаймні з того місця, де він стояв, не було видно жодного… І він не пригадував, щоб колись бачив їх тут раніше. «Фонтан чотирьох рік» був поганським пам’ятником. Фігури людей і тварин на ньому ніяк не стосувалися християнства. Янгол серед них виглядав би прос то недоладно.

Може, я прорахувався?Він згадав хрест на карті, утворений чотирма обелісками. Стиснув кулаки. Цей фонтан ідеально вписується в загальну картину.

О 22:46 з темного провулка з протилежного боку майдану виїхав чорний мікроавтобус. Ленґдон не звернув би на нього жодної уваги, якби той не їхав із вимкненими фарами. Наче акула, що патрулює вночі затоку, авто проїхало по всьому периметру майдану.

Ленґдон присів, сховавшись за величезними сходами, що вели до церкви Святої Агнеси. Він стежив за. мікроавтобусом, відчуваючи, як пришвидшилось серцебиття.

Авто двічі об’їхало майдан і рушило до фонтана Берніні. Автобус проїхав кілька метрів уздовж бордюру й зупинився. Відсувні дверцята опинилися за кілька дюймів від спіненої води.

Над фонтаном клубочився туман.

У Ленґдона з’явилося недобре передчуття. Що це – вбивця з’явився так рано? І в мікроавтобусі? Ленґдон уявляв, що той потягне свою останню жертву через увесь майдан, так само як біля собору Святого Петра, отже, стріляти в нього буде легко. Але той приїхав на мікроавтобусі. Отже, правила гри змінилися.

Раптом дверцята відсунулися.

На підлозі в автобусі корчився в муках голий чоловік. Він був обмотаний важкими ланцюгами. Чоловік відчайдушно намагався визволитися з пут, але ланцюги були надто важкі. Одне кільце затискало йому рот, як вуздечка в коня, і кричати він не міг. Тоді Ленґдон побачив і другу постать – хтось рухався в глибині автобуса позаду бранця. Очевидно, убивця готувався до останнього акту трагедії.

Ленґдон знав, що в нього залишилися лічені секунди.

Він витягнув пістолет, тоді зняв з себе піджак і кинув на землю. Ленґдон хотів, щоб ніщо не сповільнюало його рухів, а крім того, боявся замочити сторінку з Галілеєвої «Діаграми». Нехай краще безцінний документ залишається тут, подалі від небезпеки.

Ленґдон обережно перебіг праворуч. Обійшовши фонтан, він зупинився навпроти автобуса. Центральна брила у фонтані заступала йому огляд. Він швидко, підбіг до краю фонтана, сподіваючись, що плескіт води заглушить його кроки. Переліз через бордюр і скочив у спінену воду.

Вода сягала йому пояса й виявилася крижаною. Зціпивши зуби, Ленґдон побрів по слизькому дну. Пересування ускладнювали іще й монети, що їх туристи накидали «на щастя». Ленґдон відчував, що самого «щастя» сьогодні йому буде замало. Його огорнув туман, і він застановився, від чого тремтить пістолет у руці – від холоду чи від страху?

Він дійшов до центральної частини фонтана і, тримаючись за мармурові фігури, зробив іще кілька кроків ліворуч. Сховавшись за величезним конем, Ленґдон не зводив очей з мікроавтобуса, до якого тепер було лише футів з п’ятнадцять. Убивця присів, поклавши руки на обв’язаного ланцюгами кардинала, збираючись, очевидно, зіштовхнути його через відчинені двері просто у фонтан.

Стоячи по пояс у воді, Роберт Ленґдон підняв пістолет і вийшов із туману. Він почувався якимось водяним ковбоєм, що виходить на вирішальний ґерць..

– Ані руш. – Голос був твердіший, ніж рука із затиснутим пістолетом.

Убивця підвів голову. Якусь мить на його обличчі з’явилося збентеження, так наче він побачив привида. Тоді скривив вуста в злостивій посмішці і здійняв руки догори.

– Он які справи.

– Виходь з автобуса.

– Ти наче змок.

– Щось ти рано з’явився.

– Мені не терпиться повернутись до свого трофея.

– Я вистрелю без вагань'. – Ленґдон наставив пістолет. -

– Ти вже вагаєшся.

Ленґдон відчув, як напружився палець на спусковому курку. Кардинал лежав нерухомо, без сил. Здавалося, він умирає.

