Текст книги "Янголи і демони"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 36 страниц)

22

Сталося неймовірне. Колер підвівся і якусь мить, хитаючись, стояв на немічних ногах. Обличчя сполотніло від страху.

– Вітторіє! Облиш контейнер на місці!

Ленґдон мовчки спостерігав, спантеличений раптовою панікою директора.

– П’ятсот нанограмів! – вигукнув Колер. – Якщо магнітного поля не стане…

– Директоре, немає жодної небезпеки, – заспокоїла його Вітторія. – Кожний контейнер має альтернативне джерело живлення – батарею. Навіть якщо я зніму його з підставки, антиматерія й надалі висітиме там само.

Колера це начебто не дуже переконало. Проте він таки невпевнено опустився назад у крісло.

– Магніти автоматично перемикаються на батарею, якщо від’єднати контейнер від основного джерела струму, – пояснила Вітторія. – Батареї вистачає на двадцять чотири години. Це як запасний бак бензину. – Вона повернулася до Ленґдона, ніби відчувши його тривогу. – Антиматерія має деякі незвичні властивості, містере Ленґдон, і тому доволі небезпечна. У десяти міліграмах – це розмір піщинки – гіпотетично міститься стільки ж енергії, скільки й у двохстах метричних тоннах звичайного ракетного палива.

У Ленґдона знову голова пішла обертом.

– Це енергія майбутнього. У тисячі разів потужніша за ядерну. Коефіцієнт корисної дії – сто відсотків. Жодних відходів. Жодної радіації. Жодної шкоди для довкілля. Кількох грамів антиматерії достатньо, щоб забезпечувати енергією велике місто цілий тиждень.

Грамів?Ленґдон інстинктивно відступив подалі від контейнерів.

– Не бійтеся, – заспокоїла Вітторія, – У цих пастках зберігаються мільйонні частки грама. Така кількість відносно безпечна. – Вона знову почала відкручувати контейнер.

Колер зіщулився, але цього разу не втручався. Коли Вітторія зняла контейнер з підставки, почувся короткий сигнал, і на ньому засвітився маленький дисплей. Заблимали червоні цифри – почався зворотний відлік часу.

24:00:00

23:59:59

23:59:58

Ленґдон уважно подивився на цей лічильник, він нагадав йому бомбу сповільненої дії.

– Батареї вистачає на двадцять чотири години. Її можна під-зарядити, поставивши назад на підставку. Вона виконує функцію запобіжника, а крім того, дає змогу переміщати контейнер.

– Переміщати? – налякався Колер. – Ви що, виносили антиматерію за межі лабораторії?

– Звісно, ні, – сказала Вітторія. – Але мобільність контейнерів дає змогу краще її дослідити.

Вітторія повела Ленґдона з Колером у дальній кінець лабораторії. Там вона відсунула завісу, за якою виявилося вікно до суміжної, доволі великої, кімнати. Її стіни, підлога й стеля були суцільно обшиті сталлю. Ця кімната нагадала Ленґдонові цистерну нафтового танкера, на якому він якось плавав до Нової Гвінеї, щоб вивчати татуювання тамтешніх аборигенів ханта.

– Це анігіляційна камера, – повідомила Вітторія.

Колер підвів голову.

– Ви справді спостерігаєтеза анігіляціями?

– Батько захоплювався фізикою великого вибуху: коли з мікроскопічних крупинок матерії утворюється величезний обсяг енергії. – Вітторія. витягла з-під вікна сталеву шухляду, поклала на неї контейнер з антиматерією і засунула назад. За мить контейнер з’явився по той бік вікна – він повільно котився широкою металевою дугою на металевій підлозі і нарешті зупинився майже в самому центрі кімнати. – Вітторія слабко усміхнулась. – Увага! Зараз ви вперше в житті спостерігатимете анігіляцію матерії й ан-тиматерії. Кілька мільйонних грама. Обсяг відносно мізерний.

Ленґдон подивився на контейнер з антиматерією, що самотньо лежав на підлозі посеред величезної камери. Колер теж невпевнено повернувся до вікна.