– Розв’яжи його.

– Облиш. Ти ж прийшов по жінку. Не вдавай, що це не так. Ленгдон боровся з бажанням покінчити з усім негайно.

– Де вона?

– У надійному місці. Чекає на моє повернення.

Вона жива.У Ленґдона в серці зажевріла надія.

– У храмі Просвітлення?

– Тобі його нізащо не знайти, – усміхнувся убивця.

Ленґдон не йняв віри. Таємне сховище досі існує.Він прицілився.

– Де він?

– Це місце залишалося таємницею багато століть. Навіть мені його відкрили зовсім недавно. Я швидше умру, ніж зраджу довіру.

– Я знайду його й без тебе.

– Ти надто самовпевнений.

Ленґдон показав на фонтан.

– Я ж дійшов до цього місця.

– Сюди багато хто доходив. Останній етап – найважчий. Ленґдон зробив кілька кроків уперед, насилу втримуючись на слизькому дні. Убивця здавався дивовижно спокійним. Він сидів навприсядки у глибині автобуса зі здійнятими вгору руками. Ленґдон націлив пістолет йому на груди, роздумуючи, чи Не варто вистрілити й разом з усім покінчити. Ні. Він знає, де Вітторія. Він знає, де антиматерія. Мені потрібна інформація!

Убивця дивився на свого нападника з глибини мікроавтобуса і майже жалів його. Американець був хоробрий, це він уже довів. Ллє не мав жодного досвіду. І це він теж довів. Відвага без відповідних навичок – це самогубство. Існують споконвічні правила вижибання. Американець не дотримав жодного.

Ти мав перевагу – елемент несподіванки. Ти бездарно її втратив.Американець поводився нерішуче… Можливо, чекав допомоги… або ж сподівався, що вбивця ненароком сам збовкне важливу інформацію.

Допитуй жертву тільки після того, як повністю знешкодиш Ворог, загнаний у кут, – смертельно небезпечний.

Американець знову заговорив. Шукав підходів. Маневрував.

Убився мало не розсміявся вголос. Це тобі не голлівудськс кіно… Тут перед розв’язкою не буде довгої дискусії під дулом пістолета. Тут усе закінчиться швидко. Просто зараз.

Не відводячи погляду від Ленґдона, убивця пересунув руки по стелі мікроавтобуса, знайшов те, що шукав, і схопився, а тоді…

.. тоді перейшов до рішучих дій.

Того, що сталося, Ленґдон аж ніяк не чекав. На мить йому здалося, що закони фізики перестали діяти. Убивця ніби повис у повітрі, а його ноги зі страшною силою вдарили в обмотаного ланцюгами кардинала. Той вилетів з автобуса у фонтан, здійнявши хмару бризок.

Вода хлюпнула Ленґдонові в обличчя, і він надто пізно збагнув, що ж насправді відбулося. Убивця вхопився руками за верхній поручень і вивільнив ноги. Тепер він летів на нього, ногами вперед.

Ленґдон натиснув на курок, і пістолет вистрілив. Куля влучила в носок лівого черевика вбивці. Тієї ж миті обидві ноги вдарили Ленґдона в груди, і він повалився назад.

Обидва чоловіки разом упали в забарвлений кров’ю басейн.

Спершу у крижаній воді Ленґдон відчув тільки біль. Тоді прийшов інстинкт виживання. Він збагнув, що пістолета в його руці вже немає – убивця вибив його одним ударом. Ленґдон пірнув і почав обмацувати слизьке дно. Рука вхопила щось металеве. Жменю монет. Він кинув їх. Розплющив очі й розглянувся у підсвітленому басейні. Вода навколо клекотіла, наче в холодному джакузі.

Попри бажання вдихнути повітря, страх утримував його на дні. І змушував весь час рухатися. Він не знав, звідки чекати наступного удару. Треба знайти пістолет! Руки відчайдушно обмацували дно.

У тебе є перевага, казав він собі. Ти у своїй стихії.Навіть у мокрому гольфі й штанах Ленґдон плавав чудово. Вода – твоя стихія.

Коли пальці вдруге наткнулися на метал, Ленґдон був упевнений, що нарешті йому пощастило. Те, що він тримав, не було жменею монет. Він схопив і потягнув до себе, але той предмет не зрушив з місця. Ленґдон сам присунувся до нього. Здавалося, металевий предмет прикріплений до дна..