–. За звичайних умов нам довелося б чекати цілих двадцять чотири години, доки батарея сяде, але у цій камері під підлогою є потужні магніти, які можуть нейтралізувати пастку. Коли антиматерія торкнеться матерії…

– Відбудеться анігіляція, – прошепотів Колер.

– І ще одне, – сказала Вітторія. – При анігіляції вивільняється чиста енергія. Усі сто відсотків маси перетворюються на фотони. Тож не дивіться просто на контейнер. Прикрийте очі.

Ленґдон трохи нервувався, але зараз йому здалося, що Вітторія надто все драматизує. Не дивитися просто на контейнер?Пристрій лежить на відстані добрих тридцять ярдів і до того ж за грубою стіною із затемненого плексигласу. Тим паче крупинка антиматерії в контейнері невидима,'мікроскопічна. Прикрити очі?дивувався Ленґдон. Скільки енергії може утворитися від такого…

Вітторія натиснула кнопку.

Ленґдон моментально осліп. У контейнері з’явилася малесенька блискуча цятка, яка вибухнула навсібіч сліпучим спалахом. Ударна хвиля струсонула скло з неймовірною силою. Від вибуху завібрувала стеля, і Ленґдон мимоволі відступив від вікна. Якусь мить світло яскраво сяяло, потім швидко стягнулося знову в крихітну цятку, а тоді й зовсім зникло. Очі в Ленґдона боліли, зір повертався повільно. Він знову зазирнув до сталевої камери. На підлозі було порожньо. Від контейнера не залишилося й сліду. Ніби він просто випарувався.

Ленґдон був ошелешений.

– О… Боже!

Вітторія з сумом кивнула.

– Те саме сказав і мій батько.

23

Колер з німим подивом дивився на те, що відбувається в анігіляційній камері. Роберт Ленґдон стояв поруч, ще більше вражений.

– Я хочу бачити батька, – рішуче сказала Вітторія. – Я показала вам лабораторію. Тепер поведіть мене до батька.

Колер повільно повернувся. Останніх слів він начебто й не чув.

– Чому ви так довго чекали, Вітторіє? Вам із батьком треба було розповісти мені про це відкриття одразу.

Вітторія здивовано подивилась на нього. Скільки ще причин тобі назвати?

– Директоре, про це ми можемо подискутувати пізніше. Зараз я хочу бачити батька.

– Ти розумієш, що означає ця технологія?

– Аякже, – різко відповіла Вітторія. – Гроші для ЦЕРНу. Чимало грошей. Тепер я хочу…

– І саме через це ви тримали її в таємниці? – допитувався Колер, явно провокуючи дівчину. – Ви боялися, що рада директорів і я захочемо її запатентувати?

– Її обов’язково требазапатентувати, – запально сказала Вітторія, усвідомлюючи, що таки дала втягнути себе в суперечку. – Виробництво антиматерії – важлива технологія. Але поки що небезпечна. Ми з батьком хотіли спершу вдосконалити цей процес і зробити його безпечним.

– Інакше кажучи, ви не вірили, що рада директорів здатна поставити науку вище фінансової наживи.

Байдужий тон Колера здивував Вітторію.

– Були й інші міркування, – сказала вона. – Батько хотів представити антиматерію у належному світлі.

– Тобто?

Невже не зрозуміло?

– Матерія з енергії? Щось із нічого? Фактично, це доводить, що біблійна версія настання світу, з наукового погляду, можлива.

– Тобто він хотів, щоб під натиском комерціалізації не втратився релігійний підтекст цього відкриття?

– Можна так сказати.

– А ти?

Хоч як це парадоксально, Вітторія боялася якраз протилежного. Комерційний успіх має вирішальне значення для будь-якого нового джерела енергії. Технологія використання антиматерїї як потужного й екологічно чистого джерела енергії має величезний потенціал, однак якщо оприлюднити її передчасно, то є загроза, що вона стане заручницею політики й чорного піару, як свого часу ядерна й сонячна енергії. Ядерну енергію почали широко використовувати, перш ніж вона стала безпечною, і у світі трапилося кілька аварій. Сонячну енергію почали використовувати, перш ніж вона стала економічно вигідною, і люди втратили гроші. Обидві технології мали погану репутацію і «всохли на пні».

– Мої інтереси були трохи приземленіші, – відповіла Вітторія. – Об’єднувати науку з релігією я не прагнула.

– Довкілля? – здогадався Колер.

– Антиматерія – невичерпне джерело енергії. Ніякої експлуатації земних надр. Ніякої шкоди для довкілля. Ніякої радіації. Вона може врятувати планету.

– Або знищити, – саркастично зауважив Колер. – Залежно від того, хто її використовує і з якою метою. – Від його скоцюбленої фігури раптом повіяло крижаним холодом. – Хто ще про це знав?

– Ніхто. Я ж вам уже казала.

– Тоді чому твого батька вбили, як ти гадаєш?

– Поняття не маю. – Вітторія напружилася. – Він мав ворогів тут, у ЦЕРНі, ви ж знаєте, але це не може бути пов’язано з ан-тиматерією. Ми заприсягнулися одне одному тримати це в таєм-ниці ще кілька місяців, доки не будемо готові.

– І ти впевнена, що батько не порушив обітниці мовчання?

Вітторія почала втрачати рівновагу.

– Батько ніколи не порушував обітниць, навіть значно серйозніших!

– А ти сама нікому не казала?

– Ну звісно, ні!

Колер видихнув і якусь мить мовчав, наче ретельно добираючи слова для наступного запитання.

– Якщо припустити, що хтось таки довідався і якось зумів проникнути до лабораторії. Як ти думаєш, що саме його б тут цікавило? Може, твій батько тримав тут якусь документацію? Опис технологічних процесів?

– Директоре, я терпіла довго. Тепер я хочу пояснень. Ви весь час натякаєте на крадіжку, але ж ви бачили сканер сітківки. Батько дуже серйозно ставився до питань безпеки.

– Зроби мені ласку, – різко перервав її Колер, чим дуже здивував. – Скажи лише, що б звідси зникло?

– Поняття не маю. – Вітторія сердито оглянула лабораторію. Усі контейнери з антиматерією були на місці. Батьків стіл наче теж в порядку. – Ніхто сюди не заходив, – упевнено сказала вона. – Тут, нагорі, все виглядає, як завжди.

– Нагорі? – насторожився Колер.

Вітторія сказала це машинально.

– Ну так, у верхній лабораторії.

– А ви користуєтеся ще й нижньою?

– Ми там дещо зберігаємо.

Колер під’їхав ближче і знову закашлявся.

– Ви щось зберігаєте в камері для небезпечних матеріалів? Що саме?

Небезпечні матеріали, що ж іще!Вітторія почала втрачати терпіння.

– Антиматерію.

Колер сперся руками на поруччя крісла й трохи підвівся.

– Є ще й інші зразки? Якого дідька ти не сказала відразу?!

– Уже сказала, – відрізала Вітторія. – Раніше ви не давали мені такої можливості!

– Треба перевірити, чи ці зразки на місці, – сказав Колер. – Негайно.

– Зразок, – уточнила Вітторія. – Один-єдиний. З ним усе нормально. Ніхто не міг…

– Лише один? – здивувався Колер. – То чому він не тут?

– Батько волів, щоб він про всяк випадок зберігався під скельною основою. Він більший від інших.

Вітторія зауважила стривожені погляди, якими обмінялися Колер із Ленґдоном. Колер знову під’їхав до неї.

– Ви створили зразок, більший за п’ятсот нанограмів?

– Ми мусили це зробити, – переконувала Вітторія. – Треба було довести, що поріг витрати/випуск легко долається.

Вона знала, що, розглядаючи нові потенційні джерела енергії, перше питання, яке має принципове значення, – це співвідношення витрат до обсягу здобутої енергії. Немає жодного сенсу споруджувати бурову вежу заради видобутку однієї барелі нафти. Але якщо з тієї самої вежі можна дістати мільйони барелей, лише трохи збільшивши витрати, то’така інвестиція, безумовно, вигідна. Так само і з антиматерією. Щоб створити в шістнадцятимиль-ному прискорювачі крихітний зразок антиматерії, потрібно більше енергії, ніж міститиме сама ця антиматерія. Аби довести економічну доцільність цієї технології, треба створити значно більший зразок.