Ще до того, як він опинився над кардиналом, що корчився в передсмертній агонії, Ленґдон зрозумів: він ухопився за один із ланцюгів, якими був обмотаний старий. Він на мить застиг, побачивши під собою спотворене жахом обличчя, що дивилось на нього з дна фонтана.

Кардинал був іще живий. Ленґдон вхопився обома руками за ланцюги й спробував підняти бідолашного на поверхню. Тіло повільно відірвалось від дна… немов важкий якір. Ленґдон потягнув сильніше. Коли голова кардинала виринула з води, той кілька разів судомно хапнув широко розтуленим ротом повітря. Тоді його тіло різко обм’якло, і Ленґдон не втримав слизького ланцюга. Бадджіа каменем пішов на дно і зник під пінистою водою.

Ленґдон пірнув із широко розплющеними очима й відразу знайшов кардинала. Вій знову вхопився за ланцюги, але цього разу металеві пута трохи розсунулися і Ленґдон побачив іще одне жахіття. На грудях у Бадджіа чорніло тавро.

Наступної миті перед очима Ленґона з’явилася пара черевиків. З одного сочила кров.

Як завзятий, гравець у водне поло, Ленґдон мав чималеньким досвід підводних бійок. Запеклі сутички, що точилися під ПО верхнею води, невидимі для суддів, часом не поступалися най жорстокішим змаганням з боротьби. Ленґдона вже били ногами, дряпали, силоміць утримували під водою, а один роззлючеиий захисник, від якого той постійно вивертався, якось навіч і. укусив.

Тепер же, відбиваючись від нападника у крижаній воді фон тана Берніні, Ленґдон розумів, що ця сутичка не йде в жодне порівняння з підводними бійками в гарвардському басейні. Тут він боровся не за м’яч, а за життя. Вони билися вже вдруге – бп суддів і без шансу на реванш. Руки супротивника притискали його обличчя до дна фонтана з такою силою, що в нього не зали шалося сумнівів: його хочуть убити.

Ленґдон інстинктивно, як торпеда, рвонув уперед. Вирвись!Але нападник тримав його міцно, користуючись перевагою, якої не мав жодний ватерполіст-захисник: обома ногами він стояв на твердому ґрунті. Ленґдон спробував вивернутися й собі знайч'и опору. Здавалося, однією рукою вбивця тримає трохи слабше… Однак вирватися не вдавалося.

Тоді Ленґдон вирішив, змінити тактику і зробив те єдине, що йому залишалося. Він перестав рватися нагору. Якщо не можна їхати на північ, то їдь на схід.Зібравши останні сили, він від штовхнувся ногами, а руками зробив гребок, як плавець батерфляєм – тіло пересунулось уперед.

Зміна напрямку, схоже, заскочила вбивцю зненацька. Через той несподіваний ривок він утратив рівновагу й послабив хвач' ку. Ленґдон іще раз брикнувся… Відчуття було таке, наче порвався буксирний трос. Раптом він вивільнився – видихнув з легенів повітря і щосили рвонув до поверхні. Вдихнути він устиг лише раз. З неймовірною силою вбивця знову навалив ся на нього, схопив за плечі і притиснув вагою тіла до дна.

Ленґдон спробував стати на ноги, але вбивця зробив йому підніжку і він упав.

Він знову лежав на дні.

Ленґдон несамовито звивався під водою, усі м’язи в нього пекли. Однак цього разу його маневри були марні. Крізь бульбашки у воді він вдивлявся в дно, шукаючи пістолет. Але побачити щось було неможливо. У цьому місці бульбашок було більше. Убивця притискав його щораз глибше, у бік прожектора, прикріпленого до дна фонтана. В обличчя вдарило сліпуче світло. Ленґдон витягнув руки перед собою і вхопився за прожектор. Спробував ішрватись від нападника, тримаючись за прожектор, але той був встановлений на шарнірах і повернувся в нього під рукою. Ленґдон відразу ж утратив точку опори.

Убивця притиснув його ще глибше.