Батько не дуже поспішав створювати більший зразок, але Вітторія його переконала. Щоб антиматерію сприйняли серйозно, твердила вона, їм потрібно довести дві речі. По-перше, що можливо виготовляти такі обсяги антиматерії, які виправдають витрати. І по-друге, що антиматерію можна безпечно зберігати. Урешті-решт він таки здався, але поставив дві суворі умови. Він наполіг, щоб, по-перше, цей зразок зберігався в камері для небезпечних матеріалів – невеличкій гранітній печері на глибині сімдесят п’ять футів під лабораторією. І по-друге, щоб про нього знали тільки нони двоє. І щоб тільки вони двоє мали до нього доступ.

– Вітторіє? – не відступався Колер. – Наскільки великий той зразок, що зберігається внизу?

У глибині душі Вітторія мимоволі відчула зловтіху. Вона знала, що цей обсяг приголомшить навіть великого Максиміліана Колера.

І Іодумки вона побачила антиматерію в нижній камері. Неймовірне мидовище! У такій самій пастці висить досконало видима для неозброєного ока крихітна блискуча сфера; Не якась там мікроскопічна крупинка – крапля завбільшки як кулька від підшипника.

Вітторія набрала повні груди повітря.

– Ціла чверть грама.

– Що! – Колер сполотнів. Він сильно закашлявся. – Чверть грама?! Це прирівнюється до… майже п’яти кілотонн!

Кілотонни.Це слово Вітторія ненавиділа. Вони з батьком ніколи його не вживали. Кілотонна дорівнює тисячі метричних тонн тротилу. Кілотонни – це для зброї. Корисне навантаження. Руйнівна сила. Вони ж із батьком послуговувалися електрон-вольтами та джоулями, і енергія, яку вони створювали, призначалася для мирних цілей.

– Така кількість антиматерії може знищити абсолютно все її радіусі півмилі! – вигукнув Колер.

– Так, якщо анігілювати все відразу, – погодилась Вітторія, – але ж цього ніхто не робитиме!

– Хіба що хтось матиме особливі міркування! Або джерело живлення дасть збій! – Колер уже їхав до ліфта.

– Саме тому батько й зберігав цей зразок у камері для небез-і іечних матеріалів з безперебійним живленням і додатковою системою безпеки.

Колер повернувся з надією в очах.

– Ви поставили там додаткову систему безпеки?

– Так. Іще один сканер сітківки.

Колер вимовив тільки два слова:

– Униз. Негайно.

Вантажний ліфт летів униз, наче камінь.

Ще сімдесят п’ять футів у глиб землі.

Вітторія явно відчувала в обох чоловіках страх, який зростав тим більше, чим глибше вони опускалися. Обличчя Колера, зазвичай абсолютно байдуже, тепер було напружене. Я знаю, думала Вітторія, цей зразок величезний, але ж із такою системою безпеки.

Ліфт зупинився.

Двері розсунулися, і Вітторія пішла вперед тьмяно освітленим коридором, який закінчувався величезними сталевими дверима. НЕБЕЗПЕЧНІ МАТЕРІАЛИ. Сканер сітківки біля дверей був ідентичний з тим, що нагорі. Вітторія підійшла. Обережно наблизила око до лінзи.

Раптом вона відсахнулась. Щось було не так. Завжди бездоганно чиста лінза була заляпана… вимазана чимось, схожим на… кров? Збентежена, вона повернулася до чоловіків і побачила їхні воскові обличчя. Колер із Ленґдоном, неймовірно бліді, дивилися в одну точку на підлозі біля її ніг.

Вітторія простежила за їхніми поглядами…

– Ні! – закричав Ленґдон. Але було запізно.

Вітторія вже встигла побачити те, що там лежало. Цей предмет здався їй зовсім чужим і водночас дуже знайомим.

Потрібна була тільки мить.

І тоді, охоплена жахом, вона збагнула. З підлоги, викинуте, як непотріб, на неї дивилося око. Цю світло-кару зіницю вона упізнала б де завгодно.

24

Охоронець затамував подих, доки начальник, перехилившись через його плече, вивчав зображення на довгому ряді моніторів. Минула хвилина.

Те, що начальник мовчить, нічого дивного,думав охоронець. Начальник завжди суворо дотримується інструкції. Він ніколи в житті не дослужився б до поста керівника однієї з найелітарнішиху світі служб безпеки, якби звик спершу говорити, а тоді думати.

Цікаво тільки, що він думає?

Таємничий об’єкт на моніторі був схожий на скляну банку. Класне це визначити було нескладно. Складним було все інше.

Усередині цієї банки якимось чудодійним способом плавалан повітрі крапля рідини, схожої на ртуть. Вона то з’являлася, то зникала в блиманні маленького червоного дисплея, що вів зворотний иідлік секунд. Від цього дисплея охоронцеві чомусь було лячно.

– Зменшіть, будь ласка, контраст, – попросив начальник, чим здивував охоронця.

Він виконав наказ, і зображення трохи зблідло. Начальник і іахилився ближче, придивляючись до чогось знизу на загадковій (>анці, чого раніше не було видно.

Охоронець простежив за його поглядом. Поряд із дисплеєм ледь помітно блищала якась абревіатура. Чотири літери.

– Залишайтеся тут, – наказав начальник. – Нікому ні слова. Я сам цим займуся.

25

Камера для небезпечних матеріалів. П’ятдесят метрів під землею.

Вітторія Ветра заточилася й мало не впала на сканер сітківки. Вона відчула, як американець кинувся їй на допомогу, підхопив і втримав від падіння. З підлоги на неї дивилося батькове око. Вітторія хапала повітря ротом. Вони вирізали йому око!Її світ розколовся. Колер позаду щось говорив. Ленґдон підтримував її. Наче уві сні, вона усвідомила, що дивиться в сканер сітківки. Пристрій пікнув.

Двері відімкнулися.

Вітторія, напівпритомна від щойно побаченого, відчувала, що за дверима на неї чекає нове жахіття. Крізь туман, що заступав очі, вона побачила приміщення й пересвідчилась, що найгірші сподівання справдилися. Самотній стовпець із зарядним пристроєм усередині був порожній.

Антиматерія зникла. Вони вирізали батькові око, щоб викрас _:ти її. Усе відбулося надто швидко, й Вітторія ще не встигла осягнути всіх можливих наслідків. Усе пішло шкереберть. Зразок, який мав довести, що антиматерія – безпечне й доступне джерело енергії, зник. Але ж ніхто не знав навіть про існування цього зразка!Однак заперечувати очевидне було неможливо. Хтось про все довідався. Вітторія не уявляла, хто б це міг бути. Навіть усемогутній Колер, якому начебто було відомо все, що відбувається в ЦЕРНі, явно нічого не знав про цей проект.

Батька вбили. Знищили за його геній.

Серце Вітторії розривалося від горя, а в свідомості тим часом з'явилось нове відчуття. Значно гірше. Воно мучило, штрикало, наче ніж. Цим відчуттям була провина. Страшна, жахлива провина. Вітторія знала, що це вонапереконала батька створити цей зразок. Усупереч його волі. І за це його вбили.

Чверть грама…

Антиматерія, як і будь-яка інша технологія – вогонь, порох чи двигун внутрішнього згоряння, – у невідповідних руках ставала небезпечною. Дуже небезпечною. Антиматерія – смертоносна зброя. Потужна й неспинна. Щойно контейнер знято з зарядного пристрою в ЦЕРНі, відлік часу почався. І хвилини невблаганно спливали.

А коли час вийде…

Сліпуче світло. Заглушливий грім. Самозагорання. Лише один спалах… і порожній кратер. Великийпорожній кратер.

Думка, що батьків геній хочуть використати як знаряддя знищення, ятрила душу. Антиматерія – ідеальна зброя для терористів. Вона не містить ні металевих частин, щоб її могли виявити металошукачі, ні хімічних елементів, щоб її могли винюхати пси. Не має вона й вибухового пристрою, який можна було б знешкодити, якби поліція знайшла контейнер. Відлік почався…

Ленґдон не знав, що ще зробити. Він витяг з кишені хустинку і накрив нею око Леонардо Ветри на підлозі. Вітторія стояла у дверях

3 виразом горя й паніки. Ленґдон знову інстинктивно рушив до неї, але Колер його спинив.