І тоді Ленґдон це побачив. З-під монет, що вкривали дно, виглядав вузький чорний циліндр. Глушитель пістолета!Ленґдон простягнув руку і схопив цей циліндр, але відчув під пальцями не метал, а пластик. Він потягнув його до себе й побачив, що тримає в руці схожий на змію гнучкий гумовий шланг, близько двох футів завдовжки, з якого виходили бульбашки повітря. Ленґдон знайшов аж ніяк не пістолет Оліветті. Це був один із численних spumanti… безневинних пристроїв, призначених створювати у фонтані бульбашки.

Кардинал Бадджіа лежав на дні фонтана за кілька футів від них і відчував, як душа залишає його тіло. До цієї миті він готувався все життя, однак ніколи не думав, що кінець буде саме такий. Його фізична оболонка жорстоко страждала… обпалена, побита й притиснута до дна басейну важкими залізними ланцюгами. Він нагадав собі, що ці страждання– ніщо порівняно з тим, що довелося пережити Ісусові.

Він прийняв смерть за мої гріхи….

Бадджіа чув, що неподалік б’ються. Йому нестерпно було про це думати. Його кат от-от відбере ще одне життя… життя чоловіка з добрими очима, який намагався йому допомогти.

Біль посилювався. Бадджіа лежав на спині і дивився крізь воду на чорне небо над собою. На мить йому навіть здалося, що він бачить зорі.

Час настав.

Повністю звільнившись від страху й сумнівів, Бадджіа розтулив вуста і випустив подих, який, він знав, буде останнім. Він дивився, як його душа у вигляді зграйки прозорих бульбашок відлітає до неба. Тоді рефлексивно вдихнув. Вода полилася в легені, і йому здалось, що в нього вп’ялося безліч крижаних кинджалів. Біль тривав лише кілька секунд.

А тоді… спокій.

Не звертаючи уваги на пекучий біль у нозі, убивця зосередився на американцеві, якого усім тілом притискав до дна фонтана. Покінчи з ним.Він сильніше вхопився за плечі жертви, знаючи, що цього разу Робертові Ленґдону не вижити. Як він і сподівався, опір дедалі слабшав.

Раптом тіло Ленґдона вклякло, а потім він несамовито затрясся.

Нарешті,зрадів убивця. Дрожі. Вони починаються, коли води потрапить у легені.Він знав, що дрожі триватимуть близько п’яти секунд.

Вони протривали шість.

Тоді, як і очікував убивця, тіло Роберта Ленґдона враз обм’якло, немов здулась велика повітряна куля. Усе скінчилось. Убивця вичекав ще з тридцять секунд, щоб вода заповнила всю тканину легенів. За якийсь час він відчув, що суперник лежить на дні самостійно, без жодних зусиль з його боку. Тоді убивця відпусти 11 його. У фонтані чотирьох рікпресу чекає подвійний сюрприз.

–  Tabban! – вилаявся вбивця, вилізши з фонтана й побачив-ши закривавлену ступню.

Носок черевика був пошматований, а кінчик великого пальця, мабуть, відірвало кулею. Сердячись через власну необережність, він відірвав обшлаг з однієї штанини і запхав тканину в діру в черевикові. Біль стрелив у ногу.

–  Ibn alkalb! – Він стиснув кулаки і заштовхав ганчірку глибше. Кровотеча поступово припинилась.

Сідаючи за кермо, убивця більше не думав про біль. Він згадав про насолоду, що його чекала. Роботу в Римі завершено. Він чудово знав, яку дістане винагороду за всі старання. Зв’язана Вітторія Ветра чекала його повернення. Убивця, навіть змоклий і наскрізь промерзлий, відчув, як у тілі наростає збудження.

Я заслужив свою винагороду.

Вітторія Ветра прокинулась від болю. Вона лежала на спині. Усі м’язи затерпли і немов скам’яніли. Вона хотіла ворухнутися, але Плечі звела судома. Вітторія не відразу збагнула, що руки її зв’язані за спиною. Спершу вона нічого не розуміла. Я що – сплю?Але коли спробувала підвести голову, різкий біль у потилиці переконав її, що це не сон.

Розгубленість переросла на страх. Вітторія розглянулась. Вона була у кімнаті з каменю – великій, гарно обставленій, освітленій смолоскипами. Якесь давнє місце для таємних зустрічей. Поряд колом стояли старовинні лави.

Вітторія відчула на тілі прохолодний вітерець. Вона побачила розчинені подвійні двері, а за ними балкон. Вітторія могла заприсягтися, що крізь щілини у балюстраді вона побачила Ватикан.