– Містере Ленґдон? – Обличчя Колера не виражало жодних емоцій. Він знаком відкликав Ленґдона вбік. Той неохоче скорився, залишивши Вітторію саму. – Ви фахівець, – настійливо зашепотів Колер. – Скажіть мені, що ці негідники-ілюмінати збираються робити з антиматерією?

Ленґдон спробував зосередитися. Попри все божевілля, що коїлося навколо, перша його реакція була логічною. Як науковець, він не міг погодитися з неймовірним припущенням Колера.

– Ілюмінати вимерли, містере Колер. Я не відступлюся від цього. Цей злочин міг скоїти хто завгодно – хоч би й хтось із працівників ЦЕРНу. Можливо, хтось довідався про відкриття містера Ветри й вирішив, що проект надто небезпечний.

– То ви вважаєте, що цей злочин продиктований міркуваннями морального плану, містере Ленґдон? – здивувався Колер. – Дурниці! Убивця Леонардо хотів одного – добути антиматерію. І, поза сумнівом, для конкретної мети.

– Тобто, по-вашому, це терористи?

– Сто відсотків.

– Але ж ілюмінати не були терористами!

– Розкажіть це Леонардо Ветрі.

Ленґдон мусив визнати, що це таки вагомий аргумент. Леонардо Ветрі й справді випалили на грудях символ ілюмінатів. Звідки ній узявся? Підробити легендарну амбіграму дуже непросто. Малоймовірно, щоб хтось удався до таких зусиль, лише щоб замести сліди й кинути підозру на інших. Мало бути якесь інше пояснення.

Ленґдон іще раз змусив себе припустити неможливе. Якби ілюмінати й досі існували і якби це вони викрали антиматерію, то якими були б їхні наміри? Що було б їхньою мішенню?Відповідь прийшла миттєво, але Ленґдон так само швидко її відкинув. Ілюмінати справді мали одного заклятого ворога, але широкомасштабний терористичний акт проти цього ворога був абсолютно неможливий. Це було б зовсім не в традиціях братства. Так, ілюмінати часом убивали людей, але це були окремі особи,чітко визначені заздалегідь. Масове знищення було для них надто огидним і примітивним. Ленґдон замислився. І раптом подумав, що, з іншого боку, це виглядало б дуже символічно – за допомогою антиматерії, найбільшого здобутку науки, стерти з обличчя землі…

Він не міг повірити в таке недоладне припущення.

– Крім тероризму, є ще й інше логічне пояснення, – сказав несподівано.

Колер мовчки чекав.

Ленґдон хотів спочатку впорядкувати нову ідею в голові. Величезна влада ілюмінатів завжди спиралася на фінансовіресурси. Вони контролювали банки. Вони володіли золотом у злитках. Подейкували навіть, що їм належить найдорогоцінніший коштовний камінь на світі – так званий «діамант ілюмінатів», величезний алмаз без жодного дефекту.

– Гроші, – нарешті мовив Ленґдон. – Антиматерію могли викрасти заради фінансової наживи.

– Фінансової наживи? – недовірливо перепитав Колер. – Кому, скажіть на милість, можна продати чверть грама антиматерії?

– Не саму антиматерію, – заперечив Ленґдон. – Технологію. Технологія виготовлення антиматерії коштує, мабуть, прірву грошей. Можливо, зразок викрали, щоб дослідити й навчитися її виготовляти.

– Промисловий шпіонаж? Але ж батареї вистачить лише на двадцять чотири години. Дослідники вибухнуть разом з антиматерією, перш ніж устигнуть хоч щось довідатися.

– Вони можуть її підзарядити. Можуть сконструювати такий самий зарядний пристрій, як тут, у ЦЕРНі.

– За двадцять чотири години? – вигукнув Колер – Та навіть якби вони викрали всі схеми, на виготовлення такого зарядного пристрою пішло б кілька місяців,а не годин!

– Він каже правду, – тремтячим голосом підтвердила Вітторія.

Чоловіки обернулися. Вітторія йшла до них. Вона насилу трималася на ногах.

– Він каже правду. Ніхто не зможе відтворити зарядний пристрій за такий короткий час. Тільки на інтерфейс пішло б кілька тижнів. Фільтри потоку, сервокотушки, блок регулювання потужності – і все це має бути підлаштоване під електроенергію па місці встановлення.

Ленґдон наморщив чоло. Суть він зрозумів. Контейнер з ан-тиматерією не можна підзарядити від першої-ліпшої розетки. За стінами ЦЕРНу він може проіснувати максимум двадцять чотири години, а тоді неминуче перетвориться на ніщо.

А в такому разі залишалась одна-єдина, дуже невтішна, версія.

Треба дзвонити в Інтерпол, – сказала Вітторія. Власний голос ідався їй якимсь далеким. – Мусимо негайно повідомити належні органи.

Колер похитав головою:

– У жодному разі.

– Як? – здивувалась Вітторія. – Чому це?

– Ви з батьком поставили мене в дуже складне становище.

– Директоре, нам потрібна допомога. Треба розшукати цей контейнер і повернути сюди, доки ніхто не постраждав. Це наша відповідальність!

– Наша відповідальність – думати, – жорстко сказав Копер. – Те, що сталося, може мати дуже й дуже серйозні наслідки для ЦЕРНу.

– То ви турбуєтеся про репутаціюЦЕРНу?! Ви уявляєте, що може наробити така кількість антиматерії в якійсь міській зоні? Її радіус вибуху – цівмилі! Дев’ять кварталів!

– Мабуть, вам із батьком варто було подумати про це перед тим, як створювати цей зразок.

Для Вітторії це був удар у серце.

– Але ж… ми вжили всіх запобіжних заходів.

– Виявилось, що їх недостатньо.

– Але ж ніхто не знавпро наш проект. – Вона, звичайно, розуміла, що цей аргумент уже не має сенсу. Звичайно, хтось таки інав. Хтось якимсь чином довідався.

Сама Вітторія не розповідала нікому. Отже, залишалося тільки два пояснення. Або батько комусь довірився, не розповівши про це їй, – що було дуже малоймовірно, оскільки це власне віннаполіг, щоб вони заприсяглися одне одному тримати проект в таємниці – або ж за ними хтось стежив. Може, хтось прослу-ховував мобільні телефони? За той час, що Вітторія подорожувала, вони кілька разів розмовляли. Можливо, у якійсь із розмов вони сказали щось зайве. Крім того, була ще електронна пошта. Але ж вони були обережні… А може, це служба безпеки ЦЕРНу? Може, за ними таємно стежили? Зрештою, це вже не мало жодного значення. Що зроблено, те зроблено. Батько загинув.

Ця думка підштовхнула її до дій. Вона витягла з кишені шортів мобільний телефон.

Колер, сильно кашляючи, поїхав до неї. Очі в нього палали гнівом.

– Кому… ти дзвониш?

– На комутатор ЦЕРНу. Вони можуть з’єднати нас з Інтерполом.

– Подумай добре! – прохрипів крізь кашель Колер і різко загальмував просто перед нею. – Невже ти й справді така наївна? Тепер цей контейнер може бути де завгодно. Жодна розвідувальна служба у світі не здатна знайти його за такий короткий термін.

– То ви пропонуєте не робити нічого?! – Вітторії було неприємно сперечатися з людиною в такому жалюгідному стані, але директор поводився так неадекватно, що вона його просто не впізнавала.

– Я пропоную робити те, що мудро, – відповів Колер. – Навіщо ставити під загрозу репутацію ЦЕРНу і втягувати в це поліцію, якщо вона й так нічим не допоможе? Зачекай. Подумаймо.

Вітторія знала, що в аргументах Колера є певна логіка, однак знала й те, що логіка, вже за визначенням, не має нічого спільного з моральною відповідальністю. Для її батька моральна відповідальність була понад усе – сумлінне ставлення до науки, чесність, віра в людське добро. Вітторія теж у це все вірила, але розглядала ці речі через призму карми.Відвернувшись від Колера, вона відкрила мобільник.

– Облиш це, – сказав він.

– Спробуйте мене зупинити.

Колер не ворухнувся.

Уже за мить Вітторія зрозуміла чому: так глибоко під землею подзвонити з мобільного неможливо. Шаленіючи з люті, вона швидко закрокувала до ліфта.